Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
А.Н.Чанишев-Курс лекцій з античної філософії.doc
Скачиваний:
25
Добавлен:
28.10.2018
Размер:
2.9 Mб
Скачать

Біологія

Аристотель – засновник біології як науки. Як астроном, Аристотель був систематизатором і популяризатором, і до того ж не найкращим. Як біолог він – піонер.

Оскільки ми пишемо про Аристотеля як філософа, нам важливо тут підкреслити насамперед філософське значення біологічних поглядів Аристотеля. Адже саме живий організм, а не тільки людина і її діяльність, як говорилося вище, був моделлю для Аристотеля при побудові загальної картини світу. Вчення про цільову причину з її побічним супутником – мимовільністю – змодельовано філософом з живого організму так само, як те ж саме вчення про ту ж саму причину з її побічним супутником-випадковістю – змодельовано з людини, яка обирає, приймає рішення. Світ же в цілому з його саме-себе-мислячим мисленням – богом уподібнений Аристотелем мислячому живому організму.

Апологія біології. До Аристотеля біології цуралися. Зірки були більш шановними об'єктами, більш шляхетним матеріалом для спостережень і міркувань, ніж наповнені слизом і калом живі організми. Тому не випадково у першій книзі «Про частини тварин» Аристотель доводить, що рослини і тварини представляють для наукового дослідження предмет не менш цінний, ніж небесні тіла, хоча перші минущі, а останні, як здавалося філософові, вічні. Говорячи як про астрономію, так і про біологію, Аристотель проголошує, що «і те, і те дослідження має свою принадність» (Про частини тварин 1, 5). Понад те, що оточуючий

409

людину рослинно-тваринний світ даний нам у безпосередньому відчутті набагато більшою мврою, ніж небесні тіла, так що вивчення його – вдячна справа, адже про тварин і рослини «ми маємо більшу можливість знати, тому що ми виростаємо з ними» (там же) і перебуваємо з ними ж у природній спорідненості.

Хоча Аристотель і сам відчував бридливість і відразу до нутрощів тварин, тому що в противному випадку він не сказав би, що «не можна без великої відрази дивитися на те, з чого складена людина, наприклад: на кров, жили і подібні частини» (I, 5), він проте протиставляв цьому притаманному багатьом людям і відлякуючому їх від занять біологією почуттю насолоду пізнанням, незалежно від того, приємний чи ні предмет пізнання безпосередньому почуттю людини, якщо, звичайно, ця людина істинний учений і тим більше філософ. Адже «спостереженням навіть над тими з них, які неприємні для почуття, – говорить Аристотель, – природа, що створила їх, доставляє... невимовні насолоди людям, здатним до пізнання причин і філософам за природою» (I, 5). У пізнанні ж причин, як ми бачили, Аристотель добачав суть наукового пізнання і вищий прояв людського розуму.

При цьому Аристотель відзначає, що не може зрозуміти, чому споглядання штучних зображень творів природи людям більше до смаку, ніж спостереження живих оригіналів, яке здатне відкрити причинове підґрунтя спостережуваного (що у випадку мертвих зображень неможливо). Це міркування має також стосунок і до естетичної позиції Аристотеля. Відзначимо тут, що Аристотель надає перевагу спостереженню життя перед естетичною насолодою від споглядання її мертвого відображення в мистецтві. Поширене ж «спотворення» Аристотель називає «дивним і таким що суперечить розсудкові».

Отже, перед нами апологія реального спостереження живої природи. Вона суперечить вищевідзначеному умоглядному методу фізики Аристотеля й тим більше всій його метафізиці. Це змушує замислитись, а чи не правий німецький дослідник Ієгер, який, намагаючись розвязати аристотелеве питання, виходив із припущення, що розвиток поглядів Аристотеля йшов по магістральній лінії зживання ним платонізму, а тому біологічні праці Аристотеля з їхнім емпіричним методом завершують творчість філософа. Це міркування підтверджується й тим, що після Аристотеля в його школі взяли гору конкретні й навіть емпіричні дослідження – насамперед ботаніка Теофраста й ін. Але заперечення, що в Аристотеля описані й згадані переважно ті тварини, які жили в Східному Середземномор'ї, де філософ перебував у другий період, а тому власне Аристотель починається з біологічних праць, які здійснили великий вплив на його вчення про суть буття

410

(сформульоване на основі моделі живого виду), а тим більше на телеологічність його світогляду, також, однак, істотне.

Свого апофеозу емпіризм Аристотеля-біолога досягає в його пораді нічим не зневажати при вивченні природи: «Не слід по-дитячому зневажати вивченням незначних тварин, тому що в кожному творінні природи знайдеться щось, гідне подиву» (I, 5). Аристотель згадує при цьому слова Геракліта, звернені ним до прибулих для зустрічі з ним чужоземців, які забарилися на порозі його хатини, побачивши як він гріється біля слабкого вогнища й зніяковіли від такої жалюгідної обстановки в такого великого філософа. Помітивши їхню зніяковілість, Геракліт спокійно сказав їм, щоб вони сміливо входили, «тому що й тут живуть боги». Ці легендарні слова великого мислителя Аристотель застосовує до всіх явищ природи, нехай, на перший погляд, найбільш незначних внаслідок своєї малості. Черв'як не менш божественний, ніж Сиріус.

Тут Аристотель глибоко правий. Річ не в божественності черв'яка, а в тому, що найбільш дрібні організми найбільш могутні, і та шкода, якої все ще завдає людям яка-небудь незначна за своєю величиною паличка Коха, непорівнянна за величиною із втратою, заподіяною людям «царями природи». Однак, людство аж до винаходу елементарного мікроскопа Левенгуком нічого не знало про найпростіші організми!

Отже, Аристотель переконує своїх слухачів відмовитися від упередження перед вивченням живої природи, як низькою і негідною справою (і це ж той самий автор, який у «Політиці» доводить, що віртуозність у мистецтві – справа рабів, шляхетному ж досить просто добре грати, тому що всяка віртуозність поневолює людину). Аристотель говорив у своїх лекціях з біології: «Треба й до дослідження тварин підходити без усякої відрази, тому що в усіх них міститься щось природне і прекрасне» (I, 5).

Телеологія. Однак не слід закривати очі на те, що наш філософ убачає прекрасне в живій природі не в матерії, з якої складаються живі істоти (саме вона й викликає відразу), а в спогляданні доцільності. Аристотель тому надає перевагу природі перед мистецтвом, що «у творіннях природи «заради чого» і прекрасне проявляється ще більшою мірою, ніж у творах мистецтва» (I, 1), становлячи й у природі «розумну основу» (I, 1). Аристотель пішов у такий спосіб по лінії мнимого пояснення явищ живої природи, по лінії відкриття мнимих причин. Адже пошуки розумної основи, мети дають ілюзію пізнання. Не більше. Звичайно, у живому організмі, де все взаємозалежне і де частини існують заради цілого, де багато чого підпорядковане єдиному, все штовхає на питання: «Заради чого?» Саме собою питання це доречне. Однак, застигши на такій позиції, легко скотитися тут на видимість

411

пояснення. Згодом вульгаризований аристотелізм сильно заважав розвитку біологічної науки, не раз ведучи її убік у пошуках мнимих цілей.

