Історія_Української_Культури

Рекомендована література

Баран В.Д. Давні слов’яни / В.Д. Баран // Україна крізь віки: в 15 т. — К. : Альтернативи, 1998. — Т. 3.

Закович М.М. Культурологія: українська та зарубіжна культура / М.М. Закович. —

К. : Знання, 1994.

Мифы народов мира: энцикл. в 2 т. / главн. ред. С.А. Токарев. — М. : Большая Рос.

Энцикл., 1998. — Т. 2.

Попович М. Нарис історії культури України / М. Попович. — K. : АртЕк, 1998. —

728 с.

Кордон М.В. Українська та зарубіжна культура: курс лекцій / М.В. Кордон. — К. :

ЦУЛ, 2002. — 508 с.

Культурологія: теорія та історія культури : навч, посіб. / за ред. 1.1. Тюрменко, О.Д. Горбула. — К. : Центр навч, літ., 2004. — 368 с.

Никольский В.К Очерк первобытной культуры / В.К. Никольский. — М. : Пг., 1923.

— 232 с.

Лосев O.A. История Украины (древнейшее время — начало XXI в.) : учеб. пособие / O.A. Лосев. — Симферополь : Атлас-компакт, 2010. — 452 с.

Сугробова Ю.Ю. Культурологія для вітчизняних студентів медичних вузів : навч, посіб. / Ю.Ю. Сугробова. — Сімферополь : Бизнес-информ, 2008. — 185 с.

Sugrobova J.J. Culture studies / J. J. Sugrobova // Manual. — Simferopol: Бизнесинформ, 2008. — 182 p.

Сугробова Ю.Ю. Культурологія : навч, посіб. / Ю.Ю. Сугробова, І.Д. Карпова. — Сімферополь : Форма, 2010. — 368 с.

Sugrobova J.J. History of Ukrainian culture / J.J. Sugrobova // Manual. — Simferopol : CSMU Press, 2011. — 152 p.

Храпунов И. H. Древняя история Крыма / И.Н. Храпунов. — Симферополь : Сонат,

2003. — 192 с.

72

Розділ З

КУЛЬТУРА КНЯЖОЇ ДОБИ

3.1.Передумови розвитку культури Княжої доби

Княжа доба в культурогенезі українського народу характеризується вагомими здобутками в усіх галузях суспільного життя та суттєвими досягненнями в духовній і матеріальній культурі. Культурне піднесення було зумовлене низкою чинників, зокрема, становленням на давньоруських землях державності, розвитком феодальних відносин, активізацією торговельних взаємин, налагодженням міжнародних зв’язків, відокремленням ремесла від сільського господарства та виникненням міст.

Особлива роль у розвитку культури в означений період належить хрещенню Володимиром Великим 988 р. України-Русі. Прийняття нової релігії спричинилося до становлення й розвитку новітніх видів духовної культури: книгописання, сакрального будівництва, монументального живопису (техніки фрески та мозаїки), іконопису, книжкової мініатюри, освіти та науки.

Християнство виступило своєрідним каталізатором державотворчих і культурних процесів Київської Русі, сприяло поширенню найкращих досягнень візантійської культури на давньоруських землях. Особливо це було відчутно на початковому етапі християнізації, оскільки давньоруська література розвивалася в руслі візантійських канонів, які визначали літературні жанри (житія, проповіді, повчання); іконопис відповідно до іконописного канону характеризувався статичністю й абстрактністю; в архітектурі набуває поширення візантійський стиль зодчества, запозичується техніка кам’яної та цегляної кладки, а також проникають й утверджуються художні особливості таких видів монументального живопису, як фрески та мозаїки. Але запровадження християнства й запозичення окреслених елементів духовної культури відбувалися не механіч

73

но, а постійно переосмислювалися з огляду на місцеві художні традиції, творчо інтерпретувалися й, таким чином, набували національного забарвлення.

