Історія_Української_Культури

бів вираження, з матеріальністю фарб, з конкретністю ліній. До того ж, не вмів та й, очевидно, не хотів жити з мистецтва (нерідко голод і холод заполонювали його майстерню); трагізм його полягав у тому, що художник «при виїмковому малярському таланті й темпераменті виявив стільки ж, коли не більше, егоцентризму й самозакохання. Муравлиною працею молодости й надлюдською творчою мукою здобуті успіхи вихилили його з рівноваги й привчили дивитися на все — на світ і людей, на минуле й сучасне мистецтва, на його проблеми й завдання крізь трагічно заломану призму самобажання... Те своє самозахоплення він умів перелити на окружения й, селекціонуючи його по окресленій напрямній, витворив довкола себе зачароване коло, в якому змарнів великий капітал його молодости й пропали можливосте дального розвитку. Це власне була трагедія Новаківського й трагедія української образотворчосте».

1939 р. М. Голубець написав дві серйозні розвідки: «Різбар Сергій Литвиненко» та «Павло Ковжун». Ця, друга, студія — нарис творчості Павла Ковжуна, творчість якого була справжнім художнім явищем. Мистецтвознавці відзначали специфіку Ковжунової палітри, цю особливу атмосферу української культури, яка, за словами Святослава Гординського, була культурою «імперіяльного типу, що її вміє формувати і витискати тільки Київ». Форма і зміст Ковжунових малярських робіт органічно поєднували в собі буйностихійну вдачу Сходу із суворістю класичного ладу (хоча, на думку С. Гординського, він відбив у своїй діяльності футуризм, кубізм, пуризм, надреалізм). Як митець П. Ковжун належав до тих, хто, за словами М. Хвильового, потопав у «шароваристій просвітянщині». Але він напрочуд талановито вмів «віддихати широким подихом світового мистецтва», перетравляючи його напрями, ніколи не перестаючи бути наскрізь національним і в формі, і в змісті. Уся творчість П. Ковжуна наповнена задирливо-войовничим, експансивним українським духом.

Справедливо вважаючи творчість П. Ковжуна явищем наскрізь історичним, М. Голубець повторює слова І. Іванця із посмертної згадки про художника «Впала кольона». Бо за цими двома місткими словами, а точніше, за цим словосполученням — ціла катастрофа, в яку потрапило українське малярство при втраті Ковжуна — художника-живописця, графіка, мистецтвознавця, громадянина.

М. Голубець подає читачеві невеликий нарис-екскурс, де переважають біографічні дані, відтак переходить до характеристики творчості. Він вказує на безкінечну кількість зацікавлень, глибину й тонкість у сприйманні явищ зовнішнього світу, філософічний спокій, який допомагав йому «лагодити гостроту контрастів у всьому, що так чи інакше накидувалася його світовідчуванню. Виїмково тонке почуття гумору належало теж до прикмет його характеру й до арсеналу засобів у боротьбі з життєвими труднощами».

З розвідки-есею М. Голубця довідуємося, що поряд з малярством П. Ковжун займався публіцистикою, був дуже активний у громадсько-політичному житті, причому як організатор і зв’язковий у мистецькому світі мав неоціненні заслуги. Він з буденною терпеливістю писав як свої графічні роботи, так і листи

302

у різні сторони світу, де тільки бачив найменшу можливість досягти чогось на користь українського мистецтва. Водночас П. Ковжун повністю віддався мистецтвознавству, надолужуючи нестачу теоретичної підготовки «ентузіазмом і тонким розумінням мистецьких цінностей, що випливали з його пристраснобезпосереднього відношення до мистецтва».

Саме завдяки М. Голубцю пізнаємо, що П. Ковжун залишив глибокий слід в українському мистецтві і як церковний маляр-декоратор. Орнаментальні мотиви на стінах галицьких церков, світських будівель — цьому свідчення.

Олійні картини, гуаші, які він нерідко робив для прожитку, — це теж своєрідні і, до речі, рідкісні художницькі документи його малярського світосприймання.

М. Голубець досить широко пише про той київський ґрунт, на якому П. Ковжун разом з братами Семенками на початку 1913 р. сформували мистецький гурток «Футуристичний»; як глядацька публіка «прочитала» його перші футуристичні графічні роботи («Місто», «Вулиця», «Танго», «Пейзаж»); як він, шукач, зацікавився бароковою добою української графіки; як графік підготував палітурки до книжки В. Винниченка «Хведько Халамидник»; як змодернізував обкладинки до цілої низки київських журналів («Огні», «Маяк», «Дзвін», «Сяйво»).

