Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
А.Н.Чанишев-Курс лекцій з античної філософії.doc
Скачиваний:
25
Добавлен:
28.10.2018
Размер:
2.9 Mб
Скачать

Філолай і середні піфагорійці

Середній піфагореїзм припадає на початок нової доби в античній філософії, доби, коли становлення філософії в основному закінчується, і ми побачимо, як в елеатів філософія сформулює своє основне питання – питання про відношення буття і мислення.

До цього часу (середина V ст. до н.е.) Піфагорійський союз розпадається. Але піфагорійське вчення все ще живе. Понад те, воно досягає своєї філософської вершини у Філолая.

Життя і праці Філолая. Наявні в нашому розпорядженні відомості про життя і праці Філолая суперечливі. Про нього розповідали, що він, будучи молодим, зміг вирватися з підпаленого кілонівцями будинку Мілона, де в них, нагадаємо, був ніби з'їзд. Усі піфагорійці, які перебували там, крім Філолая й Лізиса, згоріли. Дікеарх (учень Аристотеля, IV ст. до н.е.) стверджує, що в числі загиблих був і Піфагор. У такому випадку Філолай вистрибував з палаючого будинку десь наприкінці VI ст. до н.е. Але на початку IV ст. до н.е. Фслолай зустрічається з Платоном. Отже виходить, що Філолай прожив не менше ста тридцяти років. Однак про таке довгожительство Філолая древні нічого не повідомляють. Тому, очевидно, варто вважати, що при спаленні піфагорійців там не було або Філолая, або Піфагора. В останньому випадку розгром Піфагорійського союзу його політичними супротивниками мав місце десь у середині V ст. до н.е. (як і було прийнято вище). В умовах піфагорійської діаспори, що наступила після розгрому союзу, Філолай покинув «Велику Грецію». Тривалий час він викладав у Беотії, у місті Фіви. Там у нього було багато учнів. У праці Платона «Федон», де розповідається про останній день Сократа, виведений якийсь піфагорієць Кебес із Фів. Він слухач Філолая. Наприкінці свого життя Філолай

199

все-таки повертається в рідні місця. Він знаходить пристановище в Таренті. Там править могутній стратег Архіт – учень Філолая.

Ще більш заплутане питання про праці Філолая. З ім'ям Філолая древні пов'язували такі твори, як «Вакханки», «Про душу»,«Про рими й міри», «Про природу». Від першого й від другого із цих творів збереглося лише по одному фрагменту, від третього – два. Але всі чотири фрагменти оголошені гіперкритикою підробленими. Багато дослідників заперечують дійсність деяких, а то й усіх фрагментів з твору «Про природу». А таких фрагментів біля двох десятків. Якщо згадати, то від творів Піфагора й інших ранніх піфагорійців взагалі нічого не дійшло, а це величезне багатство. Але гіперкритики стверджують, що чи ледь не всі ці фрагменти – частини якогось твору, що не мав ніякого відношення до Філолая. Цей твір виник нібито в школі Платона не раніше середини IV ст. до н.е. Але навіть якщо прийняти, що збережені фрагменти – частина загиблого в цілому твору Філолая, то залишається неясним, який особистий внесок Філолая в цей твір. Адже існують відомості про те, що Філолай тільки записав і оприлюднив учення чи то інших піфагорійців, чи то навіть самого Піфагора. Справді, згідно з Євсевієм, Філолай «записав учення Піфагора» [ДК 44(32) А 8], а згідно з Деметрієм, він перший випустив у світ книги піфагорійців «Про природу». Виходить, що Філолай не автор, а всього лише видавець піфагорійського твору. І збережені фрагменти належать, навіть якщо допустити, що цей твір все-таки вийшов з надр піфагореїзму, не Філолаю, а якомусь іншому авторові чи авторам.

Крім того, відомо, що Платон, будучи в «Великій Елладі», придбав чи то особисто, чи то через свого друга Діона, чи то в самого Філолая, чи то в його родичів або у філолаєвого учня якийсь піфагорійський твір. І він нібито ляг в основу дуже важливого твору самого Платона – діалогу «Тімей». У зв'язку із цим скептик Тімон навіть обвинуватить Платона в плагіаті. У своїх сатиричних, «антифілософських» віршах він, звертаючись до Платона, скаже: «За велику суму срібла ти купив маленьку книгу. Вибираючи відтіля найкраще, ти навчився писати діалог "Тімей"» (А 8).

