Політична історія

Особливості політичної культури Київської Русі

Політична культура народу розпочинається з момен­ту усвідомлення ним необхідності державної форми орга­нізації свого життя і побудови держави. У цьому контек­сті Київська Русь історично не була першою державою на етнічній території українців. До неї функціонувала до­сить розвинута для свого часу політична культура скіф­ської держави. Вона теж постала не на голому місці. От­же, дослідження політичної культури України сягають глибоких віків.

Київська Русь сформувалася як держава нового зраз­ка внаслідок злиття двох центрів державності, що функ­ціонували у східних слов'янських племен — навколо Ки­єва і навколо Новгорода. Писемна культура Київської Русі засвідчує численні претензії Новгорода і новгородсь­ких земель на політичну своєрідність і політичну неза­лежність. Цей факт важливий тому, що через певні об­ставини політична самосвідомість російського народу са­ме Київ визначає первинним центром свого (російського) життя. Ця теза була і нині є одним з головних догматів політичної культури Росії.

Це означає, що офіційна російська, а згодом радянсь­ка ідеологія вважали український народ складовою час­тиною російського, а його культуру — різновидом пери­ферійної культури Росії. Ускладнювала відокремлений розгляд політичної культури України й норманська тео­рія походження Київської Русі. Гіпотеза про те, що саме норманці є засновниками Київської держави, відіграла значну політичну роль, породила серед окремих представ­ників українського народу комплекс політичної неповноцінності: не ми збудували державу, це зробили чужинці.

Давньоруська держава — Київська Русь — за формою правління була становою монархією. Проте з часів Київ­ської Русі у свідомості народу утверджується взаємне до­вір'я між владою і громадою. В основі цієї особливості політичної культури — формування зародків самоуправ­ління на народному віче, якому властивий елемент республіканського ладу. Бувало, що народне віче позбавля­ло князя влади, самостійно запроваджувало норми спів­життя й обирало керівників громади. Наявність традиції політичного самоуправління — одна з характерних рис політичної культури руського народу.

Київська Русь була федеративною державою. Кожна з її земель відігравала окремішню роль в її функціонуванні, розквіті й занепаді. Ця особливість політичної історії та­кож відображена в політичній культурі українського наро­ду і виявляється, по-перше, в живучості ідей федеративно­го устрою Української держави; по-друге, в історичній са­мосвідомості народу глибокий слід залишила міжусобна боротьба удільних князів за київський престол. Постійні міжусобні війни спричинилися до послаблення могутності та занепаду Київської Русі. Через політичну роз'єднаність між окремими землями, територіями, чвари між політич­ними лідерами, рішуче засуджувані кожним новим поко­лінням українського народу, неодноразово були причиною втрати державності. Цей урок з політичної історії України глибоко закорінений у політичній культурі народу.

Вирішальний вплив на формування і розвиток полі­тичної культури Київської Русі мало її хрещення. Христи­янство розширило можливості цивілізованої взаємодії Ру­сі з Центральною і Західною Європою, дало змогу долучи­тись до надбань світової культури. Традиційно києворуські князі прислухалися до порад, настанов церкви, визна­вали за нею авторитет совісті. Церква могла вимагати від представників княжої влади підкорення певним мораль­ним засадам не лише в особистому, але й у політичному житті: вірності договорам, миролюбності, справедливості. Такі відносини між церквою і державою позитивно впли­вали на формування політичної культури всього населен­ня. Вона була наповнена принципами християнської мора­лі й мала високий духовний рівень свого буття.

Політична система Київської Русі, яку уособлювали князі (здійснення законодавчої, виконавчої, судової функції), рада бояр (дума) та збори громадян (віче), виявляла відповідно монархічну, аристократичну та демократичну тенденції. У політичну традицію вживалося звертання князя за підтримкою до боярської думи, що було необо­в'язковим, але його ігнорування могло значно ослабити позиції князя. Членами думи були старші дружинники, племінна знать, а згодом церковні ієрархи.

Суттєвим елементом політичної культури тогочасного суспільства була участь громадян у віче, яке, хоч і не могло здійснювати власну політику, видавати закони, суттєво впливало на рішення влади щодо військових похо­дів, престолонаслідування, розподілу посад. А головне — започатковувало демократичні традиції в державі.

У княжу добу була започаткована традиція викорис­тання символів, які з часом розвинулися в державну символіку: на монетах, будівельних цеглинах, кахлях, по­суді, зброї, металевих відзнаках, ювелірних виробах, пе­чатках проставлявся тризуб, що означало власність князя. Але той знак не посвідчував тільки приватну власність князя, бо його майно було одночасно і громадським, і дер­жавним. Тому тризуб символізував не тільки власність князя, династії Рюриковичів, а певною мірою Київську державу, її могутність. І цілком природно, що згодом він набув значення національного державного символа.

Тризуб зустрічається на монетах князя Володимира. З деякими відмінностями він був зображений на моне­тах Святополка та Ярослава Мудрого. Цілком подібний до цього знак зафіксовано на цеглині, добутій із руїн Де­сятинної церкви. М. Грушевський визнає тризуб за знак Київської держави. На думку деяких істориків, тризуб запозичений з Візантії. Утворився він з літер грецької азбуки, які складають титул монарха. З часом, зазнав­ши певних змін, він став геральдичною емблемою, що дає підстави вважати його державним гербом.

Матеріальних пам'яток щодо прапора Києворуської держави не зафіксовано. Проте деякі відомості з питань прапорництва присутні в тогочасних писемних і мисте­цьких творах. На зламі XIII і XIV ст. з'явились чотири­кутні прапори з клиновими полотнищами на вільному кінці. Найпоширенішим кольором був червоний. Вико­ристовували також білий та блакитний, рідше — жов­тий кольори. Прапор Руської землі був переважно чер­воний із золотим тризубом-двозубом.

Одним з найхарактерніших виявів політичної культу­ри Київської Русі було запровадження правових норм у врегулюванні внутрідержавного життя. Тодішній звід за­конів, своєрідний правовий кодекс «Руська правда», яку історики, правознавці схильні вважати своєрідною протоконституцією, що регламентувала політичні, економіч­ні, морально-етичні, родинні відносини на етапі перехо­ду від патріархально-общинного ладу до феодалізму. Базуючись на звичаєвому праві, вона відчутно вплинула на політичне зміцнення держави, запровадження нових цивілізованих для тих часів політичних традицій, на формування правової культури. «Руська правда» передбачала не тільки відповідальність, але й права грома­дян, регулювала систему правосуддя і покарань за злочи­ни. Поставши з правової традиції русичів, бо ще за Оле­га вони мали свої закони, «Руська правда» постійно вдо­сконалювалася, вбираючи в себе нові правові норми та закони.

Отже, основними рисами політичного життя, які утвердилися в першій половині І тис. і значною мірою ви­значили політичну культуру сучасної України, є схиль­ність нації до народовладдя, до республіканської форми державного правління, традиція федеративного держав­ного устрою, підкорення політики нормам християнської моралі, гуманізм і соціальна справедливість як вищі принципи державної діяльності.

Запитання. Завдання

5. Як вплинуло на політичне життя Київської Русі запровадження християнства?

Нартов

Високого на той час рівня досягла культура Київської Русі. Український етнос формувався на території Київської, Древлянської, Чернігівської, Переяславської, Галицької і Волинської земель.

За цими землями закріпилася назва Україна (уперше згадується у літописі від 1187 p.).

Основою формування білоруського та російського народів стали південно-західні та південно-східні союзи племен.

У той час розвивалися давньоруська розмовна та літературна мови, давньоруська література, архітектура, освіта, образотворче мистецтво.

Великого розвитку у Київській Русі досягла усна народна творчість (легенди, перекази, пісні, билини, прислів'я).

Серед писемних пам'яток давньоруської культури чільне місце належить літописам. У 1113 р. було написано найвідоміший історичний твір Русі — «Повість минулих літ». Взірцем літератури стала поема «Слово о полку Ігоревім» (XII ст.). Написане у важкий для Русі час міжкнязівських усобиць та нападів кочовиків, «Слово...» закликало князів до єдності, яка б допомогла відстояти рідну землю. Видатними літературними пам'ятниками Київської доби є «Слово про закон і бла­годать» Іларіона, «Повчання дітям» Володимира Мономаха.

