Історія_Української_Культури

кам’яних попередніх століть. Тричасні у плані храми (притвор, наос (нефна частина), вівтар) будуються з використанням склепінчастого перекриття таким чином, що притвор (з новою назвою — «бабинець») набуває однакової величини з наосомнефом. Виразними зразками цього типу є: церква Параскеви П’ятниці у Львові (XIV ст.) та Успенська церква в Лужанах Чернівецької області (1453). Особливістю іншого типу храму було те, що його світловий верх мав пірамідальну форму. До цього типу зараховують збудовану на Тернопільщині у селі Збручанське церкву св. Миколая (XIV

ст.).

Отже, з характерних особливостей розвитку української архітектури цієї доби переважна більшість науковців виокреслює: 1) домінування оборонного елементу. Зазначається зміна будівельних традицій: перехід від системи деревинно-земляних укріплень княжої доби до оборонно-мурованого будівництва для утримання натиску ворожих нападів (замкова та фортечна інфраструктура); 2) звернення до місцевих традицій; 3) наявність готичних та романських елементів.

Батьківщиною романського стилю вважають Німеччину. Зародився він на зламі X— XI ст. під впливом каролінзьких та візантійських зразків і мав неабиякий вплив на подальший розвиток мистецтва як Західної, так і Східної Європи. Характерними особливостями романського стилю є: використання під спільною аркою зібраних попарно (по 2—4) півциркульних вікон, багатоступінчастих арок-архівольт, різьблених порталів та своєрідної скульптурної пластики. Споруди, зведені у цьому стилі, мають вигляд латинського хреста, що формується за допомогою перетинання двох протяжних масивів: поперечного та повздовжнього нефів (нав). Фасад споруди має вигляд площини зі ступінчастим контуром масивного різьбленого порталу, у центрі якого розміщено кругле вікно-розу, а по обидва боки споруди — високі вежі-дзвіниці. До пам’яток романського стилю в Україні належать: костел св. Іоанна у м. Львові (XIII ст.), квадратна у плані триярусна вежа-донжон у м. Дрогобичі (XIII ст.), однонефна церква св. Трійці і польська ратуша (1374) у м. Кам’янці-Подільському.

Готичний стиль (від італ. gotico, тобто готський, від назви германських племен — готів) зародився у Франції наприкінці XI ст., а всередині XII ст. здобув визнання у всій Європі. Пройшовши випробування хрестовими походами та спустошливими морами від чуми і холери, середньовічна Європа стомилася від незгод та розчарувань. Водночас ця доба є періодом активного розвитку міст, торгівлі, ремесел та зародження університетської освіти. Тому готика — це передусім стиль міський, що відбиває настрої міської пастви, величина якої у храмах з кожним роком зростала пропорційно зростанню кількості міщан. Так виникла потреба зробити храм просторішим і «спрямованим до Неба». Трагізму життя середньовічної людини, наповненої думками про смерть і смертність всього сущого, готичний майстер, вдаючись до гротеску, символіки та алегорії, звертаючись до фантастичних сюжетів варварського фольклору, протиставляє світ абсолютної Істини і Краси. Особлива увага приділяється темі світла. Характерними рисами готичного стилю є: наявність стрілчастої арки, що завер-

142

шувалася вістрям і використовувалася в оформленні вікон, дверних прорізів та склепінь, активне звернення до декорації фасаду, утвореного композицією із масивного різьбленого порталу, круглого вікна-рози та двох веж-дзвіниць з відсутністю на їх шпилях хреста. Вікна прикрашаються вітражами — сюжетними композиціями із кольорового скла, переважно церковного змісту. Готичний стиль демонструє довершені зразки мистецтва різьби на камені: декораціями на вікнах є різьблені масверки, а на шпилях — фіали та флерони. Повноцінним елементом архітектурного декору стає скульптура. До зразків світової готичної архітектури належать Кельнський собор та собор Нотр-Дам у Парижі.

На українські землі готика прийшла всередині XIV ст., коли Галичина увійшла до Польського королівства, а Закарпаття відійшло до Угорщини. Тому переважна більшість готичних споруд є католицькими костелами. До списку пам’яток відносять: костел св. Єлизавети у м. Хусті (XIV ст.) та каплицю св. Мартина у м. Мукачевому (XIV ст.), Латинський кафедральний костел у м. Львові зведений за проектом архітектора П. Штехера (XIV ст.), костел св. Варфоломія у м. Дрогобичі (1392) та костел Успіння Діви Марії у м. Лютичів (XV ст.). Під впливом готичного та романського стилів, що накладалися на місцеву архітектурну традицію, в Україні сформувалися дві архітектурні школи, що отримали назви за назвами регіонів поширення: галицька та волинська.

Для галицької архітектурної школи характерними особливостями є: наявність елементів готичного впливу з використанням стрілчастих арок, готичної форми обрамлення бійниць; суворий вигляд та монументальні об’єми з характерним кам’яним муруванням на вапняному розчині з домішками товченого дерев’яного вугілля, або ж каменю-вапняку; будівництво товстих кам’яних стін з кількома вежами. До взірців галицької архітектурної школи належать: твердині у Хотині, Невицькому, Столп’ї, Кременці, Кам’янці-Подільському, Білго- роді-Дністровському.

