Історія_Української_Культури

Поширеним був срібний посуд для урочистих подій: блюда, кухлі, чарки, ложки. Окрім орнаментів, їх прикрашали герби, імена власників, іноді міфологічні та біблійні сюжети. Серед них слід виділити кухоль гетьмана І. Мазепи роботи майстра І. Равича та частину набору чарок чернігівського архієпископа Л. Барановича.

Осібне місце серед ювелірних виробів посідає дорогоцінна зброя та клейноди (булави, пірначі, бунчуки та ін.). Клейноди прикрашали карбуванням, гравіруванням, а в окремих випадках ще й самоцвітами.

На межі професійного та народного мистецтва перебуває така своєрідна галузь ювелірного ремесла, як виготовлення вотумів. Ще в античну епоху люди приносили до храмів вотивні дари у вигляді воскових, металевих та глиняних зображень того, чого вони просили в богів. Пізніше, у XVI—XVII ст., цей звичай набув поширення в Польщі, а звідти запозичений західною, потім, аж у XVIII ст., східною частиною України. В українській традиції вотуми мали вигляд невеликих табличок зі срібла або посрібленої міді, на яких карбувалися або гравірувалися зображення святих, хворих частин тіла людини тощо.

До найпоширеніших видів ливарництва належить виготовлення дзвонів і гармат, що характеризуються технічною та художньою досконалістю. Дуже скромне оздоблення таких виробів у XVII ст. змінюється наприкінці цього століття та особливо у XVIII ст. багатством і пишністю. Розкішні рослинні орнаменти, фамільні герби, емблеми та епіграфіка щедро прикрашають гармати та дзвони. З архівних матеріалів відомі власні назви гармат, що пов’язані з виконаним на них зображенням: «Під змією», «Під орлами», «Під вовком» тощо. Власні назви мали також дзвони: «Скликун», «Благовіст», «Вартовий» та ін.

Визначним майстром ливарної справи в Києві бук Опанас Петрович. Із трофейних турецьких гармат він відлив відомий полтавський дзвін «Кизи-кер- мен». Пишно оздоблений дзвін його роботи зберігся також у Софійському соборі в Києві.

У кінці XVII ст. великою славою користувався ливар Осип Балашевич, що працював у глухівській майстерні. Донині збереглися відлиті ним гармати, оздоблені картушами, гербами, написами та багатою орнаментикою, тісно пов’язаною з народним мистецтвом.

Глухівським майстром Олексієм Івановичем відлитий 1720 р. дзвін на замовлення майбутнього наказного гетьмана Павла Полуботка. Дзвін має красиву форму та рельєфне декорування.

Серед львівських майстрів ливарної справи вирізняється родина Полянських, яким належить виготовлення дзвону Успенської церкви під назвою «Кирило». У м. Броди, що біля Львова, також активно діяла майстерня родини Дублянських. Створені тут вироби розповсюджувалися в різних регіонах України.

Важливою галуззю декоративно-прикладного мистецтва було різьблення по дереву та рогові. Особливо поширеною була художня обробка дерева. Із цього матеріалу виготовляли різні архітектурні деталі, меблі, засоби транспорту, речі релігійного призначення.

192

Із ритуальних предметів найбільше виготовляли різьблених хрестів. Дуже поширені в той час ручні хрести оздоблювалися фігурними зображеннями, геометричним і рослинним орнаментом. На деяких з них рельєфно й реалістично виконувалися складні багатофігурні композиції. Вони розмішувалися на плоскому або «цьоканому» тлі, що надавало їм особливої виразності.

Плоске, рельєфне та кругле різьблення використовувалося для оздоблення дерев’яних свічників. Особливо цікавими є такі свічники із скульптурними підставками у вигляді левів, орлів, ніг тощо. Наприклад, на одному зі свічників є підставка у вигляді трьох ніг орла, що тримає кігтями кульку.

