Історія_Української_Культури

єреям чорні чернечі клобуки, зображення яких на іконах до ісихаських дебатів не було.

На кінець XIV — початок XV ст. духовно-культурні відносини між українськими та південнослов’янськими землями стають жвавішими й отримують нове наповнення. Значну роль у питанні проникнення ісихаської доктрини на Україну мали болгарські та сербські впливи. Духовним центром південнослов’янської книжності цього періоду стала тодішня столиця Болгарії м. Тирново, у якому 1375 р. було обрано патріархом Тирновської болгарської православної церкви Евтимія Тирновського (1331— 1402/1409) — відомого письменника, перекладача, зачинателя реформи слов’янської писемності та емоційно-експресивного стилю в літературі, що увійшов до історії під назвою «плетіння словес». Основний принцип цього стилю базувався на ісихаській доктрині і зводився до використання у літературному творі неологізмів, окличних речень, риторичних запитань, нагромадження синонімів, епітетів та порівнянь. Використання цих художньо-стилістичних засобів, що надають мовленню підвищеної емоційності, сприяє абстрагованості викладу матеріалу і дає змогу в матеріальному виявити нематеріальне (як задум Божий про предмет, що аналізується). Важливою рисою є і зосередження не на зовнішній ученості, а на внутрішньому світу (психологічній складовій) людини.

Не безпідставно вважає Ю. Пелешенко, що «...поширення ісихаських ідей у XIV— XV ст. виявлялося не так у появі творів самих теоретиків ісихазму, як у перекладах та у переписуванні теологічної літератури, яку рекомендували для читання Григорій Синаїт та Григорій Палама». У списку значаться твори відомих отців церкви: Іоанна Синайського, Ісака Сирина, Василя Великого, Авви Дорофея, Симеона Нового Богослова, Максима Сповідника, Каліста та ін. З ісихаським рухом пов’язана й поява на території сучасної України «Діоптри» візантійського ченця Пилипа Монотропа (Пустельника), яку із грецької переклали болгарські ченці-ісихасти. Звісно, що осередком ісихаської дисципліни став Києво-Печерський монастир. Сучасний дослідник цього питання Г. Прохоров зазначає, що на аналізі послання печерського архімандрита Досифія до священика Пахомія, яке датується кінцем XIV — початком XV ст., можна зробити висновок, що Ісусову молитву печерські ченці уже знали.

Історія проникнення ісихазму на терени нашої вітчизни тісно пов’язана з подіями входження українських земель до складу Великого князівства Литовського та Польщі. Незважаючи на інкорпорацію українських земель до Литви на території Київської Русі зберігалася церковна єдність, що була у підпорядкуванні Константинопольського патріархату. Проте митрополит Київський та Усієї Русі мав свою резиденцію не у Києві, а в Москві. І ця обставина досить швидко почала непокоїти литовських князів, які у переважній своїй більшості хоч і не були православними, але бажали мати свого митрополита. До того ж Москва була столицею іншої ворожої держави. Уже язичник Ольгерд, який був двічі жонатим на православних княжних, робив спробу перепідпорядкування митрополита Київського своїй княжій владі. Ситуація постала більш драма-

132

тичною за часи приходу до влади Ягайла, який у 1385 р. за умовами Кревської унії одружився із польською королевою Ядвігою і прийняв католицизм. Литва ставить Константинопольському патріархату ультиматум: або він погоджується на відродження митрополії у Києві, або буде окатоличено усіх православних. Патріарху нічого не залишилося, як піти на поступки.

Фігура Кипріяна Цамблака (бл. 1330—1406), що був за походженням сербом, виявилася у вирішенні цього питання знаковою. Початково він прибився до Келіфаревського монастиря Феодосія Тирновського, а звідти приїхав до Константинополя. Згодом побував і на Афоні. Потрапивши до близького оточення патріарха Константинопольського Філофея Коккіна (був його келійником), 1373 р. Кипріян Цамблак виконує його доручення, пов’язане із примиренням митрополита Алексія і Великого князя Литовського. 2 грудня 1375 р. патріархом Філофеєм здійснено обряд висвячення Кипріяна на митрополита «київського, руського та литовського» і того ж року 6 червня він прибуває до Києва. Важливим періодом у біографії митрополита Кипріяна було перебування у Каліфарівському монастирі під керівництвом св. Евтимія Тирновського. Коли на початку 60-х років XIV ст. цей монастир грабували турки і майбутній патріарх Болгарської православної церкви змушений був шукати притулок у Константинополі, разом із ним оселилися в обителі св. Маманта і його учні, з-поміж яких згадують ім’я Кипріяна.

