11.Поняття цивільного права. Предмет, метод, функції цивільного права. Цивільне право як наука (цивілістика)

Головні риси концепції цивільного (приватного) права України у сучасному його розумінні виглядають так:

Цивільне право України за своєю суттю є приватним правом, що охоплює всі відносини за участю приватної особи — як майнові, так і немайнові.

"Приватна особа" є основною категорією цивільного (приват­ного) права. На захист прав такої особи спрямовані всі інститути цивільного права.

Усі особи та інші учасники цивільних відносин є рівними у цих відносинах.

Цивільне право України виходить з можливості всебічної цивільно-правової охорони немайнових відносин.

Ядром цивільного права України є ЦК, котрий за своєю суттю є кодексом приватного права і призначений регулювати всю сукуп­ність відносин у цій сфері.

При регулюванні цивільних відносин використовуються як приватноправові, так і публічно-правові засоби.

У визначенні засобів цивільно-правового регулювання пере­вага надається договорам перед актами законодавства.

Цивільне право — це поєднання концепції, ідей (принципів) та правових норм, що встановлюють на засадах диспозитивності, юри­дичної рівності та ініціативи сторін підстави набуття та порядок реалізації й захисту прав та обов'язків фізичними та юридичними особами, а також соціальними утвореннями, що виступають як суб'єкти немайнових та майнових (цивільних) відносин, з метою задоволення матеріальних і духовних потреб приватних осіб та захисту їх інтересів.

Цивільне право є проявом приватного права на рівні національних правових систем, виступаючи як галузь національного права.

Як особисті немайнові, так і майнові відносини є відносинами цивільними.

Цивільні відносини, котрі є предметом цивільного права, характе­ризуються такими ознаками:

1) суб'єктами. Учасники цивільних правовідносин стосовно один одного виступають як юридично рівні суб'єкти, відокремлені один від одного у організаційно-правовому і майновому відношенні. До майнових відносин, що засновані на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони іншій, цивільне законо­давство застосовується лише у випадках, коли це прямо передбачене законом. Такі відносини не є цивільними, оскільки регулюються за допомогою імперативного методу, котрий не властивий цивільному праву;

характером зв'язку між суб'єктами. Цивільні правовідно­сини — це правовий зв'язок, що виникає з приводу нематеріальних і матеріальних благ, що належать приватній особі;

змістом. Учасники цього виду відносин виступають як носії цивільних прав і обов'язків;

характером захисту суб'єктивних прав і спонукання до ви­конання суб'єктивних обов'язків. Це відбувається за допомогою специфічних заходів впливу і, як правило, у судовому порядку;

особливістю підстав виникнення, зміни і припинення цивіль­них правовідносин. Зокрема, такими підставами є не лише обста­вини, передбачені законом чи іншими актами, але також дії суб'єктів, які хоча і не передбачені цивільним законодавством, але внаслідок його загальних засад і значення породжують відповідні відносини.

Загалом у правознавців практично не викликає сумнівів до­цільність розрізняння імперативного та диспозитивного методів правового регулювання, як найпростіших і разом з тим головних прийомів юридичного впливу, котрі визначають головні характерні ознаки правового статусу суб'єктів, у їх висхідних юридичних позиціях.

Імперативний метод (метод субординації) характеризується тим, що регулювання зверху вниз здійснюється на владно-імперативних засадах.

Диспозитивний метод (метод координації) характерний для регулювання на засадах ініціативності та вільного розсуду учасни­ків відповідних відносин; на процес такого регулювання впливає активність учасників суспільних відносин, що регулюються за його допомогою.

