VI. Запитання та завдання

1. Які характерні ознаки язичницького світобачення? Чому язичництво стало гальмувати процес київського державотворення?

2. Чому князі Київської Русі надали перевагу християнству Візантійського взірця?

3. Що ви знаєте про древньоруську писемність, освіту та лі­тературу?

4. Які особливості мистецтва Київської Русі? Що ви про нього знаєте?

VII. Джерела та література

1. Алпатов М.А. Русская историческая мысль и Западная Европа XII-XVII вв. - М, 1973;

Асєєв Ю.С. Мистецтво Стародавнього Києва. - К., 1969;

Брайчевський М.Ю. Утвердження християнства на Русі. - К., 1988;

Высоцкий С.А. Светские фрески Софийского собора в Киеве. - К., 1989;

Голубипский Е.С. История русской церкви. - М., 1901;

Рыбаков Б.А. Язы­чество древних славян. — М., 1981;

Тихомиров М.Н. Начало христианства на Руси // Древняя Русь. - М, 1975;

2. Історія Української культури / Під редакцією /. Крип’яквича. -Нью-Йорк, 1990.

3. Історія українського війська / Під редакцією /. Крип'якевича. - Львів, 1992.

4. Рыбаков Б.А. Язычество древних славян. - М., 1981. - С. 3.

5. Там само. - С. 354.

6. Татищев В.Н. История российская. - М.-Л., 1962. - Т. 2. - С. 208.

7. Толочко П.П. Християнська церква в Київській Русі // Київська Русь. - К., 1996.-С. 267.

9. Греков Б.Д. Київська Русь. - М, 1953. - С 476.

10. Людина і світ. - 1987. - №11; - С 20.

11. Высоцкий С.А. Древнерусские надписи Софии Киевской XI-XIV вв. - К., 1966. С. 39.

12. Толочко П.П. Культура Русі IX—XIII ст. // Київська Русь. - К., 1996.-С. 310.

13. Греков Б.Д. Киевская Русь. - М., 1953. - С. 405.

14. Толочко П.П. Названа праця. - С. 312.

15. Путро О.І. Історія України. Хрестоматія. Ч. І. - К., 2002. — С. 36-37.

16. Толочко П.П. Культура Русі IX - XIII ст. - С. 314.

17. Греков Б.Д. Київська Русь. - С. 373.

18. Комеч А.И. Древнерусское зодчество конца X - начала XII вв. - М, 1987.-С. 176.

19. Толочко П.П. Культура Русі. - С. 324.

20. Агеев Ю.С. Стили архитектуры Украины. - К., 1989. - С. 21.

21. Высоцкий С.А. Светские фрески Софийского собора в Киеве. -К., 1989.-С. 164-200.

Борисенко

...

Заняття й побут русів-українців. Основним заняттям русів-українців, як і раніше, залишалося сільське госпо­дарство. Завдяки удосконаленню досягнень попереднього періоду воно піднялося на значно вищий щабель розвитку. На зміну перелоговій системі хліборобства приходять дво- і трипільна системи, застосування яких підвищувало вро­жайність зернових культур.

Із землеробських знарядь праці руси-українці залежно під грунтів і свого економічного становища переважно ви­користовували рало, плуг і соху. Але на відміну від по­передніх років землероби почали ширше застосовувати багатозубі рала із залізними наральниками, а вузьколезові рала стали заміняти широколезовими. Такі рала підрізали грунт знизу, ледь піднімали його і не залишали необроблених смуг у міжряддях. Проте найдосконалішим орним знаряддям праці став плуг з череслом, вперше згаданий у «Повісті временних літ» від 981 р. Залишки лемешів та чересел знайдені на багатьох давньоукраїнських поселен­нях, у тому числі під Білою Церквою, Воїнською Греблею, Плісненським, Княжою Горою, Колодяжним. У цей час відбувається перехід від симетричного до асиметричного лемеша. Якщо перший тільки піднімав і розпушував зем­лю, то інший — перевертав її низом догори. В лісовій зоні населення користувалося переважно одно- та двозубими со­хами. Боронували ріллю вузьколезовими ралами, а також дерев'яними боронами, про які згадується в «Руській правді».

Набагато раніше як у Західній Європі, а саме — не піз­ніше другої половини XI ст., руси-українці почали заміня­ти при оранці землі волів на коней. Напевне, на Київській землі вперше в Європі з'явився й жорсткий хомут, необхід­ний при запряганні коня в плуг. Використання коня як тяг­лової робочої сили значно підвищило продуктивність праці українського хлібороба й стало, поряд з іншими рисами, однією з ознак його належності до єдиної етнічної спіль­ності. Започаткований русами-українцями масовий перехід від розпушування до перевертання грунтів і заміна в плужній упряжці вола конем знаменували якісний стрибок у роз­витку господарства й соціально-політичних відносин усієї Східної Європи. Городи обробляли мотиками й заступами із залізними оковками.

На просторах Київської землі повсюдно вирощувались одні й ті ж самі зернові, бобові та технічні культури: жито, тверда й м'яка пшениця, ячмінь, просо, горох, вика, чечеви­ця, боби, коноплі й льон. Традиційний набір культур зали­шався незмінним. Але в кожній з них вже відбиралися кра­щі сорти, започатковувалося районування. Якщо у VIII— X ст. переважала пшениця-двозернянка (полба), то в XI— XIII ст. її починає витісняти голозерна пшениця, яка по­требувала менших затрат на очищення зерна й до того ж давала більший вихід борошна. Але завдяки своїй морозо­стійкості й невибагливості до грунтів полба й надалі виро­щувалася на українських землях аж до XX ст.

Знаряддя для збирання врожаю та переробки зернових культур у русів-українців Середнього Подніпров'я і відда­леніших від нього регіонів мали як спільні, так і відмінні ознаки. В основному вони були схожі на попередні й на­ступні знаряддя праці. Якщо київський тип серпа за своїми виробничими характеристиками дещо поступався новгород­ському, то південно-західний перевершував його. Знахідка 113 серпів у Райках, 405 — в Ізяславі та в інших місцях свідчать про поширеність хліборобства й залізообробки в Київській землі. Для обмолоту зерна використовувалися дерев'яні ціпи, відомі на українських землях не пізніше середини XII ст. Першу згадку про них зустрічаємо в «Сло­ві о полку Ігоревім». Люди мололи зерно переважно руч­ними жорнами, що були прообразами майбутніх млинів. Самі млини вперше згадуються у першій половині XI ст. в «Уставі» Ярослава Мудрого. У ньому зафіксовані права ба­жаючих будувати млини й порядок їхнього влаштування. За виробничими показниками русько-українські млини не знали собі рівних у всій Європі.

Селяни й більшість міщан вирощували капусту, ріпу, огірки, часник, моркву, цибулю та інші городні культури. У фруктових садах найчастіше росли яблуні, груші, сливи, вишні, а також виноград і різні плодово-ягідні кущі.

Одним з основних занять було розведення великої і ма­лої рогатої худоби, а також свиней і птахів. Якщо на Пра­вобережжі переважно розводили велику рогату худобу, то на Лівобережжі — свиней. В руських фортецях Чучин та Іван, городищі Монастирьок та в інших поселеннях протя­гом VIII—XII ст. зростає чисельність коней і одночасно зменшується — волів. У господарстві русів-українців мис­ливство помітно втрачає свою роль. Переважною мислив­ською здобиччю були кабани, лосі, олені, траплялися тури, зубри, кулани, сайгаки, ведмеді. Для полювання викорис­товувалися луки, списи, рогатини, сокири, а також ловчі ями, капкани, сітки тощо. Рибальські знаряддя мало чим відрізнялися від сучасних, хіба що розмірами, технікою виготовлення й матеріалами. Виловлювали такі самі види риб, що й сьогодні в Дніпрі, тільки в значно більшій кіль­кості. Населення займалося також бджільництвом.

Центрами ремісничого виробництва IX—XII ст. стали міські поселення. За приблизними підрахунками, в них проживало до 15% всього населення Русі-України. Одно­часно з ремеслом та торгівлею міські жителі займалися й сільським господарством, що було типовим явищем для України наступних століть. При цьому міста виконували й оборонні функції. Серед них перше місце за своїм зна­ченням і рівнем розвитку займав Київ. Він бурхливо роз­будовується, укріплюється першокласними оборонними спорудами й перетворюється на один з найбільших у Євро­пі центрів ремісничого виробництва. В ньому проживало до 50 тис, тоді як у Лондоні — 20, а в Новгороді — до ЗО тис. чол. Другим за розміром і значенням містом був древній Чернігів. Важливу роль відігравали також Любеч, заснова­ний не пізніше 882 p., Вишгород—не пізніше 946 p., Білгород, Родень, Воїнь — не пізніше 980 p., Переяслав—не пізніше X ст. та ін. Але за своїми розмірами ці міста знач­но поступалися Києву, маючи по 3—4 тис. жителів кожне.

Високого рівня досягло виготовлення заліза у сиродут­них горнах з болотних руд. Починають утворюватися залізообробні центри. Зокрема, на місці сучасного с. Городиська на Житомирщині діяли десятки горен, які обслугову­вало чимало майстрів із числа місцевого населення. В ба­гатьох селах і городищах стояли кузні, де вироблявся широ­кий асортимент товарів. Вони характеризувалися спільністю форм, розмірів і близькою технологією виготовлення. Серед них не менше 20 найменувань сільськогосподарських і промислових знарядь праці (наральники, лемеші, чересла, серпи, остроги, гарпуни), понад 40 найменувань предметів побутового й господарського призначення тощо. Руські майстри славилися виготовленням мечів, шоломів, кольчуг.

Поширеним було деревообробне ремесло. З'явився то­карний верстат по дереву, збільшився асортимент дерев'я­них виробів, ускладнилися їхні форми. Майстри навчилися робити дерев'яні колеса зі спицями. Продовжувалося ви­робництво предметів з кісток і рогів тварин. Кістковорізальні майстерні існували на Замковій, Старокиївській го­рах і на Подолі в Києві, Білгороді та в інших містах. З ка­меню виготовляли жорна, хрести, ікони, точильні бруски, пряслиці тощо. Одним із центрів виробництва жорен стало побережжя р. Сибок, притоки Південного Бугу, а пряслиць, натільних хрестів і підвісок — кар'єри Овруцького кряжа. Розвивалися ткацтво й кравецтво. Не пізніше XI ст. роз­почалося виготовлення виробів із скла. З Києва склоробне виробництво поширилося на північно-східні слов'янські зем­лі. В IX — на початку X ст. майже повністю зникає ліпна кераміка, а на зміну їй приходить посуд, виготовлений на ручному гончарному крузі. Дещо пізніше на гончарних ви­робах почали ставити клейма, зокрема й тризуби. З X ст. розквітає ювелірне ремесло Київської землі, з'являються школи художньої залізообробки ремісничих виробів, а з XI ст. створюються майстерні з виробництва емалей. Ви­никли професії каменярів, штукатурів, спеціалістів з виго­товлення плінфи, вапна тощо.

