Історія_Української_Культури

самим викликати несамовиту лють або захисну реакцію на кшталт: іноземці усе одно нас не розуміють».

На відміну від японського традиціоналізму наявність тверезої критики у європейській традиції вважають необхідним і закономірним явищем демократичного громадянського суспільства. Мабуть, саме тому японцеві та європейцю зрозуміти один одного відразу не завжди вдається. Тому-то культурний стереотип як у сиву давнину, так і в сучасному суспільстві сприяє стабілізації та консолідації етносу, навертаючи до колективної пам’яті народу і, таким чином, забезпечує його фізичне існування у сучасному полікультурному світі.

Артефакт культури. Ще одним елементом культури є артефакти культури. Артефакт культури — це елемент культури, що визначається як продукт культури і результат творчої діяльності людини. Артефактами культури є не лише мистецькі шедеври, що увійшли до скарбниці людства як неперевершені зразки творчої наснаги митця, але й ужиткові предмети, якими людина користується у щоденнму побуті.

Культи. Культивація прийнятих цінностей споріднена з культом. За концепцією отця Павла Флоренського, культура виростає з культового ритуалу як дійства, тобто з прийняттям системи понять як істини, якою вимірюється добро, краса. Культ (від лат. сиііиз — вшанування, поклоніння) — у науковій літературі має принаймні два значення:

-беззастережне прклоніння комусь або чомусь, беззмінне звеличення та обожнювання якоїсь особи чи речі;

-сукупність релігійних обрядів, серед яких можна виокремити молитву, служіння божеству, жертвоприношення, заклинання.

До синтетичних елементів культури належать звичаї, обряди й традиції.

Обряд — це сукупність символічних стереотипних колективних дій, що втілюють у собі ті чи інші соціальні норми, ідеї, принципи та уявлення.

Звичай — це форма регуляції соціальної діяльності та людських відносин, яка склалася історично й успадковується представниками соціальної спільноти з чітким дотриманням історично визначених і заповіданих предками норм. Звичай можна тлумачити і як неписані правила поведінки, які регулюють відносини людей у суспільстві.

Традиція — це елемент соціального та культурного спадку, який зберігається і передається від покоління до покоління у соціальній групі впродовж історичного періоду. Отже, ми розглянули основні елементи структури культури. Далі зосередимо увагу на її домінантних формах.

1.4.Форми культури

Типами, або ж топосами, культури (походження слів «тип» і «типологія» від грец. тшто£, що перекладається як форма, відбиток) називають відповідні

22

форми культури, в основу яких покладено відносно замкнену систему норм, правил, орієнтирів людини у суспільстві.

У посібниках радянського періоду традиційно вирізняли дві форми культури: матеріальну та духовну. Проте сучасні дослідники схильні визнавати їх як комбіновані, або ж комплексні, утворення, що тісно взаємопов’язані одна з одною. Як матеріальна, так і духовна форми пронизують усі інші форми культури (національну, базову, молодіжну, професійну тощо) і розподіляють сфери культурної діяльності лише на межі матеріально-тілесного та духовно-ідейного.

Типологія культур

Залежно від критерію, покладеного в основу аналізу типів (форм) культури, науковці пропонують розглядати типологію культур за такими ознаками:

-за регіонально-етнічною ознакою виокремлюють етнокультури, до яких можемо зарахувати українську, англійську, російську культуру тощо;

-за релігійною ознакою: християнська, мусульманська, язичницька культура;

-за належністю до історичного типу суспільства: традиційного, індустріального, постіндустріального;

-за принципом господарської діяльності: культура землеробів, збирачів, скотарів, індустріальна форма культури;

-за територіальною ознакою: міська, сільська, культура передмістя;

-за сферою суспільної діяльності: політична, економічна, екологічна;

-за типом аудиторії, рівнем майстерності та підготовленості аудиторії: субкультура, елітарна, народна, масова культура.

Українська культура як одна із форм національної культури

Оскільки предметом вивчення дисципліни «історія української культури» є культура українського народу в її історичній динаміці, варто звернути увагу на національну культуру як поняття, що упродовж століть гуртувало спільноту, об’єднану не лише мовою, але й спільними звичаями, обрядами, традиціями.

