Історія_Української_Культури

ництва) до відтворювальних форм господарства — землеробства і скотарства. А це означало перехід до осілого життя. Появу виробничої діяльності англійський археолог Г. Чайлд назвав неолітичною революцією.

Характерною рисою неоліту є також досягнення досконалості у виготовленні кам’яних знарядь. їх навчилися гострити, свердлити, шліфувати. Навіть сучасних людей XXI ст. знаряддя доби неоліту вражають досконалістю. Серед них не лише голки, лук, стріли, а й спис, бумеранг, кресало тощо. Важливо зазначити, що з удосконаленням знарядь праці удосконалювалися рука й мозок людини, що цією рукою керував. Внаслідок цього досягають високого розвитку різні види мистецтва: скульптура з каменю, кості й глини, малюнки на стінах печер.

У добу неоліту людина створює перші штучні матеріали — кераміку і тканини (з рослинного волокна й вовни). У результаті цього поширюються гончарство, прядіння і найпростіше ткацтво.

Так, осілість і забезпеченість їжею сприяли зародженню ремесел й удосконалюванню матеріальної культури. Було винайдено різні способи видобутку вогню, з’являються будинки, печі для обігріву й випікання хліба, перші меблі (столи й стільці), глиняний вогнетривкий посуд. Люди вчаться майструвати човни та плоти. Розширюється асортимент мисливської зброї й рибальських снастей. Речі стають функціональнішими та красивішими. Зароджуються знання з фармацевтики. Людина використовує цілющі й отруйні властивості рослин. Еволюціонує соціальний устрій первісного суспільства.

2.7 Мистецтво неоліту

Якщо мистецтво палеоліту — це результат магії, для якої були необхідні максимально правдоподібні образи, то мистецтво неоліту — це мистецтво анімізму, коли людина наділяє навколишню природу, небо, землю глибоким прихованим змістом. Для неї це вже не грізні сили, хаотичні, непоясненні. У природі є вищий порядок, вона одухотворена. Анімізму потрібні символи, що визначають надприродне і якомога більше віддалені від їх реальних прототипів.

Тому на зміну кольорам і динаміці приходять площинність і геометризм, реалізм змінюється абстракцією. Провідну роль в образотворчому мистецтві нерліту відіграє орнамент. Орнаментальні візерунки підкреслюють складові частини цілого, або навпаки пов’язують їх. Для неоліту характерний геометричний орнамент або абстрагований зооморфний й антропоморфний візерунки, які згодом стануть прообразами піктограм (рисункового письма, написання примітивних зображень для запам’ятовування або передачі думки). Стилізація фігурок свідчить про зросле вміння абстрагуватися, вміння бачити загальні риси в розмаїтості світу.

Орнамент неоліту — мистецтво, пов’язане з виміром і числом. Улюбленими числами первісної людини були «З» і «4». Вони відповідали вертикальному й

52

горизонтальному членуванню світу: небо — земля — підземний світ; північ — південь — схід — захід. З геометричних фігур перевага надавалася трикутнику, квадрату й хвилястій лінії, що символізує гори, поле, воду. Часто орнамент мав соціальне значення як символ роду, або сакральне — як зашифроване заклинання.

Орнамент знайшов широке застосування в новому виді мистецтва, що з’явилося в епоху неоліту, — у кераміці. Керамічні вироби виготовлялися вручну (гончарного круга ще не було), але досить мистецьки. Прості за формою керамічні посудини були різноманітними за орнаментальними мотивами й технікою їх нанесення.

У неоліті також з’явилася архітектура. До поняття «архітектура неоліту» входять житла й мегаліти. Але якщо житла можуть бути лише реконструйовані (вони були досить примітивними та неміцними, будувалися з підручного матеріалу — кістки, глини, гілок і стовбурів дерев), то мегаліти (мегас — великий, літос — камінь) — споруди культового характеру з грубо оброблених кам’яних брил величезного розміру

— збереглися до наших днів.