Коли ж доля П. Ковжуна закинула на еміграцію, він віддався літературномистецькому місячнику «Митуса» (поряд з Р. Купчинським, В. Бобинеьким був членом редколегії). Він ілюстрував, робив заставки та обгортки до журналу «Будяк», видань «Червоної калини», «Просвіти».

На виставках гуртка діячів українського мистецтва» у Львові П. Ковжун експонував олійні етюди, оригінали книжкових обгорток, видавничих марок, заставок та карикатур. Він брав участь у показах у Празі (1924), Брюсселі (1927), Лос-Анджелесі (1931), Берліні (1933), Римі (1938). Визначним явищем в українській духовній культурі була поява двох альбомів П. Ковжуна: «Графіки» (1924) та «Екслібрис» (1932). Про останній М. Голубець писав: «Одною з ділянок графічної тематики Ковжуна став екслібрис, до речі, насаджуваний в нас Ковжуном штучно і насильно нерідко і серед людей, які, не маючи книжок, все ж таки мають...

екслібриси... Громадянство, що про його бібліофільство можна говорити тільки з гіркою усмішкою на устах, діждалося репрезантащйного і люксусового видання, що перед здивованими чужинцями свідчило про розцвіт нашого бібліофільства, а графічну культуру української книжки з одного маху підтягло до європейського рівня». Додамо, що 1930 р. П. Ковжун організував у Львові Виставку слов’янського екслібрису. До речі, він разом з художниками-новаторами остаточно оформив 1931 р. Асоціацію незалежних українських митців, організували ряд виставок європейської орієнтації і рівня, чим, за словами М. Голубця, «дорепгги перетравивши елементи українського бароко та народницького етнографізму, повернув колесо українського мистецтва в бік сучасної Європи».

Як мистецтвознавець П. Ковжун став редактором журналу «Мистецтво» (1932—1936), видав кілька монографій (про Сахновську, Глущенка, Геца), регулярно публікував свої статті, огляди.

303

Високу оцінку серед фахівців дістали наукові дослідження М. Голубця «Українське мистецтво: Вступ до історії» (Львів; Київ, 1918) та «Українське малярство XVI—XVII ст. під покровом Ставропигії» (Львів, 1920). В останній праці автор аналізує доісторичну культуру українських земель, мистецтво держави Володимира і Ярослава, Галицько-Волинської держави, епохи ренесансу, галицьке малярство XVI—XVII ст., мистецтво наддніпрянців

XVI— XVII ст.

Великою популярністю користувався нарис-есей М. Голубця «Галицьке малярство» (Львів, 1926). У розділі «Сто літ галицького малярства» автор робить аналітичний огляд галицькогомалярства за сто літ через мистецтвознавчий розбір досягнень визначних його представників Остапа Білявського, Луки Долинського, Теодора Яхимовича, Рафаїла Гадзевича, Івана Вендзіловича, Івана Лучинського, Юлія Коссака, Теофіля Копистинського, Тита Романчука, Теофіля Терлецького, Івана Труїла, Юліана Панькевича, Миколи Івасюка, Віктора Масляниківа, Миколи Бурачека, Олени Кульчицької, Івана Северина, Олекси Новаківського та ін.

Вдало поєднані автором штрихи біографії того чи іншого митця, професійний розбір багатьох картин, спогади самих майстрів художньої справи та їхніх шанувальників, листи й щоденникові записи — все це працює, так би мовити, на широку панорамність мистецького дослідження та його конкретику. Ось, наприклад, самооцінка Корнила Устияновича: «...Півсотні церков має мої ікони, п’ятнадцять — іконостаси, одинадцять — стінопись, у сімох лишив я, кромі декоративних картин, вартісні твори мистецтва за час від 1862 до 1902 р. І тих сорок літ праці не принесло мені ані грошей, ані слави, так само як моя письменницька діяльність не діждалася заслуженого признання. Був я і згину | загальновідомим, але ніколи не поважаним, не любленим щирійше і ділєтантом у всьому. Не одушевив я нікого і зійду так зі світа, хоч видиться мені, що так воно бути не повинно...». Слова самого художника, чиї полотна («Мойсей», «Христос перед Пилатом») й сьогодні прикрашають стіни Преображенської церкви у Львові, досить чітко характеризують нашу українську громадськість в умінні поцінувати митця.