Визначення життя. Хоча свій принцип доцільності Аристотель поширює на всю світобудову, він не гілозоїст. Далеко не всі тіла наділені життям. У своєму творі «Про душу» Аристотель пише, що «з природних тіл одні наділені життям, інші – ні» (II, 1). Аристотелеві належить перше визначення життя: «Життям ми називаємо всяке живлення, ріст і занепад тіла, що мають основи в ньому самому» (там же).

Походження життя. Це питання треба розділити на два аспекти: філософський (метафізичний) і біологічний (науковий). Всі види живого, будучи формами, вічні, а тому в метафізичному розумінні життя не починалося, тому що у світі на рівні «сутей буття» взагалі нічого не відбувається. З біологічного ж погляду походження життя цілком можливе, якщо під цим розуміти здійснення (ентелехію) виду в природі. Для цього повинні бути сприятливі умови. Здійснившись один раз, вид продовжує сам себе відтворювати, нова особина виникає з сімені старшої. Однак Аристотель допускав мимовільне зародження з неживого нижчих видів живого: хробаків, молюсків і навіть риб, що в плані метафізики означає, що форма цих істот може стати ентелехією безпосередньо в морській або в гниючій речовині. Ця помилкова теорія мимовільного зародження – продукт неспостережливості стосовно того доступного неозброєному оку малого, за вивчення якого ратував сам Аристотель, – завдала великої шкоди біології, укоренившись згодом настільки, що з нею з великими зусиллями розпрощалися лише в минулому столітті, коли досвідним шляхом було доведено, що конкретне життя завжди передається через яйце (що ж стосується походження життя загалом, то це питання все ще не вирішене).

Класифікація тварин. У галузі біології Аристотель – батько насамперед зоології (як Теофраст – ботаніки). У зоологічних працях Аристотеля згадано й описано понад п'ятсот видів тварин – цифра для того часу величезна. У центрі уваги Аристотеля вид, а не особина і не рід. Це «суті буття», форми, перші сутності (за «Метафізикою»). Вид – це те саме мінімально загальне, котре майже зливається з окремим, розповзаючись у ньому завдяки випадковим неістотним ознакам, але яке все-таки допускає визначення як словесне вираження автономної «суті буття», сутності в її розумінні Аристотелем.

Вид більш реальний, ніж утворюючі його особини і ніж рід, у який вид входить поряд з іншими видами, тому що рід реально не існує, це гіпостазування істотних ознак, які властиві всім видам роду. В біології Аристотель правий. Особини там дійсно мало чим

412

відрізняються від виду, вони всі приблизно однакові. Можливо, що у вченні про форму у своїй першій філософії Аристотель був натхненний у цьому пункті саме своїми біологічними спостереженнями й знаннями. На жаль, він і людей прирівняв до тварин, звівши їх до виду, відмовивши якомусь Сократові в істотних відмінностях від якогось Каллія.

Однак Аристотель не зупинився на видах. Він прагнув включити їх у більш загальні групи. Усіх тварин Аристотель поділив на кровоносні та безкровні, що приблизно відповідає розподілу живих істот сучасною науковою біологією на хребетні та безхребетні. Ми опускаємо тут подальші деталі аристотелевої класифікації тварин.

«Щаблі істот». Узагальнюючи факт наявності перехідних форм між рослинами і тваринами, флорою і фауною, Аристотель пише у творі «Про частини тварин»: «Природа переходить неперервно від тіл неодухотворених до тварин, за посередництвом тих, які живуть, але не є тваринами» (IV, 5). В «Історії тварин» сказано, що природа поступово переходить від рослин до тварин, адже щодо деяких істот, які живуть у морі, можна засумніватися, рослини вони чи тварини; природа так само поступово переходить від неживих предметів до тварин, тому що рослини порівняно з тваринами майже неодушевлені, а порівняно з неживим одушевлені. Більш одушевлені ті, в кому більше життя і руху, при цьому одні відрізняються в цьому відношенні від інших на малу величину.

У XVIII ст. швейцарський натураліст Бонні назве таке сходження видів «щаблями істот». Воно трактувалось еволюціоністськи: більш високі щаблі з'явилися пізніше в часі, ніж більш низькі, життя сходило згодом цими щаблями. Нічого подібного в біологічних поглядах Аристотеля ще не було. У нього всі щаблі співіснують споконвіку, всі форми живої природи вічні й незмінні. Аристотель далекий від еволюціонізму. І все-таки Ч.Дарвін стверджував, що Лінней і Кюв'є були його богами, але ці «боги» тільки діти порівняно зі «старим Аристотелем». Дарвін високо цінував Аристотеля як родоначальника біології і як такого нееволюціоніста, який підготував еволюціонізм своєю ідеєю градації, ієрархізацією форм життя.

Біологічні відкриття. З ім'ям Аристотеля пов'язані також конкретні біологічні наукові відкриття. Жувальний апарат морських їжаків називається «Аристотелів ліхтар». Філософ розрізнив орган і функцію, пов'язавши перший з матеріальною причиною, а другу – з формальною і цільовою. Аристотель відкрив принцип кореляції у формулі: «Що природа віднімає в одному місці, то вона віддає іншим частинам». Наприклад, віднявши зуби у верхній щелепі, природа нагороджує рогами. В Аристотеля були й інші відкриття.

413

Стратон розходився з Аристотелем у проблемі порожнечі. Аристотель, як відомо, заперечував порожнечу – Стратон же її визнавав. Існування порожнечі Стратон намагався доводити не умоглядно, а виходячи зі спостережуваних фактів реальності. На думку вченого, наявність у світі порожнечі доводять такі факти, як поширення тепла і світла, як пухкість деяких речовин. Отже, Стратон дотримувався тут, у розумінні порожнечі, традиції античного атомізму, що зводила все різноманіття природних явищ до двох первнів: порожнечі й атомів. Однак, приймаючи вчення про наявність у світі порожнечі, Стратон не прийняв учення про атоми. Відповідно до Стратона, порожнеча справді більше чи менш розділяє речовинні частки – звідси і більша чи менша пухкість речовин. Однак ці частки – не атоми, тобто не щось абсолютне неподільне. Атоми Левкіпа, Демокріта й Епікура він назвав «демокрітовими мріями».

Стратон підійшов до відкриття закону падіння тіл. Якщо Аристотель вважав, що падаюче тіло рухається з рівною швидкістю, то Стратон, звертаючись до найпростіших дослідів, доводив, що швидкість падаючого тіла зростає разом із пройденою відстанню. Досліди полягали в тому, що Стратон кидав те саме тіло з різної висоти й судив про швидкість тіла по силі його удару об перешкоду. Стратон не намагався, та й не міг установити закон падіння. Це зробив тільки Галілей через дві тисячі років після Стратона.

