- •Наукові засади безпеки життєдіяльності.
- •1.2. Основні поняття та визначення безпеки життєдіяльності.
- •1.2.1. Життєдіяльність.
- •1.2.2. Безпека.
- •1.2.3. Небезпека.
- •За джерелом походження:
- •1.3. Надзвичайні ситуації.
- •1) Надзвичайна ситуація загальнодержавного рівня:
- •2) Надзвичайна ситуація регіонального рівня:
- •3) Надзвичайна ситуація місцевого рівня:
- •4) Надзвичайна ситуація об’єктового рівня:
- •Запитання для самоконтролю
- •2.2. Методи визначення ризику:
- •2.3. Види ризиків.
- •2.4. Сутність концепції прийнятного ризику.
- •2.5. Управління ризиком.
- •2.6. Теорія катастроф.
- •Запитання для самоконтролю
- •Лекція № 3. Тема: „Роль сприйняття при оцінці небезпек” план
- •3.1. Оцінка небезпечних факторів середовища за допомогою органів чуття.
- •3.1.1. Призначення та види аналізаторів.
- •3.1.2. Структура аналізатора.
- •3.1.3. Спільні властивості аналізаторів:
- •9) Аналізатори за умов нормального функціонування знаходяться у постійній взаємодії між собою.
- •3.1.4. Недоліки роботи аналізаторів.
- •3.2. Специфічні властивості зорового аналізатора.
- •3.2.1. Будова та властивості зорового аналізатора.
- •3.2.2. Фізіологічна дія кольорів на людський організм.
- •3.3. Будова та властивості слухового аналізатора.
- •3.4. Роль нюху та смаку для безпеки людини.
- •3.4.1. Нюховий аналізатор.
- •3.4.2. Смаковий аналізатор.
- •3.5.2. Вісцеральний аналізатор.
- •3.5.3. Тактильний аналізатор.
- •3.5.4. Температурна чутливість.
- •3.5.5. Больова чутливість.
- •3.5.6. Вібраційна чутливість.
- •Запитання для самоконтролю
- •4.1.2. Система „людина – життєве середовище” та її компоненти.
- •4.2. Природне середовище.
- •4.2.1. Атмосфера.
- •4.2.2. Гідросфера.
- •4.2.3. Літосфера.
- •4.2.4. Біосферні зв’язки.
- •4.3. Техногенне середовище.
- •4.4. Соціально-політичне середовище.
- •Запитання для самоконтролю
- •5.1. Механічні негативні фактори середовища.
- •5.1.2. Інфразвук.
- •5.1.3. Ультразвук.
- •5.1.4. Вібрація.
- •5.2. Електронебезпека.
- •5.3. Іонізуюче випромінювання.
- •5.3.1. Природа іонізуючого випромінювання.
- •5.3.2. Біологічна дія іонізуючих випромінювань.
- •5.4. Шкідливі речовини.
- •5.5. Біологічні небезпечні фактори.
- •5.6. Електромагнітні поля та випромінювання.
- •5.7. Термічні негативні фактори середовища.
- •Запитання для самоконтролю
- •Лекція № 6 Тема: „Небезпечні явища та об’єкти” план
- •6.1. Природні небезпечні явища та стихійні лиха.
- •6.1.1. Тектонічні небезпечні природні явища.
- •6.1.1.1. Виверження вулканів.
- •6.1.1.2. Землетруси.
- •6.1.2. Геологічні небезпечні природні явища.
- •6.1.2.1. Зсуви.
- •6.1.2.3. Снігові лавини.
- •6.1.2.4. Обвали.
- •6.1.2.5. Карст.
- •6.1.2.6. Абразія.
- •6.1.3. Гідрологічні небезпечні природні явища.
- •6.1.4. Метеорологічні небезпечні природні явища.
- •6.1.4.1. Сильні вітри.
- •6.1.4.2. Сильні снігопади і заметілі.
- •6.1.4.3. Сильні ожеледі і тумани.
- •6.1.4.4. Сильна спека, посуха, суховії.
- •6.1.4.5. Сильні дощі.
- •6.1.5. Пожежі в природних екосистемах.
- •6.1.6. Масові інфекційні захворювання людей, тварин і рослин.
- •6.1.6.1. Інфекційні захворювання людей.
- •6.1.6.2. Інфекційні захворювання тварин.
- •6.1.6.3. Хвороби сільськогосподарських культур.
- •6.2. Небезпеки техногенного характеру.
- •6.2.1. Радіаційно небезпечні об’єкти.
