1.3. Хід битви в Тевтобурзькому лісі та її наслідки.

Базою римлян було з одного боку море, а з іншого - водний шлях р. Ліппи з укріпленим пунктом Алізо. Римляни вони повинні були перетнути гірський кряж Оснінг, який відділяє басейн Рейну від басейну Везера.⁵⁷

Наступним найближчим етапом був Везер, який знаходився в 50 км по прямій лінії від Алізо. Розбивши табір на березі великої річки, можна було б панувати над областями, що лежать верхньою і нижньою течіями цієї річки, і в той же час отримувати по воді хоч би частину такого необхідного тут фуражу і додаткового провіанту і врешті-решт краще підготуватись до тривалого переходу у форт Алізо. Таким чином, опорний пункт римлян мав знаходитися на березі Везера в такому місці, щоб можна було підтримувати постійний зв'язок з Алізо.

Враховуючи необхідність встановлення зв'язку з Алізо, з усіх пунктів на Везері, що знаходяться на однаковій відстані від Алізо, лише найпівнічніший міг бути місцем розташування табору, бо лише він давав можливість встановити найшвидший зв'язок як з Алізо, так і з гирлом Везера. Цим пунктом були Вестфальські ворота, в південній частині яких лежало село Реме, а біля північної знаходилося місто Мінден. Відстань від Алізо до Реме дорівнювала по прямій лінії близько 50 км; дорога проходила через гірський ланцюг Оснінга по глибокій, здалека помітній долині, що отримала назву Дере (Тюре), або Дерська ущелина. Саме по цій ущелині з прадавніх часів проходила дорога. Римляни могли скористатися лише цією дорогою, щоб проникнути з долини Ліппи в північногерманську низовину. Біля Вестфальских воріт схрещуються два стратегічні напрями, що відкривали римлянам доступ у внутрішню Германію. Тут знаходилося найзручніше місце для табірної стоянки, спираючись на яку можна було панувати над областю Везера. Тут можна було підтримувати подвійний надійний зв'язок з основною базою, причому римляни знаходилися в центрі тих народів, яких вони повинні були тримати в покорі. Звідси вони могли оперувати вгору і вниз по Везеру, користуватися річкою для найбільш легкої доставки продовольчого постачання і, побудувавши міцний міст через річку, в міру необхідності просуватися по правому або лівому берегу.

Тому найвірогідніше табір римлян знаходився саме в цьому місці.⁵⁸ Та даний табір був літнім табором, а римляни як вже згадувалось ніколи не залишались на зиму серед германців. Причиною цього була звичайно ж недовіра римлян до германців. Германці не були підкореним народом і залишатись між ними було без сумніву ризикованою і небезпечною справою. Тому було вирішено рухатись до більш укріпленого й придатного для зимівлі форту – Алізо.⁵⁹

Вар знаходився у своєму літньому таборі, коли його повідомили, що повстали племена, що жили на досить далекій відстані. Для того, щоб їх утихомирити, він рушив з усім своїм військом, за яким йшов великий обоз, що складався з жінок, дітей, рабів і в'ючної худоби: «Таким чином сталося так, що Вар перестав тримати свої війська зосередженими в одному місці, як він повинен був би робити, і знаходячись у ворожій країні, розіслав своїх людей в різні боки, щоб переловити розбійників або ж прикрити доставку продовольства».⁶⁰ Важко повірити в те, що Вар взяв в похід жінок, дітей і т.д. Напрошується єдина відповідь - Вар, без сумніву, не припускав ймовірність повернення на зиму до табору біля Воріт. Тому він був змушений покинути табір, забравши з собою весь обоз. Точно встановлено, що битва відбулась восени, щодо точнішої дати то історики сходяться на тому, що битва відбулась приблизно 7-9 вересня 9 р.