Пишне рельєфне різьблення властиве для таких церковних предметів, як престоли, кіоти, аналої тощо. У міських храмах вони мали, як правило, бароковий характер, були розмальовані або позолочені, у сільських церквах були дещо простіші.

Уселянських хатах різьбою прикрашали сволоки, столи, мисники, скрині, полиці тощо. Крім популярного плоского орнаментального різьблення, часто при виготовленні меблів використовували профільоване вирізування. Тенденція до підвищеної декоративності проявляється також в оздобленні сволоків. Їх різьблення збагачується новими елементами, зокрема, рослинними та епіграфічними. На сволоках зазначається господар будинку, дата побудови та ін. Різьблення часто стає досить рельєфним і соковитим.

Окрім різьблення на дереві, існувало також художнє різьблення на рогові. Це ремесло, яке розквітло вже в Київській Русі, після татарської навали помітно занепало. Але пізніше, переважно з XVII ст., починає активніше розвиватися.

Із кістки в другій половині XVII—XVIII ст. переважно виготовляли порохівниці — натруски. їх поява пов’язана з винайденням гладкоствольної вогнепальної зброї (пістолів, рушниць), заряд якої набивався з дула. У зв’язку з цим, треба було завжди мати при собі порох. Як виявилося, найкращими для зберігання пороху є порохівниці з рогу оленя. їх виготовляли з найтовстішої частини рогу, а торці закривали дерев’яними чи металевими заглушками. Зовні такий виріб прикрашався очковим та рослинним орнаментом, зооморфними малюнками тощо.

Популярним видом декоративно-прикладного мистецтва було килимарство. Воно розвивалося в містах і селах, при дворах козацької старшини та мануфактурах. Цими виробами охоче оздоблювали свої покої козацька старшина та польське панство. Виробництво килимів настільки розширилося, що вони навіть ставали предметом експортної торгівлі.

Уписьмових джерелах виявлено згадку про килимову майстерню в маєтку козацького полковника П. Полуботка в с. Михайлівці на Сумщині. Донині зберігся виконаний тут килим із гербом Полуботка, який є зразком так званих панських килимів. У центрі килима виконано геральдичну композицію в стилізованому обрамленні. Навколо неї симетрично розміщені геометричний орнамент, зображення павичів та вазонів.

Більш поширеними були килими з геометричним і рослинним орнаментами. Килими з квітковим орнаментом великою популярністю користувалися

193

в Центральній і Східній Україні, а також на Поділлі та Волині. Тло килимів заповнювали зображення квітів, галузок, букетів. На Черкащині та Київщині виготовляли килими із суцільно зітканими дрібними квітами. На Лівобережжі часто практикували симетричну композицію з букетом в оточенні двох кошиків. У багатьох виробах квіткові композиції поєднували із зображенням пташок, метеликів тощо.

Поряд з рослинними орнаментами в Центральній і Східній Україні існували килими з геометричним орнаментом. Проте чим ближче до заходу геометризація декору зростала. Такі килими були дуже поширені на Прикарпатті, Західному Поділлі та Волині. Наприклад, на одному з волинських килимів зображено великі фігури геометричного орнаменту та вузьке обрамлення.

В Україні продовжували розвиватися вишивка та гаптування. Селянські вишивки до цього часу майже не збереглися. Тому розвиток вишивки та гаптування можливо простежити лише на зразках, створених народними майстрами для заможних верств населення та церкви.

Вишивали на різних видах тканин: полотні, оксамиті, сукні та ін. Використовували різнобарвні шовкові нитки й просту заполоч червоного, білого та чорного кольорів. Особливою вишуканістю вирізняється гаптування, яке виконувалося золотими та срібними нитками. Гаптуванням прикрашали як церковні речі (плащаниці, фелони, єпітрахшгі), так і речі заможних людей (сорочки, жупани, рукавиці, сідла, чохли для зброї тощо). Гаптування стає більш рельєфним. Вишитий орнамент набуває вигадливіших форм і перенасичується дрібними елементами. Образотворчі зображення включаються в орнаментальний ритм, стають елементом орнаменту. Це добре помітно, наприклад, на єпітрахилях із композицією «древа Ієсеєвого» і пишно вишитих скрижалях з гербами козацької старшини.

