8. Поняття та види цивільних правовідносин. Зміст цивільного правовідношення. Поняття суб’єктивного цивільного права і цивільного обов’язку

Характерними ознаками правовідносин є такі:

1. вони виникають, змінюються, припиняються, поновлюються тощо на підставі правових норм, котрі їх породжують і реалізуються через них. Між цими феноменами існує причинний зв'язок;

2. саме у правовідносинах досягається мета правових норм, проявляється їхня реальна сила та ефективність. Інші суспільні відносини опосередковуються іншими (неюридичними) нормами як правило тому, що не потребують правового втручання;

3. суб'єкти правовідносин взаємно пов'язані між собою юридич­ними (суб'єктивними) правами та обов'язками. Цей зв'язок по суті і є правовим відношенням, в межах якого праву однієї сторони кореспондує обов'язок другої і навпаки;

4. правове відношення — це завжди двосторонній зв'язок, ос­кільки, власне, норма права має характер надання права та покладення зобов'язання, вона завжди когось уповноважує, а когось зобов'язує; правовідносини мають вольовий характер. По-перше, тому що через норми права у них відображується державна воля або воля інших суб'єктів нормотворчості. По-друге, в силу того, що навіть за наявності правової норми правове відношення не з'являється автоматично і функціонувати без волевиявлення його учасників або хоча б одного з них не може. Необхідним є вольовий акт, котрий породжує таке правове явище. Правовідносини, перш ніж з'явитися проходять через свідомість та волю людей. Лише в окремих випадках суб'єкт може не знати, що став учасником правового відношення;

5. правовідносини охороняються державою. Інші суспільні від­носини такого захисту не мають. Звичайно, далеко не в усіх право­відносинах держава є зацікавленою (наприклад, у правовідносинах, що виникають з правопорушень), але інтерес держави полягає у розв'язанні належним чином цих соціальних ексцесів, притягненні винних осіб до відповідальності тощо. Тому захист правопорядку та законності означає і охорону правовідносин;

6. правовідносини відзначаються індивідуалізацією суб'єктів, персоніфікацією прав та обов'язків. Правове відношення є не без­особовим абстрактним зв'язком, це завжди конкретний зв'язок однієї особи з іншою. Сторони, як правило, відомі, можуть бути названі, а їхні дії — скоординовані. Цього немає в інших суспільних відно­синах, котрі не настільки формалізовані та впорядковані.

З врахуванням цих ознак правове відношення з точки зору загаль­ної теорії права може бути визначене як врегульоване нормами права і таке, що забезпечується державою, вольове суспільне від­ношення, що має вияв у конкретному зв'язку між уповноваженими та зобов'язаними суб'єктами¹. Можливе також визначення право­відносин як таких специфічних вольових суспільних відносин, що виникають і здійснюються на основі відповідних норм права, учас­ники яких взаємопов'язані суб'єктивними правами та юридичними обов'язками.

Спираючись на таке розуміння суті та загальне визначення по­няття правовідносин, у найбільш простому варіанті цивільні право­відносини можуть бути визначені як цивільні відносини, врегульовані нормами права.

Головными ознаками цивільного правовідношення є:

суб'єктний склад — учасники цивільних правовідносин є юридично рівними суб'єктами, шо в організаційно-правовому і майновому сенсі відокремлені один від одного;

об'єкт — цивільні правовідносини є правовим зв'язком, що виникає з приводу нематеріальних і матеріальних благ, які являють інтерес для окремої (приватної) особи;

можливість вибору варіанту поведінки його учасниками. Такі відносини сторін складаються на засадах ініціативи учасників, їх вільного розсуду, що ґрунтується на уповноважувальному харак­тері норм цивільного законодавства. Це знаходить відображення у тому, що головною підставою виникнення правового зв'язку між суб'єктами цивільних відносин є договір між ними, котрий, до того ж, може виступати як норма цивільного законодавства;

характер прав і обов'язків його учасників, котрі виступають як носії цивільних прав і обов'язків;