Культура Київської Русі розвивалася в руслі світових мистецьких тенденцій, проте сформувала оригінальні, властиві тільки їй художні риси. Це найбільш яскраво виявилося в містобудуванні, у композиції архітектурних ансамблів й окремих споруд, самобутності декоративно-прикладного мистецтва та пластики.

Культурний поступ населення Київської Русі відбувався на базі місцевих усталених мистецьких традицій, язичницької міфології, календарної обрядовості, музичнопоетичної творчості, які відображали органічний зв’язок людини з природою. У мистецтві Давньоруської держави сформувалося оригінальне явище, зумовлене релігійним синкретизмом (двовір’ям), адже тривалий час на її теренах співіснували християни та язичники, а мистецтво нової релігії накладалося на художні традиції давньослов’янської язичницької культури.

3.2.Освіта

З прийняттям християнства освіта Київської Русі набула якісно нового характеру. Утвердження нової релігії зумовило необхідність у створенні шкіл, у яких могли б здобувати освіту перекладачі та переписувачі церковної літератури, духовні особи, будівничі храмів, іконописці, дипломати й державні мужі.

Письмові джерела свідчать, що відкриття першої школи в Києві датується 988 р. і пов’язано з хрещенням. Князь Володимир Великий відкрив школу «книжного вчення» при Десятинній церкві, у якій навчалося 300 дітей зі знатних родин. Діти мали бути ізольовані від домашнього впливу батьків, які навіть після прийняття християнства продовжували дотримуватися язичницьких звичаїв і традицій. Аналогічні навчальні заклади були відкриті в Новгороді, Чернігові, Володимирі, Полоцьку та інших містах Київської Русі.

В XI ст. у княжій державі відбувається поширення різних типів шкіл. Окрім шкіл «книжного вчення», тут діяли монастирські, школи грамоти, жіночі школи, було популярне кормильство.

Школи книжного вчення — це навчальні заклади підвищеного типу, де освіту здобували ті особи, які вже були письменними. Такого типу освітні заклади відкривали при дворах удільних князів. За зразком західноєвропейських шкіл тут викладали «сім вільних мистецтв». Відповідно до цього було передбачено опанування двома циклами: «тривіумом» і «квадріумом». Перший охоплює вивчення граматики, риторики й діалектики, а другий — арифметики, геометрії, астрономії й музики. Молодь готували до діяльності в різних галузях державного та церковного життя.

Монастирські школи діяли при монастирях. У них здобували освіту як майбутні ченці, так і світські особи. Зміст освіти для вихідців зі знаті передбачав опанування надбаннями західноєвропейської середньовічної освіти

74

й підготовку до високих посад у церковній ієрархії, а представники простолюддя вчилися читати та писати й готувалися до богослужінь. Монастирські школи УкраїниРусі значно випередили школи європейських країн, оскільки освітній процес у них ґрунтувався на раціонально-практичному принципі. Навчання здійснювалося методами систематичних настанов, аналізу проблематики християнського віровчення з подальшим обговоренням. На відміну від європейських шкіл, де вчили латиною, навчання на Русі проводилося рідною мовою. У школах діяв статут, відповідно до якого перед майбутніми ченцями ставилися суворі вимоги: сподвижницька діяльність, грамотність, щоденна робота з книгами, тлумачення складних і незрозумілих місць у духовних творах менш досвідченим монахам і пастві, а також знання іноземних і живої розмовної мов, особливостей навчання лічбі й читання.

Школи грамоти відкривалися при церквах переважно в містах. Серед учнів шкіл були діти бояр, купців, посадників, лихварів, заможних ремісників. Утримувалися ці навчальні заклади за рахунок батьків, тому для бідних людей навчання було недоступним. Дітей учили читання, письма та лічби. Навчання проводилося за абеткою, яка складалася з 32 літер. Як підручники використовували Євангеліє, Псалтир, Молитвослов та інші богослужбові книги. Учні здобували практичні навички ведення діловодства, складання листів, договорів, цифрових рахунків тощо. Учителями були служителі церкви. Здійснювалося також і патріотичне виховання на основі билин, пісень, казок, оповідей учасників військових походів проти татаро-монгольських набігів.