Фігура людини була основним мотивом гаптування. У XVIII ст. при и виконанні поступово зникає нерухомість і фронтальність. Постаті та складки одягу моделюються вільніше, а при зображенні ликів часто використовується техніка живопису. На багатьох виробах постаті творять багатофігурну, іноді асиметричну композицію. Яскравими зразками таких виробів є, зокрема, сюжети «Таємної вечері», які відображають вишуканий художній смак, творчу фантазію та велике технічне вміння українських майстринь.

Рекомендована література

Величко О. Історія української культури: посібник / О. Величко, А. Момрик та ін. — К.: Книга плюс, 2012.

Історія української філософії : курс лекцій / B.C. Горський — К. : Наук, думка, 1996. Історія української культури / за заг. ред. І. Крип’якевича. [Репринт, вид.]. — VII зшиток —

К.: Обереги, 1993.

194

Історія української культури: у 5 т. / B.C. Александрович, В.Й. Борисенко, Т.М. Воврот та ін. — К. : Наук, думка, 2003. — Т. 3.

Історія світової та української культури : підручник для вищ. закл. освіти / В.А. Греченко, І.В. Чорний, В.А. Кушнерчук, В.А. Режко. — К. : Літера ЛТД, 2005.

Історія української культури : навч. посіб. / О.Ю. Колтунов, О.О. Уварова. — О. : ОНМедУ, 2011.

Історія українського мистецтва: у 6 т. / гол. ред. М.П. Бажан — К., 1968. — Т. 3. —437 с. Кузенко П. Сакральна культура України : навч.-метод, посіб. / П. Кузенко ; за ред. В.А.

Качкана. — Ів.-Фр., 2008.

Попович М. Нарис історії культури України / М. Попович; — 2-е вид., виправи. — К. :

АртЕк, 2001.

Історія декоративно-прикладного мистецтва України (XIII —XVHI ст.) : навч. посіб. / O.P. Тищенко. — К. : Либідь, 1992. — 192 с. : іл.

Художня культура України : навч. посіб. / Л.М. Масол, С.А. Ничкало, Г.І. Веселовська, О.І. Оніщенко ; за заг. ред. Л.М. Масол. — К. : Вища шк., 2006.

195

Розділ 6

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА КІНЦЯ XVIII — ПОЧАТКУ

XXСТОЛІТТЯ

6.1.Особливості розвитку української культури кінця XVIII — початку XIX століття як складової європейського культурноісторичного простору

Кінець XVIII — середина XIX ст. в історії української культури позначений втратою навіть тих залишків автономії, за які боролося козацтво, починаючи від Богдана Хмельницького і до останнього гетьмана Кирила Розумовського. На противагу процесу ополячення, що здійснювався в часи Речі Посполитої, Російська імперія запропонувала поступову русифікацію. Українській нобілітет, відірвавшись від рідного коріння, у світогляді та буденному житті наслідує європейські та російські традиції, мову, а українська — з часом перетворюється на селянську і визнається провінційною. Санкт-Петербург, як і Відень, вабив до себе не лише перспективами улаштування кар’єри, але й як центр великосвітського життя: розваг, наук, мистецтв, потрібних знайомств. Виразно про це писав Є. Гребінка: «Петербург є колонія освічених українців — усі громадські місця, всі академії, всі університети наводнені земляками». Так, опинившись у складі Російської та Австро-Угорської імперій, українська культура зазнала відчутного впливу їх імперського духу, але, водночас, стала відкритою для тих процесів культурно-мистецького життя, які домінували у Європі. «У союзі філософів та правителів» бачили перспективи розвитку своїх імперій як в Австрії (імператриця Марія Терезія та її син Йосип II), Пруссії (імператор Фрідріх II), так і в Росії (імператриця Катерина II). Фігура короля як мудрого правителя, що діє на благо свого народу, сприймалася водночас помазаником Божим і посередником між аристократичною елітою та амбітною буржуазією. Художники і поети працювали у стилі, що визначався строгістю і чіткістю по

