Історія_Української_Культури

двом діячам культури: одному представникові України і одному — діаспори. Першими лауреатами цієї нагороди стали письменник, академік Олесь Гончар та професор Колумбійського університету США, мовознавець Юрій Шевельов. Відкрито меморіальну дошку на будинку у Львові, де жив М. Грушевський.

Уперше ювілей М. Грушевського в столиці України святкувався на державному рівні — 22 листопада 1991 р. У Київському театрі опери і балету відбулася урочиста сесія Верховної Ради України. У музеї історії Києва відкрито виставку, на фасаді будинку № 35 по вул. Володимирській, у будинку, де містилася колись історична секція ВУАН і працював М. Грушевський, встановлено меморіальну дошку. Ювілейні святкування пройшли в інших культурних центрах держави, а 1994 р. у Львові відкрито пам’ятник першому президенту України М. Грушевському.

Загальнокультурного значення набув скликаний в Одесі в листопаді 1991р. перший Всеукраїнський міжнаціональний конгрес з проблем духовного

відродження народів, які живуть в Україні. Звернення «К русским гражданам Украиньр> з висновком «Да — независимому украинскому государству» підписала група російської інтелігенції Харкова, серед яких був і відомий поет Б. Чичибабін.

Увесь 1992 р. проходив під знаком великомасштабних культурно-політичних акцій. У день проголошення IV Універсалу Центральної Ради, 22 січня 1992р., у Києві, у Палаці культури «Україна» розпочав роботу Конгрес українців суверенних держав колишнього СРСР, у роботі якого взяв участь і виступив Президент України Л. Кравчук. Завданням форуму було консолідувати так звану східну діаспору, надати їй можливу державну допомогу. Багато цікавих способів допомоги Батьківщині, відродження і плекання національної свідомості в чужому оточенні висловили у своїх виступах космонавт П. Попович (Москва), головний редактор журналу «Дружба народів» О. Руденко-Десняк (Москва), військовик М. Кубах (космодром Байконур у Казахстані), К. Гупало (Латвія), генеральний секретар Світового конгресу вільних українців В. Верига та ін.

На початку 1992 р. ухвалою Кабінету Міністрів затверджено новий склад Комітету для присудження Державних премій ім. Т.Г. Шевченка. На відміну від попереднього, куди входило багато компартійних функціонерів, до нього увійшли провідні діячі культури Олесь Гончар (голова), Лариса Хоролець, Юрій Мушкетик, Іван Драч, Анатолій Мокренко та ін. Першими лауреатами Шевченківської премії незалежної України стали в’язень сталінських концтаборів Б. Антоненко-Давидович (посмертно), видатний письменник-емігрант, автор першого в світі широкомасштабного роману про злочини тоталітаризму «Сад Гетсиманеький» І. Багряний (посмертно), Ігор Калинець, Т. Мельничук, а також П. Мовчан, Р. Лубківський, публіцист С. Колесник, літературознавець М. Жулинський, художники М. Максименко, Г. Синиця, художній керівник Державного оркестру народних інструментів України В. Гуцало, композитор О. Костін та два творчі колективи: капела бандуристів ім. Т. Шевченка з Де

342

тройта, США (художні керівники: Г. Китастий, помер 1984 р., В. Колесник) та хор ім. О. Кошиця з Вінніпега, Канада (художній керівник В. Климків) — за значний внесок у популяризацію української музичної спадщини та хорового мистецтва.

Важливим напрямом культурного процесу є повернення в Україну її культурних та історичних цінностей. Відповідну угоду підписано у лютому 1992 р. на нараді глав держав СНД у Мінську. Для України ця проблема стояла вельми гостро: до Росії в різний час вивезено скіфське золото, ікони, картини, мистецькі вироби, стіни з мозаїками і фресками, національні клейноди, раритетні книжки, рукописи.

