Історія_Української_Культури

ся диктувати не лише творчий метод, художню форму, але й зміст мистецтва. Неабиякої шкоди українській культурі завдали політично спрямовані утиски рідної мови, звуження сфери її впливу, декларовані ідеї дружби народів, злиття націй і мов. На рівень основної небезпеки соціалістичного розвитку в Україні було штучно піднесено жупел українського буржуазного націоналізму. Розмитість, нечіткість критеріїв для означення цього явища робило можливим довільне його трактування, створювало ґрунт для ідеологічних звинувачень і політичних переслідувань.

Для підготовки освітніх кадрів створювалися короткочасні курси, відкривалися педагогічні училища та учительські інститути. Чимало учителів зі східних областей направлено на Волинь, Закарпаття, Буковину і Галичину, сюди масово передавалися підручники, зошити, навчальне приладдя, розгорталася потужна робота з ліквідації неписьменності та малописьменності, що уможливило за короткий час навчити писати і читати сотні тисяч дорослого населення, охопити школою переважну більшість дітей і підлітків. Освіта для дорослих набула дальшого розвитку і в східних областях республіки.

Уже зразу ж після війни в Україні працювало понад півтори сотні шкіл для робітничої та півтисячі шкіл для сільської молоді, переважно вечірніх і заочних. Для дітей-сиріт та дітейінвалідів відкривалися дитячі будинки, інтернати, заохочувалось опікунство. На початку 50-х років майже усіх дітей шкільного віку охоплено семирічним навчанням, зросла кількість учнів у 8—10-х класах. Із 34,5 ти£. шкіл, які функціонували в республіці, 11 тис. були середніми.

Освіта, як основа всієї культури, почасти мала суперечливий характер. З одного боку, на підставі Закону СРСР про зміцнення зв’язку школи з життям (1958) семирічка замінювалася восьмирічкою, стимулювалося здобуття середньої освіти, відкрито понад 80 шкіл-інтернатів, у яких навчалося більше як 20 тис. учнів переважно з багатодітних або неповних сімей. З іншого боку, відбувалася профанація ідеї політехнізації освіти, що призвело на практиці до зміни пріоритетів освіти: акцент робився на підготовку учнів до виробництва. З цією метою на шкоду загальноосвітнім предметам значно більше часу відводилося урокам праці та виробничій практиці. У той самий час зростала мережа професійно-технічних училищ, у яких на початку 60-х років навчалося більше ніж 200 тис. учнів. Чільне місце відводилося ідеологізації навчального процесу, запроваджувалося обов’язкове вивчення російської мови. Новий шкільний закон давав право батькам обирати своїм дітям мову навчання, що завдало відчутного удару українському шкільництву. До того ж у містах і селищах міського типу, населення яких швидко зростало за рахунок села, масово відкривалися школи з російською мовою навчання, в яких під виглядом «двомовності» фактично утверджувалася російська одномовність.

Ці та інші суперечності так само були характерні і для вищої та середньої спеціальної освіти, мережа закладів яких після реевакуації і відновлення довоєнних вищих закладів освіти й технікумів помітно розширилася. Уже 1945 р.

322

в Україні діяло 150 вищих закладів освіти (14 у західних областях), у яких навчалося 137 тис. студентів, 532 технікуми із загальною кількістю учнів 164 тис. До середини 50-х років кількість вищих закладів освіти збільшилася до 160, технікумів — до 584, а кількість студентів і учнів зросла, відповідно, до 200 тис. і до 228 тис. Було відновлено роботу 7 університетів: Київського, Харківського, Львівського, Одеського, Дніпропетровського, Чернівецького, а згодом й Ужгородського. Значно розширено підготовку спеціалістів упровадженням заочної та вечірньої форм навчання, особливо учителів та інженерних і агрономічних працівників. До навчальних аудиторій прийшли тисячі демобілізованих воїнів, у тому числі й інваліди війни, заохочувався прийом на навчання працюючої молоді з підприємств і колгоспів.

