1.3. Становлення ринку спільного інвестування в Україні

Український інвестиційний бізнес є одним з наймолодших сегментів фінансового ринку. Залучаючи кошти населення через інвестиційні фонди та недержавні пенсійні фонди, КУА пов'язують перспективи свого розвитку з необхідністю підвищення фінансової підготовки громадян та їхнього розуміння щодо управління власними фінансами. В умовах розвитку ринку цінних паперів в Україні у період 1994 -2001 роках постала необхідність розвитку принципово нових ІСІ, а саме корпоративних та пайових інвестиційних фондів. Це мало посилити роль ІСІ в інвестиційних процесах в Україні, створити надійний і в той же час більш простий механізм залучення коштів юридичних та фізичних осіб, забезпечити їх діяльність відповідно до світової практики та стандартів. Історія створення ІСІ почалася з моменту створення українського фондового ринку і прийняття у 1991 році Закону України "Про цінні папери та фондову біржу". У 1991 році з’явилася Українська фондова біржа (УФБ),а вже у 1992 - 1993 роках з’явилися перші українські акції та перші торговці цінними паперами.

Наступним етапом розвитку українського ринку цінних паперів стала масова приватизація 1994-1996 років коли виходить Декрет Кабінету Міністрів Ураїни "Про довірчі товариства" і Положення "Про інвестиційні фонди і інвестиційні компанії". Відповідно, для акумуляції приватизаційних сертифікатів створюється цілий ряд інвестиційних фондів і довірчих товариств. На кінець 1995 року в Україні діяло 680 інвестиційних компаній і фондів, з яких 252 отримали дозволи Фонду державного майна України (ФДМУ) на комерційну діяльність.

Також з'являються асоціації, які об'єднують учасників ринку: Перша фондова торгова система (ПФТС), яка є "електронною біржею" цінних паперів України і охоплює всі найбільші регіони України і підтримує роботу національної електронної системи торгівлі цінними паперами в режимі “он-лайн”, Українська асоціація інвестиційного бізнесу, Професійна асоціація реєстраторів і депозитаріїв. Для депозитарно-клірингового обслуговування операторів ринку створюється Міжрегіональний фондовий союз. Важливим кроком на шляху розвитку ринку цінних паперів в Україні стало створення в 1995 році. Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку, яка виконує функції координуючого органу, проводить єдину державну політику щодо регулювання складових національного ринку цінних паперів. Поява в 1996 році Закону ''Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні'', була покликана забезпечити проведення єдиної державної політики з розвитку фондового ринку України, його адаптації до міжнародних стандартів, координації діяльності центральних органів влади у сфері державного регулювання ринку цінних паперів. Державне регулювання дозволило певною мірою упорядкувати діяльність учасників ринку.

Діяльність ІСІ регулював Указ Президента "Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії" від 19 лютого 1994 року, згідно з яким до ІСІ в Україні належали інвестиційні фонди та інвестиційні компанії. Інвестиційні компанії були визначені як торговці цінними паперами, які, крім здійснення інших видів діяльності, могли залучати кошти для спільного інвестування. Для проведення діяльності в цьому напрямі вони зобов’язані були заснувати взаємний фонд, провести реєстрацію випуску інвестиційних сертифікатів та оприлюднити інформацію щодо емісії. Інвестиційні фонди визначалися як юридичні особи, засновані у формі закритого акціонерного товариства, що здійснювали винятково діяльність у сфері спільного інвестування. Створення ІСІ в Україні відбувалося паралельно з проведенням приватизації державного майна.

Першими в Україні почали активно працювати трастові компанії та довірчі фонди (1994-1995 роках). Однак через недостатню законодавчу урегульованість питань нагляду за їх діяльністю та відповідальності перед клієнтами, робота більшості з них зазнала краху. Здебільшого це було спричинене непорядністю та прямим шахрайством їх керівників, які замість інвестування залучених коштів у цінні папери створювали класичні "фінансові піраміди". Вкладники довірчих фондів разом з мільйонами доларів втратили і довіру до самої ідеї. Відтак і термін "трастові компанії" сприймається більшістю населення країни як синонім фінансового шахрайства. Таке становище змусило владні структури створювати власні фонди (наприклад державну інвестиційну компанію Держінвест). Поступово в Україні почали виникати приватні іноземні інвестиційні та венчурні фонди (Woods & Co., Societe Generale, Sigma Bleyzer тощо), які зосередили свою увагу на хімічній, металургійній, машинобудівній і, особливо, енергетичній галузях [23, 48].

Історично так склалося, що найцікавішими об'єктами для венчурного капіталу в Україні були малі інноваційні компанії, орієнтовані на розробку й виведення на ринок наукомісткої продукції на базі високих технологій. Тому часто венчурне фінансування пов'язувалося із прямими інвестиціями в компанії саме технологічного сектора. Якщо спільне інвестування ніколи не було орієнтоване на високий дохід і значний ризик, то саме згадка про венчурні фонди викликає асоціації з неймовірними прибутками і високим ризиком [22, 337].