Таланти Кипріяна Цамблака як письменника та перекладача можуть бути доповнені здібностями непоганого дипломата, організатора та реформатора у літургічній та іконописній сферах. Йому належить перекладена і власноручно переписана «Лествиця Іоанна Синайського», нова редакція «Життя Петра митрополита», «Відповіді ігумену Афанасію» (1381—1382) на Тлумачне Євангеліє та книги св. Єфрема Сірина. Митрополит Кипріян залишив значний доробок послань, як то: «От іного посланія о повінних» та декілька літургіко-поетич- них творів: «Молитва разрешиті царя і князя і всякого хрістіаніна..», «Канон ко Господу нашому Ісусу Хрісту і ко пречистой Богородице, певаєм о гобзиня плода і за бездождіє», «Последованіє провождению над умершим младенцем» та ін. З діяльністю Киприяна Цамблака пов’язують введення у практику використання Учительного Євангелія (збірки недільних та святкових повчань); відновлення роботи з переписування книжок та іконописної майстерні на території Києво-Печерського монастиря та відбудову занедбаної на той час Софії Київської.

Продовжувачем справи митрополита Кипріяна Цамблака став його племінник Григорій Цамблак (1365—1419) — яскравий представник Тирновської книжної школи, учень св. Евтимія Тирновського, церковний діяч не лише України, але й Болгарії, Сербії, Молдови. Літературну спадщину Григорія Цамблака становлять твори різних жанрів: житія, проповіді, похвальні слова та інші. З 1401 до 1406 р. він прибуває у церковних справах до Молдови, де й отримує посаду «пресвітера великої церкви Молдовлахійської». 1406 р. Григорій отримує листа від Кипріяна Цамблака з проханням прибути до нього на Руські землі.

133

Проте довідавшись у дорозі про кончину свого дядька, Григорій їде до Сербії. Лише 1409 р. він прибуває до Києва, де і пише «Надмогильне слово Кипріяну Цамблаку». З ініціативи Великого князя литовського Вітовта на четвертому соборі у м. Новогрудки Григорія Цамблака обрали литовським митрополитом, що викликало обурення зі сторони московського митрополита Фотія і призвело до відлучення його від церкви патріархом Константинопольським Йосипом II. Цим часом датується його відоме «Слово похвальне патріарху Евтимію Тирновському» та збірка проповідей, значна частина яких увійшла до так званої «Книги Григорія Цамблака». У цілому літературний спадок Григорія Цамблака нараховує близько 40 творів, переважна більшість яких написана у традиційній для ісихаської літератури манері «плетіння словес». До зразків цього стилю відносять полемічний анти латинський твір «Слово, како держат веру немци».

Окрім літературного спадку, Григорій Цамблак запроваджує у Київській митрополії службові рукописи Тирновської редакції, а у музичну практику вводить так званий «болгарський розспів». 1416 р. (за іншими розвідками — 1418 р.) Григорій Цамблак переносить центр київської митрополії зі спустошеного Едигеєм Києва до Вільно. Проте, як свідчить Никонівський літопис, помер Григорій Цамблак у Києві: «Тое же зіми (в 1419 р.) умре Григорей митрополит Цамблак на Києве, родом болгарин, книжен зело, изучен убо бе книжней мудрости вся цей из детства, и много писания, сотворив, остави».

Значно відомішим представником ісихаської дисципліни, що знайшла свій відгомін у літературній діяльності, був Іван із Судової Вишні (Іван Вишенський). На жаль, постать цього афонського подвижника довгий час не привертала до себе уваги дослідників. Можливо цією обставиною пояснюється помилкове твердження деяких сучасних довідників про те, що Іван Вишенський є представником барокової або ж ренесансної культури, що не відповідає ні світоглядним орієнтаціям Вишенського, ані змісту його творів.

