38. Шлюбний договір: загальна положення про шлюбний договір, укладення та зміст, зміна та розірвання шлюбного договору

Правовий режим спільності та роздільності майна подружжя, визначений шлюбно-сімейним законодавством, може піддава­тися трансформації відповідно до умов шлюбного контракту, яким визначаються засади встановлення на майбутній період договірного правового режиму майна, яке буде набуватися под­ружжям. У зв'язку з цим не можна погодитись з О. Калітенко, яка вважає, що договірний правовий режим також визначається договорами про поділ спільного майна подружжя, про встанов­лення часток, про передачу роздільного майна у власність та ін.¹. Ця думка є некоректною, адже такими договорами не встановлюється порядок набуття подружжям майна у спільну власність, а забезпечується реалізація правомочностей щодо вже набутого ним майна. В українському законодавстві інститут шлюбного контракту має досить коротку історію. Норми про шлюбний контракт вперше були введені до КпШС Законом України від 23 червня 1992 р. № 2488-12.

Відповідно до нововведеної ст. 27-1 КпШС України «особи, які беруть шлюб, мають право за власним бажанням укладати угоду щодо вирішення питань життя сім'ї (шлюбний контракт), в якій передбачити майнові права і обов'язки подружжя.

Умови шлюбного контракту не можуть погіршувати станови­ще будь-кого з подружжя, порівняно з законодавством України.

Порядок укладення шлюбного контракту визначається Кабі­нетом Міністрів України».

Наведена норма стала визначальною для встановлення право­вих засад шлюбного контракту, меж його дії та правових наслід­ків. Найважливішим правовим наслідком укладення шлюбного контракту може бути встановлення особливого правового режиму майна після вступу чоловіка І жінки в шлюб Іншими словами, шлюбний контракт може призвести до такого врегу­лювання майнових відносин, яке буде Істотно відрізнятися від законодавчої регламентації таких відносин Однак текст вище-наведених положень ст 27-1 КпШС України є такою мірою лаконічним І загальним, що здатний викликати як у науковців, так І в представників правозастосовчих органів чимало запитань, відповіді на які можуть бути не завжди однозначними

Звичайно, насамперед викликає Інтерес правова природа шлюбного контракту 3 цього приводу в юридичній літературі зазначалося, що сімейне право є самостійною галуззю права, І шлюбний контракт є Інститутом шлюбно-правових відносин цієї галузі з ознаками договору про спільну діяльність, а тому на відміну від цивільно-правових відносин суб'єкти (жінки) можуть вступити до шлюбу, не досягнувши громадянської дієз­датності, сторонами його можуть бути лише фізичні особи, невиконання цієї угоди може стати підставою для розірвання шлюбу¹ Наведені аргументи, на наш погляд, не є безспірними І такими, що засвідчують абсолютну Ізольованість шлюбного контракту від цивільного права

Не торкаючись детального аналізу проблеми галузевої при­належності сімейного права, яка поки шо залишається остаточно не вирішеною в юридичній науці, вважаємо, що принагідне треба відзначити тенденції руху сімейного права до визнання його підгалуззю цивільного права, що було підтверджено, зокре­ма, фактом введення Інституту шлюбного контракту, розташу­ванням норм шлюбно-сімеиного законодавства в проекті нового ЦК України Такий підхід притаманний багатьом західним краї­нам з розвинутою економікою, що мають так звану пандектну систему права, складниками якої є заіальні положення, речове право, зобов'язальне право, сімейне право, спадкове право Таку структурну побудову, але з деякими особливостями розташу­вання окремих Інститутів, мають Германське цивільне утюження 1896 р , Цивільний кодекс Греції, Цивільний кодекс Португалії, Цивільний кодекс Японії, цивільні кодекси Інших країн Особ­ливе місце посідає Цивільний кодекс Нідерландів, серед дев'яти книг якого першою є книга про фізичних осіб та сім'ю² Однак, якщо навіть розглядати сімейне право як самостійну галузь права, то І в цьому випадку важко назвати науковця, який би беззастережно визнав сукупність правових норм шлюбно-сімей­ного законодавства, що регулює відносини власності мгж подруж­жям (у тому числі спільної сумісної власності) самостійним Інститутом сімейного права Безперечно, такі норми є складовою частиною комплексного Інституту права власності, місце якого у цивільному праві