Стратон розійшовся з Аристотелем і у визначенні часу. Аристотель визначав час як «кількість руху стосовно попереднього і до наступного». («Фізика» IV, 219 в). Стратон же стверджував, що «час є мірою руху і спокою» (Секст Емпірик. Проти вчених. X, 228). Відповідно до Стратона, час не може бути числом, тому що число перервне (Стратон знав лише натуральні числа), час же неперервний. Тому час – не число, а міра. Крім того, в часі існує не тільки те, що рухається, але й те, що перебуває у стані спокою. Тому час – міра не тільки руху, а й спокою.

Стратон не визнав аристотелівський світовий розум і активний інтелект. Він учив про смертність душі: душа слабшає і гине разом з тілом. Знання – рух душі, започаткований в органах чуття.

У логіці Стратон розрізняв предмет і позначаюче цей предмет слово-поняття, (стоїки розрізняли предмет, поняття і слово).

Діоген Лаертський зберіг для нас тексти заповітів Аристотеля, Феофраста і Стратона. Всі три схолархи не забувають там і про своїх рабів, вони віддають розпорядження про те, кого з рабів продати, віддати або відпустити на волю. Античні філософи не тільки жили в рабовласницькому суспільстві, але самі були рабовласниками.

У своєму заповіті Стратон писав: «Школу я залишу Лікону, тому що інші для того старі або недосужні».

З кончиною Стратона закінчився «золотий вік» Ликею.

489

Лікон. Лікон, який став схолархом у сорок років, правил Лікеєм 44 роки (довше всіх попередніх схолархів Лікею), з 268 до 225 р. Народившись близько 310 р., Лікон уже не міг знати Аристотеля, але міг знати Феофраста, якому в рік народження Лікона було шістдесят років. Лікон не був ні справжнім філософом, ні справжнім ученим. Лікон – практичний етик. Вища мета життя для нього – досягнення «істинної радості душі». Однак шляхи досягнення цієї радості були в нього простими. Лікон піклувався насамперед про своє тіло й про одяг. Він був красномовний, поважав державу й релігію. За своє благоговіння до дельфийских святинь Лікон був увінчаний жерцями в Дельфах лавровим вінком. Лікон давав гарні поради афінянам. Він мав здібності до виховання дітей.

Інші схолархи. П'ятим схолархом Лікею був Аристон Кеоський, який займався тільки етичними питаннями. Він написав твір «Про звільнення від зарозумілості», у якому тонко розрізнив зарозумілість і гордість, визначивши останню як «велич душі».

Так, в особі Лікона й Аристона Кеоського перипатетизм із великим, щоправда, запізненням пішов по тому ж шляху, що й вся елліністична філософія, в якій етика вийшла на перше місце. Запізнення пояснюється тим, що в Лікеї був великий потенціал філософії і науки.

Шостий схоларх Аристон Коський закінчує той процес в історії аристотелізму, який починався з молодого Аристотеля. У школі Платона Аристотель починав з риторики. Аристон Коський закінчує риторикою. Однак ставлення Аристотеля і Аристона Коського до риторики різне. Аристотель не заперечував риторики. У нього був спеціальний твір – «Риторика». Аристон Коський написав не посібник з риторики, а твір проти риторики. Він звернув увагу на те, що риторика досить шкідлива за відсутності в ритора належних знань.

ЕПІКУР

Матеріалістичний перипатетизм Стратона не був єдиною і найбільш яскравою формою античного матеріалізму в епоху еллінізму – яскравішим і повнішим був матеріалізм Епікура і його учнів і послідовників – епікурійців. У вченні Епікура своє друге народження дістав атомізм Левкіпа й Демокрита, доповнений, однак, елліністичним матеріалістом низкою своїх оригінальних думок. Епікур і епікурійці активно боролися із сучасними їм ідеалістами й агностиками. Вони доводили матеріальність і пізнаванність світу. Крім того, епікуреїзм протистояв усе більш модним в епоху еллінізму марновірствам, забобонам, астрології та магії, що мала

490

афро-азіатське походження і линуло в Грецію із завойованих регіонів.

Епікур народився в 341/340 р. до н.е. на острові Самосі – батьківщині й Піфагора, й Меліса, й астронома Аристарха. Однак Епікур – афінянин, а не самосець. Його батько Неокл належав до афінського дему (дем – частина територіальної громади в Афінах) Гаргетта, до роду Філаїдів, але жив на Самосі як один з афінських поселенців-клерухів (клерух одержував земельний наділ у колонії, наділи розподілялися між поселенцями за жеребом, який називався «клерос», звідси «клерух»). Афіни захопили частину самоської землі й заснували там свою колонію після тієї поразки, яку Перикл наніс філософу й стратегу Мелісу.

Епікур походив від незнатних і небагатих батьків. Його батько був учителем словесності. Бажаючи принизити Епікура й разом з ним його вчення, вічні вороги епікуреїзму – стоїки розповідали про Епікура, що він у свої отрочні роки «при матері ходив по халупах, читаючи заклинання, а при батькові вчив абетці за незначну плату» (X, 4). Будучи формально афінянином, Епікур опинився в Афінах лише у вісімнадцятирічному віці для докімасії – перевірки цивільних прав осіб, які досягла повноліття. Діоген Лаертський говорить, що в цей час в Академії викладав Ксенократ, Аристотель же був уже в Халкіді на острові Евбея. Отже, Епікур опинився в Афінах в 323/322 р. – цим і визначається час народження Епікура. Повернутися на батьківщину Епікур уже не зміг: в якості покарання за повстання проти Македонії афіняни були, зокрема, вигнані з Самоса, а їхня тамтешня колонія ліквідована. Сім'я Епікура (а крім імен батька й матері ми знаємо ще імена трьох братів Епікура) була змушена мандрувати. Зрештою вона влаштувалася в Колофоні в Малій Азії. У це місто, котре було колись батьківщиною Ксенофана, й відправився з Афін після докімасії двадцятилітній Епікур.

Ми не знаємо, якою мірою Епікур міг використати для філософських занять своє перебування в Афінах, де філософське життя тривало навіть у ці неясні роки й де викладали не тільки академік Ксенократ, але й перипатетик Феофраст, та й багато інших філософів. Цицерон у своїй праці «Про природу богів» припускає, що Епікур слухав лекції Ксенократа. Інтерес до філософії в Епікура пробудився в його отрочні роки, коли він читав «Теогонію» Гесіода, в якій цей цікавий селянин запитує геліконських муз: «...що насамперед зародилося?» (Про походження богів. М., 1989. С. 196). Відповідь муз, яка задовольнила у VIII – VII ст. до н.е. Гесіода, не могла вже задовольнити у IV ст. до н.е. вдумливого отрока. Нагадаємо, що на задане питання музи відповіли так: «Раніше від усього зародився хаос». А що було до хаосу? Звідки хаос узявся? На ці питання Епікура його вчитель словесності (можливо, що його батько) не зміг або

491

не захотів відповісти, сказавши, що граматики цими питаннями не займаються, і порадив звернутися до філософів.