Дійсно, діалог «Тімей» мало схожий на інші діалоги Платона. Там розглядається фізика, проблеми космогонії та космології, відсутні в інших платонівських діалогах. В «Тімеї» ми знаходимо суперечність, яка не може не насторожити. З одного боку, Платон стверджує, що фізика – наука недостовірна, і те, що він повідомляє із цієї галузі, – всього лише правдоподібний міф. Але, з іншого боку, в «Твмеї» міститься дуже по-своєму серйозний аналіз спеціальних фізичних питань. До того ж весь зміст діалогу «Тімей» вкладено у вуста не Сократа, як в

200

більшості інших діалогів Платона, а Тімея – людини з «Великої Еллади». Отже, можна вважати, що в основі «Тімея» лежав якийсь інший твір; можливо, він був піфагорійським. Але ясно одне: «Тімей» не мав нічого спільного з тим самим твором «Про природу», від якого збереглися фрагменти і який так чи інакше древні (всупереч сучасній гіперкритиці) пов'язували з ім'ям Філолая. Зміст цих двох творів зовсім відмінніий. Тому якщо Платон і купив у Філолая піфагорійський твір, те це не був тввр «Про природу», про який ми будемо говорити далі. І ми вважаємо, що це твір Філолая. Доводи гіперкритики, що відносить цей твір до післяфілолаєвых часів, зводяться фактично лише до того міркування, що цей твір був написаний на доричному діалекті, тоді як у часи Філолая філософи писали на іонійськом діалекті. Але Філолай тривалий час жив у Таренті – у доричній колонії. Тому немає нічого дивного в тому, що «Про природу» він написав або записав на цьому діалекті. Однак усе-таки написав або записав?

Цього ми ніколи не дізнаємося. Все-таки немає, очевидно, підстав уважати Філолая всього лише видавцем. Адже про власне вчення Філолая говорить велика доксографія, починаючи з Платона й закінчуючи Боеціем (між ними ціле тисячоріччя). Уже виходячи з однієї цієї доксографії, можна скласти досить високу думку про Філолая, щоправда, більше як про вченого, ніж як про філософа. Древні автори високо оцінювали Філолая. Римський архітектор Вітрувій, очевидно, не випадково називає Філолая в числі тих людей, яких сама природа наділила «гострим і тонким розумом» і «багатою пам'яттю» такою мірою, що вони (у тому числі й Філолай) були, спроможні знати досконало геометрію, астрономію, музику та інші науки, залишивши після себе багато винаходів і пояснень математичного і природничонаукового характеру. Але при цьому не треба, зрозуміло, чекати занадто багато чого. Погляди Філолая і як ученвго, і як філософа так само обмежені й наївні, як і погляди інших античних філософів і вчених V ст. до н.е.

Математика. У галузі математики Філолаю взагалі властиво характерне для піфагореїзму наївне нерозрізнення математичного й фізичного. У Філолая одиниця – усе ще просторово-тілесна величина, частина речовинного простору. Звідси також геометризація арифметики. Всі числа зображувалися Філолаєм як фігури. Просте, нерозкладне на множники число уявлялося йому як витягнута в лінію сукупність просторових точок. Це «лінійне число». Числа, що розкладаються на два рівних множники, уявлялися «квадратними», а на два нерівних – «прямокутними». Числа, що розкладаються на три множники, здавалися вже просторовими, стереометричними, тілами.

201

Філолай і іншими способами пов'язував арифметичне з геометричним, а через нього – з фізичним. Якщо одиниця – просторово-тілесна точка, то двійка – лінія, трійка – площина, четвірка – найпростіша стереометрична фігура (чотиригранна піраміда – тетраедр).

Особливе місце в ряді натуральних чисел посідала у Філолая десятка (декада). Вона й зображувалася по-особливому, не як прямокутне число зі сторонами в п'ять і у дві одиниці, а як трикутне число, тобто як рівносторонній трикутник (тетраксіс). При такому зображенні декади було наочно видно, що декада – сума перших чотирьох чисел натурального ряду, сума одиниці, двійки, трійки й четвірки. А оскільки одиниця, двійка, трійка й четвірка – арифметичне вираження точки, лінії, площини і тіла, то декада містить у собі всі чотири форми існування просторово-тілесного світу, що мають у такий спосіб космічне значення. Велике враження на піфагорійців зробило також те, що десятка містила в собі однакову кількість простих (1, 2, 3, 5, 7) і складних ( 4, 6, 8, 9, 10), парних і непарних чисел.

Цікаво, що при всій своїй «витонченості» математика Філолая була обтяжена міфологічними асоціаціями. Наприклад, Філолай називав кут дванадцатикутника «кутом Зевса». Можливо, що він хотів цим сказати, що Зевс – головний із числа дванадцяти олімпійських богів.