Розрізняють три типи мегалітів: менгіри, дольмени, кромлехи. Менгіри (від бретонського «мен» — камінь, «гір» — довгий) — довгі камені, підняті вертикально й укопані в землю, що стоять поодиноко або утворюють алеї. Висота їх від 1 м до 20 м. На території України менгіри збереглися з первісного часу до наших днів: у Криму, наприклад, Бахчисарайський менгір, який був частиною давньої обсерваторії, що складалася з грота з наскрізним отвором, самого менгіра та зруйнованої арки вивітрювання; Скельські менгіри у Байдарській долині Криму, с. Родниковське, і Межові камені у с. Нечаївка Кіровоградської області. Думки про призначення менгірів розходяться: для декого вони пов’язані з культом сонця, для інших — з культом мертвих.

Дольмени (діл — стіл, мен — камінь) — споруди, складені з кількох вертикальних каменів, перекритих горизонтальним каменем (використовувалися для поховання). Українська земля має такі дольмени, як Карпатські печери Довбуша, численні дольмени в Криму (у Сімферополі, Сімеїзі, у районі Байдарської долини, гори Ведмідь, мису Меганом та ін.).

Кромлех (кривий камінь) — цілий архітектурний ансамбль, перша спроба архітектурної організації простору. Складається з величезних каменів, розташованих колом або овалом навколо центрального каменя. Н айві домі тим з подібних споруд можна вважати кромлех, що розташований побіля міста Стоунхендж (Велика Британія). В Україні кромлехи збереглися на території села Нікольське-на-Дніпрі Дніпропетровської області, на околиці м. Алушта в Криму та в інших місцях. Більшість учених співвідносять кромлехи із сонцем. Одні вважають їх святилищами, інші — астрономічними обсерваторіями. Обидві думки є правильними, оскільки будувалися ці об’єкти як обсерваторії й технічні структури, а згодом стали святилищами. Однак деякі кромлехи розташовано далеко не в «сонячних» місцях — у лісових хащах і низинах. Це повністю виключає «обсерваторне» тлумачення і ставить під сумнів тільки солярне

53

значення кромлеха. У центрі кромлеха зазвичай установлювали менгір (вертикальний камінь) або вогнище. Таким чином, утворювався символ поєднання чоловічого й жіночого начал (коло + менгір). Тому кромлех будувався на місці, де чоловіча — солярна й жіноча — планетарна — енергії поєднувалися одна з одною. Це взаємопроникнення, яке й розглядалося як джерело життя, робило кромлехи центрами родового культу. Центральний менгір, «родовий камінь», власне, і символізував певний рід, плем’я як окрему одиницю життя. Відповідно, у ньому втілювалося все минуле і майбутнє племені, він був як житлом духів предків, так і джерелом сили для нових народжень.

Отже, з одного боку, усі три види мегалітичних об’єктів: менгіри, дольмени й кромлехи — взаємодіючи з двома видами енергії (чоловічою й жіночою), були своєрідними гармонізаторами, що балансують її кількість у тілі планети. З іншого боку, поява мегалітів свідчить про соціальні зміни — про об’єднання родів у великі спільноти під владою одного вождя, яким під силу було побудувати такі гігантські споруди. Але найзначнішим досягненням культури неоліту стали міфи. Світосприйняття й вірування спонукують доісторичну людину до осмислення та систематизації своїх знань про світ, що втілюються у міфі. Так виникає первісна міфологія. Міфологію можна розцінювати як універсальну форму духовного життя первісних людей. У ній закріплено вірування, морально-етичні норми міфологічної свідомості, в якій реальна дійсність та образ тотожні. Первісній людині, ще не сформованій як особистість, властива колективна свідомість, вона почувається лише частиною первісної громади. І це сприйняття первісна людина переносить на навколишній світ, який вона сприймає як цілісну універсальну родову громаду. Ці уявлення набули форми узагальнень або архетипів. Міфи виражають цілі пласти історичної свідомості людства. Є тисячі міфів різних народів, але найконсервативнішими й архетиповими з них залишаються космогонічні міфи, що стосуються до містерій життя й смерті. Кожен їх образ вічний, але в той же час підлягає відновленню.

Міфи були джерелом та засобом передачі традицій і навичок. До появи писемності вони закарбовувалися графічними зображеннями наскельного живопису в картинах і символах. Отже, міфологію можна розцінювати як колективну свідомість родової спільноти.