Відомо, що першим із учителів Епікура в галузі філософії був ще на острові Самос академік Памфілій, а під час перебування Епікура в Афінах, можливо, як було сказано, – Ксенократ. Повертаючись із Афін, Епікур якийсь час учився на острові Родос у перипатетика Праксифана. Відомо також, що Епікур вивчав усе ще існуючі в ті роки твори Демокріта й учився в демокрітівця Навсифана Теоського – автора «Триніжника».

Однак Епікур любив називати себе самоучкою й озивався презирливо й про Демокріта, якого називав «Лерокритом», тобто «Пустокритом» (від «лерос» – дрібниці, дурниця, нісенітниця), і про Навсифана, даючи і йому образливі прізвиська, і про Платона, і про Аристотеля, і про Геракліта, і про Протагора. Це говорить не на користь Епікура. Саме від нього пішла легенда про те, що Левкіп не існував.

У Цицерона скептик-академік Котта стверджує, що «Епікур образливо паплюжив Аристотеля, ганебно злословив Федона, учня Сократа... Він виявив невдячність навіть до самого Демокріта, послідовником якого був, і вже так погано поставився до свого вчителя Навсифана, в якого, щоправда, нічому не навчився» (Цицерон. Філософські трактати. С. 90).

Будучи енергійною і творчою особистістю, Епікур привернув до себе багатьох мислячих людей і утворив свою школу спочатку на острові Лесбос у Митилені, а потім у Лампсаку (в малоазійській Греції). У Митилені Епікур придбав дружбу лесбосця Гермарха, у Лампсаку – інших відданих учнів: Метродора (це найулюбленіший учень Епікура, який вмер ще за життя вчителя), Поліена, Леонтія, Колота, Ідоменея, а також усіх своїх трьох братів (рідкісний випадок в історії філософії): Неокла, Хередема й Аристобула. З цією когортою учнів і прибуває, нарешті, афінянин Епікур у 306 р. до н.е. (уже при Деметрії Полиоркеті, який щойно посунув Деметрія Фалерського) в Афіни. Купивши за 80 мін (міна – біля півкілограма срібла) окремий сад з будинком, він поселяється там разом зі своїми учнями. Так виник знаменитий «Сад Епікура», над входом у який було написано: «Госте, тобі буде тут добре: тут задоволення – вище благо» (Цит. за : Лукреций. О природе вещей. Т. II. М., 1947. С. 494).

Однак школа Епікура не була публічною філософсько-освітньою школою на зразок Академії чи Лікею. «Сад» – замкнуте товариство однодумців. На відміну від Піфагорійського союзу, Епікурійський союз не усуспільнював власність своїх членів: «Епікур не вважав, що добром потрібно володіти спільно, за Піфагоровим словом, що в друзів усе спільне, – це означало б недовіру, а хто не довіряє, той не друг» (X, 11). Також на відміну від

492

Піфагорійського союзу, Епікур і його друзі анітрошки не займалися політичною діяльністю. В основі неписаного статуту школи лежав принцип Епікура: «Проживи непомітно!». Він пояснюється не тільки скромністю Епікура [«скромність його доходила до такої крайності, що він навіть не торкався державних справ» (X, 10)], але й неможливістю громадян впливати на розвиток політичних подій і соціальних явищ в умовах деспотичних елліністичних монархій. Однак на відміну від іногороднього засновника іншої філософської школи в Афінах – Зенона-стоїка афінянин Епікур був патріотом. Він мріяв про звільнення Греції від македонського ярма. «О, якби скинути згодом найлютіших (наших) ворогів – македонців!» – викликує Епікур в одному зі своїх листів, знайдених при розкопках Геркуланума.

У своєму «Саду» Епікур провів другу половину свого життя, лише зрідка виїжджаючи в Лампсак, де в нього залишилась, очевидно, ніби філія його школи. В Епікура всіляко підтримувався культ дружби, це уззгоджувалося з його вченням: з того різноманітного, що приносить мудрість для щастя, головний дарунок – дружба. В «Сад» часом з'їжджались епікурійці зі сторони. Життя в «Саду» було скромним і невибагливим. Епікур, як і всі заможні елліни, був рабовласником, але він ставився до своїх рабів лагідно, деякі його раби навіть брали участь у філософських заняттях. Деяких своїх рабів Епікур відпустив на волю, і вони стали повноправними членами «Саду». Таким став, наприклад, раб на ймення Міс. Це йому писав Епікур про звільнення Греції від Македонії.

Твори. Епікуру належало близько 300 папірусних сувоїв («книг»). Але від них збереглися в основному лише назви: «Про природу», «Про атоми й порожнечу», «Короткі заперечення проти фізиків», «Про критерії, або Канон», «Про спосіб життя», «Про кінцеву мету». В інших творах Епікура трактувалися питання музики і медицини, проблеми зору й справедливості, але все це загинуло, тому головними джерелами наших знань про Епікура і його вчення залишаються десята книга в компіляції Діогена Лаертського, де наводяться три листи Епікура до його учнів – Геродота, Піфокла і Менекея, а також эпікурові «Головні думки». Величезну інформацію про епікуреїзм дає поема Лукреція «Про природу речей». У 1888 р. була опублікована знайдена у ватиканському рукописі добірка висловлень Епікура, що відрізняється від тієї, котра міститься в його «Головних думках». Крім того, ми маємо знайдені при розкопках Геркуланума папірусні сувої, в яких містяться як твори епікурійця Філодема з палестинської Гадари, сучасника Цицерона, які говорять про епікурейську традицію, так і уривки з листів самого Епікура. Крім того, в 1884 р. в Еноанді в Лікії (Мала Азія) був знайдений висічений на камені якимсь Діогеном напис, який містить ніби епікурейський катехізис.

493

Деякі древні автори обвинувачували Епікура в плагіаті, наприклад, Аристон в «Життєписі Епікура» стверджує, що Епікур нібито списав свій «Канон» з «Триніжника» Навсифана, тоді як стоїки зі своєї сторони стверджували, що Епікур видавав за своє й учення Демокріта про атоми, і вчення Аристіпа-кіренаїка про насолоду як вище благо. Деякі підстави для подібних обвинувачень були – адже елліністична філософія малооригінальна, вона скоріше повторює і доповнює старе, ніж створює нове, тому якщо філософи й будують, то вже на забудованій ділянці, так що вони скоріше перебудовують, ніж будують.