В Україні створено урядову Комісію з питань повернення культурних цінностей, яку очолив мистецтвознавець О. Федорук. Ведеться робота з інвентаризації всього, що різними шляхами потрапило за межі держави. На сьогодні е вже деякі успіхи: з Чехії в Україну передано архіви Олександра Олеся і Олега Ольжича, до відділу рукописів Львівської національної бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України надійшли безцінні рукописи геніального Б.-І. Антонича. А 1994 р. з ФРН передано колекцію з 82 предметів (мідного віку, трипільського і скіфського періодів), що були знайдені в Україні і вивезені 1944 р. Колекція передана в Херсонський краєзнавчий музей, якому належала. Роком раніше Україна зробила жест доброї волі— німецькому народові передано його національні реліквії, зокрема рукописи И.-В. Гете.

Значною подією, яка мала резонанс серед усієї української спільноти, став Всесвітній форум українців, який розпочав роботу 21 серпня 1992 р. в Палаці культури «Україна» в Києві, напередодні першої річниці проголошення незалежності. Уперше Батьківщина зібрала у столиці своїх синів і дочок з усіх кінців світу, незалежно від політичних поглядів і симпатій. На форумі створено координаційний орган світового українства — Українську всесвітню координаційну раду (УВКР), до складу якої увійшло по 11 представників від материка, західної і східної діаспори, її головою став відомий громадський діяч І. Драч, головою секретаріату — письменник М. Слабошпицький.

УВКР стала ініціатором низки загальнокультурних заходів всеукраїнського масштабу, художніх, публіцистичних та популярних видань з різних галузей україністики. Виїзні засідання УВКР в Чигирині (1993), Батурині (1994) розпочали громадсько-державний рух з відродження давніх українських столиць. На належному рівні відзначено 350-річчя від дня народження гетьмана Івана Мазепи, 400-річчя від дня народження Б. Хмельницького, навесні 1995 р. відбулося свято «Слобожанський Великдень» на Харківщині. Об’єднання зусиль реорганізованого Товариства зв’язків з українцями за межами України (товариства «Україна») і УВКР під керівництвом І. Драча сприяло налагодженню контактів з українцями, що перебувають поза межами батьківщини.

Напередодні першої річниці незалежності Л. Кравчук вручив першу державну українську нагороду — Почесну відзнаку Президента України Олесеві Гончару, Левкові Лук’яненку, Ліні Костенко, скульпторові зі США Леонідові

343

Молодожанину, українським спортсменам — учасникам XXV Олімпійських ігор, старшинам Збройних Сил і Національної гвардії України. Подією всеукраїнського масштабу стало відкриття у Львові 24 серпня 1992 р. пам'ятника Тарасові Шевченкові (скульптори В. і А. Сухорські). Бронзову скульптуру відлито в Аргентині заходами д- ра В. Іваницького. А 27—29 серпня того ж року на Святоюрській горі перепоховано патріарха Української греко-католицької церкви кардинала Иосифа Сліпого. Для перевезення тлінних останків Глави УГКЦ міністр оборони України К. Морозов виділив спеціальний літак. В архієрейській святій літургії взяв участь Президент України Л. Кравчук. З нагоди цієї події викарбувано спеціальну медаль зі срібла і міді, якою вшанували осіб, причетних до цієї акції.

Починаючи з 1991 р. про свою діяльність активно заявило українське козацтво, першим гетьманом якого обрано В. Чорновола. 21 травня 1992 р. у Переяславі козаки з полків, куренів, сотень усієї України зреклися присяги, складеної на переяславському майдані їхніми предками 1654 р. Грамоту, що скасувала присягу, підписали гетьман, уся генеральна старшина, духовний батько українського козацтва Іван Гончар.

Значними подіями в українському культурному житті 90-х років стали Другий фестиваль сучасної української пісні «Червона рута» в м. Запоріжжі, відкриття першої в Україні пам'ятної дошки гетьманові Іванові Мазепі (серпень, 1991 р.) в Батурині, міжнародний симпозіум «Леся Українка і світова культура» (Луцьк, вересень, 1991).

