4.2. Писемність, освіта, наукові знання, література, музика. Архітектура й образотворче мистецтво.

Історичне зна­чення Київської Русі та Галицько-Волинської держави.

989-996 pp. - Спорудження Десятинної церкви.

1017-1037 pp. - Спорудження Софійського собору, будівництво укріплень навколо «міста Ярослава», Золотих воріт у Києві.

1056-1057 pp. - Створення Остромирова Євангелія - першої датованої рукописної книги Русі.

1073 р. - Створення «Ізборника Святослава».

1073-1078 pp. - Будівництво Успенського собору Печерського монастиря в Києві.

1108-1113 pp. - Будівництво Михайлівського Золотоверхого собору Михайлівського монастиря в Києві.

1157 р. - Будівництво Успенського собору в Галичі.

1113 р. - Укладення Нестором першої редакції «Повісті минулих літ».

1187 р. - Створення «Слова о полку Ігоревім».

Писемність

Дослідники мови твердять, що вже в другій половині 9 - на початку 10 ст. в на­ших предків існувало письмо. Саме ним скріплювали угоди перші київські князі з візантійськими володарями. Той давній алфавіт було створено на основі грецького -та це й не дивно з огляду на давні зв'язки східних слов'ян із греками; у Візантії, з якою молода Руська держава мала найтіс­ніші відносини, державною мовою також була грецька.

Доказом існування власної оригінальної абетки в давніх українців є знахідка напису на стінах Софійського собору. Київський книжник у 11 ст. ретельно виписав на стінах тільки-но збудованого храму абетку, що від­різнялася від поширеної на ті часи кири­личної, створеної для передачі на письмі однієї з південнослов 'янських мов із засто­суванням грецьких літер просвітителями Кирилом і Мефодієм та перенесеної на наші терени з прийняттям християнства. Віднайдена на стінах Софії абетка відріз­нялася від пізнішої кирилиці кількістю й написанням деяких букв. На думку дослід­ників, із застосуванням тієї абетки було на­писано чимало пам'яток, які однак були знищені як язичницькі після впровадження християнства.

Із прийняттям християнства на наших землях поширилася церковнослов'янська, або староболгарська, мова - мова право­славної церкви. Суттєво відрізняючись від народнорозмовної мови, вона все ж мала з нею спільні риси, оскільки ґрунтувалася на близькій, теж слов'янській мові, і тому була зрозуміла, особливо освіченим людям -духівництву, князям та боярам. Проте перші пам'ятки, створені церковнослов'янською мовою, засвідчують істотні впливи мови живої.

Тому вчені кажуть, що в Київській Русі існувало два варіанти писемної літератур­ної мови: церковнослов 'янська, якою писа­лися найважливіші богослужбові книжки, та церковнослов'янська зі значними вкрап­леннями живої мови (для пізнішого часу її називають книжною староукраїнською) — нею писали різні документи та літературні твори світського спрямування.

Обидві писемні мови істотно відріз­нялися від живої тогочасної української мови, якою користувалися в усному мов­ленні. Та так було не лише в руських землях, а й скрізь у Європі, де літературною (книж­ною) мовою для багатьох народів була латина.

Поширення писемності. Найдавніші пам'ятки писемності

Наші уявлення про рівень письменності населення Київської Русі ґрунтуються не стільки на збережених книжкових пам'ят­ках (адже книги створювалися найосвіченішими людьми), скільки на випадкових на­писах на побутових речах, зброї, стінах храмів, каменях тощо.

Такі написи називають епіграфічними пам'ятками.

Ті ж з-поміж епіграфічних пам'яток, що видряпані на поверхні, - називають графіті.

Надзвичайно цінним історичним джере­лом є графіті Софії Київської. Дуже цікавим є напис, що його вважають найдавнішим датованим руським записом.

• Зроблено його було 3 березня 1052 р. в тому-таки Софійському соборі.

• У ньому повідомляється про грім, оче­видно, блискавку, що вдарила в Софій­ський собор.

• Напис на 16 років старший за знаме­нитий напис на Тмутараканському камені 1068 р., в якому розповідається про те, як тмутараканський князь Гліб міряв взимку море по льоду від Тмутаракані (сучасна Тамань) до Корчева (Керчі).

У Києві виявлено й інші епіграфічні зна­хідки на ремісничих виробах: пряслицях, ливарних формочках, господарських посудинах - корчагах, давній цеглі тощо. На пря­слицях найчастіше писали імена власників: «Княжо єсть», «Молодило»; на корчагах писали про вміст посудини або називали ім'я його власника.

До нашого часу від доби Київської Русі та Галицько-Волинської держави, як це не прикро усвідомлювати, збереглося дуже мало книг.

Найдавнішими з-поміж них є: Реймське Євангеліє, Остромирове Євангеліє, «Ізбор­ник Святослава» 1073 р. та «Ізборник» 1076 р., Мстиславове Євангеліє.

Цей почесний список очолює славно­звісне Реймське Євангеліє, яке у своєму посазі привезла до Франції дочка Ярослава Мудрого Анна.

• Щоправда, точна дата створення ру­копису невідома: вчені датують його 40-ми pp. 11 ст.

• Своєю назвою Реймське Євангеліє завдячує м. Реймсу у Франції, де воно збе­рігається нині, хоча створили його київські книжники - спеціально для княжої родини, адже призначалося воно (на це вказує не­великий розмір) для особистого користування.

Найдавнішою датованою книжною па­м'яткою Русі є Остромирове Євангеліє.

• Створили цю книгу (власне, переписа­ли) в Києві в 1056-1057 pp.

• Остромирове Євангеліє - пам'ятка ви­няткової мистецької вартості: її сторінки оздоблені зображеннями євангелістів, кольоровими заставками й кінцівками, вели­кими ініціалами.

• Деякі рядки тексту написано золотом.

• Остромирове Євангеліє призначалося для церковного вжитку, тож має великий формат.

З-поміж найдавніших книг, що зберег­лися донині, є й такі, які призначалися для світського читання. Йдеться про «Ізбор­ники» - збірки різних творів грецьких авто­рів богословського та повчального змісту, більша частина яких розтлумачує складні місця з Біблії, це, так би мовити, своєрідні енциклопедичні довідники.

• їх збереглося два - 1073 і 1076 pp.

Перший у назві береже ім'я київського кня­зя Святослава Ярославича, хоч, як зазна­чають дослідники, замовляв цю книгу його брат - князь Ізяслав.

• Та Ізяславові не судилося увічнити своє ім'я в книзі, бо його вигнали з київського столу брати.

• На київському столі утвердився Свято­слав і поквапився вписати своє ім'я в тільки-но створеному рукописному шедеврі: за наказом нового київського володаря було переписано посвяту князеві, внесено ще деякі зміни. Відбувалося те року 1073.

• «Ізборник Святослава» розкішно орнаментований мініатюрами, заставками, численними ініціалами.

• А от «Ізборник» 1076 р. оздоблений значно скромніше, хоча не поступається першому ретельністю переписувача.

З книжкових пам'яток 12 ст. найбільш відоме Mcmucnaвoвe Євангеліє, переписане близько 1115 р.

• Книга написана на 213 аркушах.

• И тексти прикрашено художніми застав­ками та ініціалами, розмальованими різ­ними фарбами.

• Початкові слова читань написані роз­чиненим золотом.

• На окремих аркушах вміщено зобра­ження євангелістів.

• 3 приписки до Євангелія відомо, що його переписав Олекса, а золотом писав майстер Жаден.

• Мстиславове Євангеліє написане було в Києві на замовлення Мстислава Володи­мировича, сина великого князя київського Володимира Мономаха.

Освіта

Численні джерела свідчать про високий рівень розвитку освіти за часів Київської Русі та Галицько-Волинської держави. Щоправда, безпосередніх відомостей про того­часні школи або про кількість освічених ру­сичів відомо не вельми багато. Піклування про освіту від часів запровадження христи­янства перебрали держава й церква. За кня­зювання Володимира Святославича в Києві вже існувала школа для навчання дітей з найближчого оточення князя. Існувала шко­ла й при Софійському соборі. Року 1086 онука Ярослава Мудрого Янка Всеволодівна заснувала в Київському Андріївському монастирі школу для жінок. Монастирі були центрами освіти і в Галицько-Волинському князівстві. Знахідки берестяних гра­мот, бронзових та кістяних писал переко­нують, що книжна наука розвивалася не ли­ше в стольному граді, а й у різних частинах галицької та волинської земель. Приміром, берестяні грамоти знайдено у Звенигороді та Бересті, бронзові писала для писання на воскових табличках - у Звенигороді, Пе­ремишлі, Галичі, Острозі.

Розвиток літератури

Високий рівень освіченості руського населення, сприятливі умови для створення книжок, шанобливе ставлення до них спри­яли розвиткові оригінальної літератури.

Усна народна творчість. Ще до виник­нення писемності у східних слов'ян існу­вали: обрядові пісні, легенди, загадки, сказання, заклинання, епічні й ліричні пісні. Від часів Київської Русі та Галицько-Волинської держави до нас дійшли легенди й перекази, дружинні, святкові, весільні пісні, казки, колядки, прислів'я, приповідки, ма­гічні заклинання й замовляння. Чудовими пам'ятками були билини (старини). Най­давнішими, найбільшими за обсягом і найвартіснішими в художньому та історичному аспектах вважаються билини Київського, або Володимирового, циклу. Оповіді в них пов'язані із стольним градом Києвом і його князем Володимиром Красним Сонечком. Билини київського циклу складалися в 10-11 ст. Вони оспівують мужність і хоробрість богатирів, які боронили рідну землю від во­рогів. У 13-14 ст. билини наповнюються но­вими сюжетами, пов'язаними зокрема з реа­ліями Галицько-Волинської держави: про князя Романа, Михайла Козарина та інших.

Початки літературного життя на наших теренах, крім уснопоетичної творчості, мали ще одне джерело - літературні твори інших народів, які через переклади церков­нослов'янською мовою прийшли після впровадження християнства, передусім ре­лігійні твори.

Оригінальна література. Оригінальна, тобто власна, незапозичена літературна творчість наших предків за часів Київської Русі була започаткована літописами - до та­кого висновку спонукають ті літературні па­м'ятки, що збереглися дотепер. Вважають, що найдавніший літопис було створено за часів Аскольда у другій половині 9 ст. Проте він, як і наступні літописні зведення, не зберігся. Першим літописом, що дійшов до нас, є «Повість минулих літ». Його створено на початку 12 ст. При складанні «Повісті...» використано давніші літописи.

• «Повість...» збереглася в багатьох спи­сках. Найстаріші з них - Лаврентіївський (1377 р.) та Іпатіївський (перша половина 15 ст.).

• У «Повісті...» викладено події від 860 р. до 1111 р.

• Один із пізніших списків цього літопис­ного зведення зберіг ім'я автора-упорядника - ченця Києво-Печерського монасти­ря Нестора.

• До продовжень «Повісті...» належить Київський літопис, який охопив час від 1111 р. до 1200 р. Він розповідає про події в різних землях Київської Русі, але в центрі оповідей - Київ і Київська земля. Основний зміст літопису - боротьба князів за київський стіл, боротьба русичів проти половців.

Найвидатнішою пам'яткою літописання Галицько-Волинської держави є Галицько-Волинський літопис.

• На відміну від інших літописів, цей не поділяється на датовані літописні записи, а містить своєрідні повісті про воєнні походи та інші події. Він складається з двох частин. У першій ідеться про події в Галицькій землі з 1205 р. до кінця 50-х pp. 13 ст. і є, власне, життєписом князя Данила Романовича.

• Друга частина Галицько-Волинського літопису пов'язана з Волинською землею й волинськими князями. У ній оповідається про події від середини до кінця 13 ст. Як уважають дослідники, ця частина літопису писалася при дворі володимирського кня­зя Володимира Васильковича в останні ро­ки його життя.

У записах Лаврентіївського списку під 1096 р. вміщено пам'ятку, відому під наз­вою «Повчання» Володимира Мономаха».

• «Повчання» звернене до дітей Мономаха.

• На переконання Мономаха, князь має подавати своїм дітям приклад взірцевого правителя, навчати гідній цього високого звання поведінці та способу життя.

• Князь повинен піклуватися про підда­них, не покладатися на управителів, слуг чи бояр, а сам стежити за справами в держа­ві; не допускати, щоби сильні пригнічували слабких, щоб злочинців карали на горло;

у походах жити одним життям із дружин­никами.

• У другій частині «Повчання» Володимир Мономах розповів про різні випадки із сво­го життя, а також про власні добрі вчинки: він добровільно віддав Олегові Чернігів­ське князівство, боровся проти усобиць, здійснив 83 великих походи, уклав 19 мир­них угод із половцями, відпустив багатьох полонених тощо.

Найвизначнішою пам'яткою руської лі­тератури є «Слово о полку Ігоревім».

• Тривалий час ця перлина давньоукра­їнського письменства була невідомою: її випадково знайшли на початку 90-х pp. 18 ст. в одному з рукописів 16 ст.

• «Слово...» написане на основі конкрет­ного історичного факту - невдалого походу 1185 р. новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців.

• Автор закликав князів забути чвари, об'єднатися й захистити рідну землю від небезпечного ворога.

• На думку дослідників, «Слово...» ство­рене по свіжому сліду події - десь у серпні-вересні 1187 р.

Природничі та математичні знання

Основним джерелом наукових знань ру­сичів було буденне життя: господарська діяльність на землі, ремесло, будівництво, торгівля тощо. Виробнича діяльність збага­тила русичів знаннями про властивості різ­них речовин і матеріалів. Адже знання хімічних властивостей та особливостей буді­вельних матеріалів застосовували у виго­товленні скла, мозаїк, різнокольорових емалей, черні, фрескових розписів храмів то­що. При зведенні будівель застосовувались і математичні знання. Значного розвитку на Русі досягли географічні знання. Так, у «Повісті минулих літ» місце проживання східнослов'янських племен літописець по­в'язував із річками Дунаєм, Дніпром, Моравою, Прип'яттю, Двіною, Десною, Сулою та ін. Він досить докладно описав шлях «з варягів у греки», що пролягав уздовж Дніпра, Ловаті, Ільменського озера, річки Волхова і далі - морем Варязьким. Літо­писець зауважував також, що з Варязького моря можна «йти до Рима», а від Рима прийти так само морем до Царгорода. Вол­гою, за словами літописця, на схід пролягав торговельний шлях, яким можна досягти Хорезма і Каспійського моря. У літописі названо багато тогочасних і давніх країн, що також свідчить про досить гарну обізна­ність русичів у царині географії.

Писемні джерела згадують і перших лікарів-професіоналів. Один із них - Агапіт, чернець Києво-Печерського монастиря - лі­кував хворих у 12 ст. У літописі описуються й випадки хірургічного лікування хворих. У 1076 p., наприклад, київському князю Свя­тославу Ярославичу було зроблено опера­цію з видалення пухлини на шиї.

Музична творчість Київської Русі та Галицько-Волинської держави

Чи не найпопулярнішим мистецтвом за часів Київської Русі та Галицько-Волинсь­кої держави була музика. Гра на різноманіт­них музичних інструментах супроводжува­ла родинні свята, хліборобські обряди. Під звуки труб, бубнів князівські дружини виру­шали в похід, вступали в бій із супротив­ником. Інструментальна музика звучала та­кож під час урочистих церемоній та різно­манітних бенкетів і розваг у дворах панів­них верств. Про музичні інструменти тих часів дослідники знають чимало. Це були: струнні щипкові інструменти - гуслі, лют­ня; смичкові - гудок і смик; духові - роги (їх виготовляли з рогів вола, барана, козла, ту­ра), труби, свистки, свирілі, дудки, флейти; ударні - бубни, тарілки або кімвали, різно­манітні дзвіночки і брязкальця. Найулюбле­ніший інструмент русичів - гуслі.

Здавна на наших землях були люди, які заробляли мистецтвом музики, жили з ньо­го, тобто професійні музиканти, арти­сти. Особливу любов русичів зажили спів­ці билин і переказів. Найяскравіший пред­ставник таких виконавців - Боян, якого згадує автор «Слова о полку Ігоревім». До­слідники припускають, що він жив у 11 ст. при дворі Святослава Ярославича. У Галицько-Волинському літописі під 1241 р. згадується галицький «славетний співець» Митуса.

Великий музичний оркестр зображено на відомій фресці 11 ст. Софійського собору.

• Кожна з постатей музикантів на фресці має свій музичний інструмент.

• Тут і величезна ліра, і орган, і флейта. Артисти грають на них, сидячи на лаві.

Будівництво фортець і міських укріплень. Забудова міст

Головними осередками розвитку архі­тектури за часів Київської Русі та Галицько-Волинської держави були міста. Найбільше споруджували наші предки будівель буден­них. Йдеться передусім про міські оборонні споруди. Для давньої Русі характерними бу­ли дерев'яні та земляні оборонні укріплен­ня. Головною частиною міських фортець за тих часів були зруби - городні. Зразком давньоруських оборонних укріплень, що збе­реглися до наших днів, можуть служити ва­ли Білгорода (нині с. Білогородка Київської області) - могутньої фортеці, закладеної Володимиром Великим.

Великі міста складалися переважно з трьох частин. Перша - це дитинець, най­старіша частина міста, фортеця, укріплена стінами, валами й ровами. На дитинці споруджували князівські та боярські двори, найважливіші церкви та собори. Розміри дитинця були різними: від 10 гектарів у найбільших містах (Києві, Переяславі) до 0,5-1 гектара у менших центрах. Другу частину міста становив окольний «город» (ін­ша назва - поділ). Найчастіше його буду­вали з напільної сторони дитинця і теж ото­чували укріпленнями. Ця частина тогочас­ного міста сягала у великих містах 50-100 гектарів. Саме тут мешкали ремісники та купці, тут був торговий майдан, численні церкви й монастирі. Поза міськими укріп­леннями були передмістя - сторони, або кінці. їх заселяли ремісники певної спеціальності: кожум'яки селилися біля води, гончарі - біля виходу глин тощо. Забудова давньоруських міст була менш щільною, ніж забудова міст Західної Європи та Візан­тії. Зате залишалася земля для присадибних садків. Будівлі розташовували рядами, між якими лишали проїзд - вулицю. Напрям ву­лиць давньоруського міста нерідко залежав від рельєфу місцевості. Сходилися вони до торгової площі, біля міських брам чи дитинця. Вулиці вимощували дерев'яними настилами. Втім, траплялося мощення великими кам'яними брилами, обтесаними з лицьового боку, або битою цеглою.

Кам'яне храмове будівництво Київської Русі

Камінь у будівництві наші предки по­чали застосовувати в 10 ст. Найдавнішу ка­м'яну споруду - князівський палац - було відкрито археологами на Старокиївській горі. У літописі ця споруда згадується під 945 р. Протягом 989-996 pp. у Києві з каменю будували храм Богородиці, відомий під назвою Десятинної церкви - перший хри­стиянський кам'яний храм Київської Русі. Кам'яне будівництво особливо пожвавило­ся за князювання Ярослава Мудрого. У Ки­єві тоді було збудовано найбільший собор держави - Софію Київську, Золоті Ворота, храми Георгіївського та Ірининського мона­стирів. Будівництво розгорталося не тільки в стольному місті. У Чернігові князь Мстислав Володимирович 1036 р. заклав Спасо-Преображенський собор. Видатною пам'ят­кою давньоруської архітектури був Успен­ський собор Печерського монастиря, збу­дований протягом 1073-1078 pp. Він став своєрідним взірцем храмових споруд. Так, у 1108-1113 pp. великий київський князь Святополк-Михайло Ізяславич збудував Сеятомихайлівський Золотоверхий со­бор, який значною мірою, хоч у дещо змен­шеному вигляді, повторював Успенський собор. Прикметно, що більшість відомих нині мурованих архітектурних пам'яток було споруджено за часів роздробленості. Тільки в Києві тоді збудували 19 кам'яних споруд; зокрема церква Спаса на Берестові (1125), Богородиці Пирогощої на Подолі (1136), Кирилівська церква тощо. Багато храмів з'явилося в Чернігові. Досконалістю й майстерністю виконання вражають Борисоглібський собор, Успенський собор Єлецького монастиря, Іллінська й П'ятницька церкви. Перші кам'яні храми вражали своїми розмірами, проте від кінця 12 ст. руські будівничі почали відмовлятися від грандіозних споруд, віддаючи перевагу храмам, меншим за розмірами, але яскра­вішим за оздобленням. Найпоширенішим відтоді в руській архітектурі став однокупольний храм пірамідальної конструкції.

Особливості архітектури Галицько-Волинського князівства

Якщо на землях Волині будівничі дотри­мувалися традицій, що склалися на придні­провських теренах, то в Галицькій землі за­стосовували здобутки романської архітек­тури, поширеної в Угорщині, Чехії, Польщі. Галицькі будівничі споруджували храми й палаци з місцевого каменю-вапняка, брили якого старанно обтесували. Вапняні блоки клали на тонкі шари вапняного, без доміш­ки цементівки, розчину.

Особливостями галицької архітектури є надзвичайна різноманітність типів споруд, для оздоблення яких часто використовували білий камінь та спосіб облицювання стін керамічними рельєфними плитками із зо­браженням грифонів, орлів, воїнів, з рос­линним і геометричним орнаментами тощо.

Розквіту архітектура Галицької землі досягла у 12 ст. за князювання Ростиславичів. У стольних містах тоді з'явилися муровані князівські палаци, кам'яні храми, оборонні споруди. Найвідомішою пам'ят­кою галицької архітектури є грандіозний

Успенський собор у Галичі, збудований у середині 12 ст. Фундамент його було від­крито в 30-х pp. 20 ст. То був білокам'яний, оточений галереями храм, прикрашений фігурним та орнаментальним різьбленням. Величний собор, який був трохи менший за Київську Софію, символізував могутність Галицького князівства та її володаря Яро­слава Осмомисла. У соборі під час розкопок фундаменту було виявлено саркофаг самого князя. Єдиною спорудою давнього Галича, що збереглася до наших часів, є церква св. Пантелеймона, побудована в другій по­ловині 12 ст. (нині с. Шевченкове Галиць­кого р-ну Івано-Франківської області).

У 13 ст. значним архітектурним центром був Холм, де продовжували розвиватися традиції галицької архітектури. На жаль, жодна з пам'яток холмської архітектури не збереглася, але Галицько-Волинський літо­пис розповідав про собор Іоанна Златоуста, який князь Данило спорудив і відновив після пожежі Холма 1256 p.

Серед збережених храмових споруд Во­лині найстарішим є Успенський собор у Володимирі, збудований за князя Мстисла­ва Ізяславича в 1160 р. У 13 ст. на Західній Волині з'явився новий тип оборонних спо­руд - великі оборонні вежі-донжони, побудовані з каменю або цегли.

Образотворче мистецтво

З-поміж пам'яток тогочасного образо­творчого мистецтва найбільше вражають монументальні зображення - мозаїки та фрески, якими оздоблювалися храми. Ше­деврами світового рівня є мозаїки Софійсь­кого та Михайлівського соборів у Києві.

Як і мозаїки, фрески в руських храмах творилися за візантійськими традиціями. Крім мозаїк і фресок, храми оздоблювали іконами.

• Перші ікони привозили на Русь із Візантії. Траплялося таке й пізніше. Так, шанованою на Русі була ікона Вишгородської Богоматері. її привезли в середині 12 ст. з Константинополя. Вона прикраша­ла храм святих Бориса і Гліба у Вишгороді, звідки князь Андрій Боголюбський 1155 р. вивіз її до Владимира-на-Клязьмі.

У 2000 році на Волині віднайшовся ще один шедевр константинопольського малярства 11-12 ст. - Холмська ікона Богоро­диці.

Незабаром після впровадження христи­янства на наших теренах виникали місцеві осередки іконопису. Створювали ікони в іконописних майстернях у монастирях. Дія­ли вони в Києві, Чернігові, Галичі тощо. Од­нак переважну більшість ікон княжої доби втрачено. Мало відомо й про тогочасних іконописців. Джерела зберегли відомості про одного з найперших руських іконопис­ців - київського майстра Аліпія. Від нього бере свій початок славетна малярська школа Києво-Печерського монастиря. Унікальною пам'яткою цього малярського осередку є ікона Богородиці зі святими Антонієм та Феодосієм Печерськими, яку за найсучаснішими дослідженнями датують початком 12 ст.

Традиційність тогочасного образотворчого мистецтва пов'язана з його церковним характером. Адже головним завданням, поставленим тоді перед мистецтвом, було наочне розкриття мистецькими засобами провідних ідей християнської віри.

Найвидатнішою і найхарактернішою пам'яткою малярської культури княжої України в іконописі є віднайдена в середині 80-х pp. 20 ст. й повернута із забуття завдяки реставрації ікона Богородиці (остання третина 13 ст.) з Успенської церкви в с. Дорогобужі на Волині.

Відомою іконою українського маляр­ства першої половини 14 ст. є Богородиця з Покровської церкви в Луцьку.

Книжкова мініатюра

Шедевром світового мистецтва є мініа­тюри «Остромирового Євангелія» (1056-1057 рр.).

• Книгу прикрашено численними ініціа­лами, заставками й трьома сторінковими мініатюрами з зображенням євангелістів Іоана, Марка й Луки.

