Історія_Української_Культури

треб школи «Буквар» із збіркою церковнослов’янських та грецьких текстів, 1580 р.

—Псалтир та Новий Завіт, а за 1580—1581 роки видав Острозьку Біблію. До видання останньої було залучено значні наукові сили — вчених, богословів, перекладачів, друкарів та граверів. Учені опрацювали давні переклади Біблії, тексти звірили з грецьким оригіналом. Видання становить велику наукову цінність, оскільки вперше текст Святого Письма українські книжники розглядали як джерело для наукового пізнання. Острозька Біблія вирізняється високою технікою друку, високохудожнім оформленням, а тому є справжньою віхою у розвитку національного книжкового мистецтва.

Острозький культурно-освітній осередок відомий творами полемічної літератури. Творчо збагатили українське письменство Герасим Смотрицький — книгами «Календар римський новий» та «Ключ царства небесного» (1587); Василь Суразький

—«Книжиця о єдиній вірі»(1588); Христофор Філалет — «Апокризио>(1598); Клірик Острозький — «Отпис на лист Іпатія Потія» та ін.

Протягом 60-річної діяльності Острозької академії (1576—1636) тут отримало освіту близько 500 осіб. Вихованці академії стали основою формування нової національної еліти, яка своїми знаннями і наполегливістю підтримала культурно-національний рух міщан протягом XVI—XVII ст.

Центрами ренесансної культури в Україні стають найрозвинутіші міста — Львів, Острог, Луцьк, Кременець, Кам’янець-Подільський, Стрий, Дрогобич, Рогатин та ін. На початок XVII ст. припадає культурне відродження Києва, який у другій половині цього століття стає справжньою духовною та політичною столицею України.

Змістами пов’язане формування численної верстви модерної шляхти, заможного міщанства, яке, здобувши економічну та політичну владу, виконує функцію основного замовника та протектора культурних та мистецьких справ. Як носії нових смаків та поглядів, міщани сприяють поширенню світських форм у житті та художній творчості.

Міщанство відіграло вагому роль у створенні та діяльності церковних братств, зосереджених майже в усіх великих і малих містах Галичини та Волині. Основна мета братств — захистити свої національні права, особливо там, де населення відчувало чужоземний гніт. Братства об’єднували зусилля православних вірних для протидії католицьким впливам, які надто швидко поширюються у другій половині XVI ст. Україна у цей час вкривається густою мережею єзуїтських костелів та монастирів, у яких функціонують школи, колегії, ведеться активна пропаганда католицизму серед православного населення, особливо молоді.

Своє завдання братства вбачали у зміцненні становища православної церкви, піднесенні її престижу, опірності в умовах латинізації та денаціоналізації. Діяльність братств не обмежувалася суто церковними справами, а поширювалася і на сферу громадського, культурно-освітнього та мистецького життя.

У час піднесення братського руху помітні характерні для доби Реформації риси. Це відстоювання національних засад у церковному устрої, виборювання

122

політичних та станових прав, розширення суспільної діяльності, контроль за моральністю духовенства, за зловживаннями церковних провідників. Втручання світських у справи церковні оберталися і негативно, але широка освітня та культурна діяльність братств перетворювала їх у важливі осередки ренесансної культури. Заснування шкіл, друкарень, бібліотек стимулювало освітній та науковий рух.

Львів — один із наймогутніших осередків ренесансної культури, який ініціював відродження національного життя усієї України. Закономірним тут було виникнення перших братств — Успенського (1463), Благовіщенського (1542), Миколаївського (1544). Найактивнішим було Успенське братство, яке 1586 р. отримало право ставропігії, тобто звільнення з-під влади місцевого львівського єпископа і безпосереднього підпорядкування Константинопольському патріархові. Статут братства служив основою для інших братств — у Вільні, Бересті, Перемишлі, Луцьку, Києві та ін. Заслугою львівської ставропігії стало фондування школи, друкарні, бібліотеки, шпиталю.

