36. Правовий режим майна подружжя. Особиста приватна власність дружини, чоловіка. Право спільної сумісної власності подружжя

Як вже зазначалося, у разі відсутності між подружжям шлюб­ного контракту, правовий режим їх майна визначається відпо­відно до положень сімейного законодавства, які мають імпера­тивний характер, тобто подружжя не може односторонньо зміню­вати встановлений законом правовий режим на власний розсуд. Однак подружжя не позбавлені права вчиняти будь-які дії щодо придбаного в період шлюбу майна, в тому числі ділити його у будь-яких частках між собою. В іншому разі мало б місце об­меження у здійсненні подружжям прав співвласників.

Головним принципом прав подружжя на майно є принцип спільності всього того майна (за винятками, прямо встановле­ними законом), яке набувається ним за час шлюбу. Відповідно до ч. 1 ст. 22 КпШС України 1969 р. «майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю». При цьому згідно з ч. 2 ст. 22 цього Кодексу подружжя має рівні права на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших по­важних причин не мав самостійного заробітку. Така норма з юридичної точки зору фактично утверджує презумпцію належності подружжю на праві спільної сумісної власності всього майна, що набувається ним в період шлюбу. Існування такої презумпції має не лише теоретичне, а і практичне значення, адже вона полегшує суду визначення правової частки майна, особливо в тих випадках, коли подружжя шлюбним договором не встановлюють особливий правовий режим придбаного в пе­ріод шлюбу майна.

У новому СК збережено презумпцію спільності майна, але закладено дещо інший підхід до співвідношення спільної та роздільної власності. Так, якщо в КпШС України врегулювання майнових відносин розпочинається зі статті про спільну сумісну власність, то в СК навпаки — зі статті про особисте майно кожного з подружжя. Іншими словами, з прийняттям нового СК України право спільної сумісної власності начебто втрачає своє домінуюче значення в системі майнових відносин між подружжям. Такий підхід укладачів СК певною мірою є нело­гічним, адже особливістю прав подружжя на майно є, в першу чергу, його спільність, а не роздільність (такий підхід було закладено і в проекті ЦК України).

У СК загалом збережено принципові положення ст. 22 КпШС України 1969 р., але в одній нормі та з деякими редакційними особливостями. Так, відповідно до ст. 60 СК України «майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чолові­кові на праві спільної сумісної власності, незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самос­тійного заробітку (доходу)». Така законодавча правонаступність очевидно обумовлена наявністю позитивного досвіду в засто­суванні наведеного положення. Однак, на наш погляд, ще існу­ють можливості вдосконалення положень про спільну влас­ність подружжя.

Так, у них безпосередньо не роз'яснюється зміст поняття «майно, нажите (набуте) подружжям за час шлюбу». Цілком зрозуміло, що не може вважатися таким майно, придбане кожним із них до шлюбу та після шлюбу. Однак певні труднощі може викликати тлумачення терміна «нажите» чи «набуте». Цей термін в юридичній практиці зустрічається досить рідко, оскіль­ки несе швидше побутове, а не правове змістовне навантаження. Термін «набуте майно» також не визначає конкретних підстав набуття подружжям майна у спільну власність. Словом, зна­чення термінів «нажите», «набуте» майно не має допоки свого однозначного тлумачення. Така неоднозначність у розумінні цього терміна не сприяє застосуванню правових норм на практиці. Тому в новому СК України бажано було б розкрити зміст поняття «набуте майно», аби чітко відтворити юридичну суть правовідносин, які забезпечують виникнення у подружжя права спільної сумісної власності. Це можна зробити, зокрема, давши перелік конкретних правових підстав, що забезпечують виник­нення у подружжя права спільної сумісної власності. На наш погляд, спільною сумісною власністю подружжя можна визна­вати те майно, яке нажите чи набуте ним шляхом одержання доходів від праці у суспільному секторі економіки, від участі у підприємницькій діяльності, від укладених обома з учасників подружжя угод або одним із них — за рахунок спільних коштів чи іншого майна, створення тих чи інших матеріальних благ індивідуальною працею одного з подружжя або їх обох, від одержання дивідендів.