Не посилюють вищенаведену позицію про суто сімейно-правову природу шлюбного контракту І такі аргументи як можливість жінки вступити в шлюб до досягнення повної ді­єздатності, обмеженість кола суб'єктів шлюбного контракту, можливість розірвання шлюбу у зв'язку з невиконанням умов контракту Подібні аргументи фактично межують з помилковим тлумаченням чинного законодавства По-перше, можливе неспів-падшня шлюбного віку з віком повної дієздатності аж ніяк не є фактом на користь сімейно-правової природи шлюбного кон­тракту, адже останній укладається між особами, які ще не є подружжям, а є звичайними суб'єктами цивільних правовід­носин з наміром вступити в шлюб При цьому КпШС (на відміну від нового СК) не передбачав підстав для укладення шлюбного контракту особами, які не досягли повноліття Стаття 16 КпШС України дозволяла зменшувати шлюбний вік, а не вік осіб, що мають намір укласти шлюб Тому особи, які всту­пають в шлюб до досягнення повноліття, не набувають авто­матично легітимного права на укладення шлюбного контракту.

По-друге, цивільному праву відомо чимало випадків, коли сторонами угод можуть бути лише певні особи Наприклад, має особливості суб'єктний склад угод у роздрібній торгівлі, приватизації державного та комунального майна, оренди держав­ного га комунального майна Однак ця обставина не є підставою для виведення цих угод Із сфери регулювання цивільного права

По-третє, певним перебільшенням є твердження щодо мож­ливості розірвання шлюбу на підставі невиконання одним Із подружжя умов шлюбного контракту Відповідно до ч 2 ст 40 КпШС України шлюб розривається, якщо «судом буде вста­новлено, що дальше спільне життя подружжя І збереження сім'ї стали неможливими Ніяких посилань на шлюбний конт­ракт у цій статті немає

Була також піддана критиці позиція О Явор про шлюбний договір як сімейний договір про спільну діяльність Заперечуючи таку думку, І Красько звернув увагу на те, що договору про сумісну діяльність не притаманні зустрічне надання сторонами конкретних благ у зв'язку з Ідентичністю та однорідністю їх інтересів на відміну від шлюбного контракту, в якому кожна сторона має свій власний автономний інтерес¹. Наведені запере­чення щодо шлюбного контракту як сімейної угоди про сумісну діяльність не можна віднести до категорії вагомих, хоча певною мірою вони виправдані.

Останнім часом юридична наука зосередила свою увагу на дослідженні шлюбного контракту як угоди, яка не обмежується сферою дії сімейних обов'язків. Тобто мається на увазі спів­відношення правової природи шлюбного контракту і звичайних цивільно-правових угод.

Так, на думку М. Антокольської щодо шлюбного контракту, неможливо довести його специфічну сімейно-правову сутність, яка відмежовує його від цивільно-правових договорів, а тому він є цивільно-правовою угодою з певною специфікою². Таку точку зору підтримали інші автори³. З цього приводу І. Жи-лінкова зазначила, що, як і будь-який інший цивільно-правовий договір, шлюбний контракт має істотні особливості, котрі доз­воляють розглядати його як самостійний вид договору. Однак форма шлюбного контракту, умови його дійсності, підстави визнання недійсним, процедура укладення і примусового ви­конання та інші моменти свідчать про те, що тут використову­ються загальні цивільно-правові конструкції договірного права. Безперечно, не можна заперечувати наявності у шлюбного кон­тракту ознак цивільно-правової угоди. Однак не можна водночас недооцінювати та применшувати роль сімейно-правових норм у формуванні умов шлюбного контракту та визначенні право­вого режиму майна подружжя. Тому не випадково М. Брагін-ський зауважив, що загальна норма цивільного законодавства щодо сімейних правовідносин закріплює принцип субсидіар-ності, і це законодавство регулює дані відносини у випадках, коли сімейні відносини не врегульовані сімейним законодав­ством, а тому є підстави для визнання шлюбного контракту різновидом цивільних договорів⁴. За таких міркувань не можна не побачити певної непослідовності, адже якщо автор визнає за цивільним законодавством роль субсидіарного регулятора сімейних відносин, то аж ніяк не можна беззастережно визна­вати шлюбний контракт лише за цивільно-правовою ознакою. Так чи інакше, шлюбний контракт як угода існує лише завдяки сімейному праву. А тому є підстави розглядати шлюбний кон­тракт як сімейно-правовий договір, що йому притаманні усі ознаки цивілістичної угоди. Такою ж мірою його можна визнати цивільно-правовою угодою, що має сімейно-правову специфіку, а відтак — є комплексним договором.

