Praktikum_1

дисперсному стані проникає у паренхіму вим'я, регіонарні лімфовузли та селезінку і втягує їх клітини в імунологічну відповідь. Більша частина специфічних антитіл утворюється у паренхімі імунної чверті молочної залози, де в секреті титр антитіл вищий у шість разів, ніж не імунізованої.

Протиящурний імунолактон використовують телятам, ягнятам, поросятам, у неблагополучних щодо ящуру господарствах, із профілактичною й лікувальною метою. Розчиняють препарат дистильованою водою у співвідношенні: на одну частину препарату – дві частини води. Вводять підшкірно в дозі 0,1 – 0,4 г сухої речовини на 1 кг маси тіла.

ІМУНОГЛОБУЛІНИ

У 1937 р. відомий хімік А. Тизеліус установив, що білки сироватки крові мають неоднакову рухливість в електричному полі. Альбуміни

рухаються швидше (молекулярна маса не більше 75 тис. М.О.), а глобуліни

повільніше (150-190 тис. М.О.) і розділяються у цьому разі на три фракції. А. Тизеліус визначив їх як альфа, бета й гамма. Він же встановив, що імунні антитіла (імуноглобуліни) зв'язані з найбільш рухомою фракцією – гамма-глобуліном. Значне збільшення вмісту імуноглобулінів у сироватці крові тварин відбувається після їх щеплення чи перехворювання (однак буває і навпаки) в основному за рахунок утворення специфічних антитіл.

Згідно з фізико-хімічною структурою, антигенністю і біологічною функцією імуноглобуліни ділять на 5 класів: IgA, IgD, IgE, IgJ, IgM. Імуноглобуліни утворюються в імуноцитах у процесі гуморальної імунної відповіді. Вони з’єднуються з тими антигенами, які викликають їх утворення. Імуноглобуліни зустрічаються у вільному стані, головним чином, у плазмі крові й інших рідинах організму (їх

виявляють на клітинах лімфоїдної системи в основному в B-лімфоцитах).

Способи одержання імуноглобуліну:

висолювання – розчинами нейтральних солей (амонієм

сірчанокислим);

спиртово-хлороформний;

хроматографічний;

електрофоретичний (електрофорезом).

На виробництві для виготовлення імуноглобуліну найширше використовують спиртовий і поліетиленгліколевий методи. Принцип їх дії полягає у преципітації етиловим спиртом або

80

поліетиленгліколем молекул білка, у зв'язку з чим зменшується їх розчинність і вони випадають в осад. Які білки будуть осідати, залежить від іонної сили розчину, рН і температури, регулюванням яких досягається максимальний вихід імуноглобулінів.

Першим етапом одержання специфічних імуноглобулінів (проти сибірки, ящуру, хвороби Ауєскі) є гіперімунізація тварин-продуцентів, за тим же методом, що і для одержання лікувально-профілактичних сироваток. Порядок взяття крові та її обробки приблизно такий самий. Потім із плазми одержують імуноглобуліни.

Широке використання в практиці ветеринарної медицини знаходить неспецифічний (нормальний) глобулін. Препарат підвищує природну стійкість організму, ліквідує імунодефіцит та стимулює ріст і розвиток тварин.

Одержані на біофабриках імуноглобуліни перевіряють на стерильність, активність і нешкідливість.

Перспективним напрямом вважається використання моноклональних антитіл. Це, не що інше, як імуноглобуліни, що синтезовані одним клоном клітин. Метод був розроблений в 1975 р. (Келер Г. і Мільщтейн К.) і ґрунтується на використанні клітинних гібридів: гібридом від злиття лімфоцитів імунізованих тварин із культивованими в поживному середовищі пухлинними клітинами мієлом. Гібридомна клітина від лімфоцита одержує можливість синтезувати відповідне антитіло, а від мієломної клітини – невпинно розмножуватися, чого не може лімфоцит. Клон гібридної клітини можна розмножити у необмеженій кількості. Переваги моноклональних антитіл:

1.Одержання у необмежених кількостях і в чистому вигляді.

2.Взаємодіють лише з одним антигеном, і тому вважаються ідеальним діагностичним і лікувально-профілактичним засобом.

3.Можна одержувати за допомогою клонування, навіть якщо імунізацію проводили недостатньо очищеним антигеном.

Недоліком моноклональних антитіл вважають складність одержання і високу вартість таких препаратів.

БАКТЕРІОФАГИ

У 1898 р. М.Ф. Гамалея спостерігав саморозчинення культури сибірки, що й послугувало поштовхом до вивчення бактеріофагів.