Етимологія слова «етнокультурна» походить від грец. еthnos — народ та лат. сolore

—культура і дослівно перекладається як культура народу. Для визначення специфіки предмета аналізу та уникнення можливої термінологічної плутанини узгодимо поняття «етнос» та «нація». Етнос, або ж етнічна спільнота, — це історично сформований тип стійкої групи людей, що складався у процесі формування спільності їхньої території, мови, традицій, звичаїв, обрядів і стереотипів поведінки, норм, ідеалів, що складають характер їхньої культури.

Український філософ О. Нельга, який досліджує етнічний склад та етнічну структуру українського суспільства, слушно зауважує, що: «етнічно неструктурованих, моноетнічних, або, так би мовити, «етнічно чистих» суспільств у сьогоднішньому світі не існує. Всі сучасні цивілізовані суспільства є етнічно гетерогенними, а відтак, врахування дії етнічного чинника при вивченні цих суспільств потребує відповідного структурування». Саме тому в сучасній літературі активно використовують поняття «нація». Нація — це спільнота лю-

23

дей, що складається із різних племен та народностей у процесі історичного формування спільності їх території, економічних зв’язків, літературної мови, етнічних особливостей культури і характеризується спільною самосвідомістю (усвідомленням себе представником цієї нації). Частина дослідників включають до переліку сутнісних ознак нації також спільність соціальної структури та належність до відповідної держави.

До однієї з особливостей розвитку української етнічної культури відносимо ту обставину, що упродовж століть вона формувалася на теренах литовської та польської держав, Російської та Австрійської імперій і тільки у XX ст. Україна постала на міжнародній арені як незалежна держава. Саме тому культура української нації, яка формувалася з урахуванням впливів культури народів тих етносів, які проживали на цій території, постійно коригувалася соціальнокультурними потребами її носіїв відповідно до запитів кожної історичної епохи.

Отже, етнічна культура (етнокультура) — це така форма культури, яка об’єднує представників відповідного етносу на засадах єдності спільного історичного минулого, мови, традицій, звичаїв, обрядів, ідеалів та переконань, що передаються від покоління до покоління, презентуючи відповідну систему життєвих цінностей, світоглядних орієнтацій її носіїв та стереотипів поведінки. Результатом сучасних досліджень етнокультури як феномену етнічного буття народу постало розуміння важливості збереження вільного її розвитку задля забезпечення повноцінного функціонування та співіснування етносу в сучасній структурі мультикультурного світу. Кожна етнічна спільнота, вирізняючись з-поміж інших, має власну систему життєвих цінностей, які не лише формують почуття кровної і духовної спорідненості у членів цієї спільноти, але й забезпечують її механізмами адаптації та регуляції стосунків як усередині етнічної спільноти, так і на міжетнічному рівні. Набуття людиною загальноприйнятних у етнічному середовищі принципів, норм, стандартів і поведінкових стереотипів надає можливість її представнику почуватися повноцінним членом етнічної спільноти, активно реагувати на виклики життя, впливати на перебіг подій соціального та духовного виміру.

Домінантні форми культури за типом аудиторії

Серед форм культури, які виокремлюють науковці за типом аудиторії, рівнем майстерності та підготовленості аудиторії, приділимо увагу таким:

Елітарна культура є формою культури, продукти якої сприймаються вузьким колом представників вищих страт (класів) суспільства і потребують кваліфікованих знань, почуття смаку та відповідного стилю життя і мислення. Елітарна культура зорієнтована на класичне мистецтво: музику, літературу, живопис — і здебільшого випереджає рівень сприйняття, так би мовити, пересічного громадянина. Саме елітарна культура демонструє почуття виваженості смаку, потяг до досконалості.

