Історія_Української_Культури

ні елементи. Ці глобальні складники отримують належну оцінку в системах національної культури. Одні елементи зазнають суттєвих змін, інші частково або повністю адаптуються, деякі, зрештою, повністю елімінуються із соціокультурного простору. Поєднання традиційних норм української культури із сучасними ціннісними тенденціями глобальної світової культури формують необхідний баланс для утвердження адекватних, прогресивних умов розвитку культури в цілому та створюють механізми, які забезпечують дотримання цих умов.

Нормативна сторона культури яскраво виявляється у звичаях та обрядах. Звичаї — це історично сформовані способи поведінки, що мають вигляд доцільних дій, які здійснюються людьми тієї або іншої спільноти через трудову діяльність, під впливом громадської думки, задля відтворення зразка. Звичаї передаються з покоління у покоління. Набравши форми певного стереотипу поведінки, звичай регулює діяльність людей.

У ролі регуляторів культури поведінки людини постають не лише норми, але й зразки поведінки. Норма характеризує як вже досягнуте суспільством, так і те, що має статус загальної вимоги. Взірець — це найкраще, що досягнуте суспільством, найбільш наближене до ідеалу. У процесі історичного розвитку людства певні зразки поступово перетворюються у загальну норму поведінки, згодом їм на зміну приходять нові, досконаліші. У цьому й виявляється регулятивна роль зразка.

Адаптаційна, інтегративна та ідентифікаційна функції культури

Культура — це все, що штучно створено людиною, чи те, що людина або суспільство отримує не від природи, а від власної діяльності. Перетворювальна діяльність виконує функцію адаптації до середовища існування. Для людини, яка творить культуру, розрізняють різні типи адаптації: адаптація у природі, адаптація культурних надбань у суспільстві, адаптація особистісних культурних цінностей у соціокультурному просторі.

Біологічний вид Ното заріепз не має своєї ексклюзивної біологічної ніші на планеті. Для того щоб вижити, людина створює культурне середовище. Адаптаційна функція полягає у тому, що культура забезпечує пристосування людини до навколишнього середовища. Розвиток культури дав людям той захист, котрим не забезпечила їх природа: можливість створювати і використовувати одяг, житло, різноманітні продукти харчування тощо. Розвиток культури значною мірою забезпечує людям безпеку і комфорт, але, оточена благами цивілізації, людина потрапляє у залежність від них. Зрештою, постає потреба до адаптації не тільки у природі, але й у штучно створеному соціокультурному просторі.

Українська культура розвивалася протягом усього свого існування у сталих природних умовах. Характерною ознакою є адаптація української культури до історичних умов (захоплення окупантами, геополітичний вплив, сусідство з потужними сформованими державами зі своєю домінуючою культурою тощо). Важливим моментом постають особистісні константи культурності українців.

32

Своєрідність сприйняття та відтворення культури диктується особливими ментальними аспектами нашого народу.

З огляду на історичний розвиток української держави та етногенез українців, можна стверджувати, що адаптаційна функція виконала свою місію щодо утвердження та подальшого розвитку нашої культури в наявних природних та соціальних умовах.

Інтегративна функція полягає в об’єднанні людей — у соціальні групи, народи, держави. Будь-яка соціальна спільнота, яка формує свою культуру, скріплюється цією культурою. Збереження культурного спадку, історичної пам’яті створює зв’язок між поколіннями, на якому будується історична єдність нації і самосвідомості народу як існуючої протягом століть спільноти людей.

Геополітичне становище України унеможливлювало ізольованість нашої культури і зумовлювало інтеграцію до світового соціокультурного простору. Українці століттями творили вітчизняну культуру. Гармонійне поєднання культурних цінностей своїх предків з прогресивними надбаннями інших спільнот сприяло розвитку української культури. Розвиток виключно національної, народної чи державної культури провокує

їїзаконсервованість і, зрештою, призводить до її регресу та подальшого занепаду. Стабільність української культури чітко переплітається з відкритістю до іноземного впливу.

Здатність сприймати глобальні цивілізаційні культурні досягнення, зберігати самобутність за умов втрати державності, окупаційного гніту свідчить про наявність фундаментальних основ культури. Культура на території України розвивалася в ході історичного процесу за часів античної, середньовічної, литовсько-польської, російської культур. У ці часи розвиток української культури корелювався з домінантною культурою, яка утверджувалася в Україні. Загальнолюдські (релігійні, художньомистецькі, науково-технічні) досягнення визначали пріоритети української культури. Держави, які завойовували чи окуповували територію України, зміщували акценти автохтонної народної культури.