• Про багатство й вишуканість мініатюр «Остромирового Євангелія» свідчить сам лише перелік барв: синя, червона, темно- й світло-зелена, вишнева, червоно-коричне­ва, вохриста, світло-бузкова, золота.

Цікавим прикладом мистецтва книж­кової мініатюри є «Ізборник Святослава» 1073 р.

• На другому аркуші цієї книги, вміщено мініатюру, на якій зображено князя Свя­тослава Ярославича із сім'єю. Це перший давньоруський груповий портрет реальних людей. З мініатюри довідуємося багато подробиць тогочасного життя, зокрема, те, який одяг тоді носили представники за­можних верств.

Поняття та терміни

Етнос, або народ - це історично сформована людська спільнота, яка відрізняється від сусідів окремою власною територією (батьківщиною), культурою, мовою, психологією та свідомістю.

Ікона - (з грец. зображення, образ) - зображення Ісуса Христа, Богоматері, святих, подій Святого Письма. Ікони як правило писалися на дошках, але, по суті, іконами є й розписи на стінах храмів, і мозаїки, й малюнки на сторінках рукописних книг, різьблення по каменю чи дереву тощо. Ікони творили за певними правилами - канонами, які не можна було змінювати. В цьому одна з головних відмінностей ікони від картини.

Фреска - картина, намальована спеціальними фарбами на сирому тиньку.

Книжкові мініатюри - ілюстрації, якими оздоблювали рукописні книги.

Баран

УТВЕРДЖЕННЯ ХРИСТИЯНСТВА НА РУСІ

Одним з найважливіших заходів, проведених Володимиром 988 p., було проголошення христи­янства державною релігією. Християнство ут­верджувалося у східних слов'ян протягом тривалого і складного періоду, який розпочався задовго до його князювання і продовжувався після нього.

Знайомство слов'ян з християнською релігією відбулося, за не зовсім чіткими свідченнями письмових та археологічних джерел, ще в антську епоху. Цьому сприяли економічні та політичні контакти з римським світом і Візантією. Вчені вважають за цілком достовірний факт хрещення слов'янського князя Бравдина наприкінці VIII—на початку \Х ст. у м. Сурож над Чорним морем, описаний в "Житії св. Стефана Сурозького".

Важливим етапом стала перша християнізація Русі за часів Аскольда. За візантійськими джерелами, 860 р. русичі здійснили похід на Візантію і ледве не захопили Константинополь. Імперія змушена була укласти договір, однією з важливих статей якого було хрещення Русі. Християнство, однак, не стало панівною ідеологією, бо хрестилася лише певна частина суспільної верхівки на чолі з князем. Нова релігія зустрічала опір не тільки народу, а й значної частини панівної верхівки. Мабуть, саме тому язичник Олег, опираючись на антихристиянські сили, 882 p. вбив Аскольда і став князем у Києві. Відродження язичництва в часи Олега засвідчує договір 907 р. з Візантією.

Ситуація змінилася після смерті Олега, коли київським князем став Ігор. Часи його правління відзначалися певною віротерпимістю. Під час заключення договору 944 р. з Візантією язичники і християни виступають як рівноправні спільноти. У Києві на Подолі на той час вже існувала християнська церква св. Іллі.

Велика княгиня Ольга, яка сама була християнкою, доклала багато зусиль до поширення нової релігії. Однак їй не вдалося навернути до християнства свого сина Святослава.

На початку свого правління Володимир, маючи намір зміцнити державу, вирішив створити новий поганський пантеон, об'єднавши в ньому верховні божества окремих племен. Однак язичництво з його багатобожжям і відсутністю єдиного верховного божества не могло служити об'єднавчій політиці київського князя, не відповідало вимогам тогочасного суспільства. Стара релігія стала гальмом суспільного поступу.

Християнство, що вже досить глибоко вкорінилося на Русі, стало офіційною державною релігією 988 р. Після хрещення Володимира, яке відбулося в Херсонесі, нову релігію стали впроваджувати по великих містах Київської держави, часто навіть примусово.

Введення нової віри зміцнило міжнародний авторитет Київської Русі, вивело її в число передових європейських країн, сприяло розширенню економічних і культурних зв'язків з багатьма народами, стимулювало розвиток писемності, літератури, архітектури та мистецтва.

Оцінюючи видатну роль християнства в розвитку культури Київської Русі, навряд чи було б правильно вважати християнську церкву винятковим фактором її всесвітньо відомих досягнень, однак саме вона взяла на себе роль головного стимулятора та організатора цього процесу.

КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

В епоху Київської Русі створена яскрава й самобутня культура, яка розвинулася на основі матеріальних і духовних здобутків народу, творчого засвоєння досягнень інших слов'янських земель, країн Західної Європи, Візантії, Кавказу, Азії.

РЕЛІГІЯ І ЦЕРКВА. В історичному розвитку Київської Русі християнська церква відігравала надзвичайно важливу роль. Як офіційна ідеологія християнство спрямовувало культурний розвиток Русі, а церковна організація відігравала суттєву роль у політичному житті країни.

Початки церковної організації на Русі сягають ще часів Аскольда, коли після першого хрещення Русі 860 р. було створено митрополію. Візантійський патріарх Фотій надіслав у Київ архієпископа Михайла Сірина та шістьох підлеглих йому єпископів. Боротьба між християнством і язичництвом аж до офіційного запровадження християнства 988 р. позначилася на церковній організації, яка то занепадала, то піднімалася. Лише з часу релігійної реформи Володимира, яка остаточно утвердила християнство в ролі державної релігії Київської Русі, розбудовується церковна структура.

На чолі церкви стояв київський митрополит, який призначався, як правило, з Константинополя. Спроби Візантії через церкву впливати на політику Русі зустрічали опір. Свідченням цього можуть бути факти висвячення у митрополити осіб руського походження — Іларіона, Климента Смолятича. Важливим кроком у зміцненні незалежності церкви було також створення культу власних святих, першими такими національними святими стали князі Борис і Гліб, по-зрадницьки вбиті своїм братом Святополком.

У великих містах сиділи єпископи, що керували церковною округою, єпархією. Однією з найстарших була єпархія у Переяславі. Мабуть, уже наприкінці X ст. існували єпископські кафедри у Білгороді, поблизу Києва (тепер с Білгородка), Чернігові, Володимирі на Волині та інших містах. Церковна організація, спираючись на підтримку влади, створила струнку і добре організовану систему управління, необхідну для відправлення політичних і правових функцій, керівництва церковним життям.

Після впровадження християнства виникають монастирі. Перші офіційні відомості про них належать до часів Ярослава Мудрого, однак цілком ймовірно, що монастирі існували вже за Володимира. В джерелах згадується про майже 70 великих монастирів. Найбільшим був Києво-Печерський монастир. Крім нього, вже в XI ст. у Києві існували Михайлівський, Видубицький, Федорів та інші монастирі. Були монастирі також в окремих землях Київської держави. Так, уже в другій половині XI ст. існував монастир в околиці Володимира на Волині.

Церкви та монастирі були важливими осередками освіти, літератури і мистецтва. Духовенство висунуло із свого середовища таких видатних діячів культури, як літописець Нестор, художник Алімпій, лікар Агапіт та багато інших.

ПИСЕМНІСТЬ І ОСВІТА. Писемність у Київській Русі була відома ще до запровадження християнства. Про це свідчать

угоди Русі з греками, в яких містяться вказівки на те, що обидві держави розв'язували різні спірні питання "не тільки на словах, а й на письмі". За договором 944 р. вимагалося, щоб посли та купці з Русі пред'являли у Візантії спеціальні грамоти, підписані самим князем.

Арабський письменник Ібн Фадлан, спостерігаючи за обрядом поховання руса 92 і p., відзначив, що на кургані поставили дерев'яного стовпа й написали на ньому ім'я небіжчика та ім'я царя русів. Інший арабський письменник Ель Масуді (помер 956 р.) згадував про написані на камені знаки в одному з руських храмів. Про письмена, вирізьблені на дереві, говорить арабський вчений X ст. Ібн ель Недіма. На думку вчених, це було давнє докирилівське письмо — черти і різи. Існування писемності до введення християнства підтверджують і відкриття археологів. На посудині-амфорі першої половини X ст. із Гніздовського могильника біля Смоленська продряпано напис 'Тороухща", що вказує на речовину, яку зберігали в ній, — можливо, гірчицю або, ймовірніше, горючу рідину, мабуть, нафту.

Одним з найвагоміших доказів існування докирилівського письма вважають відкриття у Софійському соборі Києва давньої азбуки, що складалася з 27 літер, з них 23 літери — з грецького алфавіту, решта — спеціальні букви для передачі слов'янських звуків: б, ж, ш, щ. Ця азбука, мабуть, була перехідним варіантом від грецького алфавіту до кирилиці. її виникнення відносять до часу, який передував створенню слов'янської азбуки 863 р. Кирилом і Мефодієм. Після введення на Русі християнства кирилиця поступово витіснила стару писемність.

Нечисленні рукописи, що дійшли до нас, свідчать про високий розвиток книжкової справи у Київській Русі. Найдавнішою книгою, що збереглася, є знамените "Остромирове євангеліє", писане в Києві 1056—1057 pp., та "Ізборник Святослава" 1073 р.

Про поширення писемності серед різних прошарків населення свідчать написи на різноманітних виробах ремісників — корчагах, цеглинах, хрестах та іконах, пряслицях. На мечі із Фощеватої, що в Подніпров'ї, виявлено напис "Коваль Людота". В 1068 р. зроблений напис на камені із Тмуторокані. Доволі часто робилися написи на стінах різних будівель і церков. Вони відомі з Києва, Чернігова, Переяслава, Галича та інших міст. Понад 300 написів різного часу відкрито в Софії Київській і серед них один з найбільш ранніх — запис про смерть Ярослава Мудрого 1054 р. Українські грамоти, писані на березовій корі, відкрито у Звенигород!. Разом з добре знаними берестяними грамотами Новгорода та інших міст Північної Русі вони є важливим джерелом вивчення писемності на Русі.

Поширення писемності стало важливою умовою розвитку школи та освіти. Освіта на Русі перебувала в руках церкви і була зосереджена переважно у монастирях. Постійно піклувалися про освіту князі, багато з яких були глибоко освіченими людьми. Вже Володимир почав віддавати дітей "на учення книжне". Навчання письму велось не тільки в Києві при Десятинній церкві, а й у тих містах, куди Володимир посилав своїх синів для управління землями — Чернігові, Володимирі, Полоцьку та ін. Навчання грамоті розпочиналося з вивчення азбуки. Учні писали на покритій воском дощечці з допомогою писал — металевих або кістяних стрижнів з загостреним кінцем і лопаткою у верхній частині. Гострим кінцем писали букви і слова, а лопатками згладжували написане. Для кращого запам'ятовування алфавіту букви писали на окремих предметах. Про це свідчать пряслиця з Любеча, гребінець з Берестя, дерев'яна дощечка з Новгорода. Великі тексти писали на березовій корі.

Високоосвіченою людиною був Ярослав Мудрий, який "до книг мав нахил, читаючи часто вдень і вночі". 1037 р. при Софійському соборі відкрито школу нового типу, в якій навчали не тільки грамоті, а й вивчали греку і латину, студіювали філософські твори, основи медицини. Тут же була велика збірка книг, які переписували і перекладали з грецької на слов'янську мову. З'являються книгозбірні і в інших містах.

Навчання велось також при монастирях. Особливо важливим освітнім осередком був Києво-Печерський монастир.

ЛІТЕРАТУРА І ФОЛЬКЛОР. Усна народна творчість, яка передавалася із покоління в покоління, стала важливим джерелом

літературних творів та літописання Київської Русі. Численні народні пісні, перекази, казки, легенди, прислів'я зберегли риси та нашарування давніх епох. Ще дохристиянської пори сягають русальські пісні. Дуже давнє походження мають обрядові пісні — весільні, похоронні, різного роду плачі й голосіння.

Великий інтерес становлять перекази, які містять реальний історичний матеріал часів Київської Русі, зокрема, про Вольгу Святославича, прототипом якого прийнято вважати Олега, або пов'язані з іменами Володимира Святославовича та його дружинників.

Деякі історичні перекази та легенди увійшли в літературні та літописні твори. Зокрема, легенда про трьох братів — засновників Києва фігурує в "Повісті минулих літ".

Виникнення писемності у східних слов'ян створило умови для перетворення усної народної творчості в писемну літературу. Літературна спадщина Київської Русі була винятково багатою. За підрахунками окремих вчених, у XI—XIII ст. в обігу по всій території Русі перебувало близько 140 тис. книг декількох сотень найменувань. Страшні руйнування, заподіяні татаро-монголами в середині XIII ст., та війни в наступні часи призвели до величезних втрат.

Один з найдавніших творів — "Слово про закон і благодать", де поставлено питання про місце Київської Русі серед інших держав, написав митрополит Іларіон між 1037 і 1050 pp. Ігумен Печерського монастиря Феодосій створив низку повчань та послань. Досить розповсюдженими були життєписи святих і діячів церкви. Монах цього ж монастиря Нестор створив "житія" Бориса і Гліба, Феодосія Печерського. Багато житійних творів, пов'язаних з цим відомим монастирем, лягли в основу "Києво-Печерського патерика", який займає визначне місце серед пам'яток давньої літератури.

Крім діячів церкви літературні твори складали високоосвічені князі. Таким є, зокрема, знамените "Повчання дітям" Володимира Мономаха, в якому він виклав свої політичні і філософсько-етичні погляди, зокрема, про діяльність на користь людей і держави.

Самобутнім явищем в літературі є літописи. їх виникнення відноситься до часів запровадження писемності, коли в різних містах велися якісь записи за роками. Створення найдавнішого літопису деякі дослідники пов'язують ще з часами Аскольда. Проте цей, як і наступні літописні зведення, не збереглися, однак були використані при складанні Нестором-літописцем "Повісті минулих літ" — комплексу літописних праць, що створювався між 1112 і 1119 pp. Ця велична історична праця, в якій подається зв'язний виклад історії Русі, пронизана ідеєю міцної держави і влади. Як пам'ятка літератури та історична праця "Повість минулих літ" посідає видатне місце в тогочасній європейській літературі.

Літописи на Русі писалися не тільки в столиці — Києві, а й у багатьох інших містах. Досить рано з'явилося літописання в Галицькій землі. Очевидно, в Перемишлі була написана "Повість про осліплення Василька", в якій описувалось осліплення теребовлянського князя Василька Ростиславича 1097 р. і воєнні події 1098—1099 pp. Цей твір увійшов у "Повість минулих літ''. Уривки перемишльського літописання 80—90-х років XI ст. збереглися в польській хроніці Длугоша, галицькі літописні повідомлення — в Київському літописі XII ст.

Дослідники зазначають, що галицько-волинському літописанню властива своєрідна літературна манера, любов до епітетів, метафор, ліричність і драматизм. Саме в тиком) стилі написане "Слово о полку Ігоревім". В ньому з великою майстерністю викладено історію походу 1185 р. новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців, який закінчився поразкою і полоненням князя. Автор цієї безсмертної поеми закликав до єдності князів у боротьбі з ворогами, виступив палким патріотом рідної землі.

У літературі Київської Русі значне місце посідали перекладні твори. Крім богослужебних книг, перекладалися з грецької мови також історичні, філософські, природничі праці й трактати.

АРХІТЕКТУРА ТА ЖИВОПИС. Будівельники Київської Русі створювали чудові споруди з дерева, каменю й цегли. Основним будівельним матеріалом служило дерево, з нього споруджували житло, оборонні та інженерні будівлі. Житла переважно були одноповерховими, у великих містах іноді двоповерховими, з ганками, галереями, переходами, їх стіни мали зрубну або каркасно-стовпову конструкцію.

При будівництві оборонних споруд довкола міст, замків і фортець поверх земляних валів влаштовували дерев'яні стіни — частоколи. Інколи вали зміцнювались усередині дерев'яними зрубними конструкціями, які засипали землею або залишали пустотілими і використовували під житло чи господарські потреби. Стіни зрубів виводили на поверхню і вони утворювали оборонні конструкції на валах. У наскельній фортеці Тустань, що в Карпатах, дерев'яні оборонні стіни закріплювали в пазах, які вирубували в скелі. В цій фортеці існувала п'ятиповерхова дерев'яна забудова. Дерево використовували також при спорудженні оборонних веж, в'їздів, підйомних мостів. У деяких містах деревом вимощували вулиці.

Ще до офіційного введення християнства на Русі існувала кам'яна архітектура. В договорі 944 р. згадується соборна церква святого Іллі та княжий терем у Києві. Можливо, що остання згадка стосується залишків одного з палаців, відкритих археологами біля Десятинної церкви. Сама ж церква Богородиці (Десятинна) була збудована протягом 989—996 pp. Князь Володимир дарував на її утримання десятину своїх прибутків, звідки й назва. Десятинна церква була не просто княжим храмом, а кафедральним, розрахованим, мабуть, на митрополію.

За часів Ярослава Мудрого розширюються межі укріпленої частини Києва і її найбільш величавою спорудою стає Софійський собор, будівництво якого розпочалось 1037 р. Крім богослужінь, у соборі відбувалися урочисті державні церемонії, укладалися договори. Тут садили на престол київських князів, здійснювали їх захоронения.

У 30-х роках XI ст. споруджуються також головні міські ворота Києва — Золоті Ворота з надбрамною церквою. Серед архітектурних пам'яток, споруджених у Києві в другій половині XI ст., виділяється Успенський собор Києво-Печерського монастиря (1073—1089), який у XII ст. служив зразком церковного будівництва.

Крім столиці, розгортається будівництво монументальних споруд в інших містах. У Чернігові зводиться Спаський собор, за зразком Київської Софії будують Софійські собори у Новгороді та Полоцьку. Наприкінці XI ст. споруджують Михайлівську церкву та єпископські ворота у Переяславі. На західних окраїнах Київської держави у Перемишлі в X—XI ст. побудовано палац та білокам'яну круглу церкву-ротонду. Дальший розвиток церковного будівництва на Русі пов'язаний з виникненням в окремих князівствах своїх архітектурних шкіл, серед яких особливою оригінальністю відзначається галицька архітектурна школа.

В епоху Київської Русі високого рівня досіігли мозаїка і фреска, іконопис та книжкова мініатюра. Мозаїчні зображення викладалися на стінах та підлозі з різнобарвних (майже 180 відтінків кольорів) кусків смальти — сплаву свинцю і скла. Фресковий живопис виконувався мінеральними фарбами по сирій штукатурці.

Шедеврами світового значення є мозаїки Софійського собору. Це, насам­перед, постать Христа-вседержителя, що символізує владу, та найбільше в усьому мистецтві Русі (висота 5,45 м) зображення Богоматері-заступниці з піднятими вгору руками ("Оранта"). Більша частина стін та склепінь собору розписана фресковим живописом. Крім постатей святих, євангельських сюжетів багато місця займають розписи на світські теми. Серед них виділяється композиція, яка зображає засновника храму — Ярослава Мудрого та його сім'ю.

В культурі тієї доби не останню роль відігравав іконопис. Ікони писалися на дерев'яних дошках і були в усіх церквах, проте переважна більшість їх втрачена. Багато ікон привозили з Візантії, де існувала найкраща на той час школа іконописання. Джерела донесли відомості і про одного з перших іконописців — київського майстра Алімпія. Його твором вважають велику ікону "Богоматір Велика Панагія" початку XII ст. з ярославського Спасо-Преображенського монастиря. Однією з найпопулярніших на Русі була ікона Володимирської Богоматері другої половини XI—початку XII ст., яку привезли з Константинополя у Київ. Деякий час вона перебувала у Вишгороді, звідки 1145 р. Андрій Боголюбський перевіз її у Володимир на Клязьмі. Згодом ікону перенесено в Москву. До київського мистецтва часів Володимира Мономаха відносять велику ікону Георгія XI ст. з Успенського собору Московського Кремля.

До часів Ярослава Мудрого, коли велося переписування й перекладання книг, належить виникнення книжкової мініатюри. "Остромирово євангеліє", написане 1056—1057 pp. київським дияконом Григорієм, прикрашене чудовими заставками та трьома витонченої роботи мініатюрами, що зображають євангелістів. Інтерес становлять мініатюри із зображенням князя та його родини в "Ізборнику Святослава". З мистецтвом Володимира на Волині пов'язують окремі мініатюри, вміщені у Трірському псалтирі (зберігається нині в італійському місті Чівідале). Вони були виконані десь між 1078 і 1087 pp. на замовлення жінки князя Ізяслава Ярославича Гертруди, якій належала ця латиномовна книга. Важливим джерелом для вивчення історії та культури Русі є понад 700 мініатюр так званого Радзивіллівського, або Кенігсберзького, літопису, які виконані у XV ст., проте є копіями давніших оригіналів.

МУЗИКА ТА ВИДОВИЩА Народні пісні і танці, ігри та забави були джерелом розвитку цього мистецтва. Талановиті

музиканти, співці, танцюристи, мандруючи від села до села, виступали на народних святах,

ярмарках, заробляли собі на життя, знайомили людей зі своїм мистецтвом. З письмових джерел відомо про виконання при дворах князів, великих феодалів світської розважальної музики, співу та про забави скоморохів. Під 1068 р. літописець дорікає християнам, які не відвідують церкви і захоплюються "трубами і скоморохами, і гуслями, і русаліями".

Надзвичайно цінним джерелом для вивчення музично-видовищного мистец­тва є знамениті фрески Софії Київської. На одній з них намальовано музиканта, який грає на смичковому інструменті, що нагадує скрипку-гудок. На іншій фресці двоє музикантів трублять у труби, третій грає на флейті, четвертий б'є у тарілки, п'ятий перебирає струни лютні, шостий грає на багатострунному інструменті, що нагадує арфу. На третій фресці зображені акробати та ряжені.

Зображення музикантів і рештки музичних інструментів трапляються також серед археологічних матеріалів. На київському срібному браслеті с зображення гусляра та дівчини і воїна, які танцюють. В археологічних матеріалах Новгорода представлені гуслі та триструнні музичні інструменти — гудки. Під час досліджень стародавнього Звенигорода виявлено сопілки та частину гуслів. Відомі також кістяні фігурки із зображеннями музикантів. Письмові джерела, пам'ятки образотворчого мистецтва та археологічні матеріали засвідчують існування в Київській Русі струнних (гуслі, гудки, лютні), духових (труби, флейти, сопілки) та ударних (бубни, металеві тарілки) інструментів.

Ще одним видом музичного мистецтва був церковний спів, який мав свій особливий стиль і вже в часи Київської Русі трансформувався з простого одноголосся у багатоголосся хору.

Своєрідним видом була також військова музика. У супроводі такої музики виступали в похід військові дружини, звучала вона під час битв, штурму ворожих фортець. Особливу роль у ній відігравали труби та бубни.

Верстюк

Релігійні реформи Володимира

Першою за часом реформою Володимира бу­ла релігійна. Одразу ж по утвердженні на .київському столі князь „поставив ідолів на горбі над двором теремним (княжим): Перуна де­рев'яного, а голова його срібна, а вус золотий, і Хорса, Дажьбога, і Стрибога, і Сімаргла, й Мокош", як свідчить Нестор-літописець. Мова йде про влаштування своєрідного пантеону язичницьких богів, у якому було зібрано слов'янських і неслов'янських богів з богом-громовержцем Перуном на чолі.

Однак ще на початку нашого століття історики знайшли в джерелах докази на користь того, що на­справді Володимир запровадив на Русі культ самого лише Перуна, а інші боги (ідоли) з'явились у літописі лише в 70-х pp. XI ст. Виходить, князь прагнув до монотеїстичного культу, вважаючи, напевне, що йо­го одноосібній верховній владі має відповідати єдиний для всіх у державі бог. Але реформа була приречена на неуспіх. Стара, віджила язичницька віра не відповідала новим відносинам у суспільстві, що швид­ко оновлювалось. Отже, природно, що згодом Володимир вирішив запровадити на Русі християн­ство як державну релігію. Історики, синтезувавши свідчення вітчизняних та зарубіжних джерел, так відтворюють цю подію. 986р. Візантія програла війну Болгарії; в країні посилилася боротьба земель­них магнатів проти братів-імператорів Василія II і Константина. Василій II спішно вирядив послів до Києва, щоб просити військової підтримки у русько­го князя. Володимир пообіцяв допомогу, запросивши за неї велику ціну: руку сестри імператора Анни. Василію II після роздумів і зволікань довелося пого­дитися на цей нечуваний доти шлюб Анни з князем-язичником. У свою чергу, Володимир зо­бов'язався охреститися й незабаром виконав свою обіцянку.

Велике на той час шеститисячне, добре озброєне й вишколене руське військо допомогло Василію II здолати феодальну опозицію. Імператор зміг перевес­ти дух і підступно порушив головну умову угоди з Володимиром: відмовся видати за князя сестру. Щоб таки змусити Василія II додержати слова, київсь­кий володар 989 р. обложив місто Херсон, що було опорою візантійського панування у Криму, і влітку того року здобув його. Імператорові довелося спішно прислати Анну до Херсона, де вона урочисто взяла шлюб з Володимиром. Навесні 990 р. князь з моло­дою дружиною повернувся до Києва й заходився насаджувати християнство. „Наказав будувати церкви й ставити їх на тих місцях, де раніше стояли ідоли", — повідомляє „Повість". Руські люди неохо­че відмовлялися від віри батьків і дідів. Тому хрис­тиянізація Русі розтяглася на кілька століть. Але вирішальний крок на тому шляху було зроблено.

