32. Діяльність Івана Вишенського на ниві полемічної літератури.

І. Вишенський підготував «Писание к утекшим от православное веры епископом» 1598

У «Писании» порушується проблема рівності людей перед Богом і в громадсько-церковному житті. Зриваючи з «божих слуг» штучний ореол шляхетності і святості, Вишенський звертається до їх недостойного сумління: «Питаю теды тебе, ругателя имени, чим ты лепший от хлопа? Албо ты не хлоп такий же, скажи ми!» Публіцист доходить висновку, що «простаки христові», хлопи, «алчущие правды», «поруганные, посмеянные, битые и убитые — лепшие и цнотлившие и славнешие» від владик, чиїми душами диявол володіє, бо ж «прості хлопи» тримаються батьківської віри і заповідей Христа.

В таких посланнях, як «Извещение краткое о латинских прелестях» (1588—1589), «Краскословный ответ Феодула», «Зачапка мудрого латинника с глупым русином» (1608—1609), Іван Вишенський, полемізуючи з єзуїтом Петром Скаргою, викриває войовничість католицизму щодо українства, виступає проти схиляння перед латино-польською освітою, за національну школу і благостворний вплив реформованої православної церкви в піднесенні культури і етики народу.

В одному з програмних творів полеміста «Обличение диавола-миродержца» (1599—1600) з'ясовується суспільно-етичний ідеал І. Вишенського. Ним є «голяк» Ісус, тобі чесність, добро, справедливість і безкорисливість. Цей ідеал у всій повноті можуть осягнути лише окремі праведники, доходячи до стадії монаха-аскета. Та до цього ж еталона мають прагнути й інші православні, щоб спорудити гармонійне суспільство рівності і братерства. Тобто в основі світогляду письменника лежить антропоцентризм, і людська особистість, та й суспільство майбутнього трактується з позицій раннього християнства. Така постановка питання про людину як особистість, а не раба Божого, не бидла безсловесного єднає Вишенського з мислителями Відродження.

33. Поняття та специфічні риси відродження в Україні.

Національне відродження — важливий чинник сучасного політичного життя і в багатонаціональних державах, і в міждержавних зв'язках. Головна передумова національного відродження — проголошення державного суверенітету будь-якого народу, в тому числі українського. Це не реставрація нації і не реанімація всього того, що було в її історії. Сутність відродження виявляється в модернізації нації, її оновленні у системі реалій сучасного життя, поступі загальнолюдської цивілізації.

В підході до з'ясування сутності та періодизації національного відродження в наукових публікаціях простежуються два протилежні погляди. На думку одних дослідників — це однобічний процес утвердження національної свідомості в середовищі інтелігенції та поширення її в масах. Інший підхід розглядає національне відродження як достатньо складний і тривалий процес із різними стадіями розвитку, хронологічні межі яких неоднакові.

Водночас зауважимо, що окремі дослідники звужують зміст поняття "національне відродження", обмежують його лише культурною фазою, ототожнюють з відродженням народних традицій і звичаїв, розширенням сфери вживання української мови, створенням національної школи, національного театру, кіно тощо. Такий підхід до з'ясування проблеми дещо спрощений, оскільки національне відродження є насамперед політико-культурним процесом, кінцева мета якого — "завоювання національної незалежності та проголошення національної держави".

Чеський історик і політолог професор Празького університету М.Грох виділяє в історії кожного національного руху три основні етапи: академічний, культурний та політичний. На першому етапі національного відродження, який М.Грох називає академічним, певна етнічно-національна спільнота стає предметом уваги дослідників-етнографів, мовознавців, фольклористів. Тут дослідники накопичують відомості про матеріальну і духовну культуру конкретного народу. Вони збирають і публікують народні пісні та легенди, досліджують прислів'я, вивчають релігійні вірування, звичаї й обряди народу, складають словники, досліджують історію. Однак усе це робиться мовою іншого народу.

Другий етап національного відродження — культурна фаза. Вона характерна тим, що мова, яка на першому етапі є предметом вивчення, стає літературною мовою. Саме на ній письменники творять національну літературу, якою перекладають твори з інших мов. Народна мова як обов'язкова поступово вводиться до народних шкіл, а згодом і — до вищих навчальних закладів. Національна мова використовується в наукових дослідженнях, застосовується у політиці, громадському житті, побуті.

На третьому — політичному етапі національного відродження відбувається організаційне оформлення політичних партій і рухів, які очолюють національно-визвольні змагання народів. Тепер нація об'єднана спільною мовою, висуває вимоги політичного самоврядування, проголошення автономії, а в кінцевому підсумку вимагає політичного самовизначення та проголошення суверенної держави. Відбувається перехідну царину політичних реалій, розгортається масовий рух за політичне самовизначення.

Американський вчений українського походження Р.Шпорлюк зробив спробу застосувати схему М.Гроха до розвитку українського відродження кінця XVIII — початку XX ст. Він простежує' генезу, дає періодизацію національно-культурного відродження в Україні й виділяє три його фази — наукову, культурну і політичну. Дослідник звертає увагу на те, що у підросійській Україні культурна фаза почалася 1905 р. і не закінчилася навіть у 1917 р. Одночасно розпочалася політична фаза, яка набула прискорення в революційних обставинах 1917—1920 pp. Однак українці не витримали іспиту з політики. Внутрішні та зовнішні фактори призвели до поразки національно-визвольних змагань і, зрештою, до повалення Української Народної Республіки на Сході та ЗУНР на Заході України.

У вітчизняній історико-культурологічній літературі утвердилась думка, згідно з якою початок українського національного відродження пов'язується з виходом у світ "Енеїди" І.Котляревського (1798 p.), який першим увів українську народну мову до літератури, а також з його послідовниками — Г.Квіткою-Основ'яненком та Харківським гуртком літераторів. Науковою основою, що стимулювала їх зусилля, став Харківський університет, навколо якого згуртувалися кращі представники української науки та культури.

Національно-культурне відродження у Галичині пов'язувалося з іменем М.Шашкевича, який майже через 40 років після появи "Енеїди" видав разом з однодумцями з гуртка "Руська Трійця" альманах "Русалка Дністровая", започаткувавши західноукраїнський літературний, а згодом і національний ренесанс. Однак такі погляди на проблему національно-культурного відродження в Україні у XIX ст. дещо застарілі й вимагають відповідної корективи.

Другим важливим чинником українського національного відродження була ідея народності, яка зародилася у другій половині XVIII ст. на Заході. Першими серед слов'янських народів, які захопилися ідеями народності на початку XIX ст., були чехи, сербита поляки. Саме в їх середовищі були опубліковані праці з етнографії та фольклору. Згодом аналогічні праці з'явилися і в Росії. Зацікавлення історичним минулим народу стали вагомою причиною появи українського романтизму, що розвивався у загальноєвропейському та словенському руслі.