способи захисту суб'єктивних прав і спонукання до виконання суб'єктивних обов'язків. Захист здійснюється за допомогою спе­цифічних заходів впливу і у спеціальному (як правило, позовному) порядку;

підстави виникнення, припинення і трансформацій цивіль­них правовідносин, які ґрунтовно відрізняються від юридичних фактів в інших галузях права за видами, змістом і характером правових наслідків. Зокрема, цивільні права і обов'язки виникають (припиняються, змінюються тощо) не лише з підстав, передбачених актами цивільного законодавства, але також внаслідок дій суб'єктів цивільних відносин, котрі на загальних засадах цивільного права (законодавства) наділяються і беруть на себе відповідно цивільні права і обов'язки.

Цивільне правове відношення являє собою складну правову категорію, що складається з 3 обов'язкових елементів: і) суб'єктів, 2) об'єкта, 3) змісту.

Зміст цивільного правовідношення може бути охарактеризова­ний з 2 позицій — соціальної і юридичної.

Соціальним змістом цивільного правовідношення є те суспільне відношення, юридичною формою якого є цей правовий зв'язок. Тому змістом цивільного правовідношення можна вважати відповідне цивільне відношення, котре існує між приватними особами і урегульоване нормами цивільного права (законодавства).

Юридичний зміст цивільного правовідношення — це права і обов'язки його суб'єктів (учасників). Оскільки ці права і обов'язки належать суб'єктам конкретних цивільних правовідносин, то нерідко їх іменують "суб'єктивними цивільними правами і обов'язками".

Можна припустити, що достатньо традиційний термін "суб'єк­тивне право" вживається, швидше, для того, шоб наголосити на відмінності останнього від "об'єктивного права" або "права у об'єк­тивному сенсі", котре (теж достатньо традиційно) входило до термі­нологічного інструментарію правознавців, ніж з метою точної характеристики поняття права, що належить певній особі.

У зв'язку з цим можна дійти висновку, що таке акцентування уваги на "суб'єктивності" або "об'єктивності" права поступово має втрачати сенс, оскільки вже з самого контексту відповідних відносин цілком зрозуміло, чи йдеться про право окремої особи на певну поведінку, чи про сукупність норм та правил поведінки, що вста­новлені для певної категорії осіб. Скажімо, якщо йдеться про "право посадової особи видавати акти управління", то уточнення "суб'єк­тивне право посадової особи" тут зайве, оскільки, власне, з формулювання ясно, що мається на увазі саме повноваження, яке надане посадовцю для виконання його службових функцій.

Тому здається більш виправданим наголошування на відмін­ностях "суб'єктивного" та "об'єктивного" права у загальнотеоретич­них дослідженнях, де зазначені правові категорії виступають або можуть виступати самостійним об'єктом (предметом) наукових досліджень.

Коли ж це поняття вживається стосовно окремих галузей права, то більш важливо акцентувати увагу на тому, у якій сфері (галузі) складаються певні відносини (власне, якими є ці відносини — ци­вільними, адміністративними тощо).

Крім того, з врахуванням тієї обставини, що деякі права та обов'язки можуть грунтуватися не на "юридичному", а на природ­ному праві (або передусім, на природному, а вже на його основі — на "юридичному" праві) доцільним здається уточнення, чи йдеться про право, що взагалі природно властиве людині, чи про право юридичне (закріплене або встановлене відповідними нормами за­конодавства).

Наприклад, право людини на життя за своєю суггю є природ­ним правом. Саме на цій основі воно також закріплене в низці законодавчих актів, виданих державою, а, відтак, набуло якості права юридичного, можливість реалізації чи захисту котрого вже гаран­тується засобами публічно-правового характеру.

Встановлення правовими нормами або визнання ними існуван­ня взаємопов'язаних прав та обов'язків між окремими суб'єктами, тягне перетворення "звичайних" суспільних відносин на відносини правові, в межах яких юридичному праву однієї сторони кореспондує юридичний обов'язок іншої і навпаки.