Пам'ятники архітектури Київської Русі свідчать про високий рівень будівельної техніки та талант народних майстрів. Видатними архі­тектурними спорудами були Десятинна церква, Золоті ворота, Со­фійський собор. Будівництво храмів супроводжувалося розвитком монументального живопису (фресок, мозаїки), станкового — ікон.

У Київській Русі у великій пошані були освіта, книжна мудрість. За часів Ярослава Мудрого у соборі Св. Софії були засновані перша школа та бібліотека (1037).

Культура Київської Русі заклала підвалини для подальшого роз­витку культури українського народу.

Алексєєв

За Володимира, в кінці X ст. на Русі було прийняте з Візантії право­славне християнство, яке стало єдиною державною релігією. Не­обхідно розкрити значення прийняття християнства:

по-перше, православна християнська церква освячувала князів­ську владу, що зміцнювало її авторитет, на відміну від католицької церкви, яка за тих часів відстоювала пріоритет влади духовної над світською. Церква прискорила розвиток феодальних відносин, оскільки монастирі поступово перетворювалися на великі фео­дальні власники;

по-друге, християнство сприяло розвиткові освіти, збагаченню руської культури кращими надбаннями християнського світу, особ­ливо Візантії, що була спадкоємицею античної цивілізації. Крім того, християнство призвело до утвердження нових звичаїв і більш гуманних моральних норм у стосунках між людьми;

по-третє, християнство допомогло налагодженню більш тісних міжнародних зв'язків Русі з християнським світом, зокрема укла­денню династичних союзів з європейськими монархіями.

Ярослав Мудрий більше відзначився своєю культурно-освіт­ньою та законодавчою діяльністю. Він створив на Русі цілий ряд шкіл, бібліотеку, розгорнув активне будівництво. Київ перетворив­ся на першокласну, за тих часів, європейську столицю, суперничав із Константинополем. За Ярослава Мудрого був прийнятий збірник законів "Руська правда". Давньоруське право стояло на сторожі інтересів князя та його адміністрації, дружинної знаті, пізніше -феодалів-землевласників. Разом із тим "Руська правда" утверджу­вала в судовій системі більш цивілізовані стосунки, обмежуючи кровну помсту, а в більш пізніх редакціях - взагалі її заборонила.

...

Окремо треба зупинитися на культурі Київської Русі. Слід підкреслити, що розвиток продуктивних сил у східних слов'ян, формування державності сприяли культурному прогресу. Ще до прийняття християнства на Русі вже існувала писемність, про що свідчить ряд археологічних знахідок після 988р. найпоширені­шою абеткою на Русі стала "кирилиця", розроблена спеціально для слов'ян грецькими ченцями Кирилом та Мефодієм.

Київська Русь вирізнялася в тогочасному світі великою кількістю освічених людей. Цьому сприяли різноманітні школи, першу з яких - двірцеву - заснував ще князь Володимир. При Ярославі Мудрому значним центром освіти став Софійський со­бор, де були школа, бібліотека, майстерня з перекладу і перепису­вання книг. З другої половини XI ст. на Русі поширюються монастирські школи. Серед них перше місце належало школі при Киє­во-Печерському монастирі, в якій богословська освіта була на рівні візантійської патріаршої академії.

Характеризуючи розвиток літератури, слід навести такі визнач­ні твори як "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона, "Поучения дітям" князя Володимира Мономаха, "Слово о полку Ігоревім", відоме вам зі шкільного курсу літератури, "Повість временних літ" (літопис, складений монахом Нестором).

Унікальною була архітектура Київської Русі, що формувалась на основі поєднання кращих візантійських та слов'янських традицій у будівельній справі. Чудовими взірцями давньоруського архітектурного мистецтва в Києві були Софійський собор, Деся­тинна церква, Золоті ворота з церквою Благовіщення, Успенська церква Києво-Печерської лаври, Михайлівський Золотоверхий монастир, собор архангела Михаїла у Видубицькому монастирі, Спасо-Преображенський собор у Чернігові та ін.

Розкриваючи історичне значення Київської Русі, слід підкресли­ти високий рівень її соціально-економічного, політичного та культур­ного розвитку, що відповідав загальносвітовому рівню тогочасної цивілізації. Історик Орест Субтельний вважає, що Русь X - XI ст. стояла навіть вище Західної Європи в розвитку міст і торгівлі. Не­даремно варяги називали її "Гардарикою" - країною міст.

Субтельний

Культура Київської Русі

Будь-яка дискусія про культуру середньовічного суспільства зосереджується на­самперед на його релігійних віруваннях та інститутах. В історії Київської Русі маємо дві окремі релігійні, а відтак і культурні епохи. До 988 р. засобом задоволення духовних потреб східних слов'ян був анімізм, у засаді якого лежало обожнення сил природи та поклоніння духам предків. Найвищим божеством у язичницькому пан­теоні вважався Перун — бог грому і блискавки, аналогічний скандінавському бо­гові Тору, хоч пов'язана з ним міфологія не була такою химерною. До інших важ­ливих божеств належали Дажбог і Сварог — боги повітря й сонця, дарителі земних благ. Закономірно, що серед землеробського люду поширеним був також культ бо­гів родючості — Рода та Рожаниці. Крім того, об'єктами поклоніння вважалися сотні духів річок, лісів та предків; це часто виражалось у жертвуванні їм тварин, а поде­куди й людей. Східні слов'яни не зводили своїм божествам величних храмів, як і не мали складної духовної ієрархії — власне це й пояснює відносно слабкий опір християнству з боку їхньої релігії. І все ж із приходом нової релігії вірування пред­ків не зникли безслідно. Під личиною християнства ще протягом століть серед схід­них слов'ян зберігався релігійний дуалізм, або двовір'я, що полягало у дотриманні язичницьких за походженням звичаїв та обрядів (таких, зокрема, як святкування приходу весни).

Із прийняттям християнства у Київській Русі поширилася нова, витончена й складно організована релігія. У 1037 р. після приїзду із Константинополя першого у довгій низці грецьких митрополитів (протягом усієї Київської доби лише двічі на цей пост призначалися не греки) була заснована митрополича єпархія. Первинно до Руської митрополії входило вісім єпископств, але згодом їхня кількість зросла до шістнадцяти. Десять із них розташовувалися на землях сучасної України. Багато єпископів теж були візантійцями. Вони везли з собою власне оточення: писарів, по­мічників, майстрів, перетворюючи єпископства на осередки поширення візантій­ської культури. Духовенство поділялося на дві категорії: «біле», тобто парафіяльні священики, що не давали обітниці целібату (безшлюбності) й звичайно одружували­ся в своєму ж середовищі, та «чорне», тобто ченці, з яких обиралися високі духовні ієрархи. Намагаючись уникнути мирських гріхів і спокус, ченці жили у відлюдненні, й тому їх вважали цвітом віруючого люду, а їхні монастирі були осередками хри­стиянської освіти й науки. У XIII ст. в Київській Русі існувало близько 50 монасти­рів, із них 17 — у самому Києві.

Церква справляла величезний вплив на культуру Київської Русі. Спорудження одного лише храму — славетної Софії Київської — є безпосереднім підтвердженням того, наскільки всеохоплюючим був вплив церкви на мистецтво. Збудована у 1037 р. за князювання Ярослава Мудрого ця чудова кам'яна споруда, зведена грецькими майстрами на взірець константинопольського храму, мала п'ять апсид, п'ять нефів і тринадцять бань. Розкішно прикрашений інтер'єр підтримували мармурові й але­бастрові колони. Напевно, краса цього храму християнського Бога здавалася просто сліпучою призвичаєним до скромних дерев'яних будівель киянам. Власне, саме таке враження й мав справляти собор, позаяк у візантійській церкві добре розуміли, що високе мистецтво, звернене до людських емоцій, часто куди ефективніше посилю­вало віру, ніж богослов'я, що апелює до розуму. З цією метою церква сприяла розвиткові мистецтв і ремесел. Зокрема, інтер'єр Св. Софії прикрашали кольорові мозаїки та фрески, що з дивовижною правдоподібністю змальовували людину. Інший спосіб викликати благоговіння полягав у використанні ікон, тобто зображень боже­ственних істот на спеціально оброблених дошках. Ікони поширювалися по приват­них оселях, де ставали найціннішою в родині спадщиною. Кожен із цих нових різно­видів мистецтва попервах зазнавав впливу грецьких зразків. Та з часом майстри навчилися поєднувати в цих жанрах і місцеві елементи, створюючи дедалі вираз­ніший власний стиль. Проте впливи східної церкви на мистецтво не завжди були благотворними. Так, через те, що візантійці не любили ставити у своїх храмах ртатуй, скульптура не дістала помітного розвитку.