Однак дискусії серед вчених не обмежуються встановленням галузевої приналежності інституту шлюбного контракту. При­хильники визнання його цивільно-правовою угодою продов­жують дослідження щодо ЇЇ юридичної специфіки.

Так, І. Жилінкова певною мірою справедливо зауважує, що в зарубіжній літературі виділяються наступні особливості шлюб­ного контракту, які відрізняють його від комерційних договорів: 1) предмет шлюбного договору, як правило, становить для дер­жави значно більший інтерес, ніж предмет комерційного дого­вору; 2) на зміст договору істотно впливає часто досить різний рівень матеріального становища сторін; 3) шлюбний контракт укладається до вступу в шлюб сторін, а виконується через пев­ний, можливо досить тривалий, час¹. При цьому І. Жилінкова вважає перелічені особливості такими, що найбільш істотно дозволяють відмежувати шлюбний контракт від інших цивільно-правових угод. Однак, на наш погляд, проаналізовані нею істотні особливості шлюбного договору, сформульовані в зарубіжній літературі, не містять необхідних юридичних ознак, що могли б дати підстави для розташування шлюбного контракту у певній системі цивільно-правових договорів, оскільки вони мають пе­реважно соціально-економічне спрямування.

В юридичній літературі шлюбний контракт характеризується як такий, що розрахований на застосування в майбутній (шлюб­ний) період², як умовна угода з відкладальною умовою³, як єдина шлюбна угода, яка набирає чинності у зв'язку з настанням іншого юридичного факту, тобто реєстрації шлюбу⁴, 3 цивілістичної точки зору перешкод для визнання шлюбного конт­ракту не існує. Дійсно, шлюбний контракт, що нині згідно з чинним законодавством укладається лише між особами, які мають вступити в шлюб, набирає чинності лише після реєст­рації шлюбу. Отже, якщо шлюб не відбувся, то взагалі і умови шлюбного контракту не будуть виконуватися, тобто залишаться існувати лише формально. Тому в принципі немає перешкод не підтримати вищезгадані позиції про шлюбний контракт як угоду з відкладальною умовою за певних засторог, які випли­вають з особливостей настання чи ненастання реєстрації шлюбу як умови виникнення прав і обов'язків щодо спільного і роз­дільного майна осіб, які стануть подружжям.

В юридичній літературі висловлювалася також принципова незгода з можливістю визнання шлюбного контракту угодою з відкладальною умовою. На думку І. Красько, шлюбний конт­ракт не може розглядатися умовною угодою, яка хоча і є юри­дичним фактом, але не є «повноцінною» угодою¹.