Згідно з КпШС України подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один із них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку (ч. 2 ст. 22). Тим самим законодавець фактично прирівняв ведення домашнього господарства, виховання дітей до діяльності под­ружжя в суспільному секторі економіки (приватному, держав­ному, комунальному). Введення цієї норми в радянське сімейне законодавство обумовлювалося існуванням ленінських прин­ципів чи ідей у сімейних відносинах. Тому і в юридичній літературі вважалося, що відсутність у одного з подружжя са­мостійного заробітку не повинна позбавляти його права на спільно нажите майно, якщо він в іншій формі брав участь у його створенні або не міг цього робити з поважних причин¹.

Правило про спільність майна подружжя радянська сімейно-правова наука і судова практика поширювали і на ті випадки, коли внесок кожного з подружжя в сімейний бюджет відзначав­ся нерівномірністю у зв'язку з неоднаковим розміром заробітку кожного з них. В юридичній літературі неодноразово зверталася увага на неприйнятність у радянському сімейному праві крите­рію врахування ступеня участі кожного з подружжя у створенні спільного майна, оскільки в шлюбі подружжя, крім матеріаль­них благ, віддають одне одному — любов, дружбу, турботу².

Однак у СК України відсутнє застереження про те, що ступінь участі кожного з подружжя не впливає на обсяг їх прав на спільне майно, що може на практиці призводити до іншого тлумачення такого факту. Натомість у ньому лише розширено порівняно з КпШС України 1969 р. перелік конкретних під­став неучасті одного з подружжя у набутті майна, наявність яких зберігає дію принципу спільності майна (навчання, хво­роба). Так, відповідно до п. 1 ст. 60 СК «майно, набуте под­ружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважних причин (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу)».

Ані чинне сімейне законодавство, ані СК України не містять вичерпного переліку критеріїв для визначення «інших поважних причин», що може призводити до зменшеного внеску до сімей­ного бюджету. Але поза сумнівом, що обставинами, які збері­гають за кожним із подружжя рівне право на майно у спільній сумісній власності, можуть бути також інвалідність, перебу­вання на строковій службі в Збройних Силах України, вико­нання громадського обов'язку тощо. Власне такий підхід певною мірою обґрунтовувався в радянській юридичній літературі¹. Підтримуючи в принципі положення ч. 2 ст. 22 КпШС України та доцільність його введення в новий СК, не можна обійти увагою те, що ця стаття СК має іншу ваду, адже в ній акцен­тується увага не на підставах виникнення права спільної сумісної власності, а на окремих обставинах, за наявності яких збері­гається за подружжям режим спільності майна. Не розкриті в СК також конкретні види підстав виникнення у подружжя права спільної сумісної власності. Тому з урахуванням викладеного норму п. 1 ст. 60 СК України вважаємо за доцільне тлумачити таким чином, що все майно, набуте подружжям за час шлюбу (тобто грошові кошти від участі у суспільному виробництві, від підприємницької та іншої суспільне корисної діяльності, майно, створене спільною працею, придбане за рахунок спільних коштів подружжя тощо), є його спільною сумісною власністю. Подружжю належить майно на праві спільної сумісної влас­ності незалежно від розміру внеску кожного окремо до сімей­ного бюджету, відсутності самостійного заробітку чи іншого доходу в зв'язку з веденням домашнього господарства, доглядом за неповнолітніми чи непрацездатними дітьми, хворобою чи інвалідністю або з інших поважних причин.

Може виникнути питання про зміст неповажних причин, що перешкоджали поповненню загальносімейного бюджету. Без­перечно, це може мати місце тоді, коли відсутні поважні причи­ни для участі чоловіка у створенні спільного майна. Думається, не може розглядатися як поважна неучасть чоловіка чи дружини у створенні сімейного бюджету їх перебування у місцях поз­бавлення волі. Однак закладати таку обставину в закон як під­ставу, що перешкоджає виникненню права спільної сумісної власності, небажано. Інша справа, що в законодавстві має бути норма, яка давала б суду право в таких ситуаціях на вимогу одного з подружжя визнавати роздільною власністю майно, набуте кожним з них.