Основними типами міфів є такі: зооморфний (про тварин), хтонічний (про виникнення Землі), антропоморфний (про людей), історичний, абстрактнологічний. Є антропогонічні міфи про перетворення тварин у людей (йдеться про тотемних тварин). У світовій міфології першопредки звичайно мають зооантропоморфний початок. Культурні герої міфів, як правило, добувають або створюють для людей різні блага й цінності духовного та фізичного плану. Архетипи можна також назвати прототипами універсальних мотивів і сюжетів.

У первісній міфології становить інтерес і категорія часу. Для історичного мислення характерна дихотомія: існує «першочас», тобто час міфу, і циклічний час, тобто календарний.

54

Міф синтезував у єдину нерозривну систему розповідь про минуле й пояснення сьогодення, а, можливо, й майбутнього. Саме в об’єднанні просторово-часових параметрів Всесвіту і полягало його основне завдання. Образами такого космічного континууму (від лат. — безперервне, цільне) були рік, небо, світове дерево. У первісну епоху міфи стали найголовнішим засобом пізнання світу, що спирався на використання певних символів і своєрідної логіки. Для міфологічної свідомості характерним було формування бінарної системи ознак, своєрідної матриці, що стала універсальним семантичним засобом (семантика — від грец. — позначення; змістовна сторона мови, окремих слів або їх частин) і містила 10—20 пар протиставлень. Ці протиставлення характеризували структуру простору (верх-низ, небо-земля, земля-під-

земелля, схід-захід,), часу (день-ніч, літо-зима), кольори (білий-чорний, чорний- червоний), соціально-віковий статус (чоловік-жінка, старший-молодший, предкинащадки, свій-чужий), абстрактні числові співвідношення (парнийнепарний), модуль буття всередині міфологічної моделі світу (щастя-нещас- тя, життя-смерть, долянедоля). На основі таких бінарних ознак створювалися універсальні знакові комплекси, які були ефективним засобом освоєння світу.

2.8 Трипільська культура України

На землях сучасної України найвідомішою неолітичною культурою є трипільська культура, яка досягла розквіту між IV—III тис. до н. е. Уперше пам’ятки цієї культури знайдено 1896 р. археологом В. Хвойкою у селі Трипілля (під Києвом). Звідси й назва.

Як уже зазначалося, цю культуру точніше необхідно віднести до енеоліту — перехідного етапу кам’яної епохи — бронзової, а саме — до мідного віку.

Найрозвинутіша землеробська трипільська культура поширена в Україні, Молдові та Східній Румунії.

сновними галузями господарства були землеробство й скотарство. Характерних рис трипільська культура набула за часів середнього етапу розвитку. Поселення з долин річок перемістилися на схили чорноземних плато. Вони укріплювалися валами та ровами. Інколи житла розташовувалися по колу, а площа їх значно збільшувалася за розмірами та поділялася на окремі приміщення. Характерним для того часу є двоповерхове житло, побудоване з дерева й глини, з глинобитними підлогами та печами всередині. Відомі також зразки житла з двоскатними дахами й круглими вікнами.

Первісне землеробство у період середнього трипілля досягло найвищого розвитку. Земля оброблялася кам’яними й роговими мотиками. Для оброблення зерна використовувалися зернотерки, а для зберігання — ями та великі глиняні посудини. Значно удосконалилося огранення кременю, навіть з’явилися майстерні для виготовлення знарядь праці. Зросла кількість виробів з міді (сокири, тесла, голки). На зміну орнаментальній кераміці у вигляді насічок

55

раннього трипілля прийшла розписна кераміка, для якої характерними були чорний, білий і червоний кольори. Удосконалився кухонний посуд, змінилася форма статуеток

— замість статуеток сидячих жінок з’явилися фігурки стоячих жінок з округлою головою, а також чоловічі зображення.

Поселення пізнього трипілля стали одним з вагомих компонентів у формуванні культури епохи бронзи. Трипільські племена, більше просуваючись на схід і північ, значно розширили територію розселення. Як правило, вони займали високі берегові миси, придатні для оборони, а річкові долини використовували для випасу худоби, господарське значення якої значно зростало. Разом з наземним житлом з’являються й землянки. Подальшого розвитку набуло оброблення металу, прядіння, ткацтво. Удосконалилася техніка оброблення кременю, вироби з якого уже шліфувалися. Однак кількість виробів розписної кераміки зменшилася, у побуті з’явилися округлі посудини, оздоблені орнаментом. Поховання пізнього трипілля мали форму курганних і безкурганних могильників з трупопокладаннями і трупоспаленнями.