Успенське братство з самого початку своєї діяльності вважало основним завданням піднесення освітнього рівня населення. Ще 1572 р. братчики Львова домоглися від короля визнання за українським населенням права посилати синів до гімназій та шкіл для вивчення «вільних мистецтв». Проте польський магістрат Львова не припинив обмежень щодо недопуску української молоді до навчання. Тому 1585 р. було відкрито Львівську братську школу. Організована на зразок колегії, де вивчалися «сім вільних наук» (тривіум — граматика, риторика, діалектика та квадривіум — арифметика, геометрія, астрономія, музика), а також грецька, старослов’янська, латинська мови, ще й польська та німецька, її навчальна система та програма стали зразком для інших братських шкіл. У школі працювали Стефан та Лаврентій Зизанії, Йов Борецький, Ки- рило-Транквіліон Ставровецький, Ісайя Козловський, Сильвестр Косів, Іван Красовський та ін. Опікунами школи були старшини братства, які займалися матеріальним забезпеченням процесу навчання.

Львівська школа вирізнялася демократичним характером, опиралася на засади гуманістичної педагогіки. Статут школи («Порядок шкільний», 1586) проголошував, що школа створена для навчання дітей усіх станів. Батьки вносили плату згідно з можливостями — «убогих за прости бог» (безплатно), а багатих за «ровним датком». Утримувалася школа коштом львівського міщанства. Очолював школу ректор. Крім того, братство виділяло двох спостерігачів (схолархів), які контролювали роботу викладачів і навчання учнів та вирішували господарські проблеми.

Братську школу називали греко-слов’янською навіть після того, як у ній було запроваджено вивчення латини. Тут було два рівні освіти. Перший — початкова освіта, її отримували хлопці; другий рівень — освіта вищого ступеня. Учнів, що її здобували, називали спудеями, або студентами. Вони не тільки самі вчилися, а й були одночасно вчителями-репетиторами школярів-хлопців. Освітній рівень студентів був досить високий, оскільки випускників братської

123

школи запрошували до викладання слов’янської, грецької та латинської мов до інших міст. Це поєднання в одному навчальному закладі різних рівнів навчання було характерним для ренесансної освіти у країнах Західної Європи.

Для потреб школи братська друкарня видала граматики грецької та старослов’янської мов: «Адельфотес» (1591) і «Просфонима», а також «Катехізис» (1595), «Граматика словенска» (1596) Лаврентія Зизанія, «О воспитанії чад» (1609), ймовірно, Й. Борецького, «Лексикон славеноросскій» (1627) Памви Беринди та ін. Разом із граматикою Мелетія Смотрицького, котра вийшла 1619 р., це були основні підручники для школярів аж до XVIII ст. У листопаді 1589 р. константинопольський патріарх Єремія II Транос закріпив за братською друкарнею « право ...друкувати не тільки Часослови, Псалтирі, Апостоли, Мінеї..., а також книги, необхідні школі, тобто граматику, поетику, риторику, філософію». Це дає підстави вважати, що за рівнем викладання львівська школа виходила за рамки середньої і ставала перехідним етапом до навчального закладу вищого типу.

Стараннями братчиків на кінець XVI — початок XVII ст. відкриваються школи і в інших містах, зокрема Рогатині й Красноставі (1589), Бресті й Городку (1591), Комарні (1592) і Любліні (1594), а в першій чверті XVII ст. — у Судовій Вишні, Саноці, Дрогобичі, Самборі, Перемишлі, Холмі, Галичі, Бережанах, Луцьку, Кам’янціПодільському, Кременці, Немирові та інших містах. Львівська братська школа на практиці допомагала їм підручниками, а пізніше готувала для них учителів. Так, на прохання школи у Вільно львів’яни відрядили до них Кирила-Транквіліона Ставровецького та Стефанія Зизанія. Згодом направляли вчителів для шкіл у Перемишлі, Бересті, Рогатині.

1617 р. Луцьке братство створило також школу вищого типу, про що свідчать прийняті «Права школи греко-слов’янської Луцької артикули» і «Порядок шкільний», який був копією однойменного львівського. Про високий рівень викладання у Луцькій братській школі свідчить те, що там працювали Єлисей Ільковський (керівник школи 1627 р.), ігумен Августин Славинський (викладач риторики, філософії і математики), художник Иов Кондзелевич та ін. У школі користувалися слов’янськими, українськими та польськими книжками. Славою школи було добре поставлене музичне навчання, особливо мистецтво багатоголосого співу.