Таким же визначальним був вплив християнства на способи інтелектуальної експресії давніх русичів. Після 988 р. в ужиток увійшло письмо, базоване на абетці, створеній ченцями Кирилом і Мефодієм — греками, що поширювали християнство серед слов'ян. На відміну від Риму з його наполяганнями використовувати в бого­служіннях латину Константинополь погоджувався з тим, що новонавернені народи користувалися у церкві власною мовою. Відтак у богослужіннях та інших справах церкви вживали церковнослов'янську мову — літературну норму, що спиралася на південнослов'янські діалекти й була легко зрозумілою східним слов'янам. Посту­пово вона поширилася на лише на релігійну, а й на світську літературу, що ставала багатшою та різноманітнішою.

Закономірно, що більшість зразків цієї писемної літератури мали релігійний характер. Тут у достатку маємо уривки зі Старого й Нового заповітів, гімни, пропо­віді, житія святих. Найвидатнішими серед них є «Патерик», тобто оповідь про життя святих, написана ченцями Києво-Печерської лаври, проповіді й гімни св. Кирила Туровського, писання київського митрополита середини XI ст. Іларіона — можливо, найосвіченішого мужа Київської Русі. У своєму знаменитому «Слові про закон і благодать», прочитаному у 1052 р. в присутності Ярослава Мудрого, Іларіон май­стерно протиставляє християнство язичництву й описує хрещення Русі. У цьому творі він демонструє чудове володіння складними прийомами візантійської риторики, а також глибоке знання Біблії. Проте при всій своїй повазі до грецької культури Іларіон не був грекофілом. У «Слові про закон і благодать» він підкреслює велич і значення Русі, применшує роль Візантії в її наверненні до нової віри, припи­суючи всю заслугу у здійсненні цього історичного кроку Володимирові.

Якщо в релігійних творах грецькі впливи цілком домінували, то у літописах вони були менш помітними. Ранні київські літописи, створені переважно монахами й пройняті християнським світовідчуттям, характеризувалися реалізмом і багатством подробиць. У них відтворювалися й головні проблеми доби — такі як князівські чвари, боротьба з кочовиками,— й подробиці окремих подій. Найважливішим із них є лі­топис, відомий під назвою «Повість временних літ». Його пов'язують з іменами монахів Нестора та Сильвестра, які склали літопис у 1113—1116 pp. Займалися літератур­ною творчістю й представники світської верхівки. Незважаючи на постійну зайня­тість політичними справами, написав своє зворушливе й сповнене роздумів «Повчан­ня» князь Володимир Мономах. Є підстави допускати, що анонімний автор найчу­довішого поетичного твору Київської доби — «Слова о полку Ігоревім» (1185—1187) також належав до княжого двору. Вся його оповідь про невдалий похід на кочовиків дрібного руського князя пройнята пристрасним закликом до ворогуючих руських князів об'єднатися задля спільного блага. Застосувавши ритмізований вірш, яскраві образи, багату мову, дивовижні за своєю уособленістю картини природи, автор створив справжній літературний шедевр.

Але при всьому багатстві експресії писемні джерела лишалися недоступними для неписьменного люду Києва. Скарбницею народної мудрості й творчого духу слу­гували для нього пісні, приказки, загадки, казки й особливо усний епос, або билини. З вуст в уста, від покоління до покоління переказувалися билини, в яких розповіда­лося про подвиги таких популярних народних персонажів, як веселий селянський син Ілля Муромець, кмітливий син священика Альоша Попович і син боярина Добриня Микитич; усі троє — члени міфічної дружини князя Володимира. Подібно до лицарів Круглого Столу короля Артура ці східнослов'янські витязі лишили Воло­димирів двір і вирушили на боротьбу із силами зла. Часто серед їхніх ворогів були половецький Тугоркан, що вмів перетворюватися на змія Тугарина і символізував у народній свідомості постійну загрозу зі степу, або ж це був Жидовин, присутність якого в епосі, вірогідно, є відлунням народної пам'яті про тривалу боротьбу з хоза­рами, які сповідували іудаїзм. Усі ці оповіді були сповнені таємниць і чаклунства, а християнські цінності часто перепліталися в них із залишками язичницького ми­нулого.

Серед учених побутують різні думки щодо рівня і поширення освіти в Київській Русі. Не підлягає сумніву, що представники знаті діставали освіту. В літописі пові­домляється, що у 988 р. князь Володимир наказав віддати у навчання боярських дітей, а його син Ярослав заснував у Новгороді школу для 300 хлопчиків аристокра­тичного походження. У Києві центром цієї діяльності стала Св. Софія. В 1037 р. на терені собору містилися школа та бібліотека. Києво-Печерська лавра також мала бібліотеку, а деякі її монахи славилися своєю освіченістю, що в ті часи переважно означало добру обізнаність із релігійними текстами. Серед князів наука також була у пошані. Відомо, яким книголюбом був Ярослав Мудрий; його син Всеволод володів п'ятьма мовами, письменною була й дочка Анна. Коли вона стала короле­вою Франції, це незвичайне для жінки тих часів досягнення відрізняло її від більшо­сті жінок французького двору. Проте складніше відповісти на питання про пошире­ність освіти серед простого люду. Деякі вчені вважають, що знайдені в Новгороді абетки на бересті для школярів та настінні написи у Св. Софії є свідченням доступно­сті освіти й для нижчих верств, але багато інших фахівців доводять, що освіта взагалі та обізнаність із візантійсько-християнською культурою зокрема були в основному привілеями мирської та церковної еліти, а відтак лишалися недосяжними для мас.

...

Черкащина

Освіта в Київській Русі досягла значного розвитку, була пред­метом піклування князівської влади. Так, Володимир Святославич відкрив у Києві школу, а Ярослав Мудрий продовжив ту діяль­ність. У школах при монастирях викладали читання, письмо й спі­ви. В школах для дітей князів і бояр викладали філософію, риторику й граматику.

Усна народна творчість дійшла переважно в записах XVIII-XIX ст., що зберігають глибинні пласти періоду Київської Русі. Давнє по­ходження мають обрядові пісні (весільні, похоронні), плачі і голо­сіння, казки. Великий інтерес становить народний епос: билини Київського і Новгородського циклів.

Література представлена переважно літописами та творами релігійного змісту. Серед духовенства було чимало відомих письменників: київський митрополит Іларіон, Феодосій Печерський та інші. В кінці XI і в XII ст. творив визначний письменник і історик Нестор — автор «Повісті минулих літ».

Архітектура пройшла самостійний шлях розвитку, використав­ши й надбання архітектури візантійського зодчества. Першою хрис­тиянською храмовою спорудою була Десятинна церква, збудована в Києві у 992-996 pp. з каменю і цегли. За часів Ярослава Мудрого бу­ло споруджено Софіївський собор. Важливою архітектурною спору­дою у Києві були Золоті ворота: парадний в'їзд до Києва. Споруда складається з двох ярусів: башти з проїзними воротами і невеликої Благовіщенської церкви, що стояла на ній. Серед визначних архітек­турних споруд ХІ-ХІІ ст.: Спаський собор в Чернігові, Успенський собор Печорського монастиря, собор Дмитріївського монастиря, Михайлівський собор Видубецького монастиря та ін.

Живопис представлений монументальним живописом, іконами та книжковими мініатюрами. Мозаїки та фрески широко використо­вувалися для оздоблення світських і церковних будівель. Зображен­ня Київської Софії містять і світські сюжети: під хорами є компози­ція, яка зображає Ярослава Мудрого з сім'єю, сцени полювання, му­зикантів та ін. Великого значення набрала мініатюра. Найдавнішою відомою книгою є «Євангеліє», написане в 1056-1057 pp. дияконом Григорієм для новгородського посадника Остромира. «Ізборник» київського князя Святослава Ярославича (1073 р.) вміщує багато мініатюр, в тому числі й зображення самого князя та членів його родини.

Прикладне мистецтво ІХ-ХП ст. представлено переважно виро­бами ювелірів і зброярів. Вироби з курганів і скарбів дали можли­вість вченим простежити розвиток форм і стилів у прикладному мистецтві. Великої майстерності досягли ювеліри в мистецтві перегородчастої емалі та черні.

