«Бгагават-гіта»

«Бгагавад-гіта» – «Божественна пісня» – порівняно невелика частина «Магабгарати» – епічного сказання про битву бгаратів і про те, що їй передувало і що за нею пішло.

«Магабгарата». «Магабгарата» – один із двох головних літературних пам'ятників древньоіндійського епосу. Інший – «Рамаяна». Але якщо «Рамаяна» – чисто літературний твір, то «Махабхарата» містить у таких своїх розділах, як «Бхагавад-гіта» (частина шостої книги), «Мокшадхарма» (частина дванадцятої книги) і «Анугіта» (частина чотирнадцятої книги «Махабхарати») глибокі міркування.

«Махабхарата» – найбільший у світі літературний твір. У цьому епосі 18 книг. За своїм обсягом ця епічна поема дорівнює восьми «Іліадам» і «Одіссеям», разом узятим. У ній сто десять тисяч шлок і відповідно двісті двадцять тисяч рядків (шлока – два рядки вірша). Цей грандіозний епос складався протягом усього першого тисячоріччя до н.е.

Найбільш древня частина епосу – «основне сказання». Згодом «основне сказання» обростило великим побічним матеріалом. У повному тексті «Махабхарати» «основне сказання» займає менше чверті його обсягу (24 тисячі шлок).

«Основне сказання». Це історія ворожнечі синів двох братів, нащадків легендарного царя Бхарати. Колись одне з древньоіндійських племен аріїв називалося «бхарата». Воно ввійшло в союз племен куру. Куру об'єдналися з панчалами і створили першу велику державу в Індії (VII ст. до н.е.).

Бхарата був сином царя на ймення Духшанта (Душьянта) і Шакунталі. Історія Шакунталі буде пізніше зображена індійським поетом Калідасою в однойменній п'єсі. Цар Душьянта, в якого вже було кілька дружин, випадково побачив Шакунталу – і вони одне в одного закохалися. Цар вступив із Шакунталою у «вільний шлюб». Але коли вагітна Шакунтала прибула в палац царя, то він у силу прокльону, що тяжів над ним, не впізнав її і відкинув. Шакунтала ж пояснила те, що з нею сталося, з позиції сансари і карми. У п'єсі Калідаси вона говорить: «Напевне в одному зі своїх попередніх народжень я вчинила гріх, і прийшла відплата (карма), і мій чоловік відвернувся від мене» (Калідаса. Вибране. Драми і поеми. Переклад із санскриту. М., 1973. С.291). Каючись, Душьянта просить Кашьяпу: «Нехай Шива, владний бог, увінчаний Місяцем, не дасть мені на землі народитися знову!»

Дія «Махабхарати» починається в Хастінапурі – столиці кауравів. Руїни міста Хастінапура («Міста слона») перебувають у ста шести кілометрах на північний схід від сучасного Делі. Відповідно до легенди, Хастінапур був змитий водами Гангу. Але поки що там царює далекий нащадок (а насправді не нащадок) Бхарати на

71

ймення Дхрітараштра. У нього лиш одна дружина на ймення Гандхарі, але сто один син і донька. Тому що Дхрітараштра сліпий від народження, а за законом людина з фізичними недоліками не має права керувати країною, то країною фактично керує його молодший брат Панду – теж далекий нащадок (і теж насправді не нащадок) Бхарати.

Річ у тім, що їхній батько – дійсно нащадок Бхарати – унаслідок розпусного способу життя не зміг запліднити свою дружину на ймення Амбаліка – і роду загрожувало згасання. Тому вдалися до допомоги якогось пустельника на ймення Вьяса – нащадка царя Місячної династії Куру, так що насправді Дхрітараштра і Панду і їх діти – не бхарати, а каурави («нащадки Куру»), але в епосі кауравами іменуються тільки діти сліпця.

Вьяса був настільки потворний, що коли він підійшов до ложа Амбаліки, то вона в перший раз закрила очі, через що Дхрітараштра і народився сліпим, а в другий раз усього лише зблідла, черз що друга дитина народилася блідою і була названа Панду (Блідий). У Вьяси був ще син від рабині-шудри на ймення Відура, кшаттрі.

У Панду було дві дружини. Їхні імена Кунті і Мадрі. Але дітей поки не було. Панду захоплювався полюванням. І якось раз у лісі він убив оленя в момент його злягання з оленихою. Але олень виявився не простим. То був зачарований пустельник. І, умираючи, він устиг накласти на свого убивцю покарання. Відтепер Панду повинен був утримуватися від сексу і віддалитися від світу. І Панду іде в гори. У нього немає синів. Дочок теж немає – але це не береться до уваги. Повинні бути сини, інакше Панду після смерті потрапить у спеціальне відділення пекла для тих, хто не залишив після себе сина.

