Історія_Української_Культури

своїх колишніх католиків-замовників, що ті до цехів їх не приймають, а перед писаними ними образами продовжують молитися. З посиленням впливу цеху малярів католицького віросповідання, що працювали в ренесансній манері письма, ренесансні мотиви проникають і до української ікони.

До особливостей ренесансної іконографії XVI — початку XVII ст. належать: вільне тлумачення сюжету, навернення до реалістичної передачі деталей, індивідуальна манера письма, звернення до нового трактування пейзажного стафажу, де тло ікони сріблене або золотаве, тиснене традиційно у короткі закручені розгалужені гілочки. Яскравим зразком іконописного образу ренесансної стилістики є храмова ікона з Бусовиська поблизу старого Самбора «Поклоніння волхвів» (1560-ті роки). Смисловим центром композиції, що розміщена на срібленому тлі, тонованому під золото і рельєфно тисненому в ромбоподібну карту з хрестиками, є образ Богородиці, на колінах якої сидить у короткій білій сорочці Спаситель-Малюк. Перед престолом розміщено постаті царів, що прийшли з дарами поклонитися Сину Божому. Цікавою є й ікона «Преображення Господнього» з Яблунева поблизу Турки (1580-ті роки), у якій немає традиційних для іконографії такого типу скелястих гір, натомість Євангелічні події переносять дію в реальне природне оточення карпатського Підгір’я з панорамою хвилястих пасем смерек. Характерні індивідуальне трактування типів обличчя та реалістична манера письма, що притаманна іконам «Страсті Христові» із с. Великого поблизу Добромиля (1593) та «Успіння Богородиці» (кінець XVI ст.).

Цим часом датується і поява зразків світського портретного малярства — парсуни. Парсуна веде походження від слова «персона» і є портретним зображенням, у якому поєднуються техніки іконописання та реалістичної манери письма. Перша згадка про замовлення світського портрета в Україні пов’язана зі Львовом, де 1576 р. зафіксовано оплату з міської каси маляреві Войцехові Стефановському за придбаний у нього для міської ратуші портрет короля Стефана Баторія. 1593 р. датуються портрети ВасиляКостянтина та Януша Острозьких, замовлених Христофором Радзивілом маляру канцлера Яна Замоського. Реалістичною манерою письма з використанням світлотіні та техніки лінійної перспективи вражає портрет руського воєводи Івана Даниловича з Олеського замку (поч. XVII ст.) та портрет гетьмана Великого князівства Литовського Яна Карла Хоткевича з монастиря бернардинів у Львові (1620-ті роки). З’являються і портрети заможних міщан. Першим з них був посмертний портрет угорського кравця Януса, який замовила його вдова у 1587 р. Проте справжній розквіт української парсуни припадає на другу половину XVII — початок XVIII ст. — добу, що отримала назву українського бароко.

Рекомендована література

Величко О. Історія української культури : посібник / О. Величко, А. Момрик та ін. — К. : Книга плюс, 2012.

152

Ісаевич Я.Д. Братства та їх роль у розвитку української культури XVI— XVIII ст. / Я.Д. Ісаевич — К., 1964.

Історія українського друкарства / упоряд. М.С. Тимошик. — К. : Либідь, 1994. — (Пам’ятки історичної думки України).

Історія української культури: у 5 т. — К. : Наук, думка, 2001. — Т. 2.

Мельник В.В. Вулицями старовинного Львова / В.В. Мельник. — Л. : Світ, 2002. Микитась В. Давньоукраїнські студенти і професори / В. Микитась. — К. : Абрис,

1994.

Мицько 1.3. Острозька слов’яно-греко-латинська академія (1576—1636) / 1.3. Мицько. — К. : Наук, думка, 1990.

Попович М. Нарис історії культури України / М. Попович — К. : АртЕк, 1998. Тисяча років української суспільно-політичної думки: у 9 т. — К. : Дніпро, 2001. —

Т. 2. — Кн. 1. XVI ст.

Українська та зарубіжна культура : навч. посіб. / за ред. М. Заковича. — К. : Знання,

2006.

