III. Мішель і христина

От чортівня! Втікає сонце окаянне,

Вступає чорна тінь в його ясні сліди.

Гроза крізь верболіз пре на старі майдани,

Рокоче грізно брук потоками води.

 

Сто білих агнеців, як вої ідилічні,

Над акведуками біжать в поля, в ліси,

Біжать із вереском над вересом одвічним,

Покриті полум'ям шаленої грози.

 

Кудлатий пес і пастор в сірім балахоні,

В пітьмі настрахані вогнями блискавиць,

Метаються з отарою по оболоні,

Готові впасти перед небом ниць.

 

Я тут, мій Боже! А душа в твоїй оселі,

Вона між хмар пройшла в небесну оболонь,

Сама злетіла на вогненній каруселі,

Немовби рейками промчала сто Солонь.

 

Ось тисяча вовків, і скільки ж зерен диких

Посадить в день грози черниця молода.

В старій Європі збурить тупоти і крики,

Поб'є зелену прорість не одна орда.

 

Коли проллється місяць на розлогі ланди,

Коли копита вдарять по сипких пісках,

Під чорним небом знову бризнуть кров'ю банди

І знов посіють, як пісок, тваринний страх.

 

Чи я діждусь тих днів, ясних і барвінкових,

Коли побачу рай закоханих сердець?

Лежить ягня пасхальне біля ніг Христових,

Мішель з Христиною,- ідилії кінець.

 

IV. Сльоза

Оподаль від птахів, черід, селянок,

В оточенні ліщинових кущів,

Які надвечір оповив серпанок,

Присівши серед вересу, я пив.

 

То що ж я пив на березі Уази,

Що міг я з фляги плоскої тягти?

Нахмуривсь небосхил, замовкли в'язи.

Пив потогонний сік я золотий.

 

Я вивіскою шинку став лихою.

Відтак на небо надійшла гроза.

Були посеред ночі голубої

Стовпи, озера, чорний край, вокзал.

 

Пісок таки наситився водою.

І град в калюжі падав із хмарин.

Хіба ж мене не розбирала спрага,

Мов шукача скарбів або перлин?

Травень 1872

 

V. Чорносмородинна ріка

Тече Чорносмородинна ріка

        Незнано по долині.

А понад нею галич гомінка,

        Як згуки янголині.

І з шумом у верхів'я сосняка

        Пірнає вітровіння.

 

Усе біжить, а з ним і таїна

        Відвіданих фортець,

І давніх сіл, і парків долина,

        Й чутно насамкінець,

Як вщухла рицарська війна.

        Але цілющий вітерець!

 

Нехай у просвіт гляне пішохід:

        Хоробрим стане він.

Ласкаві ворони, яких шле вслід

        Господь з усіх сторін,

Хмільну та хитру глитайню женіть,

        Солдати височин!

Травень 1872

 

VI. Комедія спраги

1. Предки

        Ми - твої предки, рідня

        До судного дня.

 

        Грає в барилах вино,

        Сонцем нічним пашить.

        Богом тобі дано

        Хміль прохолодний пить.

        Збурює сили з глибин

        Спраглий вина ковток.

 

Я. - Я віднайду спочин

        В хвилях дикунських річок.

 

        Ми - твої предки, діди,-

        Верби, поглянь, край води -

        Замку сторожа стоїть!

        Ступи за вологу стіну

        І там, у льохах століть,

        Корчагу знайдеш не одну.

 

Я. - Ступлю за фортечний рів -

        Піду напувать корів.

 

        Ми твої предки, рідня,

        Налий серед білого дня

        Наливок із наших сулій!

        Там кава, там кожну мить

        Чайник для тебе кипить,

        Тобі - щонайліпший напій,

        І з букетами квітів ми

        До тебе йдемо із пітьми.

 

Я. - Все б осушив до дна -

        Як сатана.