1. Предмет політології, її виникнення та основні етапи розвитку.

Слово „політологія” походить з грецької мови: „politica” – „державні і суспільні справи, мистецтво управління державою”, „logos” – „слово, поняття, думка, вчення”.

Отже, політологія буквально означає „наука про політику”.

Витоки політичної думки сягають своїм корінням у найдавніші часи – у IV – III тис. до н. е., коли розпочався процес переростання первісних суспільств у рабовласницькі державні утворення.

Періодизація визрівання і розвитку світової політичної думки включає в себе чотири основних етапи.

Перший: IV тис до н. е. – початок I тис. н. е. Це погляди мислителів Стародавнього Сходу, Давньої Греції і Риму, що були тісно пов’язані з розвитком філософії як універсальної у той час науки, тому означений період називають філософсько-етичним. Почали зароджуватися й уявлення про природне походження політики й держави як найвищої форми людської спільноти (Аристотель, 427 – 347 рр. до н. е.). Грецькі філософи започаткували вивчення політичної мови й термінології, досліджували такі політичні, соціальні, моральні цінності як свобода, справедливість, добро та ін., різні форми політичного правління з точки зору їх „правильності” і „законності”.

Другий період: політичні вчення раннього християнства і Середньовіччя. Суспільно-політична думка розвивалася переважно завдяки старанням представників богослов’я, це – релігійно-етичний період. Серед релігійних мислителів того часу найпомітнішою постаттю був домініканський теолог Фома Аквінський Початок звільнення політичної думки від релігійно-етичної форми пов’язаний з поглядами видатного італійського мислителя епохи Відродження Нікколо Макіавеллі (1469 – 1527), котрі були викладені ним у його головній праці „Державець” ( „Государ”). Макіавеллі розглядав політичні процеси як природні, що відбуваються не з божої волі, а відповідно до властивих їм об’єктивних закономірностей.

Третій період: XVII – початок XX ст. – політична думка Нового часу. У ньому можна виділити дві внутрішні стадії: 1) емпірично-наукову; 2) теоретико-наукову.

Для першої стадії було характерним накопичення знань про політику, осмислення і узагальнення досвіду мислителів попередніх епох, формування окремих елементів майбутньої науки політології. У цей час з’являються вчення Томаса Гоббса (1588 – 1679, найвідоміша праця – „Левіафан”), Джона Локка (1632 – 1704, „Два трактати про правління”), Шарля-Луї Монтеск’є (1689 – 1755, „Про дух законів”), Жан-Жака Руссо (1712 – 1778, „Про суспільний договір, або Принципи політичного права”) та ін. Предметом політичного аналізу були проблеми походження, сутності, форми держави, розроблялися теорії суспільного договору, ідеї природного права тощо.

Змістом другої, теоретико-наукової, стадії був активний процес виокремлення політології із загальної системи соціально-гуманітарних знань як самостійної науки й академічної дисципліни та формування основних національних шкіл.. УНімеччині - Іммануїл Кант (1724 – 1804, „Критика чистого розуму”, „Ідеї загальної історії з космополітичної точки зору”) та Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770 – 1831, „Філософія права”, „Філософія історії”, „Феноменологія духу”); у США –Френсіса Лейбера, котрий у 1857 р. розпочав читати курс лекцій з політичної теорії та створив кафедру історії й політичної науки.

Четвертий період: початок XX ст. – до нашого часу. Його змістом є остаточне оформлення політології як науки і навчальної дисципліни, визначення її структури, методології, понятійного апарату, практичного значення, напрямів розвитку.

На початку XX ст. політологія успішно розвивалася і у Європі, і в США. Та дві Світові війни, революційні процеси, формування тоталітарних режимів, основною ареною яких стала Європа, призвели до певного занепаду європейських політологічних шкіл. У цих умовах поза конкуренцією виявилася американська поведінкова політологія – „біхевіоризм” (від англ. behavior – поведінка) – один з напрямів західної політичної психології, спрямований на звільнення політології від абстрактного підходу до фактів. Біхевіоризм надає перевагу емпіричним, соціологічним, методам дослідження – збиранню, обробці, узагальненню даних. Однак, такий метод звернений лише до індивідуальної поведінки і значною мірою ігнорує вплив макро- та мікросоціальних факторів. (У 60-х рр. зародилася течія постбіхевіоризму як перегляд і водночас розвиток основних положень біхевіоризму: його представники дійшли висновку, що методика досліджень має бути підпорядкована жорстким реаліям політики, конкретний аналіз політичних явищ повинен сприяти задовільненню реальних запитів суспільства. Водночас з’явилося поняття „постбіхевіористичної революції” – що означало певне відродження інтересу до політичної філософії історії, класичного конституціоналізму тощо).