Значних успіхів досягло на Русі мистецтво художнього лит­тя. Це проявилося, зокрема, у виготовленні церковних речей (хоросів, свічників, церковного посуду тощо). Разом з художньою об­робкою металів у Київській Русі було досить розвинене каменеріз­не мистецтво.

...

Гайдуков

КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Культура Київської Русі є результатом вдалого процесу як внутрішнього розвитку східнослов’янського суспільства, так і зовнішнього впливу світової цивілізації. З глибокої давнини бере початок усна на­родна творчість казки, легенди, пісні. Найдавнішими і значними у культурному відно­шенні є билини Володимирового циклу, які створювалися в X XI ст. і оспівували хоробрість богатирів, які захищали рідну землю. Тут фіксувалися пам'ять про історичні події та ставлення до них.

Першими письмовими творами у Київській Русі були літописи зводи записів про іс­торичні події, викладені у хронологічній послідовності.

Найдавнішим літописом, який дійшов до наших днів, с «Повість временних літ», ство­рена на початку XII ст. Вона збереглась у Лаврентіївському (1377 р.) та Іпатіївському (початок XV ст.) списках. Відомі також «Київський літопис XII ст., «Галицько-Волинський літопис» XIII ст.

Літописи є основним джерелом з історії Київської Русі IX XIII століть. Але, окрім них, із письмової спадщини можна згадати філософську проповідь митрополита Іларіона «Слово про закон і благодать", «Повчання дітям» Володимира Мономаха та ін.

Особливе місце у Давньоруській літературі посідає «Слово про Ігорів похід», написане на основі конкретною історичного факту. Не­відомий автор цього твору закликав князів забути міжусобиці її об'єднатися в ім'я захисту рідної землі.

Розвиток літератури Київської Русі був безпосередньо пов'язаний Із поширенням осві­ти, створенням бібліотек. Уже за Володимира Святославича існували державна школа і школа при Софійському соборі. Ярославом Мудрим ство­рюється перша відома на Русі бібліотека.

Значного розвитку набула архітектура. За Володи­мира Святославича будується храм Богородиці, який по­тім назвали Десятинною церквою (на його утримання князь брав десяту частину доходів своїх підданців). Вона була прикрашена фресками, мозаїкою. В 1037 р. зведено найбільший храм Київської Русі — Софійський собор. За його зразком у Чернігові будується Спаський собор, у Новгороді та Полоцьку — Софійські собори. Ярослав Мудрий споруджує у Києві Золоту браму.

Центрами культури у Київській Русі були монастирі. Одним з них був Києво-Печерський монастир, заснований за Ярослава Мудрого преподобним Антонієм, на взірець того, який він же започаткував у Чернігові.

В усіх великих містах існували іконописні майстерні. Розвивається книжкова мініатюра «Остромирове єван­геліє», написане у середині XI ст., прикрашене чудовими заставками і мініатюрами.

Розквітає ювелірне мистецтво. Київські майстри во­лоділи різними способами обробки коштовних металів — зерню, сканню, перегородчастою емаллю.

Зростання економічних і культурних зв'язків Київ­ської Русі, піднесення суспільного життя зумовили на­ступний розвій її культури.

Найтиповіші запитання на вступних іспитах:

• Назвіть перші письмові твори періоду Київської Русі.

• В яких відомих списках збереглася «Повість временних літ?

• Хто написав «Слово про закон і благодать»?

• Як спочатку називалася Десятинна церква ?

• Коли було побудовано Софійський собор у Києві?

• Як називалися техніки обробки коштовних металів у Київській Русі?

Лановик

7. Культура України княжої доби (IX—XIV ст.)

Успіхи слов'ян у розвитку господарства, їх об'єднання в єдиній державі, героїчна боротьба за незалежність сприяли розвиткові української культури. Слід розрізняти матері­альну і духовну культуру. До матеріальної культури відно­сять знаряддя праці, житло, одяг, а також трудовий досвід людей, а до духовної — освіту, науку, мистецтво.

Київська Русь славилася вмілими ремісниками. Було відомо близько 60 ремісничих професій. Ремісники виготовляли знаряддя праці, вироби для домашнього вжитку. У домницях виплавляли метал. З нього кували лемеші, серпи, ножі, цвяхи, підкови, замки, кольчуги, які з'явилися на Русі на 200 років раніше, ніж у Західній Європі. Будували ко­раблі — невеликі судна з веслами і вітрилами, на яких могло вміститися по 50—100 чоловік. Гончарі випалювали різно­манітний глиняний посуд, оздоблений кольоровою поливою й різними візерунками, шевці й кравці плели личаки, шили полотняний одяг, чобітки, а також урочистий князівський одяг — корони, плащі, виробляли інші дорогоцінні речі.

Із старовинного мистецтва маємо чимало пам'яток ма­лярства, мініатюр (кольорових малюнків у рукописах), ба­гато виробів золотників, прикрашених малюнками й емал­лю. Відоме мистецтво київських ювелірів — майстрів тон­кої обробки дорогоцінних металів. Славилися майстри кар­бування, гравірування, золочення.

Слід пам'ятати, що хоча на церковні розписи та ікони, на будівлі того часу мала чималий вплив візантійська куль­тура, поступово склався новий своєрідний стиль українського живопису й архітектури.

Давньоруські зодчі талановито зводили складні дерев'яні й кам'яні споруди, що вражали розмірами, пропорційністю та красою внутрішнього оздоблення. Символами розквіту Київської Русі стали Софіївський собор, Золоті ворота, Успен­ський собор, Десятинна церква у Києві. Чудові храми і па­лаци споруджували в Чернігові, Переяславі, Галичі й бага­тьох інших містах. Будови прикрашали різьбою по дереву і кості, настінною мозаїкою, фресками, різьбленими кам'я­ними деталями, іконами. Таке оздоблення можна побачити в Софіївському соборі у Києві. Всередині храму стіни при­крашали фрески — живопис фарбами, зроблений на сирій штукатурці. Центральний купол і арки вкривала мозаїка — зображення із смальти (скловидних камінців різних кольо­рів, використано майже 130 відтінків).

Таким чином, розвиток архітектури сприяв поширенню живопису. Наука перебувала під впливом античних авторів.

З перекладених книг черпали наукові знання про природу («Шестиднев» і «Фізіолог»), географію («Топографія» Козьми Індикоплова, александрійського купця VI ст.), філосо­фію (короткі уривки з Платона, Арістотеля). Знання мате­матики та медицини були обмежені практичними потреба­ми. Першими лікарями були ворожбити і знахарі. Згодом, коли Україна увійшла в тісніші стосунки з іншими країнами, лікарські знання значно поглибилися. Відомим лікарем у Києві був Агапіт, який умів робити хірургічні операції.

У Київській Русі жило чимало письменних людей, і не тільки серед знаті та духовенства, а й серед простого наро­ду. Країна мала свою писемність ще до прийняття христи­янства. Існували найдавніші рукописи, які написали «руські письменники». Пізніше була прийнята слов'янська азбука, котру склали болгарські просвітителі Кирило і Мефодій. У монастирях створювали перші письмові історичні праці, які звалися літописами. Українське літописання почалося за зразком візантійських хронік.

Ще до прийняття християнства у Києві вели записи княжих указів і міждержавних договорів тодішньою україн­ською мовою. Однак освіта і наука почали набирати актив­ного розвитку після хрещення України-Русі. Першу шко­лу в Києві заснував князь Володимир. Діти бояр і вельмож там вчилися читати, писати, співати церковних пісень, ово­лодівали грецькою мовою. З цієї школи виходили освічені священики та інші церковнослужителі, писарі й перекла­дачі з грецької та інших мов на церковнослов'янську.

Особливого піднесення освіта і наука зазнали при Яро­славі Мудрому. Він зібрав у чужих державах книги з різ­них питань пізнання світу і формував величезну на той час бібліотеку. До шкіл на науку Ярослав залучав здібних дітей не лише князів і духовенства, а й простих міщан. З грецької мови перекладалися підручники «Шестиднєв» Василя Великого та «Фізіолог». Наука розвивалася під впливом Візантії, а це, з одного боку, відкривало доступ до наукових творів мужів грецького та римського світів, а з іншого, пригнічувало розвиток власної наукової думки.

Серед перших медиків українського походження другої половини XI ст. згадуються в літописах Дем'ян Пресвітер і Агапіт Лічець. Були в Україні й свої філософи, а саме, мит­рополит Клим Смолятич та волинський князь Володимир Василькович. Знання в галузі математики зводилися до простих чотирьох дій над числами, дробів та нарахування відсотків.