Характерними рисами диспозитивного уповноважуючого (право- наділяючого) елементу цивільно-правового методу правового регу­лювання є:

- юридична рівність сторін (незалежно від того, хто є учасником цивільних відносин — фізична особа, юридична особа, держава тощо, сторони цих відносин формально, тобто юридично, рівні);

- ініціатива сторін при встановленні правовідносин (учасники цивільних відносин самі за загальним правилом вирішують, чи всту­пати їм у ці відносини, чи укладати договір тощо, хоча у деяких випадках цивільні правовідносини можуть виникати і внаслідок без­посереднього припису закону або адміністративного акту);

можливість вибору учасниками цивільних відносин варіанту поведінки, що не суперечить засадам цивільного законодавства і моралі суспільства.

Характерними рисами імперативного елементу цивільно-правового методу правового регулювання є:

юридична рівність сторін;

виникнення правовідносин незалежно від бажання учасників цивільних відносин внаслідок безпосереднього припису закону;

можливість вибору учасниками цивільних відносин варіанту поведінки лише у межах, точно визначених актами цивільного за­конодавства.

Таким чином, метод цивільно-правового регулювання охоплює як уповноважуючі диспозитивні (у регулятивних цивільних відносинах), так і імперативні засоби впливу на учасників цивільних відносин, маючи, однак, при цьому підґрунтям засади юридичної рівності сторін, справед­ливості, добросовісності і розумності.

Характерні риси цивільно-правового методу правового регулю­вання знайшли відображення у засадах або принципах цивільного права (у ст. З ЦК вони іменуються "засадами цивільного законо­давства").

Функції цивільного права — це головні напрями його впливу на цивільні відносини з метою їх впорядкування.

Функції цивільного права визначаються специфікою предмету і ме­тоду цивільного права, а також завдань (цілей), які стоять перед ним. (В цивілістичній літературі пропонуються й інші визначення функцій цивільного права. Однак, у кожному разі йдеться про "напрями впливу" на цивільні відносини).

До числа основних функцій цивільного права традиційно відно­сять регулятивну, охоронну і виховну функції. Іноді цей перелік виглядає дещо інакше: регулятивна, охоронна, превентивна функції або регулятивна, охоронна, попереджувально-виховна і попереджу­вально-стимулююча функції.

При цьому мається на увазі, що цивільне право взагалі виконує функції, властиві праву, але робить це з притаманними йому особли­востями (О. Дзера).

Такий підхід, вірний по суті, разом з тим, з погляду можливості загальної оцінки функцій цивільного права може призвести до неадекватних уявлень про них, оскільки не дає повної картини функціонального механізму цієї галузі. Тому доцільно при харак­теристиці функцій цивільного права вказувати і на ті, що мають загальний характер, і на ті, що є специфічними у цій сфері.

За такого підходу варто розмежовувати загальноправові на рівні цивільного права та специфічні цивілістичні функції.

Загальноправовіши функціями, що проявляються на цивілістичному рівні, є:

1. Інформаційно-оріентаційна функція, яка виконує завдання ознайомлення суб'єктів цивільних відносин із концепцією прав людини (приватної особи), засадами визначення становища при­ватної особи, загальними тенденціями правового регулювання у цій галузі тощо. Таким чином, відбувається орієнтація суб'єктів цивільного права на певний тип поведінки, усвідомлення ними своїх прав та обов'язків. У разі невиконання цих завдань учасники цивільних відносин практично втрачають можливість усвідомлю­вати себе як суб'єктів приватного права, а відтак не можуть повною мірою реалізувати свої цивільні права і обов'язки.

Виховна (запобіжно-виховна, превентивна) функція. Полягає у вихованні поваги до права взагалі, цивільних прав інших осіб, правопорядку тощо. Невиконання цивільним правом цієї функції може призвести до розмивання межі між правом і "не правом", до порушення одними суб'єктами цивільних відносин у процесі реалі­зації їхніх цивільних прав інтересів інших осіб, до зловживання цивільними правами тощо.

Регулятивна функція — полягає у позитивному регулюванні цивільних відносин, наданні прав та обов'язків учасникам цих від­носин, встановленні правил поведінки суб'єктів цивільного права.