153

Розділ 5

КУЛЬТУРА УКРАЇНИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVII — XVIII СТОЛІТТЯ

5.1. Особливості розвитку української культури другої половини XVII—XVIII століття

Культура України другої половини XVII—XVIII ст. увійшла в історію як доба розквіту та духовного піднесення української нації. Це відбулося всупереч політичній, економічній, соціальній і міжконфесійній нестабільності. Попри воєнне лихоліття, роз’єднаність українських земель, намагання чужоземних режимів впливати на життєдіяльність українського народу в усіх сферах духовної й матеріальної культури в той час на землях Війська Запорізького сформувалася унікальна культура, яка своїми здобутками вражала мандрівників -чужоземців.

Важливим чинником розвитку національної культури стало утвердження в XVII ст. козацтва в ролі провідного стану українського суспільства, яке почало виконувати визначальну суспільну роль унаслідок його трансформації з війська в політичну силу з державотворчою місією. Високий рівень освіченості козацьких проводирів, усвідомлення ними залежності суспільного прогресу від поширення освіти спонукали їх до особливої опіки розвитком національної освіти, науки, літератури, мистецтва.

Утвердження в суспільній свідомості ідеї цінності людини та необхідності захисту її гідності, обґрунтування концепції освіченого абсолютизму свідчать про наявність у культурі козацької доби взаємозв’язку з ідеологією раннього просвітництва, що розвивалася на той час у країнах Західної Європи.

Саме на цьому етапі Україна здійснила потужний якісний прорив у всіх напрямах художньої творчості, небачений від часів Київської Русі. Мистецтво розвивається завдяки синтезу художніх національних традицій і західноєв

154

ропейського стилю бароко, у результаті чого відбулося становлення та утвердження стилю українського (козацького) бароко, який поширився на всі види духовної культури: літературу, архітектуру, скульптуру, живопис, графіку, а також театр і музику. Незважаючи на те, що в Україну цей стиль прийшов із Заходу, де він виник на сто років раніше, у мистецтві козацької доби простежуються ті самі зовнішні ознаки, які характерні для західноєвропейських творів: динамічність форм; нерівність і розірваність ліній; тяжіння до вияву внутрішнього руху та драматизму; широке застосування декоративних оздоблень; символічних й алегоричних образів. Водночас, українське барокове мистецтво мало свої духовні витоки, зосереджені в народній творчості національні естетичні смаки й ідеали.

5.2. Освіта. Наука. Література

Розвиток освіти України в другій половині XVII—XVIII ст. характеризується суттєвими досягненнями в усіх її ланках, передусім активізацією діяльності вищої школи. Високий рівень освіти різних верств українського суспільства засвідчив сирійський мандрівник Павло Алепський, який у 1652 р., перебуваючи в Україні, писав: «Мало не всі українці та більша частина їхніх жінок і дочок уміють читати, добре знають порядок церковної служби; священики вчать сиріт, не дають їм вештатися без діла по вулицях. Черниці Вознесенського монастиря усі були не тільки письменні, а навіть високоосвічені й самі писали багато наукових та інших творів. Серед ченців є люди вчені, знавці права, або юристи, філософи і красномовці...».

Основним центром культурно-освітнього життя означеного періоду залишається Київ, що значною мірою було зумовлено освітньою роллю Києво-Мо- гилянської академії. Цей навчальний заклад організований у 1632 р. на Подолі, унаслідок об’єднання Київської Братської та Лаврської шкіл. Новостворений заклад розпочав свою роботу під назвою Києво-Братська колегія. У заснуванні його почесне місце належить Єлизаветі Гулевичівні, дружині київського воєводи, поборниці української освітньої справи, яка подарувала свою садибу із землями для заснування культурноосвітнього комплексу.

До колегії приймали осіб різних національностей і суспільних станів. Тут навчалися українці, поляки, росіяни, чехи, білоруси, словени. Навчання в колегії було восьмирічним; у чотирьох нижчих класах студенти («спудеї») вивчали читання, граматику, катехізис, арифметику, музику; у п’ятому й шостому — поезію і риторику, а у двох старших класах — філософію й богослов’я. Чимало студентів брало участь у визвольних війнах українського народу під проводом Богдана Хмельницького.

З академією пов’язано чимало імен славетних діячів української культури, зокрема Петра Могили, Інокентія Гізеля, Іоаникія Галятовського, Симона Полоцького, Лазаря Барановича та ін. їхні напрацювання в галузі навчання й

155

виховання молоді та методики викладання стали помітним внеском у розвиток педагогічної думки України.