Свою продукцію майстри обмінювали на інші товари або продавали на торгах. Збільшилася кількість купців, які спеціалізувалися на купівлі-продажу різних товарів. Посилився їхній вплив на вирішення справ. Торгівлею у широких масштабах займалися також князі й бояри. Зби­раючи данину з підвладних народів, вони зосереджували її в Києві, а потім вивозили на чужоземні ринки. Посе­редниками в такій торгівлі виступали або купці, або за­лежні від феодала торгові люди. Визначилися напрямки і шляхи зовнішньої торгівлі. Залозним шляхом рухалися ку­пецькі каравани до Приазов'я, Кавказу, Середньої Азії, Грецьким — до Візантії, Соляним — у Галицьку землю й далі в Західну Європу, системою річок і доріг — на північ. З Київської землі та інших українських територій найбіль­ше вивозилося хутра, воску, меду, шкір, ремісничих виро­бів. Завозилися коштовні тканини й посуд, зброя, прикраси, інші високохудожні вироби. Поряд з іноземною монетою з'явилася й місцева. Володимир Святославич почав карбу­вати власні злотники й срібляники. Але з XI ст. основною грошовою одиницею стає гривня, злиток срібла різної ваги. Київська гривня важила близько 160 г, в інших місцевос­тях—95—195 г.

Руси-українці мали високо розвинуті суспільну організа­цію й побут. У Київській землі швидше ніж в інших регіо­нах викристалізовувалися цивілізовані сімейні відносини. Поляни та їхні нащадки вже перейшли до моногамної сім'ї. В той же час до XII ст. у древлян, радимичів, в'ятичів, сі­верян ще зберігалася полігамія. Як правило, за спільною домовленістю чоловік викрадав собі любку під час різних ігрищ та забав і так робив її дружиною. Декотрі набирали по дві-три жінки й жили з ними без звичного для нас шлю­бу. Залишки неоформленого церквою, але визнаного гро­мадою шлюбу були відомі в Україні ще на початку XX ст. Сім'ї складалися з кількох поколінь і мали багато дітей. Правда, чимало їх гинули від різних хвороб, під час епіде­мій та ворожих нападів. Сім'ю очолював старший за віком чоловік, який користувався найвищим авторитетом серед родичів. Глибоко шанувалась у сім'ї й жінка з її одвічною житейсько-господарською мудрістю.

Значних змін зазнала й суспільна організація русів-українців. Якщо у VIII—IX ст. ще зберігалися окремі елемен­ти родового ладу, то в X ст. вони повністю зникли. На базі залишків колективної власності утворилася сільська общи­на із суворою регламентацією господарських і побутових відносин. На общину щодалі сильніший тиск справляло середовище феодалів, які вже мали право приватної власності на землю, ліси, водоймища. Користуючися владою, вони претендували на общинні угіддя й самих общинників. Та й серед общини не існувало соціальної рівності. Саму общину ослабляла дальша індивідуалізація її господар­сько-побутового життя, коли дедалі більше общинників пе­реходили до індивідуального ведення господарства, випла­ти окремих податків і виконання різноманітних повиннос­тей. Одні з них швидко багатіли, інші — бідніли й не могли виконувати общинно-державні обов'язки. Останні змушені були виходити з общини й відправлятися на пошуки засо­бів для існування. Найчастіше вони потрапляли у вотчини феодалів і таким чином з вільних смердів перетворювалися на господарських холопів. З числа вільних общинників фор­мувалися також категорії феодально залежних селян-закупів і рядовичів, а також частково, можливо, й рабів.

Чимало спільних рис мали житла й побутові речі русів-українців. Культова архітектура Києва, Чернігова та Пере­яслава справила істотний вплив на забудову і північних, і північно-східних міст. Більшість помешкань феодальної верхівки мала зрубну конструкцію, типову для лісових регіонів країни. Але поряд з ними існували будівлі й кар­касно-стовпової конструкції, відомої з попередніх часів. Стіни зводилися з грубих дощок або плах, встановлених у пази стовпів, штукатурилися з обох боків і білилися. В одному з кутів жилої кімнати на невеликому підвищенні ставилася піч для обігрівання приміщення й приготування їжі. Найбільш вживаним посудом були глиняні та дерев'я­ні горщики, глечики, корчаги, миски, миски-сирниці, таріл­ки, пательні, різні кубки, чашки, ложки, макогони, ковші, відра, діжки, берестяні короби, плетені корзини тощо. З городини люди готували якесь рідке вариво, із зерна — каші, варений горох та інші бобові, вживали також страви з м'яса, риби, молока.

Руси-українці носили різноманітний одяг — широкі со­рочки, штани, куртки, свити, кожухи, плащі, шапки. Взува­лися переважно в чоботи, типове взуття населення України протягом багатьох століть. Залежно від матеріальних стат­ків для пошиття носильних речей люди використовували різні матеріали. Для основної маси міського та сільського населення доступними були шерстяні й льняні тканини, а також шовк з середньоазійського регіону. Крім того, на одяг князів, бояр і вищого духовенства йшли коштовні при­возні тканини, зокрема оксамит, фофуддя, оловір грецький. Одяг простих людей і знаті прикрашався вишивкою. Порівняно з минулими часами вона стала досконалішою за технікою, багатшою за сюжетами й територіально поширенішою. Залишки вишитого одягу знайдені на давніх посе­леннях від Чернігівщини до Галичини. Різнокольоровими нитками й шовковими смужками обшивалися коміри й об­шлаги рукавів нижнього і верхнього одягу. Орнамент ро­бився у вигляді геометричних форм або ж на місцеві сю­жети, які багато в чому перегукуються з місцевою вишивкою попередніх і майбутніх століть. Пишним колоритом і золотим шитвом оздоблювалося церковне вбрання.

Культура русів-українців. Різноманітним і багатим був духовний світ русів-українців. Він формувався під впливом давніх язичницьких вірувань і християнських цінностей, які поступово укорінювалися в людській свідомості. Щоб не втратити духовні надбання, люди пристосовували язич­ницькі свята, звичаї та обряди до вимог церкви й тим са­мим збагачували духовну скарбницю народу. Чоловіки й жінки водили хороводи, танцювали і співали, обрядовими мотивами супроводжували святкові дні, піснями-плачамн проводжали небіжчиків, величальними сюжетами зустрічали наречених, а під звуки труб воїни йшли в бій за землю Руську. Народ створив цикл билин про відважну богатир­ську трійцю — Іллю Муромця, Альошу Поповича й Добриню Микитича, опоетизував їхню службу князю Володимиру й боротьбу з силами зла. У свідомості людей вони уособлю­валися в образах змія Тугарина, Жидовина та інших міфіч­них персонажів. Талановиті піснярі з покоління в поколін­ня передавали усний народний епос і тим самим підтриму­вали безперервність і наступність історичної пам'яті русів-українців. Серед літописних бардів своїм талантом і по­пулярністю виділявся співець Боян, який жив у XI ст. при дворі Святослава Ярославича. В IX—XII ст. з'явилися й професійні артисти-скоморохи. Вони одночасно були і спі­ваками, і танцюристами, і музикантами, і дресирувальни­ками й розважали своїм мистецтвом як знать, так і простий люд.

Базою духовної культури є освіта й насамперед її осно­ва — писемність. У Русі-Україні писемність з'явилася не пізніше IX ст. у вигляді якихось «черт і резів», про які писав на початку X ст. болгарський письменник Чорнори­зець Храбр. На існування ранньої слов'янської писемності вказують літописні дані про підписання Візантією догово­рів з русами у 911 і 944 pp. грецькою та іншою, в даному випадку руською, мовами. Сучасникам було також відомо, що на випадок своєї смерті руси-українці писали заповіти місцевою мовою. Тільки після масового запровадження християнства в 988 р. на Русі-Україні поширюється нова писемність, абетка якої була складена братами Кирилом і Мефодієм і названа за іменем одного з них «кирилицею». Вона являла собою південнослов'янський мовний діалект, зрозумілий і східному слов'янству, що й стало головною передумовою її поширення на українських землях.

У X—XII ст. писемність переростає в освіту. Володимир Святославич у 988 р. створив школу для навчання бояр­ських дітей грамоті. Аналогічні заклади відкривали Яро­слав Мудрий та інші князі. Анка Всеволодівна в 80-х роках XI ст. організувала при Андріївському монастиреві чи не першу в Європі школу для дівчаток, де учениці вчилися рукоділлю, шиттю та співам. Князі та чимало бояр були високоосвіченими людьми, знали по кілька мов. Вміли чи­тати, писати й рахувати багато купців та ремісників. їхні сотні написів збереглися на стінах монастирів, церков і ре­місничих виробах. Світські вельможі та духовенство широ­ко користувалися бібліотеками, першу з яких заснував у Києві в 1037 р. Ярослав Мудрий. Монах Київського Печерського монастиря Микола Святоша мав велике книжко­ве зібрання й подарував його монастирській бібліотеці. Ці кладезі мудрості були також у Білгороді, Чернігові, Пере­яславі та інших містах і напоїли духовними соками не одне покоління русів-українців.