Запровадження християнства в Київській Русі ма­ло позитивні наслідки. Воно зміцнило авторитет і владу князя, сприяло розбудові держави. Значний по­штовх дала нова ідеологія піднесенню давньоруської культури. Лише з часу „хрещення Русі" у ній поши­рилися писемність і книжність, руські люди познайомилися з кращими здобутками світової літе­ратури і науки. В Києві, а далі повсюдно на Русі почали влаштовувати школи й книгописні майстерні (скрипторії), і незабаром східнослов'янська країна стала однією з найкультурніших у середньовічній Європі. Запровадження християнського віровчення ввело Давньоруську державу до кола християнських країн світу, зробивши можливими рівноправні й плідні взаємовідносини між нею та Візантією, Германією й іншими державами.

В часи князювання Володимира Святославича завершується другий етап у складанні державності на Русі. Третій, заключний, етап припадає на роки правління в Києві його сина Ярослава (1019—1054).

Культура Давньої Русі. Фольклор

Давньоруська культура представлена багатьма тисячами фольклорних, писемних та речових пам'яток, що збереглися до нашого * часу. Це лише незначна частина того, що за­лишив нам час. Але й її досить, аби скласти цілісне уявлення про багату культуру Київської Русі. Захо­плюючі твори фольклору: билини, дружинні пісні, перекази, легенди, казки сповнені світоглядної гли­бини, роздумів про минуле й сучасне свого народу, високохудожні історичні твори — літописи; величні собори Києва й Чернігова, Володимира й Галича, вишукані вироби ювелірів... Всі ці й безліч інших прекрасних творінь давньоруського минулого дають підстави стверджувати, що культура Київської Русі була могутньою, яскравою, високохудожньою, різноманітною, сягала кращих зразків світової культури свого часу.

Багата усна народна творчість доби Київської Русі бере витоки в далекому минулому східних слов'ян ще доісторичних часів. До нас дійшли здебільшого зафіксовані давніми пам'ятками писемності перека­зи й легенди, дружинні, святкові, весільні пісні, билини, колядки, прислів'я й приповідки, магічні за­клинання й замовляння.

Одним із найстаріших фольклорних жанрів, що зберігся до нашого часу у складі „Повісті" та інших літописів, є народні перекази. Спочатку виникали родоплемінні, етногенетичні перекази, в яких міфи про божественних і тотемних пращурів поєднувалися з ре­альними спогадами про родоначальників і племінних вождів, про переселення родів і племен та створен­ня їх союзів. Такі родові перекази східних слов'ян можна датувати кінцем V — першою половиною IX ст. Яскравим зразком родового переказу є історія про Кия, Щека і Хорива та сестру їх Либідь і засну­вання ними Києва. У другій половині IX—X ст. складались історичні перекази. У них виступали вже не рід і плем'я, а народність і держава. Міфічні або напівміфічні герої у них поступаються місцем реаль­ним історичним особам.

Природно, що у державі дружинного типу, якою була Київська Русь аж до часів Володимира Святославича, існував дружинний епос. Воїни-дружинники оспівували свого вождя-князя, його звитягу й турботу про них. Взірцем такого князя був Святослав Ігорович, образ якого в „Повісті" немовби зітканий з дружинних пісень. Ось як розповідає Нестор, пе­реказуючи одну з дружинних пісень про початок князювання цього володаря: „Коли Святослав виріс і змужнів, став він збирати багатьох воїнів хоробрих. І легко ходив у походах, мов барс, і багато воював. У походах же не возив за собою ні возів, ні казанів, не варив м'яса, але, тонко нарізавши конину чи звіри­ну, чи яловичину і засмаживши на вугіллі, так їв. Не мав він і намету, але спав, підіславши пітник з сідлом у головах. І посилав до інших земель із словами: „Хочу на вас іти!"

Чудовими пам'ятками давньоруської творчості є билини, що дожили в усній традиції до XX ст. „Ху­дожнім літописом" боротьби східних слов'ян проти ворогів Київської Русі (насамперед степових кочо­виків) називають билини фольклористи. Одними з найдавніших, найбільших за обсягом і найвартісніших у художньому та історичному планах є билини Київ­ського, або Володимирового, циклу.

Сюжети, образи й історичне тло цих билин пов'язані із стольним градом Києвом і його князем Володимиром „Красне Сонечко". Билини київсько­го циклу склались у X—XI ст., по свіжих слідах оспіваних у них подій.

Є також пізніші цикли билин: галицькі, новго­родські та ін. У них так само, як і в київських, майже не відбились ні конкретні історичні події, ні реальні історичні персонажі. Адже князь Володимир Свято­славич і його дядько Добриня у билинах є швидше символами, ніж живими людьми. У билинах ми не зустрінемо ні Аскольда з Діром, ні Ігоря з Ольгою, ні навіть Святослава неначе самою природою ство­реного для оспівування в билинному епосі.

І все ж таки билини можна вважати якоюсь мірою джерелом, хоча й дуже своєрідним. Гіперболічні пе­ребільшення, ірреальність персонажів, легендарність оповідей та інші риси художнього вимислу не варто вважати підставою для заперечення зв’язку билин з історичною дійсністю. Головна особливість і цінність билин полягає у тому, що вони відбивають саму сутність історичних подій і явищ, їх оцінку і тлума­чення народом. У билинному епосі закріплювалася пам'ять про історичні події й цілі епохи східно­слов'янської історії, особливо важливі з погляду народного розуміння.

Література

Усна історія — перекази, легенди, дружинні пісні та інші види фольклорної творчості — у всіх народів була попередницею історії писем­ної, яку в Київській Русі започаткувало літописання. Літописи є також пам'ятками художньої літератури. Слов'янська писемність з'явилася на Русі на межі IX і X ст., про що свідчать, зокрема, знахідки зна­рядь для письма (писал) в археологічних шарах того часу. До "Повісті" вписані слов'янські переклади угод Русі з Візантією 907 і 911 pp. Тому дехто з учених, припускав, що літописання в Київській Русі виникло в X ст., у часи Олега та Ігоря, а перші за­писи, як-то літописні, були зроблені в середині IX ст., у часи Аскольда.

Однак сама по собі наявність писемності ще не могла автоматично породити літописання на Русі. Воно виникло в XI ст., на певному щаблі розвитку давньоруського суспільства, із зростанням етнічної са­мосвідомості в процесі завершення будівництва держави.

Академік О. О. Шахматов встановив, що перший вітчизняний літопис, названий ним "Найдавнішим", було створено в Києві 1037—1039 pp., ймовірно, в Софійському монастирі. Вчений спробував рекон­струювати цей літописний звід на основі „Повісті" і одного з Новгородських літописів — так званого "Першого молодшого ізводу". Найдавніший літопис був коротким, у кілька разів поступався за обсягом тій же „Повісті". Дехто з вчених виступив з припу­щенням, що одним із складачів "Найдавнішого" літопису, а можливо, й головним був славетний філо­соф, письменник і церковний діяч, митрополит київський Іларіон. Таке припущення виглядає вірогідним, бо ґрунтується на текстологічній та ідейній близькості основного твору Іларіона „Слово про за­кон і благодать" і "Найдавнішого" ізводу.

Другим на Русі за часом створення є Новго­родський літопис, складений близько 1050 р. Сліди його також простежуються у Новгородському пер­шому літописі молодшого ізводу. Справу давньо­руського літописання продовжив високовчений чер­нець Києво-Печерського монастиря Никон, ство­ривши в 1073 р. перший Печерський звід. А 1093— 1095 pp. у тому ж монастирі складено другий Печер­ський звід, названий Шахматовим "Початковим".

Та всі згадані вище літописи не збереглися до на­шого часу. Першим літописним ізводом, що дійшов до нас, є „Повість временних літ", ім'я складача якої, мудрого ченця Печерського монастиря Нестоpa, названо в Хлебніковському спискові цієї пам'ят­ки. Нестор розгорнув історію східних слов'ян на тлі всесвітньої історії, він використав як джерела давнь­оруські фольклорні пам'ятки, твори грецьких істориків та хроністів, тексти договорів руських князів із Візантією тощо.

„Повість" є загальноруським літописом, що відби­ває минуле східних слов'ян на всьому просторі їх розселення. Вона пройнята духом високого патріотиз­му, містить заклики до об'єднання руських князів перед загрозою навали кочовиків. „Повість" сповне­на гордості за свій народ, віри в його славне майбутнє. Завдяки глибоким філософським роздумам та узагаль­ненням, високим літературно-художнім якостям „Повість" стала вершиною літератури Київської Русі початку XII ст. Вона дійшла до нас у третій редакції, виконаній у київському Видубицькому монастирі невідомим нам книжником близько 1118 р.

Гідним продовженням „Повісті" став створений також у Києві Київський літопис XII ст., що завер­шується на останніх роках того століття. За своїми художніми достоїнствами він не поступається твору Нестора, але перевершує його докладністю й наси­ченістю розповіді, намаганням зрозуміти сенс минулого й тенденції сучасного літописцеві політич­ного життя. Київський літопис містить яскраві й колоритні характеристики політичних діячів свого часу. До нього включені численні художні повісті, найбільш відомою серед яких є повість про невдалий похід Ігоря Святославича у Половецький степ 1185 р. Починаючи з 30-х pp. XII ст. розповідь Київського літопису стає дедалі докладнішою, зосе­редившись на боротьбі за Київ князівських кланів Мономашичів і Ольговичів. Загальноруські події у ньому поступово відходять на другий план. Складачі й редактори цього ізводу постійно закликають русь­ких князів до єднання перед половецькою загрозою, відновлення єдності Давньоруської держави.

В усіх відомих на сьогодні давньоруських ізводах, де міститься Київський літопис, його продов­жує літопис Галицько-Волинський, доведений до 90-х pp. XIII ст. Він не є традиційним літописним ізводом, а являє собою низку повістей про Данила й Василька Романовичів, котрі по смерті батька Рома­на Мстиславича (1205) протягом сорока років наполегливо й послідовно відновлювали створене ним Галицько-Волинське князівство. Остання части­на джерела присвячена нащадкам Данила і Василька, які не спромоглися зберегти єдність Галицько-Волинської Русі по смерті Данила. Галицько-Волинський літопис є надзвичайно цінним джерелом з історії Південної Русі XIII ст., високохудожньою літератур­ною пам'яткою.

Ми приділили чималу увагу літописам тому, що вони є основними й в абсолютній більшості випадків єдиними джерелами з історії Київської Русі IX—XIII ст., зокрема її південних земель. Поряд з ними ство­рювались й інші пам'ятки давньоруської літератури. На жаль, до нашого часу дійшла лише мала їх част­ка. Серед них можна виділити видатний філософський твір Іларіона „Слово про закон і благодать" (30—40-і pp. XI ст.), сповнений роздумів про героїчне минуле й пророкувань славного майбутнього руського наро­ду, „Повчання дітям" Володимира Мономаха (початок XII ст.), в якому життєпис князя поєд­нується з викладом історії Русі другої половини XI — початку XII ст., розумінням сенсу її подій, явищ і персонажів, розповідями про власний досвід керу­вання державою, закликами до наступників берегти її єдність.

Особливе місце серед творів красного письмен­ства посідає єдина серед збережених часом поетична пам'ятка давньоруських часів „Слово о полку Іго­ревім" (кінець XII ст.). Невідомий автор „Слова" закликає князів забути чвари, об'єднатися і захисти­ти рідну землю від страшного ворога — половецьких ханів. Він ставить їм у приклад великого князя київського Святослава Всеволодича:

Був же він грозою для ворога,

Приборкав його полками сильними,

Ще й мечами булатними...

Високолітературними й глибоко філософськими творами Київської Русі є пам'ятки агіографічного мистецтва — житія руських святих. Серед південно-руських пам'яток цього жанру найбільш відомими є створені в другій половині XI ст. „Житіє Бориса і Гліба" та „Житіє Феодосія Печерського". Останнє належить перу літописця Нестора.

Школи. Бібліотеки

Розвиток літератури й взагалі письменства неможливий без піднесення й поширення освіти, книжності й збирання бібліотек. Уже за Воло­димира Святославича започаткували перші школи в Києві й, можливо, в інших великих містах Русі. А Ярослав Мудрий організував школу в Новгороді, де навчалося триста дітей. Крім початкової освіти було й „навчання книжне", що передбачало вивчен­ня богослов'я, філософії, риторики, граматики — праобраз майбутньої вищої школи.

При Софійському соборі, інших храмах та мона­стирях накопичувались бібліотеки, що складалися головним чином з творів іноземних авторів, пере­кладених на давньоруську мову. Однією з кращих бібліотек свого часу володів Ярослав Мудрий. Найбільш популярними у давньоруські часи були візантійські історичні хроніки Георгія Амартола й Синкелла, а також "Житіє Василія Нового", „Історія Іудейської війни" Иосифа Флавія, „Александрія", „Християнська топографія" Козьми Індикоплова та ін. З часом дедалі більше місця в бібліотеках посіда­ють твори давньоруської літератури.

Справжній гімн книзі, книжності й освіченості в цілому містить „Повість" під 1037 p., розповідаючи про любов Ярослава Мудрого до літератури: „Адже великою буває користь від навчання книжного: кни­ги наставляють і навчають нас шляхові каяття, бо мудрість осягаємо і поміркованість у словах книжних. Це — ріки, що напоюють всесвіт, це — джерела муд­рості, у книжках же незмірна глибина..."

Архітектура. Образотворче мистецтво

Житло у східних слов'ян на всьому просторі їх проживання було двох типів: напівземлян­ки і наземні зрубні будівлі. У складених з дерев'яних колод і часом прикрашених різьбленням будинках жили представники заможних і середніх верств населення, у напівземлянках тулилась бідно­та. Бояри зводили собі пишні хороми з дерева, а князі будували розкішні палаци, здебільшого з каме­ню й цегли. Найдавніший такий палац, відомий під назвою „палац княгині Ольги" (згаданий у літописі під 945 p.), відкрито археологами на Старокиївській горі. Поблизу цієї споруди дослідниками знайдено за­лишки ще чотирьох князівських палаців.

Головною окрасою міст і сіл Київської Русі були церкви. Більшість їх будувалась із дерева, а храми ве­ликих міст були кам'яними. Перший оздоблений мозаїками і фресками храм Богородиці збудував у Києві Володимир Святославич 989—996 pp. Його прозвали Десятинним, бо на його утримання (разом із всією церковною організацією Київської держави) князь віддавав десяту частину своїх прибутків. Крім величного Софійського собору в Києві, збудовано­го за Ярослава Мудрого, прекрасні храми зводилися і в інших містах Південної Русі. Деякі з них (Успенські собори в Чернігові й Володимирі-Волинському, церква св. Пантелеймона в Галичі й Кирилівська в Києві та ін.) збереглися до нашого часу.

Наймонументальнішими спорудами Київської Русі були укріплення міст. Навіть порівняно невеликі міста являли собою справжні фортеці з могутніми земляними валами, на яких стояли дубові стіни з численними баштами. Відомому „місту Ярослава" в Києві мало чим поступалися фортифікаційні захисні споруди інших великих міст Південної Русі: Черніго­ва й Переяслава, Галича й Володимира, Кременця і Холма.

У Києві, Чернігові, Галичі та інших містах існу­вали іконописні майстерні, їхніми витворами прикрашалися храми. На жаль, від давньорусько­го часу вони майже не збереглись. Києво-Печерський патерик XIII ст. зберіг розповідь про видатного русь­кого живописця Алімпія. Вважається, що ним написана близько 1114 р. знаменита ікона „Бого­матір велика Панагія". Мабуть, Алімпій брав участь у створенні ескізів чудових мозаїк собору Ми­хайлівського Золотоверхого монастиря у Києві, що збереглися до наших, днів.

Окрасою монументальних кам'яних церков був фресковий живопис. Найкраще зберігся він у київському Софійському соборі. Високохудожні фре­ски цього та інших (наприклад Кирилівської церкви в Києві, Софійського собору в Новгороді) храмів є цінним джерелом вивчення світогляду, побуту, одя­гу наших далеких предків. Мозаїчні картини створювалися лише в найбільших храмах Києва: Де­сятинній церкві й соборах святої Софії, Успенському Печерського монастиря й Михайлівському Золото­верхому Михайлівського монастиря.

Прикладне мистецтво

Воно досяло у Київській Русі дуже високого рівня. Його масова продукція: недорогі виробів срібла й міді, скляні намиста й браслети набули великого поширення на Русі й за її межами. Особливо уславились у середньовічному світі вишукані срібні й золоті творіння київських, чернігівських, галицьких майстрів. Давньоруські ювеліри доскона­ло володіли різними способами обробки дорогоцінних металів: сканню, зерню, черню, інкрустацією, че­канкою, художнім литвом. У середньовічній Європі давньоруських ювелірів вважали неперевершеними майстрами своєї справи. Дорогоцінні золоті вироби з перегородчастими емалями (діадеми, князівські барми, іконки, ковтки, хрестики тощо) та срібні карбовані браслети з черню київського виробництва на­лежать до найвитонченіших зразків мистецтва середньовічного світу.

Вироби прикладного мистецтва з дитинства ото­чували руську людину. То були дерев'яні різьблені миски, відра, ложки, вирізані з кістки ґудзики, гребінці, ручки для ножів, керамічний посуд з ху­дожнім орнаментом, недорогі прикраси тощо.

За всієї великої різноманітності явищ і виробів, зрозумілої з огляду на величезну територію розселен­ня давньоруської народності, її матеріальна й духовна культура відзначалася значною цілісністю, що не виключало місцевих, часом відчутних особливостей. Так було й у добу відносно єдиної Київської монархії (кінець X — перша третина XII ст.), і в часи фео­дальної роздробленості, коли, незважаючи на ослаблення політичної єдності держави, культура одержала нові імпульси зростання. Піднесення суспільного, зокрема міського, життя, наростання економічних і культурних зв'язків, поглиблення етнічної свідомості народу зумовили дальший розквіт культури Київської Русі другої половини XII — першої третини XIII ст.

...

Семененко

Прийняття християнства на Русі

Система «шестибожжя" на чолі з Перуном не виправдала надій Володимира, оскільки не приско­рила процесу об'єднання земель, який набув наприкінці X століття виразного конфедеративного характеру. До того ж воїни-дружинники молилися й далі Перуну, ковалі — Сварогу, землероби — Ярилу, мореходці — Стрибогу і т.д.

Можливо, не без впливу жерців та характерників навіть сини Володимира намагалися ігнорувати за­гальнодержавні інтереси, замикаючись лише на питан­нях життєдіяльності своїх уділів. Відцентрові тенден­ції спостерігалися в Полоцькій, Деревлянській та

Новгородській землях. Крім того, жерці були заці­кавлені в дотриманні впливу на князів та їхнє оточен­ня на місцях, і централізація їх лякала.

Процес християнізації в Європі до приходу Володи­мира на київський престол закінчувався. Починався він, звичайно, зверху: так, чеські князі хрестилися 845 ро­ку, болгарський князь — 865, хорватські й сербські — упродовж 800—850 років, польський князь Мешко — 966 року. Тому язичницьку Русь Європа вважала «пога­ною», з архаїчною вірою, а це заважало співробітництву.

Імовірніше легендою є сюжет у «Повісті минулих літ» про те, наче Володимир приймав представників різних релігій, щоб переконатися, яка з них найбільш прийнят­на для Русі. Вибір християнства візантійського обряду фактично був зумовлений всією історією відносин Русі з Новим Римом. Саме Візантія заклала основи східноєвро­пейської цивілізації, носіями якої стали болгари, греки, білоруси, росіяни, серби, українці та інші народи.

Хрещенню передував воєнно-політичний союз Русі з Візантією, укладений десь близько 987 року. На про­хання імператорів — братів Василя II та Костянтина VIII — великий київський князь послав шеститисячний загін варягів, щоб придушити бунт полководця Варди Фоки. Потім він таємно охрестився, діставши христи­янське ім'я Василій. Але брати-імператори відмовились виконати обіцянку, яку дали Володимиру раніше, — ви­дати за нього принцесу Анну — свою сестру. 985 року вони не схвалили планованого шлюбу Анни з сином гер­манського імператора. Розлючений Володимир оточив Херсонес (Корсунь) і після шести місяців боротьби оволодів містом. Найімовірніше, в жовтні -988 року в Херсонесі (зараз це передмістя Севастополя) відбулося вінчання Анни й Володимира, а 1 серпня 989 року — хрещення киян. Володимир попередив жителів: хто відмовиться від обряду, буде вважатися особистим воро­гом князя. Процедура хрещення проходила, мабуть, біля злиття річки Почайки з Дніпром. Хрестилися, мабуть, і всі сини Володимира: Всеволод, Вишеслав, Ізяслав, Мстислав, Позвизд, Святополк, Святослав, Станіслав, Судислав, Ярослав (Борис та Гліб народилися пізніше).

Щоб принизити язичницьких богів, Володимир на­казав тягнути статую Перуна до води, а 12 киян били її ланцюгами, щоб дух ідола не впливав на людей. Ски­нутий до Дніпра Перун виплив біля того місця, де пізніше побудували Видубецький монастир (старослов'­янське «видубай» = «випливай»). Статую пізніше язич­ники встановили в лісі і довго молилися на неї. До другої половини XII століття язичницькі капища зберігалися біля річки Збруч, в Смоленській і Псков­ській землях, де тривали й жертвопринесення людей.

Якщо 981 року на Волині Володимир наказав руй­нувати християнські храми, то через вісім років ліквідуються ідоли, вирубуються священні гаї. Однак язичництво ще довго залишалося не тільки особливістю побутового життя, але й другою вірою — шанували водночас християнських та «домашніх» богів.

Взагалі хрещення в регіонах Русі відбувалось упро­довж кількох століть, бо населення вперто не бажало розставатися зі звичною вірою предків. Скажімо, 991 року митрополит Михайло й чотири єпископи намага­лися охрестити жителів Ростова та Суздаля, але зустріли такий опір, що вимушені були, рятуючи життя, втікати. На зламі X—XI віків християнство закріпилося більше в Північному Подніпров'ї, де знаходились центри єпархій — міста Чернігів, Бєлгород. Але сільське насе­лення сприйняло християнські догмати лише в XII— XIII століттях, а трупоспалення як рецидив язичництва, існувало до ХІХ-го. Десь до середини XII століття язич­никами залишалися тиверці, уличі, в'ятичі, радимичі, а в Ростово-Суздальській землі ще 200 років після хре­щення виганяли єпископів, руйнували церковні спору­ди, бунтували проти нової віри, причому повстання найчастіше ініціювали жерці.

Треба відзначити, що елементи язичництва зберег­лися до цього часу: недобрий знак — поява чорного ко­та, перехід дороги перед перехожим з пустим відром та інше. Церква була вимушена примиритися з існуванням таких язичницьких свят, обрядів, як колядки, свято квітів, врожаю, Маковія, Масляниця. В той же час у християнстві та язичництві існувало багато однопорядкових символів: добрі й злі духи у язичників — ангели та чорти у християн, пантеон богів — єдиний Бог, об­ряди — молитви, жерці — священики. Де полегшу­вало процес вкорінення "нової віри серед населення.

Без сумніву, однією з важливих причин вибору Во­лодимиром грецького обряду був факт підпорядкування вищих духовних осіб імператорській владі, що практи­кувалося, хоча і в пом'якшеній формі, у Візантії. Не випадково київський князь взяв собі ім'я Василій (грецьке basilevs — государ) — його метою була сакралізація власного єдиновладдя. Адже ще в IX сто­літті папа Лев VI Мудрий підпорядкував церкву державі, що позбавило її власної думки і свободи духов­ного розвитку. Відомий український поет В. Стус вважав, що з прийняттям християнства на Русь прийшла деспотія візантійського православ'я, розвинувся комплекс лицемірства, виникла жіночність духу, зникла пірамідальність державних структур.

Саме від Візантії східне слов'янство сприйняло ідею державності, але на шкоду правам особи, захоплення адміністративним опікунством за рахунок індивідуаль­ного почину, надмірно гордовите усвідомлення свого історичного месіанізму (ця тенденція набрала гіпертрофованих рис у володарів Московського (Російського) царства), сліпа покірність авторитетам і переслідування будь-яких спроб аналізу помилок влади.

Ієрархи православної церкви (розкол християнства на католицизм та православ'я відбувся 1054 року на базі теологічних диспутів), починаючи з Іларіона, Феодосія ІІечерського, Климента Смолятича, насампе­ред розвинули містико-аскетичну традицію грецького богослов'я, суворо критикували інші віровчення, особ­ливо іудаїзм, римський обряд християнства, іслам. Наприклад, митрополит Іларіон проповідував: іудей­ство —• ідеологія закону, воно начебто примітивно ви­правдовує свої догмати, в той час коли християнство — релігія благодаті, в його основі лежить вчення про спасіння душі, ідея нездирництва. І якщо іудейство, з його точки зору, не поширювало свою владу на інші народи.; то християнська ідея спасіння — «благодатне и изобильна, простирается на все края земные». Бла­годать для автора цих слів — синонім істини, а закон — лише її тінь, служитель і предтеча самої благодаті. Центральна ідея Іларіона — людина зобов'язана тво­рити добро, але ж у реальному житті така діяльність надто -утруднена.