Філософія. Звертаючись до філософії Епікура, відзначимо насамперед, що для нього філософія – головний і основний засіб досягнення людиною найбільш (по можливості) щасливого життя. У вищезгаданому листі до Менекея Епікур радить: «Нехай ніхто в молодості не відкладає занять філософією, а в старості не стомлюється заняттями філософією: адже для душевного здоров'я ніхто не може бути ні недоспілим, ні переспілим. Хто говорить, що займатися філософією ще рано або вже пізно, подібний на того, хто говорить, начебто бути щасливим ще рано або вже пізно. Тому займатися філософією треба і молодому, і старому: першому – для того, щоб він і в старості залишався молодий благами в добрій пам'яті про минуле, другому – щоб він був і молодий і старий, не зазнаючи страху перед майбутнім» (Цит. за: Лукреций. О природе вещей. М., 1983. С. 315). Отже, для Епікура заняття філософією – шлях до щастя, це цілком узгоджується з загальною етичною спрямованістю елліністичної філософії.

Однак усе-таки без пізнання природи вся ця незворушність неможлива. Звідси необхідність фізики. Але в Епікура фізика не має самодостатнього значення, вона лише основа для етики. Про це Епікур говорить цілком виразно: «...якби не бентежило невідання меж страждань і бажань, то нам нічого було б навіть вивчати природу» (X, 142).

Каноніка. Однак той, хто вивчає природу, має потребу в теорії пізнання – Епікур називав її канонікою, тому що в основі його теорії пізнання лежало вчення про критерії, або канони, істини («канон» – міра, зразок, критерій).

Головний і первинний критерій істини Епікур бачив у безпосередньо даних нам відчуттях. Тут Епікур займає цілком визначену позицію. Так, у листі до Геродота він наполягає на тому, що «ми повинні в усьому триматися відчуттів» (X, 38). Епікур дозволяє собі не погодитися ні з Платоном, ні з Аристотелем у тому, що вони бачили в розумі головне джерело наших знань про світ, відмінне від відчуттів. Другого такого джерела знання людини про світ і про самого себе в Епікура немає. В Епікура розум повністю залежить від відчуттів. Немає в нього й демокрітівського різкого поділу пізнання

494

на «темне» (чуттєве) і «світле» (розумне), коли першим пізнається те, що існує за думкою, а другим – те, що існує за істиною (тобто атоми і порожнеча). Ні, розум, згідно з Епікуром, не має свого особливого предмета, він опирається на відчуття, котрі нерозумні в тому розумінні, що розум не може ні нічого від себе привнести до відчуттів, ні спростувати відчуття. Відчуття незалежні й від пам'яті – пам'ять про колись пережиті відчуття не може нічого в них змінити. Далі, одне відчуття не може спростувати інше.

Чи правий тут Епікур? І так, і ні. Він правий у тому, що відчуття дійсно єдине джерело наших початкових знань про зовнішній світ. Але ж і самі відчуття мають потребу в критерії. Таким критерієм може бути тільки практика, а зовсім не самі відчуття. Епікур цього не знав. Не дивно тому, що він не міг розвести помилкові й істинні відчуття та помилково стверджував, що «бачення безумців і сплячих теж істинні» (X, 32).

Однак відчуття хоч і головний, але не єдиний критерій знання. У тому ж листі до Геродота Епікур, сказавши, що у всьому слід триматися відчуття, говорить, що треба також «триматися наявних кидків думки або будь-якого іншого критерію, триматися пережитих нами перетерплювань...» (X, 38).

Відповідно до Діогена Лаертського, який посилається на «Канон» Епікура, той уводив і такий критерій істини, як передбачення (пролепсіс). Виходить, що в «Каноні» Епікур говорив: критерій істини – це й відчуття (айстхесейс), і передбачення (пролепсейс), і перетерплювання (патхе). Епікурійці ж, повідомляє Діоген, додають ще «образний кидок думки» (X, 31)*.

Зі слів Діогена Лаертського можна подумати, що сам Епікур обходився першими трьома критеріями, четвертий же придумали його учні – епікурійці, але це не так, тому що Епікур у збереженому листі до Геродота сам говорить про «кидки думки».

Однак усі критерії, крім відчуття, в Епікура вторинні. Так, на його думку, знанням, яке “передує” відчуттям, є знання, що вже було колись отримане нами з відчуттів. Отже, таке знання передбачає не відчуття, не досвід взагалі, а лише новий досвід, дозволяючи краще орієнтуватися в оточуючому нас світі, впізнавати подібні й різні між собою предмети: «Так, щоб запитати: «Хто там стоїть віддалік, кінь чи корова?».

*«Айстхесіс» (однина від «айстхесейс») означає почуття; відчування, відчуття; кмітливість, тямущість. «Пролепсіс» (однина від «пролепсейс») означає припущення, передчуття, передбачення. «Патхос» (однина від «патхе») – подія, випадок; нещастя, лихо; страждання, хвороба; пристрасть, хвилювання, порушення, афект. «Епіболе» (однина від «епіболай») – накидування, натиск, напір, вторгнення.

495

потрібно знати заздалегідь, завдяки передбаченню, вигляд того й того» (X, 33). Однак «знати заздалегідь» не означає, як у Платона, що порівняння двох предметів, наприклад, за довжиною, припускає наявність наддосвідної ідеї рівності. Передбачення – «відбиток, якому передували відчуття» (X, 33). Але це не випадковий і не одиничний «відбиток», це те, що «часто являлося нам ззовні» і такі явища ніби нашаровувалися одне на одного своїми загальними, отже, й істотними частинами. Це нашарування відбувалося в пам'яті, так що відбиток – «пам'ятання того, що часто являлося нам ззовні».

Ці відбитки і є, далі, не що інше, як те, що зазвичай мають на увазі під поняттями. Інакше кажучи, поняття – це ті глибокі відбитки в нашій пам'яті, які створюються в результаті кількаразових нашарувань у нашій свідомості й у нашому сприйнятті відчуттів від подібних предметів і які слугують надалі для впізнавання предметів і явищ оточуючого нас світу, для орієнтування в ньому як «передбачення».

Що ж стосується перетерплювання («патхе»), то це критерій не стільки істини, скільки нашого ставлення до речей, який визначає те, до яких речей ми повинні прагнути, а чого повинні уникати – відповідно до епікурійського уявлення про насолоду як вищу цінність життя й про страждання як про вище зло. Напевне, «перетерплювання» можна назвати критерієм моральних оцінок.