На духовність русів-українців значний вплив справля­ли як перекладна, так і оригінальна література з історії, філософії, правознавства. Найосвіченіша людина свого часу, спочатку священик з с Берестова під Києвом, а потім перший давньоукраїнський митрополит Іларіон написав «Слово про закон і благодать» (між 1037—1050), де про­славляв діяльність Володимира Святославича й виступав проти спроб нав'язати Русі духовну зверхність Візантії. З літератури богословсько-морального циклу найвідомішими тоді були перекладений (1073) і оригінальний (1076) «Ізборники». У другому творі роз'яснювалися норми пове­дінки людей у різних життєвих ситуаціях, пропагувалися мир, а також літературні знання: «Добро є, братіє, почитання книжне». Напутнім духом пройняте й «Повчання ді­тям» Володимира Мономаха. В ньому чітко простежується прагнення князя виховати своїх дітей мудрими правителя­ми й захисниками держави. У Русі-Україні зародився ори­гінальний літературний жанр — літописання. Прак­тично всі наші знання з історії, соціально-політичного жит­тя русів-українців від найдавніших часів і до XII ст., їхні звичаї та обряди почерпнуті з давньоукраїнських літописів. Жоден народ не може похвалитися таким духовним на­дбанням. А це тільки окремі скалки, що дійшли до нас з багатющої скарбниці Русі-України. Перший літопис напи­сано в Києві — центрі літературної думки Київської дер­жави. Найвидатнішим літературним твором є «П о в і с т ь временних літ» батька українського літописання чен­ця Печерського монастиря Нестора. її перша редакція з'явилась у 1113 р. і доведена до 1110 р. Головний зміст лі­топису полягає в з'ясуванні історії східнослов'янських на­родів і пропаганді благородної ідеї служіння рідній землі, Всього ж протягом XI—XII ст. написано не менше 95 лі тературних творів.

Курс лекцій

Культура Київської Русі.

Русь відзначалася високим рівнем культурного розвитку. Феномен її незвичайного зльоту нерідко пояснюють тісними контактами Русі з Ві­зантією— спадкоємницею традицій античної цивілізації, а також з іншими передовими країнами Європи. Безперечно, вплив іззовні, особливо з боку Візантії, позитивно позна­чався на розвиткові Русі, але досягнення європейських культур потрапляли на Русі в добре підготовлений грунт. На етапі завершення формування Київської Русі її культура збагатилася новими здобутками.

Найважливішим серед них була писемність. Археологічні джерела дозво­ляють відносити час оволодіння східними слов'янами неупорядкованим письмом до IX ст. У цьому переконує «Со­фійська азбука», виявлена С. О. Висоцьким на стіні Со­фійського собору в Києві. Вона складалася з 27 літер з 23 грецьких і чотирьох слов'янських—б, ж, ш, щ. Запро­вадження на Русі християнства сприяло поширенню кири­лиці—досконалої слов'янської писемності. Східні слов'я­ни знали й глаголичний алфавіт однак значного розпов­сюдження він не набув.

З часів Володимира Святославича у Києві, Новгороді та в інших великих містах відкривалися школи грамоти, в яких вчилися діти «нарочитої чаді», тобто бояр, старших дружинників, духовенства. «Повесть временных лет» по­відомляє, що Ярослав Мудрий «прийде к Новгороду, собра от старости поповых детей 300 учити книгам». Крім дер­жавних шкіл, на Русі практикувалося й приватне навчан­ня. Так, Феодосій Печерський дістав освіту в невеличкому Курську, де навчався в «єдиного учителя» та, за словами Нестора, швидко осягнув усі «граматикия». Для продовження і поглиблення освіти при храмах і монастирях, а також у князівських дворах засновувалися бібліотеки, Ярослав Мудрий створив бібліотеку Софії Ки­ївської,, його син Святослав наповнив книгами комори сво­го палацу, князь Школа Святоша витратив па книги всю свою скарбницю й подарував їх Печерському монастире­ві. Літописи називають волинського князя Володимира Ва­сильовича книжником. Велику книгарню мав один із учнів Феодосія Печерського Григорій. .

При церковних і монастирських бібліотеках існували спеціальні майстерні, де переписувалися або перекладали­ся з іноземних мов книги — здебільшого церковні, але й фі­лософські та юридичні трактати, твори, які містили відо­мості зі світової історії, географії, астрономії. .

На базі монастирських бібліотек розвинулися вітчизня­ні літописання, література. В Софії Київській був укладе­ний перший: давньоруський літописний звід 1037—-1039 pp., написане й проголошене митрополитом Іларіоном славно­звісне «Слово о законе и благодати», створений «Избор­ник» 1073, p.— фактично перша давньоруська енциклопедія.. В Печерському монастирі наприкінці XI — на .початку XII ст. працював один із провідних літописців того часу Нестор — автор «Повести временных лет». Славу видатно­го публіциста мав у XII ст. Володимир Мономах, перу .яко­го належить широко відоме «Поучение» дітям. Вершиною давньоруської літератури стало «Слово о полку Ігоревім», у якому з особливою силою прозвучала ідея єдності

Русі.

Як свідчать археологічні матеріали, зокрема графіті на стінах храмів, ливарних формочках, посуді, берестяні грамоти, писемна культура не була привілеєм виключно духо­венства та вищих феодальних _:кіл Київської Русі. Вона по­ширювалася і серед трудящих мас.

Складовою частиною давньоруської культури була усна народна творчість — епічні пісні, перекази, билини.. В. них відображалися важливі історичні події та явища, прославлялися захисники вітчизни від іноземних загарбників»

На Русі розвивалася й музична культура, котра сягала своїм корінням в глибоку язичницьку старовину. Музика, пісні, танці, театралізовані вистави супроводжували всі родинні, культові та землеробські свята. Після прийняття християнства набирає поширення хоровий спів. Розквіт музично-театрального мистецтва засвідчують знахідки гудків, гусел, а також фрески Софії Київської із зображеннями оркестру з семи виконавців, які грають на флейті, трубі, лютнях, гуслях, органі.

Разом із християнством на Русь прийшла монументаль­на культова архітектура. Величні православні храми вра­жали уяву сучасників досконалістю архітектурних форм і пишнотою внутрішнього оздоблення.

Найславетнішою з них була Софія Київська. Свідок її будівництва митрополит Іларіон писав: «Церкви дивна и славна всъмъ округънымъ странамъ, яко же ино не обрящется въ всемъ полунощи земнъъм от въстока до запада». В цьому храмі втілилися досягнення візантійської культури, вживлені у свідомість давньоруської людини й одухотворені її гуманістичним світосприйняттям. Софіївський собор був взірцем для будівництва однойменних храмів у Новгороді та Полоцьку. В одному ряді з названими — храм св. Спаса в Чернігові, який продовжив архі­тектурні традиції київської Десятинної церкви.

Архітектура Києва справляла великий вплив на архітектуру інших давньоруських міст і пізніше. Тип Успенського храму Києво-Печерсько­го монастиря (шестистовпний, хрестовокупольиий) набув поширення по всій території Київської Русі. Згідно з «Києво-Печерським Патериком», Володимир Мономах «вземъ мъру божественныя тоя церкви Печерской, всЬмъ подобиемъ създа церкви въ градъ Ростовъ».

В культовому будівництві XII ст. переважали невеликі чотиристовпні храми, декоровані пілястрами з напівколонками, аркатурними поясами, хрестами. Наприкінці XII — на початку XIII ст. монументальна архітектура Русі роз­вивалася шляхом ускладнення зовнішніх форм. Будівлі цього часу мають висотні композиції. Класичним зразком нового стилю стала П'ятницька церква Чернігова.

З архітектурою були тісно пов'язані й такі види мис­тецтва, як живопис і художня різьба. Всі собори Русі оз­доблювалися мозаїчними панно та фресками, іконами, об­разами, мармуровими капітелями, шиферними різьблени­ми плитами.

Особливо високого рівня розвитку досяг монументаль­ний живопис, яскравим прикладом якого є ансамбль роз­писів київського Софійського собору. Мозаїчні композиції виконані зі смальти 177 кольорових відтінків на золотис­тому тлі. Фрески покривали всі стіни собору. Високоху­дожні мозаїки та фрески прикрашали Михайлівський Зла­товерхий собор у Києві.

Твори станкового живопису, переважно ікони, дійшли до наших днів у поодиноких екземплярах. Це «Ярославсь­ка оранта» (зберігається у Третьяковській галереї), «Дмитрій Солунський», «Свенська (або Печерська) богоматір», «Борис і Гліб» та деякі інші. В Києві існувало кілька іко­нописних майстерень. Одна з них діяла у Печерському мо­настирі. Тут працював відомий маляр Алімпій, який про­йшов школу цареградських майстрів.

Серед пам'яток художньої різьби по каменю, які оздоб­лювали давньоруські собори та палаци, особливу увагу привертають київські різьблені плити з Михайлівського Златоверхого і Печерського монастирів, капітелі Борисоглібського собору з Чернігова, кам'яні мережива соборів Галича, Володимира-на-Клязьмі, Юр'єва Польського тощо.

Високого рівня в Київській Русі досягло декоративно-прикладне мистецтво. Орнаментальні композиції, чимало елементів яких походили ще з язичницької давнини, вжи­валися при оздобленні предметів побуту, зброї, металевого посуду, прикрас. Особливою декоративністю відзначалися твори художнього ремесла, виготовлені в техніці черні, наприклад, срібні окуття рогів тура (курган Чорна могила в Чернігові), срібні широкі пластинчасті браслети-наручі, прикрашені сюжетним орнаментом, зображеннями фантас­тичних звірів і птахів.

Великої популярності на Русі набули вироби, оздоблені різнокольоровими емалями: золоті діадеми, барми, колти, рясна — ланцюжки у вигляді медальйонів, нашивні плас­тини, хрести, іконки, оклади книг тощо. Вони прикраша­лися зображеннями, серед яких найулюбленіші — русалки, «древо життя», птахи, жіночі голівки, рослинні сюжети. Унікальними мистецькими творами, виготовленими в тех­ніці перегородчастих емалей, є дві золоті діадеми XII ст.: одна — з ликами святих (так званий «Деісус»), інша — зі сценою вознесіиня Олександра Македонського на небо.

Давньоруські майстри були добре обізнані з технікою художнього металевого литва за восковими моделями, а та­кож у кам'яних формочках. Мистецькою довершеністю по­значені дві бронзові арки XII ст. давньоруського майстра Костянтина, знайдені під час розкопок городища міста Вщиж на Брянщині. Підвищення попиту на ювелірні виро­би в XII ст. зумовило поширення техніки литва в так зва­них «імітаційних» кам'яних формочках.

Монументальне будівництво викликало до життя ху­дожнє різьблення по каменю, склоробне виробництво, ви­готовлення керамічних, у тому числі майолікових поліхром­них плиток для внутрішнього оздоблення князівських палаців, храмів (Київ, Білгород). На Галичині з цією метою використовувалися керамічні плитки із рельєфними зобра­женнями грифів, орлів, соколів, павичів.