Жіночі школи — навчальні заклади для виховання та навчання дівчат із шляхетних родин, у яких, окрім грамоти, навчали рукоділлю. Перше в Європі жіноче училище відкрито при Андріївському монастирі 1086 р. онукою Ярослава Мудрого Анною Всеволодівною.

Кормильство — форма домашнього виховання феодальної знаті. Для своїх малолітніх дітей князі підбирали так званих кормильців із числа воєвод і знатних бояр, які виконували роль і наставників, і управителів.

Про прогресивність освітньої справи в Київській Русі свідчить той факт, що в середньовічній Європі для жінок навчальні заклади були недоступними. Як наслідок, жінки зі знатних родин у Руській державі вирізнялися неабиякою освіченістю. Дочка князя Ярослава Мудрого королева Франції Анна прославилася своєю освіченістю. Вийшовши заміж за французького короля Генріха І, який був неписьменним (на шлюбній угоді княжна поставила підпис, а король — хрестик), привезла до Франції чимало книг і часто підписувала королівські угоди.

Загалом у Західній Європі Київ прославився своїми досягненнями в галузі освіти. Представники влади, духовенства Київської Русі були високоосвіченими людьми, князі володіли кількома мовами, а ремісники писали, вирізьблювали, викарбовували на виробах ім’я майстра. У Київ приїжджали на навчання іноземці з усієї Європи, серед яких нерідко були й престолонаслідники королівських дворів.

75

Про розвиток педагогічної думки Київської Русі свідчать різноманітні писемні пам’ятки, твори перекладні й оригінальні, написані вітчизняними авторами. Найдавніші праці, присвячені проблемам навчання та виховання, датуються XI ст., серед них такі перекладні праці, як «Бджола», «Злотоуст», Ізборники Святослава та ін.

«Бджола» — збірка, складена у Візантії й перекладена в Русі. До праці ввійшли цитати зі Святого Письма, афоризми й висловлювання отців церкви, античних філософів Демокріта, Сократа, Платона, Арістотеля. Основна мета збірки — ознайомлення читача з правилами християнського життя. Особливу увагу звернено на значення та необхідність виховання й навчання, роль позитивного прикладу дорослих у формуванні особистості дитини тощо. «Златоуст» — збірник окремих промов і висловлювань отців церкви. Два Ізборники Святослава 1073 і 1076 років — збірники псалтирів, молитвословів, текстів античної літератури пізнавального характеру. Зміст «Ізборника» 1073 р. містить 383 статті, викладені у формі запитань і відповідей, а 1076 р. — 44 статті виховного, навчального змісту, часто звернені до дітей, приміром, «Повчання дітям Ксенофонта» та ін.

Майстерність і точність перекладів свідчать про те, що давньоруські тлумачі дуже добре володіли знаннями іноземних мов, досконало орієнтувалися в літературі, побуті, звичаях і традиціях народу тієї країни, з мови якої здійснювався переклад.

Найдавнішою вітчизняною літературною пам’яткою, у якій порушуються педагогічні проблеми, є «Слово про закон і благодать» (1037—1050), написане київським митрополитом Іларіоном. Це був виступ митрополита перед Ярославом Мудрим і прочанами Київського храму св. Софії. Для цього твору характерний стиль проповідницької церковної традиції. Митрополит виступив на захист віри й моралі, відводячи християнству провідну роль у вихованні моральності та забезпеченні майбутнього Київської держави. У «Слові...» він високо оцінив освіченість, а головною метою виховання визначив підготовку молоді до служіння рідній землі та захисту її від нападників.

