3.Поняття приватного права. Право приватне та публічне. Співвідношення понять приватного та публічного права. Системи приватного права.

Дослідники зазначали, що поділ права на приватне і публічне має критерієм природу їх суб'єктів. Публічне право визна­чалось як сукупність законів, що регулюють права і обов'язки монар­ха і підвладних або держави і громадянина. Приватне право — як сукупність законів, що регулюють права і обов'язки підвладних або окремих громадян.

У свою чергу, окремі інтереси розділяються на такі, що вста­новлені переважно задля індивідуальних цілей (цілей окремих осіб), і такі, які встановлено переважно задля суспільних цілей. Індивіду­альний інтерес складає зміст публічного права. Суб'єктивне публічне право зі свого матеріального боку є таким правом, яке належить окремій особі на підставі її статусу як члена держави.

Із врахуванням поглядів на властивості приватного права, про які згадувалося раніше, можна назвати його характерні риси. Воно:

регулює відносини між приватними особами, тобто між осо­бами, жодна з яких не виступає від імені держави чи її органів (не є суб'єктом держави);

має основним принципом визнання пріоритету інтересів при­ватної особи (суверенітету індивіда);

забезпечує приватний інтерес: акцентує на економічній свободі, вільному самовираженні та рівності товаровиробників, за­хисті власників від свавілля держави;

ґрунтуючись на засадах юридичної рівності учасників цивіль­них відносин, забезпечує ініціативність сторін при встановленні цивільних відносин та вільне волевиявлення суб'єктів при реалізації їх прав;

припускає широке використання договірної форми регулю­вання;

містить норми, які "звернені" до суб'єктивного права і забез­печують захист останнього;

характеризується переважанням диспозитивних норм, які спрямовані на максимальне врахування вільного розсуду сторін при виборі правил поведінки, прямо не заборонених законодавством;

визначає судовий позов як основний порядок захисту інтере­сів суб'єктів цивільних відносин у суді.

Таким чином, приватне право можна визначити як поєднання юридичної доктрини, правил і норм, що стосуються визначення статусу і захисту інтересів окремих осіб, які не є суб'єктами держави, не знахо­дяться між собою у відносинах влади — підпорядкування, рівноправно і вільно встановлюють свої права і обов'язки у відносинах, що виника­ють з їх ініціативи.

Поняття приватного права нерозривно пов'язане з категорією "публічне право", котре доповнює і певною мірою "врівноважує" приватне право як регулятор суспільних відносин. Тому характерис­тика приватного права не може бути повною без характеристики права публічного.

Слід зазначити, що характеристиці публічного права як у вітчиз­няній, так і зарубіжній юридичній літературі уваги майже не приді­лялося.

Отже, за незначними винятками, публічне право обговорювалося у загальному контексті дослідження дихотомії "приватне право — публічне право", нерідко у зв'язку з проблемою конституювання інституту "господарського права", що призводило до фрагментар­ної, а, отже, й неповної характеристики поняття та властивостей публічного права в цілому. Разом із тим, поступово формувався конструктивний підхід до аналізу публічного права, котре разом з правом приватним розглядалося як наднаціональна галузь права, характерною рисою якої є імперативний метод регулювання відпо­відних відносин (О. Харитонова).

До традиційних принципів публічного права відносяться: різний правовий статус учасників публічних правовідносин; ієрархічність становища і різний обсяг владних повноважень у осіб, що такими повноваженнями наділяються; наявність власної "відомчої" юрис­дикції; відсутність орієнтації на вирішення спірних питань неза­лежним судом.

З розвитком демократії ці принципи збагачуються інститутами демократичного порядку (гарантіями для громадян, демократич­ними процедурами, відповідальністю посадових осіб, застосуванням договірних форм тощо), сполучаються з усіма іншими підрозділами гуманістичного права, але це не змінює самої природи публічного права (С. Алексеев, В. Аверьянов). При цьому незмінним ядром, стрижнем предмету правового регулювання публічного права зали­шаються владні відносини, вони є його виключною сферою, тоді як інші відносини є суміжними, неосновними. Ступінь взаємо­проникнення залежить від конкретної галузі публічного права.

Поділ права на публічне і приватне, у свою чергу, є підґрунтям розмежування на національному рівні права цивільного і адмі­ністративного як двох головних, визначальних галузей права.

Конституційне право не є галуззю публічного права, а є втілен­ням норм природного права на національному рівні, базою усього національного законодавства, у тому числі цивільного. Публічне право має відносно приватного обслуговуючу роль, і це відображе­но у Конституції (спочатку у ній встановлюються права людини, а потім — конституційний лад, режим тощо).

Отже, публічне право можна визначити як сукупність правових інституцій, правил та норм, що є основою функціонування певним чином структурованої владно-організаційної системи, за допомогою якої шляхом використання імперативного методу досягається мета забезпечення публічного правопорядку і в кінцевому підсумку — реалізації та захисту прав людини (О. Харитонова).

Отже, поділ права на публічне і приватне є не просто класи­фікаційним розмежуванням, це — якісно різні сфери правового регулювання.

В процесі формування і розвитку права склалися певні правові системи, які відрізняються підходом до розв'язання принципових питань правового становища особистості, відносин її з державою, методами правового регулювання тощо.

Враховуючи різні точки зору, висловлені фахівцями у галузі порів­няльного правознавства, можна виділити наступні правові системи:

романо-германська;

англо-американська;

східноєвропейська;

мусульманська;

далекосхідна.

Поділ приватного права на типи близький до класифікації права взагалі, але абсолютної тотожності між ними немає.

Передусім, має бути врахована традиція права, характерна для такої країни або цивілізації. Також в рамках традиції права можуть бути виділені певні системи приватного (цивільного) права.

Чинниками, що впливають на характер приватноправової сис­теми, є:

характер джерел права;

структура цивільного права, перелік і зміст основних інсти­тутів;

концепція регулювання приватноправових відносин, характер відносин держави і особистості;

міра впливу римського приватного права (або його відсут­ність).

З урахуванням цих чинників можуть бути виокремлені такі цивільно-правові системи: романська, англосаксонська, центрально­європейська, східноєвропейська, мусульманська, далекосхідна, африканська. Стосовно приватного права Європи являє інтерес виклад характерних рис перших чотирьох із названих систем, які можуть бути названі "родини приватного права".