Бронзова доба трипілля характеризувалася тим, що бронза була не тільки основним металом, з якого почали виготовляти знаряддя праці та зброю, вона, окрім того, спричинила виникнення та організацію торгівлі досить рідкісним металом — оловом. А торгівля зумовила швидке поширення нових ідей і технологій. У Західній Європі центри металооброблення розташовувалися в Егейському басейні -(мінойці, мікенці), Центральній Європі, Іспанії, Британії та Скандинавії. Період пізньої бронзи характеризувався великим переселенням народів.

Отже, кардинальні зміни в матеріальній культурі первісної доби були зумовлені чинниками, що виникали в людському суспільстві й насамперед у техніці виготовлення знарядь праці.

Не менш вражаючими були й досягнення у духовній сфері. Це виявилося у появі мистецтва, розвитку міфологічної свідомості, становленні релігійних культів. В Україні пора переходу від доби міді до доби бронзи (друга половина III — перша половина II тис. до н. е.) особливо яскраво представлена ямною й катакомбною культурами.

На території України формується поховальний обряд, що за структурою та символікою подібний до масштабів та пірамід Близького Сходу (надбудови над могилою у формі житла небіжчика, зроблені із цегли-сирцю; у період раннього Єгипту це була перехідна форма до пірамід). Поховальний обряд представлений земляними могильниками-катакомбами (катакомбна культура), дерев’яними зрубами під курганними насипами та курганними похованнями і (тщинецька культура другої половини II тис. до н. е.). Взагалі курган символізував ідею центру, Всесвіту й «закону». Дія «закону» виявлялася в долі душі небіжчика після смерті. Поховальний обряд мав на меті забезпечити безсмертя душі померлого. Учені припускають, що в епоху бронзи потойбічне життя вважалося для людини основним, головнішим, ніж земне життя. Свідченням тому й було домінування поховальних споруд над житловими.

56

Що ж до мистецтва в Україні цього часу, то воно повністю втрачає свій реалізм і перетворюється на символічне мистецтво. Первісна свідомість енеоліту вже створює свої символи, де природні явища представлені результатом дій людини з іншими істотами. Навіть померши, людина не перестає з ними спілкуватися. Мерці залишаються в компанії людей і духів як покровителі, вампіри, перевертні, демони. Увесь світ стає для людини великою общиною родичів і сусідів, а мета земного існування — виживання родинного колективу, де все одушевлене й наділяється людськими прагненнями.

Отже, розмірковуючи про первісне суспільство як історично першу форму соціокультурного простору в Україні, зазначимо, що саме вона забезпечила зародження і подальше формування матеріальних та духовних феноменів культури.

Особливістю ментальності давньої людини була відсутність бар’єра між духовним і фізичним початками. Через свої насущні життєві потреби тіло об’єднує природу й суспільство. І первісне суспільство стає суспільством соціальним, але всі аспекти соціальності пов’язані з тілом. Для первісної людини увесь світ — єдине тіло, а тіло — світ у мініатюрі, а частини тіла — це частини світу, частини природи.

Маючи фізіологічні якості, тіло одночасно є носієм досвіду, інформації. Різниця між живим і мертвим породжує питання: що зникло, а що залишилося. Ось чому першим ритуалом, у центрі якого перебуває людина, стає похорон. Для такої культури характерна відсутність уявлень про особистість кожної окремо взятої людини, немає чіткого уявлення про її специфіку як виду й відмінності від тварин. Цілісність особистості відчувається не через думку, а через тіло, через дію. Поступово первісна людина виділяє себе з природи й усвідомлює себе людиною, але поняття особистості в неї розпливчасте. Можна говорити про первісний синкретизм самовідчуття в доісторичної людини, що складається з тріади «я -— колектив — природа». Звідси в архетипі первісної людини, особливо характерного для українських земель, закріпилася орієнтація на надособистісні цінності, що об’єднують людей заради вищої, над індивідуальної мети: Світ — Всесвіт, Мати — Земля, Рід — Плем’я.