Вище за інші науки тоді в Україні-Русі стояла історіо­графія у вигляді українського літописання. Перший відо­мий нині літопис, датований 1039 p., написаний за часів Ярослава. Чернець Печорського монастиря Никон Вели­кий (близько 1069—1073), ігумен Видубецького монастиря Сильвестер, волинський княжий літописець Василь запи­сували історичні події, факти, окрім відомих усьому світові літописів Нестора ще й твори митрополита Іларіона, «Житіє Феодосія Печерського», «Повчання» Володимира Мономаха своїм дітям, «Ходіння» Данила Паломника в Єрусалим та інші. Одними з найвидатніших літературно-наукових творів є «Повість временних літ», яку впорядкував у 1112 р. літописець Нестор, «Київський літопис» та «Галицько-Волинський літопис». Так було покладено початок україн­ської історіографії.

Культура українських земель у часи феодальної роздріб­неності продовжувала розвиватися на спільній основі багатої культури Київської Русі. Київ, Чернігів, Переяслав, Га­лич, Володимир-Волинський та інші міста перетворилися на справжні культурні центри. Однак феодальна роздроб­леність зумовила деякі відмінності в культурі окремих зе­мель. Це відбилося на літературному процесі, архітектурі, живописі та інших галузях мистецтва.

Дальшого розвитку набули освіта й наукові знання. До монголо-татарської навали у Києві при монастирях пра­цювали школи та бібліотеки. Там монахи створювали історичні праці — літописи, в яких використовували різні дже­рела: народні перекази, житія святих, іноземну хроніку. Визначним культурним і науковим центром України за­лишався Києво-Печерський монастир. Тут були складені житія святих і повісті, повчання та оповідання світського характеру, які на початку XII ст. увійшли до збірки «Києво-Печерський Патерик».

Головним джерелом у вивченні історії культури Південно-Західної Русі є Галицько-Волинський літопис. В кінці XIII ст. у північній Волині вийшов збірник, де до старого літопису (пам'ятки київського літописання XI ст.) додані київські записи XII ст., галицький літопис про князювання Данила Романовича та його волинське продовження другої половини XIII ст.

Поряд із церковною значне місце посідала й перекладна світська література, що містила багато античних афоризмів та анекдотів, частина яких увійшла до українського фольк­лору. Так, переклад збірника цитат з християнської та ан­тичної літератури під назвою «Пчола» з'явився в Україні на межі ХІІ-ХШ ст. До збірника «Золота цеп» увійшли відомі твори проповідників, зокрема писання Кирила Туровського і Серапіона.

З оригінальних літературних творів слід відзначити «Мо­ління Данила Заточника», збірник політичних життєвих порад та афоризмів, написаний у XII—XIII ст. Раніше «Мо­ління» вважалося проханням боярина Данила Заточника, покараного засланням, але згодом було доведено, що це літе­ратурна форма названого твору.

Суспільне життя України другої половини XII ст. знай­шло відображення в літературних творах того часу. Їх ав­тори з великим болем розповіли про князівські чвари і ворожі напади, про горе, якого країна зазнавала від ворогів, засудили князівські міжусобиці, змалювали картину героїч­ної боротьби з іноземними загарбниками. У багатьох тво­рах звучить заклик до об'єднання. Наприклад, «Слово о князях» (1175) — пам'ятка літератури Чернігово-Сіверської землі — закликало князів припинити ворожнечу і не при­водити половців на землю Руську.

Найвидатнішим твором поетичної творчості другої по­ловини XII ст. є «Слово о полку Ігоревім». Невідомий автор із надзвичайною художньою силою описав трагічне стано­вище Русі в епоху феодальної роздробленості. Сюжетом цього твору стала історія походу новгород-сіверського кня­зя Ігоря Святославовича разом з братом Всеволодом, си­ном Володимиром, племінником Святославом Ольговичем проти половців у 1185 р. Сіверські князі зазнали поразки в кривавій битві і разом з багатьма воїнами були захоплені в полон. Роз'єднаність, неузгодженість у діях окремих русь­ких князів послабила силу руських полків і стала причи­ною поразки Ігоревої дружини.

Уся поема пройнята закликом до об'єднання Русі про­ти зовнішніх ворогів. «Слово о полку Ігоревім» є чудовою пам'яткою української і світової середньовічної літерату­ри. Поема перекладена багатьма сучасними мовами світу. За ухвалою ЮНЕСКО у 1985 р. відбулися святкування вісімсотріччя «Слова...».

На жаль, внаслідок феодальних міжусобиць, нападів по­ловців і монголо-татарської навали велика кількість літе­ратурних пам'яток загинула, до нас дійшло дуже мало творів XII—XIII і початку XIV ст.

Тоді поширеною була усна народна творчість — казки, пісні, легенди, в яких народ відобразив найважливіші істо­ричні події.

Високого рівня досягла архітектура. У Києві з'явилися відомі культові споруди — ансамблі Михайлівського золо­товерхого собору, Видубецького монастиря. Було збудовано нові церкви: Кирилівську, Василівську, Трисвятительську та Успенську в Лаврі. Храми прикрашали розписом, мозаї­кою, фресками, білокам'яною різьбою, вітражами (різноко­льоровим або оздобленим малюнками склом).

Відомим зодчим був Петро Милоніг, який збудував у Києві кам'яну підпірну стіну під горою, котру розмивали води Дніпра. Це була складна інженерна споруда.

Багато будували і в Чернігові. У другій половині XII ст. тут з'явилися нові ансамблі Єлецького монастиря — Успен­ський і Борисоглібський собори, а також славнозвісна П'ятницька церква.

При Ярославові Осмомислі галицькі зодчі створили чу­дові будівлі князівського палацу, Успенського собору і цер­кви Пантелеймона. У Галичі та на його околицях археоло­ги виявили залишки майже тридцяти кам'яних церков XII—XIII ст.

З'явилося багато нових прийомів у техніці будівництва того часу: на Київській і Чернігівській землях розвивали техніку будівництва з цегли, у Галицькій — білокам'яну архітектуру. У багатьох містах споруджували кам'яні і зем­ляні фортеці, замки феодалів.

Особливо великих успіхів досягли майстри прикладно­го мистецтва. Славилося ювелірне ремесло, керамічне, зок­рема виготовлення декоративних плиток для оформлення інтер'єрів споруд, різьба на кістках тощо.

У техніці художнього ремесла широко застосовували відомі здавна граверування, карбування, інкрустацію, тонке металеве литво, філігрань, чернь, скаль, емаль та ін.

Серед різних галузей образотворчого мистецтва в Галицько-Волинській Русі високого рівня досягло мистецтво оформлення рукописної книги. Тут створювали книги в розкішних оправах, оздоблених золотом, коштовним та де­коративним камінням, чудовими мініатюрами.

Майстерно виконані картини на релігійні теми — ікони, зокрема у Києві — «Борис і Гліб», «Свенська Богоматір», на якій зображено Антонія й Теодосія — засновників Києво-Печерського монастиря.

На закінчення слід зазначити, що, незважаючи на фео­дальну роздробленість і монголо-татарську навалу, культуpa українських земель, хоча й виявляла місцеві особливості, розвивалась у тісному взаємозв'язку. Як зазначає М. Грушевський, «взагалі національне культурне житє України XI—XIV ст. представляється дуже інтересно: воно повне життя, руху, енергії, обіцяло богато своїй народності, а навіть і культурному людському життю взагалі».

Бойко - питання і відповіді

Чому вибір зупинився на християнстві і як воно впли­нуло на подальший розвиток Київської Русі?

Запровадження християнства на Русі безумовно було явищем прогресивним. Воно сприяло форму­ванню та зміцненню феодальних відносин, розвит­ку державності, зростанню міжнародного авторитету, розвитку культури. Однак візантійська модель християнства в подальшому спричинила і цілий ряд негативних процесів і тенденцій.

Прийшовши до влади, Володимир спробував провести релі­гійну реформу, яка полягала у запровадженні на Русі культу єдиного бога — громовержця Перуна.

Проте навіть модернізована стара релігія не відповідала потребам часу: вона гальмувала процес державотворення, не захищала багатства і привілеї феодальної верхівки, що набира­ла силу, ускладнювала розвиток міжнародних зв'язків з хрис­тиянськими країнами.