Космогонія і космологія. Ще більш обтяжені міфологічними образами космологія і космогонія Філолая. Центр світобудови він називає всесвітньою Гестією. Гестія – одна з олімпійських богинь, надприродне уособлення домівки і родини. За Стобеєм, Філолай у творі «Про природу» писав: «Перше злагоджене (гармонічно влаштоване), єдине, що перебуває в центрі [світової сфери], називається Гестією» (В 7). Це також «будинок Зевса», мати і вівтар богів. Три частини світобудови Філолай називає відповідно Олімпом, Космосом і Ураном.

І в цьому міфологічному контексті Філолай проводить думку про рухливість Землі, про те, що Земля – не центр світобудови. Для античності ця думка була видатною. Однак до здогаду про негеоцентричність світобудову Філолай приходить не науковим шляхом, а з міркувань ціннісного порядку. У центр світу Філолай поміщає не Землю, а вогонь, тому що вогонь представляється йому більш досконалим, ніж земля. Тому саме вогонь, а не земля, повинен перебувати в центрі й бути початком усього сутнього. Цей вогонь – не Сонце, а якийсь Центральний вогонь – Гестія, «будинок Зевса». З нього все виникає: «Центральний вогонь є перше за природою» (А 16).

Вся світобудова скінченна. Вона покрита вогненною сферою. Її-то Філолай і називає Олімпом. Центральний вогонь перебуває в центрі цієї олимпійськой сфери. Довкола нього перебуває у спокої ніби центральне

202

ядро світу – те, що Філолай називає Ураном. Туди входять Місяць (він, як і Земля, обертається нібито навколо центру), Земля і якесь «Протиземля» (Антихтон). Навколо цього центрального ядра – Урану – аж до Олімпу розташоване те, що Філолай називає Космосом. У ньому так само, як і Місяць в Урані, навколо Центрального вогню рухаються Сонце, п'ять відомих до винайдення телескопа видимих неозброєним оком планет (Меркурій, Венера, Марс, Юпітер, Сатурн) і зірки. Такі три частини всесвітньої сфери.

Земля, що перебуває у сфері Урана, рухається навколо Центрального вогню похилим колом. Сонце ж – зовсім не розпечене тіло. Це холодна кристалічна маса, і сонячне світло – відбите Сонцем світло Центрального вогню, з Землі не видимого.

Місяць подібний до Землі й населений тваринами і рослинами, більшими й більш гарними, ніж земні. Місячний день дорівнює земному дню. Найбільш темне місце в космології Філолая – Антихтон (Протиземля), очевидно придуманий для рівного рахунку. Філолай буквально поклонявся декаді. А небесних тіл у нього виходило дев'ять: 1) зірки в цілому, 2-6) планети, 7) Сонце, 8) Місяць, 9) Земля. Антихтон став десятим. Олімп і Центральний вогонь як центр і периферія світобудови тут не розглядались. Антихтон загороджував Землю від Центрального вогню, тому з Землі не видимого.

Таким чином, у космології й у космогонії Філолая першенствує вогонь. Це продовження лінії Геракліта. Філолай перший з античних учених зробив крок до геліоцентризму, другий крок зробить у III ст. до н.е. Аристарх Самоський.

Філософія. Як піфагорієць Філолай все сутнє у світі намагався пояснити за допомогою чисел. Знайшовши суть (формулу) стереометричної фігури в четвірці, Філолай на цьому не зупинився. П'ятірка – якість і кольори, шістка – натхненність, сімка – і розум, і здоров'я, і світло, вісімка – любов і дружба, мудрість і винахідливість (А 12). Саму світобудову Філолай конструює з межі (пераса), безмежного (апейрона) і гармонії.

Твір Філолая «Про природу» починався так: «Природа ж при влаштуванні світу утворилася зі з'єднання безмежного й межі; весь світовий порядок і всі речі в ньому [являють собою з'єднання цих двох первнів]» (В 1). Ці два первні у Філолая не мають внутрішньої єдності, це «не діалектичні, а перебуваючі у спокої визначення» (Гегель). Тому вони мають потребу в чомусь, що б їх пов'язувало. Таку сполучну ланку Філолай добачав у гармонії. Він дає таке визначення гармонії: «Гармонія – це поєднання різнорідного і згода незгодного» (В 10). Межа – це число. Безмежне – тілесний простір. Світобудова – організований числом простір. Числа – межі, що впорядковують апейрон як якусь невизначену матерію, стихію. Вище космічне число – усе та ж декада. Декада «велика й досконала, все виконує

203

і є первень (першооснова) божественного, небесного й людського життя» (В 11).