У середині 1992 р. пожвавив діяльність український фонд «Відродження», закладений як філія навесні 1989 р. відомим американським мільярдером і меценатом культури Дж. Соросом. У день св. Володимира 1992 р. вперше за сімдесят років вулицями Києва від Володимирського собору до св. Софії пройшов хресний хід, який організувала Українська православна церква Київського патріархату, а в серпні відбулося святкування 50-річчя Української повстанської армії — урочисті збори в Палаці культури «Україна» і прохід ветеранів УПА по Хрещатику; відвідини могили Т. Шевченка в Каневі. У м. Новограді-Волин- ському проведено літературно-мистецьке свято «Лесині джерела». У Галичині відзначено 120-річчя від дня народження забороненого в часи тоталітаризму письменника Богдана Лепкого. У с. Ломівці на околиці Дніпропетровська в хаті батьків відкрився музей Олеся Гончара. Величний пам'ятник гетьманові П. Сагайдачному відкрито в с. Кульчиці на Львівщині, музейсадибу родини Івана Франка — в с. Підгірки коло Калуша на Івано-Франківщині.

Поглиблення економічної кризи у державі призвело до скорочення асигнувань на культуру, послаблення уваги до неї. Як наслідок, погіршився стан справ у видавничій діяльності, освіті, науці, кіно, театральній сфері.

Практично не виконувалася директива міністра оборони про упровадження української мови у війську, а після перемоги 1994 р. на президентських виборах Л. Кучми її просто скасували. На сході і півдні України, і передусім у Криму, проігноровано Указ Президента про ліквідацію символів тоталіта

344

ризму. На загальнокультурному процесі негативно позначилися політичні катаклізми. Продовжувався відплив з України за кордон науковців, провідних акторів, музикантів, режисерів.

Та хоч і сповільненими темпами, все ж розвиток культури тривав. Державні премії ім. Т. Шевченка отримали В. Маняк та Л. Коваленко (обидва посмертно), Г. Логвин, Б. Ступка, Н. Лотоцька, Д. Лідер, Л. Ященко, Я. Гоян, В. Пилип’юк, І. Світличний (посмертно), Н. Світлична, А. Антонюк, В. Зінкевич, О. Апанович, Р. Конквест (США, за книжку «Жнива скорботи» про голод 1932—1933 років), Р. Рахманний (Олійник) та ін. Влітку 1993 р. у Вашингтоні, у культурному центрі Міжнародного валютного фонду відкрилася перша виставка незалежної України «Україна: образи V— IV тисячоліття до народження Христа», приурочена 100-річчю від часу, коли археолог В. Хвойка відкрив трипільську культуру в Україні. її організатори — Інститут археології Національної академії наук України, Українське товариство охорони пам’яток історії та культури, посольство України в США. На виставці експонувалися 162 археологічні експонати трипільської культури та 42 твори сучасних молодих майстрів.

Наприкінці серпня 1993 р. у Львові відбувся другий Конгрес Міжнародної асоціації україністів (перший пройшов в Києві 1990 р.), у роботі якого взяли участь 600 вчених з України і багатьох чужоземних держав. На початку листопада цього ж року в Торонто (Канада) проведено VI Світовий конгрес вільних українців, у роботі якого взяла участь делегація України у складі І. Драча, М. Жулинського та К. Морозова. Двох останніх нагороджено медалями св. Володимира. Ухвалено, що відтепер організація називатиметься Світовим конгресом українців, її головою обрано доктора Д. Ціпивника.

Програш на президентських виборах 1994 р. Л. Кравчука і обрання Президентом України Л. Кучму внесли на перших порах розгубленість в ряди патріотично настроєної інтелігенції. Граючи на настроях зросійщеного електорату Сходу і Півдня, ще будучи кандидатом у Президенти, Л. Кучма заявив, що домагатиметься надання російській мові в Україні статусу офіційної. Цю думку він повторив у своїй інавгураційній промові. В Україні розпочалася широка кампанія на захист української мови. Рішучі протести висловили творчі спілки. На адресу Президента Л. Кучми та Голови Верховної Ради О. Мороза полетіли телеграми і листи з усіх кінців України: протестували наукова інтелігенція, інженери, учителі, робітники, селяни. Цей тиск свідомої частини суспільства дав певні результати — українську мову частіше можна було чути в офіційних колах, на радіо, телебаченні, а процес надання офіційності мові сусідньої держави загальмувався.