Археологічні дослідження Києва, Новгорода, Старої Ла­доги, Пскова, Звенигорода та інших міст виявили велику кількість виробів з різьбленого дерева. Різьбою по дереву прикрашалися фасади зрубових будівель, човни, судна, са­пи тощо. Далеко за межами Київської Русі були знані давньоруські різьбярі по кістці. Вони виготовляли скринь­ки, образки, держаки для ножів і дзеркал, шахи, шашки та ін.

Культура періоду феодальної роздробленості. Культура руських земель періоду феодальної роздробленості розви­валася на спільній основі багатої культури давньоруської народності. Нові політичні та економічні умови справили певний вплив на її розвиток. Незважаючи на усобиці й на­пади половців, відбувалося неухильне піднесення давньо­руської культури. Вона дедалі більше демократизувалася, оскільки до культурного життя залучалися ширші суспіль­ні верстви, нові землі та міста. Писемність, наприклад, уже не була привілеєм лише феодальної верхівки, вона ставала звичайним явищем і в середовищі городян.

На тлі загального розпитку давньоруської культури ви­являлися певні локальні відмінності. Поряд із старими культурними центрами — Києвом, Новгородом, Черніго­вом — підносяться нові — Володимир-на-Клязьмі, Галич, Полоцьк та ін. Культура кожної землі набуває своєрідних рис, які підбилися в літературі, архітектурі, живопису. Високорозвинута культура Русі XII—XIII ст. мала значний вплив на культури інших слов'янських і неслов'янських на­родів Європи.

Народна творчість, просякнута давніми реалістичними традиціями, зміцнювала свої позиції у феодальній культу­рі Русі, чому сприяв розвиток продуктивних сил країни. В усіх землях спостерігався вилив фольклору на літерату­ру, дерев'яного будівництва — на кам'яну архітектуру то­що. Загострювалася боротьба передових і реакційних тен­денцій її культурному житті, що виражалося, зокрема, в боротьбі об'єднавчих, патріотичних ідей проти ідей князівсько-удільного роздроблення.

Дальшого розпитку в період феодальної роздробленості набула давньоруська література. Вона, як і до цього, збе­рігала загальноруський характер і відбивала, насамперед, ідеологію класу феодалів. Значна частина літературних творів присвячувалася церковно-богословській тематиці.

Літописці творили як у Києві, так і в окремих землях. Провідним центром літописання в XII — першій половині XIII ст, залишався Печерський монастир — осередок кон­солідації патріотичних сил на Русі. Звідси вийшли видат­ні літописці Никон, Нестор — автор загальновідомого тво­ру «Повесть временных лет», в якому проводиться ідея єд­ності Руської землі. У Видубецькому монастирі в Києві був створений Київський літопис, що охоплює події від 1111 до 1200 р. Автори цього твору описують діяльність князів, зокрема Володимира Мономаха та його синів, по­ходи проти половців, закликають до єднання Русі.

Літописи складалися також в інших великих центрах Русі Володимирівна Клязьмі, Новгороді, в Галичині, на Волині.

Виникли й суто літературні, художні твори, в яких вті­лилися риси усної народної творчості. В Галичі за князю­вання Романа Мстиславича творив «премудрий книжник» Тимофій (родом з Києва) — автор оповіді про останні ро­ки життя Романа та початок діяльності його сина Дани­ла (приблизно до 1211 p.), Письменник змалював яскравий образ Романа як видатного державного діяча, котрий гід­но «наслідував предка свого Мономаха...».

Найславетнішим зразком давньоруської літератури XII ст. є «Слово о полку Ігоревім» (створене, ймовірно, у Києві). Своєрідним літературним твором є «Києво-Пе­черський патерик», складений наприкінці XII — на почат­ку XIII ст. До збірника увійшли житія святих, повчання, різні оповіді («Про зодчих», «Про живописців») тощо. Бо­ротьба проти половців і монголо-татар відображена в би­линах, а також у «повістях», вміщених у літописах (на­приклад, про поразку руських військ на Калці).

У другій половині XII — першій половині XIII ст. три­вав розвиток архітектури, художнього ремесла, живопису Давньої Русі. В окремих землях головні міста забудову­ються оборонними та культовими спорудами, нерідко вико­наними у традиціях місцевої народної архітектури. їх спо­рудженнями керували досвідчені будівничі. Літопис пові­домляє, наприклад, що міські укріплення на Волині зводив «мужъ хитрый» Олекса.

На Подніпров'ї розвивалися й взаємозбагачувалися по­в'язані єдиними стильовими особливостями київська, чер­нігівська та переяславська архітектурні школи. В Києві будуються соборні церкви Видубецького і Михайлівського Златоверхого монастирів, церква Богородиці Пирогощі на Подолі (1132 p.), Кирилівська та ін. У Чернігові у другій половині XII ст. були споруджені Єлецький собор, церква П'ятниці, високохудожні архітектурні пам'ятки виникають у Володимирі-на Клязьмі: Успенський і Дмитрівський собо­ри та Золоті ворота, Покровська церква на Нерлі; в Нов­городській землі побудували церкву Спас-Нередиця.

Протягом XII—XIII ст. велике кам'яне будівництво здійснювалося в Галичі. Зведено кам'яний князівський па­лац, Успенський собор (1157 p.), церкву Пантелеймона (1200 р.) та ін.

Літопис наводить яскраву картину спорудження Данилом храму в Холмі: «Звів також [Данило] церкву св. Іоанна [Златоустого], красну і гожу. І споруда її була така: склепінь чотири; кожного вугла —скле­піння, і стояли вони на чотирьох головах людських, вирізьблених одним умільцем; троє вікон прикрашені стеклами римськими, при вході в алтар стояли два стовпи з цілого каменя, і на них — склепіння; а верх же вгорі прикрашений зорями золотими на лазурі; внутрішній поміст її був вилитий з міді і чистого золота, так що блищав він, як дзеркало. Дверей же її двоє прикрашені каменем тесаним — галицьким білим і зеленим холмським, різьблені одним умільцем Авдієм... [на західних дверях] був зроблений Спас, а на північних святий Іоанн [Златоустий], так що всі, хто дивився [на них], дивувався. Прикрасив [Данило] ка­мінням дорогим і золотом також ікони, які він приніс із Києва...»

Розвивався й монументальний розпис —- оздоблення ін­тер'єру давньоруських палаців і храмів, що прикрашалися настінними мозаїками, фресками, різьбленим каменем, іконами. В Києво-Печерському монастирі діяла іконописна майстерня, де творив художник Алімпій. Видатною пам'яткою живопису тих часів є мініатюри в літописах.

Високого рівня досягли також ювелірна справа (оброб­ка-дорогоцінних металів —зернь, скань, чернь, карбування, інкрустація, тонке литво тощо), музично-пісенне мистецтво. В Галицько-^:Волинському літопису, наприклад; згадує­ться «словутьний пъвецъ» Митуса, який співав у супроводі арфи або лютні.

Отже, незважаючи на князівські усобиці й напади кочо­виків, культура Давньої Русі невпинно розвивалася. За своїм ідейним багатством і художніми якостями вона пе­ревершувала культури багатьох народів середньовічної, Єв­ропи. Ґрунтуючись на скарбниці єдиної культури Київської Русі, вона і в умовах роздроблення втілювала ідею єдності Руської землі. Монголо-татарська навала урвала цей злет творчої думки, чимало пам'яток архітектури, живо­пису, літературних творів загинуло в згарищах. Проте й у тяжких умовах ординського іга наші предки зберегли і примножували багатющі традиції давньоруської культури.

Петровський

ПРИЙНЯТТЯ ХРИСТИЯНСТВА НА РУСІ

Система «шестибожжя» з головним богом Перуном не виправдала надій Володимира, оскільки не прискорила процесу об'єднання земель, який на­прикінці X ст. набув виразного конфедеративного характеру. До того ж воїни-дружинники молилися й далі Перуну, ковалі — Сварогу, землероби — Ярилу, мореходи — Стрибогу тощо.

Можливо, не без впливу жерців та характерників навіть сини Володими­ра намагалися ігнорувати загальнодержавні інтереси, замикаючись лише на питаннях життєдіяльності своїх уділів. Відцентрові тенденції спостерігалися в Полоцькій, Деревлянській та Новгородській землях. Крім того, волхви приму­шували удільних князів приносити в жертву богам іноземців-християн, що аж ніяк не сприяло приїзду на Русь зарубіжних фахівців. Язичество культивувало й інші старі звичаї: на Івана Купала в кожному населеному пункті топили в річці чи озері найвродливішу дівчину, для загробного життя померлого глави сім'ї вбивали його дружин і наложниць. Загалом жерці були зацікавлені в по­силенні свого впливу на князів та їхнє оточення на місцях, і централізація їх не влаштовувала.

Процес християнізації в Європі завершувався ще до сходження Володимира на київський престол. Починався він зазвичай зверху: так, чеські князі хрестилися 845 p., болгарський князь — 865, хорватські й сербські князі — упродовж 800—850 pp., польський князь Мєшко — 966 року. Тому язичницьку Русь з її архаїчною вірою Європа вважала «поганою», що заважало встановленню тісних зв'язків з Києвом.

Існує припущення, що вже 860 р. патріарх Фокій, прибувши з Візантії до Переяслава, призначив там митрополитом Михайла. Вибір цього міста не був випадковим: у IX ст. сильне Переяславське князівство простягалося на сході до Волги, а на північному сході — до нинішньої Московської області.

Мабуть, легендою є відомий сюжет у «Повісті минулих літ» про те, ніби­то Володимир приймав представників різних релігій, аби переконатися, яка з них найбільш прийнятна для Русі. Насправді вибір християнства візантій­ського обряду фактично був зумовлений всією історією відносин Русі з Новим Римом. Саме Візантія заклала основи східноєвропейської цивілізації, носіями якої стали болгари, греки, білоруси, росіяни, серби, українці та інші народи.

Хрещенню передував воєнно-політичний союз Русі з Візантією, укладений десь близько 987 р. На прохання візантійських імператорів — братів Василя II та Костянтина VIII Київський великий князь послав шеститисячний загін ва­рягів на придушення бунту полководця Варди Фоки. Але брати-імператори відмовилися виконати обіцянку, яку раніше дали Володимирові, — видати за нього свою сестру принцесу Анну. Розлючений Володимир оточив Хер­сонес (Корсунь) і після шести місяців боротьби, завдяки вмілим діям варяга Жуберна, оволодів містом. Скоріше за все, восени 988 р. Володимир таємно охрестився, діставши християнське ім'я Василій, а в жовтні відбулося вінчання Анни й Володимира (як писав літописець, сестра імператорів, довідавшись про майбутній шлюб із «варваром», плакала вісім днів і вісім ночей). Із Херсонеса (нині це передмістя Севастополя) Володимир вивіз чимало добра, у тому чис­лі — античні статуї.

