Історія_Української_Культури

творі Володимира Мономаха простежується світський варіант християнської моралі. Для давньоруської літератури XIII ст. характерний такий жанр, як паломництво — опис подорожей до християнських святинь у Константинополі, афонських монастирів, Палестини. Великою популярністю користуються описи мандрівок до Візантії, зокрема, «Ходіння в Царьград» Добрині Ядрейковича, «Повість про взяття

Царьград а фрягами (хрестоносцями)».

Прикладом такого виду літературних творів є «Житье и хожденье Данила Русьскьія земля игумена». Будучи прочанином і відвідавши святі місця між 1106—1108 роками, ігумен Даниїл описав подорож. Він вирушив із Константинополя, звідки морем плив до Яффи в Палестині, а потім з іншими прочанами йшов до Єрусалима. Автор не тільки відвідав святі місця, пам’ятки біблійної історії, але й ґрунтовно описав побачене, зафіксував топографію середньовічної Палестини, записав чимало легенд та апокрифічних сказань. Цей твір-путівник написаний простою, доступною мовою без ораторських прикрас, що дає змогу читачам сформувати точне уявлення про побачене автором.

Унікальним зразком давньоруської художньої літератури XII ст. є «Слово про Ігорів похід», оригінал якого не зберігся. Хто був автором цього шедевру й місце його написання невідомі, проте дослідники стверджують, що автор був людиною високоосвіченою, із широким світоглядом і ґрунтовними знаннями історичної літератури, добре ознайомленим з писемними пам’ятками свого часу.

«Слово про Ігорів похід» написане в скрутні для Русі часи нападу половців. У творі розкривається один із трагічних епізодів боротьби з кочовиками, а саме невдалий військовий похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославовича 1185 р. Княжа дружина мала на меті розгромити половців і спробувати відвоювати колишню вотчину Русі — Тмутороканське князівство — або хоча б пробитися на Дон. Русичі не змогли досягнути поставленої мети через нерівність сил і тому, що план походу став відомий супротивникам. Незважаючи на те, що в перший день русичі перемогли, після триденної кривавої боротьби вони зазнали поразки. Сам князь Ігор, його брат Всеволод, син Володимир і небіж Святослав Ольгович потрапили в полон. Поет наголошує, що причиною цього є княжі міжусобиці, відсутність єдності та згуртованості між князями, що може призвести до занепаду держави.

Серед літературних прийомів «Слова» простежується глибокий ліризм, задушевність народнопоетичних зразків. Особливо виявляється спорідненість із народною поезією у відомому плачі дружини князя Ігоря — Ярославни. Просячи допомогти Ігорю в біді, вона звертається до сонця, вітру, Дніпра-Славутича.

Спорідненість «Слова» з народною творчістю простежується й у використанні епітетів, порівнянь і вживанні тавтологічних зворотів. Наповнений текст писемної пам’ятки й символічними образами, узятими з природи й широковживаними в народній поезії.

82

Дослідники припускають, що «Слово» — це повість-пісня, оскільки в самому творі він тричі називається піснею. Побутує думка, що «Слово про Ігорів похід» спочатку співалося, так само як і Боянові пісні.

До пам’яток оригінальної літератури Київської Русі належить твір, відомий як

«Слово» («Посланіє») або «Моління Данила Заточника». Вважається, що в основі твору реальні події, пов’язані із засланням за якусь провину княжого дружинника Данила на береги озера Лача Новгородської землі. Про цей факт повідомляє Симеонівський літопис XIV ст.

Із твору видно, що автор «Моління» — опальний княжий слуга, який через наклепи заздрісників був усунений зі служби й покараний засланням. Він щиросердно звертається до князя з проханням простити всі його провини, пише про своє скрутне становище, животіння без засобів для існування. У творі Данило постає прихильником сильної княжої влади й централізованої держави, який не бажає прислуговувати боярам. Князь протиставляється тіунам і боярам, які гноблять і обдирають простий люд.