І все ж з прийняттям християнства Русь сприйняла високу еллінську культуру, техніку кам'яної архітек­тури, містобудівництва, різновиди прикрас для хра­мів — панікадила, мозаїку, фрески, використання пер­гаменту. Майстри з Візантії й Болгарії навчили русичів виробляти скляні вироби, смальту, тонкої техніки перегородчастої емалі на золотих речах. Нова, більш гу­манна релігія допомогла покінчити з диким звичаєм ховати дружин чи наложниць померлого чоловіка і зни­щувати його слуг, худобу та майно. Русь могла увійти як рівна в коло європейських держав. Церква стала опікуватися сімейними справами, впроваджувала християнські норми моралі й етики, карала за анти­релігійні провини, найбільш тяжкими з яких вважалось богохульство.

У той самий час монополія греків (крім них, митро­политами були двоє русичів і двоє болгар) на церковні пости найвищого рангу породжувала тенденцію релі­гійного чванства, неприязні до інших вірувань. Ясно, чому Є. Дулуман і О. Глузман стверджували: хрещення Русі — це добро й зло, прогрес і регрес.

Прийняття християнства у формі «революції зверху» призвело до того, що в світорозумінні та світосприйман­ні русичів таємне язичництво переважало над офіційною вірою ледь не до ХІІІ століття. Світогляду мас, які зай­малися в основному сільським господарством, більш: імпонував зміст язичництва. Саме тому слов'яни не сприйняли християнство як картину світу, і воно висту­пало в ролі своєрідного канона міжособистих стосунків; протилежний вплив справили християнські догмати і на правлячу верхівку Русі. В результаті після 989 року конфесійна єдність лідерів та мас щезла, а світська влада набула звички втручатися в юрисдикцію церкви.

Культура Київської Русі

Деякі історики та археологи вважають, що в IX столітті на Русі існувала протописемність у вигляді «рисок та резів», про що згадується у болгарина Чор­норизця Хробра, арабів Ібн Фадлана, Ель Масуді та Ібн ель Недіма. Але після прийняття християнства тут роз­повсюдилась нова писемність, абетка якої була складе­на братами-проповідниками з грецького міста Солуну (зараз — Фессалоніки) Костянтином (Кирилом) та Мефодієм. Спочатку виникла глаголиця — від старо­слов'янської назви літери «Г» — глаголь). Вона нага­дувала ієрогліфи, а її 40 графем на основі фонетики староболгарської мови — це стилізовані знаки, в яких закладено предметно-понятійні прообрази з прита­манною кожному знаку буквенно-звукового письма символікою.

Кирилиця ж, у якій використано грецьку писемність, мала 43 знаки, її створювали в кінці IX — на початку X століття учні Кирила та Мефодія в Преславі.

В її основу було покладено зрозумілий східним слов'я­нам південнослов'янський мовний діалект, тому вона й переважала на землях України, Росії, Білорусії, Бол­гарії, Сербії. Кирилиця була спрощена в результаті діяль­ності просвітників епохи Петра І, а потім у 1518 році.

Відкриття першої школи автори «Повісті минулих літ» пов'язували з князем Володимиром, але, мабуть, справжній початок шкільної освіти слід датувати 996 роком, коли учнів перевели з княжих покоїв до приміщень Десятинної церкви. Вважається, що в цій школі діти знатних киян вивчали богослов'я, співи, арифметику, грецьку мову. У храмах Святої Софії в Києві та Новгороді функціонували навчальні осеред­ки, які готували священиків. У них навчалися: майбутній митрополит Іларіон Троїцький, майбутні посадники Ратибор, Остромир, кодифікатори «Руської правди» Коснячко, Переніг, Никифор Киянин, діти Ярослава Мудрого, іноземних монархів — з Англії, Данії, Угорщини, Норвегії.

У XI столітті в Києво-Печерській лаврі виник своє­рідний центр підготовки вищого духовенства, лікарів, художників, поліграфів, перекладачів, літописців. До 1240 року з його стін вийшли понад 80 осіб, що стали згодом єпископами або настоятелями монастирів. Там працювали такі літописці, як Нестор, Никон, Іоанн, була укладена, перша редакція (близько 1113 року) «Повісті минулих літ» (другу створив ігумен Видубицького монастиря Сильвестр десь близько Півроку).

Деякі дослідники вважають, що першою повноцін­ною хронікою був літописний звід 996 року, в- якому відчувалася певна продревлянська позиція. Можливо, найдавніші літописи язичницького часу знищили християни.

Продовженням «Повісті минулих літ» є Київський літопис 1118—1199 років і Галицько-Волинський — 1201—1291 pp. Поряд з історичною, розвивалась церковно-життійна, філософсько-публіцистична, художня література. В 1056—1057 роках було написане «Остромирове Євангеліє», в 1073 — «Ізборник» Святослава, 1092 — «Київське Євангеліє». Природно, рукописні книги були страшенно дорогими і доступні небагатьом. їх обмежене тиражування почалося з 998 року.

Серед князівських сімей і вищої еліти були знавці іноземних мов, особливо грецької, латини, болгарської., німецької, шанувальники Гомера, Платона, Демокріта, Арістотеля. 1037 року княжна Єфросинія створила бібліотеку - при Софійському соборі, книжкові зібрання з'явилися в монастирях, єпископських містах. Деякі сучасні дослідники вважають, що в XI—XIII століттях на території Русі у вжитку було близько 140 тисяч книг 200—300 назв. Крім того, було написано приблизно 95 літературних творів, включаючи першу працю гео­графічного характеру — «Життя та подорожі Данила, настоятеля монастиря в Руській землі» (після 1108 ро­ку), книгу з медицини «Аліма» (Мазі).

Ще протягом IX століття побутував обряд «постригу», що дожив до XIV століття, для дітей 3—4 років; «посвята у воїни» для еліти проводилась у 12—13-річному віці, а для простих громадян — з 17—18 років. Виховання юна­ків проходило в так званих «будинках молоді» («чоловічі будинки»), в лісових школах, де молодь жила ледь не звірячим життям далеко від поселень. У Києві й Новгороді існували товариства стрільців та фехтувальні школи.

Серед давньоруських музичних інструментів відомі органи, флейти, труби, лютні, гуслі, дудки, сопілки, кастаньєти. З кінця X століття поширився хоровий, одно- й багатоголосий спів, пізніше — нотна система.

Невідомі автори створили цикли епічних пісень-билин про трьох богатирів — Іллю Муромця, Альошу Поповича, Добриню Микитовича, оспівано їхню ратну службу при дворі князя Володимира, боротьбу з сила­ми зла — змієм Тугарином, Жидовином та іншими міфічними персонажами. Нагадаємо, що 1643 року Іл­лю Муромця було канонізовано православною церквою, а його гробницю перенесли з усипальниці Софійського собору до Києво-Печерського монастиря. 1992 року гру­па українських вчених під керівництвом професора Іріадни Концевич дослідила його мумію і дійшла вис­новку, що він був акромегалом — людиною з неприрод­но великими ступнями ніг і кистями рук.

Важливо, що 1068 року онука Ярослава Мудрого Ганна Всеволодівна створила при Київському Андріївсь­кому монастирі школу для дівчаток, аналогів якій не спостерігалося тоді в Європі. Княжна керувала нею упродовж 26 років. У школі дочки знатних київських жителів навчалися письма, шиття, співів, вишивання, читання, правил благородної поведінки,

Однак у цілому система світського навчання була від­сутня, головним методом залишалось заучування латинсь­ких, грецьких, давньоєврейських текстів напам'ять, чита­ли Псалтир, служебники, іншу релігійну літературу. Грамотність запроваджувалась зверху, тому ще при Во­лодимирі І дітей для навчання забирали від батьків си­ломіць, а матері плакали за ними «наче за покійниками».

Основним будівельним матеріалом на Русі довго за­лишалось дерево, рідко — природний камінь. До кінця X століття кам'яної архітектури на Русі не існувало. Першим кам'яним храмом, спорудженим за проектом болгарських майстрів, була найімовірніше Десятинна церква (989—996 pp.) — копія будівлі в Охриді. В ній повинна була, за задумом проектантів, знаходитись рези­денція митрополита. Побудований за 26 років Софій­ський собор Києва мав 13 маківок (куполів), а на його зразок у XI — на початку XII століття було зведено 15 колонних соборів, серед яких виділялися будівлі в По­лоцьку, Чернігові, Новгороді. Пізніше будували, як пра­вило, одноглаві собори, а не хрестово-купольні. Будівельним матеріалом для них в Галицько-Волинсь­кому князівстві слугував камінь розміром 50x50x50 см, в інших регіонах — цегла 31x31 см, завтовшки приблиз­но 2,5—4 см. Всередині храми прикрашалися фресками (живопис водяними фарбами по сирій штукатурці) і мо­заїкою (візерунок або зображення із шматочків каменю, мармуру, смальти — сплаву свинцю зі склом).

До ансамблю київського центру XI віку входили, крім Софійського собору, ще три храми, які не зберег­лися. Київська, чернігівська та переяславська школи творили єдиний архітектурний напрям.

У 30-х роках XI століття збудовані головні міські ворота Києва — Золоті, увінчані церквою Благовіщення. Частково зруйновані монголами, до XVII століття вони майже повністю втратили свій вигляд, і тільки у 80-х роках XX століття були реставровані.

Шедевром церковного будівництва став Успенський собор XII століття, висаджений у повітря в листопаді 1941 року спецгрупою НКВС. Онук Ярослава Мудрого Святополк Ізяславович 1108 року заклав Михай­лівський Золотоверхий собор на честь архістратига Михайла — вождя небесного воїнства. Собор було до­будовано в рік смерті князя — 1113 року на Михай­лівській горі (тепер — Володимирська гірка). Протя­гом 1934—1936 років собор було розібрано, а залишки стін та фундаментів висаджено в повітря. Лише напри­кінці XX століття активно йде його відбудова.

У кінці XII — на початку XIII століття монументаль­на архітектура Русі розвивалася завдяки ускладненню зовнішніх, форм. Будівлі цього періоду мають стрункі вертикальні композиції, які нагадують башти.

На Волині вперше на Русі застосували вежі-донжони в системі оборони міст, а також балтійську систему кладки стін.

Після прийняття християнства були штучно перервані традиції статурної скульптури, у XII столітті вже не існу­вало мистецтва мозаїки. Але поступово розвивався іконопис, хоча перші ікони, в тому числі найвідоміша — Володимирська Богоматір (кінець XI — початок XII сто­ліття), яка зараз знаходиться у Третяковській галереї Москви. Ікони писались на дерев'яних дошках, обов'яз­ково розміщували їх у церковних будівлях, чекаючи від них дива, ставили над міськими воротами, брали в похо­ди. На жаль, більшість з них втрачена для нащадків. Од­ними із перших руських майстрів іконопису вважаються Григорій і Алімпій. Останній створив ікону «Богоматір Велика Панагія» (Оранта) — близько 1114 року.

Важливою галуззю художньої культури Русі було де­коративно-ужиткове мистецтво, поширена була техніка карбування, різьблення та позолоти, інкрустація золо­том і сріблом. Деякі вироби художнього ремесла Русі йшли на експорт.

Кормич-Багацький

Історія Русі X ст. розвивалась під знаком боротьби двох релі­гійних партій - християнської і язичницької. В фольклорі це відбилось як поєдинок Добрині і Змія. Антихристиянський терор перед цим кн. Святослава не сприяв стабілізації становища. Сім років по тому правив слабий князь Ярополк. Прийшовши до влади ціною життя свого брата Ярополка, молодий кн. Володимир опинився перед проблемами, що вимагали негайного вирішення. Серед них була необхідність задо­брити варягів, які в складі руських дружин починали бунтувати проти своїх роботодавців. Наступною проблемою було забезпечення окраїн Русі від територіальних зазіхань і постійних нападів сусідів. І останнє — треба було припинити відцентрові виступи племінних вождів на окраїнах Русі.

Нова руська держава потребувала більш досконалого апарату влади. Зміцненню системи державного управління сприяли реформи кн. Володимира - релігійна, адміністративна, військова, судова. Першою з них була релігійна.

Невдале реформування язичництва. Невдале реформування кн. Володимиром язичництва, спроба ввести монотеїзм на базі язич­ницьких богів, перш за все Перуна, потерпіла поразку. Археолог Я.Є.Боровський розкопав капище в центрі Києва. Воно точно зорієн­товано по сторонах світу - південь-північ, і має досить незвичайну видовжену форму з пелюстками-п'єдесталами, на яких колись стояли скульптури язичницьких богів. На шести пелюстках капища, змуро­ваного з каміння на глині, розміщувалось шість богів: Перун, Хорс, Даждьбог, Стрибог, Симарга та Мокош. Ці боги добре узгоджуються з «Повістю минулих літ». Поруч з капищем - велика яма, де горів священний вогонь. Я. Є. Боровський робить висновок, що це залишки того самого пантеону язичницьких богів, який, за літописним пові­домленням, створив кн. Володимир, намагаючись реформувати язич­ницьку релігію, що було необхідно для зміцнення країни.

Етапи хрещення Русі. М. Ю. Брайчевський вважає, що було декілька етапів проникнення християнства на Русь. Процес розповсюдження християнства на Русі відбувався впродовж віків і пройшов через декілька стадій.

1. Спонтанне (самодовільне, викликане не зовнішніми, а внутрішніми причинами) проникнення християнських ідей в середовище східноєвропейських племен (в тому числі і східно­слов'янських).

2. Спорадичне (окреме, випадкове, одноразове) введення нової віри окремими східнослов'янськими володарями.

3. Перше офіційне хрещення Русі за Аскольда.

4. Втрата новим віровченням функції державної релігії в результаті перевороту 882 р.

5. Вперта боротьба християнства з поганством на протязі X ст., в ході якої три спалахи антихристиянського терору чергувалися з періодами релігійної толерантності.

6. І врешті, друге офіційне хрещення за Володимира і остаточне проголошення православ'я державною релігією Русі. Хрещення Русі кн. Володимиром Великим. Кн. Володимир вибрав серед багатьох релігій світу саме християнство грецького (православного) зразка, тому що воно визнавало верховенство світ­ської влади над церковною. Християнство також освячувало владу - в Біблії написано, що всяка влада від Бога, ще й додано, що царі і раби будуть вічно. Утверджуючи феодальну державність, християнство таким чином утверджувало в рамках системи повну свободу і чітко визначені права для переважної більшості населення. Воно також ліквідовувало політичну неупорядкованість системи і забезпечувало більш-менш природний вихід для творчих можливостей давньорусь­кого суспільства.

На рішення кн. Володимира дати християнству становище державної релігії, поруч з особистими, впливали також міркування політичного характеру. На цей час вся Європа була вже християнською і з упередженням ставилась до нехристиянських народів. Щоб увійти в коло європейських народів, треба було визнати християнство. Нова релігія мала для Русі також внутрішньополітичне значення, тому що ліквідувала племінні пантеони богів і згуртувала усі племена навколо влади. Культурне значення християнства полягало в тому, що воно принесло з собою вищу цивілізацію і нові звичаї.

Кн. Володимир енергійно взявся запроваджувати християнство. Для цього він наказав знищити капища старих язичницьких богів по всій державі. В Києві хрещення не зустріло особливого опору, а в інших місцевостях воно проводилось примусово. Наприклад, в Новгороді залишилась приказка про Володимирових воєвод, яким він доручив хрестити своїх підданих далеко від столиці: «Путята хрестив вогнем, а Добриня - мечем». Митрополит Іларіон в «Слові о законе і благодаті» про хрещення Русі писав: «аще хто и нелюбовію, но страхом повєлєвшого крхєщахуся, понєжє бє благовєріє его с властию спряжено». Природно, що нова віра нав'язувалася насильно.

А у віддалених від столиці місцевостях двовір'я зберігалося на протязі століть.

Названі стадії християнізації Русі складають один послідовний ланцюг подій, що привели східних слов'ян в християнський світ євро­пейських народів. Як переконливо доводить М. Ю. Брайчевський, християнський монотеїзм вперше дав нашим предкам ідею моніс­тичного Всесвіту, в якому неймовірна кількість і різноманітність конкретних проявів буття зв'язані спільною першопричиною.

ДУХОВНЕ ЖИТТЯ РУСІ

Київська Русь проіснувала з IX ст. до її завоювання в середині XIII ст. монголо-татарами. На сьогодні маємо більше тисячі років слов'янській народній творчості, писемності, літературі, живопису, архітектурі, скульптурі, музиці.

Розвиток містобудування. Більше тисячі років багатьом укра­їнським містам: Києву, Чернігову, Володимиру-Волинському, Галичу, Переяславу, Білгород-Дністровському. Це все міста ІХ-Х ст. В XI ст. в писемних пам'ятниках з'являється згадка ще про 62 міста; в XII ст. - ще про 134 міста, а на початку XIII ст. (до завоювання Київської Русі монголо-татарами) - ще про 47 міст. Насправді міст було значно більше, тільки вони не всі ввійшли в літописи. Більшість цих міст збереглася і донині. А тоді в них працювали ремісники, зодчі, бого­мази, письменники й переписувачі книг, кипіло розумове життя. Своїм світовим значенням слов'янська культура XIX і XX ст. багато в чому зобов'язана своєму тисячолітньому розвиткові, силам, що накопичені за століття, мудрості і досвіду, які передали своїм далеким потомкам їх могутні і мудрі пращури.

Русь Х-Х1 ст. - час єдності слов'ян, час її слави і могутності. Вона була найбільшою державою середньовічної Європи. Вже в X і XI ст. на Русі зміцнів феодальний лад з його двома класами: селян-землеробів і феодалів-землевласників. Пригноблення селян ставало все більшим, а в XI ст. стало просто нестерпним. Літописці XI ст. відзначають низку селянських повстань, які були підтримані місь­кими низами. Повстання були придушені, та налякані ними феодали пішли на поступки. На той час розвинулась навіть проповідь м'якого відношення до «сиріт» (як називали тоді селян), і при цьому продо­вжували виникати все нові й нові князівства.

Розвиток ремесла. До 150 різних видів виробів з заліза і сталі ремісників Київської Русі виявили на сьогодні археологи. З найбільш відомих видів прикладного та ужиткового мистецтва слов'ян на сьогодні відомі гончарство, вироби з срібла з черню, золоті вироби з перегородчастою емаллю. Існувало біля 60 ремісничих спеціаль­ностей, багато з яких досягли висот досконалості. Так, слов'янські навісні замки вивозилися в багато країн Західної Європи. Високим мистецтвом відзначалися скляні кольорові браслети, поливна кера­міка, різьба по кості, широко відома у Західній Європі під назвою «різьби таврів» або «різьби русів», що її особливо хвалив візантій­ський письменник XII ст. Тцетцес.

В містах були райони, суцільно заселені гончарами, ковалями, кожум'яками, бондарями, срібних і золотих справ майстрами.

Вищі форми культури кінця Х-ХШ ст. - писемність, громадська думка, релігійна і світська література, живопис, архітектура - були тісно пов'язані з головною культурною подією того часу - прийняттям і розповсюдженням християнства.

Введення писемності і розвиток освіти. Величезним куль­турним переворотом, що вніс надзвичайно важливі зміни у розвиток культури і дозволив накопичити необхідний досвід, знання, розвивати художнє слово, закріплювати і зберігати словесні твори для потом­ства і розповсюджувати їх серед широких мас, було введення єдиної писемності. Ще «черти і рєзи» слов'ян були в X ст., про них згадують арабські мандрівники і географи.

В X ст. з Болгарії монахами братами Кирилом і Мефодієм на Русь були занесені глаголиця і кирилиця. Почався бурхливий розвиток книжкового мистецтва країни. Християнство, на відміну від поган­ства, було релігією з високорозвинутою писемністю. Воно володіло власним складом книг, обов'язкових для відправлення різного роду богослужінь, для монастирських читань, що були обов'язковими, для пропаганди християнства, для навчання служителів церкви. Тут були твори історичні, церковно-співацькі, богословські, проповідницькі та інші. Всі вони вимагали не тільки єдиної абетки, а й високорозвинутої письмової системи в цілому.

Вже існувало високе мистецтво перекладу. За Ярослава Мудрого було перекладено «Історію іудейської війни» Іосифа Флавія, римсько-єврейського письменника І ст. н. є., що писав на грецькій мові.

Меценатство в Київській Русі. За прикладом візантійської знаті, яка займалась меценатством, руські князі теж регулярно здійснювали благодійницькі акції, спрямовані на розвиток науки, куль­тури та мистецтва.

Феодали не тільки володіли землями і експлуатували селян. Вони сконцентрували у своїх руках величезні матеріальні засоби і робили можливим здійснення вкрай дорогих заходів - від величезних храмів і княжих хором до розкішно прикрашених рукописів і дорогих ювелірних виробів. Феодали виступали, в основному, як замовники, роботодавці і вимогливі ідеологічні керівники. А виконавцями їх замовлень були ремісники міст і сіл.

Найбільш поширеним на Русі в той час було право «подавання» або «поданнє» на будівництво церкви. Так, широко відома фреска, на якій зображений кн. Ярослав Мудрий з моделлю церкви в руці. В ті часи по всій Європі так зображували донатора (лат. - дари­теля, подавця), будівника храму в значенні ктитора (опікуна майна, яке він подарував церкві), чи замовника іншого твору мистецтва. А кн. Ярослав Мудрий був відомим покровителем мистецтва і науки.

У цьому випадку можна говорити про те, що меценатство починає набувати формального значення державного заступництва у вигляді заснування бібліотек, шкіл, широкого заохочення в переписуванні книг, літописів тощо.

Якби від Київської Русі до нас не дійшло нічого, крім літопису «Повість минулих літ», то й цього одного твору було б досить, щоб уявити собі високу її культуру. Цей літопис - справжня енциклопедія життя слов'ян ІХ-ХІ ст. Він дав змогу взнати не тільки про історію Київської Русі, але і про її мову, походження писемності, релігії, переко­нань, про географічні знання, про мистецтво, міжнародні зв'язки тощо.

Справді, ні одна слов'янська країна і жодна країна північно-західної Європи не володіла в XI - початку XII ст. таким блискучим твором з історії своєї батьківщини, яким була «Повість минулих літ». Тільки Візантія та Італія мали історичні твори, складені на основі багатовікових традицій історичної роботи, які перевершували своєю вченістю твори Нестора-літописця.

«Повість минулих літ» була не єдиним історичним твором свого часу. Ще раніше з'явився «Найдавніший Київський літопис» в XI ст., названий так акад. О.О. Шахматовим, потім літопис у Новгороді, літописні записи стали з'являтися на Волині, а далі, в XII ст. - в Пере­яславі Південному, в Чернігові, Володимирі, Смоленську та багатьох інших містах і князівствах.

Високий розвиток літератури державі не повинен нас дивувати, бо він був поєднаний з високим розвитком освіти. Існували різного роду освітні заклади. Про один із них говорить літопис 988 р. Після хрещення киян кн. Володимир «послав, став братії у знатних людей дітей і віддавати їх на вчення книжне». Судячи з Несторового житія Феодосія Печерського, навіть в такому окраїнному місті, як Курськ, в середині XI ст. було щось на кшталт школи: приблизно десятилітню дитину віддали на навчання вчителю, у якого дитина скоро «вивчила всю граматику». Є підстави вважати, що в третій чверті XI ст. у великих монастирях Києва книжкова освіта підіймалась в церковних рамках до вищого рівня тодішньої європейської науки. Отже, право­слав'я і книжкова освіта як сутність візантійської культури були пере­йняті і творчо перероблені на слов'янському ґрунті.

Від Ярослава Мудрого зберігся до наших днів храм св. Софії, який не має собі аналогів. Про нього без всякого перебільшення сказав руський митрополит Іларіон: «Церковь дівна і славна всем округним станам, яко же іна не обрящется во всем полунощі землєнєм от востока до запада».

Столиця держави Київ вигідно вирізняється серед інших таких же великих міст слов'ян пишністю його парадних в'їздів, величезними багатими площами і торжищами. Як згадують літописи, на Бабиному торжищі в Києві стояли «чєтирє коня мєдяни» (мідна квадрига коней), привезені кн. Володимиром з Корсуня, і два античних алтарі. За свід­ченням середньовічного німецького хроніста Титмара Мерзебурзького, в Києві на початку XI ст. було більш ніж 400 церков і 8 торжищ.

Про широкі культурні зв'язки Русі ХІ-ХІІ ст. ми можемо довіда­тися з побічних даних. Французький середньовічний епос часто згадує «прекрасну Русь» - її коней, її красунь, вироби ремесла і чудові коль­чуги, які у нас робили вже в IX ст., тоді як в Західній Європі їх почали виробляти тільки в XII ст. Кольчуги русів були предметом широкого експорту і користувалися широким попитом у Європі.

Про Русь як казкову і могутню країну говорять і скандинавські саги. Монах Теофіл, що жив в ХІ-ХІІ ст., у своєму трактаті «Прорізні ремесла» ставить Київську Русь за розвитком ремесел на друге місце безпосередньо після найбільш культурної країни тодішньої Європи - Візантії - і попереду таких країн, як Німеччина та Італія.