Отже, ці процеси сформували дві грані розвитку вітчизняної культури. З одного боку, українська культура увібрала прогресивні досягнення європейської та світової культури; з іншого, — втратила частку власного культурного суверенітету.

Інтегративна, адаптаційна та ідентифікаційна функції культури забезпечують баланс

їївідкритості та самобутності. З цього погляду основними завданнями є: оперативне реагування на дисбаланс зазначених тенденцій, прогноз для подальшого узгодження гармонійного розвитку культури, готовність до перманентних змін у суспільнополітичному, економічному чи духовному житті.

Креативна та евристична функції культури

Креативна функція пов’язана з творчим началом у культурі. Основною настановою творчості є новаторство, яке дає змогу створити якісно новий зміст і форму в різноманітті культурних процесів. Креативна функція виражається у

33

творчій діяльності людини, яка спрямована на вихід за межі усталеної традиції. Культура через творчість дозволяє подолати рутину сірого повсякденна як абсурдності людського існування й дає можливість людині жити у світі духовних цінностей культури.

В основі евристичної функції є прагнення людини до нового, що потребує постійного впровадження нових форм та засобів у різних сферах культури.

1.6. Методологічні засади дослідження історії культури

Найвідомішими підходами до осмислення культури є еволюціоністська, циклічна, антропологічна, соціологічна та інші теорії. Кожна з них розкриває походження, сутність культури та особливості їїфункціонування.

Еволюціоністська теорія культури. Представники: Г. Спенсер, Дж. Фрей- зер, Л.

Моргай, Е. Тейлор.

Сутність еволюціоністської концепції культури полягає в тому, що розвиток культури розглядається як закономірний процес, у ході якого народи та культури проходять однакові стадії еволюційного розвитку. Основна ідея еволюціонізму — це прямолінійність культурного прогресу.

Е. Тейлор дійшов висновку, що розвиток того чи іншого народу відбувається прямолінійно, від простого — до складного.

Л. Морган, спираючись на концепцію Ж.А.Н. Кондорсе, у розвитку суспільства вирізняє такі основні стадії: дикість, варварство, цивілізацію. На різних ступенях розвитку народи живуть, створюючи власну культуру, але посилення контактів між спільнотами зумовлює спільність культурних цінностей і засвоєння їх людством.

Г. Спенсер визначав розвиток культури від «дикості» до сучасного суспільства. В історії людства виокремлюють два типи суспільства: войовничий і промисловий типи. Удосконалення цивілізації веде до переходу людства від войовничого суспільства до промислового, запорукою розвитку якого постає розум та науково-технічний прогрес.

Дж. Фрезер, зважаючи на визнання психічної єдності усіх народів, виокремлює три історичні стадії еволюції, які відповідають трьом різним способам опанування природних явищ: магія, релігія, наука.

Антропологічна теорія культури. Представники: Б. Малиновський,

К. Леві-Строс, А. Кребер.

Сутність цієї концепції полягає в тому, що виникнення й розвиток культури пов’язується з потребами окремої людини чи людства в цілому.

Б. Малиновський виділяє первинні, похідні та інтегративні потреби, що зу- | мовили виникнення культури. Первинні потреби спрямовані на продовження роду і забезпечення його життєдіяльності (розвиток знань, освіти, побутових умов). Похідні потреби спрямовані на виготовлення і вдосконалення знарядь

34

праці (розвиток економіки і господарювання). Інтегративні потреби виявляються у необхідності згуртування та об’єднання людей, у потребі авторитету (політична організація суспільства). Відмінність між культурами зумовлена різними способами задоволення потреб.

К. Леві-Строс основну увагу приділив вивченню процесу виділення людини з природи та переходу її до культури. Тому об’єктом його дослідження є культура первісного суспільства. Важливим моментом було намагання поєднати гуманітарні науки з природничими. Антропологічну концепцію розвивав американський етнограф А. Кребер. Він вважав, що усім великим культурам властивий окремий стиль, який виражається в науці, ідеології, моралі тощо. Визначають стиль епохи або цивілізації видатні історичні постаті чи генії певної сфери культури.

Соціологічна теорія культури. Представники: М. Вебер, П. Сорокін, Т. Адорно, Г.