Не менш відомою була і Київська братська школа. Київ на початку XVII ст. повертає собі колишнє значення духовної та політичної столиці України, завдячуючи передусім протекторатові козацтва, що у часи гетьманування Петра Конашевича-Сагайдачного виходить на арену як провідна суспільно-політична сила. Київське Богоявленське братство як громадська організація українських міщан і православного духовенства засновано восени 1615 р. Матеріальну підтримку в утвердженні братства надала Гальшка Гулевичівна — дружина мозирського маршалка Степана Лозки. Для потреб братства вона передала свою садибу із землями на Подолі у Києві, щоб на них збудували монастир, шпиталь та шкільний будинок для дітей міщан. Згодом Гулевичів-

124

на переїхала до Луцька, де брала участь у діяльності місцевого Хрестовоздвиженського братства.

Київське братство і школу підтримали також запорозькі козаки. Так, гетьман П. Сагайдачний «вписав» у члени братства все своє військо, а сам заповів своє майно Київському та Львівському братству і школам при них.

Організаторами навчального процесу Київської школи були переважно викладачі й випускники Львівської школи на чолі з архімандритом Києво-Печерської лаври Єлисеєм Плетенецьким. Тут також використовували «Порядок шкільний», який регламентував роботу Львівської і Луцької шкіл. Перші кроки навчальний заклад здійснив під керівництвом видатного українського вченого, філолога, письменника Мелетія Смотрицького. У цей час виходить друком «Граматика словенская» (1618), яка широко використовувалася вихованцями Київської школи.

Навчальний процес Київської братської школи мало чим відрізнявся від таких самих програм і порядків, що їх запровадила Львівська школа. Учні вчилися у чотирьох класах: фари (початкових) і трьох «граматичних» — інфими, граматики і синтаксими, потім риторики і поетики. Викладалася руська мова, грецька, латинська і польська, піїтика, риторика, частково арифметика, геометрія, історія, музика та початки деяких інших наук. Особливо добре у школі було поставлено вивчення церковнослов’янської, давньоукраїнської і грецької мов. Викладання грецької мови у Київській школі, подібно до Львівської і Луцької, було не книжне, а живе й практичне. Протягом навчання школярів зобов’язували розмовляти між собою грецькою, а пізніше — латинською мовами.

До початкових класів призначали дидаскалів (учителів) для вивчення перших азів науки — букваря, Псалтиря, граматики. Старші ієромонахи братства були наставниками у старших класах, з них же обирали ректора школи і префекта. За заповітом Гальшки Гулевичівни при школі повинен був діяти шпиталь для лікування хворих і немічних.

Київська братська школа дотримувалася також демократичних засад у доборі учнів. Так, у школі могли навчатися усі охочі, діти різних суспільних станів: міщан, козаків, селян і шляхти. Плата за навчання була досить помірна, її можна було вносити як грішми, так і натурою — дровами, продуктами, сукном та ін. У статуті школи зазначалося, що багатші учні перед убогими нічим не можуть бути вищими чи привілейованими, хіба що старанням у навчанні. У школі учні сиділи відповідно до своїх успіхів — кращі займали передні лави, ледарі сиділи останніми.

Проіснувала Київська братська школа до 1632 р.

Таким чином, братські школи, що з’явилися на території України протягом XVI— XVII ст., були не тільки центрами освіти, а й осередками формування гуманістичного ренесансного світогляду в українській національній культурі. Зазначимо, що школи могли виконувати цю функцію завдяки новому комунікативному зв’язку ренесансної епохи — книгодрукуванню.

125

4.4.Початки українського книгодрукування

Поширення книгодрукування е важливою складовою української ренесансної культури, видатним центром якого був також Львів. У Львові, як твердять дослідники (М. Попович), існувала друкарня ще перед 1469 р., бо 1460 р. багатий львівський міщанин Степан Дропан подарував Онуфріївській церкві свою власну друкарню, що підтверджує привілей 1469 р. польського короля Казимира IV. Однак ще до сьогодні нам не відома назва жодної книги, що була надрукована тут. Тому для об’єктивності розпочнемо аналіз історії українського друкарства із Кракова.

Наприкінці XV ст. у Кракові була досить велика українська громада. Ці русини були обізнані з досягненнями європейської гуманістичної культури, ідеї якої поширювалися завдяки силі друкованого слова. Можливо, якраз у цей час у давній польській столиці перебував і наш ранній гуманіст Юрій Дрогобич, який, співпрацюючи з відомим майстром того часу Швальпольдом Фіолем, сприяв появі друкованих книг для потреб власного народу. Як свідчать джерела, ці двоє талановитих людей були провісниками появи перших книг кириличним шрифтом. Ще 1489 р. ПІ. Фіоль удосконалює уже відомий у Польщі друкарський верстат, оскільки його роботи нічим не поступалися тогочасним німецьким першодрукам. Того ж 1489 р. майстер розпочав роботу над книгами кириличного шрифту. Сам шрифт був виготовлений німцем Рудольфом Борсдорфом з Брунсвіку, що жив на той час у Кракові.