Утексті трапляються цитати з біблійних книг і збірників афоризмів, народних прислів’їв і приказок. На думку дослідників, автор «Моління» високоосвічена, талановита й прогресивна особистість. У творі відчутна його глибока ерудиція, оскільки він часто цитує старозавітні приповідки Соломона, використовує афоризми античних філософів та істориків Плутарха, Геродота, Арістотеля, Піфагора та ін.

«Моління Данила Заточника» уперше розкриває тему пересічної, «маленької» людини. Ця проблема згодом стане провідною у світовій літературі.

Значне місце в давньоруській літературі належить агіографії — описам життя й подвижництва мучеників, аскетів, церковних і державних діячів, проголошених святими: Іоана Златоуста, Афанасія Александрійського, князів Бориса й Гліба, засновника Києво-Печерського монастиря Антонія Печерського та ін. Житія становили частину богослужебної літератури.

Дослідники зауважують, що життєписи святих і мучеників — це не їхні біографії чи оповіді про життєвий шлях. Житіє неначе покликане перенести людину із земного, матеріального світу у світ небесний, духовний. Житія також слугують цінним інформаційним джерелом, адже в них розкривалися історичні події, морально-етичні погляди й переконання тощо. Так, у «Житії Феодосія Печерського» детально розкривається життя монастиря, його побут і звичаї.

На початку XIII ст. складено оригінальний збірник легенд і житій — «КиєвоПечерський Патерик», написаний ченцями Києво-Печерської лаври. До цього збірника ввійшли житія святих, повчання та різні оповідання. Серед них історія спорудження головної печерської церкви Богородиці, описи життя й побуту монастиря, розповіді про князів, зодчих і живописців.

У«Патерику» також зафіксовано свідчення про діяльність монастирської лікарні, де могли одержати допомогу хірургічні, терапевтичні, а також хворі з психічними й нервовими розладами. Описується, що за ігумена КиєвоПечерського монастиря Феодосія (1062—1074) було заведено такий порядок:

83

усіх хворих, які приходили до монастиря, спочатку оглядав настоятель, потім направляв їх до одного з ченщв-«лічців», що залежало від характеру захворювання. У ченця Григорія лікувалися переважно психічнохворі. Даміан лікував головним чином дітей. Іконописець Алімпій практикував лікування шкірних хвороб. Особливе визнання в лікарській справі здобув Агапіт, якому доводилося лікувати як відомих заможних осіб (серед них і Володимира Мономаха), так і простий люд.

У складі «Патерика» є твори, написані відомими давньоруськими літописцями. Приміром, тут є десять повчань-слів до братії Феодосія Печерського та твори Нестора «Читання про Бориса та Гліба», «Житіє Феодосія Печерського».

До писемних пам’яток Галицько-Волинського князівства належать Христинопільський Апостол, Бучацьке, Галицьке, Холмське Євангелія, переписані ченцем Васильком при дворі Лева Даниловича. Характерно, що у церковнослов’янських текстах цих рукописів простежується наявність і типово українських мовних рис.

Зразком літописання в Галицькій землі стала «Повість про осліплення Василька», у якій розповідається про осліплення теребовлянського князя Василька Ростиславовича 1097 р. і княжі міжусобиці 1098—1099 років. Глибокий трагізм описуваних подій авторові вдається передати завдяки поєднанню простоти й безпосередності викладу з реалістичними штрихами. Цей талановитий твір увійшов до славетної писемної пам’ятки княжої доби «Повісті минулих літ». " ?

Визначною пам’яткою писемності Галицько-Волинського князівства є ГалицькоВолинський літопис. Він складається з двох частин (Галицької і Волинської), перша з яких висвітлює сторінки життя та політичної діяльності Данила Галицького (від 1201 р. до 1255 р. або 1261 р.), написана високоосвіченим книжником у Холмі, а друга — Волинська — розкриває події в князівстві упродовж 1262—1291 років. Волинська частина літопису в основному писалася при дворі князя Володимира Васильковича в останні роки його життя.

У літописі трапляються цитати з Біблії, простежується взаємозв’язок із грецькими хронографами, зокрема «Хроніками» Іоана Малали. Дослідники зазначають, що серед джерел літопису також є західноєвропейські праці з історії Литви, Польщі, Пруссії, Угорщини. Наближеність до Західної Європи виявляється в тому, що автор не поділяє православних і католиків, а називає всіх християнами.