Гносеологія. Філолай протиставляє надмісячний світ – Космос підмісячному – Урану. Перший світ – світ порядку й чистоти. Щодо нього можлива мудрість. Другий світ – світ безладно народжуваних і виникаючих речей. Щодо них можлива лише чеснота. У Космосі панує межа. В Урані – безмежне. Але й там є межа. Гносеологія Філолая онтологічна: істина властива самим речам тією мірою, якою безмежне організоване межею, матерія – числами. У Філолая сказано про це дуже виразно: «Нічого хибного не приймає в себе природа за умови гармонії й числа. Неправда і заздрість властиві безмежній, божевільній і нерозумній природі» (В 11). Філолай міг би сказати: «Де немає числа й міри – там хаос і химери». (Однак зазначимо, що не все має число: справжнв цінності безцінні). Якби у світі був лише апейрон, то світ був би непізнаваний: «Згідно з Філолаєм, якби все було безмежним, то зовсім не могло б бути предмета пізнання» (В 3). При цьому у Філолая й у гносеології головне місце посідає декада. Все пізнається лише з її допомогою. Філолай називає декаду вірою і пам'яттю й навіть богинею пам'яті – Мнемосиною. Отже, міфологічна богиня пам'яті Мнемосина витлумачена Філолаєм як десятка, декада. Вона лежить в основі обчислення. Вона ж – основа смислової пам'яті.

Як і Алкмеон, Філолай пов'язував мислення з діяльністю мозку. Однак душа безсмертна. Душа «огортається в тіло за посередництвом числа й безсмертної, безтілесної гармонії» (В 22). Філолай був прихильником учення про метемпсихоз (див. «Федон» Платона).

Філолай і Геракліт. Прообраз понять межі й безмежного в Геракліта містився в його вченні про логос і про вогонь. Однак вони були єдині. Філолай же дуаліст. Відмінність Філолая від Геракліта пов'язана насамперед із ученням про гармонію. У Геракліта гармонія – сходження розбіжного. Геракліт був моністом. Він виходив з єдиного, що роздвоюється, сповненого внутрішньої боротьби й пов'язаного внутрішньою таємницею, прихованою в цьому роздвоєнні гармонією. Він обурюється тими, хто не розуміє, як «розбіжне із самим собою приходить до злагоди, самовідновлюваної гармонії лука і ліри». У Філолая як дуаліста гармонія – зовнішня стосовно межі й безмежного сила.

Філолай і Анаксимандр. В Анаксимандра апейрон – єдиний первень і основа світу. Виділяючи з себе протилежності, апейрон породжує межу як міру. Втрата міри речами в силу їхньої агресивності – причина їх апейронізации, їхнього розчинення в апейроні, їхньої загибелі. Оскільки апейрон – єдиний первень, усі речі, що виникають з апейрона, випадкові й винні. У них немає свого заступника. У Філолая ж речі мають свого заступника. Це межа, перас.

204

Інші середні піфагорійці. До середнього піфагореїзму, що існував у V ст. до н.е., варто віднести також учня Філолая Евріта, ботаніка Менестора, математика Феодора й космолога Екфанта, а також космологів Гікета й Ксуфа. Піфагорійцями називали також і хіоських математиків Енопіда й Гіппократа, й аргоського скульптора Поліклета, і містобудівника Гіпподама Мілетського. Але Аристотель рішуче розділяє, з одного боку, «італійських (мислителів) і так званих піфагорійців», а з іншого боку – «прихильників Гіппократа Хіоського і його учня Есхіла». Немає підстав бачити піфагорійця і в Енопіді. Що ж стосується Гіппона, то суть його вчення близька до вчення Фалеса. Як єдиний первень світобудови Гіппон приймав воду. При цьому він був більш послідовним матеріалістом, ніж Фалес. Якщо той наділяв цю стихію божественними й розумними якостями, то Гіппон подолав цю міфологічну образність першого філософа Європи. Не дивно, що Гіппона називали «безбожником».

Гікет і Екфант. Обидва вони з Сіракуз. Обидва вчили про обертання Землі навколо своєї осі. Але при цьому вони залишалися геоцентристами, уступаючи щодо цього Філолаю. Вони вважали, що всі рухи на небі – ілюзія, викликана добовим обертанням Землі.

Крім того, Екфант був першим атомістом. Він учив, що первні всього – «неподільні тіла й порожнеча» [ДК 51 (38)2]. Перехід від піфагорійських просторово-тілесних монад до атомів був логічний. Але монади однакові. «Неподільні» ж Екфанта відрізняються одна від одної величиною, формою і силою. Створений з атомів і порожнечі світ єдиний і кулястий, він рухається розумом і управляється «промислом».

Евріт і Феодор. Эвріт довів учення піфагорійців про числа до крайності. Він намагався знайти власне число для кожного виду, зображуючи цей вид (наприклад, людину) різнобарвними камінчиками (мозаїка). Число виду визначається тією кількістю цих камінчиків, які знадобляться чи то для заповнення контуру типового зображення тієї чи тієї тварини або людини, чи то для заповнення всієї площі зображення (це неясно). Архіт іронізував над Еврітом, говорячи, що в того в такий спосіб виходить, що «все це – (число) людини, це – (число) коня» [ДК 45 (33)].