1492 р. ПІ. Фіоль видрукував «Часословець» і «Октоїх». Згодом німецький майстер надрукував ще дві книги: «Тріодь пісну» та «Тріодь цвітну», але вже без зазначення місця та часу друку. Є відомості, що була й п’ята книга «Псалтир», але до нашого часу вона не збереглася.

У поширенні книгодрукування в Україні значну роль відіграла і діяльність білоруса Франциска Скорини, який у 1518—1519 роках видав «Псалтир» та «Біблію Руську» у Празі, а 1522 р. налагодив друкарську справу у Відні. Сприяла поширенню авторитету друкованої книги і діяльність Симона Будного, Василя Тапинського, а також публікації заблудівської друкарні гетьмана Григорія Ходкевича.

Наступний етап розвитку друкарства пов’язаний з ренесансними центрами України, містами Львовом і Острогом. Епоха XVI ст. потребувала знаючих, освічених і активних до пізнання усього нового людей, тому зростала необхідність у розповсюдженні книг. Необхідні були саме друковані книги, які б дали можливість прилучити до культурного відродження українських цінностей якомога більше освічених людей. У той час найбільшою культуротворчою силою у цьому регіоні було українське міщанство. Саме щасливим випадком як для львівських міщан, так і для московського друкаря Івана Федорова стала їхня співпраця. Міщани Львова потребували книг для розвитку власних підприємницьких справ, для діяльності церковних братств і для нормального

126

функціонування освітніх закладів. Ще у Заблудові, у маєтку Гната Ходкевича, Іван Федоров був проінформований про культурну діяльність львівських братчиків, про їхню місію у суспільно-політичному русі на українських землях Речі Посполитої, тому сподівався, що саме у Львові знайде сприятливі умови для видавничої діяльності. Львівськими сподвижниками друкаря стають Семен Калинович (Сенько Сідляр), художник Лаврентій Пухала, ігумен Онуфріївського монастиря Леонтій, кравець Антон Абрагамович, Михайло Данисович та інші. З їхньою допомогою Іван Федоров удосконалює друкарський верстат і вже на початок 1573 р. приступає до друку «Апостола». Перевидаючи «Апостол», раніше надрукований у Москві, Іван Федоров наблизив правопис до загальноприйнятого в Україні. Львівський «Апостол» вийшов друком 15 лютого 1574 р. і вважається первістком українського книгодрукування.

Потреба українського населення у розвитку освіти спонукала І. Федорова до друку насамперед навчальної літератури. 1574 р. у Львові виходить перший у Східній Європі друкований підручник — «Буквар». Для його укладання було використано відомі раніше рукописні збірники з вивчення граматики. Книга призначалася для тих, хто вивчав граматику за кириличною системою. Ця подія посприяла прагненням львівських міщан дати своїм дітям необхідну на той час освіту. Ще 1572 р. братчики домоглися дозволу від польського магістрату навчати своїх дітей за системою «семи вільних наук», а вже через два роки мали свій перший друкований український підручник.

1585 р. Львівське братство спільно з львівським єпископом Гедеоном Балабаном викупило друкарню І. Федорова у лихваря Ізраїля Якубовича і продовжило традицію видання навчальної літератури. З огляду на те значення, якого надавалось у братських школах викладанню грецької та слов’янської мов, у кінці XVI ст. починають видавати граматики цих мов. Так, 1591 р. видана грецька граматика під назвою «Адельфотес», або слов’янська граматика, Лаврентія Зизанія. Для безперешкодної роботи друкарні братчики з допомогою магнатів князя К.-В. Острозького та Ф. Скумина-Тишкевича отримали 15 жовтня 1592 р. королівську грамоту, що дозволяла друкувати книги.