Літопис зазнав п’ять редакцій, у процесі яких редактори використовували окремі літописні записи, складені у Володимирі-Волинському, Пінську, Галичі, Холмі, Любомлі.

На відміну від літописів Київської Русі в Галицько-Волинському літописі відсутні церковна хроніка, а також традиційні для ранніх літописців молитовні звернення до Бога. Цей факт дає змогу дослідникам стверджувати, що не всі автори були духовними особами. Приміром, одним із авторів, творцем першої частини літопису, очевидно, був дружинник або служитель канцелярії. За

84

припущенням, це був княжий друкар Кирило, який не описує церковне життя, а захоплюється ратним ділом, називає навіть масть коня, подарованого князем. Загалом літопис писався різними людьми, які завжди були сучасниками, а то й очевидцями описуваних подій.

Галицько-Волинський літопис є безцінним історичним джерелом. У його повістях описано періоди правління княжих династій і відвагу, патріотизм, культурне подвижництво князів Данила Галицького та, зокрема, Льва; героїчне протистояння галицько-волинських земель татарській навалі тощо.

3.4.Наука

У княжу добу наукові знання з філософії, природознавства та географії формувалися під впливом надбань Візантії в цих галузях. Зв’язки Київської Русі з Візантією сприяли розвитку філософської думки в руслі античної натурфілософії. У давньоруській науці активно використовувалися натурфілософські твори й християнських авторів Іоана Дамаскіна, Георгія Пісіда, Козьми Індикоплова та ін.

Оскільки у візантійських джерелах не було достатньої інформації про слов’янські землі, то дослідження з історії, мовознавства, етнографії зародилися й розвивалися тут на основі місцевих знань і уявлень про навколишній світ. Спроби розкрити історію походження слов’ян, особливості їхньої мови, етнографії уперше трапляються у давньоруських літописах. Проте такі описи є поодинокими, і, як правило, й літописці змальовували побут, звичаї й традиції окремих племен. Значно ґрунтовніше в літописах Київської Русі розкрито державотворчі та політичні процеси на давньоруських землях.

Важливе місце в історіографії означеного періоду належить історичним запискам ченців Печерського монастиря Никона Великого (1069—1073) і Нестора Літописця (близько 1112), а також ігумена Видубецького монастиря Сильвестра (1116). Поряд із монастирськими істориками діяльність державних керманичів і важливі події в князівствах фіксували світські літописці при княжих дворах. Так, княжий літописець Василь описав осліплення теребовлянського князя Василька Ростиславовича та волинську війну 1097 р., що виникла внаслідок цих подій. Суттєвий внесок в історіографію Княжої доби зробив й один із невідомих авторів Галицько-Волинського літопису, який проживав при княжому дворі Данила Галицького й особисто брав участь у військових походах.

З огляду на те, що освіченість літописців була різною, їхні дослідження також відрізняються рівнем науковості. Для праць переважної більшості давньоруських істориків характерне використання різноманітних джерел. Власні спостереження й свідчення очевидців вони поєднують із народними переказами, житіями святих, візантійськими хроніками, а деколи й державними архівними документами.

85

Дослідження природознавства у Давній Русі спричинені розвитком основних видів господарської діяльності: землеробства та тваринництва. Розвиток сільського господарства потребував знань у галузі ботаніки, ґрунтознавства, метеорології. Заняття тваринництвом вимагало опанування знань із зоології. Давньоруські землероби та скотарі достеменно володіли знаннями про сільськогосподарський виробничий цикл, зумовлений сезонними змінами в році. Формування знань про дику флору й фауну Східної Європи у давньоруських племен відбулося завдяки їхньому заняттю мисливством і промислами.

Переважно прикладний, ужитковий характер мала в Київській Русі й математика. Математичні знання представлені чотирма арифметичними діями, дробовими числами та визначенням відсотків. Відомо, що русичі вели підрахунки приплоду худоби на сотні тисяч. Торгівля та монетна система зумовили актуальність розвитку знань про міри та вагу, оскільки підроблення еталонів належало до найтяжчих злочинів. Згідно із законодавством Київської Русі, такого роду злочини каралися найвищою мірою покарання.