Серед важливих законодавчих актів у галузі культури, які ухвалила Верховна Рада, є закони про бібліотеки, про музеї, про кінематографію, про вивчення, ввезення та переміщення культурних цінностей, про охорону культурної спадщини, про благодійницьку діяльність. На сьогодні в підпорядкуванні Міністерства культури перебувають 15 національних закладів культури, діє Український центр культурних досліджень, Інститут пам’ятко-охоронних до

345

сліджень та Національний науково-реставраційний центр з трьома філіями в регіонах, створено кілька заповідників національного значення.

До культурно-політичних досягнень незалежної України віднесемо систему президентських нагород 1995 р. Окрім упровадженої 1992 р. Почесної відзнаки затверджено орден Богдана Хмельницького, відзнаку «За мужність» (у вигляді восьмикутної зірки і хреста) та орден Ярослава Мудрого п’ятьох ступенів. Серед перших нагороджених— діячі культури О. Басистюк, А. Мокренко, академік Ф. Бурчак, генерали та офіцери Збройних Сил України.

9.2. Сучасний етап розвитку культури: освіта та наука. Преса та книговидавнича справа

З проголошенням державної незалежності розпочато перебудову в системі освіти. Згідно з розробленою 1992 р. Державною національною програмою «Українська освіта в XXI столітті» (керівники П. Таланчук та А. Погрібний), новостворена система національної освіти мала позбутися залишеної в спадок «репресивної педагогіки», гостро постала проблема атестації педагогічних кадрів, технічного забезпечення шкіл, видання підручників, упровадження нових критеріїв оцінки знань.

Освіта в Україні не мала сучасної законодавчої бази. 1992 р. Верховна Рада ухвалила «Закон про освіту», а в грудні 1993 р. — зміни та доповнення до «Закону про підприємництво», які передбачали створення будь-яких приватних навчальних закладів тільки за дозволом Міністерства освіти. Поглиблення кризи в економіці погіршило матеріальний стан працівників галузі. Це призвело до відпливу кваліфікованих кадрів — упродовж року заклади освіти покинуло 16 тис. учителів. Повністю дискредитувала себе система вечірнього і заочного навчання для здобуття середньої освіти — постала нагальна потреба надати право середнім школам приймати екзамени екстерном, а зекономлені кошти скеровувати для свого зміцнення. Час потребував заміни не тільки підручників гуманітарного профілю, але й перекладних, здебільшого російських, з фізики, хімії, біології та інших предметів. А це за катастрофічної нестачі паперу, зростання поліграфічних витрат ставало величезною проблемою.

Певних успіхів досягнуто в переведенні на україномовний режим середньої та вищої школи. За кілька років кількість першокласників, які навчаються українською мовою, зросла з 43,5 до 67,74 % (станом на 1 вересня 1994 р.). На початок 1994 р. українською мовою велося викладання у 37 % академічних груп вищої школи (1989 р. — 6, 1991— 24, 1992—28 %). Водночас у східному та південному регіонах через спротив антиукраїнських сил справи просувалися дуже повільно, а надання права учневі самому вирішувати, вивчати чи не вивчати йому державну мову, в школах Криму свідчило про відсутність належної політики держави в галузі освіти.

346

Сама лише заява Л. Кучми про можливість надання російській мові статусу офіційної послужила керівництвом до дії антиукраїнським силам у системі освіти. Наказ «Про стан впровадження україномовного навчання у вищих навчальних закладах України» так і не був підписаний міністром освіти, зменшилася кількість першокласників, що навчаються українською мовою у школах Донеччини, із запланованих до відкриття 67 україномовних класів на Луганщині не відкрито жодної. У Полтаві в трьох школах були тільки українські класи — з 1994 р. там набрано також російські. Різко знизилися темпи відкриття україномовних класів у Миколаївській, Сумській областях, м. Одесі. І це в той час, коли, наприклад, до єдиної української школи в Донецьку батьки довозять дітей за 60 км.

До успіхів у галузі науки й освіти слід віднести відкриття 1992 р. навчального і наукового закладу нового типу — незалежного університету «КиєвоМогилянська академія» (мовний режим — українська та англійська мови), де розпочали навчатися 200 першокурсників — юних братчиків, які 24 серпня цього ж року урочисто присягнули сумлінно опановувати здобутки вітчизняної культури, невтомно долати шлях до істини і ніколи не зраджувати її, пронести через усе життя святу любов до рідної землі, дух запорізького лицарства.