1666 р. московські урядовці здійснили безуспішну спробу закрити цей освітній заклад, убачаючи в ньому осередок національної непокори та вільнодумства. Починаючи із 70-х років XVII ст., відбувається розквіт академії, яка на межі століть стає осередком національного культурно-освітнього життя. У 1701 р. Петро І своїм указом надав колегії статусу академії. Вона стала першим офіційно визнаним вищим навчальним закладом в Україні, проте за рівнем викладання й до надання їй цього статусу Києво-Могилянська колегія нічим не поступалася західноєвропейським університетам. У той час академію часто називають могиляно-мазепинською. її діяльність щедро забезпечували матеріальними пожертвами вище духовенство та козацькі гетьмани.

Викладачі та студенти академії організовують численні публічні диспути з різних наук, запроваджують звичай рекреацій — культурно-мистецьких заходів, святкових дійств із виставами й іграми, присвяченими завершенню навчального року.

Внутрішнє життя академії регламентувалося інструкціями 1734 і 1764 рр. В інструкції 1764 р. чітко розписано програму навчальних курсів для всіх класів, правила для викладачів і студентів, розклад навчального процесу тощо. Основними формами навчання були ранкові та післяобідні лекції, а в старших класах проводилися диспути та колоквіуми. У навчальному процесі поєднувалися групові й індивідуальні заняття у вигляді «великих дисертацій», які виконували наприкінці кожного семестру студенти філософського та богословського курсів.

Академічний курс тривав 12 років і поділявся на вісім класів: фару (підготовчий клас), інфиму (молодший клас), граматику, синтаксиму й вищі — поетику, риторику, філософію й богослов’я. Студенти одержували ґрунтовну філологічну підготовку, оскільки обов’язковим було знання слов’янської, української літературної, церковнослов’янської, грецької, латинської та польської мов. Під час навчання вони опановували поетичне і риторичне мистецтво, вивчали класичну грецьку та римську й частково середньовічну літературу, історію, географію, філософію й богослов’я. Згодом тут було впроваджено курс російської, французької, німецької та староєврейської мов, математики, тригонометрії, фізики, астрономії, архітектури, а в останні роки існування академії — класи домашньої й сільської економіки та медицини. Особлива увага в академії приділялася художньому вихованню та музичній освіті.

Щороку в академії навчалося від 500 до 2000 студентів без вікових обмежень не лише з України, але й Білорусі, Росії, Молдови, Сербії, Чорногорії, Болгарії, Греції.

Києво-Могилянська академія стала визначним науковим осередком, де формувалася українська філософська школа, відбувалося становлення української літературної мови, сформувався національний літературний і поетичний осередок. Випускники академії з блискучими знаннями іноземних мов працювали в Посольському приказі, Колегії іноземних справ Росії, Малоросійській

156

колегії, посольствах і постійних місіях за кордоном. Переважну кількість викладачів у заснованих в Російській імперії вищих і середніх навчальних закладах становили вихованці Києво-Могилянської академії. Весь російський єпископат 1700—1762 років складався виключно з випускників академії.

У другій половині XVIII ст. академія заходами Катерини II поступово перетворюється на освітній заклад практично закритого типу для дітей духівництва, позбавлений матеріального забезпечення.

Особливе місце в історії української освіти другої половини XVII—XVIII ст. посідає козацьке шкільництво. У ньому знайшли втілення кращі традиції українського народного виховання та надбання національної освітньої справи. У середині XVIII ст. на Лівобережжі діяли 866, а на Слобожанщині — 129 початкових шкіл, які створювалися практично в усіх містах і селах регіону.

До козацького шкільництва належали січові, полкові, монастирські та церковнопарафіяльні школи. До січових шкіл приймали хлопчиків дев’ятирічного віку із заможних сімей. Основними вчителями, наставниками й опікунами фізичного та духовного здоров’я учнів були ієромонахи. Школа мала два відділи: у першому готували паламарів і дияконів, а в другому (відділ молодиків), де навчалися сироти, похресники козацької старшини та інші діти, — учили грамоті, співу та військовому ремеслу. Учні утримувалися на кошти Січі. Ті з хлопчиків, котрі хотіли стати козаками, служили джурами. Джура, виконуючи роль слуги старого козака, носив за ним рушницю, учився в нього козацької майстерності, виконував доручення тощо. Вони жили в козацьких куренях і ходили на заняття до січової школи.