Залишаються трохи загадкові «кидки думки», яким Епікур надавав великого значення, кажучи, що «істинне тільки те, що доступне спостереженню чи уловляється кидком думки» (X, 62) і що «головною ознакою досконалого і повного знання є вміння швидке користуватися кидками думки» (X, 36). Судячи з контексту, можна подумати, що Епікур розуміє під такими «кидками» уміння пояснювати різноманітне чого через окреме, вміння узагальнювати, бачити за частинами ціле, виділити головне, вміння в коротких словах охопити все, що раніше вивчене за частинами, вміння звести множинне до простих основ і слів, побачити перше значення, що не має потреби в доведенні. Можливо, що під «кидком думки» Епікур розумів і вдале домислювання, для чого необхідна інтелектуальна інтуїція, а також уміння уявити собі те, що в принципі чуттєво не сприймається. Так, сам Епікур домыслював чуттєву картину світу до атомів і порожнечі. Без домислювання порожнечі неможливий емпірично спостережуваний рух, а без домислювання атомів непояснена маса даних нам у наших відчуттях емпіричних явищ. Так що виходить, що розум усе-таки не бранець відчуттів, а й сам багато чого може.

Ототожнюючи сприйманий нами у відчуттях світ і світ об'єктивний, дійсний, так, як він існує незалежно від наших відчуттів, Епікур трохи інакше, ніж Демокріт, розвязує

496

проблему того, що пізніше було назване проблемою первинних і вторинних якостей. Він згідний з Демокрітом, що самі собою атоми не мають вторинних, чуттєвих якостей, але він не згідний з тим, що вторинні якості цілком суб'єктивні. Тут Епікур займає середню позицію: вторинні якості не властиві самим атомам, але вони й не виникають лише на щаблі субєктно-обєктного відношення. Вторинні якості виникають на рівні складних, які складаються з багатьох атомів об'єктів як результат взаємодії атомів, їх поєднань і рухів.

Однак саму можливість чуттєвого сприйняття віддалених від нас предметів Епікур пояснює в дусі Демокріта. Всі предмети існують ніби подвійно: самі собою, первинно, і вторинно – в якості постійно витікаючих від них найтонших речовинних образів, «ідолів». Ці «ідоли» існують так само об'єктивно, як і самі речі, котрі їх випускають. Безпосередньо ми живемо не серед самих речей, а серед їхніх образів, які постійно тісняться довкола нас, через що ми й можемо згадати відсутній предмет: згадуючи, ми просто звертаємо свою увагу на образ предмета, що існує об'єктивно, незалежно від нашої свідомості й у той же час даний нам безпосередньо.

Оскільки Епікур вважав почуття непогрішними, помилки в пізнанні або омани він пояснював не помилкою в сприйнятті, а тим, що ми неправильно судимо про дані нам відчуття. Почуття не помиляються – помиляється розум. Але, могли б ми заперечити Епікуру, судження розуму можуть бути й судженнями про істинність або хибність відчуттів і сприйняттів предметів. Однак таке судження Епікур забороняє розуму, стверджуючи, що бачення безумців і сплячих теж істинні. Отже, теорія пізнання Епікура страждає абсолютизацією сенсуалізму. Як ми вже сказали, самі собою відчуття не можуть бути критерієм істини – таким критерієм може бути тільки практика.

Фізика. Вчення Епікура про природу містить у собі як загальні, світоглядні питання, так і окремі. В «Листі до Піфокла», предметом якого є небесні, астрономічні й метеорологічні явища, Епікур задається питанням не тільки про виникнення світу – його цікавлять і конкретні знання. Він говорить про схід і захід світил, про їхній рух, про фази Місяця й про походження місячного світла, про сонячні й місячні затемнення, про причини правильності руху небесних тіл і про причини зміни тривалості дня й ночі. У центрі його уваги передбачення погоди, походження хмар, грому, блискавки, вихрів, землетрусів, вітрів, граду, снігу, роси, льоду. Його цікавлять і кільця навколо Місяця, і комети, і рух зірок.

Але разом з тим Епікур не прагне до єдино правильного пояснення. Він допускає ніби гносеологічний плюралізм, те,

497

що кожне явище може мати кілька пояснень (наприклад, вважає Епікур, затемнення Сонця й Місяця можуть відбуватися й внаслідок згасання цих світил, і внаслідок їх заслонения іншим тілом). Для Епікура тут важливо одне – довести те, що, якими б не були причини природних явищ, вони всі є природними. Для нього важливо те, щоб у поясненні не вдаватися до вигаданих божественних сил.

Природне ж пояснення небесних явищ можливе тому, що те, що відбувається на небі, принципово не відрізняється від того, що відбувається на Землі, яка сама – частина неба, адже сам наш світ – «сфера неба, що містить у собі світила. Землю й усі небесні явища» (X, 88). На відміну від ідеаліста Платона з його космічною теологією й Аристотеля з його різким поділом світу на надмісячну й підмісячну частини Епікур відстоює матеріальну єдність світу.

Тут він різко протиставляє науку і міфологію. Світогляд Епікура не тільки антиідеалістичний, але й антиміфологічний.

Тільки подібна фізика може звільнити людей від поширеного страху перед небом і зняти з їхньої душі тягар занепокоєння. Епікур не міг дати справді наукового пояснення, мабуть, жодному з цікавлячих його небесних явищ, але ми називаємо його фізику науковою, тому що він підкреслював, що фізика повинна не тільки описувати природу, а й знаходити природні причини природних явищ. Тільки така фізика може принести людям шукану епікурейцями безтурботність, а це для Епікура, в якого фізика повинна була служити етиці, головне: якби людей не турбували страх перед атмосферними явищами і страх смерті, то не було би потреби у фізиці.

Як би там не було, Епікур малює грандіозну картину світу, щоправда, йдучи тут за Левкіпом і Демокрітом. Як і його попередники, Епікур бере з філософії все, на його думку, раціональне. Він цілком згоден з тим, що ми називаємо «законом збереження буття». У листі до Геродота Епікур говорить: «...насамперед: ніщо не виникає з неіснуючого» (X, 39), інакше все виникало б із усього, не потребуючи жодного насіння. З іншого боку, ніщо й не гине і не перетворюється в неіснуюче, тому що «якби зникаюче руйнувалося в неіснуюче, все давно б уже загинуло, тому що те, що утворюється від руйнування, не існувало б» (X, 39). Епікур обґрунтовує, далі, вічність Всесвіту: «...який Всесвіт тепер, такий він вічно був і буде», тому що «змінюватися йому немає в що», адже «крім Всесвіту немає нічого, що могло б увійти в нього, внісши зміну» (X, 39).

Згідно з Епікуром, існують лише тіла, їхні властивості, постійні та минущі, і порожнеча. Про те, що існують тіла, говорять відчуття. Вони ж говорять і про властивості тіл. Постійні властивості тіл: їх

498

форма, величина, вага. За порожнечу говорить рух: «...якби не існувало того, що ми називаємо порожнечею, то тілам не було б де рухатись і крізь що рухатися, – тим часом очевидно, що вони рухаються» (X, 40).