На відміну від Евріта Феодор з Кірени був серйозним математиком. Він примикав до сократівського гуртка. Після страти Сократа Феодор покинув Афіни. Потім до нього прибув Платон, який також залишив свою батьківщину, після здійсненого там обивателями злочину проти філософії. Платон вивів Феодора у своєму діалозі «Теетет». Теетет – учень Феодора, який навчав його астрономії, гармонії та арифметиці. Феодор займався проблемою несумірності, що так важко вразила піфагореїзм. Він же встановив, що сторони квадратів, чия площа дорівнює 3, 5, 7,..., 17 квадратним одиницям, непорівнянні як одна з одною, так і зі стороною квадрата, чия площа дорівнює одній

205

квадратній одиниці. Справді, кожна сторона цих квадратів буде відповідно дорівнювати квадратному кореню з 3, 5, 7,..., 17.

Поліклет і Гіпподам. Знаменитий скульптор Поліклет написав трактат «Канон», у якому він установив, що краса тіла людини полягає в симетрії його частин, у числових співвідношеннях між їхніми величинами. Він створив статую ідеальної людини, яку також назвав «Канон». Статуя загинула, а від трактату збереглися незначні уривки. Оскільки Поліклет знайшов сутність краси в числі, його часто відносять до піфагорійців.

Гіпподам Мілетський, який розпланував при Периклі Пірей, також перебував під впливом піфагореїзму з його культом міри. Його місто розпадалося на строго прямокутні квартали. Гіпподам займався й соціальними проблемами. Тут над ним домінувало число 3. Він створив проект найкращого державного устрою. В ідеальній державі Гіпподама три класи: ремісники, хлібороби і воїни, три частини території: священна, суспільні й приватна, там три види законів.

Іон Хіоський. Число 3 благоговійно шанувалося й Іоном Хіоським, виведеним в однойменному діалозі Платона. Іон написав твір «Триагм». В одному зі збережених фрагментів говориться, що у світі переважає число 3. Публіцист і оратор Ісократ (V – IV ст. до н.е.) в одній зі своїх промов також повідомляє, що Іон приймав три первні.

Менестор. Піфагорієць Менестор із Сібаріса був першим ботаніком. Його цікавили питання будови рослин, причини їхньої плодоносності й безплідності, причини неодночасного росту й цвітіння різних рослин. Менестора цікавили причини здоров'я живих організмів. Це здоров'я він пояснював рівновагою в них протилежних якостей, особливо тепла й холоду.

Такі представники середнього піфагореїзму. Їхні погляди говорять про безглуздість трактування Піфагорійського союзу як ворожої науці релігійно-політичної організації. Вони говорять про те, що Піфагорійський союз був видатною науково-філософською школою, традиції якої залишалися живі тривалий час через після її загибелі.

Архіт

Пізній піфагореїзм – піфагореїзм першої половини IV ст. до н.е. Піфагорійський союз уже давно розпався, але піфагорійська теоретична і моральна традиція була ще жива. Найбільшим представником пізнього піфагореїзму був Архіт Тарентський.

Життя і твори Архіта. Архіт був учнем Філолая й Емпедокла, сучасником, другом і кореспондентом Платона. У своєму

206

сьомому листі (який вважається справжнім) Платон писав, що «він під час свого другого перебування в Сіракузах (а було це в 367 р. – А.Ч.) уклав союз гостинності й дружби з Архітом» [ДК 47 (35) А 5]. Саме до Архіта звернувся Платон за допомогою під час своєї третьої сицилійської подорожі (в 360 р.), коли він упав у немилість у сіракузського тирана Діонісія Молодшого і йому загрожувала смерть.