Біографічних відомостей про Івана Вишенського дуже мало. Народився він у містечку Судова Вишня, що на Львівщині, між 1545 та 1550 роками, а помер — в Афонському монастирі між 1620—1624 роками. Іще молодим він деякий час жив у Луцьку, можливо був і в Острозі. Проте, схиляючись до чернечого життя, він приймає постриг і деякий час перебуває в Унівському монастирі, підтримує тісні взаємини із засновником Скиту Манявського Йовом Княгиницьким. У 80-х роках, залишивши Україну, мандрує до Афону, відвідує різні «святі обителі», але оселяється у Загребському монастирі і наприкінці життя стає останнім відлюдником в історії українського чернецтва.

4.6.Характер та жанри староукраїнської літератури

Період розвитку української літератури, що увійшов в історію під назвою «давньо-», або «староукраїнський» поділяють на два етапи: литовський (середина XIV — початок XVI ст.) та польський (середина XVI — середина XVII ст.).

134

До характерних рис першого періоду відносять: млявість та інертність літературного життя, що опиралося на традиції доби Київської Русі. Ось чому характер літератури переважно був церковний, а монастирі залишалися центрами книжної мудрості. Другий південнослов’янський вплив, що приніс на терени нашої батьківщини ісихаську дисципліну, також мав церковний характер. І лише наприкінці XV ст. представники українського письменства долучаються до європейської гуманістичної традиції.

Другому періодові відповідає активізація творчих сил та літературного хисту передовсім у протистоянні з ополяченням та окатоличенням українства. У цей час українська література демонструє як широку ерудицію її представників у знаннях античної, святоотечної спадщини, так і орієнтацію у розвідках тогочасної науки. Українство уперше відчуло у собі сили боротися словом за свою православну віру і мову, за свої традиції й права. Так з’являється і отримує широке визнання полемічна література. Водночас більшим стає відсоток літератури світського спрямування. Тематика християнського віровчення і проблеми церковного життя виразніше переходять у площину публіцистики. Осередками літературного життя стають не лише маєтки заможних представників української шляхти (як то Слов’яно-греко-латинське училище у м. Острозі) та православні монастирі, але й школи православних братств. Важливу роль у цьому процесі відіграло друкарство.

Літописання

У продовженні традицій доби Київської Русі літописання отримує нове наповнення і передусім тематично відгукується на життєві події українства тієї доби: монголотатарську навалу, входження українських та білоруських земель до складу Великого князівства Литовського, формування козацтва та козацькі походи. Невелику за обсягом «Повість про Михайла-Мітяя» (1382), що належить перу митрополита Кипріяна Цамблака, науковці відносять до жанру літописного оповідання. У ньому автор розповідає про драматичні події, пов’язані із намаганням московського князя Дмитра Донського поставити на митрополичий престол свого ставленика Митяя.

До відомих пам’яток цього жанру належить і Литовсько-Білоруський літопис, у якому описуються події, що відбувалися на території сучасної України у часи литовської доби. Складовою частиною цього літопису є повість «ОПодольськой земли», це драматична історія захоплення українського Поділля литовськими князями із роду Коріатовичів. XVI ст. датується і так звана хроніка Биховця.

До відомих пам’яток цієї доби зараховують і Густинський літопис (більше відомий як «Кройніка»), що отримав назву за місцем його написання у Густинському монастирі (село Густиня, теперішнього Прилуцького району на Чернігівщині). Виклад соціально-політичних подій і знаменних віх життя українського народу з часів Київської Русі у літописі завершується 1597 р. Ймовірним автором літопису вважається Захарія Копистенський, який працював над його текстом упродовж 1623— 1627 років. До безумовних переваг цього твору до

135

слідники відносять використання автором староруських, литовсько-польських та візантійських джерел для опису та аналізу внутрішніх соціально-політичних подій, що відбувалися в Україні та за її межами. Цікавими видаються і три додатки, якими закінчується цей літопис: «Про походження козаків», «Про запровадження нового календаря» і «Про початок унії». Критична оцінка подій, пов’язаних із укладанням Берестейської церковної унії 1596 р. і гнівне засудження грабіжницької політики польської шляхти в останньому із його додатків лунають передусім на адресу зрадників православ’я та українства (русинства), що забули про своє коріння, про матінку-Церкву.

Агіографічна проза

Подальший розвиток жанру агіографічної прози тримався усталених традицій Княжої доби. Цією обставиною пояснюється наявність значної кількості списків життєписів святих, писаних ще у добу Київської Русі. З-поміж них виокремлюються «Житіє Олександра Невського» та «Житіє Михайла Ч ернігівського».