Кілька нових наукових інститутів створено у системі Національної академії наук України: Археографічна комісія Інституту історії НАН України переросла в Інститут української археографії ім. М. Грушевського (з двома філіями — у Львові і Дніпропетровську), відкрито Інститут української мови, Інститут сходознавства ім. А. Кримського, Інститут світової економіки і міжнародних відносин, Інститут соціологічних досліджень, Інститут народознавства. Як навчальний і науковий заклад 1992 р. при Київському університеті створено Інститут українознавства (10 кафедр,

орієнтація реформ в освіті на європейські зразки з урахуванням

національної специфіки.

Економічна криза в Україні й практично повна відсутність власної паперової промисловості призвели до вкрай негативних тенденцій у становленні

347

національної преси і книговидавничої справи. Енергоносії і папір стали засобом економічного тиску на Україну з боку Росії. Та попри паперовий голод у незалежній Україні спочатку накреслилася позитивна тенденція до збільшення тиражів українських періодичних видань, створення нових газет та журналів. Побачили світ раніше недоступні українському читачеві видання величезного масиву літератури української еміграції — твори Івана Багряного, Василя Барки, О. Теліги, Олександра Олеся, Олега Ольжича, С. Гординського, Л. Мосендза та багатьох інших. Знову почали виходити такі колись відомі журнали, як «Київська старовина», «Літературнонауковий вісник», з 1992 р. в Україну перенесено видання щомісячного часопису незалежної думки «Сучасність». У Львові відновлено видання фотомистецького журналу «Світло і тінь». Побачили світ періодичні видання у містах, де за умов тоталітарного режиму про це не могло бути й мови (журнал «Тернопіль» у Тернополі, «Поріг» у Кіровограді, «Борисфен» у Дніпропетровську) та ін. Як великий видавничий і культурний центр про себе заявив і Харків, де відкрито низку видавництв, на високому науковому рівні відновлено видання «Збірника Харківського історико- філологічного товариства», розпочав виходити часопис «Чумацький шлях». Широку видавничу діяльність розгорнуло Наукове товариство ім. Шевченка у Львові — відновлено «Записки НТШ», низку періодичних збірників з різних галузей наук, у тому числі і природничих. Київське видавництво «Глобус» 1993 р. розпочало перевидання в Україні знаменитої діаспорної «Енциклопедії українознавства» в 10 томах за ред. В. Кубійовича.

Свою власну періодику почали видавати товариства, громадські об'єднання і партії («Золоті ворота» — Товариство «Україна», «Державність» — Українська республіканська партія, «Демократ» — Демократична партія України, «Час» — Народний Рух України). Практично у кожному обласному центрі України з’явилися нові видавництва, зокрема приватні, які почали працювати на комерційних засадах. Такими приватними видавництвами стали «Червона калина», яке окрім художньої літератури видавало часопис «Літопис Червоної калини», приватне дитяче видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», яке заснував поет І. Малкович у Києві. Свої книжки, збірники, альманахи, періодику розпочали видавати усі академічні інститути. Починаючи з 1992 р. в Україні народжується військова преса — розпочато видання газети «Народна Армія» як центрального органу Міністерства оборони, окружних газет «Армія України» (Прикарпатський військовий округ), «Слава і честь» (Одеський військовий округ), органу ВМС «Флот України».

З ініціативи В. Коркодима (Національна гвардія України) на громадських засадах до першої річниці незалежності вийшло перше число журналу «Військо України». З 1995 р. журнал «Військо України» виходить як орган Міністерства оборони (головний редактор В. Болотнюк), а Національна гвардія видає часопис «Сурма» (головний редактор В. Коркодим).