1 серпня 989 р. (існує й інша дата) відбулося хрещення киян. Володимир попередив жителів своєї столиці: той, хто відмовиться від обряду, вважати­меться особистим ворогом князя. Процедура хрещення проходила, мабуть, біля злиття річки Почайни з Дніпром. Хрестилися, напевне, і всі сини Володимира: Всеволод, Вишеслав, Ізяслав, Мстислав, Позвизд, Святополк, Святослав, Ста­ніслав, Судислав, Ярослав (Борис і Гліб народилися пізніше). Прагнучи при­низити язичницьких богів, Володимир наказав тягти статую Перуна до води, і 12 киян били її ланцюгами, щоб дух ідола не впливав на людей. Скинутий до Дніпра Перун виплив біля того місця, де пізніше збудували Видубицький монастир (старослов'янське «видубай» означає «випливай»). Язичники згодом встановили статую в лісі і молилися на неї. До другої половини XII ст. язич­ницькі капища зберігалися біля річки Збруч, у Смоленській та Псковській землях, де відбувалися й жертвоприношення людей.

Якщо 981 р. Володимир наказав руйнувати християнські храми на Волині, то через вісім років за його наказом нищаться вже ідоли, вирубуються священні гаї. Проте язичництво ще довго залишалося не тільки особливістю побутового життя, а й другою вірою — шану­вали водночас християнських і «домашніх» богів.

Взагалі хрещення в регіонах Русі тривало упродовж кількох століть, оскіль­ки населення вперто не бажало розставатися зі звичною вірою предків. Ска­жімо, 991 р. митрополит Михайло та чотири єпископи намагалися охрести­ти жителів Ростова і Суздаля, але зустріли такий запеклий опір, що змушені були тікати, рятуючи своє життя. На зламі X—XI ст. християнство закріпило­ся більше в Північному Подніпров'ї, де знаходились центри єпархій — міста Чернігів і Бєлгород. Але сільське населення сприйняло християнські догмати

лише в XII—XIII ст., а спалення трупів як рецидив язичництва існувало аж до XIX ст. Десь до середини XII ст. язичниками залишалися тиверці, уличі, в'ятичі, радимичі, а в Ростово-Суздальській землі ще 200 років після хрещен­ня проганяли єпископів, руйнували церковні споруди, бунтували проти нової віри, причому повстання найчастіше ініціювали жерці.

Деякі елементи язичництва збереглися аж до нашого часу: недобрий знак — поява чор­ного кота, перехід дороги перед перехожим із пустим відром та ін. Церква була змуше­на примиритися з існуванням таких язичницьких свят і обрядів, як колядки, свято кві­тів, урожаю, Маковія, Масляна. Водночас у християнстві й язичництві виявилося чимало близьких за своєю сутністю символів: добрі й злі духи у язичників — ангели та чорти у християн, пантеон богів — єдиний Бог, обряди — молитви, жерці — священики. Усе це полегшувало процес вкорінення нової віри серед населення.

Поза всяким сумнівом, однією з важливих причин вибору Володимиром саме грецького християнського обряду було підпорядкування вищих духовних осіб імператорській владі, що практикувалося, хоча й у пом'якшеній формі, у Візантії. Невипадково київський князь взяв собі ім'я Василій (грецьке basilevs — государ), бо його метою було освячення релігією власного єдиновладдя. Відомо, що в IX ст. папа Лев VI Мудрий підпорядкував церкву державі, що позбавило її власної думки і свободи духовного розвитку. Недарма відомий український поет В. Стус вважав, що з прийняттям християнства на Русь прийшла деспотія візантійського православ'я, розвинувся комплекс лицемірства, виникла жіночність духу, зникла чітка структура державних установ.

Безумовно, двоїстість внутрішнього життя Нового Риму — Візантії не мо­гла не вплинути на Русь. З одного боку, Константинополь з його 400 тис. жителів (у Римі X ст. було не більше 45 тис. населення) пишався високим рівнем освіченості, там існували класи філософії, била у вічі пишнота імпера­торського двору. З іншого боку, історія Візантії до її розгрому хрестоносцями 1204 р. — це постійні змови, отруєння, вбивства на замовлення, інтриги, дес­потизм і схиляння, навіть плазування, перед верховною владою.

Саме від Візантії східне слов'янство сприйняло нову ідею державності, яка означала нехтування правами особи, захоплення адміністративним опікун­ством на шкоду індивідуального почину, надто гордовита впевненість у своєму історичному месіанізмі¹ (ця тенденція набула гіпертрофованих рис у володарів Московського (Російського) царства), сліпу покірність авторитетам і переслі­дування будь-яких спроб аналізу помилок влади.

Месіанізм — тут: шовіністичне вчення про особливу роль якогось одного народу в історії.

Ієрархи православної церкви (розкол християнства на католицизм та пра­вослав'я остаточно стався на соборі в Никеї після тривалих теологічних дис­путів), починаючи з Іларіона, Феодосія Печерського, Климента Смолятича, розвивали насамперед містико-аскетичну традицію грецького богослов'я, су­воро критикували інші віровчення, особливо іудаїзм, римський обряд хрис­тиянства, іслам. Так, митрополит Іларіон проповідував: іудейство — ідеологія закону, воно нібито примітивно виправдовує свої догмати, тоді як християн­ство — релігія благодаті, що ґрунтується на вченні про спасіння душі, на ідеї нездирництва. І якщо іудейство, з погляду Іларіона, не поширювало своєї вла­ди на інші народи, то християнська ідея спасіння — «благодатна и изобильна,

простирается на все края земные». Благодать для автора цих слів — синонім істини, а закон — лише її тінь, служитель і предтеча самої благодаті. Провідна ідея Іларіона — людина зобов'язана творити добро, у цьому полягає її життєве призначення.

Візантія негативно ставилася до призначення митрополитами Русі місце­вих священиків. У 1147 р. за сприяння князя Ізяслава Климент Смолятич став київським митрополитом (він навчався в монастирській школі, потім у Кон­стантинополі), проте, як тільки князь був змушений залишити престол, він перестав бути митрополитом. У 1151 р. Ізяслав повернув собі владу, і Климент знову одержав митрополичу кафедру — але лише до смерті князя 1154 року. Новий митрополит Костянтин з Візантії скасував усе, що вніс у церковне жит­тя його попередник.

Митрополити Русі постійно призначалися Константинополем. У вели­ких містах засновувались єпископські кафедри, які були центрами церковних округів — єпархій. Єпископів призначав київський митрополит, їм підпоряд­ковувалися всі розташовані на території єпархії церкви й монастирі. Князі виділяли на утримання церкви десяту частину стягнутих ними податків — так звану десятину.

Особливе місце в церковній організації посідали монастирі. Вони ство­рювались як добровільні товариства людей, що відмовилися від сімейного, звичайного мирського життя і присвятили себе Богові. Кожен чернець при­сягався додержуватись трьох найголовніших чеснот: послуху, несріблолюбства і безшлюбності. Навіть розмовляти або їсти за одним столом із жінкою, хоча б то була сестра чи мати, суворо заборонялось. Ченці могли споживати лише рослинні страви, у всі пости їжу їм давали лише на заході сонця, мед дозво­лявся тільки хворим.

Існувало й пустельниче чернече життя, пустельники у скитах вголос могли тільки молитись. Пізніше митрополит Петро Могила (Петру Мовіле) 1644 р. писав: православні українські ченці ведуть «ангельське життя в тілі». Найвідомішим руським монастирем часів Київської Русі був заснований у середині XI ст. від Різдва Христового Києво-Печерський монастир.

Монастирі, так само як і вищі церковні ієрархи, володіли землею й цілими селами, займалися торгівлею, лікуванням людей. Нагромаджені там статки ви­трачалися на будівництво храмів, прикрашення їх іконами, на переписування церковних книг. Монастирі відігравали виключну роль у житті ранньосеред­ньовічного суспільства. Наявність у місті чи князівстві монастиря, за уявлення­ми людей того часу, сприяла стабільності й процвітанню, оскільки вважалося: «молитвами іноків (ченців — Авт.) світ спасається». Церква загалом сприяла зміцненню державності, об'єднанню земель у єдину державу. Неможливо пе­реоцінити вплив церкви на еволюцію культури. Через церкву Русь прилучи­лася до візантійської культурної традиції, продовжуючи й розвиваючи її. На землі русичів прийшли кам'яна архітектура (слово «цегла» з'явилося в Укра­їні значно пізніше — від німецьких майстрів, а за часів Київської Русі цеглу іменували еллінським словом «плінфа»), книжкова справа, практика системного містобудівництва, різновиди прикрас для храмів — панікадила, мозаїка, фрески, письмо на пергаменті. Майстри з Візантії та Болгарії навчили русичів виробляти різні предмети зі скла, смальту; від них руські умільці перейняли тонку техніку перегородчастої емалі на золотих речах. Нова, більш гуманна релігія поклала край дикому звичаю ховати разом із померлим чоловіком його дружин чи наложниць, знищувати його слуг, худобу та майно. Церква стала опікуватися сімейними справами, впроваджувала в родинне життя христи­янські норми моралі й етики, карала за антирелігійні провини, найтяжчою з яких вважалося богохульство. Усе це дозволило Русі увійти рівною в коло європейських держав.

Водночас монополія греків (крім них, митрополитами до другої половини XIII ст. були двоє русичів та двоє болгар) на вищі церковні посади породжувала тенденцію релігійного чванства, глибокої неприязні до інших вірувань. Якщо раніше слов'яни за статусом вва­жалися нижчими від норманів («не дано словенам напинати паруси шовкові»), то тепер православна верхівка вчила не поважати іслам, католицтво, іудаїзм чи буддизм. Скажімо, в XI ст. за схвалення шлюбу православного з представником іудейської чи мусульман­ської віри священик будь-якого рангу сплачував величезний грошовий штраф — 50 гри­вень. Митрополит Іоанн (1080—1089) різко засудив династичні шлюби київських князів із західноєвропейськими принцесами, а в 70-х роках було заборонено споживати їжу ра­зом із неправославними. Таким чином поглиблювалася прірва між католицьким та право­славним світом, посилювалися релігійні конфлікти. Отже, цілком справедливою видається думка сучасних істориків Є. Дулумана та О. Глусмана: хрещення Русі — це добро і зло, прогрес і регрес.