І. Жилінкова підтримала таку позицію, хоча і не погодилася з деякою аргументацією автора. На ЇЇ погляд, по-перше, угода з відкладальною умовою передбачає, що умова, з настанням якої пов'язується виникнення відповідних прав і обов'язків, встановлюється самими сторонами договору (ч. 1 ст. 61 ЦК УРСР). По-друге, при укладенні умовних угод закон надає юридичне значення недобросовісним діям сторін, спрямова­ним на сприяння чи навпаки — на перешкоджання настанню передбачених договором умов (ч. 2, ч. 4 ст. 61 ЦК УРСР). Тому, продовжує автор, оскільки відмова від реєстрації шлюбу не може розглядатися як дія, що перешкоджає вступу в силу шлюбного контракту, і тим більше відмова від вступу в шлюб за наявності шлюбного договору не може слугувати підставою для визнання шлюбу укладеним (очевидно, автор має на увазі, що так могло бути при застосуванні ст. 61 ЦК УРСР), немож­ливим є застосування цивільно-правової конструкції умовних угод до інституту шлюбного контракту в цілому. Звичайно, такі аргументи є досить вагомими і здатні в багатьох дослідників викликати сумнів щодо визнання шлюбного контракту умовною угодою, але якщо не враховувати одну, на наш погляд, не досить істотну обставину. Вся справа в тім, шо відповідно до ст. 51 Конституції України, ст. 15 КпШС України, ст. 24 СК України шлюб грунтується на вільній і взаємній згоді жінки та чоловіка, і у разі порушення одним із них будь-яких поперед­ніх домовленостей про майбутній вступ у шлюб чинне сімейне законодавство не дає юридичних підстав розглядати таку особу, яка відмовилася від реєстрації шлюбу, недобросовісною. Така особа залежно від причин відмови може бути піддана лише громадському осуду. Власне, і сам шлюбний контракт не пе­редбачає ніяких правових наслідків для його сторін у разі не-реєстрації шлюбу.

Більш важливою є проблема щодо місця шлюбного конт­ракту в системі договорів та доцільності його розташування як самостійного цивільно-правового договору в новому Цивіль­ному кодексі України. Виходячи з вищенаведеної загальної харак­теристики шлюбного контракту, його приналежність до сімей­ного права є природною, юридичне логічною і доцільною. Саме таким чином передбачалося вирішити це питання в проекті ЦК України, в главі 84 книги шостої якого було розташовано 9 статей, присвячених шлюбному договору. Так воно виявилося вирішеним у новому СК України, в якому шлюбному договору присвячена окрема глава 10, що складається з 12 статей. Усе це засвідчує правову доцільність врегулювання шлюбного договору (контракту) нормами сімейного законодавства.

Укладення та зміст шлюбного договору (контракту)

Відповідно до п. 1 ст. 92 СК України шлюбний договір може бути укладено особами, які подали заяву про реєстрацію, а також подружжям. Таким чином, чоловік і жінка, які праг­нуть укласти шлюб, не зобов'язані укладати шлюбний договір до шлюбу, оскільки це вони можуть зробити в будь-який момент, перебуваючи у шлюбі. Однак на укладення шлюбного договору до реєстрації шлюбу, якщо його стороною є непов­нолітня особа, потрібна письмова згода її батьків або піклу­вальників (п. 2 ст. 92 СК України).

Однією з найпринциповіших новел в новому СК є поло­ження про право подружжя укласти шлюбний договір (укладачі вирішили відмовитися від терміна «шлюбний контракт») як до реєстрації шлюбу, так і під час перебування в шлюбі з правом внесення за взаємною згодою змін до шлюбного контракту (ст. ст. 92, 100 СК). Така новела має свої як позитивні, так і негативні аспекти. Звичайно, права подружжя щодо договір­ного врегулювання майнових відносин істотно розширюються. Водночас надання подружжю права укладати шлюбний конт­ракт у період шлюбу, вносити неодноразові зміни до нього може призводити до ускладнення правового режиму майна под­ружжя, збільшення кількості спорів між подружжям та ство­рення додаткових труднощів для їх розгляду судами. Постійні зміни правового режиму майна подружжя здатні лише дестабі­лізувати майнові відносини між подружжям. Прихильники дина­міки умов шлюбного контракту можуть зауважити: недопусти­мість внесення змін до шлюбного контракту є обмеженням права подружжя визначати правову долю майна, що буде набува-тися подружжям у період шлюбу. Насправді все навпаки, адже практично кожний шлюбний контракт містить відхилення від встановленого законом принципу спільності майна, що буде набуватися подружжям в період шлюбу. Більш того, укладаючи шлюбний контракт, чоловік і жінка фактично відмовляються від своїх прав на майбутній період, що певною мірою є добро­вільним обмеженням своєї правоздатності. На наш погляд, шлюбний контракт не є єдиною правовою формою вирішення подружжям своїх майнових проблем. Сімейне законодавство надає подружжю незаперечне право укладати щодо вже прид­баного в період шлюбу майна будь-які угоди, у тому числі дарування, поділ у рівних і нерівних частках. Усе це свідчить про певну вразливість введеного в СК України положення про внесення змін до шлюбного контракту в період шлюбу.