Найбільшим досягненням педагогічної думки Київської Русі XII ст. було «Повчання» київського князя Володимира Всеволодовича Мономаха. Це перший у середньовічній Європі педагогічний твір, написаний світською особою, в якому визначено правила високої особистої та суспільної моралі. У творі порушуються важливі питання християнського, морального, трудового та патріотичного виховання. Володимир Мономах обґрунтував важливість прикладу у вихованні. Як зразок для наслідування він наводить життєвий досвід свого батька та власні вчинки, гідні наслідування, наголошуючи, що молодь має бути старанна в навчанні, віддана Батьківщині, працьовита. Володимир Мономах заклав основи гуманістичного виховання, закликаючи до милосердя, добродійного ставлення до дітей-сиріт і вдів. Висловлені в «Повчанні» ідеї знайшли продовження в українській педагогічній думці та в інших слов’янських народів.

Таким чином, прийняття християнства зумовило формування особливої системи навчання й виховання, до якої увійшли різні типи шкіл для всіх

76

верств населення. Проте розквіт освітньої справи в Київській Русі був надовго перерваний навалою орд Батия, що не дало змоги руським школам підвищеного типу досягти рівня Болонського, Паризького та інших західноєвропейських університетів. Той факт, що Київська Русь 250 років жила під іноземним гнітом, суттєво вплинув на стан освіти, як і на інші ділянки духовного життя, що зазнало нищівного впливу, у результаті чого рівень освіченості населення знизився, а культурні зв’язки із Заходом послабилися.

Освітні традиції Київської Русі успадкувала й продовжила розвивати ГалицькоВолинська держава. У Галицько-Волинському князівстві, як і в Київській державі, діяли різні типи шкіл, які перебували на утриманні держави, церкви або функціонували на пожертви приватних осіб. Перші навчальні заклади були засновані в Галичі, Звенигороді, Перемишлі. Серед них літописці згадують школу «книжного вчення» Ярослава Осмомисла, яка знаходилася при Успенському соборі в Галичі. У багатьох містах і селах держави діяли школи грамоти і школи майстрів грамоти, в яких навчали дітей читання, письма, лічби та церковного співу.

В освітній системі Галицько-Волинського князівства остаточно склався тип української елементарної приватної домашньої школи — школи-дяківки, яка згодом в умовах чужоземного гніту відіграла важливу роль у збереженні української писемності. Учителями в такого типу школах були дяки, які часто були єдиними в містечку, хто знав руську азбуку, умів читати й писати слов’яноруською мовою.

Освіта в давньогалицькій державі була доступною не тільки дітям суспільної верхівки, але й простого люду. Як приклад, митрополит Петро, син бідного селянина, сирота, зміг одержати в XIII ст. на Волині таку освіту, що посів найвищий щабель у церковній ієрархії.

Шкільництво Галицько-Волинського князівства відрізнялося від системи освіти в Західній Європі тим, що навчання проводилося рідною мовою й освіта була доступна жінкам, а від Київської Русі тим, що освіту могли здобувати не тільки дочки князів і бояр, але й усіх суспільних верств.

Діти князів, бояр, духовенства та купців мали змогу навчатися за поглибленою програмою в приватних учителів у домашніх умовах. Окрім розумового, морального й фізичного виховання, у Галицько-Волинському князівстві значна роль відводилася військовій підготовці молоді.

Дослідники історії освіти стверджують, що саме розвиток шкільництва привів до економічного процвітання, налагодження широких дипломатичних і торговельних зв’язків, досягнення в науці, мистецтві та державному будівництві ГалицькоВолинського князівства.

3.3.Книгописання і література

Писемність існувала в Київській Русі ще в дохристиянський період, проте її зразки, що виконувалися, можливо, у вигляді вузликового письма, а та

77

кож «чертами і різами» на бересті та дерев’яних дощечках, до наших днів не збереглися.

Важливим свідченням наявності писемності в язичницькі часи е договори русичів з греками 911, 944 та 970 років, князів Олега, Ігоря й Святослава, зміст текстів яких зберігся в «Повісті минулих літ».