Значний внесок у вивчення фагів зробив професор І.П. Ревенко.

Бактеріофаг (пожирач бактерій, мікробофаг, бактеріальний вірус) –

81

специфічний субмікроскопічний антиген, що має властивість розчиняти мікробні клітини завдяки властивостям вірусів. Це вірус, що паразитє у бактеріях, який проникає в них та перебудовує їх метаболізм на синтез фага. В одній клітині утворюється до 50 млн. вірусних частинок, які виходять із бактерій й уражають сусідні клітини. У деяких випадках нуклеїнова кислота фага після проникнення в бактерію включається в її геном і передається за спадковістю із збереженням можливості активізації фага. Це явище називається лізогенією і може завдавати великих збитків під час виробництва бактеріальних вакцин.

Фаги – це частинки в більшості булавоподібної форми, які складаються із круглої головки діаметром 60 – 95 нм., і прямих чи вигнутих хвостових відростків завдовжки 100 – 200 нм. Деякі фаги мають вигляд багатогранних тілець без хвостового відростка. Фагова частинка складається із зовнішньої білкової оболонки і внутрішнього наповнення, яким є довга нитка ДНК або РНК. Фаги мають антигенні властивості і видову специфічність.

Бактеріофаги можна використовувати з лікувальною, профілактичною і діагностичною метою. Фаготерапію й фагопрофілактику проводять (у комплексі з іншими методами) при сальмонельозі та колібактеріозі телят, поросят, пулорозі-тифі птиці. З метою фагодіагностики використовують явище паразитування фага лише на певному виді бактерії чи навіть серотипі. Ідентифікують за допомогою фагів лише чисті культури бактерій, що виділені бактеріологічними методами.

ІНТЕРФЕРОН

У 1957 р. англійські вчені Айзекс і Ліндеман установили, що при вірусних інфекціях у клітинах утворюється особлива речовина – інтерферон. Його дія спрямована на забезпечення гомеостазу організму через широкі контрольно-регулюючі функції. Найважливіші функції: противірусна, протипухлинна та імунорегулююча. Інтерферон є глікопротеїдом, який виробляють клітини хребетних від риб до людини.

Існує три види інтерферону: альфа, бета й гамма (імунний). Синтезується він у відповідь на дію природних (віруси, ендотоксини,

внутрішньоклітинні паразити) і синтетичних (високо- і низькомолекулярні)

індукторів. Ними можуть бути також РНК, у тому числі синтетичні. Найактивнішими продуцентами інтерферону вважаються лімфоцити та макрофаги, а індукторами серед вірусів – вірус Нюкаслської

82

хвороби, віруси Сендай, чуми свиней. У даний час інтерферон одержують двома методами:

1.Виділення із крові й розмноження в поживному середовищі лейкоцитів, фібробластів, клітин селезінки, які оброблені індукторами протягом 20 год. У цьому разі активізуються гени, що кодують інтерферон. Потім індуктор забирають і вносять свіже поживне середовище Ігла. У це середовище клітини виділяють інтерферон. Одержану суспензію центрифугують для відокремлення клітин і фільтрують. Перевіряють на стерильність, активність, нешкідливість. Активність одержаного лейкоцитарного та фібробластного інтерферону близько 1000 ОД/мл.

2.Ширше використання при одержанні інтерферону має метод генної інженерії. Називають його реафероном (рекомбінатним інтерфероном). Суть цього методу полягає у тому, що за допомогою

плазмідного вектора ділянка геному лімфоцита, яка відповідає за синтез інтерферону, переноситься у геном кишкової палички.

Інтерферон є важливим неспецифічним фактором організму і синтезується майже зразу після попадання вірусу в організм. Індукований вірусом інтерферон течією крові й лімфи розноситься по організму, діє на неуражені вірусом клітини. Вважають, що в них утворюється противірусний білок, який потім пригнічує синтез вірусних інформаційних РНК у клітинах. У цьому разі інтерферони нетоксичні, не порушують функції клітин, але пригнічують розмноження клітин, що швидко діляться, включаючи пухлинні.

Таким чином, власний інтерферон організму запобігає зараженню клітин і має більш виражену противірусну профілактичну дію.

Однак природно створений інтерферон не завжди запобігає розвитку інфекційного процесу. Тому використовують готовий

препарат (екзогенний інтерферон) або ж індуктор власного (ендогенний)

інтерферону. Використання інтерферону має багато переваг:

широкий спектр дії, що особливо важливо при терапії вірусних пневмоентеритів молодняку;

дія його ґрунтується на активізації природних механізмів захисту організму на ранніх стадіях інфекційного процесу;

дія настає зразу ж після введення препарату.