Будучи втіленням античного ідеалу калокагатії (калос – прекрасне, агатос – хороше), Архіт поєднував у своїй особі якості видатного для свого часу математика й механіка, філософа і вченого, музиканта й воєначальника, політичного діяча й справедливу людину. Діоген Лаертський повідомляє, що Архіт «викликав подив народу через свою досконалість у всіх відношеннях» (А 1). У Цицерона відомий римський республіканець і філософ-стоїк Катон Утичний називає Архіта «великим і прославленим чоловіком». У демократичному Таренті, де жив Архіт, закон забороняв одній і тій же особі бути стратегом навіть двічі. Архіт же посідав цей пост сім разів і жодного разу не потерпів поразки. Але як тільки, розповідає Аристоксен, Архіт, зіштовхнувшись із заздрістю, відмовився від своєї високої посади, Тарент зазнав поразки. Одне з джерел наших відомостей з давньогрецької філософії, Свіда, навіть стверджує, що Архіт один час «стояв на чолі уряду Італії як стратег з необмеженою владою, вибраний громадянами [Тарента] й сусідніми еллінами» (А 2). Цікаво, що Архіт прославилася не тільки як людина, яка має владу, але і як людина, яка вміє нею користуватися. Сприйнявши піфагорійську психотерапію, Архіт відрізнявся вмінням перемагати свої пристрасті, свій гнів та інші негативні емоції, які в людини, яка володіє владою, заподіюють шкоду не тільки їй самій, а й іншим. Любов Архіта до дітей стала легендарною. Аристотель у своїй роботі «Політика» згадує як корисний і важливий винахід «брязкальце Архіта».

Дотримуючись піфагорійської системи цінностей, Архіт ставив на перше місце благопристойне і прекрасне, на друге – корисне і вигідне, а на останнє – задоволення. Збереглися відомості про полеміку Архіта із придворним філософом сіракузського тирана Діонисия Молодшого Поліархом, саме прізвисько якого – «Відданий задоволенням» – говорить про те, що він був за своїми поглядами і за своїм способом життя кіренаїком. Це цікавий приклад прямої дискусії між представниками двох філософських шкіл про смисл життя.

Древні автори приписували Архіту авторство книг «Про декаду», «Про флейти», «Про машину», «Про землеробство», «Бесіди», «Гармоніка» (або «Про математику»). До нас дійшло тільки кілька фрагментів з «Про математику». Доксографія про Архіта велика.

207

Архіт як учений. В Архіта піфагореїзм, який виник як синтез науки й орфічної міфології, знайшов своє логічне завершення. Науковий компонент піфагорійського світогляду переміг світоглядний, наука не тільки перемогла міфологію, а й узяла гору над філософією. Архіт, можна сказати, вже не філософ, а вчений. Серед наук він віддавав перевагу арифметиці, про яку в своїх «Бесідах» сказав: «Арифметика, на (мою) думку, серед інших наук виділяється досконалістю знання» (В 4). Як математик Архіт прославився розвязанням задачі на подвоєння куба. До нього математик Гіппократ Хіоський «методом зведення» перетворив це завдання в завдання знаходження двох середніх пропорційних між двома відрізками, з яких один удвічі більший від іншого. Архіт розвязав цю задачу в загальному вигляді геометрично. Архіт досліджував також арифметичну й гармонійну пропорції і дав їм визначення. В галузі теорії музичної гармонії Архіт шукав «відповідність із розумом» (А 16). Цей пошук у світі розуму, притому математичного, і був рушійною силою піфагореїзму.

Архіт указує й на соціальну роль математики. Він звернув увагу на те, що кількісний вимір, рахунок, сприяє припиненню звад і збільшенню злагоди між людьми і народами. Архіт говорив, що «на основі рахунку ми укладаємо договори між собою» ( В 3). Як механік Архіт прославився літаючою дерев'яною моделлю голуба. Вона літала, будучи привішена до противаги, її крила приводили в рух стиснене повітря.

Космологія. У космології Архіту належить спроба доказу безмежності світобудови. Архіт міркував так: «Розташувавшись на самому краю [Всесвіту]... був би я в стані простягнути свою руку чи ціпок далі за межі (цього краю світобудови. – А. Ч.) чи ні?» (А 24). І цей акт, сверджував Архіт, можна робити нескінченну кількість разів. Отже, світобудова потенційно нескінченно. В Архіта було багато учнів.

Аристотель про піфагореїзм. Говорячи про піфагорійців, ми використали не всю доступну нам інформацію, тому що дотепер мова йшла не стільки про піфагореїзм у цілому, скільки про піфагорійців. Аристотель же говорить в основному про піфагореїзм як такий, анонімно. Його інформацію можна класифікувати за чотирьма розділами: 1) учення піфагорійців про числа, 2) про протилежності, 3) про світ і 4) про душу.

1) Вчення про числа. Аристотель зачіпає три питання трактування чисел піфагорійцями: 1А) числа як первні, 1У) взаємовідношення речей і чисел, 1С) розуміння суті числа.

1А) Проголошуючи числа первнями, піфагорійці, за Аристотелем, виходили з трьох основ: 1Аа) по-перше, захоплюючись математикою, де вирішальну роль відіграє число, піфагорійці, піднімаючись на рівень філософії й залишаючись математиками, побачили в числах первень усієї

208

світобудови; 1Ав) по-друге, в самій світобудові вони знаходили гармонічні співвідношення, в основі яких лежали арифметична й геометрична пропорції, що вивчалися піфагорійцями; 1Ас) по-третє, піфагорійців приваблювала універсальність числа, що дозволяє, за їхнім переконанням, фіксувати сутність навіть етичних явищ (любов і дружбу їм здавалося легше виразити числом, ніж у системі фізичних сутностей).