Помітні зміни сталися у змісті та методах освіти. Поруч із посиленням курсу на так звану марксистсько-ленінську підготовку молоді, ігноруванням досвіду західних країн, навчальний процес все-таки збагачувався, застосовувалися новітні здобутки науки і техніки, а разом з тим насаджувався сталінізм як останнє слово марксизму. З боку партійних і державних органів, спецслужб посилювався контроль за діяльністю шкіл, училищ, технікумів і вищих навчальних закладів, за ідейною спрямованістю навчально-виховного процесу, тривала «чистка» професорсько-викладацьких й учительських колективів від «неблагонадійних», здебільшого національно свідомих фахівців. 1946 р. була заборонена шкільна «Читанка» лише за те, що в ній Київ був віднесений до найбільших міст СРСР, а в оповіданні про Щорса не згадувалося про боротьбу проти «німецьких окупантів». Дедалі звужувалася сфера вживання української мови, ігнорувалося вивчення історії нашого народу, його культури, національних традицій в усіх ланках освіти і в усіх регіонах, включаючи і західний.

Уже згодом, після смерті Сталіна, почалася часткова лібералізація радянського режиму, яка отримала назву «відлига». Це істотно поліпшило умови для розвитку культури в цілому. Лібералізація і десталінізація створили сприятливі умови для розвитку літератури. Значним досягненням української прози став цикл романів М. Стельмаха «Велика рідня», «Кров людська — не водиця», «Хліб і сіль». Особливу популярність у повоєнні роки здобула творчість О. Гончара, автора трилогії «Прапороносці». Романом «Вир» назавжди вписав в історію української літератури своє ім’я Григорій Тютюнник. Видатним явищем в українській літературі стала опублікована 1956 р. кіноповість О. Довженка «Поема про море». Збагачували поезію і прозу твори А. Малишка, П. Загребельного, Ю. Смолича, Ю. Збанацького та інших талановитих літераторів.

Провідними були театри ім. І. Франка в Києві, ім. Т. Шевченка в Харкові, ім. М. Заньковецької у Львові, ім. Лесі Українки у Києві, Київський театр опери та балету. У них працювала плеяда талановитих майстрів сцени: О. Кусенко, П. Куманченко, А. Гашинський, А. Роговцева, Б. Ступка та інші. Плідно трудилися драматурги М. Зарудний, В. Минко. Велику популярність здобула п’єса О. Коломійия «Фараони».

323

Але найвизначнішою подією стала поява молодого покоління письменників,

критиків і поетів, таких як Василь Симоненко, Ліна Костенко, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Іван Дзюба, Іван Драч, Микола Вінграновський, Дмитро Павличко, які вимагали виправити «помилки», що у минулому допустив Сталін, і надати гарантій, що культурний розвиток народу надалі не придушуватимуть.

Спостерігаючи за непослідовністю десталінізації, вони вимагали припинити втручання комуністичної партії у справи літератури й мистецтва, визначити право експериментувати з різноманітними стилями, забезпечити центральну роль української мови в освітній і культурній діяльності в республіці. На початку 60-х років представники цього нового покоління в літературі, яке стали називати «шістдесятниками», не лише відкидали втручання партійних чиновників, а й викривали лицемірство, опортунізм і надмірну обережність своїх старших колег. Відомий літературний критик Євген Сверстюк зазначає: «Шістдесятники — велике явище другої половини XX ст., дивне своєю появою у велику пору «відлиги» і стоїчним протистоянням неосталінізмові та живучою енергією в пору лібералізації».

У менталітеті 60-х років, незважаючи на панування офіційної ідеології, формуються ідеї і символи, якими встановлюються династичні зв’язки сучасності з бурхливим культурним життям 20-х років. Герої поезії 60-х років, виснажені «трудами і днями», заболілі всіма болями, але при цьому життєстійкі, пройняті високим розумінням морально-етичних меж вибору: все можна вибирати на світі, окрім матері й Батьківщини.

Навесні 1963 р. в Україні розпочинається новий наступ офіційних властей проти «незрілих елементів» в українській літературі. Першими падають під критику такі літературознавці, як Є. Сверстюк, І. Світличний, І. Дзюба. У Києві розпочалися арешти: схоплено близько двох десятків осіб, які особливо гостро критикували чинну систему. У травні 1964 р. вщент згорів відділ бібліотеки Академії наук України, в якому зберігалися тисячі безцінних книжок і документів з української історії та культури. Все це свідчило про закінчення «відлиги» у стилі радянського керівництва суспільним життям і передусім культурою.