Прийняття християнства у формі «революції зверху» призвело до того, що в світорозумінні та світосприйнятті русичів таємне язичництво брало гору над офіційною вірою досить довго. Світогля­ду людей, які займалися переважно сільським гос­подарством, більш імпонував зміст старої релігії. Саме тому слов'яни не сприйняли християнство як картину світу, і воно виступало в ролі своєрід­ного канона міжособистих стосунків; суперечли­вий вплив справили християнські догмати й на панівну верхівку Русі. В результаті після 989 р. конфесійна єдність між правителями та народом зникла, а світська влада набула звички втручатись у справи, що підлягали юрисдикції церкви.

Православ'я закріпило переважно півден­но-східну орієнтацію Києва, утвердивши Русь у ролі своєрідного сателіта в орбіті Візантії на схилі життя імперії. Адже тоді її імператори ще вміли маніпулювати «варварами» у своїх цілях. Як тіль­ки 991 р. Володимир прийняв послів із Риму і

надіслав туди своїх представників, з Константинополя пролунав наказ: «Не приспілковуйтесь зловірно, від переписки з ними ухилитися необхідно». За­мкнувшись у вузькоконфесійних рамках ортодоксальної церкви, Русь немину­че уповільнила свій прогрес і віддалилася від західноєвропейської цивілізації.

ПРАВО КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Як уже згадувалось, 1016 р. Ярослав Мудрий уперше визначив писану кодифікацію¹ відносин городян та найманців, склавши так звану «Прав­ду Ярослава». Кодифікація — зведення в єдиний кодекс різних правових законів.

На базі її 17 статей сини та онуки князя підготували десь до 1072 р. «Правду Ярославичів», або «Руську правду». Цей документ заклав підґрунтя кримінального права як регулятора суспільних відносин. До нашого часу відомо понад сто примірників Короткої, Широкої та Скороченої «Руської правди». У ній відображено деякі положення римсько­го приватного права з Кодексу Дигести, Інституції Юстиніана. Цей документ належить до того ж правового сімейства, що й скандинавські, Веринський, Фризький, Салічеський кодекси, у ньому є запозичення з єврейського, гот­ського, баварського права. У свою чергу, «Руська правда» вплинула на право Галичини, що добре видно з Віслинського статуту, ставши одним із джерел Литовських статутів XVI ст., які довго діяли на Правобережній Україні.

Через низький правовий рівень на Русі XI— XII ст. так і не було створе­но спеціального терміна для фіксації права приватної власності, але в статтях «Правди Ярославичів» воно чітко відокремлене від права володіння. Придбан­ня власності допускалося на базі природного права, за спадковістю та законом. Згадується також право зобов'язань із купівлі-продажу, позички, виплати від­сотків (резів) на кредит — грошима, медом чи житом.

Злочин кваліфікувався як образа особи, заподіяна у фізичній, моральній чи матеріальній формі. Злочини поділялися на такі різновиди: проти князя (держави), проти особи та майнові. Розрізнялась і співучасть у злочинах, було положення про обов'язкове покарання всіх винних у злочинних діях. Обме­жене застосування смертної кари (хоча 1068 р. за участь у повстанні проти князя Ізяслава було покарано на горло 70 киян) пояснювалося тим, що значні грошові штрафи за скоєні злочини поліпшували фінансове становище держа­ви. За вбивство «княжого мужа» накладався штраф 80 гривень, за пересічно­го жителя — 40, за підпалення церкви — 100 гривень (для порівняння: кінь коштував 2—3 гривні, раб — 5 гривень). Частина штрафу надходила до казни князя, решту одержували рідні чи родичі потерпілого. Якщо у стольника¹ та ключника виявляли значну нестачу продуктів чи княжого майна, то його шкі­ру прибивали цвяхами до стіни.

Стольник — придворний, що прислуговував за князівським столом.

За підпал, конокрадство, розбій існувало покарання у формі «потопу й пограбування», тобто злочинця виганяли з общини. З початку XII ст. за такі злочини винуватців позбавляли всіх прав, а їхнє майно переходило до князя.

Каралося й посягання на моральність суспільства — осквернення святих місць, у тому числі й могил, чаклунство та ворожба; за двоєженство накладався штраф 40 гривень.

Дозволявся самосуд, але лише в тому разі, якщо вбивцю затримували на місці скоєння злочину або він намагався чинити опір.

Доказом вини вважалося визнання підозрюваного, сліди злочину, пока­зання свідків і так званий суд Божий — ордалії. У справах місцевих жителів досить було свідчень двох очевидців, у справах іноземців — трьох та більше. Не визнавалися повноцінними свідчення холопів.

У «Руській правді» немає статей про політичні злочини, а образа чи крив­да, заподіяна жінкам і дітям, розглядалася церковним судом на основі окремих законів. Руська церква мала подвійну юрисдикцію: вона судила всіх християн як духовного звання, так і мирян у деяких справах духовно-церковного харак­теру. Крім того, вона також розглядала справи деяких віруючих та цивільного, кримінального характеру. Саме для такого роду справ церковним суддям був потрібен писаний звід місцевих законів, яким і стала «Руська правда».

У цьому кодексі передбачалося значно суворіше покарання за відсічену руку, ніж за відтятий палець, оскільки в першому випадку потерпілий ста­вав менш здатним до праці. Розглядаючи злочини переважно як господар­ську шкоду, «Руська правда» карала за них відплатою, що відповідала рівню завданих матеріальних збитків. Вона мало зважала на мотиви злочину і не передбачала ні запобігання їм, ні виправлення злочинців. Проте в «Руській правді» існувало й поняття про моральну шкоду — наприклад, якщо комусь виривали вуса.

Водночас із «Руською правдою» діяв Церковний статут князя Володими­ра. Згідно з ним церква займалася не лише спасінням душ, а й багатьма суто земними справами, що наближалися до державних прерогатив. Розглядалися справи сімейні, порушення недоторканності християнських храмів і святинь (1124 р. у Києві було 600 храмів), віровідступництво, образи, збочення, по­сягання на жіночу честь, образа словами. Церква опікувалася «богоданими» людьми, до яких належали: духовенство біле й чорне, миряни, які обслуго­вували потреби церковної служби, люди безпритульні та злиденні, прочани, старці, сліпі, каліки.

У Церковному статуті Ярослава Мудрого чітко вказано: гріхами відає церква, злочина­ми — держава. Принципи церковного суду в цьому документі побудовано на комбінації понять «гріх» — «злочин» (будь-який злочин церква вважала гріхом, але не всякий гріх

державою розглядався як злочин). Усі справи, що перебували в юрисдикції церкви, зведе­но до трьох розрядів:

1) суто гріховні, без елементів злочину — наприклад, споживання забороненої церковни­ми правилами їжі; до розгляду таких справ княжі судді не залучались;

2) справи гріховно-злочинні, заборонені церквою і державою (приміром, викрадання дів­чат); їх розглядав і княжий, і церковний суд;

3) злочини, скоєні богоданими людьми, розглядалися лише церковним судом.

На відміну від «Руської правди», церковні закони не визначали права кров­ної помсти. Водночас під впливом митрополитів-греків священики забороняли християнам навіть їсти разом із неправославними, а якщо останні користува­лися їхнім посудом, його потім знищували. Раннє Середньовіччя потребувало лицарів, але лицарська звитяга ставилася церквою нижче за покірність та по­ступливість, а найвищою чеснотою визнавалося смирення. Проте було й інше: церква та монастирі намагалися запровадити тверезий спосіб життя, високу мораль та етику особистої поведінки. Регламентувався шлюбний вік: для юна­ків — 15 років, для дівчат — 13, але княжич мав право посвататись у 13-річно-му віці, а княжна ставала нареченою навіть у вісім років.

Ще в XI ст. представники руського духовенства, спираючись на настано­ви грецьких ієрархів, надсилали князям антилатинські листи-повчання. Так, преподобний Феодосій Печерський у листі до київського князя Ізяслава Ярославича вказував на порушення західним християнством постів, недотримання заборон щодо їжі та норм шлюбних відносин. У свою чергу, католицькі єпис­копи ставили за вину русичам використання під час євхаристії квасного хліба та незнання обряду конфірмації¹. Однак не всі представники духовенства по обидва боки конфесійного кордону стояли на безкомпромісній позиції. Про зв'язки чеських бенедиктинців із Руссю свідчить той факт, що в їхньому мо­настирі на р. Сазаві знаходилася частина мощів святих великомучеників Бори­са і Гліба, а в Києві зберігалися тексти житій перших святих Чехії — Вацлава й Людмили. Чернігівський ігумен Данило, відвідавши на початку XII ст. святі місця в Палестині (на той час вона перебувала під владою хрестоносців), до­брозичливо відгукувався про католицьку еліту. До культури римського світу належав тип круглої церкви — ротонди, характерний для Волині, Галичини, Смоленщини.

Конфірмація — у православ'ї: миропомазання дітей віком 7—12 років.

Ірландський чернець Маврикій, відвідавши Київ наприкінці XI ст., дістав там стільки подарунків, що на виручені від їх продажу гроші завершив побудо­ву монастиря в Регенсбурзі. Роман Мстиславич наприкінці XII ст. подарував бенедиктинському монастирю святого Петра в Ерфурті 30 марок срібла.

Крім гострої полеміки між теологами католицизму та православ'я, велися й перемовини щодо такої угоди, яка поклала б край розколу християнства. У XIII ст. на Русі було чимало католицьких громад, звичайним явищем стали шлюби між православними та католиками. У записаному в XIV ст. напівлегендарному житії католицького святого Яцека (Гіацинта) ішлося, що 1228 р. він заснував у Києві домініканську громаду. Князь Володимир Рюрикович дозво­лив йому також збудувати католицький монастир Пресвятої Діви Марії.

Значно посилилися контакти між руськими князівствами та римським па­пою у другій половині 40-х — на початку 50-х років XIII ст. Так, князь Михайло Чернігівський послав на Ліонський собор 1245 р. ігумена Петра Акеровича, а Данило Галицький висловив готовність до визнання «римської церкви ма­тір'ю всіх церков». Його брат Василько зачитав єпископам грамоту папи Інокентія IV, у якій ішлося про необхідність повернення «до єдності святої матері церкви». Галицько-Волинська Русь у цей період розширювала зв'язки з Угор­щиною, Австрією, Польщею, а папа заборонив хрестоносцям зазіхати на землі князівства. Більше того, Тевтонський орден уклав угоду з мазовецьким князем та Данилом Галицьким про розподіл земель ятвягів (предків литовців).