Однак найголовнішою проблемою в інституті шлюбного кон­тракту є визначення меж свободи сторін при встановленні його умов. Чинний КпШС України істотно обмежує можливі дії сторін, що безпосередньо випливає зі змісту ст. 27-1, згідно з якою, по-перше, особи, які беруть шлюб, мають право укладати угоду щодо вирішення питань життя сім'ї (шлюбний конт­ракт), в якій передбачити майнові права і обов'язки подружжя. Зміст наведеної статті не позбавлений певної суперечності, адже в ній суміщені дві неспівпадаючі юридичні категорії, які окрес­люють межі сфери дії шлюбного контракту: «вирішення питань життя сім'ї» і можливість передбачити в ньому «майнові права і обов'язки подружжя». Тобто можливий висновок, що у першо­му випадку законодавець застосовує поняття, яке дозволяє включати до сфери дії шлюбного контракту питання щодо май­нових і немайнових відносин подружжя, у другому — викорис­товує поняття, яке дозволяє врегулювати шлюбним контрактом лише майнові відносини подружжя. Керуючись законами юри­дичної логіки, можна стверджувати, що саме друге поняття має визначати нині предмет шлюбного контракту. Однак заз­начені особливості тексту ст. 27-1 КпШС України створили оманливий грунт для розширеного його тлумачення.

Прикладом максимально розширеного тлумачення ст. 27-1 КпШС України є позиція О. Явор, яка беззастережно стверджує, що в шлюбному контракті поряд з традиційними особистими відносинами (вибір чоловіком і жінкою прізвища, професії, місця проживання) знаходять своє закріплення умови щодо віросповідання, мови, якою будуть спілкуватися члени сім'ї, здійснення виховання дітей, щодо взаємної інформованості про стан здоров'я, завчасне надання майбутній дитині відповідного прізвища та імені¹. Важко зрозуміти юридичну логіку таких міркувань, адже автор відносить до предмета правового регулю­вання шлюбним контрактом такі права подружжя, які є кон­ституційними правами людини і відмова від них не може виз­наватися правомірною, а врешті — і дійсною, оскільки відпо­відно до ст. ст. 21—22 Конституції України права і свободи людини (а саме такими є права на вибір професії, місця про­живання, прізвища, віросповідання тощо) є невідчужуваними та непорушними, вони не можуть бути скасовані. Тому позиція О. Явор може бути визнана такою, що суперечить чинному законодавству України. Інша справа, що автор мала право по­рушити питання про вдосконалення та розширення сфери дії шлюбного контракту, але в межах, що не суперечать Консти­туції України.