Шлюбно-сімейне законодавство України радянського періоду не містило переліку майна, яке може бути об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Оскільки ж подружжя є суб'єк­тами як сімейних, так і цивільних правовідносин, то цілком логічним уявляється висновок І. Жилінкової в тій частині, що подружжю може належати на праві спільної сумісної власності будь-яке майно, яке взагалі може належати фізичним особам на праві приватної власності відповідно до законодавства про власність. Між тим, згідно зі ст. 13 Закону «Про власність» об'єктами права приватної власності є жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, пред­мети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на земельній ділянці, засоби ви­робництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно спожив­чого і виробничого призначення. Таким чином, все перелічене майно може бути також у спільній сумісній власності подружжя. Передбачати такий деталізований перелік майна і в сімейному законодавстві, на наш погляд, недоцільно. В ст. 326 ЦК України записано, що фізичні та юридичні особи можуть бути власни­ками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. Власне, подібне правило закріплено в п. 1 ст. 61 СК, згідно з яким об'єктами права спільної сумісної власності подружжя можуть бути будь-які речі, за винятком тих, які виключені з цивільного обігу.

На перший погляд, особливих проблем у визначенні можли­вого об'єктного складу майна подружжя не повинно виникати. Але насправді це не так. Навіть за радянських часів, коли коло об'єктів права приватної власності суворо обмежувалося, вини­кали труднощі у встановленні об'єктів права спільної сумісної власності подружжя. Тому Пленум Верховного Суду УРСР у своїй постанові від 15 червня 1973 р. «Про деякі питання, що виникли в судовій практиці по застосуванню Кодексу про шлюб та сім'ю Української РСР» (в редакції від 24 квітня 1981 р. № 4)¹ роз'яснив, «що відповідно до ст. 22 Кодексу про шлюб та сім'ю УРСР спільною сумісною власністю подружжя є лише майно, нажите ними під час шлюбу, зокрема, речі домашнього вжитку, будівлі, грошові суми, сертифікати, а також вклади, внесені в ощадні каси та інші кредитні установи, та паєнагромадження в житлово-будівельному, дачно-будівельному і гаражно-будівель­ному кооперативах, цільові внески в садівницькі товариства, страхова або викупна сума і страхові внески, що їх одержав або вправі одержати страхувальник за договорами особистого страху­вання, які оплачувались за рахунок спільних коштів подружжя, та викупна сума, що належала б йому в разі дострокового розір­вання договору змішаного страхування життя на час припи­нення шлюбних відносин, і належні подружжю грошові суми та майно за іншими зобов'язальними правовідносинами».

Не зникла потреба в таких роз'ясненнях судам і нині. Так, у постанові Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 р. № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України», з прийняттям якої втратила чин­ність вищезгадана постанова від 15 червня 1973 р., перелік об'єктів спільної сумісної власності був дещо оновлений.

У ч. З п. 9 постанови від 12 червня 1998 р. Пленум спершу сформулював узагальнене правило про спільно нажите под­ружжям майно, зазначивши, що, вирішуючи спори між под­ружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного веден­ня господарства, з'ясовувати джерела і час придбання зазна­ченого майна і при цьому виходити з того, що відповідно до ст. ст. 22, 25, 27 КпШС спільною сумісною власністю под­ружжя є нажите ним у період шлюбу рухоме і нерухоме майно, яке може бути об'єктом права приватної власності (крім май­на, нажитого кожним із подружжя під час їх роздільного про­живання при фактичному припиненні шлюбу). Отже, в цьому роз'ясненні дається не лише узагальнене правило про можли­ві об'єкти права спільної сумісної власності подружжя, але і зазначаються умови визнання таких об'єктів сумісною влас­ністю подружжя. Таке роз'яснення Пленуму є принципово правильним.

Однак Пленум Верховного Суду України вирішив конкрети­зувати перелік об'єктів права спільної сумісної власності в ч. 2 п. 9 цієї постанови, в якій записав: «Спільною сумісною власніс­тю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна й робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; гро­шові кошти, акції та інші цінні папери, вклади до кредитних установ; паєнагромадження в житлово-будівельному коопера­тиві; страхова сума, страхове відшкодування, сплачені за рахунок спільних коштів подружжя, страхові платежі, які були повер­нені при достроковому розірванні договору страхування або які міг би одержати один із подружжя в разі дострокового розірвання такого договору на час фактичного припинення шлюбу; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов'язальними правовідносинами»¹.