- •6.2.2. Хімічно небезпечні об’єкти.
- •6.2.3. Пожежо- та вибухонебезпечні об’єкти.
- •6.2.4. Транспортні аварії і катастрофи.
- •Запитання для самоконтролю
- •7.2. Вплив негативних факторів на здоров’я людини.
- •7.3. Здоровий спосіб життя.
- •Походження вірусу сніДу.
- •Молекулярна біологія віл.
- •Клінічна картина сніДу.
- •Епідеміологія віл-інфекції.
- •Як запобігти зараженню збудником сніДу.
- •Запитання для самоконтролю
- •8.1.1. Теорія харчування.
- •8.1.2. Раціональне харчування.
- •8.2. Шляхи надходження шкідливих речовин у харчові продукти.
- •8.3. Екологічно безпечні продукти харчування.
- •8.4. Методи виведення шкідливих речовин з організму людини.
- •8.5. Нітрати.
- •8.6. Пестициди.
- •8.7. Харчування в умовах радіаційного забруднення.
- •Запитання для самоконтролю
- •Теми рефератів
- •Питання, що виносяться на семінарські заняття Семінарське заняття № 1 Тема: „Теоретичні основи безпеки життєдіяльності”
- •Семінарське заняття № 4 Тема: „Середовище життєдіяльності людини”
- •Семінарське заняття № 5 Тема: „Негативні фактори середовища життєдіяльності людини”
- •Семінарське заняття № 6 Тема: „Небезпечні явища та об’єкти”
- •Семінарське заняття № 7 Тема: „Медико-біологічні та соціальні проблеми здоров’я”
- •Семінарське заняття № 8 Тема: „Безпека харчування”
- •Список літератури
Походження вірусу сніДу.
У 1978 р. з’явилося перше повідомлення про захворювання декількох чоловіків-гомосексуалістів на запалення легень, викликане умовно-патогенним мешканцем альвеол легень людини (пневмоцистою). У 1980 р. стало відомо про захворювання молодих чоловіків-гомосексуалістів на саркому Капоші. Ця форма новоутворень зазвичай спостерігається у чоловіків похилого віку у вигляді поодиноких вузлів на шкірі, які мають, як правило, доброякісний перебіг. В описаних випадках саркома Капоші, крім віку й особливостей статевого життя хворих, відрізнялася безліччю локалізацій, а також ураженням внутрішніх органів. Пізніше стало відомо, що ця хвороба протікала досить активно, і більшість хворих померли. За станом на липень 1981 р. у Нью-Йорку штату Каліфорнія було зареєстровано 26 випадків саркоми Капоші і запалення легень, викликаних пневмоцистою, причому в усіх випадках у чоловіків-гомосексуалістів. Характерним для всіх хворих було зниження захисних імунних функцій організму. У зв’язку з цим захворювання отримало назву синдрому набутого імунодефіциту (СНІД). Кількість хворих на СНІД у США за період 1981-1983 рр. збільшувалася кожні півроку удвічі.
Англійський вчений Дж. Сіл вперше висловив припущення про вірусну природу СНІДу. Він стверджував, що це не епідемія, а пандемія, яка може знищити половину населення планети.
Численні дослідження вірусологів, молекулярних біологів свідчать про те, що найбільш вірогідним джерелом походження збудника СНІДу є вірус, який мешкає в організмі тварин. Підозра впала на віруси, поширені серед мавп. Так, японський дослідник Ісао Міоші виділив від японських макак вірус, подібний до вірусу, який викликає СНІД у людини, вони мають подібні будову та механізм зараження клітин.
Пізніше був виділений вірус, схожий на збудник СНІДу у людини й африканських мавп. Він був причиною СНІДоподібного захворювання серед мавп, завезених із Африки, які утримувалися в зоопарках Північної Америки. Цей вірус уражав переважно макак-резусів і зелених мавп. За своїми властивостями він був ближчим до збудника СНІДу людини, ніж вірус, виділений від азіатських мавп. Деякі африканці, особливо жителі Західної Африки, були заражені, але інфекція протікала у них без будь-яких клінічних проявів і розпізнавалася лише за наявністю антитіл у сироватці крові.
Відомо, що вірус СНІДу спочатку був мавпячим, близьким до вірусу макаки і характеризувався як мавпячий Т-лімфоцитний вірус третього виду, тобто здатний заражати (як і збудник СНІДу) лімфоцити. Багато мавп стійкі до його дії, тому він може роками знаходитися в їхніх організмах, не викликаючи хвороби. Разом з тим він постійно виділяється тваринами у навколишнє середовище, передається від однієї особини до іншої при статевих стосунках або при укусах, зберігаючись таким чином серед мавп як вид протягом багатьох сторіч.