Ймовірним автором «Житія Олександра Невського», що було написане в кінці XIII

— на початку XIV ст. після смерті цього новгородського князя 1263 р., вважається невідомий галицький книжник. Дитинство і юність Олександра Ярославича (у схимі Олексій) пройшли в українській землі у Переяславі (вотчині його батька), і пам’ять про щасливе дитинство, любов до рідної землі він проніс у своєму серці до кінця життя. Цікавість до фігури князя Олександра Невського, нині більше шанованого на теренах російської держави, ймовірно була зумовлена безперервними нападами татар на українські землі, чварами і міжусобицями (чого варті були лише так звані «Свидригайлові війни»), що точилися між представниками місцевого нобілітету. До нього, як і до святого Георгія (Юрія), зверталися як до заступника і захисника від усякої нечисті. «Житіє Михайла Чернігівського», ймовірніше, з’явилося у Ростові близько 1271 р. за князювання там Михайловой) онука Бориса. Житіє оповідає про драматичну історію приїзду за ярликом на княжіння у Чернігові князя Михайла Всеволодовича та боярина Федора до хана Батия. Після відмови пройти язичницький обряд очищення вогнем та вклонитися татарським ідолам князь і його супутник були убиті.

До списку житійної літератури відносять і «Житіє митрополита Петра» (1381) авторства митрополита Кипріяна Цамблака. Життєпис закінчується хвалебними словами на адресу митрополита Петра, якому в тяжкі часи боротьби з іншими кандидатами на митрополичу кафедру вдалося зберегти честь «священоначальника», патрона і захисника самого Кипріяна.

Як і у давні часи, улюбленою збіркою залишається «Києво-Печерський патерик». 1406 р. датується його нова редакції, що була укладена тверським єпископом Арсенієм. У Арсеніївській редакції вносяться доповнення до тексту: включено службу і похвалу Феодосію Печерському та оповідь про заснування монастиря. 1460 та 1462 роками датуються ще дві нові його редакції, які отримали назву Касіянівських. Складовою однієї із них стало «Слово про перенесення мощів Феодосія Печерського», складеного у стилі «плетіння словес».

136

Гомілетика. Проповідницька та ораторська проза

До списку представників проповідницької літератури цієї доби внесено митрополита Кирила II, який залишив по собі «Слово и поученіє к попам». Автором п’яти «слів» вважається архімандрит Києво-Печерського монастиря Серапіон Володимирський. У його першому пастирському слові, відомому під назвою «О казнех Божих и о ратех», автор призиває русичів до каяття. Ця тема виразно звучить і в інших «чотирьох словах», бо ж на переконання Серапіона Володимирського усі випробування, які випали на долю Київської Русі, є гнів Божий і розплата за гріхи людські: немилосердя, брутальність, лихварство, язичницькі забобони. Початком XIV ст. датуються і «шість слів» (написаних у формі послань) митрополита Петра (з 1308 по 1325 р.), що був родом із Волині. Автор у повчальній формі закликає мирян регулярно сповідатися і причащатися, дотримуватися заповідей Господніх, а ченців — не займатися лихварством та торгівлею.

Три послання Кипріяна Цамблака до ігуменів Сергія Радонезького та Феодора Симонівського (1376) мають яскраво виразний публіцистичний характер, у них Кипріян відстоює право на митрополичу кафедру і розповідає про свої поневіряння у Москві. Інші п’ять проповідей про визнання віри під час посвячення у митрополити та дві промови, що були виголошені на Констанцькому соборі, належать перу митрополита Григорія Цамблака. Йому ж приписують і авторство у стилі «плетіння словес» — «Слово надгробное митрополиту Купріяну» (1410) та «Слово похвальное Євтимію Тирновському». Заслуговує на увагу і «Посланіе в Лядскую, и в Литовскую, и в Немецкую землю, и на всю Русь» київського митрополита Ісидора (за походженням грека). Підписавши 1439 р. Ферраро-Флорентійську унію католицької і православної церкви та не отримавши підтримки у Києві й Москві, Ісидор у своєму «Посланні» викладає основні положення угоди і стверджує про однакову святість і схожість православних та католицьких обрядів — «понесе обоє то єдино єсть». Стиль послання, що був на той час популярний, — «плетіння словес». У цьому ж стилі 1440 р. Ісидор пише ще одне послання до старост і воєвод міста Холма. Не менш виразним зразком цього літературного стилю вважається і послання-панегірик, що було складене о. Іоанном 1476 р. і стало відоме під назвою «Посольство до папи римського Сикста IV від духівництва, і від князів, і від панів руських».