2.9. Культура скіфо-сарматського типу в давній Україні

На зміну кам’яному віку прийшли бронзовий і залізний віки. Люди в ці періоди історії опанували метал і завдяки використанню металевих знарядь праці отримали можливість створити додатковий продукт понадпрожиткового мінімуму. Це у свою чергу призвело до соціальної нерівності, експлуатації людини людиною. На зміну родовій общині приходить територіальна. Згодом усі ці процеси зумовлять визрівання інститутів класового суспільства — вільно відчужуваної приватної власності й суспільних класів, перших державних утворень. Первіснообщинний лад добігав кінця, відбувався процес формуван-

57

ня нової, рабовласницької формації. Цей період в історії людства супроводжувався руйнівними війнами, метою яких були грабіж і поневолення.

На території Європи і, зокрема, України в цю епоху відбувалося формування нових етнічних і культурних спільнот. Активну роль при цьому відігравали племена індоєвропейської мовної сім’ї (арійські), що прийшли з Азії. Саме вони стали основою сучасного населення Європи. Так, у Причорномор’ї та в Криму з’явилися народи, які вплинули на подальший культурний розвиток українських земель. До таких народів належать кіммерійці, скіфи, сармати.

Серед цих прибульців передусім треба вирізнити кіммерійців, свідчення про яких містяться у давньогрецьких (Гомер «Одіссея» та «Іліада», Геродот «Історія» (4-а книга) і давньосхідних (ассирійських, вавилонських, давньоєврейських) письмових джерелах.

Кіммерійці першими на території України опанували технологію залізоплавильного виробництва з болотних руд і металооброблення. Завдяки цьому майже всі знаряддя праці та зброю вони виготовляли з металу (бронзи й заліза).

Основним заняттям кіммерійців були військові походи, вони наносили нищівні поразки своїм супротивникам, захоплювали багато полонених, яких перетворювали у своїх рабів.

Матеріали з розкопок могили воїна в кургані біля с. Зольне неподалік м. Сімферополя, речі з Високої могили неподалік Запоріжжя та інші археологічні пам’ятки допомогли визначити своєрідність кіммерійського мистецтва. У кіммерійців у різьбленні на кістці переважали плоский рельєф і гравірування. Лиття з бронзи й золота виконувалося за восковими моделями. Застосовувалися також карбування, штампування і паяння (золотом по золоту). Для їхнього мистецтва найтиповішими є геометричні орнаменти у вигляді одинарних і концентричних кіл, розеток, різних спіралей, меандрів, ромбоподібних фігур тощо. Це мистецтво не цуралося також і зооморфних образів.

Приблизно одночасно з Кіммеріею на кримському узбережжі Чорного моря жили племена таврів. З їх іменем пов’язані назви Таврика, Таврида, що використовувалися у минулому та продовжують вживатися і сьогодні, коли кажуть про Крим. За давньогрецькими писемними джерелами Геродота, Страбона, Тацита й іншими матеріалами розкопок поселень таврів та їх знаменитих могильників, складених з багатокілограмових плит, можна вважати, що в основі їхнього економічного життя були землеробство, відгінне скотарство. У господарстві поряд з кам’яними й кістяними знаряддями таври застосовували також бронзові та залізні. Але основними їх заняттями були піратство і війни. Об’єктом релігійного поклоніння таврів була богиня Діва. Її культ передбачав жертвоприношення людей, які зазнали корабельної аварії або ж були захоплені у полон.

Більшість дослідників поділяє думку, що таврам належали могильники з так званих кам’яних ящиків, які іноді називають кримськими дольменами. На відміну від традиційних грандіозних наземних споруд (наприклад кавказьких), кримські дольмени дещо менші розмірами та зазвичай сховані під земля-

58

ним насипом. Понад шістдесят могильників на Головній гряді Кримських гір і Південному березі Криму розповідають про таврські племена, що проживали на півострові з X—IX ст. до н. е. — до III ст. н. е.

Практично всі таврські могильники розграбовано. Єдиним винятком є могильник у Байдарській долині Криму, який підтверджує, що кожен кам’яний ящик використовувався для багаторазових поховань. Померлих укладали у скорченому положенні на боці доти, доки кам’яний ящик не заповнювався. Тоді його очищували від кісток, залишаючи тільки черепи, і продовжували ховати. В одному з поховань Мал Муза знайдено 68 черепів. Імовірно, кожна така поховальна споруда була родовою або сімейною усипальницею. Інвентар таврських поховань — ліпна кераміка, звичайна й лощена, іноді з рельєфними валиками, дуже рідко з нескладним різьбленим орнаментом. Під час розкопок знайдено також вироби з каменю, кістки, бронзи, рідше

— із заліза. Це зброя (мечі, кинджали, стріли), кінська збруя, численні бронзові прикраси (каблучки, браслети, скроневі підвіски, гривни, бляшки, серги), намиста, мушлі каурі, пізніше з’являються залізні мечі-акінаки, залізні ножі та вудила, що вже свідчать про зв’язки зі скіфами.