Тому запровадження якісно нової державної монотеїстич­ної релігії стало необхідним. Вибір було зупинено на христи­янстві візантійського зразка. І це зовсім не випадково. По-перше, саме з Константинополем пов'язане хрещення Аскольда та Ольги. По-друге, відповідно до візантійської моделі християнства світська влада домінувала над релігійною. По-третє, візантійське православ'я знайомило Русь з християнським ві­ровченням фактично рідною мовою. Єдине, що тривожило Володимира, це реальна загроза потрапити у ідеологічну або ж навіть політичну залежність від Візантії.

Динамічні та драматичні події, пов'язані з запровадженням нової релігії, що відбувались протягом трьох років (988, 989, 990) волею літописця спресовані в один — 988 р. В цілому ж християнізація Русі тривала декілька століть.

Як же вплинуло прийняття християнства на подальший ро­звиток Київської Русі?

Нова віра сприяла остаточному розкладу родового ладу і формуванню та зміцненню нових феодальних відносин у схід­них слов'ян. Християнство, сформоване як релігія класового суспільства, фактично освячувало владу панівної еліти, соці­альну диференціацію та всю феодальну систему, адже існуван­ня християнської небесної ієрархії було ніби віддзеркаленням ієрархії феодального суспільства. Водночас воно рішуче ствер­джувало рівність усіх перед богом, чим закладало принципово нові підвалини в ідеологічні моделі майже всіх соціальних ру­хів, у тому числі антифеодальних.

Православ'я стало надійним ґрунтом для створення могутньої, централізованої самодержавної країни. До кінця 80-х pp. X ст. Русь була слабоконсолідованою, поліцентричною державою, що зберігала єдність головним чином завдяки мечам великокнязівської дружини. Одночасне проведення адміністративної та релігійної реформ якісно змінили ситуацію. Сприяючи централізації, вони зламали сепаратизм місцевих князів та племін­них вождів, утвердили єдиновладдя київського князя як основу політичної моделі управління Руссю. Слід зазначити, що не останню роль у цьому процесі відіграло запровадження православ'я, оскільки християнське єдинобожжя стало своєрід­ним ідеологічним підґрунтям утвердження особистої влади верховного правителя.

Запровадження нової віри не стало основою ідеологічної та політичної залежності від Константинополя. Навпаки, воно сприяло налагодженню і розширенню зв'язків, побудованих на принципі рівноправності, з багатьма європейськими країнами. Про це переконливо свідчать тісні контакти з Німеччиною, Польщею/Швецією, Римом. Характерно, що в перше століття християнізації Русь була навіть тісніше пов'язана із Заходом, ніж з Візантією, свідченням якого є численні шлюбні угоди династії Рюриковичів у XI ст.

Під впливом християнства відбулась докорінна зміна світо­бачення та світосприйняття населення Давньоруської держави. Характерною рисою язичницького світогляду було обожнення природи. Язичництво пригнічувало людську душу і виховува­ло страх перед природними силами. Оголошення християнст­вом Бога надприродною силою, яка керує світом, докорінно змінило ситуацію, звільнивши людину від цього страху. По­ступово відбувається зміна акценту у релігійній вірі: він пере­носиться із зовнішнього світу на внутрішній світ людини, яка отримує повну свободу вибору та поведінки, справедлива ро­зплата за які чекає у потойбічному світі. Такі якісні зміни помітно вплинули на звичаї та мораль ранньофеодального сус­пільства: певною мірою пом'якшились стосунки між людьми, засуджено звичаї родової помсти, поліпшилося ставлення до бідних, особливо до рабів.

Нова віра надала імпульсу розвиткові писемності, літерату­ри, архітектури та мистецтва.

Разом з тим прийняття християнства візантійського зразка стимулювало появу цілого ряду негативних тенденцій та про­цесів.

Православна церква не стала гарантом захисту різних соці­альних верств, вагомою противагою самодержавній владі. Саме візантійська модель християнства дала змогу руським самодер­жцям підім'яти під себе духовну владу. По-перше, відповідно до візантійських канонів, церква мала підпорядковуватись світсь­кій владі, тоді як при католицизмі навпаки — світська влада підкорялася духовній; по-друге, відсутність целибату (обов'яз­кова безшлюбність у католицького духовенства) не давала змоги духовенству православному, переобтяженому сім'ями, практично законсервованому практикою передачі своєї професії у спа­док, ні поповнювати свої кадри за рахунок здібних людей з низів, ні стати справжнім духовним опонентом світській владі;

по-третє, православна церква фактично не одержувала такої могутньої підтримки ззовні, яку, скажімо, мала завдяки діям папи римського католицька церква, і тому православ'я не мог­ло стати перешкодою на шляху створення російськими прави­телями системи загального підкорення всіх сфер суспільного життя державі.

Прилучення до багатств світової культури мало обмежений характер. На противагу країнам Західної Європи, а також слов'янським державам — Польщі та Чехії, — де утвердився західний католицький варіант християнства і мовою богослу­жіння та церковної літератури була латина, на Русі церковна служба правилась слов'янською мовою. Безумовно, це сприя­ло швидкому поширенню нової релігії серед слов'янського на­селення, разом з тим помітно звужувало русло культурного потоку, адже прилучення до світової культури йшло головним чином через слов'яномовну літературу з Болгарії, Сербії та частково через грецькі книги, що перекладалися на Русі. Фак­тичне усунення на тривалий час з поля зору руської еліти цілих пластів латиномовної літератури суттєво заважало про­цесам накопичення знань та обміну інформацією, тим самим сприяючи наростанню певної культурної замкненості країни.,

Цивілізуючий вплив Візантії на Русь був затухаючим. З моменту прийняття Руссю християнства до падіння Візантії у XV ст. Під натиском турків ця імперія фактично не виходила із стану перманентної кризи. Криза політична рано чи пізно викликає кризу духовну. Поширені в ХНІ—XV ст. настрої бродіння, вплив містицизму, проповідь аскетизму, відчуженості від життя були симптомами кризи візантійської духовної елі­ти, що не зуміла піти далі засвоєння античної спадщини, ос­мислити сучасні їй суспільні процеси і тому залишилась відір­ваною від загальної течії світової суспільної думки. Потенціал візантійського цивілізуючого впливу поступово згасав, проду­куючи замість енергії та новаторства традиціоналізм та консер­ватизм. Наслідками цього стали занепад шкільної та гальму­вання універсальної освіти, обмеження духовної свободи, а отже, стійка тенденція відставання від Заходу у багатьох сфе­рах суспільного життя.

Які характерні риси та особливості розвитку культури Київської Русі?

Розвитку культури Київської Русі періоду середньо­віччя притаманні такі риси: домінуючий вплив хрис­тиянської релігії; запозичення та творче переосмис­лення візантійських традицій, знань та канонів; поя­ва нових культурних явищ та ін.

У період середньовіччя християнська релігія мала великий вплив на розвиток матеріальної та духовної культури. Церква стала своєрідним центром, у якому органічно синтезувались витвори майстрів різних культурних сфер —-архітектури, жи­вопису, музики, скульптури, літератури. Так само як правос­лавна релігія була поставлена на службу державі, культура в цей час повинна була служити церкві, свідченням чого є абсо­лютне домінування у мистецтві біблійних сюжетів, у літера­турі — релігійної проблематики, в архітектурі — культових споруд. У цей час саме церква стає одним з найдоступніших місць задоволення естетичних потреб народу.

Християнство, надавши імпульсу державотворчим та куль­турним процесам на Русі, сприяло поширенню візантійського впливу у різних сферах суспільного життя і в культурі, зокре­ма, що було особливо відчутно на початку християнізації. В цей період давньоруська література розвивається в рамках ві­зантійських канонів, які визначили жанри (житія, проповіді, повчання) та стриману стильову манеру викладу. Іконопис, наслідуючи візантійські зразки, відрізняється абстрактністю і статичністю. В архітектурі набуває поширення візантійський стиль, запозичується техніка цегляної та кам'яної кладки, пе­реймається досвід створення фресок та мозаїк. З часом почали виявлятися глибинні давньоруські основи. В літературі з'явля­ється емоційне і пристрасне, яке не мало аналогів ні у візан­тійській, ні в європейській літературі («Слово о полку Ігоре­вім» — 1187 p.). З XI ст. у церковному живописі започатко­вується процес розмивання візантійських канонів: все частіше спостерігаються світські сюжети, релігійні композиції напов­нюються реальними образами, побутовими сценами, набувають національних рис. Яскравим прикладом цього є фрески Софії Київської. До речі, саме Софійський собор є прикладом поєд­нання візантійського стилю і місцевих традицій. Значна кіль­кість овальних бань у кам'яних храмах є виявом впливу до­християнських традицій спорудження капищ (язичницьких куль­тових споруд).