1У) Про взаємовідношення речей і чисел у піфагорійців Аристотель говорить неоднозначно. Створюється враження, що в піфагорійців не було однодумності в цьому питанні. Вони то ототожнювали речі й числа, то бачили в числах компоненти речей, то розуміли числа як їх сутності, а то навіть відокремлювали числа від речей, стверджуючи, що речі наслідують числам. Можливо, всі ці варіанти в розвязанні питання про відношення речей і чисел треба розуміти як історичні віхи розвитку поглядів піфагорійського вчення з питання про взаємовідношення чисел і речей. Можливо, що піфагореїзм розвивався від наївного ототожнення чисел і речей до розуміння того, що числа – не речі й не матерія для речей, а їх сутності.

1 С) Піфагорійську думку про наслідування речей числам Аристотель згадує лиш один раз. У більшості ж випадків він підкреслює, що піфагорійці зовсім не відокремлювали числа від речей. Лише Платон, указує Аристотель, відокремив числа від речей, а «якщо взяти піфагорійців, то в цьому питанні на них ніякої провини немає» (Метаф. XIV, 3), піфагорійські числа «не були числами, наділеними самостійним існуванням» (там же), адже «вони (піфагорійці. – А. Ч.) не приписують числу окремого існування» (XIII, 8). Про це свідчить і розуміння числа піфагорійцями. Це розуміння багато в чому геометричне, тому що числа мали в них просторову величину. У піфагорійців немає ще й розмежування фізичного і математичного. Піфагорійці, підкреслює Аристотель, «роблять із чисел фізичні сутності» (XIV, 3). Тому, відзначає Аристотель, у піфагорійців світ ніби подвоюється, але не тому, що вони відокремлювали числа від речей, а навпаки, тому, що вони ототожнювали числа з речами. Тому, хоча піфагорійці «всі свої міркування й заняття зосереджують на природі» (1, 8), все-таки створюється враження, що говорять про якусь іншу природу, ніж сам чуттєвий світ.

Для більш зрілої філософської свідомості Аристотеля піфагорійські «речочисла» утворювали якийсь особливий світ, у якому числа могли бути легшими і важчими. Тому, якщо піфагорійці й підготовляли ідеалізм Платона, те не тим, що відокремлювали числа від речей, а тим, що не розрізняли фізичне і математичне.

2) Вчення про протилежності. Аристотель підкреслює дуалізм піфагорійців, тому що в них «протилежності суть первні речей» (1,

209

5). Аристотель наводить піфагорійську таблицю протилежностей. Вона складається з десяти пар. Це межа й безмежне, непарне і парне, єдине і множинне, праве і ліве, чоловіче й жіноче, нерухоме і рухоме, пряме й криве, світло й пітьма, добро і зло, квадратне й прямокутне (1,5). Аристотель ніяк не коментує цю таблицю. Існували й інші переліки піфагорійських протилежностей. Неоплатонік Порфирій («Життя Піфагора», 38-39) наводить шість пар, де перша пара монада і діада. У Плутарха (De Iside, 370 Е) перша з десяти пар «добро і зло», потім ідуть «монада – діада», «межа – безмежне». Автором десятеричної таблиці протилежностей деякі вчені вважають Філолая.

Спроба пояснення таблиці. Ця таблиця – дивне поєднання сенсуального, фізичного, етичного і математичного дуалізму. Вона багато говорить про становлення філософського світогляду з міфологічного під впливом математичного мислення. Піфагорійці відштовхувалися від орфічної космогонії, але ж в орфіків усередині хаосу як темного й жіночого первня світобудови зароджується як деяке згущення ефіру космічне яйце як світлий і чоловічий первень. Піфагорійці ототожнили живе дихаюче яйце орфіків з межею, а хаос – з безмежним. Вийшли ряди: А) чоловіче, світле, межа й В) жіноче, темне, безмежне. Як і всі греки, піфагорійці пов'язували благо з мірою, межею, а зло – з безмірністю, з безмежністю, через що в перший ряд потрапляє межа, а в другий – безмежне. Далі «яйце» було зрозуміле як єдине, а хаос – як множинне. Вважаючи, що непарне обмежене, а парне необмежене (для цього були якісь неясні для нас підстави), піфагорійці помістили в перший ряд непарне, а в другий – парне. Тому що з додавання непарних чисел, починаючи з одиниці, виходить щораз квадратне число, а з додавання парних, починаючи з двох, – прямокутне (згідно з геометризацією чисел піфагорійцями), то квадратне було віднесено в перший ряд, а прямокутне – у другий. При цьому у випадку прямокутних чисел співвідношення між сторонами при зростанні ряду парних чисел змінюється, а у випадку квадратних воно незмінне, тому в перший ряд потрапило нерухоме, а в другий – рухоме. І так далі.