Тому Панду допомагають боги. Старша дружина народила йому трьох синів від бога Ями, від бога Ваю і від бога Індри. Яма – бог царства мертвих. Його сина звали Юдхіштхіра. Ваю – бог вітру. Його сина звали Бхімасена. Індра – бог грози. Його сина звали Арджуна. Молодша дружина народила двох близнюків від богів-близнюків на ймення Ашвіни. Ашвіни – божества вечірньої та ранковою зорі. Імена синів-близнюків Накула і Сахадева («Той, що пербуває з богом»). Отже Панду став батьком п'яти чужих синів. Але всі вони іменувалися пандавами – дітьми Панду і вважалися його синами. Відтепер пекло йому не загрожувало. Коли ж він сам, забувшись, обійняв свою молодшу дружину, то впав мертвим – і його сини осиротіли. Що стосується його дружин, то молодша домоглася честі бути спаленою на похороні чоловіка.

Старша ж дружина з п'ятьма хлопчиками повернулася в Хастінапур, де пандави навчались і виховувалися разом з кауравами і в усьому їх перевершували – адже вони були дітьми богів. Сто один каурав заздрив п'яти пандавам. Особливо не злюбити пандавів старший син сліпця на ймення Дурьйодхана («Непереможний, нескоримий»). Захоплений успіхами пандавів, Дхрітараштра призначив своїм спадкоємцем Юдхіштхіру – старшого з пандавів. Дурьйодхана намагається

72

знищити пандавів, але ті рятуються і добувають собі спільну дружину на ймення Драупаді – дочка царя панчалів, що суперечило законові брахманів, відповідно до якого чоловікам дозволяется мати кілька дружин, але жінкам забороняється мати кілька чоловіків. Дхрітараштра ділить своє царство між синами і племінниками.

У другій книзі «Махабхарати», «Сабха-Парві», у главі про ігорний будинок, розповідається, як злобливий Дурьйодхана підбурює наївного Юдхіштхіру зіграти в кості з дядьком кауравів – шахраєм Шакуні – і старший з пандавів послідовно програє дивовижну перлину, тисячу мішків із золотими монетами, шматок найчистішого золота, свою царську колісницю, прикрашену золотими дзвіночками і дорогоцінними каменями, тисячу бойових слонів у багатій збруї, сто тисяч рабинь у розкішних одежах, сто тисяч рабів у розкішних одежах, тисячу колісниць із кіньми, все інше майно, свою половину держави, себе і своїх братів (відтепер вони раби кауравів) і, нарешті, спільну дружину Драупаді. І от один із братів-кауравів підходить до Драупаді, хапає її за косу і тягне до свого старшого брата Дурьйодхана – і той із глузливою посмішкою велить їй сісти йому на коліна.

Далі відбувається маса настільки що ж захоплюючих подих подій. І, нарешті, повинна початися битва між військом пандавів і військом кауравів з бойовими слонами і сотнями тисяч учасників, битва на великому полі за назвою Курукшетра («поле Куру») – рівнина між містами Амбала і Делі поблизу Паніпата. У цій битві, що буде продовжуватися 18 днів, загинуть десятки тисяч людей, у тому числі майже всі каурави і частина пандавів, які все-таки переможуть.

Але поки що битва ще не почалась. Але почалася «Бхагавадгіта». Військом пандавів командує кшатрій Арджуна – мнимий син покійного Панду, а фактично Індри. Він проїжджає на колісниці перед нескінченним строєм свого війська. Він готовий дати сигнал до бою. І раптом на Арджуну навалюється сумнів.

Арджуна зляканий тим, що в майбутній битві він і його брати повинні будуть перебити своїх родичів, адже не можна бути щасливим, перебивши свій рід, тому що «з загибеллю роду загинуть непорушні закони роду; якщо ж закони загинули, весь рід знечещується, а утвердиться нечесть, розбещуються жінки роду. Розпуста жінок приводить до змішання каст» (1,40,41), що, у свою чергу, «скасовує закони народу» (I, 43).

Але тут утручається візник. А це не хто інший, як бог Крішна – восьмий аватар Вішну, про що ніхто не знав. Крішна розсіює сумнів Арджуни. Починається довга бесіда між сином Індри – бога-кшатрія і богом Крішною. Крішна переконує Арджуну в необхідності бою.

У промовах Крішны можна виділити вчення про належну дію, вчення про йогу і про йогіна, вчення про Брахму і про брахму (брахмо).