Паломницька література

Свою назву цей літературний жанр отримав від латинського слова «ра1та»(пальма), гілку якої мали привезти із своєї мандрівки святими місцями (передовсім з Єрусалима) віруючі християни. До паломницької літератури належать твори, у яких йдеться про пригоди паломників та побачене ними у мандрах святими місцями. У списках відомих зразків цього жанру є такі твори: «Слово о битии Ієрусалимськом» Арсенія Селунського (XIV ст.), аноніма — «Поклоненіє святого града Єрусалима», «Книга беседи о пути ієрусалимском».

Полемічна література

Як самобутній жанр полемічна література з’являється уже в XV ст. До неї відносять твори, написані у формі послань, відкритих листів та відозв гострого

137

дискусійного характеру. На території України такими темами постають: ополячення, майбутнє русинської (української) землі та церковні питання за наслідками Берестейської унії.

Відомим полемістом цієї доби був латиномовний письменник-гуманіст Станіслав Оріховський. Цікавими є його роздуми з питань держави, влади та державотворення у творах «Напучення польському королеві Сигізмунду Августу» (1543 та 1548 років) та «Про турецьку загрозу слово перше та друге» (1543 та 1544 роки). С. Оріховський виступав з осудом польської шляхти, яка не захищала українську землю від татарських нападів, а лише дбала про підвищення своїх статків та соціального становища. Спираючись на спадщину античних філософів Платона та Арістотеля, С. ОріховськийРоксолан проповідує принцип громадянського гуманізму, заснованого на любові до Батьківщини, патріотизмі, доблесті, честі й гідності, засуджуючи соціальну несправедливість та жорстокість. Його принцип: жити у злагоді із законами природи, які є запорукою свободи. Гуманіст був упевнений, що людина сама творить історію, але лише вихована та освічена особа здатна вберегти себе і суспільство від непоправних помилок. У традиціях італійського гуманізму С. Оріховський-Роксолан велику увагу приділяє освіті громадян: «Бо ніхто нічого не зробить корисного навіть у найнезначнішому мистецтві, якщо не буде вчитися», — таке кредо полеміста.

Зачинателем полемічної прози на релігійну тематику був польський церковний діяч і письменник Петро Скарга, який, надрукувавши 1577 р. трактат «Про єдність Церкви Божої під одним пастирем і про грецьке віровідступництво від цієї єдності», розпалив пристрасті навколо питання церковного розколу і підштовхнув українську православну громаду до полеміки з цього питання.

Центром антикатолицької інтерпретації міжцерковних зв’язків на території України став острозький гурт книжників-богословів, з-поміж яких варто виосібнити ім’я ректора Острозької школи Герасима Смотрицького, що увійшов в історію української літератури як видатний полеміст. Його авторству належить написана в Острозі 1587 р. книга «Плютархус» («Плутарх»). Книга складалась із двох частин та передмови з назвою: «До народів руських» з присвятою. Перша частина мала назву «Ключ царства небесного и нашеє христианское духовное власти нерешимый узел» і була відповіддю на брошуру ієзуїта Гербеста «Веры церкви римской выводы», опублікованої польською мовою у Кракові 1586 р. Друга стала відома під назвою «Календар римський новий».

Список талановитих полемістів маємо поповнити іменами: Стефана Зизанія, що написав книгу «Пересторога», Іпатія Потія як автора творів: «Унія, або виклад передніших артикулов» (1595) та «Антиризис» (1599); Мелетія Смотрицького як автора книги «Тренос, або лямент» (1610) і Йова Борецького — книга «Протестація»

(1620).