Маркузе. Особливістю соціологічних концепцій є те, що культура розглядається як цілісне утворення, складна ієрархічна система та соціальний феномен. Культура є однією з фундаментальних загальносоціологічних категорій. Специфічний культурний вимір властивий будь-якій людській діяльності.

М. Вебер розглядав соціологію як науку про культуру. За основу взято поняття «поведінка», «дія» і «соціальна дія». Поєднання певних дій породжує стійкі «смислові зв’язки» поведінки, на основі яких формуються соціальні відносини та інститути. Важливу роль відіграє ідея «ідеального типу», в якій вбачалася раціональна конструкція, яка розкриває сутність історичного процесу на певних етапах розвитку суспільства.

П. Сорокін сформулював теорію суперсистем культури. Він виділив три основні типи культури, що лежать в основі суперсистеми. Серед них чуттєвий тип (чуттєве сприймання навколишнього світу), ідеаціональний тип (раціональний підхід до дійсності) та ідеалістичний тип (інтуїтивістський метод пізнання). П. Сорокін вказує, що саме культурний фактор здійснює визначальний вплив на появу, існування і структуру соціальних груп (систем), а не навпаки.

Серед інших концепцій, які посіли окреме місце в культурологічному вченні, вирізняють такі.

Марксистська (К. Маркс, Ф. Енгельс). Ідея концепції в тому, що основою походження та розвитку культури є матеріально-перетворювальна суспільна діяльність людей, яка спрямована на задоволення матеріальних потреб і на формування висококультурної людини як суспільного суб’єкта діяльності.

Теологічні (Авгуспгин Аврелій, М. Бердяев). Основна суть цих концепцій зводиться до розгляду релігії як базової основи розвитку культури. Культура, яка є «даром Божим», впливає на природу людини і визначає її діяльність.

Психоаналітичні (3. Фрейд, К. Юнг). Ці концепції сформувалися шляхом інтеграції ідей та принципів прикладної та соціальної психології в різних школах психоаналізу, які прагнули обґрунтувати зумовленість культурної творчості психологічними факторами.

35

Концепції ігрової культури (Й. Гейзінга, X. Орпгега-і-Гассет, Ж.П. Сартр). Згідно з цими ідеями, джерелом культури е спроможність людини до ігрової діяльності. Гра постає як форма вільного самовиявлення людини й розгортається в імпровізації, змаганні, виставі, репрезентації ситуацій, стану речей у будь-якій сфері діяльності.

Вагомий внесок у розвиток концепцій культурно-історичного процесу зробили українські вчені. їхня суспільно-політична і філософська думка тісно пов’язана з науковими надбаннями західної та східної культурологічних традицій. Вони сформулювали низку оригінальних концепцій культури, основною тезою яких є ідея самоцінності національної культури і її взаємозв’язку з культурами інших народів.

Загалом українська культурологічна наука зароджувалася як історія культури. Тут далися взнаки несприятливі суспільно-політичні умови, які вимагали боротьби за національну незалежність та збереження основних чинників самоусвідомлення нації: мови, літератури, історії, етнографії тощо. Однією з найхарактерніших її рис була демократичність та гуманістична спрямованість, віра в історичне майбутнє українського народу.

Важливим моментом української культурологічної думки стала своєрідна філософська концепція Григорія Савича Сковороди. Найважливішою проблемою постає проблема людського щастя. Світ культури, фокусом якого є Біблія як точка, що

вній зібрана вся етична філософія людства, — окремий світ, в якому відображена і людина (мікрокосм), і Натура — Бог. В історії української науки Г.С. Сковорода вперше заклав основи розуміння культури як окремої, специфічної сфери буття, в якій все божественне перебуває в символічних формах.

Унаш час особливого значення набула проблема оптимізації системи «природа— суспільство», запропонована В. Вернадським, та встановлення між ними стану гармонії

вконтексті культуротворчої діяльності людини.

1.7. Циклічний підхід до вивчення культури

Засновником концепції циклічного розвитку (локального або коловороту) культури вважається італійський учений Дж. Віко (1668—1744). Одним із відомих представників цього підходу був росіянин М. Данилевський (1822— 1885). Концепція становлення культури людства викладена ним у праці «Росія і Європа», з публікацією якої у автора виникли деякі труднощі. 1868 р. книга була закінчена, і лише завдяки щасливому збігу обставин 1869 р. на сторінках часопису «Заря» вона нарешті побачила світ. Активним популяризатором слов’янської ідеї М. Данилевського став М. Страхов. Полеміка навколо концепції виникла лише після смерті автора і пов’язана з ім’ям Володимира Соловйова, який на сторінках часопису «Вестник Европьр> опублікував критичні зауваження. На захист концепції М. Данилевського виступили М. Страхов і К. Леонтьєв.