З врахуванням викладеного цивільне (суб'єктивне) право визнача­ється як міра можливої поведінки уповноваженого суб'єкта, що забезпе­чується юридичними обов'язками інших учасників цивільних відносин і слугує для задоволення його інтересів.

І'ішими школами права неоднаково тлумачаться поняття та і;мнйва природа суб'єктивних прав. Так, з точки зору школи при­емного права, визнання та закріплення суб'єктивних прав мали і м'релом суть самої людини. Деякі з них були виголошені невід'єм­ними га священними в період Французької революції та під час и іпуітя незалежності Сполученими Штатами Америки. Можливо, • .іме тому послідовниками класичної теорії природного права і і порено велику кількість праць, де вони, як і позитивісти, піддали і ріпиці теорію суб'єктивного права.

Цивільне суб'єктивне право є досить складним явищем, котре мас свою структуру, може поділятися на частини, складатися з повноважень (правомочносгей), тобто окремих юридичних мож- ■шпостей, що складають разом міру дозволеної поведінки особи.

До суб'єктивного права, як правило, входять три правомочності:

право вимагати від іншої особи виконання обов'язку, тобто право на "чужі" дії;

право на "свої" позитивні дії, тобто, можливість власної юри­дично значущої активної поведінки, в тому числі користування певними соціальними благами;

право вимагати захисту — можливість привести в дію апарат примусу щодо зобов'язаної особи.

Деякими авторами пропонується виокремлення ще й четвертої правомочності у складі суб'єктивного права — можливості користу­ватися на підставі цього права певним соціальним благом (М. Мату- юн). Втім, необхідності в цьому немає, оскільки вона охоплюється пішими зазначеними правомочностями.

Стосовно значення волі учасників для виникнення та існування ї\ прав у правовідносинах склалося два основних підходи. Перший : них — природно-правовий — грунтується на визнанні природних, певідчужуваних прав особистості, котрі не створюються, а лише визнаються і підтверджуються нормами позитивного законодавства. Другий (так звана вольова теорія) виник як протилежність при­родно-правовій доктрині. Вона має підґрунтям ідеалістичну філо­софію Гегеля і визначає суб'єктивне право як своєрідний наказ, котрий видається об'єктивним правопорядком і надається окремій особі у її вільне розпорядження, як даровану державою владу (пану­вання), свободу волі у межах, встановлених законом. Але якщо суб'єктивне право є дарованим державою дозволом індивідуальної волі, то з цього слідує, що держава не визнає, а створює права особис- іості, наділяючи ними окремих громадян і визначаючи тим самим обсяг правоздатності кожного з них, котрий може бути збільшений або зменшений на розсуд самої держави (О. Йоффе).

Принцип природженості прав, висунутий прихильниками школи природного права, таким чином, замінюється принципом їх надання ісржавою, а тому і принципу невідчужуваності та невід'ємності прав мас бути протиставлена принципова можливість їх примусового обмеження та скасування з волі держави, котрою ці права створю­ються. Такими є висновки. які випливають з вольової теорії виник­нення суб'єктивних прав.

Проте, варто зауважити, що поділ права на публічне і приватне у сучасній юриспруденції має важливе значення для класифікації та визначення юридичної природи правових явищ. Тому при відпо­віді на питання про природу виникнення суб'єктивних прав слід враховувати поділ права на приватне та публічне. Приватне право має основою, підґрунтям природне право людини, тому держава може обмежувати його лише тоді, коли необхідним є захист прав інших індивідів.

Сфера публічно-правова враховує інтереси, насамперед, публічні, загальні, а отже — державні. Тому в цій сфері суб'єктивне право формується за нормативним, вольовим принципом, оскільки у випадках, коли йдеться про публічне право, держава визначає публічний інтерес. Він домінує у цих відносинах, і тут виражається воля держави і відбувається узгодження індивідуальних інтересів у інтересі публічному. Отже, для сфери приватноправової виправда­ною є теорія природних прав, а для публічної сфери — вольова теорія.