Автором найвагомішого спадку полемічних праць вважається Іван із Судової Вишні (бл. 1550—1620), що виїхав до Афону, але деякий час підтримував листування з православною братією. Іван Вишенський залишив значну літе-

138

ратурну спадщину переважно у формі листів, відозв та повчань. Його авторству приписують 17 творів полемічного характеру. Любов’ю до ближнього свого та турботою про батьківську православну віру пояснюється жвавість листування із представниками львівського гурту братчиків та чернечого духовенства. Найвідомішою у списку його творів вважається «Книжица» («Книжка»). Йому належить і низка послань, частина з яких писалася з Афону: «Посланіє до всіх обще в Лядской земли живущих», «Посланіє Домникії» та ін. Значний резонанс мали його твори: «Писаніє к утікшим от православної віри єпископам», «06личеніє диявола-миродержця», «Позорище мисленіє», «Краткословный отвіт... Петру Скарге», «Зачапка мудрого латынника з глупым русином» та ін. Усі твори об’єднані ідеєю сердечного болю автора за тяжкий моральний і духовний стан православної церкви на українських землях, що входили до складу Лядської (тобто Польської) землі. «Тепер-бо в Лядській землі всі святенники, як у давнину колись Елзавелині (а не Бога небесного) жерці, офірують черевом, а не духом... Замість суду і правди панують брехня, кривда, облудність, суперечки, наклепи, лицемірство, облесність, насильство антихристове. Замість віри, надії і любові панують безвір’я, відчай, ненависть, заздрість і мерзота. А замість доброчесного життя конечна розпуста, плюгавство й нечистота гидка панує» («Посланіє до всіх обще в Лядской земли живущих»).

4.7.Тенденції розвитку архітектури

Динаміка розвитку української архітектури давньоукраїнської доби виразно демонструє залежність її стилістики та форм від соціально-політичних впливів та суперечностей, що мали місце в добу втрати незалежності і входження українських земель до складу Великого князівства Литовського та Речі Посполитої. Традиційно виділяють два етапи її становлення:

-перший: з XIV — до початку XVI ст., коли значна частина земель була приєднана до Великого князівства Литовського;

-другий: із середини XVI — до першої третини XVII ст., коли українські землі увійшли до складу Речі Посполитої.

Архітектура України XIV — початку XVI ст.

Як відомо, політика Великого князівства Литовського на українсько-білоруських землях ґрунтувалася на принципі: «старого не руйнуємо, а нового не впроваджуємо». Однак спустошливі походи татар, які не припинялися навіть після входження українських земель до Литви, призвели до поступового спустошення частини земель і занепаду місцевих традицій, що не могли конкурувати з європейськими новаціями. Важливу роль у цьому процесі відіграло магдебурзьке право, яке юридично закріпляло право міщан на їх свободу та самоуправління і, таким чином, спонукало до розвитку архітектурних традицій, заснованих на передових європейських зразках. Так, кількість міст на території, де мешкали українці на кінець XIV ст. порівняно з XII—XIII ст., зростає з

139

87 до 143. Особливе місце у цьому списку посідає Львів, який отримав магдебурзьке право ще 1356 р.

Переважна частина споруд цього періоду будується із дерева, проте зростає кількість споруд із каменю та цегли, зведених зусиллями міщан та місцевих магнатів. Не знаходить підтвердження доволі впливова у колах частини науковців концепція польського історика Яна Длугоша, за якою зведенням оборонної архітектури українці мають завдячувати лише польському королю Казимиру III, бо ж «він зайняв Русь дерев’яну, а залишив по собі кам’яну». Доведено, що до активного будівництва міських укріплень королівська влада не докладала суттєвих зусиль. На це вказують і найновіші археологічні знахідки з Галича та Львова, згідно з якими систему укріплень Замкової гори було здійснено ще у XII ст.

Зважаючи на періодичні татарські набіги, домінантне місце в архітектурі цього періоду посідають замкове та фортечне будівництво. Фортеця — це укріплений пункт, підготовлений до кругової оборони та довготривалої боротьби в умовах облоги. Фортеці були оснащені арсеналом — місце, де зберігалися боєприпаси, зброя і де здійснювали її ремонт. У фортеці перебував і гарнізон — військо, що несло оборону цього опорного пункту. Замок — це укріплене житло феодала, що зводився на добре захищених місцях (підвищенні, горі, поряд з крутим схилом). Замок має головну башту (вежу) — донжон, навколо якої зводили стіни, вали та рови. Округлий (або чотирикутний) у плані донжон був останнім місцем притулку господарів замку під час нападу ворога. За законами середньовіччя право будувати донжон належало лише представникам вищих верств населення, що мали титул. На території України це був князь або знатний шляхтич. Замкова стіна і донжон оснащувалися зубцями-мерлонами та бійницями — вузькими щілеподібними чи округлими отворами для ведення вогню зі стрілецької зброї. Стіни були товстими (1,5—3 м) і неприступними. Замок мав усю необхідну інфраструктуру: глибокий колодязь (до 60 м глибини), стійбище для коней, псарню, простору кухню та місце для проживання членів князівської родини і челяді. У замку зводилися споруди не лише для господаря і членів його родини, але й для ймовірних гостей, які могли розраховувати на тимчасовий притулок, схороняючись від ворогів.