Вар повинен був піти саме по великій дорозі, що веде від Ліппи до Алізо. Цілком можливо, що те плем'я, проти якого була зроблена ця каральна експедиція, жило саме в цьому напрямі, на південь або на захід від Алізо. Якщо б Вар знаходився в дружній країні, то звичайно міг би відправити обоз з невеликим прикриттям в Алізо, а сам зі своїми легіонами негайно ж виступив би в похід, бо для невеликої експедиції його військо було досить забезпечене продовольчими і бойовими запасами.⁶¹ Абсолютно байдуже, проти кого виступило військо - проти бруктерів, марсів, хаттів або якого-небудь іншого племені. Діон пише, що римляни повинні були пройти через гори, покриті лісами, через ущелини і нерівною пересіченою місцевістю, де вони ще до ворожого нападу змушені були витрачати багато часу на прокладення шляху, вирубування лісу і спорудження мостів.⁶² Але було б неправильно з цього опису зробити той висновок, що цей шлях лежав через абсолютно дику місцевість. Не можна одночасно прокладати дорогу і зараз же вести по ній військо. Потрібний час для того, щоб зрубати велике дерево і побудувати міст. Якщо необхідно відправити військо через невинний ліс, то слід вислати вперед загін, щоб звільнити або побудувати дорогу, тоді, як решта війська розташується на відпочинок або на стоянку. Залежно від того, як просувається робота по спорудженню дороги, військо може пересуватися невеликими переходами, по декілька кілометрів. Тому опис Діона в усякому разі є сильним перебільшенням, і з нього абсолютно неправильним є висновок, що римське військо йшло без доріг, тим більше що військо - це необхідно пам'ятати - супроводжувалося надзвичайно великим обозом.⁶³

Сильна негода, дощ і ураган наздогнали військо в дорозі, розм'якшили грунт і зробили його в’язким. Вважати, що це була хороша римська військова дорога не варто - це була проста лісова дорога, яку римляни злегка підправили, побудувавши подекуди мости, зміцнивши її насипами і місцями відвівши воду. Міцної постійної дороги за час свого короткого панування їм не вдалося провести навіть в долині Ліппи, а тут тим більше. Дощі зробили в деяких місцях дорогу важкою для пересування, так що доводилося її то тут, то там огинати і для цієї мети місцями зрубувати дерева. Буря руйнувала мости, крім того і германці поламали багато мостів, намагаючись по можливості затримати військо. Хоча Вар і був попереджений Сегестом, проте, особливих заходів обережності він не прийняв: солдати не були готові до бою, обоз же був досить безладно розкиданий між окремими військовими частинами: «Про це повідомив Вара Сегест, віддана людина, що походила з благородного роду. Але Вар був настільки засліплений, що не повірив Сегесту».⁶⁴

Судячи з римської розповіді, повстання, яке повинен був утихомирити Вар, було планомірно організоване германськими змовниками. План нібито полягав в тому, щоб відволікти Вара від хорошої військової дороги і заманити його в місцевість, особливо зручну для раптового нападу.

Та в Германії усюди були місцевості, зручні для нападу, і, звичайно, абсолютно нездійсненним задумом було б заманити вороже військо в певне віддалене місце і до моменту проходження цього війська цим місцем зосередити там таємно свої сили. Крім того дорога, що вела від Вестфальских воріт до Алізо була практично ідеальною для неочікуваного нападу.

Якщо змовники справді мали яке-небудь відношення до повстання яке вирішив утихомирити Вар і діяли погоджено з повсталими, то, звичайно, для найкращого досягнення своєї мети вони повинні були б не заманювати римлян в певну місцевість, а швидше намагатися відкрито зібрати і привести до римлян свої війська під тим видом, що вони збираються супроводити римлян, щоб надати їм допомогу, адже як відомо Арміній був союзником Вара.⁶⁵

Римське військо складалося з трьох легіонів, шести когорт допоміжних військ і трьох ескадронів кінноти. При цьому джерела ясно вказують, що військо було значно ослаблене виділенням з нього частин для заняття окремих фортів, прикриття транспорту, каральних експедицій і екзекуцій, переслідування розбійників. Військо налічувало під час битви від 12.000 до 18.000 бійців.⁶⁶ Вар намагався його посилити за рахунок германських найманців. Саме ці уявні союзники і обернули несподівано свою зброю проти своїх хазяїнів, напавши на римське військо, що було в дорозі і що йшло у великому безладі.