Серед здобутків Давньої Русі в галузі математики — знання й практичне застосування різних принципів хронологічних обчислень, зокрема сонячних і місячних років, індиктів (п’ятнадцятирічних періодів, так званого Великого кола тощо). Про наукові досягнення в цій галузі свідчить математичний трактат XII ст., автором якого був філософ, математик та астроном Кирик Новгородець. Ця праця присвячена складним математичним підрахункам, зокрема автор визначає кількість років, місяців, тижнів, днів і навіть годин, які минули від часу створення світу; розглядає «віки світу» (тисячоліття); здійснює підрахунки звичайних і місячних тижнів, днів, годин тощо.

Розвиток ремесел, особливо металургії та склоробної промисловості, зумовив накопичення знань у галузі фізики й хімії, які формувалися на основі виробничої практики.

Суттєві досягнення в системі наукових знань Київської Русі належать астрономії. Давньоруські книжники вели систематичні спостереження за зоряним небом, сонячними та місячними затемненнями, атмосферними явищами тощо. Виняткову увагу привертали комети із шлейфом, так звані «хвостаті зірки», або «зорі-списи». Серед ґрунтовно описаних астрономічних явищ у давньоруських джерелах були сонячні та місячні затемнення. їх природа була добре знайома русичам. У «Християнській топографії» Козьми Індикоплова розкривається механізм виникнення затемнення.

У галузі географії в Київській Русі вченим були відомі три частини світу: Європа, Азія та Африка. У вступній частині «Повісті минулих літ» уміщено виписку «Хроніки» Георгія Амартола (IX ст.) з реєстром країн і народів, відомих тогочасним європейським авторам. Важливу роль в ознайомленні з картиною світу відігравали мандрівки русичів у далекі країни. Прочани, які вирушали до Палестини й прилеглих територій, здійснювали детальний опис передньосхідних країн. Зразком такого путівника є «Хождєніє» чернігівського ігумена Данила Паломника

86

Медицина Київської Русі активно розвивалася й мала практичний характер. Тих, хто займався лікарською практикою, називали лічцями, лікарями, врачами. З писемних джерел відомо, що при княжих дворах Володимира Мономаха, Юрія Долгорукого, Святослава Давидовича були власні лікарі.

Всі, хто потребував медичної допомоги, незалежно від соціального статусу одержували її при монастирях. Студитський статут, запроваджений у монастирях Київської Русі, зобов’язував чернечі спільноти засновувати лікувальні заклади, богодільні та інші доброчинні установи. Приміром, при Печерській лаврі функціонував шпитальний монастир св. Миколи. Ченці-лікарі зцілювали молитвою та лікарськими травами. Великої слави серед народу набули ченці-лікарі Печерської лаври Даміан і славетний медик княжої доби Агапіт.

Акушерство та хірургія стали тими галузями медицини, в яких у давньоруській лікарській практиці були найбільші досягнення. Проблемним аспектом розвитку цієї науки стали інфекційні хвороби (чума, холера, віспа), які в той час не піддавалися лікуванню.

3.5.Музика й театр

Музичне мистецтво за часів Київської Русі посідало важливе місце в житті різних суспільних верств населення княжої держави. У той час музика піднялася на новий щабель, ставши важливим елементом духовного життя простого люду та княжих дворів, а також невід’ємною складовою церковних богослужінь.

У княжу добу відбувається диференціація народного й професійного музичного мистецтва. Продовжує розвиватися народна пісенна творчість у календарній і родинній обрядовості. Водночас зароджується новий фольклорний жанр — билини, що прославляли народних героїв, безстрашних захисників рідної землі. Саме цей вид героїчного епосу стає провідним у народній творчості Київської Русі, проте згодом зникає з ужитку. Билини виконували під акомпанемент гусел. Провідне місце в тематиці билин Київської Русі посідають зразки, присвячені хрестителю княжої держави, якого в билинах величали Володимиром Ясним Сонечком.