Певну роль у розвитку освіти означеної доби відіграли полкові школи. За рішенням Генеральної військової канцелярії на території всіх полків були засновані школи. Наприклад, у школі Лубенського полку навчалося близько 1000 учнів. Полкові школи, як правило, діяли в приміщеннях, які належали церквам. Дітей навчали читати, писати та рахувати. Особлива увага в такого типу школах зверталася на релігійне виховання. Школи утримувалися за рахунок батьків.

Різновидом полкових шкіл були навчальні заклади, що діяли на території Запорізької Січі упродовж 1553—1775 років. У такого типу школах козацькі діти навчалися грамоти, лічби, Закону Божого, музики і співу. На Січі також існували школи музики й співу. Згідно з універсалом Богдана Хмельницького 1652 р., при кобзарських цехах організовано школи кобзарів і лірників. Ці заклади перебували під особистою опікою гетьмана. У них навчалися діти з музичним слухом і голосом, які опановували мистецтво церковного співу. Талановитих дітей готували як читців і співаків для церков.

Як навчальні посібники у запорізьких школах використовували Часослов і Псалтир, а також спеціально підготовлену «Козацьку читанку», написану в дусі українського національного виховання.

Починаючи з останніх десятиліть XVIII ст., московська влада намагалася знищити традиційну українську освіченість усіх верств населення, відверто

157

руйнуючи як початкову ланку освіти, так і вищу школу. Відібравши земельні маєтки в українських монастирів, царський уряд завдав відчутного удару по українській початковій школі, занепад якої був метою імперської політики. Катерина II планомірно й послідовно нищила Києво-Могилянську академію, убачаючи в ній центр опозиції до московського централізму. Її діяльність була спрямована на знищення української школи вищого типу й сприяння запровадженню російської школи на українських землях.

На Правобережжі та західноукраїнських землях, що були під пануванням Польщі, українська освіта була представлена братськими школами. Проте у другій половині XVII—XVIII ст. вони поступово втрачають провідну роль у системі освіти, на відміну від попереднього періоду. У результаті посиленого наступу Речі Посполитої на українську освіту значного поширення набули єзуїтські колегії з польською та латинською мовами викладання.

Політика ополячення українського населення реалізовувалася й у новітніх навчальних закладах — гімназіях, які засновуються, починаючи з другої половини XVIII ст. у Кременці, Володимирі-Волинському, Чернівцях.

1661 р. у Львові на базі єзуїтської колегії грамотою короля Яна II Казимира засновано Львівський університет, який став оплотом полонізації українського населення. В університеті діяли чотири факультети: філософський, теологічний, юридичний і медичний, викладання на яких проводилося латинською мовою. Із встановленням у Галичині австрійського панування 1772 р. в університеті відбулися зміни, що трохи покращили становище україномовних студентів. Австрійський уряд дозволив функціонування окремих кафедр, що увійшли до складу так званого Українського інституту. Однак навчання проводилося тільки німецькою або польською мовою, а викладання української мови було запроваджено в навчальний процес лише

1787 р.

Друга половина XVII—XVIII ст. — період активного розвитку знань з гуманітарних і природничих галузей науки. Особливого значення в контексті Визвольних змагань українського народу, боротьби козацтва з поневолювачами та державотворчих процесів означеної доби набуває історична думка. Саме на цей період припадає зародження історичної науки, оскільки в козацьких літописах, які з’явилися наприкінці XVII ст., уперше відбувається перехід від опису й констатації фактів, характерних для літописання, до аналізу подій, простежується намагання встановити їх причинно-наслідкові зв’язки. Витоки козацьких літописів сягають першої половини XVII ст. Цим періодом датуються короткі літописи, такі як Львівський і Чернігівський.

Новим етапом у розвитку історичної науки є вихід у світ історичних праць підручникового характеру. 1672 р. в друкарні Києво-Печерської лаври була опублікована «Хроніка з літописців стародавніх» ректора Київської академії Теодосія Сафоновича. А в 1674 р. також у Києві вийшов друком «Синопсис, або стислий опис від різних літописців про початок слов’яно-руського народу», автором якого був архімандрит Печерського монастиря Інокентій Гізель. Саме «Синопсис» став першим підручником із вітчизняної історії, яка в той час

158

уже була включена до навчальних програм освітніх закладів як самостійний предмет.