Так поступово таври під впливом розвиненіших племен скіфів втратили специфічні особливості своєї культури і стали зовсім археологічно «невловимими». Процес поглинання (асиміляції) скіфами таврів знайшов відображення у писемних та епіграфічних документах, де поряд зі скіфами й таврами вживається назва «тавроскіфи».

Так поступово культура таврів і кіммерійців була інтегрована в культуру скіфів. Геродот присвятив Скіфії одну з дев’яти книг своєї «Історії», у якій виділяв:

а) власне скіфів (скіфів-кочівників), що заселяли степові райони на схід від Дніпра; б) царських скіфів, що кочували у Приазов’ї та степовому Криму; в) осілих скіфів-хліборобів, які жили в лісостеповій зоні Правобережжя;

г) осілих скіфів-землеробів, що розташувалися на Лівобережжі Дніпра.

Витіснивши кіммерійців з півдня України, цей народ створив у Нижньому Подніпров’ї ранньокласове державне об’єднання — Велику Скіфію. Його центром з кінця V ст. до н. е. було Кам’янське городище (зараз м. Кам’янка Дніпропетровської області). Це поселення стало центром металургійного виробництва степової Скіфії та забезпечувало значну її частину залізними виробами. У кінці III ст. до н. е. центр Скіфської держави перемістився до Криму. Ним стало місто Неаполь-Скіфський, руїни якого збереглися до наших днів у південно-східній частині сучасного Сімферополя.

Незважаючи на те, що економічною основою Скіфії були скотарство (розводили велику і малу рогату худобу, коней, свиней), землеробство (вирощували пшеницю, жито, ячмінь, овес, горох) і навіть садівництво, різні промисли й ремесла, все ж таки основним своїм призначенням скіфи вважали постійні війни. Військова міць Скіфської держави була настільки значною, що вона

59

змогла у 515—513 рр. до н. е. успішно відбити наступ численного війська перського царя Дарія І, який намагався підкорити скіфів.

Усе це визначило досить чітко виражений воєнізований характер культури народу. Як зазначає Геродот, вони поклонялися мечу, що називався акінак, і проводили біля нього ритуальні дії та приносили йому жертву.

Пам’ятки скіфської культури численні та різноманітні: городища, сховища, поселення, поховальні споруди (спочатку кургани, а пізніше — великі безкурганні некрополі з ґрунтовими могилами).

У південній Право- і Лівобережній Україні знайдено величезні кургани, де ховали скіфських царів. Це Гайманова Могила, Братолюбівський курган, могильники скіфів на Полтавщині, Київщині, Поділлі, Херсонщині. Особливо відомими і дослідженими є Чортом лик — неподалік м. Нікополя Дніпропетровської області (це знайдено зброю), Товста Могила — на Дніпропетровщині (де знайдено відому золоту пектораль), Солоха — побіля с. Велика Знам’янка у Запорізькій області (там знайдено золотий гребінь).

Дивною за красою і технікою виконання є знахідка 1971 р. з кургану Товста Могила

—золота царська пектораль IV ст. до н. е. Вважається, що пектораль була виготовлена грецькими майстрами-ювелірами на замовлення знатних скіфів.

Композиція пекторалі складається з трьох рівнів. Нижній — анімалістичні сцени за участю міфологічних і реалістичних звірів. Середній — флористичні мотиви. Верхній

—сцени за участю скіфів і домашніх тварин. Є кілька вер- сій-інтерпретацій щодо зображених мотивів. За деякими — на пекторалі зображено побутові сцени з життя скіфів. За іншими — тут відтворено скіфську легенду про золоте руно і двох братів, що вирушили на його пошуки. Маса золотої пекторалі — 1140 г, діаметр — понад ЗО см. Ювелірні техніки, що використовувалися для її виготовлення, — лиття за восковою моделлю, волочіння, філігрань, паяння, емалювання.