36

Загальний настрій «Росії і Європи» відповідав духовній атмосфері пошуків російської думки 60—80-х років XIX ст. і був близький слов’янофілам. Його представники ввійшли до історії під назвою «почвенники». Опинившись на перехресті двох доріг (західноєвропейської та візантійської), Росія мала змогу обирати, куди спрямовувати власну ходу. Тому М. Данилевський і ставить запитання: чи можна вважати Росію частиною Європи, або, іншими словами, — чи притаманний Росії європейський менталітет? Аналізуючи історичний матеріал, автор не знаходить позитивної відповіді. М. Данилевський доходить висновку, що «прогрес (в історії людства) полягає не в тому, щоб увесь час рухатися в одному напрямку, а в тому, щоб усе поле, що становить терени історичної діяльності людства, обходити в різних напрямках, бо ж до цього часу він саме таким чином і проявлявся». Європейський шлях визнається лише одним із напрямків руху культури, а природна система історії складає розмаїття культурно-історичних типів. Культурно-історичний тип — це цілісна ієрархічна система життєвих цінностей, що формує характер культури, її самобутність і неповторність. За аналогією з живим організмом кожен культурно-історичний тип проходить етапи розвитку, еволюціонуючи від міфообрядовості віку дитинства — до старечої цивілізації. Серед загальних категорій, які виділяють діяльнісний бік культурного типу в його особливостях, виокремлюють чотири:

1.Діяльність релігійна, наприклад, ставлення людини до Бога як тверда віра, що становить живу основу усієї моральної діяльності людини.

2.Діяльність культурна у вузькому розумінні слова, що визначає такі види освоєння людиною навколишнього світу, як:

а) науково-теоретичне; б) художньо-естетичне;

в) промислово-технічне, яке без особливих перешкод переймається від одного іншими культурно-історичними типами.

3.Діяльність політична, що визначається відносинами членів суспільства між собою та усвідомленням себе як частини єдиного народного цілого.

4.Діяльність соціально-економічна.

У кожному із культурно-історичних типів, за М. Данилевським, проявлявся якийсь бік діяльності. Найвиразніше виявили себе у часі 10 культурно-історичних типів, які він розподіляє на чотири блоки:

1.Синкретичні культури, до яких належать: єгипетська, китайська, вавилонська, індійська, іранська культури. Синкретичні культури визнаються автохтонними, тобто первинними, для яких характерною ознакою є неподільність усіх сфер діяльності, їх взаємозалежність і взаємопроникнення.

2.Домінування якоїсь однієї з практик:

-єврейський релігійний тип;

-грецький художньо-культурний;

-римський правовий (політичний).

3. Двоосновний політико-культурний тип, що закріплюється за германо-ро-

манським, або європейським, типом.

37

4. Четвертий рівень, поєднуючи усі чотири типи діяльності, має виявитися у слов'янському типі, який, за визначенням автора, лише формується.

У переліку культурно-цивілізаційних типів автор згадує і новосемітичний, або аравійський, місце якого у наведеній схемі не визначене.

Проаналізувавши згрупований матеріал, що визначає специфіку культурноісторичних типів, М. Данилевський робить чіткі висновки, які називає ще законами історичного розвитку. Таких законів п’ять:

1)«будь-яке плем’я народів, що має свою рідну мову, або групу мов, доволі близьких між собою, ...складає самобутній культурно-історний тип, якщо воно взагалі за своїми духовними задатками здатне до історичного розвитку і вже вийшло з дитинства»;

2)«щоб цивілізація, притаманна самобутньому культурно-історичному типу, могла зародитися і розвиватися, необхідно, щоб народи, які до нього належать, користувалися політичною незалежністю»;

3)«початки цивілізації одного культурно-історичного типу не передаються народам іншого типу, кожен тип виробляє її для себе з більшим або меншим впливом сторонніх, попередніх або сучасних цивілізацій»;

4)«цивілізація, що властива кожному культурно-історичному типу, лише тоді досягає повноти, розмаїтості і багатства, коли різноманітні етнографічні елементи, що складають його, не поглинаючись одним політичним цілим, користуючись незалежністю, становлять федерацію, або політичну систему держав»;

5)«хід розвитку культурно-політичних типів лише уподібнюється тим багатолітнім одноплідним рослинам, у яких період зростання може бути невизначеним за тривалістю, але період цвітіння і плодоношення короткий та виснажує раз і назавжди їх життєву силу».