Окрім гуслярських билинних розспівів, до народного музичного мистецтва Київської держави ввійшли також обрядові пісні й танці. Про поширеність танцювального мистецтва свідчать численні твори мистецтва, зокрема давньоруської літератури, графічні сюжети книжкових мініатюр, фрески тощо. Наприклад, танцювальна сценка зафіксована на мініатюрі з Радзивіллівського літопису. У центрі композиції зображено танцюристку з довгими опущеними рукавами й передано пластичність її рухів. Танцюристку оточують троє музик і декілька глядачів, які плещуть їй у долоні. Про розвиток танцювального мистецтва княжої доби свідчить і деталь оздоблення срібної чаші XII ст. із Чернігова, сюжет якої теж відтворює танець жінки в супроводі гусляра.

87

Музичне життя Київської Русі також зафіксоване й на фресках Київського собору св. Софії, де зображено шестеро музик, які грають на флейтах, а двоє — на духових інструментах і трапецієподібній арфі. На одній із фресок Софійського собору можна побачити зображення музиканта, який грає на струнному смичковому інструменті, що зовні нагадує скрипку. Цей інструмент учені ідентифікують як західноєвропейський ребек. На іншій фресці із цього храму збережено до наших днів зображення музичного ансамблю з 13 осіб. Двоє з них — акробати, що з жердиною виконують циркові номери, а 11 музик грають на різних інструментах, зокрема, сурмах, металевих тарілках, дзвонах, поперечній флейті та ін.

Зображення музикантів і рештки музичних інструментів часто виявляють і серед археологічних знахідок. Так, на київському срібному браслеті є зображення гусляра тощо.

У літературній пам’ятці Київської Русі «Слові про Ігорів похід» згадується ім’я руського співця Бояна. Цей митець співав для київських князів у декламаційноречитативній манері, акомпануючи собі на гуслях. Автор «Слова...» дає високу оцінку виконавській майстерності давньоруського співця.

Під час військових походів княжу дружину супроводжувала ратна музика, яку виконували військові оркестри. У військових оркестрах за часів Київської Русі використовували такі види інструментів, як духові (ріжки, труби, дудки), духові язичкові (волинки або жалейки), а також ударні (бубни, тарілки, накри). Військові музиканти прославляли військову звитягу князів, вітали іноземних послів на княжих прийомах. Як стверджують історичні джерела, починаючи із середини X ст. у княжій державі прийоми іноземних послів проходили під музичний супровід. Цей звичай запровадила княгиня Ольга під впливом своїх вражень від прийому в Константинополі 945 р., де почула гру професійних виконавців на різних інструментах, насамперед органну музику. Припускають, що саме тоді орган поширюється й на Русі.

Чільне місце в музичній спадщині Київської Русі посідає церковний спів. Спочатку запозичені з Візантії церковні піснеспіви виконували запрошені до Києва грецькі та болгарські співаки-доместики. Наприкінці XI ст. цілий двір таких співаків розмішувався за Десятинною церквою. Важливе значення у формуванні й поширенні музичної традиції домественого співу належить Києво-Печерській лаврі. Серед відомих давньоруських майстрів церковного співу до наших днів збереглося ім’я доместика та піснетворця учня преподобного Феодосія Печерського — Стефана. З Києва церковний домествений спів поширився всією територією Давньоруської держави, увібравши в себе найкращі народнопісенні традиції. Співаки засвоювали мелодію з голосу й відтворювали з пам’яті. Виконували церковні піснеспіви акапельно, без музичного супроводу. Ця виконавська традиція збереглася в церкві східного обряду й до сьогодні, на відміну від церковного співу під акомпанемент органу в традиції християнських храмів західного обряду.

Особливу роль у культурі Київської Русі відіграє дзвонарство. Музичний передзвін супроводжував усі християнські свята, збирав народ на віче.