Побутові контакти людей з мавпами, подряпини, укуси мавп можуть призвести до зараження людей Т-лімфотропним вірусом. Проте до перетворення та мутації його в збудника СНІДу людини має пройти деякий час, причому це відбувається під впливом багатьох факторів та механізмів.
При насиченні організму людини мутагенами, тобто сполуками хімічної природи, які негативно діють на спадковий апарат усього живого, створюються умови для прояву нових видів збудників. Один з них — вірус СНІДу.
Не минуло і трьох років з моменту клінічного опису СНІДу, як було виділено його збудник, а пізніше описані його властивості. Виявилося, що це вірус, який належить до ретровірусів. Віруси як збудники багатьох інфекційних та онкологічних захворювань є причиною смерті людей. Лейкози, пухлини жіночих статевих органів, головного мозку, інших внутрішніх органів, хвороби печінки (гепатити А і Б), підшлункової залози, деякі природжені захворювання, запалення легень та кишечнику, енцефаліти, грип та багато інших порушень організму людини є наслідком ураження її вірусами. Близько 500 вірусів здатні викликати захворювання у людини. Віруси уражають не лише людину, а й тварин і рослини. Вони можуть довго існувати у навколишньому середовищі, чекаючи свого часу. Будучи досить мінливими, вони здатні переходити від одного хазяїна до іншого (наприклад, від мавпи до людини).
Вперше вірус СНІДу ідентифікували у 1983 р. французькі вчені під керівництвом Люка Монтеньє в Пастерівському інституті (Париж). У той же час про факт відкриття вірусу, що спричинює СНІД, повідомили американські вчені з Національного інституту здоров’я на чолі з Робертом Галло.
До початку 80 рр. XX ст. ретровіруси не привертали увагу дослідників та лікарів, хоча перші з них були відкриті ще на початку сторіччя. Серед них — вірус саркоми курей. Цей збудник, і особливо його взаємодія із злоякісне переродженими клітинами, дозволили Д. Теміну і Д. Балтимору виявити шлях пере-дачі спадкової інформації з РНК вірусу на ДНК, а не тільки, як вважали раніше, з ДНК на РНК, і наступну реалізацію спадкової програми розвитку клітини та організму. Це дозволило пояснити, яким чином ділянки РНК вірусів, що несуть важливу інформацію і викликають розвиток раку, вмонтовуються в хромосоми (ДНК) клітин. Там вони чекають відповідних умов (найчастіше, порушення гормонального балансу організму, дії інших вірусів, у тому числі і грипу, потрапляння хімічних речовин з мутагенною дією, дії радіації та інших факторів) для завдання „удару”, що закінчується розвитком пухлини і смертю людини. Родина ретровірусів включає онковіруси, спумавіруси і лентивіруси. Онковіруси здатні викликати злоякісний ріст клітин ссавців, птахів, земноводних тощо. Спумавіруси вивчені мало. Лентивіруси викликають повільні інфекції: прогресуючу пневмонію овець, ураження їх нервової системи, анемію коней, імунодефіцит мавп, мишей, котів. Виявилося, що вірус імунодефіциту людини (ВІЛ) не є ізольованим серед ретровірусів. За багатьма ознаками він подібний до Т-лімфотропного вірусу людини (HTLV-І і НТLV-II), що викликає лейкоз. Відомий тип лейкемії, яка має сімейний характер. Вона передається не лише від батьків до дитини, але й під час статевих стосунків та переливання крові. Було визначено, що таку хворобу викликає ретровірус HTLV-І, інкубаційний період якого триває 40 років, крім того, лише одна людина із 100 заражається і у неї розвивається лейкемія. А другий вірус НТLV-II викликає лімфому.
Описаний І. Міоші вірус, який виявили у японської макаки (здатний заражати і африканських та азіатських мавп), дуже споріднений із ВІЛ. У 1984 р. американські вчені отримали підтвердження наявності в організму азіатської макаки вірусу, подібного до ВІЛ. Ветеринари-патологоанатоми повідомили про епідемію хвороби, подібної до СНІДу, у мавп, яких утримували у неволі. На думку Р. Галло, ВІЛ виник у Африці, де були заражені і люди, і мавпи. Пізніше він поширився на Новий Світ через работоргівлю.