Проте українська література продовжує розвиватися. 1968 р. надруковано роман «Собор» Олеся Гончара, в якому письменник одним з перших у радянській літературі порушив питання про гуманістичне розуміння вітчизняної історії, збереження духовної спадщини народу. З’явилися видання літераторівполітв’язнів: Миколи Руденка,

Василя Стуса, Михайла Осадчого, Валерія Марченка та інших. Жанр історичної романістики розвивають Роман Іваничук, Юрій Мушкетик, Роман Федорів, Павло Загребельний та ін.

Процес розвитку української музики 50—60-х років характеризується удосконаленням усіх її жанрів, створенням опер, оперет, балетів, симфоній та пісень. В Україні з’являється блискуче сузір’я чудових оперних співаків: Д. Гнатюк, А.

Соловяненко, Є. Мірошниченко, А. Мокренко, М. Кондратюк,

324

Д. Петриненко. У цей час українська національна музика репрезентує значні досягнення у галузі масової пісенної творчості. Популярними в народі стали «Пісня про рушник» на вірші А. Малишка, «Впали роси на покоси», «Два кольори» на слова Д. Павличка, «Марічка» — М. Ткача, «Чорнобривці» — М. Сингаївського; мелодії П. Майбороди, О. Білаша, І. Шамо.

Вагомих результатів було досягнуто літературознавцями, мовознавцями, етнографами, мистецтвознавцями, економістами, філософами, правознавцями. Робота останніх зосереджувалася у новоствореному 1946 р. Інституті філософії та секторі держави і права. 1949 р. розпочато видання 20-томно- го зібрання творів І. Франка, на початку 50-х років видано повне зібрання творів І. Котляревського, підготовлено 5- томне видання творів Лесі Українки. Випущено також Українську Радянську Енциклопедію в 17 томах, яка, незважаючи на певну низку ідеологем, вміщувала значну кількість виваженої інформації.

Новим явищем культурного життя стало телебачення. Перша передача Республіканського телебачення відбулася 5 листопада 1951 р. Її дивилися в 150 квартирах кияни по чорно-білих маленьких телеприймачах.

Здобутки мало і кіномистецтво України. У часи «відлиги» Київська студія щорічно випускала близько 20 картин. Це час становлення українського поетичного кіно: Ю.

Іллєнко, Л. Осика, М. Мащенко.

На екранах України — фільми «Камінний хрест» і «Захар Беркут» Л. Осики, «Сон» В. Денисенка, «Білий птах з чорною ознакою» Ю. Ілленка, «Вавилон XX» — режисерський дебют І. Миколайчука. Феноменальний успіх вдома і за кордоном очікував кінострічку С. Параджанова «Тіні забутих предків». Фільм С. Параджанова — видатне мистецьке явище, у творенні якого задіяно могутній потенціал культури: талант самого режисера, що формувався у стихії вірменських, грузинських і українських культурних впливів, міцнів і збагачувався у художній студії О. Довженка; літературна першооснова твору — однойменна повість М. Коцюбинського, в якій поетично й виразно передано дух, красу й самобутність культури верховинців Українських Карпат; акторське обдарування буковинця І. Миколайчука; архітектура й оздоблення сільської церкви, у якій вінчався легендарний О. Довбуш; фахові консультації отця В. Романюка — майбутнього патріарха Володимира, який створив у своїй хаті краєзнавчий музей з багатющими експонатами писанок, вишиванок, різьблення; барвисті народні костюми гуцулів, щирість і безпосередність їхньої акторської гри в сценах-масовках тощо.

У повоєнний період зберігається принцип регулярного планування міст. За таким принципом створено новий архітектурний ансамбль Хрещатика у Києві, збудований у стилі українського модерну з активним використанням декору та національних мотивів. Особливо виразні в ансамблі Консерваторія (архіт. Л. Каток, Я. Красний), Головний поштамт (архіт. В. Приймак, В. Ладний). Адміністративні споруди мали пишний декор. Архітектура інколи нагадувала велику театральну декорацію. Боротьба проти надмірностей в оздобленні фа-

325

садів та інтер'єрів будівель, на жаль, призвела до відмови від класичної спадщини й національних традицій в архітектурі.

В Україні у радянський час забудова та реконструкція міст і селищ здійснювалася переважно за типовими проектами, що негативно позначилося на художній виразності архітектурних споруд. Масова житлова забудова 60—70-х років задовільняла нагальну потребу в житлі. Однак унаслідок ігнорування принципу неповторюваності була втрачена національна самобутність архітектури. За твердженнями дослідників, 90 % житлових і 80 % культурно-побутових споруд у містах і селищах зводилося саме за типовими проектами.