Багато про що нам говорять і династичні зв'язки князів. Сестра Ярослава Мудрого була одружена з польським королем Казиміром, а сестра Казиміра була жінкою сина Ярослава. Другий син Ярослава був одружений з сестрою трірського єпископа Бухардта. Два інших сина Ярослава були одружені - один з дочкою Леопольда, графа Штаденського, а другий - з дочкою саксонського маркграфа Оттона. Дочка Ярослава Анна була одружена з королем Франції Генріхом І. Після смерті чоловіка вона одружилась з графом де Кресі, а після смерті графа жила у свого сина - французького короля Філіпа - і один час правила Францією. З іменем Анни у Франції пов'язано чимало культурних починань. Друга дочка Ярослава— Єлизавета - була одружена з знаменитим вікінгом Гаральдом Сміливим - у майбутньому королем Норвегії. Слава про його воєнні походи гриміла по всій Європі. Загинув він в Англії.

Династичні зв'язки князів Київської Русі з багатьма найбільш знатними і можновладними володарями Європи збереглися і після Ярослава. Внучка Ярослава - Євпраксія Всеволодівна була одру­жена з германським імператором Генріхом IV. Дочка київського князя Святополка - Предслава стала дружиною угорського королевича, а угорський король Коломан був одружений з дочкою Володимира Мономаха — Євфимією. Сам Володимир Мономах за дружину взяв собі дочку останнього англосаксонського короля Гаральда, розбитого Вільгельмом Завойовником в знаменитій битві при Гастінгсі.

Син Мономаха - Мстислав носив друге ім'я, англосаксонське - Гаральд на честь свого діда, трагічна доля якого нагадувала і Мономаху, і Мстиславу Великому про необхідність спільного опору ворогам Київської Русі. Широкі династичні зв'язки Русі збереглися і в XII ст. з Візантією, Угорщиною, Північним Кавказом.

Київ бачив посольства Візантії і Германії, Польщі і Угорщини, римського папи і держав Сходу. Купці русів постійно з'являлися в Константинополі, в Кракові, в Празі. В Регенсбурзі - найважливі­шому центрі торгівлі Німеччини з Руссю, існувала навіть особлива корпорація купців - «русаріїв», тобто тих, хто торгував з Києвом.

Ось чому київський митрополит Іларіон у своїй знаменитій проповіді «Слово о законе і благодаті», реченій ним в храмі св. Софії у присутності Ярослава Мудрого і його оточення, міг сказати про Русь, що вона «ведома і слншіма у всех концах землі», а київський літописець в кінці XI ст., втішаючи своїх сучасників, що пережили страшний половецький набіг, записав: «Та ніхто не посміє сказати, що ми ненавидимі Богом. Бо кого, як не нас, так любить Бог... кого так підніс? Нікого!».

Джерела та література

Літопис Руський.-К., 1989

Лев Диакон. История.- М.,1988.

Брайчевський М. Ю. Утвердження християнства на Русі. - К.,1989.

Висоцький С. Княгиня Ольга і Анна Ярославна - славні жінки Київ­ської Русі. - К., 1991.

Гумилев Л. Н. Древняя Русь и Великая степь. - М., 1989.

Костомаров Н. И. Киевский князь Ярослав Владимирович.- В кн.: Косто­маров Н. И. Исторические произведения. Автобиография.- К., 1990.

Котляр М. Ф., Смолій В. А. Історія в життєписах.-К.,1994.

Лихачев Д. С. Культура русского народа X-XV1I вв.М.-Л., 1961.

Пастернак Я. Пояснення тризуба. - Ужгород, 1934.

Пріцак Омелян. Походження Русі.-Хроніка 2000. Наш край. Вин. 1-6-К., 1992-1993.

Толочко П. Древний Киев.- К., 1983.

Чмихов М. О. Давня культура. Навчальний посібник. - К.,1994.

Юшков С. В. Общественно-политический строй и право Киевского государства.- М., 1949.

Лях

Хрещення Русі

"Вибір віри", зроблений 988 року князем Во­лодимиром Святославичем, не здається ви­падковим. До візантійської орбіти молоду

Руську державу підштовхувало і традиційне тяжіння, і економіч­но-торгові інтереси, здавна поєднані шляхом із варяг у греки, і загальнополітичні розрахунки.

Охрещення Володимира Святославича та його одруження на багрянородній сестрі візантійського імператора ввело київських володарів до християнської сім'ї європейських правителів. Цей факт забезпечував не тільки моральний престиж, але передусім — офіційну легітимацію Русі в очах європейського співтовариства. Адже лише ХРИСТИЯНСЬКИЙ правитель мешканців християнської країни міг стати суб'єктом міжнародного права у тих формах, які годі вважалися загальновизнаними: кордони його володінь вважалися (принаймні номінально) недоторканними, воїнів під час збройних конфліктів брали у полон, а не в рабство, сам він міг апелювати до поняття справедливості серед сусідніх королів.

Християнізація по всій Європі просувалася з труднощами, до­лаючи спалахи опору. Наприклад, затяту протидію наверненню у християнство понад півстоліття чинили сакси; наприкінці X ст. рецидиви язичництва вилилися у збройні конфлікти у Чехії; у Польщі та Угорщині в 30-х роках XI ст. спалахували повстання, що супроводжувалися поверненням до старої віри; на схилі XI ст. шведський король Свейн відновив криваві жертвоприношення. Не стала винятком з загального правила і Русь. Так, мешканців Новгорода вдалося охрестити лише наступного року, і то "в злій січі". Майже через сто років літопис фіксує спалахи язичницької реакції у Новгороді, Ростовській землі та Києві. Найконсервативніший з обрядів - поховальний - зберігав елементи язичниц­тва аж до зламу XII—XIII ст.

Київські митрополити (греки) не знали місцевої мови, тобто були псиною мірою ізольовані і від пастви, і від місцевого кліру. Вони не орієнтувалися у внутрішніх проблемах Русі, приїжджаючи іноземцями і ними залишаючись (тим більше що з огляду назрілий вік їхнє перебування тут майже ніколи не тривало надто довго).

З іншого боку, іноземне походження київських митрополитів мало і свої переваги. Як люди сторонні, обрані і висвячені без участі місцевих правителів, митрополити легше зберігали ней­тралітет у міжкнязівських сутичках та політичних інтригах. Відстороненість архіпастирів опосередковано поширювалась на позицію усієї церкви, котрій аж до монголо-татарської навали, всупереч реаліям політичного життя, вдалося уникнути розпаду. Церковні книжники наполегливо пропагували ідею єдності Русь­кої землі навіть тоді, коли Київської держави як єдиного цілого насправді вже не існувало.

У центрах єпархій²⁶ створювалися єпископські кафедри. На­передодні монголо-татарської навали функціонувало 16 єпископських кафедр. Єпископи, на відміну від митрополитів, були переважно з місцевих.

Релігійним центром країни став Київ. На зразок константино­польського храму Софії в ньому в 1037 р. був збудований ше­девр світової культової архітектури Софійський собор. У 1051 р. бояри-монахи Антоній і Феодосій заснували на схилах Дніпра Печерський монастир, який уже на кінець XI ст. нараховував до 150 ченців. Загалом у Києві у той час нараховувалося 40 церков.

У 1051 р. Ярослав Мудрий призначив київським митрополи­том (русина) Іларіона. Тим самим була послаблена залежність Русі від візантійського імператора.

На Русі примітивна писемність з'явилася ще до прийняття християнства. У IX ст. вона існувала у вигляді якихось "черт і резів", про які згадує сучасник. Після масового запровадження християнства в 988 р. на Русі поширюється розвинута форма писемності, абетка якої була створена у 860-ті роки братами Кирилом і Мефодієм, які розробили систему так званої старослов'янської мови, призначеної для перекладу Святого Письма з грецької на зрозумілу всім слов'янам мову.

«Руська Правда"

Ще виразнішим кроком до деперсоніфікації влади великого князя стала поява з ініціативи Ярослава Мудрого першого писаного зводу законів - "Руської Правди". Згідно з Новгородським літописом, Ярослав, утвердившись на київському престолі, відправив додо­му загін новгородців, на який спирався, здобуваючи Київ, зі сло­вами: "По се грамоте ходите, якоже списах вамъ, такоже дер­жите". Далі в літописі під заголовком "А се єсть правда руская" вміщений текст так званої Правди Ярослава з 18 статей, яка визначала способи покарання різних злочинів проти особи - від кровної помсти за вбивство до штрафів за "обиду". Ще за життя Ярослава Мудрого ці статті були доповнені двома княжими ус­тавами про нормування збору судових штрафів за "обиду" та крадіжки, а невдовзі після його смерті його сини прийняли важ­ливе доповнення, замінивши кровну помсту викупом. Врешті, додатки першої чверті XII ст., що регулювали кредитно-боргові зобов'язання, остаточно оформили загальний звід законів, відомий під назвою Пространна Руська Правда. її норми застосову­вались на всій території Київської Русі і після її розпаду: старе "руське право" почало витіснятися у Галичині лише з 30-х pp. XV ст., на українських та білоруських землях Великого князівства Литовського - у 40-60-х pp. XV ст., а на території Московсь­кого Великого князівства - після затвердження Судебника 1497 р.

...

Формування особливостей української мови

Змішуючи поняття "розмовна мова" та "мова писемності", радянські історики ще донедавна переконували, що її побутуван­ня в усіх землях-князівствах служить од­ним з головних доказів існування "єдиної давньоруської народності", яка буцімто склалася протягом IX— X ст., а далі розпалася разом із розпадом Русі, і це стало поштовхом до появи білоруського, російського та українського на­родів, а відтак - і їхніх мов. Щодо писемної мови, то вона справді була однаково зрозумілою для усіх письменних від Києва до Нов­города і від Галича до Курська. Інша справа, що жоден з них нею не розмовляв, та вона й не призначалася для живої розмови. Саме тому як породження спільної духовно-церковної традиції ця штучна (а отже, консервативна) мова змогла залишитися за­собом культурного спілкування і в багато пізніші часи, коли від Київської Русі не зосталося нічого, окрім історичної пам'яті.

Іншою була доля діалектів живої мови. Формування особли­востей, властивих українській мові, відбувалося починаючи з VI-XI ст. в межах двох територіальних діалектів, які увібрали в себе племінні діалекти Середнього Подніпров'я та Прикарпаття. На території сучасної України існували дві споріднені між собою діа­лектні макрозони - північна поліська (Північна Волинь, Київщи­на і Чернігово-Сіверщина) і південно-західна, або галицько-во­линська (Галичина і Південна Волинь). При певних відмінностях спільними рисами обох протоукраїнських діалектів було те, що (ймовірно, вже з VI-VII ст.) тут утвердилися мовні норми, ха­рактерні для сучасної української мови. Можна помітити при­наймні два шляхи, якими відбувалося виокремлення протоукраїнської мови серед споріднених слов'янських, у тому числі східно­слов'янських, мов: по-перше, це збереження праслов'янських мовних норм, які були втрачені російською і білоруською мова­ми; по-друге, придбання нових норм під впливом скіфо-сарматського та іншого оточення.

Про стан і особливості давньоруського народного мовлення можна судити лише на основі писемних пам'яток. Переписуючи тексти, створені церковнослов'янською мовою, книжники впер­то повторювали одні й ті ж "описки" (відступи від канонічних норм), що наводить нас на думку про невипадковість таких "по­милок": вони підсвідомо шукали способу передачі на письмі звуків, які у старій книжній мові були відсутні. Найдавніші оригі­нальні твори книжного мистецтва України до нас дійшли від XI ст. ("Остромирове євангеліє" 1068 р. та "Ізборники" Святослава 1073 і 1076 pp.) Наведемо окремі приклади з цих книг, які свідчать про наявність мовних особливостей першого роду:

I.I. Закінчення -ові, -еві в давальному відмінку однини іменників чоловічого роду: ангелови; духови; мужеви; Рюрикови; Петрови.

1. 2. Кличний відмінок іменників: владико; друже; сыну; жено; слуго; дружино; княже; Всеволоде; брате; человіче.

І. \. Чергування задньоячикових приголосних г,к, х зі свистя­чими з, ц, с у давальному та місцевому відмінках однини: слузі, книзЪ, по pЪецЪ, владыцЪ.

1.4. Форми 3-ї особи дієслів теперішнього і простого майбут­ньою часів і дієвідміни типу "пише", "несе" (без кінцевого-ть): може; рож'дас; подобие; рече; йде; буде; почне.

1. 5. Закінчення -мо у дієсловах першої особи множини те­перішнього й майбутнього часів: "маємо", "пишемо". Ця форма зводиться до індоєвропейського—mos, —mes, —mus.

До новопридбаних норм відносяться такі:

2. 1. Вживання м'якого "г" [h] замість праслов'янського "ґ" [g]. Про звичку переписувачів давньоруських книг до вимови українського "г" свідчать такі їх помилки, як снЪх замість "снЪг", хрЪх замість "грЪх", ход замість "год", бЪхство замість "бЪгство", изънаша замість "изгьнаша" тощо.

2.2. Злиття звуків ы, і > и. З'явився типово український звук "и", який виник внаслідок злиття праслов'янських голосних "і" та "ы"; це, зокрема, призводило до постійного змішування на письмі літер ы/i: хліби замість "хлібьі", язик замість "язык", рызыi замість "ризи", просыти замість "просити" та ін.

2. 1. Перетворення е(Ъ) в і, е. Усталилась вимова "Ъ" [ять] як звука "і", чим українська мова відрізняється від решти слов'янських. Змішування літер "і" і "и" простежується вже в пам'ят­ках книжності XI ст., коли переписувачі раз у раз помиляються, пишучи нимая, а не "нЪмая", ecu, а не "всЪ", витры, а не "вЪтры". Отже, книжники київської школи "вЪче" читали як віче, "грЪхъ," - як гріх, "Ъти" - як діти, "лЪсъ" - як ліс.

2.4. Закінчення -ої в родовому відмінку однини прикметників жіночого роду: великої, доброї. Про поширення цієї норми свідчать такі звороти в книжних текстах, як "святоЪ мученицЪ", "ветхоЪ деревяноЪ" (церкви), "пагубноЪ сьмрьти", "борзости ради конское".

Отже, протоукраїнські мовні риси можна вважати засвідче­ними уже в перших пам'ятках писемності Русі XI ст., а почали вони оформлятися, як вважають, приблизно у VI-VII ст.

На кінець XII ст. переважна більшість рис, характерних для українських діалектів, уже сформувалася. Причому у ХІІ-ХШ ст. на території сучасної України виділялося щонайменше три діалектно-етнографічні зони: південно-західна галицько-волинсь­ка; карпатська; поліська. Південно-східного наріччя в той час не існувало взагалі (воно є новоутвореним), а київсько-переяс­лавські говірки мали виразно поліську діалектну основу.

...

Шляхами віків

...

Перші паростки християнства на Русі. «Повість временних літ» повідала прадавню легенду, згідно з якою апостол Христа Андрій Первозванний побував на місці майбутнього Києва, по­ставив там хрест і мовив: «на цих горах буде велике місто і збудує Бог багато церков». Однак ця легенда, що народилась у київському церковному середовищі XI — на поч. XII ст., позбавлена фактичної основи. Говорити про початки християнства у східнослов'янському середовищі у І ст. н. е. немає підстав. Не так давно археологи, ґрунтуючись на деяких особливостях похо­вального обряду предків східних слов'ян кін. III — IV ст. н. е., висунули гіпотезу, за якою в їхнє середовище тоді почали прони­кати християнські уявлення. Однак аж до IX ст. ні в писемних, ані в археологічних джерелах серйозні докази побутування хри­стиянського віровчення у Східній Європі відсутні. Твори східних географів, істориків та мандрівників IX ст. дають підстави припу­скати, що християнство почало проникати на Русь саме у той час. Знаменитий араб ал Масуді, котрий писав у першій пол. X ст., але користувався джерелами IX ст., твердив, нібито части­на східних слов'ян сповідує християнство і навіть має храми із дзвонами. Проте інші джерела не підтверджують цих слів. Пам'ятки візантійської писемності з 60-х pp. IX ст. твердять, що князь Аскольд, котрий облягав Константинополь 860 p., бл. 866 р. хрестився з купкою своїх дружинників. Однак тоді християнство не було запроваджене на Русі. На сер. X ст. воно дещо поширилось у середовищі панівного класу. З договору київського князя Ігоря з Візантією 944 р. виходить, що частина дружинників того князя була християнами, а в Києві існувала церква св. Іллі.

...

Пантеон язичницьких богів. Літопис Нестора під 980 p. уміс­тив барвисту розповідь про зведення Володимиром невдовзі піс­ля вокняжіння в Києві своєрідного пантеону язичницьких богів: «І поставив (князь.— Лет.) кумирів на пагорбі за теремним (князівським.— Авт.) двором: дерев'яного Перуна із срібною головою та золотими вусами, далі Хорса, Дажбога, Стрибога, Симаргла і Мокош. І приносили їм жертви, називаючи їх богами». Довгий час вчені вважали, що в цьому пантеоні князь об'єднав основних, найбільш розповсюджених на Русі язич­ницьких богів, чим начебто уніфікував державний культ. На

перше місце слушно було поставлено Перуна — бога-громовержця, подібного до римського Юпітера. Далі йшли боги місяця (Хорс), Сонця (Дажбог), вітру й, можливо, водночас війни (Стрибог), охорони посівів (Симаргл) і єдине жіноче божество у пантеоні— плодючості й домашнього вогнища (Мокош). Двоє з названих Нестером богів, Хорс та Симаргл, вважаються іранськими за походженням, що підтверджує давно вже вислов­лену думку про поліетнічний характер Давньої Русі, в якій, поряд із слов'янськими, були й неслов'янські, у тому числі іранські племена.

Однак у 20-і pp. XX ст. з'явилася версія, згідно якій нібито Володимир зовсім не лаштував язичницького капища з шістьма божествами, а встановив культ єдиного верховного Перуна, вия­вивши тим самим відчутне прагнення до монотеїзму, що так швидко, вже через 10 років, втілилось у запровадженні на Русі християнства. Деякі документальні свідоцтва дозволяють вва­жати, що 980 р. в Києві, а потім у Новгороді й інших великих містах Русі було поставлено дерев'яні скульптури самого лише Перуна. Пантеон же, ймовірно, народився в уяві християнських книжників кін. XI — поч. XII ст., котрі вважали, що язичництво рішуче відрізняється від християнства тим, що має не одного бо­га, а декількох.

«Влесова книга». Одна з уявних загадок вітчизняної історії. її текст начебто було написано на дерев'яних дощечках, які 1919 р. знайшов в покиненому панському будинку полковник царської армії Ізенбек. У 1925 р. він показав ці дощечки ро­сійському емігрантові, філологові-любителю Миролюбову, кот­рий багато років переписував і вивчав їх. 1941 р. Ізенбек помер, і доля дощечок, писаних нібито в прадавню давнину слов'янсь­ким письмом, залишається невідомою. Протягом 1953—1957 pp. зроблений Миролюбовим список з «давнього рукопису», назва­ного «Влесовою книгою» (від імені язичницького бога Влеса-Велеса-Волоса), публікував російський емігрантський журнал «Жар-птица» у Сан-Франціско. Книга містить історію древніх русичів за 1800 p.: з IX ст. до н. є. аж до часів Аскольда й Діра, тобто до сер. IX ст. н. є. Однак усі фахівці — історики, археоло­ги, лінгвісти, філологи, палеографи — одностайно визнали «Влесову книгу» підробкою, та ще й примітивно виконаною.

Абсолютно неймовірною виглядає сама можливість того, щоб дерев'яні дощечки могли вціліти на протязі більш ніж тисячі років у несприятливих умовах. Крім того, як свідчив Ізенбек, ча­стина дощечок була розчавлена солдатськими чоботами. Насторожує втрата не лише самих дощечок, а й фотографій з них. Мо­ва «Влесової книги» недвозначно свідчить про фальшивку: це

хаотичний набір штучно викривлених давньоруських слів, що не підлягають жодним правилам граматики. Тим часом старослов'янська й давньоруська мови були суворо регламентовані граматичними узаконеннями. «Влесова книга» являє собою нагромадження історичних нонсенсів. Чого варте лише одне її твердження, начебто русичі цілу тисячу років вели війну з римлянами! Вчені дійшли висновку, що «Влесову книгу» з псевдо-патріотичних міркувань створив сам Миролюбов, силкуючись у такий спосіб «обґрунтувати» глибоку древність слов'янського племені, «відкрити» (тобто вигадати) невідому раніше слов'янську грамоту й тим самим прославитися. Однак ласі до сенсацій журналісти й дилетанти, любителі рідної минувшини у нашій країні й за кордоном час від часу намагаються відродити суспільний інтерес до цієї курйозної підробки, без найменших підстав наполягаючи на справжності хоч яких-небудь її відомо­стей.

«Змійові вали». Так з давньоруських часів називають у на­роді земляні вали в Середньому Подніпров'ї, що оточували Київ з півдня, сходу й заходу й простягалися приблизно на тисячу кілометрів. Частина з них непогано збереглася. Ці оборонні спо­руди тривалий час становили одну з найбільших загадок вітчиз­няної історії. Лишилося невідомим, хто й коли їх збудував. Спо­чатку вважали, що це зробили скіфи за кілька століть до нашої ери, потім —ранні слов'яни в II — V ст. н. є. Назва походить з прадавніх східнослов'янських легенд, в яких оповідається, як міфічний народний герой Кузьмодем'ян або Борисогліб, борю­чись з велетенським казковим змієм (драконом), начебто запря­гав його у плуг і проорював гігантські борозни. Змій сконав, а борозни збереглися у вигляді валів, названих на честь події «змійовими». Завдяки десятилітній діяльності археологічної екс­педиції Інституту археології Академії наук України виявилося, що майже всі вивчені нею «змійові вали» створено протягом історично невеликого проміжку часу — напр. X — у першій трет. XI ст. Абсолютну більшість їх споруджено за князювання Воло­димира Святославича для захисту від набігів кочовиків-печенігів. Будівництво цих захисних споруд було продовжене на поч. 30-х pp. XI ст. сином Володимира Ярославом Мудрим. Ли­ше окремі вали були зведені в другій пол. XI — на поч. XII ст. (проти половців). Вони доповнювалися баштами, на них стояли дерев'яні стіни, але ні те ні інше не збереглося.

Охрещення Русі. Реформа язичницьких культів — проголо­шення Перуна верховним і, певно, єдиним богом Київської Русі — не сприяла державному будівництву, усталенню привілеїв панівного класу феодалів, розвиткові писемності й куль­тури, налагодженню зв'язків з іншими, в абсолютній більшості християнськими, країнами. Тому в сер. 80-х pp. X ст. київський уряд помалу схиляється до думки щодо прийняття іншої, якісно нової релігії—християнства. Нагода не примусила себе довго чекати. 986 р. візантійський імператор Василій, проти якого по­встали земельні магнати, попросив допомоги у могутнього київського князя Володимира. Князь не відмовив, але висунув умову: одруження із сестрою імператора Анною. Натомість Василій зажадав, щоб Володимир охрестився і запровадив христи­янство у Київській Русі. На таких умовах і було укладено русь­ко-візантійську угоду. Давньоруські джерела, навіть найбільш докладна «Повість временних літ», викладають події у фольклорно-легендарному дусі.

До Володимира начебто завітали місіонери, представники різних вір: мусульманства, іудаїзму, католицизму й православ'я. Кожний вихваляв переваги своєї віри. Найбільше враження на Володимира справила промова візантійського філософа. По деякому роздумі князь схилився до православ'я. Ще й досі в науці час від часу відроджується ця версія. Насправді ж руський князь та його оточення з самого початку орієнтувалися на пра­вославний варіант християнства, найбільше їм знайомий. До то­го ж він ставив церковного владику в залежність від світського володаря, що особливо приваблювало владного Володимира.

Запровадження християнства на Русі супроводжувалося ру­сько-візантійською війною. Виконуючи умови угоди з імперато­ром, Володимир послав до Візантії великий як на ті часи, добре озброєний і дисциплінований 6-тис. загін відбірних воїнів, які допомогли Василію здолати ворога. Однак віроломний імператор вирішив обманути київського князя й відмовив йому в руці сест­ри. Щоб змусити Василія виконати умови русько-візантійської угоди, Володимир здійснив стрімкий похід до Криму, що нале­жав тоді Візантії, й обложив місто Херсон (околиця нинішнього Севастополя), головну житницю імперії. Після здобуття русами Херсона імператор був змушений спішно відіслати сестру до пе­реможця. Урочистий шлюб відбувся у Херсоні восени 989 p., a навесні наступного року Володимир з дружиною повернувся до Києва й заходився енергійно насаджувати християнство. В літо­писі події трьох років — 988, 999-го і 990-го зведені під одним — 988-м, що традиційно вважається роком запровадження нової віри на Русі. По всій країні нищились язичницькі капища й бо­жества, на їхньому місці ставилися церкви. Людей хрестили насильно. Однак спочатку були охрещені лише жителі Києва, Новгорода і ще кількох міст. Процес християнізації величезної країни розтягнувся на кілька століть. Невдовзі по прийнятті хри­стиянства на Русі була влаштована митрополія, підпорядкована константинопольському патріархові.

Запровадження християнства на Русі мало прогресивний ха­рактер. Давньоруська держава прилучилась до європейської цивілізації, античної культурної спадщини. Почали бурхливо розвиватися писемність і культура, народилося літописання. Зміцнилася державність, пожвавились міжнародні зв'язки. Не варто забувати, проте, що християнство того часу вже було релігією класового суспільства, воно освячувало нерівність лю­дей, узаконювало експлуатацію людини людиною, обожнювало князівську владу.