Ці слова можна трансформувати й на творчість самого Миколи Голубця, визначного культуролога, етнолога, чиє ім’я на десятки літ безпідставно було викреслено з нашої літературознавчої й мистецтвознавчої спадщини, загалом з літературного й культурного процесу.

Як бачимо, подані творчі біографії визначних діячів української культури — це безцінні сторінки в її історії.

Рекомендована література

Енциклопедія українознавства: Словникова частина. — [Перевид. в Україні]. —Л., 2000. —

Т. 9.

304

Історія української культури: зб. матеріалів і документів / Упоряд.: Б.І. Білик, Ю.А. Горбань, Я.С. Калакура та ін.; за ред. С.М. Кланчука, В.Ф. Остафійчука. — К.: Вища шк.,

2000.

Канкан В. Нев’януча галузка калини: Українські літератори, вчені, громадські діячі. — в діаспорі / В. Качкан, О. Качкан. — К., 2011.

Канкан В. Пастори слова: Українські письменники, вчені, громадські діячі — із священицьких родин / В. Качкан, О. Качкан. — К., 2011.

Качкан В. Постаті: Студії, есеї, сильветки, рефлексії : у 2 т. / В. Качкан — Ів.-Фр. : Місто НВ,

2012. — Т. 1.

Ріпецький С. Українське січове стрілецтво / О. Ріпецький — Л., 1995.

305

Розділ 8

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА XX СТОЛІТТЯ

8.1. Особливості культурного життя доби відновлення української державності (1917—1920 роки)

XX ст. дало світові складну і суперечливу культуру. Це культура напруженого пошуку в усіх напрямах. Це століття воєн і потрясінь, століття перебудов, народження численних соціально-культурних теорій, небаченого соціального експерименту, осмислення людського розвитку і формування культури та культурології як науки і світогляду, століття, яке в центрі людського світорозуміння поставило взаємодію людини і всього живого, її відповідальність за майбутнє цивілізації.

У XIX ст. відбуваються нагромадження матеріалу, вивчення культури в межах етнографії, антропології, фольклору, наукове осмислення української культури, її специфіки. Значний внесок у цей процес зробили М. Драгоманов, В. Антонович, І. Рудченко, О. Потебня, О. Русов, П. Житецький, М. Лисенко.

І. Франко розглядав українську культуру як процес розвитку матеріальних і духовних цінностей, пов’язував її з боротьбою за справедливість. М.С. Грушевський, аналізуючи історію розвитку української культури, висуває на перший план проблему перебудови соціального життя, особливого значення надаючи при цьому науці та освіті. І. Огієнко, досліджуючи українську культуру, розглядає її вплив на інші культури від найдавніших часів.

На початку XX ст. в усіх партій і культурно-просвітницьких рухів була спільна національна ідея, вони відстоювали право на самостійний національний розвиток. Як у Наддніпрянській Україні, так і в Галичині існували об’єднання, діяльність яких спрямовувалася на посилення великоруського впливу і які ставили за мету розчинити українську мову, український народ. Це так звані-

306

москвофіли, які проводили русифікаторську політику. Ці консерватори виступали 1914 р. проти вшанування пам’яті Т.Г. Шевченка, відстоювали російські шовіністичні ідеї.

Особливою рисою українського культурно-політичного руху кінця XIX ст. є те, що вже у 80-і роки завдяки громадівцям, просвітянам він у російській і австро-угорській частинах України розвивається в паралельних демократичних руслах. Представники реакційного москвофільського напряму, не маючи широкої підтримки серед української інтелігенції, поступово вимушені були зійти зі сцени. Політична агітація розбудила суспільство, наслідками чого стало проведення численних мітингів-віч.

У цей час українська культура перебувала у складних умовах, її поступ мав здебільшого суперечливий характер. Імперські та тоталітарні режими економічно, соціально, моральнопсихологічно сприяли поширенню комплексу культурної неповноцінності української нації або безпосередньо руйнували її культурні структури. Незважаючи на це, українська культура жила і розвивалася, мужніла і збагачувалася, засвоювала набутки культур інших народів, повною мірою виражаючи власний духовний світ. У XX ст. здобутки українських митців у царині літератури й образотворчого мистецтва, досягнення вчених у різних галузях науки є вагомими й оригінальними.