Ризик венчурного інвестування повністю лежить на інвесторові, тому законодавство звільнило такі фонди від численних нормативних обмежень, характерних для діяльності інвестиційних фондів інших типів. Склад і структура активів венчурного фонду визначалися тільки його учасниками. Зокрема, венчурний фонд міг інвестувати всі свої кошти в неліквідні цінні папери одного емітента, купувати векселі й надавати позики компаніям, якими він володіє. Немає обмежень і на кількість учасників венчурного фонду – його учасником могла бути й одна особа. Єдине обмеження для таких фондів - цінні папери фонду не підлягали публічному розміщенню й продавались тільки серед юридичних осіб.

Як відзначали більшість аналітиків, ріст кількості венчурних фондів в Україні пов'язаний зі спрощеною звітністю й пільгами при оподаткуванні. Основні сфери функціонування венчурних інвестиційних фондів - використання цінних паперів для податкової оптимізації будівництва й продажу нерухомості. Фонд або виступає співзасновником будівельної компанії, або купує частину акцій на вкладену суму, або виділяє так званий зв'язаний (інвестиційний) кредит і вводить у правління свою довірену особу. Таким чином, проводився безперервний контроль над витратою коштів, а механізми реінвестування дозволяли оптимізувати прибуток.

Кошти, отримані від емісії цінних паперів фонду, і доходи фонду (операції із цінними паперами, дивіденди, нараховані на акції, і відсотки по облігаціях, операції з нерухомістю) не обкладалися податком на прибуток, а реінвестування відстрочених податкових платежів інвесторів дозволяло підвищити прибутковість фонду, що в майбутньому, відповідно, збільшувало доходи інвесторів. Оподаткування відбувалося тільки при виплаті доходів учасникам венчурного фонду (продаж цінних паперів фонду). Венчурні фонди виплачували податок на прибуток у розмірі 25% тільки при закритті. При цьому створюватися вони могли і на 100 років.

У поєднанні із простотою адміністрування й податковими стимулами, що надавалися венчурним інвестиційним фондам, відсутність зазначених обмежень робили венчурні фонди в Україні ефективним інвестиційним інструментом, який був корисним як великим вітчизняним фінансово-промисловим групам й іноземним інвестиційним фондам, так і невеликим компаніям і навіть окремим заможним громадянам. Однак після кризи 1998 року діяльність венчурних фондів призупинилась. Втім, напрям їх інтересів змінився в бік високотехнологічних галузей, зокрема Інтернету. Зацікавленість в інвестиціях у зазначені галузі є настільки високою, що венчурні фонди навіть не вимагали контрольного пакета (як було раніше), а задовольнялися наявністю кваліфікованого менеджменту [12, 124].

Інша проблема полягала у виборі між інвестуванням в цінні папери національних чи іноземних емітентів. У проекті закону передбачено можливість інвестування пенсійними фондами до 20% своїх активів в іноземні цінні папери. Звичайно, на світовому ринку цінних паперів можна легко знайти фінансові інструменти прибутковіші і надійніші за вітчизняні, що відповідало б інтересам членів пенсійних фондів. Але така практика суперечила інтересам національної економіки, яка потребувала значних інвестицій і була не зацікавлена у вилученні капіталу з країни. Компромісним рішенням могло бути зниження частки інвестицій в іноземні цінні папери, наприклад, до 5%, як це встановлено в Польщі.

Для фінансового ринку України переломним моментом у становленні інститутів спільного інвестування стала масова приватизація державних підприємств, перетворення їх на відкриті акціонерні товариства та аукціонний продаж їх акцій у 1995-1996 роках. За цей час було зареєстровано близько 3/4 всіх існуючих в Україні закритих інвестиційних та взаємних фондів, хоча правовий механізм їх функціонування було закладено ще на початку 1994 року. Розвиток фондів більшою мірою був спричинений спробами використати механізм інвестиційних фондів для участі в приватизації, ніж відповідним розвитком фондового ринку. Частка приватизаційних майнових сертифікатів, вкладених в акції приватизованих підприємств на сертифікатних аукціонах інвестиційними компаніями та фондами, становить більшу частину всіх вкладених сертифікатів [32, 117].

В 1999 році випуск акцій зменшився порівняно з попередніми роками. Це пояснювалося завершальними етапами приватизації і корпоратизації. Об'єми торгів на вторинному ринку цінних паперів були незначними, що пояснювалося відсутністю пропозиції грошових коштів і млявістю кон'юнктури ринку. Частина реально залучених коштів склала лише 18,6% обсягу емісій. Велика кількість акціонерних товариств не завершила приватизацію, що не дозволило їм проводити додаткові емісії. Крім того, нові власники побоювалися втратити контроль над підприємством і не проводили додаткові емісії. Ринок корпоративних цінних паперів всі ці роки розвивався майже виключно на основі приватизації, а вторинні емісії не нарощувалися. Станом на 31 грудня 1999 року інвестиційними фондами та взаємними фондами інвестиційних компаній було залучено 19146174 приватизаційних майнових сертифікатів на загальну суму 201 034,8 тис. грн. Це свідчення того, що майже 42% громадян України взяли участь у приватизації державного майна через ІСІ [23, 48].