Таким чином, при визначенні і характеристиці суб'єктивних прав, що є елементом змісту правовідносин, необхідно, насампе­ред, визначитися, чи це правові відношення у сфері приватного, чи у сфері публічного права, тобто, чи є вони горизонтальними, чи вертикальними.

Крім поняття "цивільне право" цивільне законодавство вико­ристовує також поняття "цивільний інтерес".

Цивіїьний інтерес — це об'єкти цивільних прав, блага, прагнення особи, котрі не визначені законом або угодою сторін як цивільні права, але є предметом цивільних відносин. Прикладом цивільного інтересу може бути зацікавленість кредиторів фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, у збереженості її майна для подаль­шого задоволення боргових вимог.

Цивільний обов'язок — це адресована зобов'язаному суб'єкту ви­мога певної поведінки, що відповідає умовам договору, закону або іншої норми цивільного права. Він може бути також визначений як міра належної поведінки зобов'язаного суб'єкта.

Характерними особливостями юридичних обов'язків на відміну від обов'язків — звичаїв, обов'язків морального характеру тощо є їх однозначність за змістом, імперативність, забезпеченість юри­дичними механізмами, наявність у інших учасників правовідносин права вимоги виконання обов'язку, що виникає при його невико­нанні або неналежному виконанні.

Юридичний обов'язок встановлюється як в інтересах уповнова­женого суб'єкта, так і в інтересах усієї держави в цілому. Він, таким чином, є гарантом їхнього здійснення.

Структура юридичного обов'язку відповідає структурі суб'єк­тивного права, виступаючи його своєрідною зворотною стороною.

Отже, в структурі юридичного обов'язку можна виділити такі елементи:

необхідність вчинити певні дії або утриматися від них;

необхідність зазнати негативних наслідків невиконання свого обов'язку;

необхідність зобов'язаної особи відреагувати на звернені до неї законні вимоги особи, що має відповідне суб'єктивне право. Думається, що перший обов'язок — вчинити певні активні дії або утриматися від них — містять у собі і необхідність не перешкоджати уповноваженому суб'єкту у користуванні своїм суб'єктивним правом, а саме — це пасивний юридичний обов'язок. Активний обов'язок — це обов'язок здійснити ті дії, котрі вимагаються від зобов'язаної сторони у правовому відношенні.

Взаємна зворотність суб'єктивних прав та юридичних обов'язків ставить питання про первинність однієї з цих категорій. Однак варто звернути увагу на те, що і ця проблема, тобто проблема встановлен­ня первинності чи вторинності одного з елементів змісту правового відношення має вирішуватися з врахуванням поділу права на приватне та публічне. У приватному праві, звичайно, первинним є суб'єктивне право (це не суперечить і згадуваній теорії природного права). У публічному праві, де домінує публічний інтерес, перевага має надаватися юридичному обов'язку, що також не суперечить вольовій теорії, про яку вже йшлося.

Ця диференціація відчутно проявляється у процесі здійснення суб'єктивних прав та обов'язків та можливості застосування тут засобів державного примусу, про що детальніше мова піде далі.

Структура змісту цивільного правовідношення може бути простою або складною.

При простій структурі має місце одне право і один обов'язок. Наприклад, за звичайним договором позики той, що надає позику, має право вимагати повернення боргу, а боржник зобов'язаний його повернути.

При складній структурі змісту правовідношення його учасники мають декілька прав і обов'язків. Наприклад, в тому ж договорі позики може бути передбачене його забезпечення за допомогою штрафу, поруки або застави. У таких випадках крім основного зобо­в'язання (правовідношення) з договору позики виникають додаткові (акцесорні) зобов'язання або правовідношення, пов'язані з вимо­гами відносно забезпечення виконання основного зобов'язання.

Класифікація цивільних правовідносин має не тільки теоретич­не, але й практичне значення. Вона дозволяє більш точно визна­чити характер взаємин їхніх суб'єктів, і, таким чином, дає можли­вість більш чіткого тлумачення цивільно-правових норм стосовно конкретного випадку.

Класифікація можлива за різними підставами.