Розвиток освіти, спричинений хрещенням Давньоруської держави, сприяв поширенню писемності, книгописанню та утвердженню книги в духовному житті народу. Найдавніші книги писали на тонкій шкірі — пергаменті. Спочатку це були привезені з Греції й Азії досконало вичинені шкіри віслюків, а згодом — місцеві, виправлені телячі шкіри. Чорнило виготовляли самі писарі з різних природних матеріалів, зокрема кори дуба або вільхи, вишневого клею, борщу, квасного меду тощо. Писали гусячим пером.

Із прийняттям християнства в давньоруській писемності утверджується новий слов’янський алфавіт — кирилиця, яку близько 982 р. створили рівноапостольні просвітителі, ченці з Болгарії Кирило (Костянтин) і Мефодій. Вони жили в м. Солуні (Салоніки) у слов’янському оточенні й для створення єдиної мови для слов’ян узяли за зразок грецьку абетку й граматику, а також знайдені в Херсонесі «роуськсьі песьменьг>. Її азбука складається із 43 літер, з яких 24 — грецькі, а 19 — оригінальні слов’янські. Винайдення кирилиці й переклад «солунськими братами» Святого Письма та інших церковних книг започаткували утвердження християнства серед слов’ян.

Учні й послідовники Кирила та Мефодія створили значну частину церковної лексики, так звану церковнослов’янську, або старослов’янську, мову. Проте русичі майже одночасно із засвоєнням кирилиці почали писати мовою, дещо відмінною від церковнослов’янської.

Давньоруський різновид кириличного письма, який стали застосовувати в усіх сферах життя, окрім церковної, одержав назву давньоруської мови. Оскільки усталених правил для цієї мови не було, то в різних куточках держави вона мала певне регіональне забарвлення. Це дає змогу дослідникам визначати ймовірне місце написання пам’ятки, а також робити висновки про походження автора того чи іншого твору, рівень його церковної освіти.

У багатьох давньоруських писемних пам’ятках учені знаходять ознаки подібності з майбутньою живою українською мовою, навіть при тому, що ці твори часто переписувалися в інших землях Київської Русі. Риси української мови пізніших українців простежуються в Остромировому Євангелії, «Ізборнику Святослава», а також в Архангельському Євангелії 1092 р.

Найстаріші давньоруські рукописи писали каліграфічним письмом, так званим уставом. Для цього письма характерна простота, бо в ньому переважали прості лінії, відносно правильні кути або часті кола. Пізніше устав трансформувався в напівустав

— письмо ламане, неправильне з літерами над рядками. Як в уставі, так і напівуставі кожну літеру писали окремо від інших. Потім літери одного слова почали писати поруч, і так сформувався скоропис.

78

Книгописанням займалися ченці, священики, диякони. У Печерському монастирі як переписувач великої слави зажив чернець Іларіон, що «знав зручно книги писати й днями та ночами писав їх у келії блаженного Теодосія».

Із часом кількість фахових переписувачів зросла, виник розподіл праці: одні переписували текст, інші малювали ініціали (перші літери на сторінці) і книжкові мініатюри.

Праця переписувача була важкою й потребувала великих зусиль. У старих рукописах трапляються записи, у яких переписувачі з гумором відгукувалися про свою роботу, приміром: «Радується купець, як вернеться додому, а корабель, як прийде до тихої пристані, а віл, як визволиться з ярма, — так радується писець, як побачить останній лист». Можна натрапити також на побожні зітхання переписувачів на зразок «О Господи, поможи, о Господи, поспіши, дрімота непоборна, в цім рядку я помилився...».

У Київській Русі книги дуже високо цінувалися. Князь Володимир Василькович за один молитовник заплатив 8 гривень, тоді як ціле село придбав за 50. Книги оправляли в міцну обкладинку, зроблену з дерева, обтягнуту шкірою. Часто їх оздоблювали срібною оправою та багатою орнаментикою.

