1.2.2. Безпека.

Для більшості людей відчуття небезпеки пов’язане з буденними проблемами і повсякчасними клопотами, а не ґрунтується на побоюванні глобальних катастроф чи міжнародних конфліктів. Захист житла, робочого місця, достатку, здоров’я, довкілля — основні проблеми безпечного самовідчуття людини. Звідси, власне, широкий діапазон потреби в безпеці: від усунення хуліганства і злочинності до захисту від непродуманих політичних дій та неефективних управлінських рішень. Ось чому відчуття безпеки має глибоко індивідуальний відтінок, який залежить, з одного боку, від рівня соціального і духовного розвитку особистості, з іншого — від культурної ситуації і суспільного устрою, які позитивно чи негативно впливають на світовідчуття громадянина.

Концептуально безпека людини має двокомпонентну будову, що конкретно виявляється в свободі від загроз голоду, хвороб, репресій та захисті від травмуючого порушення життєвого процесу в побуті, на роботі чи в суспільстві загалом. Саме ці два складники визначають або підвищення, або зниження безпеки людства і окремої соціальної групи чи особи зокрема. Обидві тенденції можуть процесуально протікати як повільно, стало, так і дискретно, вибухово, приймаючи вигляд гучної тривоги. На їх вияв впливають політичні рішення, соціальні події, природні катаклізми. Водночас може мати місце складне сплетіння зазначених тенденцій у цивілізованому поступі людства, коли, скажімо, позитивні тенденції економічного розвитку утримують небажані наслідки екологічних змін, а негативні тенденції інформаційного вибуху також сприяють культурному розвитку людини і соціуму. Концепція освіти з напряму „Безпека життя і діяльності людини” покликана розширювати психологічне поле самозахисту особистості й, зокрема, розвивати у неї здатність піклуватися про себе, задовольняти свої потреби та одержувати задоволення від життя. Активна участь кожного громадянина в піклуванні про довкілля і про самого себе є гарантом безпеки особи і суспільства на шляху до сталого розвитку, так само як і критично важливим компонентом цієї безпеки через участь кожного у соціально-культурному житті. Важливий блок завдань Концепції безпеки полягає у плеканні свободи за трьома стрижневими напрямами: свободи від страху, свободи від злиднів і свободи творчості. Соціальна гарантія особистого свободовияву громадян дає змогу уникнути загрози безпеки у всіх основних сферах життєдіяльності людини — особистій, економічній, суспільній і політичній. Отже, свобода і захист є фундаментальними складовими безпеки життя і діяльності людини, поза якими не можливий сталий розвиток людини.

Універсальність безпеки. Визначення безпеки як збалансованої взаємодії людини і середовища її соціально-культурного життя підкреслює методологічну універсальність та світоглядний зміст проблеми безпеки, яка стосується не стільки політичної, економічної чи військової сфер суспільної діяльності, скільки особистого сприйняття і внутрішнього відчуття безпеки окремою людиною. Відтак, безпека, формуючи загальне культурне уявлення певної соціальної групи про буття, характеризує якість людського життя, його гідність і самоефективність. Природно, що більшість людей інтуїтивно розуміє значення безпеки. Це і запобігання хворобам, і порушення усталеного способу життя у сім’ї, трудовому колективі чи природному середовищі, і захист від хуліганства та злочинності, так само як і захист держави. Тому простіше визначити відсутність безпеки, ніж її наявність. Якщо ж звернутись до явища безпеки, яке визначається відповідною категорією, то слід окреслити принаймні чотири його суттєві ознаки:

1) універсальність феномену — безпека турбує всіх людей на землі, оскільки має загальні загрози нормальному життю (безробіття, наркотики, злочинність, тероризм, забруднення довкілля, порушення прав і свобод людини тощо);

2) взаємозалежність складників — безпека нині більше не стосується окремої людини, соціальної групи чи навіть країни (голод, захворювання, забруднення навколишнього середовища, глобалізація расизму, торгівля наркотиками, тероризм, етнічні конфлікти і соціальна дезінтеграція не є ізольованими подіями, які обмежені житлом людини чи національними кордонами);

3) підконтрольність розвитку подій — про безпеку можна говорити тільки тоді, коли та чи інша небезпеки виявляється шляхом застосування сучасних методів ризик орієнтованого підходу на ранніх стадіях виникнення, коли реалізується діяльність за найкращим сценарієм розвитку подій і коли застосовуються бар’єри загрозам, ліквідуються глибинні причини утворення дисбалансу між людиною і світом, а не їх трагічні наслідки. Значно дешевше та гуманніше діяти на ранніх етапах відповідно до розвитку подій, ніж пускати події на самоплив;

4) проблемність людського життя, яка не дає змоги повно розв’язати проблему безпеки особи, домагатися абсолютної ліквідації небезпеки. Тому поле людський проблем може бути мінімізоване, але не ліквідоване повністю, оскільки має значення все: як живеться особистості в суспільстві, який її соціальний і духовний потенціал, на скільки вона вільна у виборі, і на які вчинки спонукає її оточення.