З появою вогнепальної зброї значна частина замків та фортець була модернізована. Прикладом тому є Луцький замок: його триярусні башти і стіни, що мали зубцімерлони та вузькі щілини-бійниці для стрільби з лука та арбалету, з часом були замуровані. Натомість над ними надбудували нові дво-, триярусові бійниці, що забезпечували обстріл противника з використанням вогнепальної зброї. Ознаки такого типу перебудови науковці знаходять у замках та муруваннях Кам’янця-Подільського, Білгорода-Дністровського, у Кременецькому, Хотинському та Мукачівському замках. Особливо вражають зміни, що їх було здійснено в архітектурному обрисі Хотинського замку. Старі стіни та башти замку, які було зведено ще у XIII ст., обклали додатковим шаром мурування і вони опинилися всередині стін нових, формуючи враження цілого,

140

злитого масиву, оперезаного декоративним орнаментом у вигляді мережки з української плахти, сформованим у поєднанні мурування червоною цеглою на тлі білокам’яних стін. Ознаки готичного стилю, що виявили себе у шпилястих завершеннях башт, поряд із зверненням до мотивів українського народного мистецтва додають особливої імпозантності цій споруді.

Важливим напрямом розвитку архітектури цього періоду залишається архітектура храмова. Проте й вона несе відгомін нестабільного соціально-політичного життя українців. Цією обставиною пояснюється використання елементів оборонного будівництва у храмових спорудах цієї доби. На Подніпров’ї та Чер- нігово-Сіверських землях кам’яне будівництво переважно обмежувалося лише відбудовою зруйнованих ворогом споруд попередніх століть. Більшість храмових споруд цього часу зводяться дерев’яними, переважна частина з яких не збереглася до наших днів. Незаперечною новацією цього періоду називають будівництво поблизу давніх храмів невеличких каплиць - усипальниць. Підвищений інтерес до кам’яного будівництва виявляється передовсім у західних областях України.

На особливу увагу заслуговує поява храму оборонного типу, відомого назвою «храм-твердиня». Зводилися вони переважно на Поділлі і мали вигляд фортеці. До обов’язкових елементів будівництва такого типу належать: наявність башт (відсутність повноцінного куполу), бійниць, мишикулів, псевдомерлонів. Найвідомішою вважається церква-фортеця у Сутківцях Хмельницької області (1476). Відомою є і зведена муляром Леонтієм церква-твердиня у Тернополі (1602—1608), що розміщена неподалік від міського оборонного валу. До храмів такого типу належить і Михайлівська церква у с. Чесники, що на Івано-Франківщині (кінець XIV — початок XV ст.). До особливостей цієї споруди відносять появу в її структурі елементів, що відповідають раннім зразкам галицького дерев’яного зодчества. У деяких храмах з’являється непритаманна для попередніх століть надбудова оборонної башти над притвором-бабинцем, як то у церкві св. Онуфрія у Посаді Риботицькій (кінець XIV — початок XV ст.). Квадратної форми центральне приміщення на першому поверсі перекрите системою склепінь, що опираються на стіни та єдиний стовп, і до нього із чотирьох сторін примикають двоповерхові напівкруглі башти з бійницями на кожному поверсі. Міцні та гладкі стіни, приземкуватий суворий вигляд споруди підкреслюють її не лише сакральне, але й оборонне призначення.

Кам’яні мури зводилися не лише навколо міст. Монастирі оточували міцними оборонними стінами, і зовні вони мало чим відрізнялися від інших оборонних споруд. До них належать: Києво-Печерський монастир, Михайлівський Золотоверхий та Кирилівський у Києві, Єлецький у Чернігові, Спаський у Новгород-Сіверську та ін. У книзі «Історія війни козаків проти Польщі» французького офіцера П’єра Шевальє згадується, що на території України оборонні стіни та рови зводили для захисту від нападу татар і їх мали поряд з містами, містечками навіть села.

Використання засобів і форм дерев’яної архітектури та елементів народнодекоративного мистецтва сприяло появі нових типів храмів, відмінних від

141