3) Вчення про світ. У вченні про світ безмежне постає у піфагорійців у чистому вигляді як пневма (суміш повітря й вогню), що оточує центральну частину, оформлену межею, тобто космос, небо. Небо дихає. Аристотель повідомляє: «Піфагорійці ж стверджували, що порожнеча існує і входить із нескінченної пневми в саме небо, яке ніби вдихає в себе порожнечу» (Фізика IV, 6). Тут неясно, як поєднати порожнечу і пневму. Очевидно, піфагорійці все-таки не піднялися до такої абстракції як порожнеча взагалі. Під порожнечею вони розуміли неоформлений і розріджений стан речовини, тепле

210

дихання. Виникнення світу – обмеження безмежного межею, коли первісна матеріальна одиниця, котра, будучи розділеною на частини «порожнечею», що вдихає, набуває вигляду множини. Так виникає космос. При видиху світобудова знову сходиться в протистояння межі й безмежного.

За повідомленням Аристотеля, піфагорійська картина світу існувала у двох варіантах: у геоцентричному й у негеоцентричному. У творі «Про небо» Аристотель розповідає про піфагорійську «гармонію сфер». Планети, рухаючись крізь пневму (ефір), видають звуки різних тонів залежно від свого розміру, швидкості руху й віддаленості від Землі, що займає центральне місце. Сатурн видає найнижчий звук, звук Місяця – високий і пронизливий. У своїй сукупності ці тони різної висоти утворюють гармонічне співзвуччя. Більш властивою піфагореїзму Аристотель все-таки вважав негеоцентричну космологію. Він підкреслює умоглядність цієї системи й надуманість Антихтона.

4) Вчення про душу. Аристотель тільки один раз згадує «відомий піфагорійський міф», відповідно до якого «всяка душа може одягнутись у будь-яке тіло» (Про душу I, 3), що Аристотель уважає безглуздістю, тому що душа не байдужна до тіла. Аристотель говорить і про інші, більш, очевидно, пізні піфагорійські вченнях про душу. Відповідно до одного з них, душа є гармонія. Аристотель прямо не називає це навчання піфагорійським, ми про це висновуємо з іншої інформації. Наприклад, римський письменник Макробій (IV-V ст.) повідомляє, що «Піфагор і Філолай сказали, що душа є гармонія» [ДК 44 (32) А 23]. У Платона в «Федоні» піфагорійці Сіммій і Кебет говорять Сократові про те, що душа є гармонія й тому вона смертна, тому що це гармонія частин тіла. Вона так само не може існувати після смерті тіла, як гармонія ліри після її поломки. Ця інформація свідчить про те, що пізні піфагорійці відмовилися від учення про безсмертя душі й витлумачили душу як функцію тіла.

Хоча Аристотель у цілому ставився до піфагореїзму критично, підкреслюючи, що «визначення їх (піфагорійців. – А.Ч.) були поверхневими» (Метаф. I, 5), його інформація дає нам багатий і узагальнений матеріал.

Значення піфагореїзму. Древній піфагореїзм – найважливіша сторінка античної філософії й прогресивне явище античної культури VI – IV ст. до н.е., особливо тією мірою, якою йому були властиві зачатки наукового мислення. На матеріалі піфагореїзму добре проглядається формування філософії з міфології під впливом наукового знання (особливо математики) і взагалі все більш раціоналізованого мислення. Піфагорійці перетворили орфічне ритуальне очищення в наукове заняття, в культ розуму. І в міру того як піфагорійці розуміли, що навколишній світ не хаос, а космос, вони відмовлялися від метемпсихозу, трактували душу як гармонію, глибше розуміли реальний світ.

211

ЕЛЕАТИ

Філософська школа елеатів, як і Піфагорійський союз, теж виникла в «Великій Елладі», у місті-полісі Елея. Головні представники цієї школи – Ксенофан, Парменід, Зенон і Меліс. Вчення елеатів – новий крок у становленні давньогрецької філософії, у розвитку її категорій, у тому числі категорії субстанції. В іонійців субстанція ще має фізичну природу, у піфагорійців – математичну, в елеатів же вона філософічна, тому що ця субстанція – буття як таке. Понад те, саме елеати порушили питання про співвідношення буття і мислення, тобто основне питання філософії. Тому можна сказати, що формування античної філософії закінчується в школі елеатів, саме там протофілософія стає філософією.