Масова культура — це така форма культури, продукти якої стандартизуються і сприймаються широкою аудиторією споживацького характеру, не вимагаючи вибагливості смаку та необхідних знань. Механізм поширення масової

24

культури безпосередньо скерований на ринковий запит суспільства. Якщо елітарна культура орієнтується на вузьке коло представників, то масова, навпаки, націлена на широку аудиторію. Зразки масової культури завжди мають йти «в ногу із епохою», тому вони скороминущі та швидко сходять з історичної арени, не витримавши випробування часом. Продукт масової культури розрахований на безмовного споживача. Характерними ознаками масової культури є орієнтація на розвагу, примітивізацію відносин між людьми, сентиментальність, тяжіння до натуралізму, елементи насилля, сексу, культ успіху та жадоба до влади. Саме тому секс-символи та супермени (Джеймс Бонд, людина-павук) є класичними героями мас-культу. Сидячи на дивані перед телевізором, споглядач мимоволі ототожнює себе із сильним та мужнім, красивою й успішною, і при цьому не докладає ніяких інтелектуально-вольових зусиль, щоб у реальному житті бодай трохи стати тим омріяним ідеалом. У цій фантазійній феєрії і криється справжнє обличчя несвободи, скутості, до якої навертає такий стиль життя і поведінки.

Базова культура (відома ще як тотальність культури) визначається як така форма культури, система цінностей якої (принципи, норми, ідеали, стандарти) визнаються прийнятними для переважної більшості громадян суспільства, орієнтується на історичну минувшину народу і підтримується на рівні держави. Здебільшого система цінностей базової культури, як її ідеологія, відповідна модель поведінки, система світоглядних орієнтацій, знаходить підтримку та визнання з боку державного апарату або ж зумисне редагується і направляється у необхідному напрямі. Так державна ідеологія, ідеологія відповідної партії чи то блоку з допомогою засобів масової комунікації у сучасному суспільстві має здатність впливати на формування тотальності культури, вибудовуючи бажану модель. Яскравим прикладом з нашого недалекого минулого може слугувати сформована упродовж першої половини XX ст. більшовицьким режимом базова модель культури радянської доби. Програмні засади середньої і вищої освіти, преса, телебачення, радіомовлення, державні свята і таке інше презентували, культивували і проголошували ідеологію будівництва комунізму, ідеологію радянської культури.

Будь-яка форма культури, у тому числі й українська, ґрунтується на традиціях, звичаях свого народу, а також співвідноситься з релігійними, господарськими та соціально-політичними аспектами її функціонування. Саме тому упродовж віків українська культура формувалася як культура автохтонна, православна і землеробська.

Ми проаналізували ті форми культури, які є найвагомішими і найвпливовішими у сучасному українському суспільстві. Проте новітні реалії постіндустріальної доби у час активного впливу інформаційних технологій демонструють полікультурність як одну з рис сучасного строкатого українського суспільства. Ці обставини дають підстави осмислювати культурний простір сучасної України у контексті співіснування і навіть протистояння відповідних субкультур.

Контркультура. Під поняттям «контркультурв» здебільшого розуміють систему життєвих цінностей, які відповідає сукупність світоглядних настанов,

25

нормативів і форм духовно-практичного осягнення світу, що виявляють ознаки альтернативності загальноприйнятому в суспільстві світосприйняттю, а отже, вступають у конфлікт із системою цінностей тотальності (базової) культури. Уперше термін «контркультура» запропоновано американським соціологом Т. фон Роззаком для узагальненого визначення альтернативних тенденцій розвитку в мистецтві, релігійному житті, політиці та інших сферах життя людини до загальноприйнятних у суспільстві. Контркультура презентує досвід різнопланового соціально-духовного життя не закріпленого жорстко за конфесійними, національними, віковими та ідеологічними орієнтирами. Тому контркультура сприймається не як єдиний рух, який протистоїть тотальності культури, а радше як комплекс різновекторних та різномасштабних впливів, що можуть бути об’єднані їх негативним ставленням до базової системи цінностей, що панує в суспільстві.