Поступ української культури відбувався у період гострого військово-політичного протистояння, національно-визвольних змагань, громадянської війни, проте в цей час склалися принципово нові умови для розвитку української національної культури. Початок XX ст. в Україні характеризується активізацією революційного процесу. В Україну широким потоком входили передові ідеї наукової і філософської думки. Національні ідеї глибше проникають у народні маси, руйнуючи стіну, яка до того розділяла інтелігентів-патріотів і народ. У сфері духовної культури це період плідного розвитку науки, освіти, літератури, мистецтва, період діяльності таких корифеїв, як І. Франко, М. Грушевський, В. Вернадський та інші.

Ключовим завданням українська інтелігенція вважала поширення освіти рідною мовою. На східних землях лише революційні події 1905 р. формально зняли усі заборони на українське слово. Саме в той час і з’являється українська преса — газета «Громадська думка», згодом «Рада», складаються сприятливіші умови для українського книговидавництва. Відновлюють роботу культурноосвітні товариства.

Однак послаблення, які було здійснено царським урядом після 1905— 1907 років, згодом скасовано: закрилися громадсько-культурні товариства, зупинено видання українських книжок, під забороною стало читання лекцій українською мовою, русифікувався театр, а з початком Першої світової війни українське культурне життя і взагалі завмирає.

Лютневі події 1917 р. в Росії дещо лібералізували культурологічну ситуацію в Україні, однак істинним виразником інтересів українського народу стала Центральна Рада, утворена у березні 1917 р. Цей представницький орган одра-

307

зу ж проголосив основним завданням своєї політики відродження рідної мови і школи. Неабияку увагу Генеральний секретаріат народної освіти приділяв питанням вищої школи, і тому вже восени цього ж року відбулося урочисте відкриття першого Українського народного університету в Києві, а у листопаді — Академії мистецтв, яка стала першою вищою художньою школою в Україні.

Добрі почини Центральної Ради у галузі розвитку української культури продовжив уряд Української Держави гетьмана П. Скоропадського, який упродовж короткого часу відкрив більш як п’ять десятків гімназій, а згодом у Києві й Кам’янщ-Подільському відкрито й активно запрацювали два українські університети. Тоді ж засновано Державний український архів,

Національну галерею мистецтва, Український історичний музей та Українську національну бібліотеку, фонд якої швидко зростав і уже наприкінці 1918 р. у ній налічувалося більше 1 млн книг. За кількістю та якістю книг Українська національна бібліотека могла конкурувати з кращими бібліотеками Європи. У Центральній Україні основним науковим осередком стала Українська академія наук, яка передбачала три основні фахові напрями своєї діяльності: історико-філологіч- ний, фізико-математичний та соціально-економічний. В її склад входили три інститути, більше двох десятків кафедр, кілька комісій та комітетів.

У перші роки її існування вагомий внесок у розвиток науки зробили такі відомі вчені, як

природознавець В. Вернадський, історик Д. Багалій, філолог В. Перетц, сходознавець А. Кримський, економіст К. Воблий, математики Д. Граве, М. Крилов, П Пфейфер, геолог П. Тутковський, хімік В. Шапошников, біолог М. Кащенко, ботаніки О. Фомін, В. Липський, гігієніст та епідеміолог О. Корчак-Чепурківський, мікробіолог і епідеміолог Д. Заболотний, археолог і етнограф М. Біляшівський, зоолог О. Нікольський та інші. Академія весь час відчувала брак коштів, майже вся наукова робота провадилася на громадських засадах. Найплідніше працював у ці важкі часи саме історикофілологічний відділ Академії наук, де творили не тільки такі метри науки, як академік Д. Багалій, але й молоді поети-неокласики і науковці 77. Филипович, М. Зеров, М. Драй-Хмара. Вони мали прямий стосунок до Комісії для складання біографічного словника українських діячів, керманичем якої був академік М. Василенко, а згодом — відомий вчений С. Єфремов.