196

ставлених форм і увійшов в історію під назвою «класицизм». Зародився класицизм (classicus — зразковий) у монархічній Франції ще в XVII ст., проте під впливом Просвітництва у XIX ст. здобув визнання в усій Європі.

Запити до формування стилістики класицизму передовсім визначалися потребами королівського двору і його оточення. Просвітництво як ідейний рух ґрунтувалося на переконаннях у здатності людського розуму раціонально пізнати природу та суспільство і боротися із забобонами й неуцтвом. Покладаючись на розум, просвітники сподівалися не лише осмислити упорядковану і гармонійну світобудову, закласти основи громадянської рівності, політичних свобод, але й звільнити людину від соціального та природного рабства, створити природну мораль, природне право і навіть природну релігію. Французькі просвітники М.Ф.А. Вольтер, Д. Дідро і Ж.Ж. Руссо були теоретиками Французької революції. Зруйнувавши Просвітницький оптимізм, Велика французька революція спричинила зміну ціннісних орієнтацій повсталих націй. Особливе піднесення, навіяне революційними подіями у Франції, переживала Німеччина, яка на той час вирізнялася особливо консервативним режимом та нетерпимістю до будь-яких новацій і змін. У Німеччині формуються перші лі- тературно-філософські гуртки та товариства, до яких відносять «Бурю та натиск» («Sturm und Drang»), головним теоретиком якого вважається німецький філософ-просвітник, автор відомих праць «Ідеї до філософії історії людства» та «Про походження мови» Иоган Готфрід Гердер (1744—1803).

Проте вже наприкінці XVIII ст* поряд з ідеологією просвітницького абсолютизму в Європі зароджується романтизм. Теоретичні засади цього руху ґрунтуються на переосмисленні на той час радикально застарілої просвітницької ідеології, революційному пафосі, жадобі до волі та самовираження. Частина дослідників називають цей рух «естетичною революцією», яка на противагу раціоналістичному просвітництву пропонує ірраціоналізм, заснований на культі творчої особистості. До основних рис романтизму належать: культ сильної вольової особистості, що здатна протиставити себе усталеним приписам суспільної моралі, закону та здоровому глузду; ідея волелюбства і захисту свобод особистості, що є ключовою в ідеології романтизму; тяжіння до синтезу (на відміну від індивідуалізму попередньої доби), що формує культ природи і природності; пріоритети творчості, ірраціонального, містичного і навіть магічного; іронічність і навіть саркастичність, джерелом натхнення яких є не антична доба, а Середньовіччя, якому відповідає сприйняття трагічного розколу між жорстокою дійсністю та ідеалом; значна увага приділяється вивченню фольклорно-етнографічної спадщини свого народу, що об’єднує, гуртує націю і є важливим елементом процесу ідентифікації особистості; саме романтизму належить визначення поняття національного як естетичної категорії. Звернення до витоків культури свого народу стимулювало вивчення його історичного минулого. Не випадково XIX ст. відоме як «вік історіографії». Батьківщиною романтизму стала Німеччина. Філософсько-естетичні принципи романтизму сформовано представниками

гурту енських романтиків, до якого входили:

197

брати А. та Ф. Шлегелі, Новаліс (справжнє ім’я Фрідріх фон Ханденберг), Й.Г. Фіхте, Ф.В. Шеллінг, Ф. Шлейєрмахер та Л. Тік. Свої теоретичні та поетичні розвідки представники гурту друкували у заснованому для таких цілей часописі <Атеней» (1798— 1800).