Недоліки інтерферону:

°короткий період зберігання в організмі (до 12 год.);

°необхідність парентерального введення;

°через 2 – 3 дні після застосування спостерігається пригнічення

83

захисних функцій імунної системи, що може проявлятися швидким розмноженням в організмі непатогенної мікрофлори (синьогнійної палички), некрозами й смертю тварин;

°видова специфічність для тварин;

°можливість виникнення алергічних реакцій при подальшому введенні;

°складність виробництва.

Рекомендовані дози інтерферону:

– профілактичні – 100-1000 ОД/кг, із метою лікування – 2005000 ОД/кг – 1-2 рази на добу. Індуктори інтерферону (віруси, тілорон, штучні РНК) – вивчаються. Їх вводять парентерально 1-2 рази на добу, протягом тижня.

БАКТЕРІАЛЬНІ ПРЕПАРАТИ

З живих бактеріальних препаратів широко використовують пропіоново-ацидофільні та ацидофільні культури, бактерін-СЛ. Дію такої групи препаратів уперше обґрунтував І.І. Мечников у 1909 р. Вона ґрунтується на заселенні шлунково-кишкового каналу тварин корисною мікрофлорою, яка антагоністично діє на інші бактерії. Це запобігає заселенню його патогенними бактеріями й виникненню дисбактеріозу. Крім того, організм одержує вітаміни, поліпшується травлення й моторика шлунково-кишкового каналу.

У господарствах бактеріальні препарати готують безпосередньо перед використанням. Бактеріальну масу вносять у кип'ячене незбиране молоко і ставлять у тепле місце. Після нагромадження достатньої кількості бактерій молоко перетворюється у кисле. Такі препарати застосовують із профілактичною й лікувальною метою. Можна використовувати суспензію препарату в перевареній воді.

З інактивованих бактеріальних препаратів використовують коліпротектан, що являє собою екстракт із кишкової палички. Застосовують його з метою профілактики та лікування колібактеріозу телят і поросят. Препарат вводять перорально перед першим випоюванням молозива, а потім через 3 – 5 днів із кожною порцією корму.

Механізм дії коліпротектану полягає у виробленні специфічних захисних антитіл на слизових оболонках шлунково-кишкового каналу й прикріпленні частинок препарату до поверхні клітин так званої «кишкової кайми», що запобігає подальшому прикріпленню сюди патогенних штамів кишкової палички.

84

СТИМУЛЮЮЧІ ПРЕПАРАТИ

БІОСТИМУЛЯТОРИ

Це фармакологічні речовини, що активізують функції організму в цілому або окремі його системи. Використовують для підвищення резистентності організму тварин і стимуляції росту та відгодівлі тварин.

За походженням розрізняють рослинні (антибіотики та препарати за

Філатовим), тваринні (ФСД, гормони, ферменти) й штучні (вітаміни) групи

препаратів.

З препаратів тваринного походження широко використовують антисептик-стимулятор Дорогова (АСД), що є продуктом сухої перегонки тканин тваринного походження. Після перегонки одержують фракцію 2 (АСД-2), розчинну у воді, і фракцію З (АСД-З), нерозчинну у воді.

Використовують також препарати із тканин організму (кров, молоко) за Філатовим, гормони. Вивчають препарати із імунних тканин (тимусу й фабрицієвої бурси) для лікування набутих імунодефіцитів. З цією метою використовують також неспецифічний глобулін і інтерферон, які стимулюють функції імунної системи.

ДІАГНОСТИЧНІ ПРЕПАРАТИ

Діагностичні біопрепарати використовують для виявлення інфікованих тварин і птиці з тим, щоб якомога раніше ізолювати їх із гурту, і таким чином не допустити поширення інфекційної хвороби. Основною умовою діагностичних досліджень є повне охоплення ними сприйнятливого до даного захворювання поголів'я тварин і птиці господарства чи населеного пункту у зумовлені планом терміни.

До діагностичних біопрепаратів, які використовують безпосередньо в господарствах, належать алергени, деякі антигени й препарати для лабораторної діагностики хвороби.

СИРОВАТКИ

У практиці ветеринарної медицини у наш час використовують великий асортимент специфічних діагностичних сироваток, які застосовують для ідентифікації збудників інфекційних захворювань і визначення їх типу та варіанта. Виробництво діагностичних сироваток принципово не відрізняється від виробництва лікувальнопрофілактичних. Крім того, нині виробляють діагностичні

85

імуноглобуліни.