Ситуація докорінно змінилася після того, як галицько-волинські князі 1259 р. були змушені підкоритися монголам і разом з ними взяти участь у по­ході на Польщу. З цього часу участь русичів у нападах монгольських військ на польські та угорські землі стала правилом. Орда в такий спосіб намагалася вбити клин між Галицько-Волинським князівством та його західними сусіда­ми. Крім того, 1260 р. литовський князь Міндаугас розірвав стосунки з папою та Тевтонським орденом, реставрувавши у Великому князівстві Литовському язичество. Таким чином, українські землі, що перебували під його владою, стали частиною ворожої католицькому світові язичницької держави. Разом із литовцями «схизматики» (невірні) брали участь у походах на католицькі краї­ни. Після цього стосовно Русі стали застосовуватися всі ті заходи, до яких вда­валися католики в боротьбі з нехристиянами. У буллах¹ пап Олександра IV та Урбана IV фактично оголошувався хрестовий похід проти русичів, литовців та монголів, роздавання їхніх земель сусіднім католицьким державам. У цей час такі країни, як Польща, Угорщина, Чехія виступали форпостами, що захищали західне християнство від ворожого світу «схизматиків». Однак і тоді в Галичині не існувало ворожості щодо католиків. Наприкінці XIII ст. у Львові створюва­лися нові домініканські монастирі та храми, у Галицько-Волинському літописі немає ворожих висловів на адресу католицизму.

Булла — папська грамота, послання.

КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Деякі історики та археологи вважають, що в IX ст. на Русі існувала протописемність у вигляді «рисок та резів», про що згадується у болгарина Чор­норизця Хробра, арабів Ібн-Фадлана, Ель Масуді та Ібн-ель-Недіма. Але після прийняття християнства тут поширилася нова писемність, абетка якої була складена братами-проповідниками із грецького міста Солуна (нині Фессалоніки) Костянтином (Кирилом) та Мефодієм. Спочатку виникла глаголиця — від старослов'янської назви літери «г» (глаголь). Вона нагадувала ієрогліфи, а її 40 графем на основі фонетики староболгарської мови — це стилізовані знаки, у яких закладено предметно-понятійні прообрази із властивою кожному знаку символікою.

Кирилиця ж, у якій використано грецьку писемність, мала 43 знаки, її створювали наприкінці IX — на початку X ст. учні Кирила та Мефодія в Преславі. В основу її покладено зрозумілий східним слов'янам південнослов'ян­ський мовний діалект, тому вона й переважала на землях України, Росії, Біло­русі, Болгарії, Сербії. Згодом кирилиця зазнала істотного спрощення завдяки діяльності просвітників епохи Петра І, а потім у 1918 році.

Усі старовинні слов'янські тексти, що дійшли до нас, написані кирили­цею, а про використання глаголиці відомо дуже мало. Нею, наприклад, зро­блено написи (графіті) на стінах храму Святої Софії в Києві. Деякі з них по­відомляють про народження у Ярослава Мудрого сина Всеволода, про смерть великого князя, про укладання мирного договору між Володимиром Мономахом та Святополком Ізяславичем тощо. Наявність берестяних грамот, написів на побутових речах, підкреслює акад. П. Толочко, свідчить про поширення писемності на Русі.

У старовинних текстах аж до XVI ст. слова не обов'язково відокремлюються одне від одно­го, інколи виділяються тільки групи певних слів. До XIV ст. для писання використовували пергамент або берестяну кору, потім з'явився привізний папір. Чорнило готували із сумі­ші солей заліза, дубильних речовин, води, вишневого клею, меду та камеді.

Відкриття першої школи автори «Повісті минулих літ» пов'язують із князем Володимиром, але, мабуть, справжній початок шкільної освіти слід датувати 996 p., коли учнів перевели з княжих покоїв до Десятинної церкви. Вважаєть­ся, що в цій школі діти знатних киян вивчали богослов'я, співи, арифметику, грецьку мову. У храмах Святої Софії в Києві та Новгороді існували навчальні осередки, де готували священиків. У них навчалися майбутній митрополит Ілaріон Троїцький, майбутні новгородські посадники Ратибор та Остромир, коди­фікатори «Руської правди» Коснячко, Переніг, Никифор Киянин, діти Ярослава Мудрого та іноземних монархів — з Англії, Данії, Угорщини, Норвегії.

У XI ст. в Києво-Печерській лаврі виник своєрідний центр підготовки ви­щого духовенства, лікарів, художників, поліграфістів, перекладачів, літописців. До 1240 р. тут здобули освіту понад 80 осіб, які згодом стали єпископами та настоятелями (ігуменами) монастирів.

Дехто з дослідників вважає, що першою повноцінною хронікою був лі­тописний звід 996 р., у якому далася взнаки певна продревлянська позиція. Можливо, найдавніші літописи язичницької доби знищили християни.

Продовженням «Повісті минулих літ» є Київський літопис 1118—1199 pp. і Галицько-Волинський 1201—1291 pp. Поряд з історичною розвивалася церков­но-житійна, філософсько-публіцистична та художня література. У 1056—1057 pp. написано «Остромирове Євангеліє», 1073 — «Ізборник» Святослава, 1092 р. — «Київське Євангеліє». Звичайно, рукописні книги коштували дуже дорого і були доступні лише небагатьом. їх обмежене тиражування почалося з 998 року.

Центрами переписування книг були Київ, Володимир-Волинський, Галич, Новгород, Переяслав, Ростов, Чернігів та інші міста. Над кожною новою кни­гою працювали, крім книгописців, перекладачі, художники, майстри-пергаментники, ювеліри. Тому за ціною однієї такої книги можна було придбати добротний будинок або 12 га землі. Волинський володар Володимир Василькович подарував одній із місцевих церков молитовник, за який можна було купити чималу отару овець.

Серед членів князівських сімей та вищої знаті були освічені люди: знавці іноземних мов, передусім грецької, латини, болгарської, німецької, шанувальники Гомера, Платона, Демокріта, Арістотеля. У 1037 р. князівна Єфросинія створила бібліотеку при Софійському соборі, книжкові зібрання з'явилися в монастирях, єпископських містах. Деякі сучасні до­слідники вважають, що в XI—ХІП ст. на терені Русі у вжитку було близько 140 тис. книг 200—300 назв. Крім того, було написано приблизно 95 літературних творів, включаючи першу працю географічного характеру — «Життя та подорожі Данила, настоятеля монас­тиря в Руській землі» (після 1108 року), книгу з медицини «Аліма» (лікувальні мазі). Систематичне літописання в ХП—ХШ ст. існувало в Києві до 1238 р. У Переяславі велися єпископські й князівські літописи, у Чернігові — сімейні князівські.

Ще протягом IX ст. існував обряд «постригу» для дітей 3—4 років, що до­жив до XIV ст.; «посвята у воїни» для еліти проводилась у 12—13-річному віці, а для простолюду — з 17—18 років. Виховання юнаків проходило в так званих «будинках молоді» («чоловічі будинки»), у лісових школах, де молодь жила ледь не звіриним життям далеко від поселень. У Києві й Новгороді існували товариства стрільців та фехтувальні школи.

Серед давньоруських музичних інструментів відомі органи, флейти, труби, лютні, гуслі, дудки, сопілки, кастаньєти. З кінця X ст. поширився хоровий, одно- й багатоголосий спів, пізніше — нотна система.

Невідомими авторами створено цикли епічних песень-билин про трьох богатирів — Іллю Муромця, Альошу Поповича, Добриню Микитовича, оспівано їхню ратну службу при дво­рі князя Володимира, боротьбу із силами зла — Змієм Тугарином, Жидовином та іншими міфічними персонажами. У 1643 р. Ілля Муромець був канонізований православною церк­вою, а його гробницю перенесли з усипальниці Софійського собору до Києво-Печерського монастиря. У 1992 р. група українських учених під керівництвом проф. Іріадни Концевич дослідила мумію Іллі Муромця і дійшла висновку, що він був акромегалом — людиною з неприродно великими ступнями ніг та кистями рук.

Важливе значення мало заснування 1068 р. онукою Ярослава Мудрого Ан­ною Всеволодівною школи для дівчаток при київському Андріївському монастирі, аналогів якої не мала тоді Європа. Княж­на керувала нею упродовж 26 років. У цій школі дочки знатних киян навчалися письма, читання, шиття та вишивання, співів, правил шляхетної поведінки.

Проте загалом системи світської освіти не іс­нувало, головним методом навчання було заучу­вання напам'ять латинських, грецьких, давньоєв­рейських текстів, читання Псалтиря, служебників, іншої релігійної літератури. Грамотність запро­ваджувалася зверху: за Володимира І дітей для навчання забирали від батьків силоміць, і матері плакали за ними, «наче за небіжчиками».

Основним будівельним матеріалом на Русі довго лишалося дерево, рідко застосовувався природний камінь. До кінця X ст. кам'яної ар­хітектури на Русі не існувало. Першим кам'яним храмом, спорудженим за проектом болгарських майстрів, була, мабуть, Десятинна церква (989— 996 pp.) — копія церкви в Охриді. У ній, згідно із задумом замовників, мала знаходитися резиденція митрополита. Побудований за 26 років Софійський собор Києва мав 13 бань, і на його зразок у XI — на початку XII ст. було зведено 15 колонних соборів, серед яких вирізнялися бу­дівлі в Полоцьку, Чернігові, Новгороді. Пізніше будували, як правило, одноглаві, а не хрестово-купольні собори. Будівельним матеріалом для них у Галицько-Волинському князівстві слугував камінь розміром 50x50x50 см, в інших регіонах — цегла 31x31 см, завтовшки приблизно 2,5—4 см. Усередині храми прикрашалися фресками (живо­пис водяними фарбами по сирій штукатурці) та мозаїкою (візерунок або зображення із шматочків каменю, мармуру, смальти — сплаву свинцю зі склом).

До ансамблю київського центру XI ст. входили, крім Софійського собору, ще три храми, які не збереглись. Київська, чернігівська та переяславська шко­ли зодчих створили єдиний архітектурний напрям.