Нажаль практика показує, що будь-яка діяльність людини є потенційно небезпечною, оскільки завжди несе деякий ризик. Потенційна небезпека життєдіяльності людини полягає як у видимому та і прихованому прояві її результатів, які занадто важко передбачити і які можуть призвести до травм, захворювання, погіршення працездатності, загибелі.

Безпека людини — поняття, що за обсягом і змістом виходить за межі військової сфери, екстремальних ситуацій і впливу владних структур; воно відображає саму суть людського життя, його ментальні, соціальні і духовні надбання. За стандартизованим визначенням безпека — це стан захищеності особи та суспільства від ризику зазнати шкоди. Оскільки ризик — категорія зі значним елементом індивідуальних ознак і характеристик, то у визначенні ступеню безпеки провідну роль часто відіграє експертна оцінка. За експертною оцінкою безпека — це збалансований стан, збалансованість чинників ризику життю і діяльності населення і територій, функціонування і розвитку людини, соціуму, держави, природних, антропогенних систем з можливостями запобігати дії цих чинників. При цьому експертиза може проводитися як окремою особою щодо стану власної безпеки (відчуття збалансованого стану на підсвідомому рівні відчуття.), так і експертами-фахівцями стосовно безпеки соціально-екологічних систем різного рівня складності та індивідуума. Безпека життя особи — це відчуття збалансованого стану на підсвідомому рівні відчуття. Збалансований стан досягається діяльністю. Вимірювання ступеню безпеки може здійснюватись параметричними або непараметричними методами, суб’єктивними або об’єктивними системами оцінювання. Експертні методи оцінки навіть за участю фахівців високого рівня кваліфікації мають певні недоліки. В останній час отримали поширення статистичні методи аналізу.

Отже, можна виділити такі основні визначення поняття „безпека”:

1. це збалансований, за експертною оцінкою, стан людини, соціуму, держави, природних і антропогенний систем тощо;

2. стан захищеності особи та суспільства від ризику зазнати шкоди;

3. прийнятний рівень ризику;

4. такий стан будь-якого об’єкту, за якого йому не загрожує небезпека.

Останнє визначення не може нас задовольнити повністю, оскільки таке розуміння безпеки лише вказує на відсутність джерела небезпеки, тобто воно може характеризувати якусь ідеальну ситуацію, в якій безпека виступає як бажана, але недосяжна мета. Безпеку краще визначити як стан діяльності, за якого з визначеною ймовірністю виключено прояв небезпек або ж відсутня надзвичайна небезпека. Та це визначення, як і попереднє, містить термін „небезпека”, який сам потребує визначення.

Можна також сказати, що безпека діяльності людини — це сукупність властивостей навколишнього середовища, які не завдають шкоди людині в процесі її діяльності; сукупність якостей людини та заходів і засобів, які запобігають можливій шкоді її здоров’ю.

Визначення безпеки життєдіяльності як збалансованої взаємодії людини і середовища її соціально-культурного життя підкреслює методологічну універсальність та світоглядний зміст цієї категорії, яка стосується не стільки політичної, економічної чи військової сфер суспільної діяльності, скільки особистого сприймання і внутрішнього відчуття безпеки окремої людини. Відтак вона, формуючи загальне культурне уявлення певної соціальної групи про безпеку, характеризує якість людського життя, його гідність і самоефективність.

Безпека людини — це поняття, що відображає саму суть людського життя, її ментальні, соціальні і духовні надбання. Безпека людини — невід’ємна складова характеристика стратегічного напряму людства, що визначений ООН як „сталий людський розвиток” (Sustainable Human Development) — такий розвиток, який веде не тільки до економічного, а й до соціального, культурного, духовного зростання, що сприяє гуманізації національного менталітету і збагаченню позитивного загальнолюдського досвіду.

Основною ознакою, що відрізняє сталий розвиток від усіх інших форм соціального руху і видозміни, є відновлення природного і культурного довкілля, коли не тільки не знищується життєвий потенціал, а й підвищується соціальна відповідальність людей, гуманізуються взаємини, ставлення, реакції. Тому сталий розвиток — це розвиток для людей і природи, для збільшення робочих місць і досягання нових рубежів безпеки у побуті, виробництві і наодинці самого індивіда з собою.

Парадигма людського розвитку — це не підхід до людини тільки як до людського капіталу. Хоч парадигма й визнає стрижневу роль цього капіталу щодо зростання продуктивності праці, все ж за мету визначає створення такого економічного і соціального середовища, яке б забезпечувало примноження можливостей кожного громадянина. Концепція людського розвитку передбачає розкриття духовних потенцій особи, які виходять за межі економічного добробуту чи матеріального достатку. Тоді метою буде високий життєвий тонус культурної особистості. Сталий розвиток — це також моральне зобов’язання одного покоління перед прийдешніми. Звідси неприпустиме зростання економічних боргів, зменшення дотацій на освіту та охорону здоров’я, виснаження природних ресурсів. Загалом борги (економічні, соціальні, екологічні) — це кредит під заставу сталості, порушення її законів. Тому стратегія сталого гуманітарного розвитку зорієнтована на збільшення різноманітного капіталу — фізичного, людського, природного, а не накопичення боргів чи кредитів.