До досягнень гетьманського уряду в освітній сфері треба ще додати заснування

Українського театру драми та опери, Української державної капели, Державного симфонічного оркестру тощо. Визначними є здобутки української культури у мистецькій сфері. На початку XX ст. в Україні поширюються ідейні та художньо-естетичні течії, якими жила Європа. Поряд з реалізмом утверджується модернізм, який шукає нові засоби мистецького відображення світу. Прихильники модернізму різко виступили проти захоплення митців старої генерації етнічно-побутовими жанрами, деталізацією, сільською тематикою та «патріотичними вигуками» і висловилися за аполітизм, чисте мистецтво. У красне письменство вони привнесли психологізм, сконцентрованість на внутрішніх переживаннях і суб’єктивних враженнях героя при мінімізації

308

дій та загальної характеристики тла подій (М. Коцюбинський, В. Стефаник, Леся Українка, В. Винниченко). У поезії починають переважати психологічні мотиви й індивідуальні почуття

(М. Вороний, Олександр Олесь, П. Карманський, О. Луцький, В. Пачовський), у прозі віддається перевага новелі. Модернізм породжує нові стилі — імпресіонізм, символізм, неоромантизм, футуризм. Важливим фактором культурного розвитку в Україні початку століття був театр, творцями модерного його виду вважають Лесю Українку, В. Винниченка, Олександра Олеся.

Початок XX ст. приніс значне пожвавлення і в українське музичне життя. Створюється нова професійна музика, почасти сповнена характерних для цієї епохи експресивних мотивів. З’являється плеяда талановитих композиторів: Я. Степовий, К. Стеценко, М. Леонтович, С. Людкевич. Продовжують діяти різні музичні товариства, гуртки, хорові капели, ставлячи музичні п’єси, оперети, опери. Серед них особливою активністю вирізнялися київське літературно-артистичне товариство, «Український клуб», Музичне товариство ім. М. Лисенка

уЛьвові, при якому 1905 р. організовано Вищий музичний інститут ім. Миколи Лисенка. Значний внесок у популяризацію української музики зробив перший в Україні стаціонарний музично-драматичний театр, заснований 1907 р. М. Садовським у Києві, де, крім драматичних вистав, ставились опери й оперети.

Українське скульптурне мистецтво поповнюється набутками адептів імпресіонізму, які виогранили талант у мистецьких школах Європи. Серед них виділяються Т. Гаврилко, М. Паращук, якому належать скульптурні портрети І. Франка, В. Стефаника, С. Людкевича, а також пам’ятник А. Міцкевичу у Львові, виконаний спільно з А Попелем; П. Війтович, який скульптурно оформив фасад та інтер’єр Львівського оперного театру.

Вархітектурному мистецтві початку XX ст. також утверджуються ідеї модернізму, пов’язані з використанням нових будівельних матеріалів і мистецьких форм (залізничні вокзали Львова, Жмеринки та Харкова), а поряд з ним — неокласицизму (Педагогічний музей

уКиєві, Громадська бібліотека у Харкові). Розвиток національного руху стимулював відродження українського стилю — звичайно, на новому підґрунті. Українські архітектори звертаються до вивчення пам’яток давніх часів та народної дерев’яної архітектури, публікують розвідки про них у часописах. На цій основі творять львівські будівничі В. Нагірний, автор численних церков у Галичині, та І. Левинський, якому належать проекти будинків товариства «Дністер», готелю Жоржа та Академічного дому у Львові. Кращим витвором у національному українському стилі є будинок полтавського земства (1901—1908), спроектований В.

Кричевським.

Імпресіоністичний напрям в образотворчому мистецтві формує М. Баткирцева, однак вона мешкала в основному у Франції та Італії й не могла остаточно перенести його на український ґрунт. В Україні ці ідеї виявляються у творах художників-реалістів Г. Дядченка, А. Куїнджі, Ф. Красицького, а особливо ж О. Мурашка — майстра психологічного портрета, автора відомої картини

309

«Похорон кошового». На західноукраїнських землях впливи імпресіонізму ще помітніші: творцями імпресіоністичного пейзажу були L Трут та М. Бурачек; розквітає талант О. Новаківського, який малює у дусі символічного імпресіонізму. Засновником цілої школи монументалістів є галичанин М. Бойчук. Основоположником нової української графіки був Г. Нарбут, який широко використовував українську тематику, узагальнив і трансформував її у кращих досягненнях української геральдики та книжкового мистецтва. Повернувшись в Україну після 1917 р., він став засновником, ректором і професором Української академії мистецтв — першої вищої художньої школи України. У цілому в українському живописі цього періоду виразно проступає тенденція до творення нового, «великого стилю», до монументалізації, філософського поглиблення й поетизації образів, більшу роль починають відігравати символи, метафора.