Протягом першого десятиліття XVII ст. львівська друкарня спромоглася видати збірник «Просфонима» (перше видання поетичного тексту, що був предтечею української драматургії), «О воспитании чад» авторства (гіпотеза) Й. Борецького, шкільні декламації, складені П. Бериндою, та його ж збірку віршів «На Різдво», «Чалослов», виправлений за першоджерелами «Псалтир» та ін. За свідченням Я. Ісаєвича, Львівська братська друкарня до середини XVII ст. видрукувала не менше як 36 книг, що сприяло розвитку культури і долученню українських юнаків до європейської освіти того часу. Друкарня діяла до скасування братства, аж до 1787 р.

Протягом 1638—1667 років бурхливу видавничу діяльність проводила львівська друкарня, заснована Михайлом Сльозкою. Поза Львовом діяли друкарні у Стратині та Крилосі, власниками яких були Федір та Гедеон Балабани, з ними співпрацював відомий друкар Памво Беринда. У 1604—1605 роках

127

у Стратинській друкарні надруковано «Служебник», згодом — «Требник». Ці важливі для церковної служби книги підготував і редагував сам Гедеон Балабан. Стратинська друкарня була досить добре технічно устаткована, тому книги цієї друкарні за художнім рівнем суттєво відрізнялися від львівських братських видруків. Після смерті Г. Балабана Стратинську друкарню викупив Єлесей Плетенецький, син дяка львівської Успенської церкви і, перевізши її до Києва, заклав основи одного з найбільших друкарських осередків в Украіні —- друкарню Києво-Печерської лаври.

З-поміж осередків друкарства виокремимо і друкарню Унівського монастиря. Її заклав у середині XVII ст. єпископ Арсеній Желіборський. За час існування друкарні видано більш як 25 назв книг. Однак друкували книги тільки релігійного, богослужбового змісту, що особливого значення для розвитку історії української культури не мало.

Другим ренесансним центром на українських землях був Острог. У власному маєтку князь К.-В. Острозький відкрив не тільки перший вищий навчальний заклад, але й сприяв його забезпеченню навчальною літературою кириличним шрифтом. Тримовну академію в Острозі відкрили з необхідності підготувати учених людей для розвитку друкарства. Відомо, що князь зіткнувся з досить великою проблемою, коли поставив перед собою мету видрукувати Біблію кириличним шрифтом, оскільки ні списки Геннадіївської Біблії, привезені з Москви, ні інші списки, що опинилися у руках Острозького, не задовольняли його. На українських землях того часу дуже бракувало знаючих, освічених людей, які б могли писати, перекладати релігійні твори, необхідні для захисту українських духовних цінностей. Тому при дворі князя Острозького формується гурток учених, що могли б допомогти у редагуванні богослужбової літератури і в навчанні молоді.

Історія друкарства в Острозькій академії веде свій початок на дванадцять років раніше від друкарні Львівського братства. Між 1576 р. і початком 1577 р. Іван Федоров остаточно формує та облаштовує острозьку друкарню. Відливає для друку Біблії особливий шрифт і готується до грандіозної роботи. Першому друкарю допомагали його учні — Гринь Іванович із Заблудова, син його Іван та інші, що прибули зі Львова. Однак редагування списків Святого Письма рухалося досить поволі. Перехід до книгодрукування потребував критичного перегляду рукописних варіантів книг. Списки сакральних книг істотно різнилися, тому необхідна була дуже кропітка і довготривала робота перекладачів і редакторів. Щоб друкарня хоч якось працювала і повертала великі матеріальні вкладення, почали друкувати інші, легші для друку, але досить необхідні українському суспільству книги. Серед них «Хронологія» А. Римші, що призначалася для навчання у початкових класах.

Острозька Біблія була надрукована 1581 р. До Біблії було додано передмову від імені князя Острозького, автором якої вважають Герасима Смотрицького. Сам твір прикрашений гравюрами, ймовірно, роботи Гриня Івановича або львівського маляра Лавріна Пилиповича. Значення Острозької Біблії переоці

128

нити важко, адже вона з’явилася саме у той час, коли так була потрібна українському народу для відстоювання власних духовних цінностей і формування національної ідентичності. Сам твір є однією з перлин не тільки українського, але й слов’янського друкарства.