Варто все ж принагідне зауважити, що розширене тлума­чення предмета шлюбного контракту не є абсолютно довіль­ним чи випадковим. Постановою Кабінету Міністрів України від 16 червня 1993 р. № 457 затверджено Порядок укладання шлюбного контракту², згідно з яким контрактом можуть пе­редбачатися не лише майнові права і обов'язки подружжя, але і немайнові, моральні чи особисті зобов'язання (п. 2). Важко пояснити, якими міркуваннями керувалися укладачі Порядку укладання шлюбного контракту. Але якими б ці міркування не були, невідповідність цього нормативно-правового акта ст. 27-1 КпШС України є настільки очевидною, що не потребує ще якоїсь аргументації. Але не можна обійти увагою неприпусти­ме розширення предмета шлюбного контракту, особливо щодо можливостей введення до шлюбного контракту умов про мо­ральні зобов'язання. Між тим, під моральними зобов'язаннями можна розуміти обов'язки чесності у поведінці в сім'ї, взаємної вірності, недопущення подружньої зради тощо. Але ж такі стосунки взагалі не піддаються правовому регулюванню. Власне, це випливає зі ст. 2 КпШС України, в якій зазначається, що цей Кодекс встановлює порядок і умови одруження, регулює особисті і майнові відносини, які виникають в сім'ї між под­ружжям, між батьками і дітьми, між іншими членами сім'ї, відносини, які виникають у зв'язку з усиновленням, опікою та піклуванням, прийняттям дітей на виховання, порядок і умови припинення шлюбу, порядок реєстрації актів громадянського стану. З наведеного не вбачається, щоб сімейне законодавство регулювало моральні відносини між подружжям. Такі стосунки взагалі не можуть бути у сфері правового впливу. Тут можна вести мову лише про можливі морально-етичні наслідки щодо того з подружжя, який припустився порушення моральних норм сімейного співжиття. Тому з Порядку укладання шлюбного контракту необхідно вилучити положення про можливість вклю­чення до шлюбного контракту умов щодо немайнових особистих і моральних обов'язків. Помірковану позицію з цього питання зайняла І. Жилінкова, яка цілком справедливо зазначила, що законодавство України предметом шлюбного контракту перед­бачає лише майнові права та обов'язки подружжя, оскільки особисті права і обов'язки встановлені законом і невіддільні від їх носія. Однак автор з невідомих причин не звернула увагу на суперечливі положення Порядку укладання шлюбного кон­тракту¹. Не дає підстав для розширеного тлумачення предмета шлюбного договору і новий СК України, згідно з яким шлюб­ним договором мають регулюватися лише «майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права і обов'язки» і не можуть регулюватися «особисті відносини подружжя, а також особисті відносини між ними та дітьми» (ст. 93). Такий підхід законодавця до визначення предмета правового регулю­вання шлюбним договором відповідає його призначенню та позиції переважної частини юристів-науковців.

Неоднозначному тлумаченню можуть піддаватися зміст май­нових відносин між подружжям та межі визначення в шлюбному контракті (договорі) майнових прав і обов'язків. Зміст ст. 27-1 КпШС України дає підстави стверджувати, що у шлюбному контракті можуть визначатися взаємні права та обов'язки под­ружжя щодо дошлюбного майна подружжя і його використання, щодо приналежності та використання майна, набутого в період шлюбу, порядку поділу майна у разі припинення шлюбу а також щодо аліментів. Такий підхід закладається і в новому СК України.

Досліджуючи цю проблему, І. Жилінкова класифікує усі домовленості подружжя у шлюбному контракті на чотири кате­горії: 1) угоди подружжя щодо правового режиму їх майна (зміна режиму спільного майна на режим роздільного і навпаки; визначення часток у спільному майні; визначення правового режиму плодів і доходів від спільного і роздільного майна тощо); 2) угоди щодо порядку користування спільним і роз­дільним майном; 3) угоди щодо порядку управління майном І укладення з ним угод; 4) угоди зобов'язального характеру (щодо порядку несення витрат на утримання спільного і роздільного майна; щодо взаємного утримання подружжя, виплати додат­кових коштів на лікування тощо)¹.

У принципі наведений перелік відносин, що може бути пред­метом шлюбного контракту, відповідає чинному сімейному зако­нодавству, а тому в цілому заслуговує на підтримку, хоча і з певними застереженнями. Автор не висловила свого ставлення до проблеми меж договірного врегулювання майнових відносин між подружжям, яка обов'язково постає, коли необхідно визна­чити обсяг можливих відхилень умов шлюбного контракту від встановленого законом правового режиму майнових відносин. Т тут необхідно прямо і неоднозначне зазначити, що чинне сімейне законодавство не позбавлене істотних внутрішніх суперечностей та невідповідності окремим конституційним принципам.