Найціннішими зразками історичних праць кінця XVII ст. є козацькі літописи Самовидця, Григорія Грабянки та Самійла Величка. Ці твори присвячені подіям Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького та Руїни. Науковий характер літописів зумовлений використанням авторами документальних джерел: господарських, дипломатичних, військових документів, а також мемуарів безпосередніх учасників згадуваних подій. Тому, на дутику дослідників, ці праці умовно називають літописами.

Літопис Самовидця одержав свою назву в XIX ст. завдяки Пантелеймонові Кулішу. Невідомий автор був очевидцем описаних подій. Існують різні версії щодо авторства цієї цінної історичної праці. За припущенням одних учених, це був полковник Федір Кандиба, а на думку інших — представник козацької старшини Роман Ракушка. Літопис присвячений подіям із початку Визвольної війки й до 1702 р. Судячи з об’єктивності та чіткості викладу історичних фактів, автор був учасником козацьких походів, брав участь у дипломатичних місіях і був наближений до уряду гетьмана. Використання в літописі Самовидця гетьманських документів визначає наукову цінність цієї праці. Історично правдиве оповідання Самовидця про «чорну раду» було покладено в основу однойменного історичного роману Пантелеймона Куліша.

Автором Літопису Григорія Грабянки був простий козак, згодом сотник, аз 1710 р.

— гадяцький полковий суддя. Він брав участь в Азовських походах і Північній війні, а 1723 р., будучи членом делегації на чолі з П. Полуботком, перебував у Петербурзі, де разом з іншими послами був ув’язнений у Петропавловській фортеці через клопотання перед Петром І про скасування Малоросійської колегії та відновлення гетьманства. Після смерті Петра І одержав змогу повернутися на рідну землю, а 1738 р. загинув під час походу на татар.

Як й у згаданому вище історичному творі, описувані Г. Грабянкою події охоплюють початок Визвольних змагань під керівництвом Б. Хмельницького, проте сягають 1710 р. — часу вибору гетьманом Івана Скоропадського. Однак цей твір, на думку вчених, з літературознавчого погляду має дещо нижчий рівень, аніж Літопис Самовидця. Причиною цього стало написання Грабянкою своєї праці так званим «високим стилем», а саме — використанням церковнослов’янізмів, що значно ускладнює сприйняття змісту твору.

Самійла Величка дослідники української культури Козацької доби справедливо вважають найвизначнішим істориком першої половини XVIII ст. Автор літопису був писарем у генеральній канцелярії, а згодом — у генерального судді В. Кочубея. Оскільки він належав до близького оточення опального генерального судці, то 1708 р. гетьман І. Мазепа усунув його із займаної посади. Після Полтавської битви жив у маєтках Кочубеїв у с. Диканька, а останні роки провів на хуторі Жуки, де й займався літературною працею. Свій історичний твір «Сказаніє о войні козацькой...», очевидно, не зміг завершити через утрату зору. Але навіть і незавершений твір складався із чотирьох томів, у яких

159

описано події 1648—1700 років, а також вибірково досліджено більш ранній історичний період. Джерельною базою праці Самійла Величка стали інші козацькі літописи, хроніки, офіційні документи, твори німецьких, польських істориків, народні перекази та політичні й сатиричні українські та польські вірші. У творі відчутний глибокий патріотизм автора і його любов до України, яку називає «матка наша», «милая отчизна». Рукопис прикрашено портретами десятьох гетьманів. Оповідання Величка про похід Сірка на Крим і про лист Сірка до кримського хана покладено в основу сюжету картини І. Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану».

Поруч із козацькими літописами важливе місце в розвитку історичної науки України другої половини XVIII ст. і в пробудженні національної самосвідомості українського народу посідає «Исторсия русов или Малой России», автором якої вважається полтавський поміщик, шляхтич Григорій Полетик. Праця написана близько 1770 р., вийшла друком тільки в 1846 р., проте ще й до публікації її рукописний варіант був розповсюджений не тільки в Україні, але й по всій Російській імперії. Незважаючи на те, що твір написано тогочасною російською мовою, автор оцінює історичні події на українській землі з високопатріотичної позиції, обґрунтовує ідею самобутності українців та їхню національну окремішність.

Упраці особливу увагу зосереджено на тих історичних подіях, які пов’язані з боротьбою українців за свободу, висловлено ідеї відновлення Української держави. З огляду на це, стає очевидним, що «Історія русов» має не тільки наукове, але й політичне та ідеологічне значення. Цей твір спричинив до активізації розвитку історичної науки, а також мав вирішальний вплив на літературні процеси в наступні періоди історії України. Він відіграв важливу роль у творчості українських і російських письменників: Є. Гребінки, М. Гоголя, Т. Шевченка, С. Руданського, К. Рилєєва, О. Пушкіна та ін.