Військо налічувало з усім своїм обозом і нонкобатантами^* від 18.000 до 30.000 чоловік. Враховуючи ту низьку дисципліну, яка в ньому панувала під час походу, воно повинне було розтягнутися приблизно на 4-5 км. Римляни були атаковані, коли голова колони після переходу відстанню у 7 км. знаходилася біля Херфорда, в районі Зальцуфельн-Шеттмар.⁶⁷

Як тільки пролунав крик, що сповіщав про напад германців, голова колони, цілком природно, негайно ж зупинилася. Римляни вибрали відповідне відкрите місце і розбили тут оточений ровом і валом табір, в який поступово зібралися частини, що підходили. Цілком можливо, що дане становище повинне було змусити Вара обговорити план повернення в покинутий літній табір, який, зрозуміло, давав можливість краще організувати оборону. Можливо, в цьому таборі було навіть побудовано щось на зразок фортеці і в ній був залишений на зиму гарнізон. Але оскільки не було можливості забезпечити цей гарнізон достатнім продовольством для довгої облоги, то германці могли оволодіти літнім табором, а зворотний шлях був не менш небезпечний, чим шлях вперед. Тому Вар наказав спалити увесь зайвий обоз і, привівши своє військо в порядок, рушив вперед до своєї мети - Алізо - більш дисциплінованим маршем, ніж в перший день. На упорядкування війська належним чином, відбір і знищення зайвого обозу було витрачено достатньо часу, тому війську вдалося виступити досить пізно.

Тепер довелося йти по відкритому полю, але все таки не обійшлося без деяких втрат. Проте, з того факту, що римляни взагалі могли ще просуватися, можна зробити висновок, що натиск германців був ще доволі слабкий і що вони володіли незначною кіннотою. Джерела взагалі нічого не говорять про вершників, проте вершники повинні були тут бути. Адже германці були якраз сильні своєю кіннотою, а римляни, зі свого боку, мали в розпорядженні три ескадрони кавалерії. Якби серед германців не було вершників, то вони не могли б підійти до римського війська, оскільки римські вершники могли б їх завжди відігнати. Якщо ж, з іншого боку, германці мали б значну кінноту, то римляни не змогли б просуватися вперед, оскільки військо не може одночасно йти вперед і битись.⁶⁸

Рухаючись на другий день дуже обережно, тісно зімкнутими рядами, римляни могли лише повільно просуватися вперед, а наприкінці дня вони знову увійшли до лісу, де війська були обмежені в свому просуванні. Як відомо основною тактичною одиницею римлян була фаланга, що найефективніше діяла саме на відкритій місцевості, а не в лісі.

Римська армія після активного семикілометрового переходу приблизно до вечора підійшла до Дерської ущелини і тут дізналася, що прохід закритий германцями. Римляни повинні були б кинути усі свої сили на штурм ущелини, щоб пробити заставу, оскільки число германців безперервно зростало, а ніч дала б їм можливість спорудити штучні перешкоди на шляху римлян. Але для того, щоб штурмувати ущелину, необхідно було здійснити обхід з флангів, який вимагав деякої витрати часу. Окрім того, не можна було почати битву, не забезпечивши неозброєну частину війська яким-небудь укріпленням. Саме тут і далась взнаки наявність обозу, що значно обмежував рух римського війська.

Важко припустити, щоб можна було тісно зімкнутими рядами, захищаючись, наскільки це було можливо, і не звертаючи уваги на втрати, узяти штурмом гірську ущелину. Якщо римляни вже зазнали великих втрат протягом цього дня під час свого переходу через відкрите поле, то не можна було навіть думати пройти через гірський прохід, оскільки пагорби з обох боків були зайняті германцями. Пройти можна було, лише почавши відкриту битву, якій не заважали б неозброєні супутники війська. Адже потрібно було вибити ворога з проходу, щоб негайно ж через нього пройти, раніше ніж супротивник встигне зайти в тил.