Десятинна церква. Перший кам'яний храм Київської Русі, збудований і прикрашений візантійськими майстрами в 989— 996 pp. Згідно літопису Нестора, після завершення будівництва князь Володимир мовив: «Даю церкві цій святої Богородиці де­сяту частку від багатств моїх та моїх міст». Звідси й виникла назва тієї церкви. Певний час історики гадали, що десятину бу­ло надано на утримання одного лише храму Богородиці, але потім дійшли висновку, що йшлося про взяття на утримання державою всієї давньоруської церковної організації. У грудні 1240 р. монголо-татарські орди штурмом здобули Київ і зруйнували Десятинну церкву. Вона так і не була відновлена. Архео­логічними розкопками встановлено, що храм було прикрашено мозаїками й фресками, мармуровими колонами, шиферними плитами тощо.

Богатирські билини. Епічні пісні героїчного змісту, що скла­дають своєрідний художній літопис боротьби давньоруського народу проти степових кочовиків та інших ворогів за незалежну, сильну й централізовану державу. Героями билин виступають, як правило, богатирі, могутні велети, що здійснюють подвиги на славу Русі. Найдавніші билини створено ще в дохристиянський період нашої історії: VIII — першій пол. X ст. Вони населені страшними чудовиськами, багатоголовими зміями (драконами), казкові мотиви у них переважають над реально-життєвими. Існують дві основних школи тлумачення билин: міфологічна та історична. Представники першої вважають, що билини віддзер­калюють історичне минуле в художньо-узагальненій формі, у них майже відсутні дійові особи та сюжети давньоруської історії, до­бре відомі нам з літописів. Апологети ж історичної школи вбача­ють у билинах мало не адекватне відбиття історичних подій, кон­кретних людей тощо.

Насправді билини являють собою дуже своєрідне історичне джерело, що відбиває, одначе, не реальні події й реальних лю­дей, а загальні тенденції доби, народне ставлення до того, що відбувалося. Одним з найбільш древніх є епіко-героїчні твори

так званого Київського чи Володимирового кола, в яких діють Ілля Муромець, Добриня Нікітич і Альоша Попович, а Руссю править, командує богатирями могутній і ласкавий, справедли­вий і мудрий князь Володимир «Красне Сонечко». Богатирі їздять у чистому полі, стоять на «заставі богатирській», охоро­няючи Русь і захищаючи князя Володимира, здійснюючи славні подвиги на благо Вітчизни. Поряд із Добринею, котрий був ре­альною історичною особою, рідним дядьком князя Володимира, в билинах діють і збірні образи: Ілля Муромець, Альоша Попо­вич, Святогор та ін. Не повинно вводити в оману те, що названі витязі згадуються у деяких літописах XIII — XIV ст.: то лише прізвиська, дані вдячним народом мужнім воїнам, які нагадува­ли сучасникам героїв билин.

Софійський собор. Головний (митрополичий) храм Давньо­руської держави, присвячений Мудрості Господній. Зберігся до нашого часу. Являє собою розкішну 13-главу будівлю (що сим­волізує Христа та його 12 апостолів), прикрашену різнобарвни­ми мозаїками та фресками. При храмі у давнину був монастир. Літописи по-різному датують будівництво Софійського собору: Новгородський—1017-м, «Повість временних літ»—1037 pp. Однак стаття «Повісті» від 1037 р. є взагалі узагальнюючою, бо характеризує будівничу діяльність Ярослава Мудрого в Києві в цілому. Київський учений С. Висоцький знайшов докази на користь першої дати зведення собору. Із знайдених ним у храмі написів (графіті) виходить, що Софійський собор на 1030 р. був уже споруджений і розписаний фресками.

Бібліотека Ярослава Мудрого. Літопис Нестора, що під 1037 р. оспівав мудрість Ярослава, свідчить: «Ярослав же любив книжки й, багато їх переписавши, поклав у церкві святої Софії». Цей короткий запис досі збуджує палкий інтерес істориків і численних шанувальників рідної минувшини. Деякі вчені гадають, що зібрана князем бібліотека розміщувалась в одній з апсид, а то й в одній з двох башт собору. Досі її не знайдено. Одні дослідники вважають, що бібліотека загинула під час штурму монголо-татарами Києва в грудні 1240 p.,— але чому тоді вцілів сам храм? інші — що вона розійшлася між різними книжковими зібраннями по смерті Ярослава; треті — що вона зберігається або в самому Софійському соборі, або в іншому місці. Не так давно журналісти заходилися доводити, начебто бібліотека замурована в підземеллях Межигірського монастиря на околиці Києва. Але ця думка надзвичайно сумнівна, оскільки сам той монастир за часів Ярослава не існував. Логічніше за все думати, що після кончини князя його книжкове зібрання було розподілене між найбільшими церковними й монастирськими бібліотеками Києва: софійською, печерською, іринінською, геор­гіївською та ін. Частина книжок могла загинути у наступні століття під час численних пожеж і ворожих навал (пожежа 1718 p. повністю знищила бібліотеку Києво-Печерського мона­стиря, в якій, згідно свідчень середньовічних мемуаристів, збері­галися книжки XI ст.), інша ж досі перебуває в ряді бібліотек колишнього СРСР та за його межами.

...

«Повість временних літ». Найдавніший серед літописів, що збереглися до наших днів. Названа так за вступним реченням: «Ось повісті временних літ, звідки пішла Руська земля...» Досі не вщухають відгуки багаторічних дискусій у вченому середовищі щодо часу й обставин народження літописання на Русі, про зміст і характер перших літописів. Дилетантськими слід вва­жати твердження деяких радянських істориків про існування «літопису Аскольда» або ж «язичницького літописання» часів Олега Віщого або Ігоря. Нині абсолютна більшість вітчизняних і зарубіжних фахівців переконана в тому, що літописання на Русі розпочалося в кін. X — на поч. XI ст. Порічні статті були об'єднані в перший давньоруський літописний звід 1037— 1039 pp. при дворі Ярослава Мудрого. Далі були створені Новгородський звід 1050 p. і два Київських— 1073-го і 1095 pp. Всі ці літописи не збереглися. Завдяки подвижницькій праці акаде­міка О. Шахматова (твори поч. XX ст.) і його послідовників по­щастило реконструювати їх на матеріалі уривків, що потрапили до «Повісті временних літ» та одного з пізніших новгородських літописів.

«Повість» пережила три редакції. Перша складена Нестором в головному центрі літописання на Русі — Печерському монас­тирі Києва — бл. 1113 р. Але творіння Нестора не дійшло до нас у первісному вигляді. За вказівкою князя Володимира Мономаха його двічі редагували у 1116-му і 1118 pp., але вже не у воро­жому цьому князеві Печерському, а в заснованому його батьком Всеволодом Видубицькому монастирі на околиці Києва. «Повість» збереглася в редакції 1118 р. Літописець Нестор зумів пов'язати давньоруську історію з всесвітньою, проголосив важ­ливу роль Русі в світовому історичному процесі. Він прославив її народ, прослідкував його багатовікову історію і пророкував йому славне майбутнє. «Повість временних літ» має й високі літера­турні якості. Вона являє собою головне, а в багатьох випадках і єдине джерело з історії східних слов'ян і Київської Русі перших століть н.е.— поч. XII ст.

Нестор (р. н. не від.— після 1113). Вчений чернець Києво-Печерського монастиря, складач «Повісті временних літ». Три­валий час вважався найдавнішим літописцем на Русі. Не дивля­чись на те, що в надзвичайно авторитетному Хлєбніковському списку «Повісті» прямо сказано, що її написав Нестор, деякі вчені досі сумніваються в його авторстві, оскільки в інших спи­сках цього літопису його ім'я відсутнє. Однак ще в XIII ст. на Русі Нестора вважали автором «Повісті временних літ». Життєвий шлях його мало відомий. У складеному Нестором «Житії Феодосія», присвяченому одному з засновників Києво-Печерського монастиря, мовиться, що літописець вступив до то­го монастиря вже по смерті Феодосія (1074 p.). Ігумен Стефан, наступник Феодосія, постриг Нестора в ченці й надав йому сан диякона. Нестор повідомив також, що «Житіє Феодосія» — його другий літературний твір, написаний, слід гадати, 1091 p., а пер­шим було «Житіє Бориса і Гліба», створене, ймовірніше, 1072 p., незабаром після канонізації цих перших руських святих. Ви­значна пам'ятка давньоруського часу «Києво-Печерський пате­рик» свідчить, що Нестор користувався великим авторитетом у монастирі та у вчених колах Києва.

Іларіон (Никон?) (р. н. не від.— 1088). В останні роки вчені дедалі впевненіше пов'язують написання першого давньорусько­го літопису — Найдавнішого ізводу Ярослава Мудрого 1037— 1039 pp.— з ім'ям видатного мислителя, філософа й церковного діяча Іларіона, поставленого князем Ярославом в обхід констан­тинопольського патріарха загальноруським митрополитом бл. 1051 р. На той час Іларіон був визнаним ученим і письменником, що створив перлину вітчизняної філософської літератури «Слово про закон і благодать», яке оспівало давньоруський народ і пе­редбачило його культурний розквіт. Ідейний зміст, мовні й сти­лістичні особливості зближують «Слово» Іларіона з Найдавнішим літописним ізводом.

Поставлення Іларіона у митрополити викликало обурення в Константинополі. Тож при підписанні на поч. 50-х pp. XI ст. ви­гідного для Русі договору з Візантією Ярославу довелося прине­сти в жертву свого духівника й близького друга. Іларіона змістили з митрополичої кафедри. Тривалий час учені думали, що він невдовзі по тому помер. Літописання в Києві на довгі ро­ки перервалося.

1073 р. в Києво-Печерському монастирі було складено літо­писний звід, автором якого вважався чернець того ж монастиря Никон. Але відомий російський вчений М. Присьолков висунув гіпотезу, що творцем літопису був не хто інший, як Іларіон, кот­рий «воскрес» як літописець під ім'ям Никона. Дійсно, як за­свідчують джерела, відразу ж по своєму раптовому приходові до Києво-Печерського монастиря Никон почав користуватися вели­чезним авторитетом і повагою — не меншими, ніж настоятель і засновник його Феодосій. До того ж Никон оселився у печері, яку колись викопав для себе Іларіон,— чи не повернувся він до власної підземної келії? Никона страшенно переслідував новий київський митрополит, бачачи в ньому, ймовірно, конкурента. Ідейні та стилістичні властивості також зближують літопис Никона 1073 р. із «Словом про закон і благодать» Іларіона. З чималою часткою впевненості можна твердити, що Іларіон прий­няв чернече ім'я Никона і в новому своєму образі не лише знову взявся за літописання, а й, подібно до колишнього Іларіона, ак­тивно поринув у політичне й церковне життя Русі. Зокрема, ним у 60-х pp. XI ст. засновано монастир у Тмутаракані, що став од­ним з головних осередків книжності й освіченості на Русі. Помер Іларіон-Никон у похилому віці в Києві 1088 р.

...

«Слово о полку Ігоревім». Видатна пам'ятка давньоруської літератури кін. XII ст. Згідно з останнім дослідженням філологів, створена бл. 1188 р. З часу свого відкриття напр. XVIII ст. й до наших днів «Слово» перебуває у фокусі уваги вітчизняних і за­рубіжних літературознавців, лінгвістів, істориків. Досі на ньому лежить запинало таємниці. Знайдений у списку XVI чи XVII ст. О. Мусіним-Пушкіним і виданий ним з багатьма помилками 1800 р. єдиний рукопис пам'ятки загинув у пожежі Москви 1812 р. Не до кінця з'ясовані обставини відкриття, загадковість самого рукопису, незвичайність мови (не схожої на мову інших тогочасних давньоруських пам'яток), численні «темні» місця, що досі не мають задовільного пояснення,— все це обумовило скеп­тичне ставлення деяких вчених до «Слова». Неодноразово ви­словлювались сумніви щодо його автентичності й древності. Дех­то бачив у ньому навіть підробку XVIII, а то й XIX ст. Однак зу­силлями численних спеціалістів, головна роль серед яких нале­жить академікові Д. Лихачеву, доведено принципову схожість «Слова» з багатьма літературними пам'ятками XI —XII ст. Цей твір відбиває історичну дійсність Русі XII ст. у художньо-символі­зованій, узагальненій формі, тому не можна розраховувати на те, що в ньому можуть бути з буквальною точністю відбиті події та особи тієї доби.

...

Виникнення Львова. Точна дата цієї події відсутня в джере­лах. Галицько-Волинський літопис вперше мимохідь згадує Львів, оповідаючи про страшну пожежу волинського міста Хол­ма, що сталася 1256 р. Сучасна наука дійшла висновку, що місто було засноване бл. сер. XIII ст. Археологічні розкопки свідчать, що на місці майбутнього Львова, на Замковій горі, з XI чи XII ст. існував давньоруський укріплений городок. Та він не переріс у Львів. Найбільш вірогідною виглядає думка ака­деміка І. Крип'якевича, згідно якої Львів був закладений Дани­лом Галицьким 1247 р. на честь шлюбу його сина Лева з угор­ською королівною Констанцією. Пізньосередньовічні хроніки XVI—XVII ст. (Груневега, Кромера, Зиморовича та ін.) одно­стайно називають засновником міста Лева Даниловича, але та­ка думка сумнівна.

Як і переважна більшість давньоруських міст, Львів складав­ся з двох частин: сильно укріпленої фортеці на горі «Високий замок», заснованої Данилом, і посаду або подолу—торговельно-ремісничого осередку, що формувався протягом багатьох років. За авторитетним свідченням польського історика XV ст. Яна Длугоша, у Львові в сер. XIII ст. виникло два замки, складених із дубових колод. Спочатку на горі Данило збудував дитинець («горішній замок»); пізніше на її західних схилах виріс «нижній замок», в якому оселився Лев. А вже потім на терасах поміж двома замками почали ставити власні двори бояри, княжі слуги, дружинники, купці та інший люд.

Львів закладено на високих пагорбах («горах»), прорізаних глибокими ярами. Місто посідало вигідне стратегічне становище, пануючи над великою округою. Археологічні дослідження пока­зали, що вже невдовзі по заснуванні Львів почали укріплювати кам'яними стінами та баштами. Надзвичайно вдало розташо­ваний у економічному відношенні (тут схрещувались торговельні шляхи), Львів був важливим форпостом князівської влади на шляху між старою столицею Галицько-Волинського князівства Галичем і новою — Холмом. Поступово, на кін. XIII ст., Львів висувається на перше місце серед міст князівства і перетворюється на його головний соціально-економічний осередок і, по суті,— на стольний град.

Галицько-Волинський літопис. Єдине систематичне й досить докладне джерело з історії Галицько-Волинського князівства й узагалі Південно-Західної Русі XIII ст. Збереглося у складі кількох літописних ізводів, головні серед яких — Іпатіївський поч. XV ст. і Хлєбніковський XVI ст. Власне кажучи, це не тра­диційний літопис, а два світських житія князя Данила Романо­вича та його брата Василька. Складається з двох частин: Гали­цької — з 1205 р. по кін. 50-х pp. XIII ст., і Волинської — з межі 50—60-х р. до кін. XIII ст. Галицько-Волинський літопис не роз­бито на порічні статті. За художньо-літературними якостями він не має собі рівних у всьому давньоруському письменстві. Не див­лячись на відсутність датування подій, часті порушення хронологічної послідовності викладу, цей літопис дає дорогоцінну можливість реконструювати історію Галицько-Волинського кня­зівства XIII ст., а також Південно-Західної Русі в цілому, Польщі, Угорщини, Литви, ряду ін. держав. Його відомості знаходять підтвердження у польських, угорських, германських хроніках, документах папського архіву у Ватикані й актах багатьох західноєвропейських країн. У мові літопису помітні вже ри­си майбутньої давньоукраїнської мови.

...

Король –старий

ЗАПРОВАДЖЕННЯ ХРИСТИЯНСТВА НА РУСІ.

Після Святослава між членами династії Рюриковичів поча­лися династичні свари. У цій боротьбі загинули Олег від свого брата Ярополка, а потім і сам Ярополк.

Київським князем став Володимир Великий (980— 1015 pp.), який започаткував нову добу в історії Київської Русі. Саме він досяг того, що Київська Русь почала форму­ватись як єдине суспільство. Насамперед він виступив у по­хід проти Польщі і повернув західні руські землі, що раніше потрапили під її владу. За Володимира завершилось об'єд­нання східнослов'янських земель у складі Київської держави. Відбулися якісні зрушення у соціально-економічному розвит­ку. Виникли нові міста, які своїм розвитком підривали родо­племінний поділ і сприяли формуванню єдиної державної території Київської Русі. Всі ці якісні зміни в суспільстві тих часів вимагали відповідних зрушень і в сфері ідеології. Язич­ництво вже не відповідало вимогам класу феодалів. Це і при­вело до офіційного запровадження в кінці X ст. християнства за візантійським взірцем як державної релігії давньоруського феодального суспільства, яке, будучи пристосованим до по­треб існуючих класових формацій, сприяло зміцненню велико­князівської влади.

Християнство поширювалось з давніх-давен у Криму. Про­тягом IX ст. воно набуло поширення і в Києві, де було бага­то християн і серед княжої дружини, яка й складала присягу в церкві Св. Іллі Пророка на Подолі, відому з 945 р. Є дані і про те, що князі, які ходили походами на Крим і Малу Азію на початку IX ст., прийняли християнство, а також про те, що князь Аскольд був теж християнином. Крім того, у 864 р. християнською стала і Болгарія, з якою Київська держава підтримувала тісні стосунки. А за рік до цього брати Кирило і Мефодій, «просветители языков славенских», покла­ли початок слов'янській писемності, яка незабаром дійшла до Русі.

Прийняття християнства — головне діло Володимира. Схрещення Русі, яке за літописом датується 988 р., й органі­зація церкви були фактом великої культурної ваги. На Україні-Русі християнство було підготовлене попередніми зв'язками й утверджувалося не з такими труднощами, як на Заході. Во­лодимир віддав перевагу саме християнству, розуміючи його всеохоплючу глибину і духовність, хоча, за словами М. Гру-шевського, «До нього приходять місіонарі ріжних релігій, намовляючи його кожний на свою віру: Болгари-магометани, «Німці от Рима», хозарські жиди...». Сам Володимир охре­стився, за останніми дослідженнями, у проміжку між 1 січня і 1 березня 988 р. Після цього він, як і обіцяв, допомагає імператору Візантії військами, але від останнього не отримує згоди на шлюб з царівною Анною. Тоді Володимир іде похо­дом на Корсунь і після шести місяців облоги захоплює його в травні-червні 989 p., що і змусило візантійських володарів видати заміж за нього царівну Анну, вінчання з якою відбу­лося в Корсуні у храмі Святих апостолів. А влітку 989 р. він і здійснив за допомогою грецького духовенства охрещення своїх дітей у водах р. Почайни, а всіх киян — у водах Дніпра. «Хто не зайде завтра на ріку,— говорив напередодні дня хре­щення Володимир,— багатий чи убогий, прошак чи робітник, буде моїм ворогом». І, за словами митрополита Іларіона, «Не було нікого, хто спротивився б його благочестивому нака­зові...».

Новозаснована руська церква дістала собі митрополита з греків. Можна думати, вважає Д. Дорошенко, що в органі­зації української церкви взяло участь болгарське духовен­ство.

Християнізація України-Русі відкрила двері культурним впливам в усіх галузях життя. Було закладено ідейні основи держави, її духовної єдності, зменшилися міжусобиці князів, зміцніли зв'язки із зарубіжними країнами, особливо з Візан­тією і Болгарією. Велике значення мала церква і в організа­ції господарського життя, про що у нашій літературі нічого не писалося. Монастирі, зокрема, освоювали лісові хащі, бо­лота, насаджували промисли, торгівлю. (Про роль християн­ства у культурному розвиткові буде сказано окремо). Отже, не можна не погодитись із словами літописця, який свідчив: «Дивно же єсть се, колико добра сотворил Русстей земле, крестив ю».

Згодом, коли відбувся релігійний розкол між двома цен­трами, Київ, виражаючи настрої більшості народу, надав під­тримку Константинополю, відкинувши католицизм, що приніс на українські землі насильство польських панів. Так була закладена основа майбутньої боротьби за православну віру нашої національної гордості — козацтва з уніатами, з като­лицьким Римом.

Подальше піднесення Київської держави відбулося за Яро­слава Мудрого (1019—1054 pp.), який, перемігши в міжусоб­ній боротьбі з братами, став київським князем. Цей князь енергійно взявся за зміцнення південних кордонів, були роз­громлені на кордонах кочові племена, зокрема печеніги у 1036 р. Як повідомляють джерела, на місці цієї кривавої бит­ви згодом засяяли куполи Софіївського собору, які наш читач бачить і нині. За правління Ярослава, названого в народі Мудрим, площа Києва зросла у сім разів. Оборонні спору­ди — грандіозні земляні вали були вершиною тогочасного фортифікаційного мистецтва. Вони сягали 14 м у висоту, а їх товщина в основі дорівнювала близько ЗО м. Зміцніли між­народні зв'язки Києва завдяки далекоглядності Ярослава. який видав за польського короля Казимира свою сестру Добронігу і одружив свого старшого сина Ізяслава із сестрою Казимира. Норвезький конунг Гаральд пройшов півсвіту за­ради прихильності дочки Ярослава Єлизавети. Анастасія була видана заміж за угорського короля Андрія (Ендре) І. Син Всеволод був одружений з дочкою візантійського імпе­ратора Костянтина IX Мономаха, дочка Анна стала дружи­ною французького короля Генріха І, а сам Ярослав був одружений з Інгігердою, дочкою шведського короля Олафа.

В цілому Ярославу Мудрому вдалося сформувати велику слов'янську державу, що своїми кордонами сягала од Фін­ської затоки до Кавказу, від середньої Волги до Карпат і під Краків.

Проводячи успішну внутрішню політику, Ярослав Мудрий підтримував церкву. Понад 400 церков було за нього тільки в Києві. Він же призначив митрополитом київським відомого церковного діяча письменника Іларіона. При ньому головною опорою був клас бояр. У головних містах Ярослав посадив Своїх синів, зв'язуючи населення з династією і державою.

Найважливішим державним актом Ярослава було скла­дення судебника, який дістав назву «Руської правди» і по­клав початок розвитку ранньофеодального писаного права.

Після смерті Ярослава Мудрого у 1054 р. київським князем став його син Ізяслав, який фактично правив із своїми братами князем чернігівським Святославом і Всеволодом переяславським. У 1072 р. вони зібрали у Вишгороді раду, підсумком якої стала «Правда Ярославичів» — загальнодер­жавний кодекс юридичних норм. З часом між ними почалися суперечності, що було свідченням політичного дроблення дер­жави, адже зміцнення місцевої знаті впливало на зменшення влади центру.

З 1073 по 1093 р. Ярославичі по черзі займали київський престол: Святослав у 1073—1076 pp., Ізяслав у 1076—1078 pp., Всеволод — у 1078—1093 pp. А в кінці XI — на початку XII ст. почали свою діяльність онуки Ярослава — Святополк Ізяславич (1093—1113 pp.) і Володимир Всеволодович Мономах (1113—1125 рр.,)- Для нормалізації своїх відносин і органі­зації боротьби з половцями вони в 1097 р. скликали в м. Любечі з'їзд князів, на якому було остаточно закріплено пере­розподіл власності на користь місцевих князів, що призвело в кінці XI—XII ст. до утвердження поліцентричної форми державної влади.

За Володимира Мономаха, особливо завдяки його «Уставу» або доповненню до «Руської правди» було дещо обмеже­но свавілля адміністрації, зміцніли міжнародні зв'язки, особливо з Візантією.

Певною мірою зміцніли позиції Київської держави і за на ступника Володимира Мономаха, його сина Мстислава (1125— 1132 pp.), який у своїй внутрішній і зовнішній політиці до тримувався заповітів батька. Але в цілому прогресуюча соціально-економічна еволюція суспільства нашої держави другої половини XII ст. викликала появу розвинутого етапу феодальної формації, що призвело до нової стадії розвитку Київ­ської Русі.

КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ.

Культура Київ­ської держави — яскраве і багатогранне явище, яке було результатом тривалого процесу внутрішнього розвитку східно­слов'янського суспільства і яке увібрало все краще від своїх слов'янських предків та від світової цивілізації. Найважливішою була писемність, що в першу чергу пов'язувалося із хри­стиянством. За словами М. Грушевського, саме «з християн­ством з Греції та Болгарії прийшли до нас наука, освіта, книги... З Болгарії перейняли ми азбуку, письмо слов'янське...». Хоча сам Кирило, як видно з життя св. Кирила, свід­чив, що ще до винайдення слов'янського алфавіту бачив у Криму книгу, писану руськими письменами. Археологічна наука дозволяє нам відносити час оволодіння східними слов’янами неупорядкованим письмом до IX ст. На стіні Софії Київської виявлено азбуку, яка складалася з 27 літер: 23-х грецьких і чотирьох слов'янських — б, ж, ш, щ. Запроваджен­ня християнства сприяло поширенню кирилиці, винайденої Кирилом і Мефодієм. За часів Володимира і Ярослава від­кривалися школи для дітей.