73

Вчення про належну дію. Крішна дорікає Арджуні в малодушності й нагадує йому про те, що бій – обов'язок (дхарма) кшатрія, яким Арджуна і є. Крім того, Арджуна пов'язаний своєю кармою, котра все одно змусить зробити належне. Однак Арджуну зачепили слова Крішни про те, що «справа значна нижча, ніж йога мудрості» (II, 49), і він запитує Крішну: «Якщо ти ставиш мудрість вище від дії... то чому до жахливої справи ти мене спонукуєш...?» (III, 1), – що змушує Крішну перейти до нетрадиційного обґрунтування необхідності боротися.

У зв'язку з цим піднімається проблема про співвідношення дії та активності, з одного боку, і свободи – з іншої. Можна, здавалося б, не діяти, але бути пов'язаним, можна діяти, але бути вільним. «Бхагавад-гіта» проголошує, що «краща від бездіяльності справа» (II, 8), тим більше що ніхто не може не діяти, а порятунок і свобода не в бездіяльності, а у виконанні свого обов'язку, але в особливому стані: у стані відчуженості. Належна справа повинна здійснюватися без прихильності.

Дотепер дія представлялася наслідком бажання. Крішна розриває цей зв'язок. Треба діяти, але не прагнути до плодів дій. «До плодів дій, покинувши потяг, завжди задоволений, Самоопорний, він хоч і зайнятий справами, але нічого не здійснює. Без надій, думки свої приборкавши, усяку власність кинувши, виконуючи дії тільки тілом, він у гріх не впадає. Вдоволений неждано отриманим, подвійність подолавши, незлобивий, у неуспіху, в удачі рівний – не зв'язанийі, навіть справи здійснюючи. Він не прив'язаний, вільний...» (IV, 19 – 23). Такий етичний ідеал «Бхагавад-гіти». Ідеал належної дії конкретизується так: «Належна дія, позбавлена прихильності, здійснена безпристрасно, без відрази, без бажання плодів» (XVIII, 23).

Ідеал же людини виражений у такий спосіб: «Той що робить, вільний від зв'язків, наполегливий, рішучий, без себелюбства, незмінний при не-успіху, успіху...» (XVIII, 26). Йому протиставляється людина, «збудлива, котра жадає плодів дій, заздрісна, себелюбна, нечиста, підвладна радості, горю...» (XVIII, 27): належній дії – «дія, виконувана заради здійснення бажань, егоїстично, з великою напругою...» (XVIII, 24). Раціональне зерно тут у тому, що всяку справу треба виконувати серйозно, але ставитися серйозно до своєї ж серьезно виконуваної справи, інакше станеш педантом або фанатиком. Але Крішна переконує Арджуну в іншому: він не вчинить гріха, якщо буде боротися самовіддано, що, звичайно, неправильно.

Йога і йогін. Розповідь про належну дію переростає в поемі в йогу, а ідеал людини – у йогіна. Нагадаємо, що санскритське слово «йога» означає «з'єднання», «засіб», «узгодження», «управління», але як технічний термін це слово стало позначати

74

систему звільнення від страждання – постійна тема древньоіндійського світогляду.

Нагадаємо, що в Індії виникло кілька видів йоги.

Джняна-йога, чи йога пізнання, учила, що для звільнення досить осягнути ілюзорність світу і реальність Атмана.

Раджа-йога, чи «царствена йога», розробляла техніку самозаглиблення.

Бхакті-йога учила, що звільнення досягається силою побожної любові до Атмана. Звідси бхакті – шанувальник, послідовник бхакті-йоги, який вчить про звільнення силою побожної любові.

Карма-йога вчила про належну дію. Якщо джняна-йога стверджувала, що всяка справа пов'язує, то бхакті-йога вважала, що бездіяльна любов – порожній звук, а тому необхідна карма-йога, тобто вміння робити справи, але очужіло, в ім'я Атмана-Брахмана. Таким чином, апологія дії перетворюється в «Бхагавад-гіті» у проповідь діяльної любові до бога, а це всього-на-всього постійне міркування про нього. Вся інша діяльність може здійснюватись очужіло саме тому, що всі дійсні інтереси йогіна зосереджені на богові.

Хто ж такий йогін? Йогін – людина, «котра перемогла себе, умиротворена», той, хто на вищому Атмані зосереджений у холод, у спеку, в щасті-нещасті, в безчесті-честі. Йогін – людина, «котра наситила себе знанням і здійсненням знання, котра стоїть на вершині, котра перемогла чуття...» (VI, 7 – 8).