На кінець 60-х — початок 70-х років XX ст. поняття контркультури закріпилося за рухом, що увійшов до історії як «63шт молоді» і був заснований на утопічному переконанні в можливість повернути розбещену людську природу західноєвропейської цивілізації до витоків людства та до її природного стану. За цим новим ідейним рухом, що сформувався у своєрідну контркультуру, закріпилася назва «панк-культура». Сучасні дослідники розглядають панк-культуру як різновид субкультури постінформаційного суспільства. До особливостей панк-культури традиційно належать: звернення до язичницьких вірувань, до езотеричних практик (шаманізму, східного містицизму, сатанічних культів, досвіду вживання наркотиків, наслідком чого є викликання галюцинацій). Під впливом філософських концепцій Ф. Ніцше, С. К’єркегора, 3. Фрейда, Г. Маркузе, художніх творів Ф. Кафки, Г. Гессе, Дж. Керуака виразники контр-культури декларують необхідність пошуку альтернативних форм соціалізації, критику безмежних можливостей розуму, що виявив нездатність вирішити нагальні проблеми людського буття. Натомість альтернативою розуму визнаються навернення до необхідності розкриття таємниць власного підсвідомого і побудова суб’єктивно-ірраціональної картини кращого буття шляхом агресивно-вольового втручання в процес розвитку суспільства. Демон- стративно-провокаційна десакралізація усталених принципів, норм, традицій, текстів, міфологізованих історичних та культових персоналій — найліпший шлях для деконструкції неприйнятного для контр-культури офіціозу.

Субкультура — форма (або ж тип) культури, що має відповідну систему символів і цінностей (тобто норм, стандартів, ідеалів та переконань), що відрізняють певну соціальну групу від більшості членів суспільства. Кожна субкультура має свої специфічні відмінності. Субкультура — це така форма культури, що належить соціальній групі, яка відрізняється від іншої за базовими ознаками. Традиційно виділяють: національні, конфесійні, професійні, вікові субкультури. Різновидом професійної субкультури є

медична субкультура. Різновидом вікової є молодіжна субкультура. Традиційно молодіжна субкультура формується віковою групою людей від 13 до 19 років. У літературі вона зустрічається іще під назвою субкультури тінейджерів. Проте молодіж-

26

ний тип субкультури взаємопов’язаний із базовим (тотальним) типом культури, який її живить і з ним постійно взаємодіє.

Медична субкультура

Оскільки професійна субкультура складається на основі спільних символів, цінностей, норм, стандартів поведінки, ідеалів та переконань, що відповідають тій чи інший професійній групі людей, у медичній царині також сформувалися власні особливості. Безперечно, на формування професійної субкультури значний вплив має професійна освіта та підготовка, закріплені вміння і навички лікаря.

Медична субкультура гуртує плеяду фахівців медичного профілю усіх рівнів і об’єднує їх на засадах:

-необхідності засвоєння відповідних професійних знань, вмінь, навичок;

-визнання відповідної поведінкової моделі;

-професійної мови (відповідний категоріально-понятійний апарат);

-професійного морального кодексу, що грунтується на клятві Гіппократа;

-професійної символіки (червоний хрест на білому тлі є одним із найвідоміших з-поміж інших);

-професійного свята (День медичного працівника у календарі).

Важливим чинником функціонування, трансляції, репродукції та комунікації субкультури е соціальні інститути. Соціальний інститут розуміють як стійкі форми організації спільної діяльності людей, що сформувалися історично, виконують історично значимі функції і забезпечують спільне досягнення поставлених цілей. До списку соціальних інститутів, що забезпечують функціонування медичної субкультури в сучасному суспільстві, варто віднести не лише мережу лікувально-профілактичних закладів (поліклініки, пункти швидкої допомоги, амбулаторії тощо), але й оздоровчих (наприклад санаторії), наукових та навчальних центрів (медичні училища, коледжі, університети). Значну роль відіграють і заклади, що сприяють підвищенню кваліфікації сучасного фахівця, оскільки професія лікаря потребує постійного поповнення власного арсеналу знань інформацією про сучасні новинки, розробки, відкриття як у техніко-технологічній, так і в фармацевтичній сферах. Що ж до фармації, то вона як ланка цілісної системи, мабуть, найвиразніше демонструє зв’язок наукового потенціалу з виробництвом та реалізацією продукції конкретній людині. Тому маємо підстави до згаданого списку додати і мережу аптек, фармацевтичних заводів, медичних центрів, фірм, котрі займаються маркетингом, рекламою, влаштовують виставки і, зрештою, витрачають гроші на навчання та підвищення кваліфікації своїх співробітників.