Складна суспільно-політична атмосфера наприкінці XVI ст., пов’язана з підготовкою до підписання Берестейської унії, була причиною появи полемічної літератури, яка друкувалася в острозькому центрі. Видано збірник Г. Смотрицького, куди ввійшли «Ключ царства небесного» та «Календар римський новий» 1587 р., упорядкований Василем Суразьким; збірник «О единой істінной православной вере» 1588 р.; твір Клірика Острозького «Опис на лист в бозі велебного отца Іпатія Володимирського і Берестейського єпископа...» 1598 р.; збірник «Книжниця» 1598 р.; «Апокризис» X. Філарета 1598 р.; «Опис» Клірика Острозького 1598 р.; «Друга відповідь» Клірика Потію 1599 р. тощо.

На початку XVII ст. естафету книговидавництва продовжує друкарня КиєвоПечерської лаври. Фундатором київського книгодрукування був архімандрит КиєвоПечерської лаври Єлисей Плетенецький. Він придбав 1604—1606 року друкарню Стратинського монастиря, що в Галичині, і перевіз її у Лавру. У 1615 р. ця друкарня почала функціонувати. Перша робота друкарні — шкільний «Часослов» побачила світ наприкінці 1616 або на початку 1617 р. Єлисей Плетенецький прислухався до міщан Києва, які неодноразово зверталися до нього з проханням друку «Часослова» як необхідної книги для навчання у тогочасних початкових школах, і дозволив друкувати її. Утворена у цей час Київська братська школа уже мала свої власні книги для навчання. Спираючись на співробітництво визначних діячів братського руху в Україні та використовуючи матеріальну підтримку козацтва, нова друкарня змогла взятися за друк таких книг, які раніше були не під силу вітчизняним видавцям. Тим більше, що для потреб нової друкарні Єлисей Плетенецький спорудив паперову фабрику в монастирському маєтку Радомишля.

Архімандрит Лаври мріяв, щоб однією з перших робіт друкарні був «Анфологіон». Це дуже велика церковно-богослужбова книга, у якій вміщено пісні, що розспівуються у церкві двома хорами. Ураховуючи складність видання цієї книги на той час, ніхто не наважувався на її друк. Рукопис підготували Иов Борецький, ігумен Михайлівського Золотоверхого монастиря, та архидиякон Захарій Копистенський. Книга побачила світ

1618 р.

Розпочавши енергійну діяльність, лаврська друкарня досить швидко перевершила і якістю, і кількістю своїх видань усі інші друкарні, що існували на східнослов’янських землях у XVI—XVII ст. Саме тому в перші десятиліття XVII ст. до Києва прибула чимала група львівських інтелектуалів, гуманістів, що своєю діяльністю сприяли розвитку друкарства як джерела формування нової ренесансної людини. У це коло входили Захарій Копистенський, брати Памво та Степан Беринди, Тарас Земка, Йов Борецький, Йосиф Кирилович, Филофей Кизаревич, Ісайя Копистинський та ін. Вони перекладали з грецької мови, редагували призначені до друку тексти, складали передмови, присвяти

129

і покажчики, що додавалися до книг. У Києві з’явилися і професійні друкарі: Тимофій Вербицький, Андрій Миколайович, Тимофій Петрович. Існування такого кола інтелектуалів продовжувало традиції і за архімандритів П. Могили, І. Гізеля та І. Кросовського.

Найвищим досягненням лаврського книжкового гуртка можна вважати публікацію «Бесід» Іоанна Златоустого та «Чотирнадцять послань апостола Павла»; ряд панегіричних видань українською книжною мовою, серед яких вірші Олександра Мітури «Візерунок цнот...», Номоканон (1620), Служебник (1620), «Книга о вере» (1620) та інше.

Не обмежуючись роботою над текстом, Києво-Печерська друкарня приділяла багато уваги художній цінності видань. Крім звичайного орнаменту, лаврські видання прикрашалися досконало виготовленими гравюрами.

Таким чином, діяльність перших українських друкарень припадає на час піднесення суспільно-політичного руху українського народу, відродження власної культури та державності. Проаналізувавши першодруки, які з’явилися на українській землі, наголосимо, що здебільшого це були книги для навчання молоді або церковнослужбова література. Вона насамперед була необхідна для повноцінного функціонування української православної церкви. Розповсюджувалися і перші полемічні твори, що засвідчували проникнення гуманістичних та реформаційних ідей на нашій землі.