Книга «Росія і Європа» М. Данилевського, яку М. Страхов назвав нарисом анатомії і фізіології людства, виявилася лише першою працею, що маніфестувала історикотипологічний підхід. Вдруге з оригінальним баченням істори- ко-культурного процесу зустрічаємося на сторінках книги «якщо не великого художника, то все ж таки великого аристократа», як скаже Ф. Степун, — німецького мислителя Освальда Шпенглера (1880—1936).

Концепція О. Шпенглера, яка у критичній літературі останніх часів отримала назву «циклізму культур», була викладена в роботі «Занепад Європи», що вийшла друком 1918 р. і майже одразу викликала неабиякий інтерес. Однак рецензії розділилися: від дуже негативних до схвальних. У радянську добу першими критиками були В. Ульянов (Ленін), А. Деборін. Позитивно оцінили сам напрям і гостроту поставлених проблем М. Бердяєв, Ф. Степун, Є. Франк і О. Лосєв, який склав свою оригінальну концепцію «діалектики розвитку історичного процесу».

Що ж турбує О. Шпенглера? Майбутнє Європи, над яким розмірковували і його сучасники, але в іншій тональності, в іншому вимірі. За О. Шпенглером, XIX і XX століття є лише «удаваною вершиною прямолінійного сходження всесвітньої історії, на якій ці пройдені віки історії проявляють себе як віковий

38

щабель у кожній культурі, яка повністю достигла, — щоправда, без соціалістів, імпресіоністів, електричних трамваїв, торпед і диференціального числення, що належить всього-навсього до корпусу часу». Саме тому в аналогіях між теперішньою Європою та матеріалами історичного розвитку минулих епох виявляється передбачення майбутнього цивілізації, яка згасає.

На чому це передбачення ґрунтується? Передусім на несприйнятті новоєвропейського зразка прогресивної картини розвитку: стародавній світ — Середньовіччя — Нова доба. Саме О. Шпенглеру належить теза: «Всесвітня історія — це наша картина світу, а не людства». Власне, шпенглерівське питання: «Для кого існує історія?» — визначає пріоритетність оцінок і схем її розвитку німецьким мислителем як представником однієї з культурних парадигм, що перебуває у зеніті своєї слави. Справді, навряд чи спало б на думку китайцю орієнтуватися на шлях світового розвитку, який пролягає десь там на периферії історії цього етносу. Та й для німця життєвий шлях Мартіна Лютера, його думки значно зрозуміліші і ближчі, аніж діяльність. Скажімо, єгиптянина Аменхотепа IV. Величезна прірва пролягає між звичками, поцінуваннями і, зрештою, віруваннями таких різних народів, цілі століття у розвитку яких частиною європейських істориків безцеремонно відкинуто. На зміну лінійній стадійності й розвитку світової історії культури приходить «справжня вистава численних могутніх культур, що з одвічною силою розквітають із лона материнського ландшафту, до якого кожна з них строго прив’язана усім своїм існуванням, кожна карбує на власному матеріалі — людстві — власну форму і кожна має власну ідею, власні пристрасті, власне життя, воління почуття, власну смерть».

Услід за М. Данилевським, німецький мислитель визнає споглядання дійсності у своїй цільності як єдино можливий шлях пізнання сутності історії і культури, утверджуючи її нелінійний характер. Якщо М. Данилевський тільки ставив питання «Чи гниє Європа?», то О. Шпенглер дає відповідь, називаючи власну роботу «Занепад Європи» епіцентром дослідження.

1.Ідея занепаду Європи пов’язана з визнанням циклічності розвитку культур як самозамкнутих цілісностей, що уподібнюються до живих організмів (за аналогією), а «всесвітня історія — їх загальна біографія».

2.За своєю сутністю культури споріднені з рослинами і як будь-який живий організм проходять етапи свого розвитку, яких, за О. Шпенглером, чотири: дитинство

—юність — зрілість — старість, яка звичайно закінчується духовною смертю.

3.Кожна культура має «визначену тривалість життя і відповідний темп розвитку». Середній вік кожної культури О. Шпенглер, як і М. Данилевський, обмежує приблизно тисячоліттям.