У 30-х роках XI ст. збудовано головну міську браму Києва — Золоті во­рота, увінчані церквою Благовіщення. Частково зруйновані монголами, вони до XVII ст. майже втратили свій вигляд, і тільки у 80-х роках XX ст. були рес­тавровані. Шедевром церковного будівництва став Успенський собор XII ст., висаджений у повітря в листопаді 1941 р. спецгрупою НКВС. Онук Ярослава Мудрого Святополк Ізяславович 1108 р. заклав Михайлівський Золотоверхий собор на честь архістратига Михайла — вождя небесного воїнства. Собор було добудовано в рік смерті князя — 1113 р. на Михайлівській горі (нині — Володимирська гірка). Протягом 1934—1936 pp. собор розібрали, а залишки стін та фундаментів підірвали. Лише на початку XXI ст. його було відбудовано.

Наприкінці XII — на початку XIII ст. монументальна архітектура Русі роз­вивалася шляхом ускладнення зовнішніх форм. Будівлі цього періоду мають стрункі вертикальні композиції, нагадуючи башти.

На Волині вперше на Русі в системі оборони міст застосували вежі-донжони, а також балтійську систему кладки стін.

Після прийняття християнства були штучно перервані традиції фігурної скульптури, і в XII ст. вже не існувало мистецтва мозаїки. Але поступово роз­вивався іконопис, хоча перші ікони надходили з Візантії, у тому числі найвідоміша з них — ікона Володимирської Богоматері (кінець XI — початок XII ст.). Малювали ікони на дерев'яних дошках, обов'язково розміщали їх у церквах, чекаючи від них дива, ставили над міськими воротами, брали з собою в по­ходи. На жаль, більшість ікон цього часу втрачена для нащадків. Одними з перших руських майстрів іконопису вважаються Григорій та Алімпій. Останній близько 1114 р. створив ікону «Богоматір Велика Панагія» (Оранта).

Важлива галузь художньої культури Київської Русі — декоративно-при­кладне мистецтво, розвинена техніка карбування, різьблення й позолоти, ін­крустації золотом та сріблом. Деякі вироби художнього ремесла йшли на екс­порт. Декорувалися предмети побуту, зброя, посуд та інші речі, створювалася кераміка із зображеннями хижих птахів, павичів, які нагадували малюнки на візантійських тканинах.

Кульчицький

Передумови впровадження християнства як державної релігії

На об'єднаних Володимиром землях мешкали різні племена й народи. Усі вони дотримувалися своїх споконвічних звичаїв і традицій, вірили у своїх богів, які здебіль­шого були різними навіть у споріднених племен, різнилися мовою, побутом, а найвіддаленіші - й способом життя. За таких умов територіальна єдність держави, під­тримувана лише силою зброї, була доволі примарною. Щоб виплекати могутню імпе­рію — а саме такий намір мав Володимир, — він мусив поклопотатися про ідеологічне обґрунтування свого володарювання. За ча­сів Київської Русі державу уособлював її володар. Отож, аби зміцнити державу, київський князь повинен був подбати про свій авторитет у підлеглих землях. За давніх ча­сів право володарювати вважалося дарова­ним богами. Подібних уявлень дотримува­лись і наші предки. За умов панування язич­ницьких культів Володимир наражався на небезпеку постійного спротиву племен, що поклонялися кожне своєму богові й корили­ся освяченому тим богом правителю. Київський князь знищив племінні князівські ди­настії, проте залишилися боги... І вони вус­тами жерців-волхвів намовляли люд до по­новлення споконвічного порядку.

Володимирова імперія була несумісна із язичницьким багатобожжям. Для всієї держави мусив бути єдиний Бог, який своєю волею надав право володарювати київському князеві.

Джерела до наших днів зберегли леген­ди про те, як Володимир зважено і прискіпливо вибирав нову віру для себе та своєї держави. Спочатку він буцімто взагалі спробував обійтися без нововведень і захо­дився реформувати язичництво. Літописець оповідає, зокрема, що Володимир, утвер­дившись у Києві, наказав поставити непо­далік князівського палацу ідолів Перуна, Хорса, Даждьбога, Стрибога, Симаргла і Мокош - найшанованіших слов'янських богів. Цим богам, твердив літописець, за за­думом князя, мусили поклонятися всі пле­мена. Однак спроба виявилася невдалою.

Тоді Володимир запросив до себе пред­ставників різних народів, що сповідували віру в єдиного бога - іслам, юдаїзм, християнство.

Вислухавши виклад засад кожного віро­вчення, Володимир іще зволікав з оголошенням своєї волі, хоча вибір уже зробив. Щоб остаточно впевнитися у правильності вибору, він розіслав посланців до різних країн для «випробування віри». Лише по­чувши звіт кожного, князь оголосив про своє рішення прилучитися до християнства.

Насправді впровадження християн­ства як державної релігії було зумовлене самим плином життя.

Наміри охрестити Русь, як ви пам'ята­єте, мали ще князь Аскольд і княгиня Ольга.

Отож, на думку дослідників, літопис­ні легенди є відгомоном складних міждер­жавних переговорів, що їх здійснював уряд Володимира перед актом хрещення Русі.

Літописна легенда про хрещення Володимира та впровадження християнства на Русі

Впровадження християнства літописець пов'язав із походом Володимира на грецьке місто Херсонес (Корсунь) у Криму, що на­лежало тоді до візантійських володінь.

Змусивши мешканців міста відчинити браму, Володимир звернувся до володарів Візантії з вимогою віддати йому за дружину їхню сестру.

Шлюбові перешкоджало язичництво ки­ївського князя. Охрестившись у Херсонесі та одружившись із Анною - так звали візантійську принцесу, Володимир повернувся до Києва. З собою київський князь привіз корсунське духівництво, книги, ікони, хре­сти, мощі папи римського св. Климентія.

Потому він вдався до рішучих заходів для хрещення киян. Великий князь розі­слав по місту гінців із розпорядженням наступного дня прибути до Дніпра. Більшість киян разом із дітьми прийшли до річки та увійшли у воду. У присутності Володимира священики їх охрестили. Навернення до християнства киян започаткувало хрещення всієї країни.

Однак не всі руські землі було цілком християнізовано за правління Володимира Святославича. Впровадження нової віри потребувало часу. Дослідники твердять, що в руських церквах ще в 12 ст. були спе­ціальні місця для хрещення дорослих людей. Спочатку до християнства прилу­чалися мешканці найбільших міст. Літопис доносить поодинокі свідчення спалахів невдоволення діями князя. Та Володимир виявив несхитну волю й рішучість, отож, упровадження ним християнства мало, на відміну від його попередників Аскольда та Ольги, незворотний характер.

Значення впровадження християнства як державної релігії

Прийняття християнства на Русі справило величезний вплив на подаль­ший розвиток держави.

До безпосередніх наслідків запрова­дження християнства в Київській державі у царині внутрішньої політики відносять зміцнення влади київського князя, тіс­ніше згуртування навколо Києва різно­племінних територій, подолання породжених місцевими язичницькими віруваннями настроїв замкненості й відок­ремленості від інших територій.

У міждержавному житті наслідки впровадження християнства проявилися у вста­новленні рівноправних відносин із християнськими країнами, передусім із Ві­зантією, поступовому відживанні воєн­них походів як головного способу здій­снення зовнішньополітичних намірів. Натомість дедалі більше зростала вага дип­ломатії.

До безпосередніх наслідків впрова­дження християнства як державної релігії належить заснування Володимиром цер­ковної організації.

Наслідки заходів Володимира щодо поширення освіти були безпосередньо пов'я­зані з впровадженням християнства, проте яскраво вони виявилися через кілька деся­тиліть - коли на наших теренах розквітла книжна культура.

Так само віддаленим у часі був розви­ток мистецтва - архітектури й жи­вопису, золотарства й музики, без проявів яких годі уявляти відправу у християн­ському храмі.

Найбільш віддаленими в часі є наслідки впровадження християнства у царині люд­ських відносин. Адже й сьогодні не втра­тили свого значення настанови Ісуса Хри­ста: його 10 заповідей є основою сучасної цивілізації.

Інші внутрішньополітичні заходи Володимира

Могутня Київська імперія, прилучена до Христового вчення, за задумом Володими­ра, мусила мати й відповідну столицю. Отож, розгорнув він у Києві небачене бу­дівництво. За часів Володимира київський дитинець зріс у кілька разів. Його захища­ли потужні стіни, вал і рів. До «міста Во­лодимира» - так називають дитинець, роз­будований Володимиром, можна було потрапити крізь в'їзні ворота. Неприступності воротам додавали високий оборонний вал і глибокий рів, через який було перекинуто міст. Ізсередини окрасою «міста Володи­мира» була мурована церква Богородиці, будівництво якої тривало від 989 впро­довж семи років.

Це був головний і перший кам'яний храм Київської Русі. Церква Богородиці займала площу, що ледь не дорівнювала укріпленому місту Володимирових попе­редників.

На утримання церкви князь Володимир наказав віддавати десяту частину своїх прибутків. Ось чому, свідчив літописець, її називали Десятинною.

Поряд із церквою Богородиці розташо­вувалися розкішні князівські палаци. На дитинці мешкали й найзаможніші київські можновладці. «Місто Володимира» мало кілька вулиць, які пролягали від воріт до центральної площі - Бабиного торжка. Та хоч як зріс дитинець за часів Володимира, він усе ж таки був лише частиною Києва -нехай і центральною, проте аж ніяк не найзаселенішою. По-справжньому вирувало життя на київському Подолі. Археологи встановили, що з-поміж його мешканців були купці та майстровий люд - гончарі, кожум'яки, ювеліри тощо. Велику частину Подолу займало київське торговище, де сходилися гості, тобто купці з різних куточків світу. Саме на Подолі швартувалися їхні кораблі, бо тут розташовувалася київська гавань.

Про далекоглядні державотворчі наміри князя Володимира свідчить і те, що він по­чав карбувати перші руські монети. Археологи знайшли Володимирові монети із сріб­ла - срібники та з золота - златники.

...

Поняття та терміни

Церква - релігійна організація, до якої входять християнське духівництво та вірні, а також споруди, призначені для християнських богослужінь і молитов.

Парафія - нижча церковна адміністративна одиниця, фактично територія, на якій живуть члени громади, вірних одного храму.

Ідеологія - сукупність ідей, уявлень, думок. Впроваджене в науковий обіг на початку 19 ст., це поняття як вчення про ідеї мало полегшити розуміння політики, адже саме ідеологія держави визначає певні політичні заходи.