Порівнюючи переліки об'єктів спільної сумісної власності подружжя, сформульовані в постановах Пленуму Верховного Суду України 1973 р. та 1998 р., насамперед необхідно зазначити, що останній був доповнений переважною частиною видів майна, перелічених у ст. 13 Закону України «Про власність» (квартири, жилі й садові будинки, земельні ділянки та насадження на них, продуктивна та робоча худоба, засоби виробництва, тран­спортні засоби, акції та інші цінні папери). Звичайно, цей перелік об'єктів, що можуть бути у спільній сумісній власності под­ружжя, не є вичерпним, хоч і в такій формі він дає певні орієнтири судам у визначенні спільного подружнього майна. Однак поглиблений аналіз змісту цього переліку може дати підстави для відповідних правових оцінок.

По-перше, в досліджуваному переліку Пленум Верховного Суду України виділяє дві категорії майна: а) майно, що є безпо­середньо об'єктом права спільної власності (квартири, будинки); б) майно, що не є в даний момент об'єктом права спільної власності та права власності взагалі, а належить одному з под­ружжя чи їм обом на праві вимоги, зокрема, в зобов'язальних правовідносинах (наприклад, грошові кошти одного з подружжя в кредитних установах, паєнагромадження в житлово-будівель­них та інших кооперативах, страхові платежі, страхові суми та відшкодування, які можуть бути виплачені одному з подружжя).

По-друге, Пленум Верховного Суду, правильно розмежу­вавши види спільного майна подружжя, припустився юридичної неточності, визнавши, що майно, належне подружжю за зо­бов'язальними правовідносинами, може бути спільною сумісною власністю. Допоки подружжя фактично не одержить таке майно, наприклад, вклад в кредитній установі, воно не є об'єктом права власності, а подружжю належить лише право вимоги до кредитної установи, тобто право вимагати видачі внесених гро­шових коштів В юридичній літературі ще радянського періоду зверталася увага на те, що гроші, внесені власником до кредитної установи, перетворюються з об'єкта права власності на об'єкт права вимоги¹ Тому необхідно чітко розмежовувати поняття «спільна власність подружжя» та «спільне сумісне майно под­ружжя» Останнє є більш широким порівняно з першим, а відтак майнові відносини подружжя не зводяться до відносин власності

У застосовуванні на практиці п 9 постанови Пленуму можуть виникнути також Інші труднощі, особливо щодо тієї його части­ни, де говориться про те, що спільним сумісним майном можуть бути страхова сума, страхове відшкодування, сплачені за рахунок спільних коштів подружжя, страхові платежі, які були повер­нені при достроковому розірванні договору страхування або які міг би одержати один Із подружжя в разі дострокового розірвання такого договору на час фактичного припинення шлюбу Сумнівів у необхідності таких роз'яснень не може бути, адже зумовлені вони потребами судової практики, яка не завжди була однозначною

Однак вже 15 червня 1973 р Пленум Верховного Суду УРСР в своїй постанові № 6 прямо зазначив, що спільною сумісною власністю подружжя є страхове відшкодування, отримане за договором особистого страхування, чим було внесено визначе­ність у правовий режим такого виду майна, створеного под­ружжям у період шлюбу. Але й після прийняття цієї постанови зустрічалися особливі підходи до вирішення означеної проблеми

В юридичній літературі щодо правового режиму страхових платежів, страхових сум та відшкодувань також висловлюва­лися різні погляди Так, на думку одних авторів, страхові суми, одержані одним Із подружжя за договором добровільного осо­бистого страхування, мають вважатися його особистим майном² Стосовно ж майнового страхування висловлювалася думка про можливість визнання одержаних одним Із подружжя страхових сум (відшкодувань) спільною власністю, якщо було застрахо­ване їх спільне майно³

На думку І Жилшкової, при визначенні правового режиму страхових відшкодувань необхідно виходити з того, що вони є спільною сумісною власністю, якщо мало місце страхування спільного сумісного майна подружжя, І роздільною, якщо стра­хувалося роздільне майно одного з подружжя⁴ 3 такою пози­цією можна в цілому погодитись Проте автор нічого не говорить про правову долю страхових платежів, внесених одним з подружжя — страхувальником за договором страху­вання його роздільного майна, адже такі платежі могли вно­ситися за рахунок спільних коштів подружжя Вони можуть бути повернуті страхувальнику при достроковому припиненні договору відповідно до ст 28 Закону «Про страхування» (в редакції від 4 жовтня 2001 р ) Очевидно, якщо вони вноси­лися за рахунок спільних коштів подружжя, то також мають вважатися його спільною власністю