Захисна функція. Виконує завдання захисту цивільних прав та інтересів від порушень. Досягається шляхом передбачення право­вих засобів належного виконання цивільних прав та обов'язків, вста­новлення відповідальності за цивільні правопорушення тошо.

Аналізуючи вказані функції в цілому, можна зробити висновок, що вони властиві будь-якій галузі права, але набувають специфічних властивостей за рахунок предмету (сфера приватних або цивільних відносин) та методу досягнення мети, виконання завдання.

Разом із тим, цивільне право виконує специфічні, тільки йому властиві функції, шо є передумовою, проявом і результатом засто­сування цивільно-правового методу регулювання.

Специфічні цивілістичні функції у галузі цивільних відносин такі:

Уповноважувальна функція. Полягає в тому, що цивільне право створює нормативну базу саморегулювання у сфері приватного права, визначає засади внутрішнього регулювання за допомогою угоди сторін цивільних відносин.

ІДя функція є специфічною цивілістичною функцією, оскільки тільки у цій галузі учасники відносин можуть самі визначати для себе правила поведінки, створювати фактично нормативні акти локальної дії тощо.

Концептуальною основою цієї функції є відома ще римському приватному праву сентенція "Дозволено усе, що прямо не заборо­нено законом", котра протиставлялася і протиставляється зараз по­ложенню публічного права "Дозволено лише те, що прямо вказано у законі".

Компенсаційна функція. У процесі виконання цієї функції забез­печується можливість відновлення порушеного цивільного права та інтересу на еквівалентній основі.

Така функція також властива лише цивільному праву, оскільки в інших галузях мета відновлення порушеного права на еквіва­лентній основі, як правило, не ставиться. Наприклад, адмінісгра- тивно-правові норми можуть виконувати функцію припинення правопорушення, навіть повернення учасників відносин у стано­вище, яке існувало до правопорушення. Разом з тим, майнові санкції, котрі застосовуються у цих відносинах, мають завданням покарати правопорушника, але не поновити майнове становище потерпілого. Натомість, у цивільному праві зменшення майна у порушника договірного зобов'язання або у особи, котра завдала шкоди іншій особі, тощо практично завжди означає відповідне при­рощення у майновій сфері потерпілого.

На підставі зазначених характерних властивостей цивільного права можемо охарактеризувати його структуру (систему).

У вітчизняній правовій науці цивілістика розглядається з 2 позицій:

1. як узагальнююче поняття, що вживається для визначення суспільних відносин цивільно-правового характеру, пов'язаних з цивільним правом, проблемами нормативного регулювання май­нових та особистих немайнових прав фізичних і юридичних осіб та практикою цивільних правовідносин (в тому числі сімейно-право­вих, цивільних процесуальних та приватних міжнародно-правових відносин);

2. як галузь юридичної науки, предметом якої є норми цивіль­ного права; цивільні правовідносини як юридична форма відповідних суспільних відносин, що регулюються цивільним законодавством; юридичні факти; судова практика застосування цивільно-правових норм'.

Звісно, можливе застосування обох зазначених підходів, особ­ливо на юридично-побутовому рівні, властивому для довідникових видань. У зв'язку з цим варто зазначити, що аналогічні за суттю визначення цивілістики можна зустріти і в словниках загального характеру. Наприклад, у Словнику іншомовних слів "цивілістика" визначається як узагальнююче поняття, яке іноді вживають для визначення суспільних відносин цивільно-правового змісту. У Тлу­мачному словнику української мови "цивілістика" — це цивільне право, наука цивільного права.

Разом із тим, вживання терміна "цивілістика" в такому широкому значенні у наукових дослідженнях в галузі права навряд чи є виправ­даним, оскільки воно випадає із загальної системи юридичних категорій і понять. Системний підхід припускає, що коли вже йдеться про "цивілістику" як про сукупність відносин певного юридичного змісту, то так само можна вести мову про "конституціоналістику", "адміністративістику", "криміналістику" тощо. Однак, у довідкових виданнях перші два із названих термінів відсутні взагалі, а терміном.