Серед громадських споруд 70-х років художньо вирізняються Палац культури «Україна» (архіт. Є. Маринченко та ін.), Будинок інституту технічної інформації (архіт.

Л. Новіков, Ю. Юр'єв), обидва — у Києві.

У 70-х роках надано статус міста-заповідника: Львову, Луцьку, Кам'янцюПодільському, Новгороду-Сіверському, Переяславу-Хмельницькому. Розбудовуються музеї народної архітектури і побуту (у Києві, Львові, Ужгороді, ПереяславіХмельницькому, Чернівцях).

Після закінчення війни кількість медичних навчальних закладів в Україні значно зменшилася. Протягом 1948—1949 років проведена реорганізація медичної освіти і введено новий профіль середнього медичного працівника, так званого фельдшера. 1954 р. існуючі медичні школи реорганізовано у медичні училища для підготовки фельдшерів, санітарних фельдшерів, фельдше- рів-лаборантів, акушерок, зубних техніків і фармацевтів. Вища медична освіта здобувається через мережу медичних, фармацевтичних та стоматологічних інститутів, університетів і академій. Підвищення кваліфікації, спеціалізація та підготовка висококваліфікованих фахівців у різних галузях теоретичної та практичної медицини проводилися також науково-дослідними інститутами України, яких 1972 р. налічувалося 50.

Розвиток медичної освіти дав змогу розширити систему охорони здоров'я в країні. Так, на кінець 80-х років функціонувало 40 тис. амбулаторно-профілактичних закладів, а також 20 тис. цехових (при промислових підприємствах) лікарських дільниць надавали щоденну допомогу населенню.

Важливу роль у розв'язанні невідкладних завдань охорони здоров’я відіграла концепція організації первинної медичної допомоги. Пріоритет профілактики у створенні системи первинної медичної допомоги дав змогу ефективно розв'язати такі проблеми, як ліквідація віспи, чуми, холери, істотно знизити захворюваність на інші інфекційні хвороби. У практичній роботі органів охорони здоров’я і науково-дослідних інститутів, кафедр вищих медичних шкіл було звернуто увагу на боротьбу з найпоширенішими захворюваннями, насамперед із захворюваннями серцево-судинної системи.

Особлива увага приділялася складній проблемі лікування ревматизму, над якою працювали В.Н. Нестеров, М.Д. Стражеско, М.П. Кончаловський та ін. Визначні досягнення мали вітчизняні вчені О.М. Крюков, М.І. Аринкін у галузі гематології. Поширення туберкульозу в післявоєнний період привело до

326

відкриття великої кількості диспансерів. Так, 1957 р. кількість їх досягла 1222, з них 494 — в сільській місцевості. З 1955 р. всім новонародженим дітям почали робити протитуберкульозні щеплення.

Проблеми лікування серця спонукали до заснування 1957 р. першого відділення серцевої хірургії в Києві, яке очолив видатний хірург академік Микола Амосов. 1960 р. почали робити операції зі штучним кровообігом; 1983 р. створено Науково-дослідний інститут серцево-судинної хірургії. Операції на серці проводяться також у клініці торакальної хірургії Львівського медінституту, Харківського НДІ загальної та невідкладної хірургії, у хірургічній клініці Донецького медінституту.

1965 р. організовано Київський науково-дослідний інститут захворювань нирок і сечовивідних шляхів, який став центром урологічної служби в республіці. Клінічна трансплантологія нирки почала розвиватися в Україні з 1972 p. (B.C. Карпенко).

Істотних успіхів досягнуто у справі лікування переломів кісток із застосуванням апаратів різного призначення, що забезпечують стабільне поєднання кісткових фрагментів і цим прискорюють відновлення функції пошкодженого органа. Упровадження у практику металевих, полімерних та металево-полімерних ендопротезів дало змогу досягти реабілітації великого контингенту хворих, які раніше вважалися інвалідами.

Значний вплив на розвиток офтальмології та інших галузей медицини мали праці академіка Володимира Петровича Філатова, який з 1936 р. очолював в Одесі Український інститут захворювань очей.

В.П. Філатов уперше у світовій практиці розробив методику пересадки рогівки ока від померлих. Він разом зі своїми учнями вніс багато нового у вивчення глаукоми. Вчений створив школу вітчизняних офтальмологів і все життя намагався відшукати нові методи профілактики і лікування найважчих захворювань очей. Він був великим оптимістом у науці; його гасло: «Песимізм біля ліжка хворого і в науці безплідний, і не йому належить майбутнє».