Як вже зазначалося, вклади, внесені подружжям в банківські та Інші кредитні установи в період шлюбу, мають вважатися спільним сумісним майном Звичайно, якщо вони виникли за рахунок спільно нажитих подружжям коштів Однак ситуація щодо правового режиму вкладів подружжя є досить складною, що обумовлено зокрема тим, що вклади оформляються на Ім'я лише однієї особи — вкладника Вперше в законодавчому по­рядку допустимість визнання вкладу спільним сумісним майном

Шлюбно-сімейне законодавство (ст. 24 КпШС України) виз­начило майно, яке не поступає у спільну сумісну власність обох з подружжя, а є об'єктом права особистої (приватної) власності одного з них. Законодавець для такої власності кожного з подружжя застосовує поняття «роздільна власність подружжя». Така термінологія аж ніяк не означає, що нею законодавець встановлює певну нову форму власності. На наш погляд, зако­нодавець застосовує такий спосіб законодавчої техніки з метою більш чіткого відмежування права спільної власності подружжя, яке фактично є організаційно-правовою формою існування права приватної власності фізичних осіб, від права приватної влас­ності кожного з подружжя, тобто з метою зручності вживання термінології та недопущення змішування різноаспектних понять, що мають однакову правову природу.

Так, відповідно до ч. 1 та ч. 2 ст. 24 КпШС «майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержа­не ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них».

Роздільним майном кожного з подружжя є також речі інди­відуального користування (одяг, взуття тощо) хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів под­ружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Норма ст. 24 КпШС про роздільність дошлюбного майна, а також одержаного в шлюбі в дар або в порядку спадкування містилася в ч. 1 ст. 12 Основ цивільного законодавства Союзу РСР. Це означає, що ця норма була автоматично сприйнята шлюбно-сімейним законодавством усіх колишніх союзних республік. Власне принцип роздільності дошлюбного майна подружжя в юридичній науці ніколи не піддавався критиці, а його спра­ведливість ні в кого не викликала сумнівів. І це зрозуміло, адже автоматичне поширення режиму спільності на дошлюбне майно одного з подружжя суперечило б правовій природі пра­ва власності як абсолютного суб'єктивного права. Без згоди власника дошлюбне майно одного з подружжя не повинно пос­тупати у спільну власність. Лише власнику належать право­мочності володіння, користування і розпорядження належним йому майном.

У зв'язку з викладеним постає питання про правомірність поширення режиму спільності на майно, що набувається працею кожного з подружжя в період шлюбу. На наш погляд, у даному випадку не виникає суперечностей щодо права власності як суб'єктивного права, адже чоловік і жінка, вступаючи в шлюб, тим самим водночас погоджуються на поширення режиму спіль­ності стосовно майна, що буде набуватися ними в період шлюбу, тобто з фактичними обмеженнями у майнових відносинах, обу­мовленими перебуванням у шлюбі. Більш того, якщо чоловіка і жінку не влаштовує законний правовий режим майна, вони вправі внести до нього зміни шляхом укладення шлюбного контракту.

У новому СК України дешо по-новому врегульовані такі майнові відносини між подружжям.

Так, у ст. 57 СК, що має назву «Майно, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка» записано, зокрема, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є «майно, набуте нею, ним до шлюбу» (п. 1 ст. 57 СК). На перший погляд, особливих розбіжностей між нормою ч. 1 ст. 24 КпШС України і наведеною нормою СК не існує. В обох випадках дошлюбне майно не стає спільним майном подружжя. Однак насправді різниця суттєва. Причому в СК це питання виріше­не не кращим чином. По-перше, вже сама назва ст. 57 СК (у КпШС України ст. 24 мала назву «Роздільне майно подруж­жя») так чи інакше буде нагадувати особисту власність грома­дян соціалістичного періоду і не містить достатніх ознак для її відмежування від спільної власності. В КпШС України право­вий режим майна подружжя містив два визначальні принципи: принцип роздільності дошлюбного майна і принцип спільності майна, придбаного в шлюбі. Тобто терміни «особиста влас­ність» і «приватна власність» не суміжні ані за формою, ані за змістом.

По-друге, якщо в ст. 24 КпШС України під роздільним майном подружжя можна розуміти як об'єкт права власності, так і право вимоги за зобов'язальними правовідносинами, то в СК України пропонується визнавати власністю кожного з под­ружжя лише те майно, яке є об'єктом права власності. За таких обставин залишається невирішеною доля майна, яке належало особі до вступу в шлюб за правом вимоги, а фактично було одержане уповноваженою особою у власність у період шлюбу.