Ідеї єдності, солідарності, братерства, свободи та національної самовизначеності мали резонанс по всьому світі і хвилею «весни народів» докотилися до українських земель. Подальший розвиток соціально-політичних подій, пов’язаних із антиросійським повстанням поляків 1863 р., болісно вдарив і по українству. Того ж 1863 р. Валуевським циркуляром1 заборонялося друкувати книжки українською мовою. Ситуація стала іще гнітючішою після прийняття 1876 р. Емського указу, за яким заборонялося не лише друкувати україномовні книжки, але й завозити на територію Російської імперії книжки із-за кордону, надруковані українською мовою. Не менш жалюгідне становище було і в українців, що проживали в Австро-Угорській імперії. Характерними рисами української культури цього періоду є:

домінування ідеології просвітницького абсолютизму та класичного академізму, що відповідали імперським амбіціям обох держав;

інтеграція українців до австро-угорської та російської культур, що, з одного боку, давало можливість ознайомитися і долучитися до європейських та російських ідейних рухів і мистецьких стилів, які там панували, а з іншого, — викликало протест проти усього, що нав’язувалося владою. Ідея звернення до витоків власної культури найвиразніше задекларована у романтизмі, який знайшов поживний ґрунт і на українських землях;

усвідомлення представниками української інтелігенції необхідності єднання та боротьби за право на вільний розвиток власної культури. Так з’являється українофільська ідеологія, яка мала значний вплив на українську культуру XIX ст.

6.2.Українська література на шляху від просвітництва до романтизму

На українські землі Австро-Угорської та Російської імперій романтизм проникає майже одночасно. Предтечею українського романтизму переважна частина дослідників вважають зачинателя української літератури, відомого просвітника І.П. Котляревського (1769— 1838), який народився у сім’ї полтавського канцеляриста міської управи. Вступивши до Полтавської семінарії, але не відчувши потягу до духовного звання, Котляревський залишає її, так і не закінчивши, деякий час працює канцеляристом, приватним учителем. 1796 р. Котляревський вступає на військову службу до Сіверського карабінер

198

ного полку, але вже 1808 р. приймає рішення вийти у відставку. Особисте знайомство з членами руху декабристів сприяє його вступу (1818) до полтавської масонської ложі «Любов до істини». її керівником був М.М. Новіков — один із співзасновників «Союзу благоденства», програма якого включала пункти повалення царизму, ліквідації кріпацтва та встановлення республіканської форми правління. 1821 р. Котляревського обирають почесним членом «Вільного товариства любителів російської словесності», що мало репутацію своєрідного центру декабристського літературного руху. Збереглися свідчення, за якими на його засіданнях декілька разів читалася «Енеїда», яка була схвально сприйнята. Завдяки «Енеїді, на малороссийский язык перелицѐванной И. Котляревским», яка є поемою бурлескно-травестійного жанру, до письменника прийшла справжня слава митця. Захоплення патріотичними подвигами українського козацтва, любов до поетичної народної української мови, не позбавленої іронії, підготували прекрасний ґрунт і надали чудовий матеріал для створення справжнього українського літературного шедевру.

Особливе місце у списку представників українського романтизму посідає М.В. Гоголь (1809—1852), ранній період творчості якого був навіяний романтичним світосприйняттям («Вечори на хуторі поблизу Диканьки»).

Картини життя українського селянства та міщанства зустрічаємо у прозових і драматичних творах Г.Ф. Квітки-Основяненка (1778—1843), байках і ліричних поезіях Є. Гребінки (1812—1848), байках і баладах 77.77. Гулака-Ар- темовського (1790—1865), творчість яких також не позбавлена впливу романтизму. Об’єднує усіх трьох і та обставина, що розкрився їхній талант у Харкові, який після відкриття першого на Лівобережжі університету (1805) на початку XIX ст. став центром просвітницького життя України.