На нашу думку, книги як одне з найефективніших джерел розвитку комунікативних зв’язків того часу, формували нову людину з власного гідністю, патріотів своєї вітчизни. Шлях цей, важкий і тернистий, проходив через усвідомлення народом власної окремішності, національної гідності та культури. Успіх цього винятково важливого поступу залежав від залучення до активних дій великих мас населення, які за допомогою книги не тільки відкривали для себе світ пізнання, але й формували українську національну ідею.

4.5.Монастирі як центри книгописання

Другий південно-східний вплив на розвиток української літератури

Помітний вплив на розвиток вітчизняної літератури цієї доби мав так званий другий південно-східний вплив, що прийшов до України з Візантії, Сербії та Болгарії і був тісно пов’язаний із монастирською аскезою. Сербоболгарські та нововізантійські впливи, що мали місце у період з кінця XIV — початку XVII ст., науковці пов’язують із ісихазмом — своєрідною практикою молитовного споглядання нетоварного (Божественного) світла самого Божества. Слово «ісихазм», що має грецьке походження, перекладають як «спокій», «тиша», «мовчання». У аскетичній літературі його традиційно перекладають як «безмовність». Слово «ісихаст» входить у вжиток у IV ст. у значенні «мона- ха-відлюдника», що перебуває у постійній молитві. Засновниками ісихаського «умного роблення» (або ж «безупинної молитви») вважають основоположників

130

аскези Макарія Єгипетського та Євагрія. Монах-відлюдник разом зі спільною молитвою, що твориться монахами упродовж церковного богослужіння, творить власну молитву. Ідеалом неперервної молитви відлюдника-аскета стала так звана молитва Ісусова, що виявляється у постійному призиванні імені Божого монахом упродовж усього дня: тоді коли він займається якимись справами і навіть тоді, коли він спить. Однією із найпоширеніших форм Ісусової молитви є така: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене» або ж просто: «Господи помилуй». Постійне повторення (коректніше — творіння) молитви Ісусової, як пише Іоанн Мейєндорф, «...поєднується з дисципліною дихання: для того, щоб це повторення було дійсно постійним, його з огляду на нашу людську природу, добре пов’язувати з постійним елементом нашого психосоматичного цілого — диханням. У чернецтві, таким чином, з’явилася дисципліна дихання, яка дозволяла і вчила людей творити молитву Ісусову без порушення ритму».

Саме ця духовна дисципліна, що і отримала назву «ісихазм», викликала негативну оцінку з боку грека з Італії Варлама Калабрійця, який зі своїми однодумцями осміяв і виступив з відкритою критикою такої дисципліни і практики. Для Варлама Бог може бути осягнутий лише раціональним зусиллям людського розуму. Для ісихастів було очевидним, що «Бог досяжний уже саме тому, що Він є Предметом Причастя, — Він Сам причащається нам; і існує лише одне Єдине Тіло Христове, про яке знає людський досвід. Це не заперечує розумових зусиль для досягнення Бога, але основне сприйняття Його у людському житті є сприйняття цілісне, що включає у себе і розум, і дух, і тіло. У цьому — основний християнський досвід». Саме цей безпосередній досвід присутності Бога через молитву в житті людей дає відповідь на питання: яким чином трансцендентний, невидимий і неосяжний Бог може бути присутнім у своїй тварі (у створеному Ним). Очолив чернецьку партію захисників ісихазму афонський чернець Григорій Палама, а його прихильники називалися паламітами. Власне св. Григорію Паламі і належить праця, у якій він на богословсько-філософському рівні розмежував Божественну сутність (яка залишається непізнаваною, трансцендентною) для людини та Божественні енергії, благодать та дії, за якими пізнається Бог і за якими відбувається преображения людини. Так світло Преображення Господнього на горі Фавор стає світлом преображения людини, що відкрила душу свою для Бога, і предметом подальшого осмислення.

Наслідком зухвалої критики на адресу ісихастів зі сторони Варлама та його прибічників (варлаамітів) стало тривале протистояння, що виявилося у відкритих дебатах, полемічних трактатах і врешті-решт 1347 р. у м. Константинополі було винесено на церковний собор. Собор засудив учення Варлама Калабрійця і його послідовників та прийняв догмат про нетварні (тобто нестворені, божественні) енергії, а 1353 р. вчення св. Григорія Палами визнано офіційною доктриною православної церкви. Наслідком рішення собору постала заміна на усіх керівних церковних посадах приспішників Варлама на представників чернецтва партії паламітів. З того часу увійшло в традицію носити усім архі

131