До роздільного майна кожного з подружжя КпШС України (ч. 2 ст. 24) відносить також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані в період шлюбу за рахунок спільних коштів, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Зміст наведеної норми дозволяє зробити висновок, що вона не підлягає розширеному тлумаченню і до речей індивідуального користування не можуть включатися ви­користовувані одним із подружжя транспортні засоби, куль­турно-побутова техніка тощо. В юридичній літературі це правило не піддавалося і не піддається сумніву та критиці.

Значно складнішою є ситуація з коштовностями і предметами розкоші, оскільки ані закон, ані судова практика ще не сфор­мулювали визначення поняття такого майна. У зв'язку з цим, зокрема, пропонувалося вважати коштовностями і предметами розкоші речі, які не є необхідними і мають значну вартість, а при цьому необхідно враховувати рівень життя сім'ї. Однак, як зазначалося в юридичній літературі, до таких предметів можуть бути віднесені дорогоцінні камені і вироби з них, інші прикраси, на придбання яких витрачена значна сума грошей із загального бюджету сім'ї, рідкісний посуд, картини відомих художників, антикварні та інші унікальні речі¹. Така точка зору була підтримана і дещо розвинута в українській юридичній літературі, в якій зазначалося, що коштовностями і предметами розкоші можуть бути ювелірні вироби з коштовних металів, каменів, антикварні чи інші унікальні речі, вироби надзвичайно високої вартості². Ця точка зору порівняно з першою містить досить важливий і конкретний критерій — це мають бути речі надвисокої вартості. За такого підходу ювелірні вироби із золота і коштовних каменів звичайної вартості мають визнаватися роз­дільною власністю того з подружжя, який користується ними у повсякденному житті. Інша справа, що законодавча терміно­логія повинна підкріплюватися конкретними критеріями для правильного тлумачення того чи іншого терміна, адже від цього врешті (як у даному випадку) залежить правова доля майна подружжя. Однак перспектив у розв'язанні цієї проблеми поки що не намічається. Більш того, як не дивно, в новому СК України правовий режим майна індивідуального користування та коштовностей визначений багато в чому по-новому, адже згідно з п. 2 ст. 57 СК «особистою приватною власністю дру­жини та чоловіка є речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя». Як бачимо, наведена норма містить дві основні новели. По-перше, в новому СК не наво­диться орієнтовний перелік речей індивідуального користування, що, звичайно, в майбутньому створюватиме труднощі у розгляді спорів про поділ майна між подружжям. По-друге, в ньому закріплено без вагомих на те підстав принцип роздільності коштовностей, придбаних за спільні кошти, які за чинним до­недавна КпШС визнавались спільним майном подружжя. Прак­тика підтвердила ефективність конструкції ч. 2 ст. 24 КпШС, на що не можна не зважати на сучасному етапі нормотворення. Вважаємо, що наявність в новому шлюбно-сімейному законо­давстві подібної норми є вкрай необхідною, адже вона внесе визначеність у правовий режим такого майна, сприятиме змен­шенню кількості спорів між подружжям щодо такого майна.

Вірним виявився принцип роздільності майна подружжя, яке одержане кожним із них в дар або в порядку спадкування. Він знайшов своє певне закріплення та продовження в СК.

Так, відповідно до п. 1 ст. 57 нового СК майно, набуте дружи­ною, чоловіком за час шлюбу, але на підставі договору дару­вання або в порядку спадкування, є їх особистою приватною власністю. Однак новелою виявилося положення цієї ж статті про те, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є «майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто». Введення в новий СК нової норми про визнання особистою приватною власністю одного з под­ружжя майна, придбаного в період шлюбу, але за рахунок його особистих коштів заслуговує на підтримку, адже такий підхід до вирішення правової долі такого майна формувався в судовій практиці і поділявся в юридичній літературі. Власне, це від­повідає загальній концепції побудови системи правового режиму майна подружжя на засадах роздільності та спільності. Тому сама по собі трансформація майна з одного виду в інший (на­приклад, грошових коштів в інші цінності, конкретних речей у грошові кошти) не повинна призводити до автоматичної зміни режиму роздільності на режим спільності і навпаки. Однак подружжя вправі визначити правовий режим роздільного майна шлюбним контрактом або спеціальною угодою під час перебу­вання в шлюбі.