В юридичній літературі вже зверталася на це увага, хоча і не було запропоновано практичного виходу із проблемної правової ситуації. Так, зазначалося, що в ст. 27-1 закладена завідома внутрішня суперечність, оскільки, з одного боку, майбутньому подружжю дозволяється на власний розсуд визначати майнові права і обов'язки, а з іншого — висувається вимога не допус­тити погіршення становища будь-кого з подружжя, порівняно з законом². При цьому, продовжуючи аналізувати дане питання в контексті змісту зразка шлюбного контракту, в якому под­ружжю надається право встановлювати розміри часток майна, яке набуватиметься ним у період шлюбу (чоловікові — 2/3, дружині — 1/3), автор доходить висновку, що тим самим було враховано зміст ч. 4 ст. 31, згідно з якою правила ст. ст. 22, 24, 25, 26 КпШС України застосовуються, якщо шлюбним контрак­том не було встановлене інше, і проігноровано вимоги ст. 27-1 КпШС України, згідно з якою умови шлюбного контракту не повинні погіршувати становище будь-кого з подружжя, порівняно з законодавством України. Між тим, саме в цьому і поля­гає суть проблеми визначення меж умов шлюбного контракту. На наш погляд, формально будь-яке відхилення в шлюбному контракті від принципу рівності часток щодо набутого в період шлюбу шляхом встановлення одному з подружжя меншої час­тки, ніж 50 відсотків, у принципі так чи інакше призведе в майбутньому до погіршення його майнового становища, що недопустимо згідно зі ст. 27-1 КпШС України. Крім того, згода одного з подружжя на одержання в період шлюбу меншої частки майна або повна відмова від неї з юридичної точки зору означає відмову особи від набуття нею суб'єктивних цивільних прав, що, як уже зазначалося, суперечить основоположним принципам конституційного і сімейного права. Право на влас­ність є елементом конституційного статусу людини, воно не може відчужуватися, обмежуватися, відбиратися тощо¹. Цілком очевидно, що відмова особи від своїх конституційних прав не може вважатися дійсною на відміну від вже існуючого у неї суб'єктивного права. Відповідно ж до п. 2 ст. 97 нового СК України сторони можуть домовитися про непоширення на май­но, набуте ними за час шлюбу, положень ст. 60 цього Кодексу і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них. Таким чином, новий СК України надає подружжю можливість скасовувати сімейно-правовий режим спільності майна, встановлювати в ньому не­рівні частки тощо.

І. Жилінкова всі правові режими майна членів сім'ї запро­понувала класифікувати за суб'єктним складом на: а) правовий режим майна подружжя; б) правовий режим майна батьків і дітей; в) правовий режим майна членів селянського (фермер­ського) господарства; г) правовий режим майна членів сім'ї, які об'єдналися для спільної праці². Наведена класифікація досить вдало відображає різноманітність майнових відносин між особами, пов'язаними між собою родинними зв'язками, шлюбом, іншими сімейними стосунками, незважаючи на мож­ливості для її розширення, наприклад, правовим режимом фак­тичного подружжя, які об'єдналися з метою створення сім'ї, а не з метою спільної праці. Можна виділити правовий режим майна, яке належить членам сім'ї як подружжю та іншим членам сім'ї. Особливість цього правового режиму може полягати у тому, що все майно може належати членам сім'ї на праві спіль­ної часткової власності, а його певна частина — подружжю на праві спільної сумісної власності за правилами сімейного зако­нодавства. Це означає, що правовий режим майна членів сім'ї може не бути єдиним для усіх суб'єктів і об'єднувати окремі види правових режимів, кількість яких залежить від видів право­вих зв'язків між членами сім'ї. Таким чином, можливе спів­існування в одній сім'ї багатьох окремих режимів, заснованих на спільній частковій чи спільній власності подружжя; на роз­дільній власності подружжя; на спільній частковій чи спільній сумісній власності членів сім'ї, які не є подружжям, та на їх роздільній (індивідуальній) власності, а також на поєднанні окремих різновидів власності між зазначеними та іншими осо­бами. Все це свідчить про складну правову природу майнових відносин у сім'ї, у тому числі й за участю подружжя, що уск­ладнює виявлення правового режиму того чи іншого майна та створює значні труднощі для розв'язання судами спорів, що виникають між подружжям та іншими членами сім'ї.

У новому СК України міститься чимало новел щодо шлюб­ного договору, які потребують в майбутньому спеціальних глибоких досліджень. До таких новел необхідно віднести по­ложення про:

порядок визначення права на утримання (ст. 99);

порядок зміни, розірвання, визнання недійсним шлюбного дого­вору та порядок відмови від шлюбного договору (ст. ст. 100—103).