Основні вимоги до таких препаратів – щоб вони були високоспецифічними та чутливими, чого досягають за рахунок високої концентрації антитіл. Має значення також і підбір реципієнта. Як реципієнтів частіше використовують кролів, морських свинок, півнів, рідше – коней, ослів. Сироватка кролів цінна тим, що в ній мало видоспецифічних нормальних антитіл, які ускладнюють проведення серологічних досліджень (дають неспецифічні реакції). Цих тварин використовують при виготовленні бруцельозних, сальмонельозних, колібактеріозних, лептоспірозних, лістеріозних сироваток, а також препаратів для діагностики вірусної діареї, аденовірусної інфекції, респіраторно-синтиціальної інфекції. Від морських свинок одержують сироватки для типізації вірусу ящуру й

комплемент (нативна сироватка морських свинок). Коней використовують

для одержання сироватки для діагностики сибірки, сапу, інфекційного ринотрахеїту, парагрипу-3, інфекційної анемії коней і нормальної негативної сироватки.

Для імунізації готують ретельно очищені антигени (культури

збудників сибірки, трьох видів бруцел, екстракт палички сапу та ін.). Дози їх

значно менші, ніж для одержання лікувально-профілактичних сироваток. Від малих продуцентів кров беруть методом знекровлення. Одержану сироватку консервують фенолом, хінозолом. Для підвищення специфічності сироватки адсорбують антитіла, які можуть сполучатися з іншими антигенами, присутність антитіл проти яких небажана.

Перевіряють препарати на стерильність, активність (титр) і специфічність. Для діагностики використовують аглютинуючі, преципітуючі, гемолітичні, флуоресціюючі (молекули антитіла, одержані із флуоресціюючим барвником) сироватки та комплемент. Вводити їх тваринам із лікувальною або профілактичною метою забороняється.

АНТИГЕНИ

Біопрепарати, що використовуються у серологічних реакціях для виявлення специфічних антитіл.

Для реакції аглютинації (РА) використовують лише корпускулярні

антигени (суспензію мікробних клітин або вкритих відповідним антигеном

еритроцитів); для реакції преципітації (РП) та реакції зв'язування комплементу (РЗК) – дрібнодисперсні віруси або розчинні антигени

(антиген сибірки).

Перевіряють антигени на стерильність та активність.

86

АЛЕРГЕНИ

Алергенами в широкому розумінні цього слова можуть бути найрізноманітніші речовини – від високомолекулярних до простих, і навіть окремі хімічні елементи (йод). Однак алергени, які використовують для діагностики інфекційних захворювань, є продуктами переробки відповідних збудників у так звані неповні антигени. Вони можуть викликати алергічну реакцію при попаданні в сенсибілізований (контамінований) збудником організм. Так алергени сполучаються з уже виробленими антитілами або ж сенсибілізованими клітинами. Однак самі вони майже не індукують їх появлення на відміну від повних антигенів. Ефективні для виявлення у латентному періоді хвороби.

Вперше запропонували використовувати алергени для діагностики інфекційних хвороб Р. Кох в 1890 р. (туберкулін), О.М. Кальнінг і X.I. Гельман в 1892 р. (малеїн).

Алергени – продукти життєдіяльності відповідних мікробів або їх переробки різними методами (гідролізом, екстракцією чи ін.). В досліджуваний організм алергени вводять внутрішньошкірно, на слизову ока, рідше підшкірно й дуже рідко внутрішньовенно.

У практиці ветеринарної медицини алергени використовують для діагностики туберкульозу – туберкуліни (ППД для ссавців і птиці,

комплексний алерген з атипових мікобактерій (КАМ)); бруцельозу –

бруцелін; сапу – малеїн; паратуберкульозу – туберкулін (ППД).

Туберкулін ППД (протеїн пурифієд дериват), на відміну від альттуберкуліну, являє собою осаджені й очищені білки фільтрату культури мікобактерій бичачого або пташиного типів, вирощених на штучному безбілковому середовищі. Для виділення специфічних білків фільтрат осаджують, центрифугують, проводять діаліз і ліофілізацію.

У 1952 р. введена міжнародна одиниця – Т.О. ППД. Одна туберкулінова одиниця ППД для ссавців містить 0,000028 мг, для птиці – 0,0000726 мг сухого специфічного білка.

Комплексний алерген з атипових мікобактерій (КАМ) являє собою суміш алергенів, виготовлених із штамів атипових мікобактерій – фотохромогенної, нефотохромогенної і швидко зростаючих груп. Оскільки непатогенні атипові мікобактерії можуть індукувати у тварин параалергічну реакцію на туберкулін, то для визначення характеру сенсибілізації організму тварин і застосовують КАМ.