У ст. 57 нового СК міститься ще одна надзвичайно важлива норма. Так, у п. 7 цієї статті зазначається : «Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю». Про­поноване положення не є абсолютною новелою, адже воно сформувалося у судовій практиці ще за радянських часів.

Очевидно, судова колегія виходила з того, що гроші дарува­лися обом з подружжя. І коли б у судовому засіданні був би встановлений факт дарування коштів лише відповідачу, то ця обставина могла б бути підставою для виділення йому більшої частки у спільному майні. Більш чітко висловлена позиція з цього питання президією Вінницького обласного суду, яка у своїй постанові від 7 березня 1996 р. записала, що при вирі­шенні спору про поділ спільного майна подружжя суд має враховувати внесок у його надбання, зроблений одним із под­ружжя за рахунок його роздільного майна¹. Отже, закріплення в новому СК України досліджуваного положення у будь-якому разі сприятиме кращому розмежуванню роздільного і спільного майна.

Відзначаючи наявність у шлюбно-сімейному законодавстві гарантій недопустимості автоматичної трансформації правового режиму роздільного майна у спільне майно, законодавець все ж допускає можливість визнання роздільного майна одного з подружжя їх спільною власністю.

Відповідно до ст. 25 КпШС України «якщо майно, яке було власністю одного з подружжя, за час шлюбу істотно збільши­лося у своїй цінності внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя або їх обох, воно може бути визнане спіль­ною сумісною власністю подружжя». Аналіз наведеної норми дає підстави вважати, що такі правові наслідки можуть наста­вати лише у разі істотного збільшення роздільного майна у своїй цінності за рахунок трудових чи грошових затрат под­ружжя, який не є його власником. Тобто сам по собі факт здійснення чоловіком поточного чи навіть капітального ремонту дошлюбного житлового будинку дружини ще не може бути достатньою підставою для визнання цього будинку спільною власністю, адже всі дорослі члени сім'ї мають піклуватися про підтримання житлового будинку, в якому вони проживають на правах членів сім'ї, у належному стані. Така позиція була сфор­мульована судовою практикою ще задовго до прийняття у 1968 р. Основ шлюбно-сімейного законодавства². Тому цілком логіч­но, що розробники нового сімейного законодавства зберегли існуюче правове регулювання таких відносин, дещо вдоскона­ливши його. В ст. 62 нового СК «Виникнення права спільної сумісної власності подружжя на майно, що належало дружині, чоловікові» записано: «Якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єк­том права спільної сумісної власності подружжя». Водночас редакція наведеної статті не позбавлена вразливих місць.

По-різному буде тлумачитись поняття «істотне збільшення у своїй цінності роздільного майна», адже такий термін не міс­тить в собі достатніх оціночних критеріїв для об'єктивного визначення вартості переробленого об'єкта. Крім того, ані в КпШС України, ані в новому СК України нічого не говориться про розмір трудових або грошових затрат одного з подружжя у збільшення цінності роздільного майна другого з подружжя. Між тим, не завжди розмір внесків у перетворення роздільно­го майна призводить до адекватного підвищення його кінцевої цінності. Тобто незначні грошові або трудові внески можуть призвести до значного підвищення цінності роздільного майна та навпаки. Однак навряд чи було б справедливо визнавати роздільний об'єкт одного з подружжя спільною власністю за незначних грошових чи трудових внесків другого з подружжя.

На жаль, і в судовій практиці не сформульовано достатніх рекомендацій для ефективного розгляду таких спорів між под­ружжям.

Так, Пленум Верховного Суду України в своїй постанові від 4 жовтня 1991 р. № 7 «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок» (п. 5) лише звернув увагу судів на те, що будинок, який належав одному з подружжя може бути визнаний згідно зі ст. 25 КпШС спільним майном подружжя, якщо в період шлюбу істотно збільшилась його цінність внаслідок трудо­вих або грошових затрат другого з подружжя або їх обох¹. Власне Пленум обмежився фактично повторенням законодав­чого положення. Тому не дивно, що при розгляді конкретних справ суди позбавлені орієнтирів для правильного вирішення спорів між подружжям.