У наступні роки розроблено оригінальні методи лікування травм очного яблука, методику внутрішньоочних, орбітальних і шкірних пластичних операцій, в яких успіху досягли лікарі А.А. Колен, Н.О. Пучківська. Досягнення хірургії останніх десятиліть пов’язані з використанням усіх надбань медико-біологіч- них і технічних наук (атомна енергія, ультразвук, електроніка, лазери, сучасна оптика, кріотехніка та ін.).

Роки післявоєнного періоду визначаються ще однією примітною рисою процесу розвитку української культури, пов’язаною з українськими зарубіжними аспектами її становлення. Вона детермінована наступною хвилею еміграції. Українська еміграція суттєво збільшується на Заході. Але якщо в радянських республіках українці були позбавлені будь-яких можливостей для задоволення своїх культурно-національних потреб, а окремі діячі культури зазнали переслідувань, то українська діаспора в західних країнах дістала змогу дбати про збереження рідної мови, розвиток національної школи, примноження культури своїх попередників.

327

За підтримки західних демократій, меценатства, доброчинних пожертвувань українська діаспора на Заході продовжувала, з одного боку, репрезентувати кращі здобутки своєї національної культури, літератури і мистецтва, українського побуту в світі, а з іншого, — сприяла засвоєнню модерних напрямів зарубіжної культури. Вже зразу ж після закінчення Другої світової війни створено Центральне представництво української еміграції, яке узаконило українську політичну еміграцію, допомогло відновленню Українського вільного університету й інших навчальних закладів.

Відновилася діяльність Наукового товариства імені Тараса Шевченка, у німецькому Аугзбурзі Д. Дорошенко відновив Українську вільну академію наук, В. Кубійович виступив організатором створення унікальної «Енциклопедії Українознавства» у 10 томах.

Із середини 60-х років виходить журнал «Український історик», потужно заявило про себе Українське історичне товариство. Б. Крупницький опублікував книгу

«Основні проблеми історії України», а Н. Полонська-Василенко виступила з працею «Дві концепції історії України і Росії». 1963 р. кардинал Иосиф Сліпий створив у Римі

Український католицький університет, а згодом Музей українського мистецтва і книгодрукування.

Наприкінці 1945 р. в еміграції почало діяти об’єднання Мистецького українського руху (МУР), членами якого були талановиті письменники У. Самчук, В. Петров, І. Костецький, Ю. Косач, І. Багряний, В. Барка, Т. Осьмачка, Ю. Клен, Є. Маланюк, Ю. Шевельов, Б. Кравців, І. Кошелівець. Майстри пера започаткували серію «Мала бібліотека МУРу», періодичні видання «Рідне слово», «Українська трибуна», «Заграва», «Литаври», «Київ». Налагоджувалося видавнича справа.

Так само формуються численні літературні, драматичні та музичні колективи: капела бандуристів, хор «Україна». Консолідуючою ідеєю для української діаспори була праця, спрямована на захист України від колонізаторської політики Москви, відновлення національної державності.

Художники в діаспорі продовжували новаторські традиції М. Бойчука — школи монументалістів з елементами раннього Ренесансу, освоювали стиль імпресіонізму, характерного для західного мистецтва. Слід зазначити, що після Другої світової війни в еміграції зійшлися творчі сили різних шкіл і напрямів, які репрезентували різні терени України, що дало змогу за умови збереження місцевої специфіки збагатити загальноукраїнські традиції. Тим паче, що чимало української інтелігенції, учених, професорів, лікарів, інженерів після переселення до СІЛА, Канади, Аргентини та інших країн світу почали працювати у провідних державних і приватних інституціях, в університетах, роблячи вагомий внесок у скарбницю світової цивілізації, створюючи позитивний імідж Україні.

Ось ми і підходимо до з’ясування деяких особливостей культури західного зарубіжжя у повоєнний період. Післявоєнна ситуація сприяла новому злету найновіших модерних мистецьких напрямів. Таким чином, частина митців намагалася уникнути дійсності. Культура відчула великий приплив інонаціо-

328

нальних елементів і розширення комерціалізації. Помітно зросла кількість приватних шкіл, коледжів, університетів, кіностудій, театрів тощо з одночасним збільшенням бюджетних витрат на розвиток освіти, науки, засобів масової інформації.

