3.1.3. Спільні властивості аналізаторів:

1) Абсолютна межа чутливості, що має верхній та нижній рівні:

а) Нижня абсолютна межа чутливості — це мінімальна величина дії подразника, що викликає відчуття;

б) Верхня абсолютна межа чутливості — максимально допустима величина дії подразника, що ще не викликає в людини болю (гранично дозволена інтенсивність сигналу, що близька до больового порогу).

2) Диференційний поріг чутливості — мінімальна величина зміни дії подразника, яку здатний відчути аналізатор. Розрізняють:

а) Диференціальну чутливість до зміни інтенсивності сигналу — мінімальну зміну інтенсивності сигналу, що відчуває людина.

б) Диференціальну чутливість до зміни частоти сигналу — мінімальну зміну частоти сигналу, що відчуває людина.

Диференціальний поріг чутливості може бути як абсолютний (І — мінімальна величина зміни інтенсивності дії подразника, що реєструється) так і відносний , (3.1)

де І — вихідна (початкова) величина інтенсивності дії подразника.

Експериментально встановлено, що величина диференціального порогу чутливості пропорційна вихідній величині інтенсивності дії подразника:

, (3.2)

де k — константа, яка для зорового аналізатора дорівнює 0,01, для слухового — 0,1 і 0,3 — для тактильного.

3) Основний психофізіологічний закон Вебера-Фехнера: інтенсивність наших відчуттів прямо пропорційна логарифму інтенсивності дії подразника.

У математичній формі закон Вебера-Фехнера має вигляд:

, (3.3)

де S — інтенсивність (або сила) відчуття; І — інтенсивність дії подразника; К і С — константи, що визначаються відповідною сенсорною системою.

Цей закон показує, що величина відчуття змінюється повільніше, ніж сила подразника. Слід зауважити, що залежність (3.3) справедлива тільки для середньої ділянки діапазону чутливості аналізатора.

4) Сенсомоторні реакції — це зворотні дії людини на будь-які подразники, що впливають на її органи чуття.

Для кожного аналізатора характерна певна мінімальна тривалість сигналу, що необхідна для виникнення відчуття. Час, який проходить від початку впливу подразника до появи відповідної дії на сигнал (руху), зветься латентним періодом, а час виконання руху — моторним періодом.

Час, необхідний для виникнення збудження в периферичній частині аналізатора, дорівнює 2060 мс, для проведення збудження у провідниковій частині аналізатора – 23 мс, час аналізу відчуттів у корі головного мозку – 1520 мс, решта часу, що полягає в реалізації відповіді у руховому аналізаторі, – 100300 мс. Величина латентного періоду для різних аналізаторів має наступні значення: зоровий – 0,150,39 с; слуховий – 0,120,18 с; нюховий – 0,220,39 с; смаковий – 0,60,7 с; тактильний – 0,090,22 с; температурний – 0,281,60 с; вестибулярний – 0,4 с; больовий – 0,130,89 с;. Час реакції на світло подовжується при сприйнятті не центральним, а периферичним зором. Час сенсомоторних реакцій залежить від втоми, емоційного стану, віку.

5) Особливою властивістю аналізаторів є їх здатність до просторової та послідовної сумації дії подразників. Просторова сумація здійснюється тоді, коли в один і той же центр надходять сигнали від різних аналізаторів. Послідовна сумація виникає внаслідок повторної дії серії однакових сигналів.

6) Адаптація аналізатора — пристосування рівня чутливості аналізатора до рівня інтенсивності дії подразника.

Завдяки здатності до адаптації, при високих рівнях інтенсивності дії подразника чутливість аналізатора знижується, при низьких – підвищується (наприклад, перехід людини з яскраво освітленого приміщення в темне). Сенсибілізація — підвищена чутливість аналізатора.

Крім того, аналізатори мають здатність не тільки сповільнювати а й повністю зупиняти надходження сигналів у центр. Ця особливість зростає при втомі центру внаслідок дії монотонних або дуже сильних сигналів.

7) Аналізаторам притаманна здатність до тренування з відповідним підвищенням чутливості та прискоренням адаптаційних процесів. Наприклад, часто говорять про музичний слух, чуттєві органи дегустаторів тощо.

8) Інерція відчуттів — спроможність аналізатора певний час зберігати відчуття після припинення дії подразника.

Це так звана післядія, коли подразника вже немає, а збудження в центрі ще зберігається. Фактично, людина може відновити у своїй свідомості на коротку мить побачену характеристику або почуті звукові інтонації. Така інерція відчуттів визначається як наслідок. Тривалість послідовного образу сильно залежить від інтенсивності подразника і навіть у деяких випадках обмежує можливості аналізатора.

Наприклад, якщо людині лише на соті долі секунди показати якусь досить добре освітлену і не дуже складну картинку, то глядач цілком правильно опише це зображення