Малеїн являє собою фільтрат, інактивованої нагріванням, бульйонної культури збудника сапу. Для його одержання використовують

87

високовірулентну типову культуру збудника, яку вирощують на гліцериновому МПБ протягом 4 міс. Готову культуру стерилізують, відстоюють протягом 2 міс для екстрагування, освітлення і розфасовують.

Бруцелін – це специфічні речовини, виділені із бруцел. Його розроблено А.Н.Касьяновим і Е.С.Орловим у 1968 р.

Контролюють алергени на стерильність, активність та нешкідливість.

ВИКОРИСТАННЯ БІОПРЕПАРАТІВ

Використання біологічних та хіміко-фармацевтичних препаратів, які не зареєстровані чи не пройшли державного контролю в Україні, суворо заборонено!

Дозволено використання біопрепаратів, виготовлених біофабриками (біокомбінатами), науково-дослідними установами, лабораторіями України чи ввезених із-за кордону, при умові наявності державної реєстрації і настанови щодо застосування, затвердженої Державним департаментом ветеринарної медицини України.

Оцінка й вибракування біопрепаратів

Біопрепарати випускають відповідних кондицій і макроскопічного вигляду, які обов'язково описані в інструкції з використання. Усі флакони та ампули з біопрепаратами повинні бути герметично закриті, й маркеровані етикетками відповідного зразка. Перед відправленням їх іще раз ретельно обстежують.

Вибраковують біопрепарати

при: – відсутності на флаконах маркерів, етикеток або ж відміток держконтролю;

порушенні герметичності;

порушенні умов зберігання (недотриманні температурного

режиму);

наявності сторонніх домішок (грудочок, плівок), грибків, підвищеного тиску у флаконах, зміні кольору, характерного для певного біопрепарату;

виникненні ускладнень у тварин, що оброблені. Вибракування великої кількості біопрепаратів проводять комісійно

зобов'язковою участю фахівців ветеринарної медицини. Знищують біопрепарати автоклавуванням чи кип'ятінням протягом 45–60 хв. На знищені препарати складають акт, у якому обов'язково зазначають

88

назву біопрепарату, його серію, дату виготовлення, причину вибракування й метод знищення.

Зберігання й транспортування біопрепаратів

Зберігати та транспортувати біопрепарати потрібно в умовах, що не впливають на їх макроскопічний вигляд і специфічні властивості протягом терміну придатності, встановленого для препарату.

На якість біопрепарату негативно впливають перемерзання, висока температура, надмірна вологість, прямі сонячні промені. Сховища для біопрепаратів повинні бути сухими, темними й прохолодними. Температуру у них слід підтримувати у межах від +2°С до +12°С, для нестійких препаратів – від +2°С до +8°С і навіть мінус 196°С. В аптеках ветеринарної медицини біопрепарати зберігають у підвалах, льохах, холодильниках і посудинах Дюара.

Кожний вид біопрепарату (вакцини, сироватки, алергени, антигени)

необхідно зберігати окремо. Забороняється зберігати разом із біопрепаратами живі культури мікроорганізмів та вибракувані біопрепарати. Біопрепарати слід зберігати під замком в опечатаному вигляді. Ключ і печатка знаходяться у посадової особи, яка відповідає за зберігання препаратів.

Перед транспортуванням препаратів необхідно вивчити режимні умови їх перевезення та пакування. Біопрепарати, які відпускають із складів, ретельно упаковують у щільні ящики. Кожний флакон або ампулу обгортають папером чи ватою. Ампули вкладають у спеціальні коробки. В ящики або коробки обов'язково повинна бути вкладена відповідна інструкція щодо використання препарату. На ящиках роблять попереджувальні написи «Обережно, скло!», «Біопрепарати». При упаковуванні рідких біопрепаратів роблять напис «Оберігати від перегрівання й заморожування!», а сухих (ліофілізованих) – «Оберігати від перегрівання!». Інколи пишуть: «Терміново! Для боротьби з епізоотіями!». Великі партії біопрепаратів перевозять у вагонах-рефрижераторах. При транспортуванні невеликих партій використовують закриті автомобілі, взимку препарати утеплюють. Про заходи безпеки при перевезенні інструктують водія і супроводжуючого.

Уперіод використання рідкі і розбавлені біопрепарати утримують

узахищеному від сонячних променів, прохолодному місці та не переохолоджують у холодну пору року. Взимку флакони з вакциною необхідно підігрівати на водяній бані (відро із соломою до половини об'єму наповнене теплою водою) до температури не вище 37°С. Більшість сухих

89