Але вже на початку 1993 р. помітною стала загрозлива тенденція у виданні й розповсюдженні української книжки. Видавати книжку в Україні стало неви-

348

гідно. Зменшилися тиражі видань української періодики, перестали виходити деякі новостворені газети, журнали, альманахи, водночас жодних заходів для захисту української книжки від російської експансії уряд не вживав. Завмер інформаційний орган українських видавців «Друг читача», розпалася державна система книготоргівлі. Вже у 1994—1995 роках книжку, видану в Харкові, практично неможливо було купити у Львові, і навпаки. Державні видавництва, не отримавши державної підтримки і перебуваючи у важкому економічному становищі, занепали. Практично не випускає так потрібної для України енциклопедичної літератури видавництво «Українська енциклопедія», а третє за потужністю в Європі видавництво художньої літератури «Дніпро» замість півтисячі видає всього 10—15 назв на рік. З ініціативи громадськості 1994 р. у Львові започатковано щорічне проведення форумів видавців України, видавнича спілка «Просвіта» розпочала видавати газету «Книжкова тека», яка хоч якоюсь мірою заповнює те, що зобов’язана робити держава.

Після приходу нової президентської адміністрації і парламенту нового скликання становище не поліпшилося: в Україні сьогодні видається 3,1 % книжок українською мовою, все решта — російською. Цю катастрофічну ситуацію можна поправити за однієї умови — держава має різними способами захистити українське друковане слово, звернути увагу на комплектацію державних бібліотек, терміново поправити справи в поліграфії і виробництві паперу, поставити економічний заслін нерегульованому напливу російськомовної книжки з Росії і визначити квоти на видання російської книжки в Україні.

Сучасна українська культура спирається на багатовікову історичну традицію. Геополітичні особливості зумовили відкритий характер культурних процесів на всьому обширі нинішніх українських земель. Сучасна Україна характеризується вельми виразними регіональними відмінностями. Наявність таких відмінностей зумовлена різною історичною долею регіонів держави, тривалим і болісним шляхом формування сучасної національної території.

Проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.) і розбудова самостійної держави створили принципово нові, формально цілком сприятливі умови для розвитку культури. Як зазначалося, 19 лютого 1992 р. Верховна Рада України ухвалила «Основи законодавства про культуру», якими передбачені заходи подальшого розвитку української національної культури. У цьому ж році була розроблена Державна національна програма «Українська освіта в XXI ст.», а Верховною Радою прийнято «Закон про освіту». У цих документах передбачена демократизація освіти, посилення технічного забезпечення шкіл, видання підручників, створення університетських комплексів, мережі ліцеїв.

У Києво-Могилянській академії викладання і навчання ведеться українською і англійською мовами. Здійснюється перехід на триступеневу підготовку: бакалавр, спеціаліст, магістр. ВНЗ стають більш автономними у своїй життєдіяльності.

Однак низький рівень фінансування призвів до того, що наукові установи втратили до 50 % свого складу. Вже протягом цілого десятиліття спостерігаєть

349

ся «відплив» частини інтелектуальної еліти у країни зі сприятливішими умовами життя.

Незважаючи на економічну кризу та інші негаразди, значних успіхів у роки незалежності досягли українські спортсмени. У цьому можна бачити продовження кращих традицій попереднього часу (з 639 олімпійських медалей, завойованих радянськими спортсменами, на рахунку українських — 444, зокрема 196 золотих).

Скромнішими є успіхи сучасного українського кіномистецтва. Вийшло багато документальних фільмів, присвячених, в основному, історичному минулому України. Створено кілька багатосерійних фільмів, серед них «Сад Гетсиманський» за мотивами творів І. Багряного, «Пастка» (за І. Франком), телесеріал «Роксолана» та ін. На 34-му кінофестивалі в Сан-Ремо українському фільму «Ізгой» (за мотивами повісті А. Дімарова, режисер В. Савельев, продюсер А. Браунер, ФРН) присуджено гран-прі.

Продовження розвитку сучасного театрального мистецтва в Україні пов'язане передусім з діяльністю таких яскравих режисерів, як Р. Віктюк, Б. Жолдак, С.

Донченко, Б. Шарварко, та акторів Б. Ступки, А. Хостікоєва, Б. Бенюка, Наталі та Ольги Сумських.

Позитивним моментом у роботі державного телебачення стала трансляція художніх фільмів і телесеріалів українською мовою. Суттєво змінило зміст своїх програм Українське радіо. Вони стали професійними, національно спрямованими. Проте зростає комерціалізація засобів масової інформації — газет, каналів телебачення, радіостанцій, серед яких значна частина орієнтуються на маловибагливого і дезорієнтованого читача, глядача, слухача, поширюючи низькопробну інформацію та сурогатні вироби маскультівського ширпотребу.