Залежно від економічного змісту цивільні правовідносини поді­ляються на майнові і немайнові.

Майнові правовідносини мають економічний зміст. їх об'єктом є майно (матеріальні блага).

У свою чергу, вони поділяються на правовідносини, що опосе­редковують статику суспільних зв'язків (наприклад, правовідносини власності), і правовідносини, що опосередковують динаміку суспіль­них зв'язків (наприклад, зобов'язальні правовідносини).

Немайнові правовідносини не мають безпосереднього еконо­мічного змісту. Вони можуть бути поділені на такі, що пов'язані з майновими правами (право авторства) і такі, що з майновими правами не пов'язані (особисті немайнові права — право на життя, здоров'я, честь тощо).

За юридичним змістом цивільні правовідносини поділяються на абсолютні та відносні.

У абсолютних правовідносинах носієві абсолютного права про­тистоїть невизначена кількість зобов'язаних суб'єктів. Прикладом можуть бути правовідносини власності, де праву власника відпові­дає обов'язок усіх і кожного не перешкоджати йому в здійсненні його повноважень.

У відносних правовідносинах уповноваженому суб'єкту протистоїть одна або кілька конкретно визначених зобов'язаних осіб. Наприклад, у договорі позики уповноваженим суб'єктом є позикодавець, який може вимагати повернення боргу від того, хто отримав позику.

За характером здійснення права цивільні правовідносини по­діляються на речові та зобов'язальні.

Речові правовідносини — це правовідносини, в яких уповноваже­ний суб'єкт може здійснювати свої суб'єктивні права самостійно, без сприяння інших учасників цивільних відносин. Прикладом можуть бути зазначені правовідносини власності, сервітутні право­відносини тощо.

Зобов'язальні правовідносини — це правовідносини, в яких упов­новажений суб'єкт для здійснення своїх цивільних прав потребує сприяння боржника. Так, покупець не може отримати річ, яку він купив, без сприяння продавця, а право продавця на отримання вар­тості проданої речі, в свою чергу, не може бути реалізоване без виконання відповідного обов'язку покупцем.

Залежно від спрямованості і цілей встановлення цивільні право­відносини поділяються на регулятивні та охоронні.

Регулятивні правовідносини призначені опосередковувати (регу­лювати) зв'язки нормального цивільного (торгового) обігу. Вони є типовими для цивільного права. Частіше за все вони встановлюються за допомогою договору. Саме в них виявляється уповноважуваль- ний характер цивільно-правового регулювання. Прикладом може бути будь-яке договірне зобов'язання.

Охоронні правовідносини виникають у випадку необхідності за­хисту інтересів учасників цивільного обігу цивілістичними засобами. Підставою їх виникнення є цивільне правопорушення. Права і обов'язки учасників таких правовідносин визначаються не лише на диспозитивних засадах, але й з використанням імперативного методу. Типовим прикладом є зобов'язання, що виникають внаслідок завдання шкоди (глава 82 ЦК).

5. З урахуванням структури змісту правовідносини можуть бути простими та складними.

Прості правовідносини мають своїм змістом одне право і один обов'язок або по одному праву і одному обов'язку у кожного із його суб'єктів.

Ск.гадніправовідносини характеризуються наявністю кількох прав і обов'язків. Наприклад, у деяких випадках як доповнення до основ­ного зобов'язального правового відношення виникають акцесорні зобов'язання (правовідносини), що нерозривно з ними пов'язані.

Класифікація цивільних правовідносин можлива також за іншими підставами. Так, можуть бути виокремлені строкові та безстрокові правовідносини, активні та пасивні, типові та нети­пові, загально-регулятивні та конкретні, організаційні та майнові тощо'.

Оскільки класифікація правовідносин можлива за різними оз­наками, то одне і те саме правовідношення може бути одночасно охарактеризоване з різних боків. Наприклад, правовідносини власності є майновими, абсолютними, речовими, регулятивними тощо. Правовідносини, що виникають з договору позики, є майновими, відносними, зобов'язальними, регулятивними.