Отож, не беручи до уваги важкі форми національного гніту, переслідування і заборони, позбавлення своєї фундаментальної основи — національної школи з рідною мовою навчання, культурне життя в Україні на початку XX ст. значно активізується. Національно-демократична революція і здобуття Україною національної державності, незважаючи на їх поразку від більшовиків 1919— 1920 років, дали потужний історичний імпульс для національнокультурного будівництва навіть в умовах радянської державності 20-х років, що обмежувала творчі можливості й ініціативи.

8.2. Радянський етап розвитку української культури довоєнного періоду (1921—1941 роки)

Піднесенню культурного розвитку українського народу сприяли як соці- ально-політичні, економічні, так і світоглядно-ціннісні зміни, які виникають після Першої світової та громадянської війни за встановлення тих чи інших політичних прерогатив. Загальнокультурному відродженню в Україні у той час сприяла визвольна боротьба та революційні настрої і на західноукраїнських землях, що подавало примарну, але все ж надію на вирішення споконвічних національних проблем, відкривало можливість досягнення справедливішого соціального устрою. Але найважливішими стали нові історичні реалії. Нетривала державність Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки, політика українізації у перші післяреволюційні роки в Україні все ж зробили позитивні кроки у формуванні нової культурологічної свідомості.

У той час запропоновано базові принципи нової системи навчання, що полягала у загальності, доступності та обов’язковості шкільної освіти. Керівництвом Радянської України розроблено положення про середні навчальні заклади, навчання стало безплатним, хлопці і дівчата навчалися разом. Формувалася десятирічна школа, а на основі семи класів — виник професійнотехнічний напрям. Так само запроваджено два види вищої освіти: технікуми

310

та інститути. На початку 20-х років відкриваються робітничі факультети, що готували до вступу в навчальні заклади. Цього ж року видано декрет про ліквідацію неписьменності.

Одним з величезних досягнень освітянської справи у перше пореводюційне десятиліття було запровадження навчання рідною мовою. Це стосувалося і поляків, і євреїв, і росіян, і греків, і болгар та інших національних меншин на території України, що сприяло розвитку різних культур. Але для українців можливість вчитися рідною мовою означала не лише природність навчального процесу, коли не треба «мучитися» незрозумілим, штучно долати свій менталітет, почуватися другорядною людиною через неволодіння офіційною мовою. Українська мова, що зазвучала у школі, в установах, у державних документах та офіційних промовах, повертала українцям почуття самоповаги й національної гідності, давала імпульс їхнім сміливим життєвим планам.

Політика українізації дуже швидко дала блискучі наслідки у поширенні освіти всіх рівнів. Могутній плуг соціальних перетворень переорав цілину, збільшивши величезну енергію скутих раніше соціальним безправ’ям особистостей. У прагненні реалізувати нові можливості щодо освіти, оволодіння професією, селянські діти виявили небачену раніше цілеспрямованість в опануванні знань. Пробуджений революцією народ прискореними темпами йшов до науки, хоча цей процес мав і зворотний бік — поспіхом «проковтнуті» знання часом не мали достатньої глибини. Проте голодна й роздягнена селянська молодь з великою енергією наповнює майже недоступні для неї раніше середні й вищі школи і вперто змагається за відповідне місце у житті своєї країни. За десять пореволюційних років в Україні навчилося грамоті понад 2 мільйони дорослих.

Двадцяті роки в Україні стали періодом небувалого національного й культурного піднесення. Це справді яскравий феномен в історії української культури. Його коріння — в нетривалому, але важливому періоді відновлення української державності 1917—1920 років. Ця доба дала такий сильний імпульс національного розвитку, що його не змогли зупинити ані братовбивча громадянська війна, ані масова еміграція української інтелігенції, ані тиск тоталітарної держави. Це відродження охопило різні сфери життя, і передусім освіту, науку, літературу, мистецтво.

У Західній Україні освітня ситуація не поліпшилася. Одразу ж у школах введено як навчальну польську мову. Місцевих вчителів замінювали польськими, переводили в інші місця, а той звільняли з посад. Нібито компромісом виглядало запровадження так званих двомовних шкіл. Ці школи запроваджувалися і там, де повністю переважало українське населення.

Безумовно, що примиритися з таким станом справ вільнолюбним галичанам було не просто, тому на цих землях весь час йшла боротьба за українську мову та українське за духом навчання й виховання. Найкраще у відстоюванні прав українців зарекомендувало себе Українське педагогічне товариство «Рідна школа», що діяло лише в Галичині. На Закарпатті, яке у той час належало

311