Найдавнішою руською книгою, що збереглася, є «Остромирове Євангеліє», писане у 1056—1057 pp. Якою ж тоді була мова? Адже Київська і Переяславська землі вже у XII ст. іменуються Україною. Ще М. Максимович довів: мова селян Київщини XIX ст. є мовою київських князів. Книжна мова Київської Русі — мова старослов'янська. Як свідчить «По­вість минулих літ», велика частина українських слів змішу­валась кількісно з масивом старослов'янських слів. Інтона­ційний фонд у «Повісті...» та «Слові о полку Ігоревім» — пи­томо український. Ми зустрічаємо в першому джерелі такі українські слова як: жито, сечевиця, зоря, подружжя, вабити, орати, рілля, наймит та багато інших.

Осередками освіти на Русі були церкви та монастирі, вони ж сприяли розвитку літератури та мистецтва. Одним З таких осередків був Києво-Печерський монастир, що виник у часи правління Ярослава Мудрого і заснований вихідцем з м. Любеча на Чернігівщині преподобним Антонієм. Багато В цьому плані зробили видатні діячі православної церкви Никон, Феодосій, Варлаам, Микола Святоша та інші. Печерський монастир був центром не тільки православ'я, а й літо­писання, мистецтв, медицини, він уславлений іменами Нестора-літописця, Іоанна, Симона, Аліпія, Агапіта, Григорія, Даміана і багатьох інших.

Архітектурний стиль Печерського монастиря — поєднання візантійського, українського і російського архітектурного мистецтва.

Крім Києво-Печерського, уславилися в ті часи, як пам'ят­ки архітектури, Софіївський, Ірининський, Георгіївський, Михайлівський Золотоверхий монастирі. Останній був знищений радянською владою в 1934—1935 pp.

При монастирях засновувались бібліотеки, одну з них, сліди якої ми шукаємо і понині, створив у Софії Київській Ярослав Мудрий. При бібліотеках були спеціальні майстерні, де переписувалися або перекладалися з іноземних мов книги як церковні, так і філософські, юридичні, історичні, геогра­фічні та ін.

Розвивалося і літописання. У Софії Київській було укла­дено перший давньоруський літописний звід 1037—1039 pp., написано і проголошено митрополитом Іларіоном «Слово о за­коне и благодати», створено «Изборник» 1073 p. Писемна

культура поширювалася і серед простого люду, про що свід­чать берестяні грамоти, ливарні формочки та ін.

Розвивалась і усна народна творчість — епічні пісні, пере­кази, билини. Була і музична культура. Музика, танці су­проводжували всі родинні, культові та землеробські свята.

Разом із християнством прийшла і монументальна куль­това архітектура. Крім Софії Київської, яка була взірцем, однойменні храми були в Новогороді і Полоцьку. А храм Св. Спаса в Чернігові продовжував традиції Київської Деся­тинної церкви. Унікальною була Успенська церква в Києво-Печерській лаврі (1073—.1078 pp.), основу для якої копали сам князь київський Святослав та ігумен Лаври Феодосій. Коли будувалися собори Московського Кремля, Київську Успенську церкву брали за зразок. Її хрестовокупольний, шестистовпний тип набув поширення на Україні-Русі.

Розвивалися живопис і художнє різьблення. Так, мозаїки Софії Київської виконано зі смальти 177 кольорових від­тінків.

Дійшли до наших днів і твори станкового живопису, пере­важно ікони. Нині маємо «Ярославську оранту» (перебуває в Москві), «Дмитро Солунський», «Свенська (або Печерська) богоматір», «Борис і Гліб» та інші. Особливо прославився на ниві іконописання монах Києво-Печерського монастиря Аліпій.

Високого рівня досягло декоративно-прикладне мистецтво. Цінувалися твори художнього ремесла, виготовлені в техніці черні, а також срібні окуття рогів тура, срібні браслети тощо.

Крім виробів із золота і срібла, існувало художнє метале­ве литво, різьблення на камені тощо. Важливим було і ми­стецтво лікування в ті часи. Монах Києво-Печерського монастиря Агапіт вилікував князя Володимира Мономаха та хво­рих людей. Чудовими лікарями в цьому монастирі були мо­нахи Пімен і Даміан, Микола Святоша, ігумени Антоній і Феодосій. Микола Святоша заснував Микільський шпиталь­ний монастир для хворих, а ігумен Феодосій відкрив у другій половині XI ст. лікарню у Києві.

Таким чином, .з IX ст. по 30-ті роки XII ст. Київська Русь відкрила новий феодальний період в історії народів Східної Європи. Передовий для того часу соціально-економічний і по­літичний лад, вдала зовнішня політика, плідне використання надбань світової цивілізації, духовне і культурне відроджен­ня, пов'язане з прийняттям християнства, сприяли утверджен­ню Київської Русі-України (саме під кінець XII ст. у літо­писах з'являється слово «Україна») як однієї з провідних країн світу.

КУЛЬТУРА УКРАЇНИ-РУСІ ПЕРІОДУ ФЕО­ДАЛЬНОЇ РОЗДРІБНЕНОСТІ. Культура руських земель періоду феодальної роздрібненості розвивалась на спільній основі багатої культури часів Київської Русі. Нові економіч­ні і політичні умови призвели до її демократизації, оскільки до неї залучалися все ширші верстви населення. Поряд із старими відкриваються і нові культурні центри, особливо на західноукраїнських землях. В усіх землях спостерігається вплив фольклору на літературу, дерев'яного будівництва ~г на архітектуру тощо.

Дальшого розвитку набула література. Справу Нестора продовжував літописець Микита, який, ставши монахом Києво-Печерського монастиря, прийняв ім'я Нифонт. У пер­шій третині XIII ст. в монастирі був створений унікальний твір — «Києво-Печерський патерик», оригінальна пам'ятка лі­тератури тих часів про життя іноків монастиря.

Відомий Київський літопис, який охоплює події від III ст. до 1200 р. був створений у Видубецькому монастирі в Києві,

Важливим джерелом вивчення історії культури західно­українських земель є Галицько-Волинський літопис, котрий охоплює події з 1201 по 1291 р. Головний герой твору — князь Данило Галицький. У літописі проводиться ідея сильної великокнязівської влади, єдності Русі.

Культурні традиції Київської Русі були втілені в таких нових видах письменства, як ораторська, житійна та палом­ницька проза. Видатним представником ораторської прози був архімандрит Києво-Печерського монастиря Серапіон (помер у 1275 р.). У його «Словах» відтворено умови життя народу за часів ординської навали. З'являються літературні збірни­ки «Ізмарагд», перекладні повісті «Олександрія», «Троянська історія» та ін.

Розвивалась і перекладна світська література. Так, пере­клад збірника цитат з християнської та античної літератури під назвою «Пчола» з'явився в Україні на межі XII—XIII ст. До збірника «Золотий ланцюг» увійшли відомі твори пропо­відників Кирила Туровського і Серапіона.

Велике значення для збагачення культури південно-західних земель мали зв'язки з Північно-Східною Руссю. У Воло­димирі на Клязьмі здійснено нову редакцію Кормчої книги, яка була основою для волинської редакції 1286 р.

Виникли й суто літературні, художні твори, в яких вті­лилися риси усної народної творчості. У Галичі за князювання Романа Мстиславича творив «премудрий книжник» Ти­мофій (родом з Киева) — автор сповіді про останні роки жит­тя Романа та початок діяльності його сина Данила (біля 1211 p.).

З оригінальних літературних творів слід відзначити «Молєніє Данила Заточника», збірник політичних і життєвих по­рад та афоризмів, написаний у XII —XIII ст.

Найвидатнішим твором поетичної творчості тих часів є «Слово о полку Ігоревім» (1185—1187 pp.). Вся його спо­відь про невдалий похід на кочівників руського князя пройня­та ідеєю об'єднання задля спільного блага. За своєю мовою, образами — це справжній літературний шедевр.

Поширеною була в ті часи усна народна творчість — каз­ки, перекази, легенди, в яких народ оспівував найважливіші історичні події.

Архітектура й образотворче мистецтво України теж розви­валися на самобутній основі. Характерним є поступове про­никнення в будівництво, живопис національних народних рис. В Україні широко будувалися замки, укріплення (замки в Одеську, Новицькому, Луцьку, Хотині). Ведеться будівництво у Києво-Печерському, Дерманському і Уневському монастирях на Львівщині, в Троїцькому монастирі під Острогом та ін.

Розвивається церковна архітектура. Унікальною пам'ят­кою була церква Богородиці Пирогощі на Подолі в Києві (1132 p.), Кирилівська та ін. У 1157 р. зведено пам'ятний князівський палац, Успенський собор і церкву св. Пантелей­мона (1200 р.) у Галичі та ін. Археологи у Галичі та його околицях виявили залишки майже ЗО церков XII—XIII ст.

Літопис наводить яскраву картину спорудження Данилом храму в Холмі: «Звів також (Данило) церкву св. Іоанна (Златоустого), красну і гожу... Прикрасив (Данило) камінням дорогим і золотом також ікони, які він приніс із Києва...» Нові тенденції культурного будівництва виявилися у спо­рудженні підкреслено урочистих храмів: церков Успіння та Іоанна Предтечі у Холмі, храмів Іоанна Богослова та Дмитра у Луцьку (кінець XIII ст.), церкви св. Миколи у Львові, церк­ви Василія у Володимирі-Волинському та ін. В їхній архі­тектурі візантійський стиль переходить у нові форми, присто­совані до місцевого грунту.

На початку XIII ст. монументальна архітектура розвива­лася шляхом ускладнення зовнішніх форм. Будівлі вже мають висотні композиції. Класичним зразком нового стилю стала П'ятницька церква в Чернігові. Тут же в ці часи з'явилися нові ансамблі Єлецького монастиря, Успенський і Борисоглібський собори.

Відомим зодчим був Петро Милоніг, що збудував у Києві кам'яну підпорну стіну під горою, яку розмивали води Дніпра. Це була складна інженерна споруда.

З'явилося багато нових способів у техніці будівництва того часу, У Київській і Чернігівській землях розвивалася техніка будівництва з цегли; у Галицькій — білокам'яна архі­тектура. Чудові зразки такої архітектури містить Львів, за­снований Данилом Галицьким. Літописи писали про нього, починаючи від 1256 p., коли він був уперше згаданий. Харак­терні для Західної України риси архітектури знайшли свій вияв у церкві св. Миколая (XIII ст.), церкві та монастирі св. Онуфрія (церква постала ще за князя Льва у XIV ст.), П'ятницькій церкві (кінець XIII — поч. XIV ст.) та інших пам'ятках архітектури.

Значних успіхів досягли майстри прикладного мистецтва. Славились ювелірне ремесло, керамічна справа, монументаль­ний розпис — оздоблення інтер'єру палаців і храмів тих часів, різьба на кістках тощо. В Києво-Печерському монастирі діяла іконописна майстерня, де, як уже згадувалось, творили Аліпій і Григорій та їх учні. Шедеври їхніх рук розійшлися по багатьох слов'янських землях.

Відомі ікони «Богоматір Печерська» (біля 1288 p.), «Ми­кола з Житієм», «Ігоревська богоматір». Майстерно виконані картини на релігійні теми — зокрема, у Києві — ікона «Борис і Гліб», «Свенська Богоматір», на останній зображено Антонія і Федосія — засновників Києво-Печерського монастиря.

Отже, незважаючи на феодальну роздрібненість, нашестя монголо-татар, князівські міжусобиці, культура України-Русі продовжувала розвиватись, базуючись на кращих традиціях культурної спадщини часів Київської Русі. Багато творів тих часів безповоротно втрачено. Але в цілому, за словами М. Грушевського, «національне культурне житє України XI— XIV ст. представляється дуже інтересно: воно повне життя, руху, енергії, обіцівало багато своїй народности, а на­віть і культурному людському житю взагалі».

Коваленко

Культурні здобутки наших прадідів, за часів Київської держави, були чималі. Можна сказати, що народ наш у ті часи стояв культурою не нижче від західніх сусідів своїх: Німців та иньших, і тільки пізніше великі нещастя спинили культурний розвій нашого народу.

Книжки та школи появилися, як тільки настала християнська віра в нашій землі. Книжки були здебільшого самі церковні, і в школі вчили найбільше християнської віри, з церковних книжок. Від заду­найських слав'ян принесено було не мало перекладів з грецької мови. То були, окрім Св. Письма - житія святих, "хронографи" (літописи та історичні писання) і т.и. Були й такі учені, що знали грецьку мову й могли читати грецькі книжки. Скоро й наші люде почали сами складати книжки: літопис, житія своїх святих (Володимира св., Бориса та Гліба), "поученій" і т.и. Певно, було не мало "писань і свіцьких - про удатних князів, що боролись з ордою, і т.н., тільки до нас трудно було дійти книжкам від того часу, бо вся Руська земля була скоро зруйнована Монголами, й загинули не тільки книжки, а й багато освічених людей, церкви й манастирі, де б могли переховатися писання.

Заціліла одна дуже гарна поема: "Слово о полку Ігореви" (дума про військо Ігореве). У їй виспівується про нещасливу війну князя Ігоря та нньших Сіверських князів з Полов­цями (1185 року). З тієї думи можна бачити, що в ті часи було вже не мало поетичних творів, і що вміли писати гарно, що письменство або література дійшла вже значного розвою.

Так само значно поширені вже були всякі уміння: будувати церкви, малювати, виробля­ти усячину з металів, кісток, каміння. Деякі тодішні роботи наших майстрів були кращі, ніж тодішні роботи у народів західної Європи. З того часу зосталися муровані церкви, дуже гарно збудовані, напр. церква Св. Софії у Київі, або кафедра (собор) у Чернігові.

З тодішніх збірників законів, відомих під назвою "Руська Правда", довідуємося про суд і про кари судові. Найбільше вживалися такі кари: винний мусів заплатити штраф або вину за шкоду або обиду; за пана платити треба було більше, за простого чоловіка - меньше. Як хто кого вб'є, то родичі вбитого мають право мститися - вбити винного, і суд тільки рішав - кому належить право помсти. Дивлячись на грецькі звичаї та закони, хотіли й у нас завести смертну кару та кару на тілі. Тільки сього не хотіли приймати наші люде; кара на тілі вживалась тільки для рабів.

У "Руській Правді" знаходимо багато постанов про купецтво, позички грошей, проценти - те все показує, яку велику вагу в Київі мала торговля.

Тодішні книги писалися мовою задунайських слав'ян (церковною); тільки наші люде иноді поми­лялися й тоді писали слова так, як говорили, і з того виявляється, що говорили тоді в Київській землі по-нашому, по-українсьхому, або староруському. "Слово о полку їгореви" написане мішаниною мови церковної та української.

Ось зразок мови із "Слова о полку Ігореви" - про усобиці князів: "Рекоста бо брат брату: се -моє, а то - моє-же. І начаша князі про малоє - "се великое" молвити, а самі на себе крамолу ковати; а поганії (язичники - орда) со всіх стран прихождаху с побідами на землю Рускую..." Ігор кличе брата Всеволода, а той каже: "Один брат, один світ світлий - ти, Ігорю, оба єсви (єсьми) Святославичі! Сідлай, брате, свої борзії комоні (коні), а мої ти готові, осідлані у Курска напереді; а мої ти Куряни - свідомі кметі: під трубами повиті, под шеломи взлеліяні, конець копія вскормлені, путі їм відомі, яруги їм знаємі..."

Тоді ж відоме вже було й імя України; напр., під р. 1187 у літописі записано, що як умер Переясловський князь Володимир Глібович - "плакашася по нем Всі Переясловці... о нем же Україна много постона".

Культура наших предків ХІ-ХІІІ століття дійшла значного розвитку, та на жаль спинялася й руйну­валася нападами орди з Дикого Поля (степів, зайнятих кочовниками) та усобицями князів, аж поки прийшла велика сила Монгольска та й зруйнувала все, що не було ще зруйновано.

Наш (уривково)

ХРИСТИЯНСТВО СЕРЕД СЛОВ'ЯН (IX століття)

Святі Кирил та Мефодій. В IX столітті болгарський князь Рос­тислав запросив греків, щоб вони прислали йому проповідників христової віри. Грецький імператор послав туди двох учених бра­тів: Кирила та Мефодія. Болгари були неписьменні й швидко за­бували те, що їм говорили брати-проповідники. Тоді Кирил та Мефодій надумались навчити болгар письменству.

Слов'янська грамота. Вони вигадали для них особливу азбуку, яку названо глаголицею, й переклали святе письмо з грецької мо­ви на слов'янську. Всі слов'яни говорили тоді, вважай, однаковою мовою. Тим-то грамота, вигадана Кирилом та Мефодієм, придат­ною стала для всіх слов'ян. З Болгарії вона разом з Христовою вірою стала розходитись скрізь по слов'янських землях.

Є перекази, що святі брати Кирил та Мефодій присилали проповідників грецької віри й в Польщу та Литву. Проповідники ті вихрестили чимало слов'ян, аж по річку Ушицю на Поділлі. Крім того, тиверці та угличі переймали християнство від сусідів своїх дунайських болгар. Найбільша ж частина східних слов'ян вихрестилася за князя Володимира.

Розповісти й списати: Хто такі були брати Кирил та Мефодій? — Кого вони вихрещували? — Що примусило їх вигадати азбуку для слов'ян? — Як вона зветься? — Через що та азбука та грамота розійшлася по ба­гатьох слов'янських землях? — Кого вихрестили посланці Кирила та Ме­фодія?

ВОЛОДИМИРОВІ ХРЕСТИНИ

Занепад поганства. З того часу, як русини завели торгівлю з греками й стали їздити по світах, бачили вони всякі народи та дізналися про всякі віри. Відтоді стали вони помічати, що їх віра не зовсім добра; особливо, як порівняти її до грецької. В подорожах та в розмовах з розумними чужоземцями русини набира­лися нового знання. Світ їм прояснявся й не могли вже вони на­далі вірити, нібито дерево-ідол та було богом. Через те стали ру­сини привертатись до християнської віри. Спершу зрідка, а далі все більше. Багато вихрестилось слов'ян з того часу, як охрести­лася княгиня Ольга. У Володимировій дружині багато вже було християн.

Шукання віри. Соромно стало князеві перед освіченими гре­ками та дружинниками, що він вклоняється деревині та вірить усяким дурницям, й надумався Володимир одкинуться від поган­ства.

Літописець оповідає, що як почули про те сусіди, то стали за­силати до нього своїх місіонерів та намовляти на свою віру.

Приходили німці й навертали його на римо-католицьку віру, приходили камські болгари й закликали до мусульманства, приходили жиди й заохочували до жидівства, а греки — до христи­янства православного.

Вислухав їх усіх Володимир та й послав до їх земель послів, щоб придивилися на місці до всякої віри та й сказали, яка-то з них найкраща. Посланці об'їздили всіх сусідів і сказали Володи­мирові, що кращої віри, ніж у греків, не бачили.

Володимирове охрещення й одружіння. В той час грецькі царі стали просити у Володимира допомоги на непокірного воєводу, що з своїм військом підступив аж під Царгород. Володимир по­слав їм свою дружину, але став вимагати, щоб царі віддали за нього сестру свою Ганну. Царі відповіли, що радніші б порід­нитися з ним та не личить їм, християнам, оддавати сестру за поганина.

Володимир вихрестився й став зватися Василем. Однак грець­кі царі сестри йому не віддавали. Вони вважали за сором для себе одружити сестру з князем такої дикої та неосвіченої землі, якою була тоді Русь. Володимир розгнівався й вдарив на грецькі осади (колонії) в Криму й оточив облогою найбільше їхнє місто Херсонес (Корсунь). Тоді царі послали йому сестру свою Ганну. Володимир одружився з нею в Корсуні й повернув Корсунь гре­кам, як «віно» за царівну.

Розповісти й списати: Коли й через що київські русини стали помічати, що їхня віра недобра? — 3 якого часу русини стали вихрещуватись? — Чи багато вже було християн за Володимира? — Через що Володимир став шукати нової віри? — До яких він вір приглядався? — Яка найбіль­ше вподобалась йому? — Як Володимир охрестився й одружився?

ОХРЕЩЕННЯ РУСИНІВ р. 988

Знищення ідолів. Володимир, як повернувся до Києва, звелів усіх ідолів знищити, порубати та попалити. Старшого бога Перуна, що стояв на княжому подвір'ї, прив'язали до хвоста коневі та й зволікли у Дніпро. Щоб він не прибився до берега, люди бігли вздовж берега й відпихали його. Дехто глузував, гукаючи: «видибай, боже, видибай!»

Схрещення р. 988. Після того Володимир звелів усім киянам зібратись на березі Дніпра. Надійшли грецькі священики, що приїхали до Києва разом з Ганною.

Люди увійшли в воду, а священики стали на березі й прочи­тали над ними молитви. Отак і охрестили ввесь народ гуртом. З Києва священики поїхали по інших містах і вихрещували там усіх.

Князя Володимира за охрещення русинів прозвано святим та рівноапостольним. Однак були й такі слов'яни, що не хотіли зрікатись віри своїх батьків та дідів. То тих княжі намісники силу­вали до нової віри.

Хрещені слов'яни не відразу стали справжніми християнами. Вони довго ще не кидали стародавніх поганських звичаїв, свят та обрядів. Та й не дивно: вони звикли до того з діда-прадіда.

Останки поганства. Свої поганські свята й звичаї вони не раз і до християнських чіпляли, аби тільки не покинути їх зовсім. А тому християнські й поганські свята та звичаї згодом так щіль­но злилися, що часом важко й розібрати, що в тих святах християнського, а що поганського; наприклад, до Різдва Христового приточено коляду, але нею почали виславляти народження Бо­жого Сина, славити Його Матір і ін.; поганська масниця спле­лася з неділею підготовлення до посту; свято «дідів» — з христи­янським поминанням померших; свято Івана Хрестителя — з свя­том Івана Купайла й т. ін.

Деякі поганські звичаї зовсім зникли, деякі перелицювались на християнські, а деякі й до цього часу зостались. Освічені люди їх цураються, а простий, темний народ міцно держиться. Ніхто вже добре й не знає й не розуміє, для чого воно так чи інак робиться, отже роблять: так, мовляв, батьки й діди робили. Ото й є старовина від поганської віри. їх тепер просто звуть «бабськи­ми забобонами».

Розповісти й списати: Що зробив Володимир з ідолами? — Що зробили з Перуном? — Як хрестили народ? — Чи охоче русини вихрещувались? — Що робили з неслухняними? — Чи стали русини після хрестин справж­німи християнами? — Що зроблено з поганськими святами? —Де взялися бабські забобони? — Як пошановано Володимира за хрещення русинів?

Поширення культури. Князь Володимир після того, як одру­жився з грецькою царівною та вихрестився, багато в чім змінив­ся. Освічені люди та священики, що прибули з Греції вкупі з царівною, давали йому чимало розумних порад. Через те він став людянішим. Володимир перестав зазіхати на чужі землі, став дбати про добро свого народу. Він запрошував з Греції священиків, учителів, майстрів, митців та інших розумних освічених лю­дей. Священики навчали віри та доброчинного християнського життя, а вчителі вчили грамоти. Володимир звелів брати дітей у значніших людей й віддавати їх у науку до школи. Майстри будували церкви, гарні хати для простого люду та пишні будин­ки для князя та боярів. Митці (малярі, золотарі, різьбярі й інші) прикрашали ті будівлі чудовими образами, малюнками, позоло­тою та горорізьбою. Од тих приїжджих греків русини навчились віри, грамоти, майстерства, мистецтва й ставали більш освічени­ми, навчались розуміти всяку правду та красу, тобто ставали культурнішими людьми.

Розповісти й списати: Через що перемінилася вдача у Володимира? — Про що він став дбати? — Хто ширив віру, науку й освіту? — Хто роз­повсюджував мистецтва? — Яка від того була користь?

ЯРОСЛАВОВЕ КНЯЗЮВАННЯ (1019—1054)

Ярославове виховання. Новгородці мали більше стосунків з європейськими народами, ніж інші слов'яни, й через те були культурніші за інших слов'ян. Ярослав виріс у Новгороді. Отже, він там був краще вихований, ніж київські князі. Ярослав припадав на одну ногу й був нездатний до військової та ловецької справи, а тому увесь вільний свій час проводив за книжками. Тоді ще не вміли друкувати книжок, а списували їх рукою. Ярослав не тільки наймав для того писарів, а й сам їх списував. Через те він здобув велику на той час науку та освіту.

Зоставшись одиноким господарем спадщини після батька, Ярослав усі свої знання прикладав до того, щоб зробити свою державу міцною й культурною.

...

Поширення культури: а) Церкви. Ярослав дбав про віру Хри­стову. Щоб більше заохотити до неї народ, він будував величні церкви, прикрашав їх чудовими мальованими образами, дорогою різьбою та розкішною позолотою.

Особливо відомі збудовані за нього церкви св. Софії (Мудро­сті) в Києві та Новгороді. Вони збереглися до цього часу й яв­ляють з себе пам'ятки тогочасної умілості.

б) Монастирі. Ті з людей, хто щиро приймав до серця віру Христову, оселялися поблизу церков і присвячували своє життя Богові: вчилися слова Божого, молилися, списували Святе пись­мо, напучували на добро всіх християн, цуралися світських утіх і т. ін. Такі оселі прозвано монастирями, тобто самітніми (від­людними) селищами. В монастирях ченці вчили один одного грамоти, заводили школи, читали й списували Святе письмо та розсилали його по людях.