88

Театрально-видовищне мистецтво Київської Русі представлене виступами мандрівних акторів-скоморохів. Скоморохи (з лат. — веселі люди) — перші професійні мандрівні актори, музики, танцюристи, акробати, дресувальники. Ці обдаровані виконавці-імпровізатори були постійними учасниками народних гулянь, часто їх запрошували й до боярських і княжих дворів. Проте духівництво виступало проти їх «бісівських видовищ» як складової язичницьких традицій, оскільки після впровадження християнської релігії язичницькі обряди, провідну роль у яких посідали пісні й танці, намагалися викорінити з життя народу.

Скоморошництво вважається не автентично руським явищем. Є версія, що воно було запозичене з Візантії, увібравши загальносвітові тенденції творчості середньовічних жонглерів і гістріонів у Західній Європі. Проте на теренах Київської Русі це мистецьке явище набуло специфічних національних ознак і стало органічним елементом давньоруської культури.

Виступи скоморохів не потребували спеціальних приміщень. Єдиним обладнанням була ширма, за якою актори переодягалися. Як правило, їхні вистави відбувалися під відкритим небом, однак тематика була чітко зорієнтована на певну глядацьку аудиторію. Виступи перед княжою знаттю відбувалися відповідно до традицій виконання лицарських пісень речитативно-величального характеру в супроводі музичних інструментів. З писемних джерел також відомо про виступи при дворах великих феодалів світської розважальної музики, співи та забави скоморохів.

Вистави перед простим людом на площах міст та ярмарках мали розважальножартівливий, сатиричний характер, хоча й разом з розвагами актори доносили до глядачів політичні новини, відомості про життя в інших князівствах тощо. Очевидно, що такі дійства були дуже популярними серед русичів, оскільки в 1068 р. літописець дорікав християнам, які не відвідують церкви, а захоплюються «трубами і скоморохами, і гуслями і русаліями...».

Музичне мистецтво Галицько-Волинського князівства було продовжувачем традицій, закладених у Київській Русі, а також їх розвинуло й збагатило завдяки тісним зв’язкам із Західною Європою.

У пісенній творчості Галицько-Волинського князівства, окрім успадкованих з Київської Русі, виокремлюються так звані «слави» — величальні пісні. У ГалицькоВолинському літописі частково записані зразки цих пісень, які, на думку дослідників, мають спільні ознаки з таким найдавнішим видом української народнопоетичної творчості, як обрядово-величальні колядки.

Продовжувачем київської традиції професійного виконання народних пісень, героїчно-епічних творів у речитативно-декламаційній формі став співець Митуса. Автор Галицько-Волинського літопису згадує це ім’я в контексті опису політичного протистояння в князівстві, у якому співак, очевидно, відіграв певну роль. Після придушення виступу великої боярсько-єпископської опозиції проти Данила Галицького 1241 р. у Перемишлі, як пише літописець: «...славетного співака Митусу, який колись із гордості не схотів служити князеві Данилові, розшарпаного яко в’язня привезли». Дослідники роблять висновок, що

89

співець не бажав виступати при дворі князя, за що й був покараний. Існує чимало версій щодо цієї історичної постаті, проте щодо його творчості, то цілком імовірно, що Митуса був придворним поетом, який виконував власні вірші речитативом під акомпанемент арфи або лютні.

На основі писемних джерел Галицько-Волинського князівства очевидно, що в цей час активно розвивалися всі види музичного мистецтва. В означений період розвитку цього виду мистецтва чітко простежується тенденція до виокремлення народного та професійного мистецтва. Провідну роль у професійній музиці продовжує відігравати церковний спів.

Багата й різноманітна музична спадщина княжої доби, яка розвивалася на самобутній автентичній традиції під впливом досягнень європейської музичної культури, стала міцним підґрунтям для формування професійної музичної культури українського народу.

3.6.Архітектура

Провідним видом мистецтва в Київській Русі була архітектура, яка особливого розвитку набула в містах. Важливими центрами держави були Київ, Чернігів, Переяслав, Галич та ін.

Давньоруські міста найчастіше розміщувалися на високих берегах річок і складалися з трьох частин: дитинця, окольного града та передмістя. Дитинець, або «вишгород», «гора» — укріплена валами, стінами й ровами цитадель, де розміщувалися князівські та боярські двори, мешкали дружинники, княжа й боярська челядь. У разі нападу ворогів дитинець був місцем останнього прихистку городян.