Люди дуже берегли власну книгу: записували на ній своє ім’я й ставили застережливі записи-попередження на той випадок, якщо комусь заманеться її привласнити.

Особливу увагу книгописанню приділяли князі. Так, Ярослав Мудрий заснував майстерню-екрипторій, де писарі перекладали й переписували з іноземних мов книги.

Улітописі сказано, що він звеііів багато книг переписати й склав їх у храмі св. Софії. При Софійському соборі 1037 р. створено першу державну бібліотеку-кни-

госховище, книгами якої забезпечувалися новозбудовані церкви по всій країні. За підрахунками дослідників, у цій бібліотеці налічувалося близько 900 примірників рукописних книг.

Писемною пам’яткою, що вийшла з київської книгописної майстерні при храмі Софії Київської, є Реймське Євангеліє, яке датується 40-ми роками XI ст. Це книга кишенькового формату, призначена для особистого користування. Нині зберігається в Реймсі (Франція). Вона належала дочці Ярослава Мудрого Анні, яка, узявши шлюб із Генріхом І, привезла її до Франції. Дослідники стверджують, що Реймське Євангеліє

— найдавніший зразок київської писемної школи.

Література Київської Русі охоплює твори, перекладені з іноземних мов, та оригінальні літературні праці. За змістом перекладну літературу поділяють на сакральну та світську. До сакральної літератури належали богослужебні книги — Святе Письмо, молитовники, требники; житія святих — агіографи; патерики — збірники коротких розповідей про ченців, аскетів; кормчі книги — пам’ятки церковного права, церковні статути; історичні хроніки; гомілетика — урочисті проповіді на християнські свята.

Тематика світської перекладної літератури була обширною, від військової («Александрія», «Троянська війна»), природничої («Фізіолог», «Шестиднев») до

79

повчальної (збірники з біблійними висловами й афоризмами, фрагментами з творів філософів та істориків на морально-етичну проблематику).

Першим оригінальним літературно-церковним твором у Київській Русі є «Слово про Закон і Благодать» (написане між 1037 і 1050 роками), автором якого був митрополит Іларіон — перший глава церкви руського походження. Праця належить до полемічної й панегіричної (похвальної) літератури.

У творі автор намагається довести, що християнство на Русі прийнято не через зовнішній тиск, а завдяки мудрості Володимира Святославовича. Таким чином, він виступив проти гегемонії Візантійської церкви і її спроб установити панування в духовному житті Київської Русі.

Митрополит Іларіон уперше в давньоруській літературі окреслює образ ідеального правителя. Він обґрунтовує ідею княжої влади й обстоює принцип прямого престолонаслідування. Називаючи Володимира рівноапостольним, висловлює міркування щодо зарахування князя до сонму святих. Людей на Русі, які прийняли християнське віровчення, він називає «новими» і вважає, що за ними майбутнє.

Іларіон, посилаючись на Біблію, намагається переконати, що Закон, який дав Господь через Мойсея «обраному» народові, завдяки Благодаті та Істині, які приніс усім людям Ісус Христос, робить рівними перед Богом всі народи. Тому, на його думку, Русь, яку хрестив Володимир, не потребує духовної опіки ззовні.

Оригінальними зразками давньоруської літератури є літописи. Традиція літописання склалася у Києві в X ст., звідки й поширилася всією територією Русі. Літописання велося у Переяславі, на Волині, у Галичі, у Новгороді, у Володимирі-на-Клязьмі та інших удільних князівствах. Авторами літописів були ченці, ігумени придворних монастирів, представники князівської адміністрації й навіть самі князі.

Найдавніші з літописів — Київський (близько 1037), Києво-Печерський (1037), Новгородський (1079) відомі за згадками, проте донині не збереглися.