4.Те, що морфологічну еквівалентність біологія називає гомологією органів, на противагу аналогії, що належить до еквівалентності їх функцій, дає змогу, за О. Шпенглером, за аналогією з функціонуванням легень наземних тварин і зябрами риб

39

подвійної бухгалтерії, початкових форм тиранії і Фронда, Августа і Шихоангті, Ганібала і світової війни».

5. Пізнання мертвих форм орієнтується на використання математичних законів, а засобом для розуміння форм живих може бути аналогія. Усе живе має душу. Отже, кожна культура також має свою душу і фізіогноміку. Що ж тоді О. Шпенглер розуміє як «душу» культури? «Душа» — це певна картина, що виникає з одвічного досвіду життя та смерті... Картина душі міфічна і є предметом душевних культів». Картина душі як мікрокосм культур співвідноситься з макрокосмом «як сукупність символів стосовно душі». Під символом він розуміє неподільні чуттєві ознаки, «несвідомі враження, що мають певне значення».

Отже, за О. Шпенглером, в історії людства можна чітко виділити вісім культурноісторичних типів, кожному з яких відповідає свій символ: античності — прасимвол — тіло; європейській культурі — прасимвол — безкінечний простір фаустівської душі; арабській — печера; єгипетській — шлях; індійській — нірвана; китайській — тяжіння до збирання; і, зрештою виокремлюються ще дві культури — вавилонська та майя.

Якщо кожна культура має свою ідею (внутрішні можливості), то єдиним методом дослідження її може бути фізіогномічний. Фізіогноміку (слово грецького походження) розуміють як мистецтво тлумачення за зовнішнім виглядом спостережуваних явищ. Останньою фазою розвитку культурно-історичного типу є цивілізація. Цивілізація, за О. Шпенглером — це крайні, найштучніші стани, на які здатен найвищий тип людей. Цивілізація — це доля будь-якої культури, її занепад, зрештою — смерть. Отже, культура — це внутрішній запал, сфера духу і творчого імпульсу. Цивілізація — механічне повторення, переосмислення уже пережитого, влада техніки і міста. Культура — період зростання, цвітіння. Цивілізація — період збирання дозрілих плодів. Між іншим, на цьому, за О. Шпенглером, ґрунтується оманливість «творчих потенціалів» цивілізацій: сповнена творчої сили культура генерує ідеї і смисли, втіленням і пропагандою яких займається цивілізація. У культурної людини енергія направлена всередину, у цивілізованої — назовні і є симптомом занепаду культури або її найвищим ступенем.

Таким чином, між культурою та цивілізацією можна побачити суттєві відмінності, які визначаються такими рисами (мал. 1.2).

Сучасний рівень цивілізації має свої якісні характеристики:

-науково-технічний прогрес;

-урбанізація;

-соціальна стратифікація;

-господарська та політична активність;

-типізація людської особистості;

-зовнішня життєдіяльність.

Звернення до проблем шляху і долі слов’янства, краху європоцентризму через перемоги техніки над духом культури знайшло відгук у працях представників філософської думки М. Бердяєва, С. Франка, Л. Карсавіна.

40

Мал. 1.2. Відмінні риси між культурою і цивілізацією

Достойною уваги є і історіософська концепція розвитку культури Миколи Хвильового (справжнє ім’я — Микола Іванович Фітільов) (1893—1933). В її основі лежить переосмислена на засадах романтичного (національного) віталізму концепція циклічного розвитку культури М. Данилевського та О. Шпенглера. Як і його попередники, він вважав, що всесвітня історія людства розвивається циклічно. Упродовж свого розвитку кожен народ проходить ці цикли. Кожен цикл має три фази свого становлення: «фазу дитинства», пік розвитку «культурного стану» та його занепаду — «стан цивілізації». В історії людства таких циклів або ж епох можна виділити чотири: патріархальну, феодальну, буржуазну та нову, пролетарську. Творцями першої епохи-циклу були народи Азії, а другого і третього — народ Європи. Четвертий тип формується на перехресті епох, повертаючись обличчям знову до Азії. Якщо Європа вичерпала упродовж останніх століть свою енергію, то ж Азія її знову нагромадила. Україна, що опинилася на перехресті культурницьких епох і традицій, має унікальний шанс поєднати азійське з європейським і увійти в історію людства як «оазис азіатського ренесансу» і збагатити азіатів здобутками європейської культури.

41