Неоднозначним є розвиток літературного процесу. Продовжують творити письменники й поети старшого покоління: І. Драч, Р. Іваничук, Р. Федорів, П.

Загребельний, Л. Костенко, Ю. Муиікетик, Б. Олійник, Д. Павличко. Проте література відчуває на собі тиск ринку, вона змушена йти за читачем (покупцем). Ця тенденція сприяє розвитку масової та популярної літератури, переважно російськомовної. Розквітають такі жанри, як фантастика, детектив, любовно-авантюрний роман. Відомими далеко за межами України письмен- никами-фантастами є Генрі Лайон Олді (колективний псевдонім Д. Громова та О. Ладижинського), А. Валентинов, М. та С. Дяченки, майстром любовноавантюрного жанру вважається Симона Вілар (Н. Гавриленко).

Поки що можна констатувати слушність думки визначного українського консерватора початку XX ст. В. Липинського, який в «Листах до братів-хліборобів» змалював картину проблематичності формування повноцінної нації на території, що здобула незалежність не шляхом принципової визвольної боротьби, а внаслідок розпаду метрополії. Однак останніми роками інерційність мислення і рудименти старого життя усе далі відходять у минуле, а в сучасному культурному житті України можна помітити обнадійливі позитивні тенденції, які віддзеркалюють процес національного духовного відродження українського народу.

350

Виокремимо кілька чинників, що впливатимуть на подальший розвиток української культури, а саме:

поглиблення національного самопізнання та самоусвідомлення;

створення умов для існування, розвитку, співпраці та змагання розмаїтих філософських, релігійних, літературних, образотворчих, музичних течій, напрямів, шкіл, тобто дійсне ствердження свободи духовної творчості;

врахування світового культурного досвіду, усвідомлення власної національної культури як ланки світового культурного процесу, співучасть у світовому культурному обміні за умов визнання пріоритету загальнолюдських цінностей та усвідомлення землі як спільного дому усього людства;

всебічне використання резервів національної культурної традиції, можливостей національної ментальності, орієнтація на створення оригінальних культурних цінностей, що мають не лише національне, але й загальнолюдське, світове

значення, адже останнє і є критерієм зрілості культури.

Поки що важко передбачити конкретні форми, яких набуде культура в умовах національно-державного відродження. Але провідною тенденцією, мабуть, буде розкріпачення творчості, збагачення мистецького арсеналу, посилення новаторських тенденцій і водночас звернення до джерел національної традиції як до школи художнього мислення.

Однією з актуальних проблем на сьогодні є державна підтримка національної культури. Продумана система державного протекціонізму стосовно української національної культури, яка б не порушувала інтереси інших національних осередків України і не суперечила загальнолюдським принципам, державна підтримка культур національних меншин — ось один з необхідних напрямів національно-духовного відродження нашої держави. Особливої уваги потребує українізація різних форм масової культури, сучасної індустрії розваг, а також тих новітніх видів та жанрів культури, які з різних причин не розвиваються в Україні або втратили національну визначеність (телевізійні жанри, оперета, різні форми відеокультури).

Незважаючи на певні кризові явища, все ж у розвитку культури окреслюються певні зрушення. Після здобуття незалежності в Україні формуються риси нової культурної реальності, коли національна культура стає одним із визначальних факторів прогресу суспільства, розбудови незалежної держави, формування національної ідентичності. Тільки розвиток культури може долучити нашу державу до загальноєвропейської спільноти, сприятиме демократизації суспільства, всебічному розвиткові особистості.

Так, велику увагу держава приділяє розвитку освіти, це передбачає демократизацію, гуманітаризацію освіти, індивідуалізацію навчально-виховного процесу, неперервність освіти, варіативність навчальних програм і планів, поєднання вітчизняного і світового педагогічного досвіду, приведення освіти у відповідність до вимог сучасного інформаційного суспільства, розширення наявної мережі навчальних закладів. Крім традиційних шкіл з’явилися альтернативні навчальні заклади (гімназії, ліцеї, коледжі, спеціалізовані школи)

351