Звісно, візантійський вплив на розвиток культури Русі був значним, але не вирішальним, оскільки все візантійське в процесі «ослов’янення» творчо переосмислювалось, якісно видо­змінювалось під впливом місцевих традицій. Феномен давньоруської культури виріс не з пересаджених варязького чи візан­тійського саджанця. Він є своєрідним синтезом місцевих тра­дицій і досягнень сусідніх народів Заходу та Сходу. Так, відомий скіфський звіриний стиль прикладного мистецтва, що сформувався під впливом культур Греції і Переднього Сходу досить помітно виявляється у галицьких керамічних плитках, чернігівській різьбі по дереву, київських фібулах та змійови­ках. Ряд елементів (висока культура плужного землеробства, керамічне та емалеве виробництво, будівельні навики) черняхівської та зарубинецької слов'янських культур (перша полови­на І тис. н.е.), на яких позначився вплив римської цивілізації, відродились і розвинулись у часи Давньоруської держави.

Ще у дохристиянський період східні слов'яни мали свою писемність. Місцеве населення користувалось абеткою із 27 літер, з яких 23 відповідали грецькому алфавіту, а 4 (Б,Ж,Ш,Щ) мали слов'янське походження. Літописна інформація про спо­рудження палаців княгині Ольги, а також відкриття монумен­тальної ротондоподібної архітектурної споруди, зведеної май­же на 50 років раніше від Десятинної церкви, свідчать про те, що ще в дохристиянський період слов'яни мали високий рівень ремесла, певну його спеціалізацію, які давали змогу створюва­ти монументальні споруди на основі синтезу власного досвіду та архітектурних впливів сусідніх народів.

Існування власної писемності та освіти завжди були основ­ними ознаками цивілізованості народу. Вже в часи Володими­ра та Ярослава мудрого шкільна освіта була важливою сфе­рою загальнодержавної та церковної політики. Про високий рівень розвитку освіти свідчить існуюча в той період диферен­ціація навчальних закладів: палацова школа підвищеного типу (державний навчальний заклад, що утримувався за рахунок князя); школа «книжного вчення» (для підготовки священи­ків); світська (приватна) школа домашнього навчання (для купецького та ремісничого міського населення).

Накопиченню знань, обміну інформацією, розвитку шкіль­ництва сприяло заснування при храмах, монастирях та кня­зівських дворах їх бібліотек. Найвідомішими були книгозбірні Ярослава Мудрого, його правнука Миколи-Святоші, волинсь­кого князя Володимира Васильковича, ченця Григорія. Кни­ги переписувалися і поширювались на Русі (за підрахунками вчених, її книжковий фонд налічував щонайменше 130—140 тис. томів), незважаючи на їх надзвичайно високу ціну .

Книгописні майстерні та бібліотеки стали тим ґрунтом, на якому виросла вітчизняна оригінальна література. Самобутнім літературним жанром стало літописання, що було започаткова­не наприкінці X — на початку XI ст. У 1037 — 1039 pp. що­річні статті були об'єднані у перший давньоруський літописний звіт. Вершиною історичної думки в рамках літописної традиції вважається «Повість минулих літ», створена ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором у 1113 р. До нас дійшло близько 1500 літописних списків, що являють собою невичер­пне джерело історичних знань. До визначних оригінальних пам'яток давньоруської літератури належать «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Повчання дітям» Володи­мира Мономаха, перша давньоруська енциклопедія «Ізборник» (1073 p.), «Слово о полку Ігоревім» та ін.

Християнство зумовило появу та поширення на Русі мону­ментальної культової архітектури. В ранній період храмобудів­ництва домінує візантійська традиція. Типові риси візантійсь­кого стилю чітко простежуються у перших монументальних спорудах: Десятинній церкві у Києві (X ст.), Спасо-Преображенському соборі у Чернігові (1031 —1036 pp.). У зведеному в 1037 р. Софійському соборі вже яскравіше проступають слов'янські традиції. Починаючи з XII ст., в архітектурі Русі візантійський вплив слабне, з'являються риси західноєвропейсь­кого романського стилю, дедалі чіткіше виявляються місцеві особливості. Поступово .формуються вітчизняні архітектурні школи — київська, галицька, переяславська. В перебудовано­му вигляді із пам'яток цього періоду до нас дійшли церкви Кирилівська (1146 p.), Василівська (1183 р.) у Києві, Борисоглібський собор (1128 р.) у Чернігові, церква Пантелеймона (1200 р.) у Галичі. У церковному будівництві широко вико­ристовувались фрески та мозаїки. Про високу майстерність руських ремісників переконливо свідчить той факт, що моза­їчні композиції Софійського собору виконані із смальти, спектр якої включає 177 кольорових відтінків на золотистому тлі.

Християнство дало поштовх розвиткові давньоруського іко­нопису. Спочатку ікони завозились із Візантії та Болгарії, але незабаром складаються і місцеві традиції іконописання. Пер­шими вітчизняними живописцями були ченці Києво-Печерсь­кого монастиря Григорій і Аліпій (Алімпій). Саме з ім'ям Аліпія деякі фахівці пов'язують ікони «Печерської Богородиці» і так званої Великої Панагії. Поступово відриваючись від візан­тійського коріння, формуються самобутні іконописні школи: київська, галицько-волинська, володимиро-суздальська та ін.

Переконливим свідченням форсованого розвитку культури є динамічне зростання кількості давньоруських міст. Якщо у XI — першій половині X ст. літописи згадують про 16 міст, то у XII —XIII ст. їх налічується близько 100. Варто підкреслити, що саме міста, будучи центрами концентрації суспільного жит­тя, виконували роль не тільки політичних та економічних осередків, а й були своєрідними лабораторіями, у яких з місцевих традицій та досягнень світового досвіду синтезувалась само­бутня давньоруська культура.

Світлична

Культура України давньоруського періоду

Культура України IX-XIV ст. - це яскраве самобутнє і багатогранне яви­ще. У своєму розвитку вона мала зв'язки з візантійською культурою, культу­рою західноєвропейських та азіатських країн, зазнаючи всебічних впливів і взаємодії. Та все ж культура Русі становила певну автономність. Основу цієї культури становили місцеві елементи, притаманні народному світосприйнят­тю і народним звичаям. Різноманітні культурні впливи, сплавляючись з міс­цевою культурою, створювали передумови виникнення нової культурної єдності.

Виходячи із тієї ролі, яку відігравала в духовній середньовічній культурі релігія, у розвитку культури Русі можна виділити два періоди: язичницький (до 988 р.) та християнський. Однак язичництво не відразу поступилося міс­цем новій вірі. Дві релігійні системи тісно перепліталися, змішувалися - існу­вало так зване "двовірство", яке яскраво проявлялося на всіх рівнях культурного життя суспільства.

Язичницький період

У дохристиянський період язичницький політеїзм пронизував усі сто­рони духовної культури, надавав їй специфічного характеру і забарвлення. Давньоруська міфологія, що відображала язичницькі вірування до христи­янства, являє собою нашарування різних епох. Найдавнішими з них є пере­житки тотемізму у вигляді віри в перевертнів - у здатність людей обертати­ся на тварин і навпаки, а також обожнення сил природи. Антропоморфні божества, яким поклонялись східні слов'яни перед прийняттям християн­ства, уособлювали різні сили природи: Перун - бог грому, Дажбог (Хорс) - бог сонця, Стрибог - бог вітру, Сварог - бог вогню і т. д. Поряд із цим у язичницькому пантеоні були боги, пов'язані із культом предків - Род і Рожаниця, домовики і т. ін. Ці вірування були пережитками патріархальної епохи.

Із культом язичницьких богів були пов'язані численні обряди: сезонні, наприклад весняні свята, які збігалися з пробудженням природи і початком польових робіт; літні свята, які пізніше ввійшли до християнського культу, насамперед свято Івана Купала; зимові свята родючості (колядки) тощо; обря­ди, пов'язані з тією чи іншою подією в житті людини - весільні, похоронні та ін.