Українські гурти романтиків. Творчість українських романтиків пов’язують із діяльністю сформованих за європейською традицією гуртів по- етів-однодумців, до яких в українській культурі відносять харківське коло романтиків, гурт «Руська трійця» та КирилоМефодіївське товариство.

Харківське коло романтиків. 17 січня 1805 р. у м. Харкові за сприяння відомого просвітника, громадського діяча та науковця Василя Назаровича Каразіна (1773—1842) було відкрито перший університет. В.Н. Каразін став не лише одним із співзасновників цього закладу вищої освіти, але й автором першого університетського уставу. Ідеї просвітництва та романтизму з’являються у стінах цієї цитаделі науки вже з перших років його заснування завдяки зусиллям його професорів: И.Б. ІПаду та И.Х. Кронебергу.

Иоганн Баптист Шад (1758—1834) народився в Баварії і після закінчення єзуїтської семінарії близько тридцяти років був ченцем бенедиктинського

монастиря. Знайомство Й. Шада з філософією І. Канта та И. Фіхте призвели до духовної кризи, а після публікації написаного ним гостросатиричного твору про чернече життя змушений був утікати із монастиря. Деякий час посідав посаду приват-доцента в Єнському університеті (центрі енського кола романтиків), де і написав філософський трактат, присвячений філософії Й. Фіхте.

199

Проте еволюція поглядів на світ наблизила Й. Шада до філософії Ф. Шеллінга, палким прихильником якого він залишався до кінця життя. Волею долі під час перебування в м. Гале управитель Харківського навчального округу граф Северин Потоцький, за рекомендацією И.В. Гете, запорошує И. Шада переїхати до Харкова, і він погоджується. З часу заснування університету Й. Шад посідає кафедру умоглядної та практичної філософії, викладаючи в університеті курси логіки, історії, естетики та психології. Завдяки його діяльності вихованці Харківського університету мали можливість ознайомитися з ідеями німецької класичної філософії й ідеологією романтизму. У Харкові вийшло друком кілька його робіт: «Логіка чиста та прикладна» (1812), «Природне право» (1814) та промова з нагоди «звільнення Європи» від Наполеона (1814). Однак 1816 р. за пропаганду «антидержавних» та «атеїстичних» ідей И. Шада було виключено з університету і він мав виїхати за межі Російської імперії. Прихильником філософії Й. Шада був вихованець Київської академії Д.М КавунникВеланський. До учнів Й. Шада відносять А/. Дудровича та професора класичної філософії Харківського університету И.Х. Кронеберга, який розробляв ідеї романтичної натурфілософії, естетики та теорії літератури.

До харківського кола українських поетів-романтиків входили: М. Петренко, В. Забіла, А.Л. Метлинський, Л.І. Боровиковський та О.С. Афанасьєв-Чужбин- ський. Більшість творів представники цього кола друкували у харківських та петербурзьких альманахах: «Ластівка», «Сніп», «Молодик», «Южный русский зборник», а працювали переважно у жанрі романсу та ліричної пісні, використовуючи засоби народної пісенної символіки. Одним із перших представників літературного романтизму на поетичний ниві в Україні вважається Левко Іванович Боровиковський (1806—1889). Свої перші поезії він публікує наприкінці 20-х років у «Вестнике Европы». Пізніше друкувався в альманасі «Ластівка» та «Отечественных записках». Займався і перекладацькою діяльністю. До перекладів українською слід віднести поему «Фаріс» А. Міцкевича та поезію «Зимний вечер» О. Пушкіна. Найвідомішими творами Л. Боровиков - ського є балади «Маруся» (переспів твору Жуковського «Світлана»), «Чарівниця», «Чорноморець»; пісні на історичну тематику «Козак», «Бандурист», «Палій». 1852 р. окремим виданням було надруковано збірку народної тематики «Байки та прибаютки».