Таким чином, з постанови президії Вінницького обласного суду (на відміну від рішення Бершадського райсуду) вбачається наявність у судових інстанцій спроб виявити кількісний обсяг підвищення вартості будівлі після поліпшень у грошовому вира­зі. Щоправда, це було зроблено не з метою встановлення розміру підвищення цінності роздільного майна як достатньої підстави для визнання його спільною власністю, а лише для збільшення частки того з подружжя, якому належав будинок, на суму його вартості до поліпшень. Водночас у Бершадського райсуду, на наш погляд, було достатньо підстав для визнання спільним майном подружжя жилого будинку відповідача за рахунок коштів позивачки, адже його вартість внаслідок таких внесків збіль­шилася на 100%.

Однак у цій справі взагалі не досліджувалося питання про розмір внеску одного з подружжя у роздільне майно другого, що могло б слугувати достатньою підставою для поширення на нього режиму спільності. Поза сумнівом, що при розгляді таких справ варто враховувати не лише нову збільшену вартість роз­дільного майна одного з подружжя, а й розмір трудових та грошових внесків того з подружжя, який не є його власником. У будь-якому разі ці внески мають бути також значними, на­приклад, не менше 50% поліпшеного майна. Думається, що за меншого розміру внесків у поліпшення роздільного майна не буде достатніх юридичних підстав для оголошення його спіль­ною власністю подружжя. У такому разі другий з подружжя вправі лише вимагати від подружжя-власника грошової ком­пенсації своїх внесків.

Однією з найважливіших новел шлюбно-сімейного законо­давства може стати положення ст. 58 нового СК України, а саме: «якщо річ, що належить одному з подружжя, плодоно­сить, дає приплід або дохід (дивіденди), він є власником цих плодів, приплоду або доходу (дивідендів)». Цілком зрозуміло, що в КпШС такої норми не могло бути, оскільки основним джерелом доходів радянських громадян були заробітна плата від участі у суспільному виробництві, соціальні виплати тощо. Нині ж, як відомо, у зв'язку з переходом України до ринкової економіки громадяни, окрім зарплати від участі у суспільному виробництві на підставі трудового договору (контракту), можуть одержувати доходи від підприємницької діяльності, дивіденди на частку (акції) в господарських товариствах, відсотки від гро­шових вкладів в кредитних установах. При цьому такі доходи громадян будуть постійно збільшуватися. Більше того, можуть виникати ситуації, коли дохід від акцій та іншого майна грома­дянина може бути єдиним джерелом існування. Таким чином, якщо в новому СК буде збережено чинність вищевикладеної редакції, то між подружжям, яке буде одержувати лише доходи від дошлюбного чи іншого роздільного майна, взагалі не буде виникати спільна власність. Ситуація ще більш ускладниться, якщо дружина не працює у зв'язку з вихованням малолітніх дітей, а чоловік не працює, але одержує достатні прибутки від роздільного майна. Відповідно до положень нового СК може виникнути ситуація, коли чоловік буде поповнювати свій май­новий актив, а дружина, яка виконувала суспільне корисну працю, взагалі не зможе набувати права власності на майно. Звичайно, що подібні ситуації не будуть сприяти зміцненню сімейних відносин, утвердженню принципу рівноправ'я між подружжям, а врешті — захисту прав того з подружжя, хто не міг працювати у суспільному виробництві з поважних причин.

Положення про визнання доходів та прибутків від розділь­ного майна власністю того з подружжя, якому воно належить, суперечить визначальному принципу сімейного права, згідно з яким майно, нажите (в СК — набуте) подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю (ст. 22 КпШС України, ст. 58 СК України). Тобто під «нажитим» чи «набутим» необ­хідно розуміти будь-яке майно, одержане в період шлюбу одним з подружжя в результаті праці чи іншої корисної діяльності.

Новелами нового СК України є також положення ст. 57 про те, що особистою приватною власністю кожного з подружжя є кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, належної кожному з них, а також як відшкодування завда­ної моральної шкоди та страхові суми, одержані за обов'язко­вим або добровільним особистим страхуванням (п. 4, п. 5).

Такі положення можуть бути прийнятними, але у майбутній правозастосовчій практиці можуть також призвести до нега­тивних наслідків. Насамперед у ст. 57 СК не дається відповіді щодо вирішення питання про правовий режим страхових сум за такими договорами, якщо страхові внески формувалися за рахунок спільних коштів подружжя.