Дослідження свідчать, що практично всі пізніші літописи в основі мають київський літописний звід, відомий під назвою «Повість минулих літ», написаний, імовірно, ченцем Києво-Печерської лаври Нестором. «Повість...» укладено близько 1110 р. Згодом, 1116 р., вона зазнала редакції та доповнення ігумена Видубицького монастиря Сильвестра, а також 1118 р. одного з прибічників Мстислава Володимировича, після чого була суттєво змінена.

До цих днів твір дійшов у двох літописних зводах: Іпатіївському та Лаврентіївському. Лаврентіївський літопис зберігся в єдиному списку, написаному ченцем Лаврентієм у 1377 р. Іпатіївський (від назви Іпатіївського монастиря під Костромою, звідки походить список) датується XV ст. Дві версії славетної пам’ятки давньоруського літописання мають певні відмінності за змістом і пафосом, але в українській історіографії вважають Іпатіївський список автентичнішим, пов’язаним з українськими землями та менше спотвореним пізнішим редагуванням. «Повість минулих літ» демонструє релігійність, патріотизм, моралізаторський стиль — характерні ознаки всієї давньоруської літератури.

80

У«Повісті минулих літ» містяться історичні знання не тільки русичів, але й досягнення європейської історичної думки, традиції візантійської духовної культури. Вступна частина літопису відтворює панораму світової історії, показує місце Київської Русі на політичній карті тодішнього світу, аргументує ідею взаємозв’язку історії всіх народів.

У«Повісті...» розповідається про зародження давньослов’янської держави та її столиці Києва, про військові подвиги русичів, народні заворушення, княжі міжусобиці.

Очевидно, що джерельною базою «Повісті...» стали Біблія, візантійські хроніки, зокрема «Хроніки» Георгія Амартола, житія святих, приповідки Соломона тощо. До цього літопису ввійшли попередні літописні зводи, «Повість галичанина Василія» (1097), «Ізборник Святослава», церковні повчання, усні перекази. Увійшли до літопису

йофіційні державні документи, зокрема договори русичів з греками.

Своєрідним літописним твором, що дійшов до нас написаним у формі літописуавтобіографії, є «Повчання» Володимира Мономаха. Цей твір відомий у літературі під назвою «Повчання Мономаха своїм дітям» і охоплює період від 1066 до 1117 років.

Автор «Повчання» на прикладі власного життя розмірковує над проблемою добра й зла, грішного й праведного. У праці виділяється три частини. Перша з них — це звернення від імені князя Ярослава Мудрого до синів із закликом жити в мирі й дружбі, не переступаючи кордони. «Якщо будете жити у ненависті та в роздорах, — наголошує автор, — то самі загинете та загубите землю батьків і дідів своїх, придбану їх власного працею».

У другій частині твору Володимир Мономах аналізує обов’язки щодо ближнього та повинності доброго керманича: допомагати бідним, опікуватися вдовами й сиротами, не допускати смертної кари.

Третя частина присвячена розповіді про життєві небезпеки, в яких опинявся князь. Аналізуючи їх, автор робить висновок, що вийшов неушкоджений із різних скрутних ситуацій тільки тому, що без Господньої волі у світі ніщо не відбувається.

Повчання Мономаха органічно поєднуються з його молитовними зверненнями до Бога та Богородиці, в яких він просить спасіння, захисту від ворогів, людей, які чинять беззаконня, а також, що важливо як приклад для наслідування, від власної гордості та суєти мирської.

Мудрий князь звертається до дітей із закликом жити по справедливості, не дозволяти сильним зневажати людей. Як приклад для молодих князів Мономах згадує свого батька Всеволода, який вивчив п’ять іноземних мов, а також свій життєвий шлях, упродовж якого трудився не покладаючи рук і не надіявся ані у великих, ані в малих справах на посадників і биричів.

Завдяки «Повчанню» Володимира Мономаха сформувався ідеальний образ мудрого й справедливого державного керманича, яким князь бажав бачити не тільки своїх синів, але й князів-васалів. Дослідники стверджують, що у

81