У Радянському Союзі у часи правління Л.І. Брежнєва (з 1964 р.) почався поворот до неосталінізму, він супроводжувався репресіями, утисками та переслідуваннями багатьох видатних майстрів культури. Інтенсифікувався процес русифікації, що обґрунтовувався теорією «зближення націй» і перетворення їх на нову історичну спільність — радянський народ. Особливо ці процеси посилилися, коли керівником республіки став В.В. Щербицький (1972—1989). Вивчення російської мови стало обов’язковим, а українська вивчалася за бажанням. Різко зменшилася кількість літератури, що видавалася українською мовою. 1970 р. за назвами кількість книжок і брошур, виданих українською мовою, склала лише 38,2 %. Репертуар кінотеатрів на 99

%був російськомовним.

Хоча з 1966 р. почалося упровадження загальнообов’язкової десятирічної освіти,

розширювалася мережа ВНЗ, у цей же час посилювалася ідеологізація школи, характерними рисами освіти в Україні стали уніфікація, ідеологізація, жорсткий партійний контроль навчально-виховного процесу, ігнорування національного фактора.

Ідеологізувалися усі види мистецтва. Митців привчали мислити не стільки художніми образами, скільки політичними категоріями. Несправедливій жорсткій критиці був підданий класик української літератури О. Гончар за роман «Собор» (1968), присвячений темі збереження національної духовної спадщини. До початку перебудовчих процесів цей роман вилучено з літературного процесу. Автор викрив шкідливу практику варварського ставлення до культури і природного середовища в сучасній йому Україні, відверто змалював причини і наслідки масового виїзду молоді із сіл, екологічні наслідки утворення штучних «морів», засилля бездумного кар’єризму та волюнтаризму.

Протягом 1962—1963 років митців-шістдесятників піддали нечуваній критиці, твори багатьох з них перестали друкувати. 1965 р. прокотилася перша хвиля арештів українських шістдесятників, зокрема, було заарештовано С. Параджанова, В. Чорновола, братів М. та В. Горинів, 1972 р. — друга хвиля (заарештовано В. Стуса, І. Світличного, Є. Сверстюка). Сміливо кинув виклик тоталітарний системі критик І. Дзюба своєю книгою «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1972). Фактично ці процеси були реанімацією «жданівщини», боротьби з «українським буржуазним націоналізмом». Через несприйняття догматичного мислення 1980 р. вдався до самогубства талановитий письменник Григір Тютюнник, 1981 р. — В. Близнець. Зі спілки письменників України під час чистки виключено І. Дзюбу, В. Чичибабіна, вислано за кордон В. Некрасова.

Гучній і несправедливій критиці з далекосяжними наслідками піддано у різний час кіносценарій «Україна в огні» О. Довженка, вірш «Любіть Україну» В. Сосюри, повість «Березневий сніг» І. Чендея, твори Ю. Яновського, А. Малишка, Г. Тютюнника, Р. Іваничука. Вилучено з прокату «Криницю для спра

329

глих» Ю. Іллєнка, «Короткі зустрічі і довгі проводи» К. Муратової, «Заячий заповідник» М. Рашеева, знищено чудовий мистецький твір — шестиметровий вітраж у головному корпусі Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Тоталітарний режим вдавався й до прямих репресій. В ув’язненні помирають В. Стус, О. Тихий, Ю. Литвин, В. Марченко. Переслідувань зазнали письменники Є. Сверстюк, І. Світличний, Б. Чичибабін, художники — фундатори фольклорного напряму в українському малярстві А. Горська, В. Зарецький, Л. Семикіна, О. Заливаха, Г. Севрук, І. Гончар. З творчого процесу свавільно вилучаються письменники Л. Костенко і В. Шевчук, кінорежисер В. Ілляшенко.

Репресій зазнали і композитори — М. Скорик та В. Івасюк.

Після приходу до влади М.С. Горбачова почалося нове національне відродження України, нерозривно пов’язане з ідеєю здобуття державної незалежності. 1989 p., після перших демократичних виборів до Верховної Ради УРСР, нею з величезними ускладненнями було прийнято Закон УРСР «Про мови в Українській PCP», спрямований на захист національної мови, забезпечення її всебічного розвитку і функціонування в усіх сферах суспільного життя. Відповідно до Закону, українську мову в республіці проголошено державою. При цьому реалізація Закону наштовхнулася на ускладнення, пов’язані з небажанням змінювати мову ділового спілкування більшістю установ. Українська мова за інерцією сприймалася ще як провінційна та селянська, слабко розвинена і взагалі непристижна.