Тому Вар вирішив знову розбити табір, щоб наступного дня пробити собі шлях через ущелину.⁶⁹

Лише дуже коротка розповідь збереглася про ті події, які тут відбулись на третій день: «Як тільки вони (римляни) знайшли більш менш відповідне місце, - наскільки це було можливо в умовах лісистих гір, - вони негайно ж розбили табір, спалили більшість возів і всякий непотріб і потім, виступивши на інший день, рушили вперед у вже більшому порядку і досягли відкритого місця; але і тут їм довелося зазнати деяких втрат. Виступивши звідси, вони знову потрапили в лісисту місцевість. Збираючись разом у вузьких місцях, для того, щоб зімкнутими рядами нападати на супротивника одночасно і кіннотою і піхотою, вони (римляни) були ускладнені у своїх рухах деревами і самі один одному заважали. Вони йшли таким чином вже третій день. Знову випав сильний дощ, що супроводжувався різким вітром, що не дало їм можливості ні просуватися вперед, ні закріпитися на якому-небудь місці і навіть позбавило їх (римлян) можливості користуватися своєю зброєю, оскільки стріли, дротики і щити промокли наскрізь і вже більше не годилися до використання. Ворог же, здебільшого легкоозброєний, менше від цього страждав, оскільки міг безперешкодно просуватися вперед або відступати. Окрім цього, ворог перевершував римлян чисельністю і оточив слабкіших римлян, які вже в попередніх боях втратили багато людей, що допомогло йому (германцям) повністю розбити римлян».⁷⁰

Ймовірно, що римляни направили свій удар по Дерській ущелині не лише з фронту, але й намагались також пройти через гори і обійти ущелину. Їм вдалося узяти штурмом перші дюнні пагорби біля входу в ущелину і скинути вниз германців. Але за цими пагорбами височіли все нові і нові пагорби. Від краю пагорбів до вузького місця ущелини приблизно 1,5 км. І чим більше просувалися вперед римляни, тим більше вони відкривали свої фланги атакам германців, що спускалися з високого гребеня гір. У тому-то і полягала військова потужність германців: вони могли вступати в бій з важкозброєними римськими солдатами то зімкнутими рядами, незважаючи на своє незначне озброєння, то могли розсипатися, не лише не панікуючи, а навпаки, враховуючи перевагу легшого озброєння, швидко переходити з однієї хорошої позиції на іншу, не менш для них зручну.

Але тим часом погода знову зіпсувалася; пішов дощ, який ускладнив римлянам штурм гладкого пагорба. Арміній із самого початку наказав кінноті, яку не можна було використовувати усередині ущелини, тіснити супротивника з тилу і затримувати обхідні колони. Замість того, щоб пробити собі дорогу через ущелину, римляни, просуваючись вперед, стали все більше і більше відчувати, що вони в ній замкнуті.⁷¹

Так, нарешті, ослабла сила їх натиску. Проливний дощ не лише ускладнював їх рух, але і гнітюче діяв на їх настрій, психіку. Тільки когорти відступили на один крок, як негайно ж германські сотні кинулися вниз звідусіль, з усіх висот, і остаточно відігнали римське військо до його табору. Всяка надія на порятунок була втрачена. Кіннота побігла, сподіваючись в якому-небудь іншому місці перетнути гори. Вар і деякі із старших командирів покінчили самогубством. Прапороносець кинувся разом зі своїм орлом в болото, щоб не дати ворогам захопити у свої руки святиню легіону, якщо вже не було можливості її врятувати.

Нарешті, інша частина війська, на чолі з табірним префектом Цейонієм, здалася на милість переможця. Під час того, як велися переговори стосовно капітуляції, вірні слуги Вара зробили спробу спалити його тіло, щоб цим оберегти його від наруги, і все-таки встигли його напівспалене тіло поховати.