1.5.Функції культури

Роль та значення культури у житті людини та суспільства виражається через її функції. Феномен культури як суспільно-історичного явища зумовлює

27

Пізнавальна, виховна функції дають змогу адекватно усвідомити місце і роль людини у суспільстві та знайти оптимальні шляхи забезпечення її потреб у конкретному соціокультурному середовищі. В українській культурі осмислення цих проблем корелюється з цінностями, притаманними нашому народу, який формував та утверджував їх століттями. Для процесу пізнання та виховання визначальними є умови, в яких вони виконують своє призначення. Це сімейно-родинні, релігійні, громадські ареали, в яких актуалізується світоглядна функція культури.

Інформаційна й комунікативна функції культури Інформаційна функція здійснює передачу набутого соціального досвіду від попередніх поколінь до нових, а також обмін культурними надбаннями між сучасними спільнотами. Культура формує умови і засоби людського спілкування. Інформаційна функція нерозривно пов’язана з комунікативною, оскільки потребує засобів для поширення. Спілкування буває безпосереднім (пряме засвоєння культури) і опосередкованим (засвоєння культурної спадщини).

Особливість інформаційної функції в українській культурі полягає у відсутності протягом багатьох століть доступу до новітніх форм зберігання та передачі культурної інформації. Україна, за винятком окремих історичних періодів, долучалася до новаторств у інформаційно-технологічному розвитку (друкарство, телерадіокомунікації, мережа Інтернет тощо) значно пізніше, ніж інші європейські держави. Це зумовило формування певного інформаційного вакууму, в якому опинилася українська культура, досягнення якої не отримали можливості транслюватися переважній частині українського народу і виходити на міжнародну арену. Водночас недосконалість інформаційно-комунікативного забезпечення не давала змоги оперативно отримувати новітні зразки світової культури та утверджувати їх у масовій культурі.

З іншого боку, обмеження потоку зовнішньої інформації сприяло формуванню фундаментальних традицій самобутності української культури. Позбавлення можливості отримувати найновішу інформацію з різноманітних сфер культури зумовлювало утвердження комунікативних елементів, притаманних суто українцям. Україна протягом тривалого часу уникала парадоксу сучасної культури — дефіциту міжособистісного спілкування при величезній кількості контактів. Потреба в такому спілкуванні завжди була нездоланно привабливою і реалізовувалася у традиційних для українців родинних та громадських ареалах.

Сучасна криза духовності є нічим іншим, як процесом надолуження українською культурою новітніх інформаційних і комунікативних тенденцій, що зумовило відхід від традиційного інформаційного поля як у духовному, так і в матеріальному аспектах. Слід усвідомити, що перехідний період, який характеризується виробленням диференційованого підходу до сприйняття потужного інформаційного потоку, сповнений як позитивних, так і негативних ознак. Трансляційна та акумулятивна функція культури Трансляційна функція культури — це передача соціокоду від покоління до покоління. До соціально важливої інформації слід віднести елементи, які

29

визначають фундаментальні ознаки культурності та цивілізованості людини чи суспільства. Серед них — усвідомлення людиною базових аспектів, які забезпечують адекватне співіснування в суспільстві. Потреба в одязі та житлі, дотримання встановлених норм моралі та права — це ті моменти, які несуть у собі загальну інформацію, не «завантажену» елементами національних, державних чи релігійних особливостей культури.

Крім цього, кожна нація чи народ володіє власним соціокодом — інформацією, яка ідентифікує його в соціокультурному просторі світової культури. Мова не йде про весь інформаційний потік культурної діяльності українців. Актуалізується лише інформація, що стосується безпосередньо надбань української культури. Це відображається у традиційності матеріально-практичних, духовно-мистецьких уподобань. Яскравим прикладом є вишиванка, яка для українця уособлює поєднання святковості вбрання та практичності буденного одягу, естетичної вишуканості й патріотичного самовираження.

Функція соціалізації особистості та гуманістична функція

Серед функцій культури розрізняють ті, що формують глобальні загальнолюдські правила і норми, й ті, що забезпечують функціонування життєдіяльності людини й соціуму. Соціалізацію розуміють як засвоєння індивідом соціального досвіду, норм, знань, цінностей, зразків поведінки, що відповідають цьому суспільству. Процес соціалізації дає змогу індивіду діяти як повноправний учасник суспільного життя. Слід вказати і на активну роль самої людини у формуванні себе самої, свого унікального духовного світу.