Самі тіла або прості, або складні, при цьому складні тіла складаються із простих, прості ж тіла прості, тому що неподільні. Це атоми. Епікур домислює атоми – можливо, це і є приклад усе-таки трохи загадкового «кидка думки» – так: якби не було межі ділення, то сутнє, дроблячись, розкладалося б у ніщо, якщо, звичайно, безмежно ділене тіло не було нескінченно велике. Тільки нескінченно велике тіло може нескінченно ділитися, не стаючи нічим! Але таких тіл не буває. Отже, повинна бути допущена межа ділення – це неподільне, це атоми, які міцні й неподільні завдяки своїй абсолютності, адже атоми анітрошки не містять у собі порожнечі.

Атоми відрізняються один від одного величиною, формою та вагою. Величина атома обмежена, атом не може бути зримим. Кількість форм атомів не нескінченна, а незлічимо (неосяжно) велика, тому що «не може бути, щоб стільки відміностей виникло з осяжної кількості тих самих видів» (X, 42). Тут відчувається прихована полеміка Епікура з Левкіпом і з Демокрітом, які допускали атоми завбільшки як світ і вважали кількість форм атомів нескінченною. В останньому питанні неправі й Епікур, і Левкіп із Демокрітом: кількість форм атомів (хімічних елементів або, на іншому рівні, елементарних часток) звичайно, атомісти недооцінювали кількість комбінацій зі скінченної кількості елементів і перебільшували розмаїтість світу.

Заперечуючи перетворення буття в небуття й навпаки, Епікур не допускає ні абсолютного виникнення, ні абсолютного знищення, всі зміни й переміни відбуваються шляхом просторових переміщень атомів, шляхом їхнього додавання де-небудь і зменшення в іншому місці.

Джерело руху перебуває в самих атомах. Епікур не, потребує для пояснення руху атомів ні світової душі Платона, ні нерухомого першорушія Аристотеля. Однак Епікур усе-таки не може науково пояснити джерело руху атомів, він, щоправда, знаходить його в такій природній якості, як вага, але він не розуміє того, що вага не є постійною властивістю тіл, що це саме їхня тимчасова властивість, яка може бути, але може й не бути. Інша справа – маса. Але й вона не може бути джерелом руху. У випадку ж ваги тіл джерелом руху тут є не саме тіло, що рухається, а притягання його з боку іншого набагато більшого тіла, гравітація. В Епікура ж усі атоми падають під дією своєї ваги в порожнечі, тобто вага не пов'язується із гравітаційним полем, а приписується самим атомам як їхня постійна властивість у будь-якій ситуації.

499

Так або так атоми Епікура мають своїм первісним рухом падіння в бездонній порожнечі під дією власної ваги. При цьому Эпікур цілком правильно стверджує, що швидкість падіння не залежить від ваги атомів, більш важкі атоми падають не швидше, ніж більш легкі, як вважав Аристотель, не взмозі відволіктися від опору середовища й заперечуючи порожнечу. В Епікура ж саме тому, що атоми рухаються в порожнечі, яка ніякого опору руху атомів не чинить, усі атоми рухаються з однаковою швидкістю незалежно від своєї ваги. Однак Епікур нічого не знає про прискорення падаючого тіла. Його атоми рухаються з однаковими швидкостями прямолінійно і рівномірно, так що жоден атом не може наздогнати інший, жоден атом не може налетіти на іншій. Але в такому випадку взаємодія атомів неможлива, й отже, неможливе й утворення з них світів.

І тут Епікур уводить новий, порівняно з атомізмом Левкіпа і Демокріта, момент. Правда, у збережених творах і висловленнях Епікура цей момент відсутній, його немає навіть у листі до Геродота, де, зокрема, говориться про те, як атоми несуться крізь порожнечу з рівними швидкостями. Про цей новий момент ми довідуємося з напису Діогена Еноандського, від Аеція, Лукреція Кара. Так, наприклад, Аецій говорить, що «Епікур (учив, що є) два види руху: відповідно до ваги й відповідно до відхилення». Про Лукреція ми скажемо пізніше. Цицерон викладає цей момент у вченні Епікура критично: «Епікур стверджує, що атоми несуться в силу своєї ваги вниз по прямій лінії; це і є, на його думку, природний рух тіл. Але потім його осінила думка, що якби всі атоми рухалися зверху вниз, то ніколи жоден атом не прийшов би у зіткнення з іншими. Тому Епікур удався до помилкового твердження: він заявив, що атом нібито ледь-ледь відхиляється, але це зовсім неможливо. Звідси, мовляв, виникають сплетення, сполучення і зчеплення атомів між собою, і в результаті утвориться світ і все, що в ньому міститься. Не кажучи вже про те, що все це по-дитячому вигадано, Епікур не досягає навіть того, що хоче». Однак це не зовсім так: своїм ученням про мимовільний і невизначений у просторово-часовому відношенні рух атомів Епікур увів у фізику діалектичне вчення про спонтанність руху й у самій природі знайшов основу для свободи людини, її мислення і поведінки.

Сучасна фізика з її принципом невизначеності в мікросвіті (поведінка цілісних і стійких мікрочастинок невизначена в просторово-часовому відношенні, принцип причиновості там не діє) підтверджує, що в ученні Епікура про мимовільне відхилення атомів у невизначеному місці й у невизначений час був закладений інтуїтивний раціональний смисл.

Епікур доводить безмежність тіл у Всесвіті безмежною кількістю в ньому атомів, а тому що на кожний світ у ньому затрачається

500

скінченна кількість атомів, то, оскільки нескінченне не зменшується віднятим у нього скінченним, доводиться і безмежність світів у Всесвіті. Безмежність же самих атомів у Всесвіті доводиться через його просторову безмежність. Гранична кількість атомів загубилася б у безмежному Всесвіті. Всесвіт же просторово безмежний, тому що мати межу означало б мати край, а на край можна було б подивитися з боку, що Епікур уважає неможливим. Те, що не має межі, те безмежне й необмежене. Епікур різко розрізняє простір і час. Простір як порожнеча – вмістище – один із первнів, час же випадкова властивість речей, які ми штучно виділяємо зі зміни дня і ночі, з руху і спокою.

Психологія. Згідно з Епікуром, душа тілесну, адже крім порожнечі нічого безтілесного нема, але душа, будучи активною, порожнечею бути не може, тому «ті, хто каже, що душа безтілесна, кажуть дурницю». Душа складається з особливого роду атомів, подібних до атомів повітря й атомів вогню, але більш дрібних і рухливих, як тепле дихання простирається вона по всьому організму, зв'язуючи його воєдино, відчуваючи своє тіло і навколишній світ. Розум – ущільнення душі. Розум перебуває в серці.