З утворенням класового суспільства відносини, які існували в самому суспільстві, відбиваються на язичницькій ідеології. Язичницька релігія по­чала набувати іншого характеру. Перун стає богом князя і дружини. Ро­биться спроба поставити його над іншими богами як верховного бога. При­стосування язичницької релігії до нових умов знайшло яскравий вияв у діяльності князя Володимира Великого, який прагнув створити загальноруський язичницький пантеон під верховенством Перуна. Але спроба Володи­мира реформувати язичницьку релігію не мала успіху. Як релігія первісно­общинного ладу вона вже віджила свій вік, і пристосувати її до ідеології класового суспільства було не так просто. У зв'язку з цим постало питання

історичних умовах того часу найбільш прийнятною релігією для Русі виявилось християнство, яке почало проникати на Русь задовго до Воло­димира.

Дохристиянська культура на Русі була писемною. Принаймні з середи­ни IX ст. слов'янські племена користувалися примітивним піктографічним письмом. Пізніші джерела згадують "руські письмена", які існували ще до появи слов'янської абетки.

Християнський період

Запровадження християнства сприяло піднесенню культури українських земель, поширенню писемності, освіти, наукових знань, розвитку літератури і мистецтва. Християнство об'єднало під своєю егідою майже всі галузі куль­тури. Саме храми і монастирі були одночасно осередками літописання, осві­ти, бібліотеками, центрами творення мистецьких цінностей.

Писемність. Література

Після прийняття християнства на українських землях поширюється алфа­віт, створений болгарськими просвітителями Кирилом і Мефодієм ("кирили­ця"), що прискорило розвиток писемної культури.

Поряд із перекладною (грецькою та східною) з'являється оригінальна література. її пам'ятками, перш за все, є власні історичні твори - літописи. Це, передусім, "Повість врем'яних літ", створена на початку XII ст. Величез­ний фактичний матеріал, чіткість композиції та багатство мови дозволяють вважати цей літопис однією з видатних пам'яток світової культури. "Повість..." пройнята ідеєю єдності Русі під владою київського князя перед загрозою половецьких орд, сповнена почуттям любові до рідної землі. Пізніше, у XII— XIII ст. літописці зосереджують свою увагу, в основному, на місцевих по­діях. Кожен літопис набуває яскравих індивідуальних особливостей, що ви­являються в його політичній спрямованості, у стилі викладу, мові. Історію південноруських князівств XII ст. викладено, зокрема, в Київському літопи­сі. У Галицько-Волинському літописі йдеться про політичне життя галиць­кої держави у XIII ст. Йому властиві риси, характерні для західноукраїнського літописання: відчутніший вплив європейських хронік, менша кількість роз­думів релігійного змісту.

Одна з найдавніших пам'яток руської літератури, що дійшла до нас, -видатний філософський твір "Слово про закон і благодать" митрополита Київського Іларіона (30-40-х pp. XI ст.) У жанрі проповіді автор обґрунто­вує думку про те, що всі християнські народи рівні між собою незалежно від того, хто і коли прийняв християнство, а всесвітня історія є історією переходу від життя, описаного в Старому Завіті ("закон"), до християнства ("благодать").

Цікавим зразком повчальної літератури є "Поученіє" Володимира Мономаха (поч. XII ст.). Це своєрідний заповіт, у якому князь дає дітям науку і пораду, як жити й управляти Руською державою.

Перлиною давньоруської літератури вважається "Слово о полку Ігоревім" (бл. 1187 р.) невідомого автора, яке не має аналогів у візантійській та євро­пейській літературі, поєднує в собі жанрові ознаки ораторського твору і фольк­лорних співів та плачів. "Слово..." - найбільш переконливе свідчення зрілості руської літератури, її самобутності.

Освіта. Наука

Освіта започатковується з часів князя Володимира. Князь Ярослав Муд­рий вводить обов'язкове навчання для молоді вищих станів, готуючи її для майбутньої діяльності. Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, Ярослав Осмомисл та інші славилися як "книжні мужі", знавці кількох мов. При Києво-Печерському монастирі існувала школа вищого типу, де поряд із богослов'ям вивчалася філософія, риторика, граматика, для чого використовувалися твори античних авторів, грецька природнича та географічна література. З цієї школи вийшли відомі діячі давньоруської культури.

Грамоти навчалися не тільки хлопці, а й дівчата. Літопис розповідає про школу, відкриту онукою Ярослава Мудрого Ганною Всеволодівною. Знала "книжне письмо" і сама писала книги княгиня Єфросинія Полоцька.

Самостійної науки на той час ще не було. Наукові знання надходили з Візан­тії - перекладалися грецькі та римські пам'ятки культури. Так, "Шестиднев" Василія Великого, перекладений болгарським екзархом Іоаном, поєднував у собі біблійне вчення про шість днів творення світу з казково-фольклорними відомостями. "Фізіолог" подавав популярний опис тварин, спираючись на їхні прикмети та казкові припущення.

Великого поширення набули медичні знання, які поступово витискали знахарство та ворожбицтво. Згідно з літописом, у Печерському монастирі в другій половині XI ст. перебували відомі руські лікарі - Дем'ян Пресвітер та Агапіт Лічець.

Географічні знання, в основному, черпалися з підручника Козьми Індикоплава - олександрійського купця, який у VI ст., відвідавши Африку та Аравію, відкинув теорію Птолемея і стверджував, що земля має чотирикутну форму. З місцевих географічних творів найбільшу популярність мало "Ходіння Данила Мніха", праця чернігівця, котрий здійснив подорож до святої землі - Палес­тини - і описав землі, які бачив.

Математичні знання зводилися до суто практичних - чотири дії, дроби, обчислення відсотка. Загалом конкретні наукові знання не були в центрі уваги громадської свідомості. Суспільство значно прихильніше ставилося до за­гальнотеоретичних міркувань, які називалися філософією. Окремі уривки були перекладені з творів Платона, Арістотеля та праць церковного письменника і богослова Іоанна Дамаскіна. Уславився як філософ волинський князь Воло­димир Василькович.

Вище за інші науки стояла історіографія у вигляді літописання.

Мистецтво

Мистецтво було синтезом художнього досвіду слов'янських племен та ві­кових надбань Заходу і Сходу.

Кам'яне храмобудівництво на Русі пройшло певні етапи у своєму розвит­ку, У ранній архітектурі, зразками якої є Десятинна церква в Києві (X ст.) та Спасо-Преображенський собор у Чернігові (1031-1036 pp.), найбільше про­являються типові візантійські риси. Грецькі й руські майстри будували і Со­фійський собор, архітектура якого відрізняється надзвичайною гармонійністю композиції і неповторністю, своєрідністю будови, в якій вже проступають риси руської архітектури. З XII ст. починається новий етап. Храми та світські ка­м'яні будівлі стають простішими в оформленні, меншими за розмірами, на­бирають довершеності і краси. Типовим стає кубічний однокупольний храм. Візантійський вплив поступово слабне, натомість проявляються риси західно­європейського романського стилю, особливо у зовнішньому оформленні будівель. Собори, зберігаючи спільність основних рис, набувають місцевих особливостей. Виділяються окремі школи: київська, переяславська, галицька. Із пам'яток цього періоду у перебудованому вигляді до нас дійшли церкви Богородиці Пирогощі (1132 p.), Кирилівська (1146 р.) та Василівська (1183 р.) церкви у Києві, Борисоглібський собор (бл. 1128 р.) у Чернігові, церква Пантелеймона (бл. 1200 р.) у Галичі.

У храмах розвивається іконопис, фресковий розпис та мозаїка. Шедев­рами світового значення є мозаїки та фрески Софійського собору. Із русь­ких іконописців відомі монахи Печерського монастиря, засновники київсь­кої художньої школи іконопису - Григорій та Аліпій (друга пол. XI - поч. XII ст.). Переважну більшість ікон часів Київської Русі втрачено. Однією з найвидатніших на Русі була ікона Вишгородської Богоматері, привезена на поч., XII ст. з Константинополя. У 1155 р. Андрій Боголюбський вивіз її до Володимира (зараз відома як ікона Володимирської Богоматері). До сього­дні збереглася ікона Волинської Богоматері кін. ХІІІ-XIV ст. з Покровської церкви Луцька. Поширення писемності та поява книг привели до виникнен­ня на Русі ще одного виду живопису - книжкової мініатюри. Найдавнішими з тих, що дійшли до нас, є мініатюри в "Остромировому євангелії" (1056-1057 pp.) та "Ізборнику" князя Святослава (1073 p.).

Важливими атрибутами життя русичів були музика, пісня і танець. Ме­лодії звучали під час свят, праці, в походах, під час виконання обрядів та церковних богослужінь.

...

Ґудзь