Другу частину становив «окольний град». Це — укріплена частина міста, де мешкали купці й ремісники. Тут розміщувався торговельний майдан, численні церкви та монастирі. «Окольний град» — це, власне, місто.

Поза міськими укріпленнями були передмістя, заселені ремісниками. Такі поселення займали іноді велику територію й могли мати свої укріплення. Планування забудови давньоруського міста мало різноманітний характер, що, зазвичай, залежало від складного рельєфу місцевості. Вулиці переважно були спрямовані до міських воріт або торговельного майдану.

Головним будівельним матеріалом на Русі було дерево. З нього зводили житлові, господарські та інші будови. Основу конструкції будинків становили зруби — гладко обтесані та щільно припасовані колоди. Вони з’єднувалися переважно найдавнішою врубкою «в обло» з випущеними вінцями. Будинки в основному були однокамерними та одноповерховими, хоча й траплялися дво- і триповерхові. Для помешкань міської бідноти типовим було заглиблення нижніх частин у землю.

Житлові комплекси князів та бояр — хороми — складалися з багатьох приміщень, мали два й більше поверхів. У їх верхній частині знаходився те

90

рем — невелике приміщення для розваг і відпочинку. Такі тереми іноді мали форму веж, а їх верхи оббивали позолоченою міддю.

Дерево також широко використовувалося у будівництві оборонних споруд. Давньоруські міста були оточені земляними валами із дерев’яними стінами, у вигляді частоколу або «столпія» — системи клітей з колодчастими парканами. Такі укріплення не тільки виконували захисну функцію, але й, певною мірою, відігравали естетичну роль. Зодчі намагалися прикрасити оборонні споруди, оскільки вони були важливою складовою архітектурного ансамблю міста, створювали його своєрідне обличчя.

УX ст. із утвердженням християнства Київська Русь прилучається до процесів у світовій архітектурі, що супроводжується зміною уявлень про естетику архітектурних споруд. У новій державі виникла потреба в будівництві новітніх типів будівель — мурованих палаців та церков.

В означений період у Давньоруській державі відбувається зародження мурованої сакральної архітектури. Значний вплив на розвиток такого виду архітектури — техніку будівництва, композицію споруд, художнє оздоблення — мали традиції візантійського мистецтва. Під впливом Візантії в Київській Русі набув поширення так званий хрестовокупольний тип храму. Хрестовокупольна конструкція символічно пов’язана з ідеєю храму як корабля, що спрямований на схід. Там, згідно з християнською релігією, розміщений центр землі — Єрусалим з Голгофою, звідки після воскресіння Ісуса Христа приходить спасіння. Напівсферичні куполи, увінчані хрестами, символізують не тільки небесне шатро, але й вітрила.

Угоризонтальній площині храм поділявся на три виразно виокремлені частини: притвор, наву, вівтар. Притвор (нартекс) — велике приміщення в західній частині храму на вході до споруди. У ньому перебували оглашенні (люди, що зголосилися прийняти хрещення), а також язичники. Нава (від лат. навіс — корабель) — середня, найбільша, витягнута в довжину частина храму, яка розділялася стовпами на кілька нефів. Тут збиралися вірні під час літургії. Вівтар — східна, найголовніша частина храму, де відправляється Служба Божа. Східна частина храму була утворена напівкруглими виступами — апсидами. Переважно це були три апсиди. У центральній

зних розміщувався вівтар, а в бічних — жертовник і дияконник.

З півночі на південь храм перетинав трансепт, що надавало споруді хрестоподібного вигляду. Цей хрест можна було побачити тільки з неба, бо зовнішні стіни храму були прямокутні в плані. На перехресті рамен хреста тримався барабан із центральним куполом.

Велике значення під час спорудження храмів мали дотримання пропорційності будівлі, гармонія її зовнішніх форм, адже храм сприймали як символ упорядкування хаосу буття Божим словом.

Майстри Київської Русі не використовували креслень і не робили макетів храмів. Головним елементом обчислень був розмір купола. З огляду на діаметр купола розраховувалися розміри нефів, апсид, стін, висота поверхів.

91