Монастирі були осередками побожних та освічених людей.

Під час ярмарку до монастирів сходилась сила людей. Там їх навчали християнського життя та давали всяку розумну по­раду. Не раз і бояри та князі відвідували монастирі, щоб знайти собі в ченців добру та чесну пораду. Ярослав любив монастирі й помагав їм.

в) Мистецтво. Духовенство одночасно з християнством шири­ло грамоту, науку та мистецтва. Через те первісна наука й мистецтво були релігійного духу, бо все те робилося для церкви, для віри. Згодом люди стали шукати в науці поради для буденних та господарських потреб і стали пристосовувати мистецтво до світського життя.

г) Наука. Заможніші люди віддавали дітей в науку до людей письменних, звичайно, духовних. Грамоти вчили дітей поодинці або невеликими гуртами. При монастирях священики набирали в науку чимало дітей і вчили немовби в школах. Тоді вчили тільки читати, рідше — писати й зовсім рідко — рахувати. Книги для навчання грамоти були тільки богослужебні та з Святого письма.

Деякі люди не вдовольнялися такою наукою, навчались грець­кої мови та й вчилися далі по грецьких книгах. Однак таких освічених людей було обмаль.

д) Письменство. Освічені люди згодом стали перекладати з грецької мови на слов'янську не тільки богослужебні книги, а й світські. Окрім того, вони переписували книги, перекладені в Бол­гарії та Сербії, а нарешті й самі почали писати. Спершу писали побожні речі (життя святих, казання тощо), а далі стали спи­сувати все, що вважали цікавим. Найбільше писали про те, що діється в державі. Отакі записи названо літописами. В літопи­сах до нашого часу збереглися тогочасні народні оповідання, уривки пісень, літературне писання та всякі документи. Мало який народ має такі цікаві літописи, як наш.

є) Закони. За тих часів люди судилися не по писаних законах, а по звичаях народних. Кому треба було правитись, той приходив на подвір'я до князя й розповідав йому про свою справу. Князь розпитував старих поважних людей і за їх порадою складав свій присуд. По місцях, де князя не було, судили найстарші люди та княжі намісники. Княжі намісники не завше дбали про справедливість. Для того, щоб скрізь суди були однакові й справедливі, Ярослав звелів списати, за які провини, якої кари вимагають на­родні звичаї. Запис той прозвано «Руською Правдою».

За всі провини «Руська Правда» вимагала грошових кар (штрафів): за великі — більших, за малі — менших.

Скрізь по світах так ведеться, що де люди добрі, милостиві, справедливі, там і кари милостиві; а де лихі, розбещені — там і кари жорстокі, тяжкі.

Штраф — кара милостива. Отже, можна гадати, що слов'яни були люди м'якої та доброї вдачі.

Могутність та пишність. За Ярослава Київська держава стала могутньою. Ярославові корилися всі слов'яни, що слухалися раніш його батька, окрім полочан. Сусіди його боялися й поважа­ли. Ярослава знали й поважали по всій Європі.

Сам він був жонатий на Інгігерді (по Христу — Ірині), доньці шведського короля Олафа.

Дочка його Єлисавета була віддана заміж за норвезького короля Гаральда Сміливого. Друга дочка, Ганна, була одружена з французьким королем Генріхом. Посвоївся Ярослав і з багать­ма німецькими та угорськими князями й візантійськими імператорами.

Свою столицю Київ Ярослав прикрасив новими церквами, гар­ними будинками та обгородив валами. В валах вимурував велику браму, якою повинні були в'їздити приїжджі, й побив її золотою бляхою. Браму ту прозвано «золотими ворітьми».

Князювання Ярослава було найпишнішою добою Київської держави.

Розповісти й списати: Через що новгородці були культурніші за інших слов'ян? — Як ширили в той час книги? — Що сприяло Ярославові здо­бути добру освіту? — Од кого Ярослав боронив свою державу? — Хто насунувся на печенігів? — Куди ховалися печеніги? — Як Ярослав боро­нився від них і куди їх загнав? — Що відібрав Ярослав у Польщі? — Як замирився з польським королем? — Чим допомагав вірі? — Що таке монастирі? — Яка користь була з монастирів? — Де найкращі церкви збудував Ярослав? — Як змінялося мистецтво? — Хто розповсюджував науку й як? — Чи були школи й де? — Чи були тоді наші вчені люди й як вони здобували собі освіту? — Що писали наші вчені? — Чим кош­товні літописи? — Що таке закони? — В яких краях нема законів? — Чи можуть культурні люди жити без законів? — Як судилися слов'яни? — Що таке «Руська Правда»? Які вона кари приписувала? — Про що з того можна догадаться? — Як далеко сягало князівство Ярослава? — З ким він посвоївся? — Чим прикрасив свою столицю?

ЗАПОВІТ ЯРОСЛАВА МУДРОГО

Умираючи, князь Ярослав

заповіт своїм дітям покинув,

щоб Україна — Русь, край наш любий — святий,

у руках у синів не загинув.

В заповіті тому написав Ярослав

коротеньке та мудрее слово:

— «Ви любітеся, дітки мої,

та шануйте одно ви одного;

та щоб згода між нами була,

вас бо ненька одна породила,

і тоді вас ніщо не злама,

й не здола вас ворожая сила.

Коли ж буде незгода у вас,

то загинете ви, мої діти,

та загубите й край дорогий,—

буде лихо тяжке він терпіти».

Поховали сини свого князя — отця

та й Вкраїною правити стали;

але батьків святий заповіт

залишили вони, занедбали.

А Україна — Русь, наша мати свята,

повилася у тугу та горе;

розплилося по ній князювання нове,

мов хвилясте неситее море;

брат на брата війною пішов,

сполучившись з чужою ордою.

І заплакала Русь, застогнала кругом,—

полилася недоля рікою...

М. Кононенко

...

«Слово о полку Ігоревім». Про один такий нещасливий похід хтось, мабуть, із спільників того походу написав «Слово о полку Ігоревім». В тім слові він списав похід князя Ігоря Святославо­вича 1185 року на половців. «Слово» те збереглось до нашого часу, як пам'ятка тогочасного письменства.

В нім написано:

ЗАСПІВ

А як би нам по старому

Заспівати пісню, браття,

Про Ігоря, його військо,

Про військове їх завзяття,

Заспіваймо ж, як бувало,

Як чували і як знаєм..

Бо співати по-боянськи

Вже не є звичаєм.

Боян майстер був до пісні,

Боян знав на пісню чари:

Прийде гадка, а він гадку

Орлом пустить аж під хмари,

Прийде друга — а він другу

Пустить вовком по долині,

Гадка третя в нього скаче

Соловейком по калині.

Він згадає давні годи,

Свари давньої години,

І соколів десять пустить

В луг на стадо лебедине.

А що сокіл до лебеді,—

Вже вона співає славу

То старому Ярославу,

То хороброму Мстиславу,

Тому, що в очах касогів

Заколов Редедю хана,—

Інша лебідь заспіває,—

Славить красного Романа.

Не соколів на лебеді

Боян, браття, слав до неба —

Віщі пальці клав на струни:

Грайте, струни, кому треба!

Переклав В. Щурат

ТУГА ЯРОСЛАВНИ

Ой, у ранці ранім рано

Чутно голос Ярославни

«Ой полечу — повітаю

Зегзицею ' по Дунаю,

Омочу рукав бобряний

У воді Каяли білій,

Обітру я князю рани

На могутнім його тілі»...

У Путивлі вранці рано

Та й на башті, на горі,

Там смутная Ярославна

Ревно плаче на зорі:

«О вітре-вітрило,

Ти на віщо, господине,

Війську любої дружини

Супротивно й буйно вієш,

В вічі стріли ханські сієш?

Чи нема тобі блакиті

В небі хмароньки гонити?

А чи мало ще простору

На безкраїм синім морі

Колихати кораблі?

Ой на віщо-ж, лиходію,

Мої радощі розвіяв

По хвилястій ковилі»?..

У Путивлі вранці рано

Та й на башті на горі,

В тяжкім смутку Ярославна

Плаче — тужить на зорі:

Мов зозулька крізь гілля,

Вона тужить — промовля:

«Ой ти, Дніпре, ой Словуто!²

Ти ж пробив єси зімкнуті

Кам'яні твердії гори

І лилієш аж до моря;

Ти ж носив єси байдаки

На половців, на Кобяка

І люлікав, привітний,

Святославові човни.

Принеси ж, о господине,

Мою любую дружину,

Щоб я сюди не ходила,

Рано вранці не тужила:

Щоб збулася туги — горя

І не слала сліз до моря»...

У Путивлі вранці рано

З башти тужить Ярославна;

Мов зозулька зміж гілля,

Вона сумно промовля:

«Сонце світле, сонце ясне!

Всім ти тепле, всім ти красне,—

Ой на що ж ти, господине,

Війську любої дружини

Таке палке — нещадуще,

Що не то уста жадущі —

Спека й луки ізвела

Й тули тугой затягла» ³.

Переклав В. Лиманський

¹ Зегзиця, по-старовинному — зозуля.

² Словута — прізвище Дніпра, від слова «слава».

³ Тули чи сагайдаки — піхви, в яких держали стріли. «Тули тугой затяг­ла» значить, що від великої спеки люди охляли, зневірились, і в них — з туги дже й руки не здіймались, щоб боронитись від половців,

ВОЛОДИМИР МОНОМАХ (1113—1125)

Виховання. Серед онуків Ярославових найбільше вславився Володимир Мономах. Він виріс у Новгороді. Мати його була грецька царівна. Через те що виріс у Новгороді й мав матір грекиню, здобув він більшу освіту, ніж інші князі. В спадщину Володимир одібрав князівство Чернігівське.

...

Заможні пересельці забирали з собою все, що можна було взяти: одежу, скарби, книги, святощі, образи, твори мистецтва, пам'ятки місцевої української культури.

На Вкраїні зоставався тільки зубожілий люд, який мало ціка­вився освітою, книгами та мистецтвом. Од того занепало на Вкраїні культурне життя.

Занепад культури. Поки на Вкраїні була своя держава,— князі, бояри й духовенство дбали про розвиток народної націо­нальної культури: вчили грамоті, писали книжки, будували пиш­ні будівлі, замовляли митцям всякі прикраси для хат, одежі, по­суду й т. ін. Коли ж держава занепала, то не стало кому про це дбати. Що не забрали з собою пересельці до Московщини, те за­гинуло марно: ніхто його не доглянув.

Книги попалили, будівлі розвалили, всякі прикраси приточили до хазяйства та позношували, потрощили. Тільки й зосталося нашої культурної пам'ятки, що забрано було в Московщину пере­сельцями.

Втрата самостійного національного життя довела Україну до занепаду культури.

Розповісти й списати: Хто боявся татар? — Хто татар не боявся й через що? — Хто такі «татарські люди»? — Де їх особливо багато бу­ло? — Як вони порядкувалися? — Що таке «улус Подільський»? — Як хани роздавали князям князівства? — Куди татари частіш їздили за да­ниною?— Через що? — Що з того вийшло? — Куди тікали заможні люди від татарського свавільства? — Через що тікали на Московщину? — Через що московські князі держали в себе твердіший лад? — Що забирали з собою пересельці? — Хто зоставався на Вкраїні? — Що сталося з пам'ят­ками української культури? — Що призвело Україну до занепаду куль­тури? — Які тепер народи не мають свого державного життя? — Яка в них культура, своя чи чужа? — Яка шкода народові тоді, коли він не має своєї культури? — Як народи повинні складати держави?

ЮРІЙ ЛЬВОВИЧ (1300—1308) ТА ЙОГО НАЩАДКИ

«Золотий вік Галичини». Після Льва Даниловича вславився син його Юрій. Він зібрав докупи всі галицькі й волинські землі й став величатись «королем Русі». Юрій був князем могутнім і можновладцем добрим. Люди за його князювання тішилися з спокою та статків. Князювання Юрія вважається «золотим віком» Галичини.

Піднесення культури. За нього найвище розвилася українська культура. Учені люди того часу не тільки перекладали, а й самі вже писали чимало книг. Найбільш відомі тогочасні галицькі літописи. Тоді вже були й свої майстри та митці до всякого діла. Вони робили не тільки по тих зразках, яких навчилися у грець­ких майстрів, а й свої вже вигадували. Мініатюрні малюнки того часу надзвичайно оригінальні та хороші, а робота золотарів сла­вилася як краща за європейську.

Латина. Купці та вчені люди того часу бували в Європі, заво­дили з нею всякі стосунки й переймали від європейської науки все, що там було кращого. В Європі тоді писали все латинською мовою. Тим-то й при княжому дворі для стосунків з Європою заведено було латинську канцелярію та латинські печатки. Наші вчені писали книги не тільки по-нашому, але й по-латинсько­му, чим розносили славу про українську культуру по всьому світі.

Стосунки з Європою багато допомагали освіті та культурі нашого люду. Через те український народ за тих часів був культурнішим, ніж московський.

Розділ митрополій (1303). Київ під той час геть занепав. Ки­ївські митрополити більше проживали при суздальських князях, де було спокійніше.

Року 1299 київський митрополит після одного татарського наскоку зовсім забрався до Суздаля. Тоді галицькі князі попро­сили царгородського патріарха, щоб висвятив їм осібного митро­полита. Року 1303 для Галичини було висвячено окремого митрополита. З того часу православна церква мала двох митрополитів. Один жив у Московщині, а другий — на Вкраїні, в Галичині. Так урвалася й остання нитка, що в'язала докупи Москву й Україну. Тепер вони зовсім розбраталися.

...

Крип’якевич

...

Хрещення. Будову держави Володимир завершив поширенням християнства. Християнська віра появилась у чорноморських кра­їнах вже в перших століттях нової ери і також скоро дійшла вона до такого рухливого центру, як Київ. Є вістки, що князі, які ходили походами на Крим і Малу Азію на початку IX ст., навернулися до християнства; також Аскольд міг бути християнином, бо на його могилі поставлено церкву. За Ігоря частина княжої дружини була вже християнська і складала присягу в церкві св. Іллі в Києві. Нарешті Ольга була християнкою. Але християнство не було ще одинокою релігією: поруч з ним існували ще інші вірування, особливо в Києві, який мав зв'язки з різними країнами. Володимир вирішив дати християнству становище державної релігії.

На це рішення князя, поруч з особистими мотивами, впливали також міркування політичного характеру. Вся Європа була вже християнська і виявляла явну погорду до поганських племен: щоб увійти в коло європейських народів, треба було визнати християн­ство. Християнство могло мати для Київської держави також внут­рішньополітичне значення, бо воно, як державна релігія, нівелювало партикулярні вірування і ставало цементом, що в'язав усі племена, а при тому підносило авторитет князя, якого благословила церква. Володимир розумів також культурне значення християнства, що приносило з собою вищу цивілізацію і нові звичаї.

Що для Володимира християнство мало політичне значення, видно з того, що він своє хрещення сполучив з важливим політич­ним актом,— одруженням з візантійською царівною. Візантійський двір дуже неохоче давав згоду на шлюби членів своєї династії з «варварськими» володарями. Імператор Константин Порфирородний навчав сина, як давати раду з такими «ганебними» жаданнями: треба відповідати, що «на те є заборона,— страшна і непорушна постанова святого і великого Константина». Володимирові нелегко було осягнути свою мету, хоч був володарем великої держави.

Візантійське подружжя. Від часу болгарських походів Святослава відносини між Києвом і Візантією були напружені. Можливо, що спричинялися до того і напади печенігів, яких під'юджували греки. Але в 987 р. імператори-брати Василь і Константин були примушені просити допомоги Володимира проти царевича Варди Фоки*, що підняв повстання. Володимир погодився на це, вислав допоміжний полк на 6.000 вояків, але зажадав за те, щоб імператори віддали свою сестру Анну йому за жінку. Візантійський двір спочатку прий­няв умови князя, але, як небезпека минулася, відмовився виконати свої зобов'язання. Тоді Володимир почав війну з Візантією: пішов походом на Крим і взяв в облогу найбільше тамтешнє грецьке місто — Херсонес-Корсунь*. Володимир виконав удар зі свідомістю що це — найцінніша колонія Візантії, база її впливів на Чорному морі. Херсонес боронився уперто, облога тривала півроку. Але серед населення знайшлися прихильники влади київського князя, вони повідомили Володимира про слабкі місця оборони міста, і Кор­сунь здався. Візантія налякалась успіхів Володимира і остаточно дала згоду на його подружжя: царівна Анна виїхала до Києва. Тоді Володимир пішов на поступки, зрікшися Корсуня на користь Візантії і даючи його, за тодішнім звичаєм, як віно для царівни.

Крим. Відступлення Криму Візантії можемо вважати політич­ною помилкою Володимира. Вже від часів Ігоря Київська держава старалася здобути Крим, як вихідний пункт чорноморської торгівлі і базу до боротьби зі степовими ордами. Посідання Криму забезпечило б українську колонізацію над Чорним морем, а це було найважли­віше питання дальшого розвитку держави. Володимир мав Корсунь у своїх руках, міг його собі залишити і так забезпечити своїй дер­жаві владу над морем. Але князь вище цінив блискуче подружжя з візантійською царівною.

Поширення християнства. Володимир хрестився, мабуть, 988 p., але де саме — в Корсуні, Києві чи Василеві (Василькові) — це справа невияснена. Він дуже енергійно взявся поширювати христи­янство. Наказав скинути і знищити ідоли богів, що стояли перед його двором у Києві, а мешканцям столиці звелів обов'язково хреститись у Дніпрі: «Хто не зайде завтра на ріку, багатий чи убогий, прошак чи робітник, буде моїм ворогом». Пізніший митрополит Іларіон* оповідає: «Не було нікого, хто спротивився б його благо­честивому наказові,— як хто не з любові, то зі страху перед кня­жим наказом хрестився, бо його благовірність із владою була з'єднана». В Києві християнство не зустріло ніякого спротиву; давнє поганство не мало вже життєвих сил і мусило відступити перед релігією вищого типу. Але в деяких околицях хрещення треба було проводити насильно,— так, у Новгороді залишилася приказка про Володимирових воєвод: «Путята хрестив вогнем, а Добриня — мечем». Християнство не всюди могло відразу закоре­нитися, бо й не було достатнього числа місіонерів, що могли б опанувати величезні простори Східної Європи. У дальших місцях ще довгий час залишалося т. зв. двовірство: люди одночасно шану­вали і християнських святих, і давніх богів. В народних віруваннях деякі нові святі прийняли прикмети старих божеств, наприклад, св. Власій став опікуном худоби, яким був бог Волос, св. Ілля зайняв місце Дажбога тощо. Від часу до часу появлялися ще поганські волхви, що піднімали нарід проти християнства, але в Україні ніколи не прийшло до сильнішої язичницької реакції, як це було в Польщі вже за півстоліття після офіційного прийняття християнства.

Перше духовенство прийшло з Криму, під проводом Настаса*, корсунянина, що допоміг Володимирові здобути Корсунь і через те дійшов великого значення при київському дворі. Князь наказав будувати церкви, а в Києві поставив церкву Богородиці, на утри­мання якої призначив десяту частину доходів зі своїх земель,— через що церква дістала назву Десятинної. Київ став столицею першої митрополії. Не знаємо напевно, кому підлягала київська митрополія — чи царгородському патріархатові, чи може болгарсь­кому патріархові в Охріді*. Здається, Володимир не бажав мати занадто великих впливів Візантії і нав'язав церковні зв'язки з Бол­гарією; зрештою болгарське духовенство легше могло порозумітися з населенням, і тому болгарська мова стала богослужбовою. Воло­димир допускав до своєї держави також західне, латинське духо­венство: його гостем був німецький єпископ Бруно*, що проповіду­вав християнство між половцями, а в Турові жив другий єпископ — німець Райнберн.

Впливи Візантії. Внаслідок подружжя Володимира 3 грецькою царівною і поширення християнства, зв'язки України З Візантією стали дуже близькі. На княжому дворі дійшли впливу греки, що приїхали з двором царівни; вони були дорадниками князя і допомагали йому наблизити устрій держави до візантійських зразків. Імовірно Володимир дістав із Візантії володарські відзнаки: на монетах він зображений у діадемі і зі скіпетром. Можливо, що заведено було і окремий двірський церемоніал, до якого у Візантії прикладали велику увагу. Церква скріплювала авторитет князя, давала йому благословення, згадувала його у своїх молитвах, поширювала науку про божественне походження влади. Візантійські впливи про­являлися у праві Київської держави — наприклад, у поглядах на становище рабів, на подружжя та ін. Приписуваний Володимирові церковний устав спирається на візантійське право. Монети Володи­мира також виконані за грецькими зразками. На них уперше по­явився герб, званий тризубом: це родовий знак київських князів, його вживали також наступники Володимира*. Деякі візантійські впливи помітні також у військовій організації Київської держави, в будові укріплень, флоту тощо.

Під візантійським впливом розвивалося також мистецтво. Грець­кі майстри будували Десятинну церкву, а ікони та інші прикраси спроваджено з Корсуня; так архітектура і малярство йшли за грець­кими зразками.

Освіта і письменство були цілком залежні від візантійсько-бол­гарських взорів*. Письмо було здавна відоме в такому живому куль­турному центрі, як Київ, але справжній розвиток письменництва починається щойно з християнством, а першими авторами були духовні особи. Володимир оцінював значення освіти і заснував перші школи: «Послав і почав брати у визначних людей дітей і давати їх на книжну науку, а матері цих дітей плакали за ними, бо ще не утвер­дилися у вірі, плакали як за мерцями». Так в Київській державі проходили основні культурні переміни.

Під кінець життя Володимира Київська держава почала проявля­ти деякі ознаки внутрішнього розладу. Мабуть, старий князь не міг уже втримати державного керма сильною рукою. Володимирові сини, настановлені намісниками різних земель, почали бунтуватися проти батька. Найстарший Святополк, що князював у Турові, ввій­шов у якісь інтриги з своїм тестем, польським князем Болесла­вом, так що Володимир відібрав йому князівство. Другий син, Ярослав, не хотів платити данини з Новгороду, і Володимир загрозив йому збройним походом. Поза амбіціями князів крилися тут відосередні* стремління окремих земель. Коли ж Володимир умер (1015), між князями почалася боротьба.

...

«Руська Правда». Внутрішню організацію держави Ярослав спирав на місцеву аристократію, на клас бояр, що вже дійшли до великого зросту. Варяги вже цілком утратили значення — востаннє вони згадуються в нашому літописі 1036 р. Всі Ярославові воєводи були місцевого роду, як Константин — син Добрині, Вишата, Іван Творимирич. У головних городах Ярослав посадив своїх синів, зв'язу­ючи так населення з династією і державою.

Найважливішим державним актом Ярослава було списання за­конів у славній «Руській Правді». Правні приписи існували в Київсь­кій державі вже в часи Олега і Ігоря, як це видно з договорів із Візантією, але розвиток нових економічних і соціальних відносин вимагав нової кодифікації права. Нових приписів особливо вимагав зріст приватної власності княжих земель, в яких треба було устій-нити права власника, обов'язки підданого населення і ін. Руська Правда має значення не тільки як пам'ятка законодавства Київсь­кої держави, але також як джерело до пізнання розвитку державної організації і господарства — так, як капітулярії Карла Великого*.

Культура. Під владою Ярослава високо піднеслася культура України. Князь оточував особливою опікою свою столицю Київ. Він поширив місто, заснував т. зв. Новий, або Великий город, зайнявши для нього місце, де відбувся останній бій з печенігами. Город був укріплений валами, дерев'яними заборолами і мурами; в чотирьох місцях були в'їздові брами, найславніша з них — Золоті Ворота, по­будовані 1036 р. В Старому городі Ярослав поставив новий княжий двір, в Новому збудував собор св. Софії, прикрашений фресками і мозаїками. Київ зріс у велике місто. Німецький хроніст Тітмар* з оповідань вояків, які бували в Києві, оповідає, що місто мало 400 церков, 8 торговиць і силу-силенну народу. Бременський єпископ Адам* називає Київ «суперником Константинополя і преславною окрасою східної церкви». В Києві поселилися різні чужинецькі колонії — греки, хозари, скандинавці, німці та ін.

Ярослав — так само, як Володимир — дбав про піднесення осві­ти. Літопис оповідає, що він сам залюбки розчитувавсь у книгах

«днями і ночами», збирав «писців», тобто копіїстів і письменників, і доручав їм переписувати книги та перекладати з грецької мови; таким способом зібрав він велику бібліотеку і примістив її в храмі св. Софії. Появилися тоді перші письменники місцевого роду; най­визначнішим між ними був митрополит Іларіон*, проповіді якого виявляють високу письменницьку культуру і широкі державницькі погляди. Немале значення для' зросту культури мав заснований в цьому часі Печерський монастир, під проводом ігуменів Антонія* і Теодосія*. Літописець так характеризує діяльність двох князів-просвітителів: «Як то буває, що один зоре землю, другий засіє, а інші жнуть і їдять багаті овочі, так і тут: батько Ярослава зорав і зрушив землю, просвітивши хрестом, а Ярослав, Володимирів син, засіяв книжними словами серця вірних, а ми жнемо, користуючись з книжної науки».

...