Найбільшої слави Михайлові Миколайовичу Петренку (1817—1862) приніс вірш

«Недоля», що став відомою народною піснею «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю, чому я не сокіл, чому не літаю...». Провідною темою творчості Віктора Миколайовича Забіли (1808—1869) була тема нещасливого кохання та самотності. 1838 р. у маєтку Тарнавського в Качанівці він познайомився із відомим російським композитором М.І. Глінкою. Ця зустріч справила глибоке враження на обох і проклала дорогу до плідної співпраці. Два вірші

В.М. Забіли: «Гуде вітер вельми в полі..» та «Не щебечи соловейку...» — були покладені М.І. Глінкою на музику і, набувши слави як пісні-романси, увійшли до народного репертуару.

200

Творчість іще одного представника українського поетичного романтизму Амвроеія Лук’яновича Метлинського (1814—1870), не позбавлена слов’янофільської ідеології, припадає на 30-і роки XIX ст. 1839 р. вийшла друком збірка його віршів, пройнятих християнсько-містичним настроєм, під псевдонімом Амвросій Могила. У збірці, яка отримала назву «Думки і пісні та дещо», поет ідеалізує гетьманську добу, оспівує славу козацької старшини. 1850 р. А. Метлинський захистив докторську дисертацію на тему «Взгляд на историческое развитие теории прозы и поэзии».

До харківського кола романтиків відносять і ранній період творчості українського історика Миколи Івановича Костомарова (1817—1885), який народився у слободі Юрасівка Воронезької губернії у сім’ї поміщика. Оскільки з’явився на світ Микола Іванович до офіційного шлюбу батьків (мати майбутнього українського історика була колишньою кріпачкою), то усиновити первістка батьку так і не вдалося. За жорстоке ставлення до челяді батька М. Костомарова було вбито, а нагромаджений ним капітал викрадено, і сім’я опинилася у скруті. Закінчивши Воронезьку гімназію (1833), майбутній учений вступає до Харківського університету і захоплено вивчає історію. 1838 р. у Москві він відвідує лекції Шевирьова, вивчає українську мову і перші віршовані збірки та дві драми підписує псевдонімом Ієремія Галка. Після захисту дисертації «Об историческом значении русской народной поэзии» (1844) Костомаров входить до гурту молодих етнографів та літераторів (І. Бецький, О. Корсун, П. Кореницький). 1846 р. Костомарову запропонували посаду викладача російської історії в університеті св. Володимира. Він переїжджає до Києва і там формує гурт однодумців, закладаючи основи майбутнього Кирило-Мефодіївського товариства.

Кирило-Мефодіївське товариство. Світогляд представників КирилоМефодіївського товариства формувався у руслі ідеології романтизму, але, на відміну від харківського кола романтиків, братчики (як вони себе називали) уперше в Україні започатковують розроблення філософії української національної ідеї. У літературі, присвяченій вивченню діяльності Кирило-Мефодіївського товариства, його називають першою таємною політичною організацією, що була створена у Києві у грудні 1845 р. і проіснувала до березня 1847 р. До товариства входили: М. Костомаров, В. Білозерський, М. Гулак, П. Куліш,

О. Навроцький, Д. Пильчаков, М. Савич, Г. Андрузький, І. Посяда, О. Тулуб. Насамкінець діяльності товариства до нього долучився і Т. Шевченко. Місцем для зустрічей братчиків було обрано будинок протоієрея Завадського, що розміщувався відразу за Софійською огорожею. Там створено «Статут» товариства та установчу «Записку». Наприкінці лютого 1847 р. студент Петров, що проживав по сусідству з М. Гулаком, довідавшись про існування таємного товариства, написав донос, за яким почалися арешти. Незважаючи на спробу київського цивільного губернатора І.І. Фундуклея, який підтримував тісні стосунки з М. Костомаровим, П. Кулішем, Т. Шевченком, попередити кирило-ме- фодіївців про майбутні обшуки та арешти, зарадити ситуації так і не вдалося. Особливо тяжким виявився цей удар для М. Костомарова, якого заарештували

201