Важливий етап розвитку фондового ринку України та діяльності зі спільного інвестування розпочався з 2001 року з моменту ухвалення Президентом України Указу "Про додаткові заходи щодо розвитку фондового ринку України", яким було схвалено "Основні напрями розвитку фондового ринку України на 2001-2005 роки". Зокрема, серед основних напрямків розвитку фондового ринку в наступні п'ять років мали були:

• посилення конкурентоспроможності фондового ринку України;

• удосконалення системи регулювання ринку цінних паперів в Україні;

• розвиток корпоративного управління;

• розвиток інститутів спільного інвестування;

• розвиток інфраструктури фондового ринку;

• розвиток Національної депозитарної системи;

• підготовка фахівців з питань фондового ринку.

Згідно із Законом України "Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)" від 15 березня 2001 року, в цьому напрямі здійснювали діяльність корпоративні та пайові інвестиційні фонди. Відкриті інвестиційні фонди та відкриті взаємні фонди інвестиційних компаній, які були створені до набрання чинності цього закону, були зобов’язані ліквідуватися або здійснювати свою діяльність відповідно до вимог закону впродовж двох років. Закриті інвестиційні фонди та закриті взаємні фонди інвестиційних компаній, які були створені до набуття чинності цього закону, здійснювали свою діяльність відповідно до Положення про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії упродовж терміну, на який вони були створені [2].

Починаючи з 2001 року український ринок спільного інвестування починає стрімко розвиватися.

Одним з найуспішніших для вітчизняного фондового ринку став 2003 рік. Головною особливістю стало різке скорочення ринку державних цінних паперів і повернення на фондовий ринок муніципальних облігацій. Облігації корпоративних інвесторів як і раніше займали найбільшу питому вагу в структурі попиту суб'єктів ринку цінних паперів. Друге місце посіли акції, далі - державні цінні папери. Ринок опціонів ну той час був недостатньо розвинений. Основною причиною зростання фондового ринку в 2003 році стало продовження зростання макроекономічних показників в країні. Тому закономірним стало, що в подальші роки на українському фондовому ринку лідирували акції промислових виробників[35, 86].

Основним у становленні ринку спільного інвестування можна вважати період з 2004 року по 2007 рік. Для цього періоду характерним є подальше становлення та зміцнення позицій, високі темпи розвитку інституційних інвесторів, активами яких управляють компанії з управління активами та інтенсивне зростання фондового ринку України, який за дохідністю посів друге місце у світі.

Головним фактором впливу на світові фінансові ринки у 2008 році були очікування щодо розвитку фінансової кризи, яка розпочалася у США наприкінці 2007 року. Ринки активно реагували на заяви ФРС, публікацію макроекономічних показників та корпоративні новини, демонструючи високу волатильність. На тлі падіння фондових ринків та прогресуючих інфляційних процесів багато інституційних інвесторів переводили свої кошти з ринків капіталів до сировинних ринків, зокрема, купуючи нафту та ф’ючерси на неї. Це, в свою чергу, підвищило вартість сировини та негативно вплинуло на сферу виробництва, що спричинило ще більше падіння світових індексів. Не став виключенням і український ринок, з якого продовжувався відтік іноземного капіталу [27, 124].

Отже, фінансово-економічна криза, що розгорнулася у 2008 році, суттєво вплинула на розвиток інститутів спільного інвестування у 2009-2010 роках в Україні Переоцінений у 2007 році український фондовий ринок, на думку багатьох експертів, у 2008-2010 роках впав нижче справедливого рівня цін. Продовження світової фінансової кризи без ознак її швидкого завершення посилило песимістичні настрої гравців на українському ринку, що сприяло його подальшому падінню. Отже, падіння фондового ринку, з одного боку, призводить до поточних втрат інвесторів, які спонукають їх закривати свої позиції в цінних паперах, а з іншого – до можливості заробити, скуповуючи ці цінні папери за новими, зниженими цінами, чим намагаються скористатися крупні гравці.

Сьогодні в Україні існує велика кількість інвестиційних фондів та компаній, які мають необхідні для здійснення спільного інвестування професійно-кадрові ресурси, засоби виробництва, досвід, накопичений у процесі приватизації державного майна. Але умов для максимального використання їх потенціалу немає. Це спричинено тривалою нестабільністю економіки, інфляційними процесами, стагнацією виробництва, недорозвиненістю фінансового (в тому числі фондового) ринку. Дані проблеми та ефективність діяльності ринку спільного інвестування проаналізуємо у наступному розділі.