Вагомим здобутком українських учених означеної доби є розробка першої в Російській імперії методології історії як науки. Ф. Прокопович присвятив зазначеній проблемі цілий розділ своєї «Риторики» 1705 р., наголошуючи на пізнавальному й виховному значенні цієї галузі науки. Мислитель висловив думку, що саме історик має розкрити світові доблесті своєї Вітчизни. Як і Цицерон, український учений стверджував, що історик має бути не тільки обізнаним, але й мужнім, щоб писати історію правдиво, а не «заради пурпурового кафтану». Загалом Ф. Прокопович розглядає історію як науку й мистецтво, оскільки вона, на дутику дослідника, поруч із знаннями має давати й простір для образного, емоційного мислення.

Удругій половині XVII—XVIII ст. особливого піднесення набула українська філософська думка, яка розвивалася на основі взаємодії із західноєвропейськими світоглядними принципами, що утверджуються в культурі бароко. Об’єктом дослідження барокової філософії стає досконала людина або «героїчна особистість», яка є втіленням не лише уявного ідеалу, але й реального, досяжного в повсякденному житті.

160

Повідну роль у розвитку української філософії означеного періоду відіграла КиевоМогилянська академія, зокрема, плеяда її професорів — С. Яворський, Ф. Прокопович, Г. Кониський, М. Козачинський, С. Кулябка, С. Калиновський та ін.

У діяльності києво-могилянської філософської школи дослідники виділяють два головні періоди. Перший з них охоплює період від заснування академії до кінця XVII ст., для якого характерні початок розмежування філософії й теології, поступова зміна напрямів досліджень від богопізнання до пізнання природи та людини, усвідомлення самостійної цінності природи і необхідності пізнання її законів. Другий етап, що датується першою половиною XVIII ст., характеризується зародженням типу мислення, наближеного до тогочасної модерної філософії, розробкою співзвучних ідеям Нового часу теорії людини й держави.

Визначною філософською системою в культурі українського бароко стало вчення видатного українського мислителя, вихованця Києво-Могилянської академії Григорія Сковороди. Він народився 3 грудня 1722 р. у с. Чорнухи Лубенського полку на Полтавщині в козацько-селянській родині. Ще в дитячому віці майбутній філософ виявив схильність до літератури та музики. Початкову освіту здобув у рідному селі в сільського дяка, а 1734 р. вступив до Києво-Могилянської академії. Навчався Г. Сковорода в академії з певними інтервалами понад десять років, завершивши її 1753 р. Це був важливий період у процесі становлення мислителя, оскільки саме тоді й відбувалося здобуття ним ґрунтовної освіти та формування філософської ерудиції. Навчання тричі було перервано. Наприкінці 1741 р. талановитого юнака було зараховано співаком до придворної капели в Петербурзі, звідки він повернувся й продовжив навчання 1744 р. У серпні 1745 р. Сковорода став членом дипломатичної місії під керівництвом генерала Вишневського до Угорщини. Повернувшись із місії 1750 р., Г. Сковорода деякий час викладає поетику в Переяславській семінарії, проте через незадоволення місцевого єпископа прогресивними нововведеннями мислителя у викладанні курсу поетики, його виключено із семінарії й упродовж 1751—1753 років він знову студіює в академії.

Наступний період життя вченого, який охоплює 50—60-і роки, був присвячений педагогічній діяльності: він працював домашнім учителем, викладав у Харківському колегіумі. Цей час дослідники творчої спадщини мислителя характеризують як період активної поетичної творчості та розроблення власної філософської й життєвої позиції. Починаючи з 1769 р., Г. Сковорода, відмовившись від офіційних посад, стає мандрівним філософом. Активна наукова діяльність філософа припадає на 70—80-і роки, час, коли він мандрує містами і селами Слобідської та Наддніпрянської України й поза її межами.

Помер видатний український мислитель 9 листопада 1794 р. на 72-му році життя у маєтку свого давнього приятеля Андрія Ковалевського у селі ПанІванівці (тепер — Сковородинівка) на Харківщині. Згідно з його заповітом, на могилі написано слова, що відображають розуміння сенсу життя та спря

161