У «Бхагавад-гіті» говориться і про систему йогічного тренування, ціль якого – звільнення від самого себе й зосередження на Богові, Атмані-Брахмі.

Знання. Яким же знанням насичує себе йогін? Якщо це знання – тільки лише знання про Атман-Брахман, то це не стільки знання, скільки спосіб життя. У «Бхагавад-гіті» знанням називається «смиренність, чесність, неушкодження, терпіння, щирість, шанування вчителя, чистота, самовладання, стійкість, відраза від предметів чуттів, свобода від себелюбства, розуміння тяжкості народження, хвороби, старості, смерті, відчуженість, неприхильність до сина, дружини, домівки, у бажаних і небажаних подіях постійна врівноваженість думки...». Так говорить Арджуні Крішна і додає: знання і «безроздільне шанування Мене (тобто Крішни, він же Бхагаван, Атман, Брахман, Вішну. – А.Ч.), відсутність потягу до людського суспільства, перебування у ізольованому місці, стійкість у пізнанні вищого Атмана, осягнення мети істинного знання. Це називається знанням: незнання – все інше» (XIII, 7 – 11).

У «Бхагавад-гіті» звеличується те «знання, котре бачить у всіх істотах Єдину сутність, неминущу, нерозділену...», і принижується як «пристрасне» те «знання, котре внаслідок розділеності визнає в усіх істотах різні окремі сутності...»

75

(XVIII, 20 – 21). Це означає, що єдність ставиться вище від відмінності. Пізнання відмінності і сутностей, форм, без чого неможливе наукове знання, не вітається. Не дістає схвалення в «Гіті» й розум-манас. Але ж саме розум (манас) перешкоджає зведенню різноманітного до єдиного, втраті себе і всього іншого в порожній надприродній тотожності. Коли Арджуна, вимагаючи утвердження в єдності, говорить: «Манас рухливий, Крішна, неспокійний, сильний, завзятий, думаю, його втримати так само важко, як вітер», то Крішна відповідає, що «безсумнівно, непокірливий і хибкий Манас, але вправою і безпристрасністю приборкати його можна» (VI, 34 – 35).

У такий спосіб вправа в йозі має своєю метою відмову від інтелекту, занурення в беззмістовну безпристрасність і темну нерозрізненість.

Теїстична санкхья. У «Бхагавад-гіті» присутній теїстично-моністичний різновид санкхьї.

Гуни. Там ми знаходимо і вже відоме нам з дуалістичної санкхьї вчення про гуни.

Вчення про належну дію, про йогу і про йогіна в «Бхагавад-гіті» підкріплюється вченням про гуни. Нагадаємо, що санскритське слово «гуна» (чол. рід) – у повсякденному своєму аспекті означає «якість, властивість, чеснота; волокно; мотузка: шнур; нитка; тятива», а у філософському аспекті «гуна» – «властивість, атрибут». Нагадаємо, що гуна троїчний, тому що він і саттва, і раджас, і тамас. У вченні про гуни добре видно ту нерозчленованість об'єктивного і суб'єктивного, котра взагалі характерна для незрілої профілософської, а то й світоглядної думки.

У вченні про гуни зберігається міфологічна антропоморфізація природи, хоча вже майже без самої міфології. Гуна – безособова якість. У «Гіті» про гуни говориться так: «...саттва – ясна, здорова якість, своєю незаплямованістю в'яже узами щастя й узами знань, бездоганний... раджас – пристрасна якість: від жадання, пристрасті вона виникає і в'яже втіленого узами дії... від незнаня народжується тамас, вабить до омани. Усіх утілених в'яже безтурботністю, лінню, тупістю, сном... Саттва прив'язує на щастя, раджас до дії... Тамас прив'язує до безтурботності, огорнувши знання» (XIV, 6 – 9).

Ці три якості антагоністичні. При зростанні раджаса в людині підсилюються «прагнення, хіть, діяльність, заповзятливість у справах, занепокоєння...» (XIV, 12). Це той антиідеал, про який говорилося вище, – людина, «збудлива, котра жадає плодів дій... діюча заради здійснення бажань, чиє знання пристрасне». Тамас викликає «затемнення, лінощі, безтурботність і облуду...» (XIV, 13). Коли ж зростає саттва, то «з усіх воріт тіла сяє світло знання» (XIV, 11). Плід тамаса – незнання, плід раджаса – страждння, від саттви «чистий плід добрих справ» (XV, 16). І

76

посмертна доля цих трьох типів людей різна: «Коли при зростанні саттви втілений приходить до кончини, чистих світів, властивих тим, хто пізнав вище, він досягає. Пристрасні, прийшовши до кончини, народжуються в узах карми. Коли ж умирають темні, вони в лонах заблудших істот народяться» (XIV, 14 – 15).