Але Арміній наказав вирити тіло Вара і, відрубавши його голову, послав її Марободу, королеві маркоманів.⁷²

Святкуючи перемогу, германці принесли в жертву своїм богам полонених трибунів і центуріонів. Тацит пише про шибениці і ями; на місці бою залишилися приковані до дерев черепи римлян. Флор повідомляє, що особливо германці лютували проти захоплених римських суддів: «Одним вони викололи очі, іншим відрубали руки, у одного зашили рот, заздалегідь вирізавши язик. Тримаючи його в руках, один з варварів вигукнув: «Нарешті ти перестав шипіти, змія»⁷³.

Веллей Патеркул відмітив мужність одного полоненого римлянина:

«Побачивши ті муки, яким германці піддавали полонених, чудовий, гідний вчинок зробив Кальд Целій: схопивши ланцюг, яким був закутий, він ударив ним себе по голові - відразу витекли кров і мозок, і він помер».⁷⁴

Оцінка римських втрат грунтується на кількості підрозділів Квінтілія Вара, що потрапили в засідку. Дельюрюк вважає що втрати римлян склали близько 20-27 тис. чол. Германці перебили не усіх полонених римлян. Приблизно через 40 років після битви в районі верхнього Рейну був розбитий загін хаттів. Римляни виявили в цьому загоні полонених солдатів із загиблих легіонів Вара.⁷⁵

Давньоримський історик Флор так сформулював наслідки знищення римських легіонів в Тевтобурзькому лісу: «Результатом цієї поразки було те, що Імперія, яку не затримало узбережжя океану, була зупинена на березі ріки Рейн».⁷⁶

Оскільки ослаблені трирічною Паннонською і Далматинською війною легіони Імперії знаходилися в Далмації, на віддалі від Германії, то виникла серйозна загроза вторгнення германців до Галлії. З'явилися побоювання наступу германців на Італію. У Римі імператор Октавіан Август (27 р. до н. е . – 14 р. н. е.) почав спішно збирати свіжу армію. Светоній в біографії Августа яскраво передав відчай імператора: «Він настільки був розчарований, що декілька місяців підряд не стриг волосся і бороду і не раз бився головою об двері, вигукуючи: «Квінтилій Вар, поверни легіони»⁷⁷.

На середньому Рейні залишалися тільки 2 легіони легата Луція Аспрената, який активними діями постарався перешкодити переправі германців до Галлії і поширенню повстання. Аспренат перекинув війська на нижній Рейн і зайняв фортеці уздовж річки. Германців, на думку Діона Касія, затримала облога фортеці Алізо. Римський гарнізон під командуванням префекта Луція Цецідія відбив штурм, і після безуспішних спроб оволодіти Алізо більшість варварів розійшлися. Не дочекавшись зняття блокади, гарнізон в штормову ніч прорвався через германські пости і успішно досяг розташування своїх військ на Рейні.

У 10 р. н. е. Тиберій з легіонами зробив похід в центральною Германією, взяв в полон деяких германських вождів, проте головним результатом його експедиції стало зменшення загрози вторгнення германців до Галлії.

Якщо підводити підсумки, то варто сказати наступне. Три добре навчених римських легіони, практично дев'ята частина усіх військових сил Імперії, були розбиті погано озброєними германцями. Таким чином, «військо, найхоробріше з усіх римських за дисципліною, потужністю, військовому досвіду»⁷⁸ загинуло з вини бездарного командувача. Така втрата виявилася для римлян справді нечуваною. Цьому розгрому сприяли багато чинників. Римські історики в усьому звинувачували Вара - полководця не дуже талановитого. Він чомусь вирішив вести величезне військо, витягнувши його в колону завдовжки в декілька кіломерів, вузькою смугою, що якнайкраще підходила для засідки: з одного боку височів лісистий пагорб, а з іншою - тянулись болота. Арміній і його загони прекрасно знали місцевість, а оскільки вони раніше служили в допоміжних римських частинах, мали бути знайомі з римською військовою тактикою.

Розділ ІІ. Військове протистояння між римлянами та германцями в середині І - середині ІІІ ст.