Роль авангарду в розвитку української культури, ліквідації «білих плям історії» відіграла Спілка письменників України та її центральний орган — газета «Літературна Україна». Публіцистика зайняла провідні позиції: широкий резонанс мали виступи О. Гончара, Б. Олійника, В. Яворівського. Почали друкувати заборонені раніше твори В. Винниченка, М. Грушевського, М. Зерова, М. Хвильового, інших репресованих письменників, представників української діаспори. Поступово змінилися акценти в питаннях віровизнання, проголошено забезпечення права свободи совісті, почалася відбудова багатьох запустілих, використовуваних як господарські споруди і просто недоруйнованих протягом 20—80-х років церковних приміщень.

Таким чином, радянський етап розвитку української культури (1921—1991) позначений у культурному житті України гострими суперечностями, трагічними подіями. Наша культура зазнала величезних втрат, загинули сотні талановитих її майстрів. Влада накладала тяжкий прес на наукову дутику, примітизовувала її. У галузі літератури та мистецтва вела до загального зниження естетичного рівня. Під фальшивими гаслами «нової історичної спільності» та «єдиної загальнорадянської інтернаціональної культури» посилювалися процеси цілеспрямованої денаціоналізації українського народу. Проте все це не могло поставити передову українську інтелігенцію на позиції споглядального, примиренського характеру. Краща її частина боролася за демократичні права й свободи (зокрема й свободу творчості), за сприятливі умови розвитку націо

330

нальної культури. Українська культура вижила всупереч всім утискам і явила світу великі набутки у багатьох сферах культурного життя, насамперед у науці, літературі, образотворчому мистецтві, музиці.

Отже, протягом XX ст. українська культура розвивалася у складних умовах, її поступ мав здебільшого суперечливий характер. Проте вона засвідчила свою міцність. Творчі сили народу не вичерпалися, і сьогодні ми є свідками обнадійливих процесів. Сьогодні українська культура — це безперервний рух національних культурних цінностей. Він відбувається між різними соціумами, суспільними верствами та поколіннями і супроводжується духовним піднесенням або ж духовним зламом, що у своїй суперечності і свідчить про повнокровність життя нації.

Рекомендована література

Гоян Я. Маестро : есе / Ярема Гоян. — К. : Веселка, 2005. Гоян Я. Провісники : есе / Ярема Гоян. — К.: Веселка, 2011.

Історія української культури / за заг. ред. І. Крипякевича. — К. : Либідь, 1994. Історія української літератури XX ст. : у 2 кн. : підручник для студ. гуманіст. спец.

вищ. закл. освіти / за ред. В.Г. Дончика. — Кн. 1. Перша половина XX ст. — К. : Либідь, 1998; Кн. 2. Друга половина XX ст. — К.: Либідь, 1998.

Попович М. Нарис історії культури України / М. Попович — К. : АртЕк, 1998. Культурологія: теорія та історія культури : навч. посіб. / за ред. І.І. Тюрменко, О.Д.

Горбула — К. : Центр навч. літ., 2004.

Культурологія: українська та зарубіжна культура : навч. посіб. / М.М. Закович, I.A. Зязюн, О.М. Семашко та ін. ; за ред. М. М. Заковича. — К.: Знання, 2004.

Касіян В. Автопортрет / Василь Касіян. — К. : Веселка, 2004. Касіян В. Пророк / Василь Касіян. — К. : Веселка, 2006.

Нариси з історії театрального мистецтва України XX століття / Ін.-т проблем сучасного мистецтва Академії мистецтв України; редкол.: В. Сидоренко (голова) та ін.

— К. : Інтертехнологія, 2006.

Історія української та зарубіжної культури : навч. посіб. / за ред. С.М. Клапчука, В.Ф. Остафійчука — К. : Знання-Прес, 2007.

Хай святиться ім’я твоє: Історія української літератури і культури в персоналіях (XIX — поч. XXI ст.) / Володимир Качкан. — Коломия-Львів-Івано- Франківськ,

1994—2007. — Т. 1—10.

Культурологія : навч. посіб. / за ред. Т.Б. Гриценко. — К.: Центр навч. літ., 2009.

331