Однак гуни не вкладаються в речі людьми, а виникають з матерії, з пракріті: «Саттва, раджас і тамас – ось якості, котрі виникли з Пракріті» (XIV, 4). «Гіта» дуаластична. Другий первень – Пуруша. У «Гіті» сказано: «Пракріті й Пуруша, знай, безначальні обоє» (XIII, 19). При цьому стані пракріті гуни цілком урівноважені. Процес прояву пракріті пов'язується там з порушенням рівноваги гун. Далі йдуть буддхі, аханкара, манас, п'ять індрій (органи сприйняття) і органи дії, а також те, що європеєць тільки і пов'язав би з полем, тобто з об'єктом: «великі суті», тобто речовинні першоелементи. Говориться також і про п'ять пасовищ органів чуття. Це і звук та інше, тобто все те, що безпосередньо сприймається органами чуттів. Але цього мало. До поля прив'язані і вже явно суб'єктивні стани: «потяг, відраза, приємне, неприємне, зв'язки, свідомість, міцність».

Що ж тоді залишається на долю того, хто пізнав поле? На долю знання? На це питання ми вже відповіли вище, коли говорили про «знання» у «Бхагавад-гіті». Нагадаємо, що це «смиренність, щирість, чесність, неушкодження, терпіння, шанування вчителя, чистота, самовладання, стійкість, відраза від предметів чуття, від себелюбства свобода, розуміння біди народження...» і так далі (див. вище).

Усе це свідчить про незрілість древньоіндійської філософії нездатної провести якого-небудь чіткого поділу світу на об'єкт і суб'єкт, вичленувати суб'єкт із нерозчленованого об'єкта і зрозуміти істинну природу знання.

Вище ж знання «Гіта» добачає у зведенні дуалізму пуруші й пракріті до Брахмана (брахмо) й Атмана. «Я тобі повідомлю, що підлягає Пізнанню, ті що пізнали це, досягають безсмертя. Безначальне потойбічне Брахмо, ні як Сутнє, ні як He-Сутнє, його не визначають» (ХШ, 12). Далі ми читаємо: «У Нього скрізь руки, ноги, скрізь очі, вуха, голови, лиця. Усе чуючи, все обіймаючи, Воно перебуває у світі, якостями всіх чуттів виблискуючи. Від усіх чуттів вільне, безякісне якостями насолоджується, все утримуюче, позбавлене зв'язків, поза й усередині істот, непорушне і все-таки в русі. Воно по своїй тонкості незбагненне» (XIII, 12 – 15).

Весь світоглядний пафос «Бхагавад-гіти» полягає у зведенні всього різноманіття світу до Брахмо: «Брахмо є Вище Неминуще, Самосуще є Вищий Атман» (VIII, 2). «Я цього світу Батько, Мати, творець, предок, Я предмет пізнання, склад АУМ, очисник, Ріг, Сама, Яджур; шлях, чоловік, владика, свідок, покрив, друг, обитель, виникнення, зникнення, опора, скарб, вічне Насіння... Я

77

безсмертне, смерть, Я буття, небуття...» (IX, 17 – 19). «Я – Атман, який перебуває в серцях усі істот... Я – початок, середина, кінець усього світу» (X, 20). Брахмо про себе говорить, що він навіть «гра в кості» (X, 36). Коли Арджуна упросив Крішну (він же Брахмо) показатися йому в справжньому вигляді, той з'явився йому «в незліченних видах, з багатьма вустами, очима» (XI, 10). «Там у тілі бога богів... весь багаторозділеий світ» (XI, 13). «Якби світла тисячі сонць разом у небі виникли, ці світла були б схожі зі світлом Брахмо-Атмана» (XI, 12).

Усе це дуже поетично, але ніякої справжньої єдності, яка припускає впорядковану множину, тут немає. Світобудова виступає як абсолютно неупорядкована множина, кожен член якої однаково міститься в Брахмо. Неясно представлене і виникнення світів із Брахми. Світобудова мислиться як день Брахми, який складається з тисячі юг, в якийсь момент «із невиявленого проявлене виникає», потім іде ніч Брахми, коли все зникає в непроявленому, також у тисячу юг. Дві тисячі юг – доба Брахми, кальпа.

Перебуваючи однаково в усіх істотах, Брахмо-Атман вічний. Тому ніхто не вбиває і не буває вбитим. Цей явний софізм заспокоює Арджуну, і він починає битву.