Але найбільшу кількість скіфських поховань знайдено на кримській землі, починаючи від царських усипалень (Золотий курган під Сімферополем, неподалік с. Вишнівка під Перекопом), численних, так званих «дружинних» поховань, могил воїнів і закінчуючи могильниками цілих поселень (біля с. Фронтове, що під Феодосією, поблизу с. Прирічне між Білогірськом і Нижньогірськом) та багатьма іншими. Геродот, який побував поблизу Кримського півострова у середині V ст. до н. е., визначив це місце як зону постійного проживання скіфів.

Ознаками їхньої культури вважають «скіфську тріаду», яка складається з характерних предметів: зброї — мечів-акінаків і бронзових наконечників стріл, прикрас у звіриному стилі й кінського спорядження.

Усі ці археологічні пам’ятки представляють скіфську художню творчість, яка, спираючись на давньосхідні традиції, створила неповторну символічнознакову систему образів і яскраво визначена в особливій течії декоративноприкладного мистецтва.

60

Зокрема, особливо популярними стали зображення різних тварин, що й послужило основою створення самобутнього й неповторного скіфського звіриного стилю, відомого на великій території — від Північного Причорномор’я до Середньої Азії й Сибіру. Деякі вчені вважають, що в основі звіриного стилю лежать магічні уявлення скіфів про бажання оволодіти якостями, властивими звіру: прудкістю, силою, влучністю. Інші ж схильні вбачати зв’язок між звіриним стилем і міфологією, коли скіфські боги мали зооморфний образ. Іноді звіриний стиль розглядають як символічно-знакову систему, що втілювала загальні уявлення про світобудову. Цілком імовірно, що окремі образи звіриного стилю, які сягають тотемістичних уявлень, були пристосовані до умов ієрархічно-станового суспільства. Поширена думка дослідників щодо тотемістичного значення образу оленя, від якого й походить етнонім «скіфи».

Скіфи мали культурні зв’язки з грецькими містами-колоніями: Ольвією — у гирлі Дніпровсько-Бузького лиману, Тірою — у гирлі Дністра, Херсонесом — біля сучасного Севастополя, Пантікапеєм — на місці нинішньої Керчі. Скіфи торгували з греками продуктами скотарства, хутрами, хлібом, лікарськими рослинами, деревом, а діставали від них різні ремісничі вироби, предмети побуту, посуд, прикраси.

Взаємозв’язок еллінської та скіфської культур яскраво виявився в елліноскіфському мистецтві. У цьому процесі однаково були зацікавлені скіфи, які отримували втілення своїх ідеологічних концепцій, та греки, які забезпечували ринок збуту для своєї продукції. На відміну від суто грецького мистецтва з його монументальною скульптурою, живописом, мозаїкою, вазописом, скіфи приділяли більше уваги рельєфному оздобленню костюма, кінської вузди, воїнського обладунка, посуду, ритуальних речей.

Неперевершеним шедевром елліно-скіфського мистецтва є золота пектораль з Товстої Могили, про яку ми уже розповіли. Вона була виконана згідно з традиціями грецького мистецтва. Але пізніше еллінські майстри, пристосовуючись до смаків скіфської знаті, почали виготовляти на замовлення речі, спеціально призначені для збуту у скіфському середовищі. За змістом більшість зображень на цих предметах пов’язана зі скіфськими космогонічними уявленнями та ідеологічними концепціями. Так, на кубку з кургану Куль-Оба представлено сцени міфу про трьох синів скіфського першопредка: два старших брати зображено у той момент, коли вони заліковують рани, отримані внаслідок невдалого натягування тятиви батькового лука. Отже, мистецтво скіфського періоду пропонує свій спосіб осмислення світу і є досить універсальним для культури, яка базується на міфологічному мисленні. Не маючи раніше зображувального еквівалента, вона позичила його у сусідів, але трансформувала у своєрідну міфологічно-мистецьку систему.

У II ст. до н. е. з Нижньої Волги й Дону в приазовські степи вторглися нові іраномовні кочівники — сармати (алани, роксолани, язиги). Витіснивши частину скіфів до Криму, за Дунай і Дністер та підкоривши собі завойовану територію, сармати на початок нашої ери зайняли більшість степових районів Півдня сучасної території України.

61