Культура не лише пристосовує людину до певного природного та соціального середовища, сприяє її соціалізації. Вона є ще й універсальним фактором саморозвитку людини, людства. Культурна творчість кожного індивіда та окремої людської спільноти полягає у невпинному формуванні й задоволенні матеріальних та духовних потреб, розвитку різноманітних людських здібностей, продукуванні та здійсненні найзаповітніших мрій і бажань, досягненні певних життєвих цілей, програм.

Процес утворення та еволюції цивілізацій передбачає не тільки людську діяльність, а й процес її систематизації, що виражається в системі культурних цінностей. Цивілізаційний розвиток стабілізує результат динамічності культури та характеризує утвердження сталості її функціонування. У цьому контексті чільне місце посідає роль гуманістичної функції, яка визначає людину як єдиного носія культури. Як наслідок, у соціокультурному просторі загальноприйнятими є принципи гуманізації. Твердження, що культура створюється для людини, протиставляється ідеї слугування культури для забезпечення потреб держави, нації чи релігії.

Вочевидь простежується суперечність співіснування національної культури в цивілізаційному процесі. Такою ж неоднозначною є культуротворча роль людини як природної та соціальної істоти і людини певної національності та народності. Гуманістична функція покликана нівелювати у морально-правовому аспекті зазначене протистояння, підносячи людину як найвищу ціннісну

30

одиницю буття. При цьому, людина, формуючи культуру, вибудовує аксіологічні пріоритети її функціонування. Сучасне демократичне суспільство визначає плюралізм культурологічних ідей, почасти поляризуючи їх. Антропоцентрична концепція є стабілізуючим фактором, дозволяючи людині вільно визначатися із культурними уподобаннями.

Символічна та інструментальна функції культури

Культура кожної людини, громади, держави чи цивілізації овіяна своєрідним символічним змістом та забезпечена інструментальним арсеналом. Ці аспекти характерні й для української культури, у лоні якої сформувалася своєрідна символіка та набір засобів для створення матеріальної і духовної культури. Кожна нація мас свою мову слів, жестів, мову ритуалів тощо. Поряд з національною символікою, яка відображає історію народу, існують й інтернаціональні мови, що відіграють важливу роль у міжнаціональному спілкуванні людей.

Символічна (семіотична) функція передбачає дослідження впливу знакових систем на розвиток як цивілізації, так і народної чи національної культури. Кожна історична епоха формувала своєрідну знаково-символічну систему, завдяки якій культура утверджувалася та продовжувалася у наступних поколіннях.

Прикладом символічного різноманіття української культури є надання окремим подіям, явищам та предметам знаковості та виняткової ролі у житті людини. Окремі періоди української історії характеризуються певною символічністю. Первісна доба на території українських земель представлена артефактами археологічних культур. Релігійно-державницька та релігійно-військова символіка характерна для княжої та козацької доби. Національно-патріотичного змісту набула культура у часи утвердження української державності.

Створення культурних надбань передбачає реалізацію людиною її матеріальних та духовних потреб. При цьому інструментарій, який забезпечує цей процес, відіграє важливу (подекуди обов’язкову) умову творення культури.

Ціннісна, нормативна та регулятивна функції культури

Нормативно-регулятивна функція зумовлена необхідністю підтримувати рівновагу і порядок у суспільстві. Здійснюється регулювання на різних рівнях: найвищий — норми моралі, наступний — норми права, далі — звичаї та обряди, нарешті — правила виховання, етикету, норми спілкування тощо.

Аксіологічна функція виражає якісний стан культури. Аксіологічні константа культурних надбань чітко окреслюють мету їхнього створення. Виокремлення позитивних та негативних складників культурного доробку людини, громади, народу чи держави необхідне для формування системи індивідуальної та загальноприйнятої системи цінностей. Чільне місце в теоретичному осмисленні культури посідає визначення нормативно допустимого чи забороненого, популярно-масового чи ексклюзивного, буденно-практичного чи креативно-новаторського.

Не є винятком і ціннісна парадигма української культури. Кожна світова культурноісторична епоха формує свої концептуальні символічно-каноніч-

31