Атеїзм. Буденні уявлення про богів Епікур уважає нечестивими. Думати, що боги стурбовані тим, що відбувається у світі, значить заперечувати, що вони блаженні, й приписувати їм такі людські стани, як гнів, страх, милість; але «турбота, гнів, милість із блаженством несумісні, а виникають при слабості, страхові й потребі в інших». Боги, каже Епікур, абсолютно щасливі, перебуваючи у повній безтурботності не у світах, а між світами у Всесвіті, у <междумирьях>. У Цицерона про це сказано так: «...на думку Епікура, ніяких богів немає, а те, що він сказав про безсмертних богів, сказано ним для відвернення обурення... Божество в нього щось слабке й знехтуване <презренное>, нічого нікому не ділить, нічого не дарує, ні про що не піклується, нічого не робить. Але, по-перше, такої істоти абсолютно бути не може, і Епікур, бачачи це, насправді відкидає, на словах же залишає богів». Такий завуальований атеїзм Епікура.

У Цицерона говориться, що Епікур «дощенту зруйнував усю релігію... вченням своїм перекинув храми і жертовники безсмертних богів». Чому? Та «чому люди повинні шанувати богів, коли боги не тільки не опікують людей, але взагалі ні про що не піклуються, нічого не роблять?». Тут дуже добре видано таємницю віри в богів: боги потрібні людям тільки заради вигоди. Епікурові ж боги бездіяльні, тому що блаженні, а блаженство нібито й полягає в неробстві. На противагу Епікуру стоїк у Цицерона зображує бога як він його розуміє – діяльним первнем світу.

501

Етика. Мета етики як науки про поведінку людей серед собі подібних – навчити людей бути щасливими. Звичайно, на відміну від безтурботних богів люди можуть бути тільки відносно щасливі, але й для цього треба знати, чого варто уникати й до чого треба прагнути («критерій перетерплювання»). Визначити це нескладно – досить глянути на все живе, котре намагається уникнути страждання й досягти насолоди. «Правда, ми розуміємо аж ніяк не насолоди розпусти, або чуттєвості, як вважають ті, хто не знає, не поділяє або погано розуміє наше вчення, – ні, ми розуміємо свободу від страждань тіла й від сумяття душі» (X, 131).

Життя роблять «солодким» лише «тверезе міркування, що досліджує причини всякого нашого уподобання й уникнення та відганяє думки, які поселяють велику тривогу в душі» (X, 132). Така думка Епікура. Так що цей «гедоніст» припускає лише природні й необхідні потреби, потреби ж хоча б і природні, але не необхідні, а тим паче штучні, надумані він вимагає залишити без задоволення. Епікур досліджує турбуючі людину думки і знаходить їх насамперед у трьох видах страху: у страху перед небесними явищами, перед богами і перед смертю. На подолання цих страхів і спрямоване все вчення Епікура; учачи про матеріальну єдність світу, величаво выпроваджуючи богів у якісь <междумирья>, своїм ученням про смерть Епікур прагне позбавити людей від того, що він уважає головними перешкодами для їхнього безтурботного буття, подібного до буття богів. (У Цицерона скептик зауважує: люди не бояться ні богів, ні смерті.) Прагнучи навчити людей переборювати страх смерті, Епікур учить про те, що смерті боятися не треба х двох причин. По-перше, ніякого загробного буття в душі нема, душа смертна, а тому нема чого тривожити себе думками про те, що буде після смерті – цього віруючі люди бояться більше від самої смерті. По-друге, смерть і життя ніколи не зустрічаються: поки ми живі, смерті нема, а коли ми мертві, то немає життя. Останнє, звичайно, софізм. Епікур закриває очі на те, що смерть – це насамперед умирання, перехід від буття до небуття, а вже після цього небуття, котре не страшить Епікура як мудреця.

Епікурійська ідеальна людина (мудрець) відрізняється від мудреця в зображенні стоїків і скептиків. На відміну від скептика епікуреєць має міцні й продумані переконання. На відміну від стоїка епікурієць не безпристрасний. Йому відомі пристрасті (хоча він ніколи не закохається, тому що любов поневолює). На відміну від кініка епікурієць не буде демонстративно злидарювати і нехтувати дружбу, навпаки, епікурієць ніколи не покине друга в біді, а якщо треба, то він і вмре за нього. Епікурієць ніколи не буде карати рабів. Ніколи не стане він і тираном. Епікурієць, далі, не раболіпствує перед долею (як це робить стоїк): він розуміє, що в житті одне справді неминуче, але інше випадкове, а третє залежить і від нас самих, від

502

нашої волі. Епікурієць не фаталіст. Він вільний і здатний на самостійні, мимовільні вчинки, будучи подібним щодо цього на атомами з їхньою мимовільністю.

Суспільство і мова. Епікур учить, що людина повинна (тією мірою, якою це від неї залежить) уникати таких негативних емоцій, як ненависть, заздрість і презирство. Суспільство виникло штучно – з договору, укладеного між собою спочатку ніби атомарними людьми, тобто такими, які живуть усамітнено, керуючись природним правом, знанням добра і зла (тварини цього позбавлені). Це договір про взаємну користь і мета його – не заподіювати один одному шкоди і не терпіти шкоди один від одного. Природно, що в усіх людей те саме уявлення про справедливість. Справедливість – у користі, яку люди отримують від взаємного спілкування один з одним. Але це загальне уявлення в різних географічних місцях і за різних обставин породжує різні конкретні норми. Звідси розмаїтість звичаїв і законів, якими окремі людські співтовариства так відрізняються одне від одного. При цьому люди схильні забувати про вихідне: всі звичаї і закони повинні слугувати взаємній користі і вони замінні – адже в основі суспільств лежить вільне волевиявлення людей, їх договір.

Також і мова – продукт угоди між людьми, але не зовсім, як вважав Демокріт. У різних географічних місцевостях ті самі речі, здійснюючи на людей однакові впливи, проте змушували їх виштовхувати повітря з легенів по-різному, через що перші слова були різними, що й лягло в основу відмінності мов як розвинених систем спілкування.

Після смерті Епікура його спадкоємцем по керівництву школою став Гермарх із Митилени. Школа Епікура існувала протягом декількох століть. Ми повернемося до неї надалі, коли будемо говорити про такого видатного представника античного атомізму, як римський філософ Лукрецій.

Філософи-ідеалісти ненавиділи Епікура і його вчення, розповідали про Епікура й епікурійців усякі небилиці. Очевидно, не можна вірити тій інформації про нескромність Епікура, яку ми наводили вище. У Цицерона говориться про нібито традиційну грубу нетерпимість епікурійців до всіх інших учень. Скептик Котта стверджує, що епікурієць Зенон (старший сучасник Цицерона) «не тільки своїх сучасників, Аполлодора, Сила й інших, обсипав лайкою, а й про самого Сократа, батька філософії, говорив, що він був, уживаючи латинське слово, аттичним «блазнем» (scurra). Хрисіппа ж він ніколи не називав інакше як «Хрисиппою». Стоїк Бальб там же дорікає епікурейцям у тому, що вони замкнуті на собі: «...вашим найменш відомо, що говорять... представники інших шкіл, ви ж тільки своїх і читаєте, своїх любите, інших же по неуцтву засуджуєте».

503