Характерними особливостями волинської архітектурної школи є: запровадження домінантних елементів романського та деяких елементів готичного стилів; заміна великоформатної тонкої цегли (плінфи) на брущатку; у системі укріплень переважна більшість цегляних споруд стають округлими і мають вигляд міцних та могутніх циліндрів, які у західноєвропейській традиції виконують функцію донжона; плоскі стіни декоровані нішами, а карнизи — поребриком.

Архітектура України середини XVI — початку XVII ст.

Суттєві зміни відбуваються у містобудуванні та архітектурі України із середини XVI ст., коли на зміну оборонному характеру споруд романсько-готичного стилів приходить зорієнтований на античні зразки європейський ренесанс з його виразним секулярним (світським) характером. Відносна стабільність життєвого укладу дали змогу цим тенденціям закріпитися. Започатковується планова міська забудова, за якою квартали міста діляться на рівновеликі ділянки, що вузькою стороною (9—12 м) виходять на площу-ринок або вулицю, яка оточує її. Новаціями стало звернення до використання ордерної системи

143

(три типи колон, що були запроваджені ще у Стародавній Греції: дорична, іонічна та коринфська), ліпнина та скульптури, якими прикрашають фасади будинків. Передусім цінується авторська неповторність архітектурного проекту. Завдяки індивідуальному характеру фасадів кожної зі споруд, що прибудовувалися одна до одної, створюючи суцільний блок забудови, будівничим удавалося уникнути одноманітності. Проте, як і раніше, навколо міст зводять переважно кам’яні оборонні мури.

Епіцентром новацій став Львів. 1527 р. сталася величезна пожежа, дерев’яне місто вигоріло майже дотла і частина заможних міщан розпочала зведення кам’яних споруд саме у ренесансному стилі. За десять років торговельно-ремісничий центр змінився до невпізнанності. Важливу роль у цьому процесі відіграли італійські будівничі. Документи львівського міського архіву стверджують, що у другій половині XVI ст. у Львові жили та працювали: Петро Італієць, Паоло Домінічі (більше відомий під ім’ям Павло Римлянин), Христофор Боццано (збудував замок у Меджибожі і перебував на службі у князя Костянтина Острозького), Джакомо Мадлен (автор проекту костелу бернардинів в Ізяславі), Петро Сперендіо (в Острозі був на службі у князя Костянтина Острозького), Себастяно Браччі (звів Успенську церкву на київському Подолі) та Бернардо Морандо (зводив укріплення Львова та Кам’янця-Подільського і перебував на службі у Яна Замоського). Прикладом упровадження таких змін став і Київ, який на той час активно розбудовувався. Центром міського життя став Поділ. Тут зводилися торговельно-ремісничий центр, нова ратуша і комплекс споруд Київського братства.

Містобудування та громадські будівлі

Найвиразніше нові європейські тенденції містобудування за французькою системою в туазах позначилися у переплануванні міста Броди, що на Львівщині. Авторство приписують відомому військовому інженерові Гійому Левассеру. План міста мав вигляд регулярного п’ятикутника, у західній частині якого розміщувалася укріплена резиденція власників цього міста. З розвитком місцевого самоуправління важливу роль мала ратуша — споруда, де проходили засідання органу місцевого самоуправління, в якій на другому поверсі була зала для засідань та годинникова вежа — символ ділового життя міщан. Цим часом датуються ратуші у Самборі, Кам’янці-Подільському та Львові.

Історія будівництва львівської ратуші веде відлік ще із 1381 р., проте перша ратуша була дерев’яна і згодом згоріла. На початку XV ст. її відбудували і кілька разів реставрували. У 1617—1619 роках коштом бургомістра М. Кампіана серйозну реставрацію проведено архітектором А. Бемером і вона набула ренесансних обрисів. На місці знесеної старої вежі було зведено восьмигранну нову з чотирма циферблатами годинників. Вежа була обведена балконом, на якому постійно перебував сторож. Балкон опирався на 20 консолів, вісім із яких мали вигляд левів. Члени міської ради та суду проводили засідання у залі, на стінах якої висіли портрети королів та відомих діячів. Інтер’єр споруди прикрашала колекція килимів. За існуючим звичаєм, кожного року перекла

144

дач, що був присутній на перемовинах іноземних купців із представниками міської ради, мав дарувати міський раді один або два килими. Поряд із залою засідань ради знаходилася міська скарбниця, де зберігалися і документи, що підтверджували привілеї міста. Був час, коли у львівський ратуші зберігались корона, скіпетр польських королів та державна скарбниця. Особливістю львівської вежі міської ратуші було і те, що у ній розміщувалися відразу дві в’язниці: «Над скарбницею» та «За ґратою». Під вежею було викопано три ями — також ратушні в’язниці: «Доротка», «Під ангелом» та «Татария». Понині своєрідним символом Львова є сидячий лев, передні лапи якого спираються на щит з емблемою Львова. Саме такий скульптурний образ лева стояв біля входу до міської ратуші аж до 1874 р. Скульптурні леви зустрічають відвідувачів міської ратуші і сьогодні, там господарює міська влада.

Важливу роль у цю добу приділяють і фортифікаційним спорудам. У другій половині XVI ст. оновлено вже існуючі міські укріплення Кам’янцяПодільського, Острога (донині збереглися Луцька та частково Татарська брами), Жовкви (збереглися Звіринецькі ворота та дещо пошкоджена вежа). Цим часом датується будівництво у Львові Порохової вежі (1554—1556) та Міського арсеналу (1555—1556).

Житлова архітектура. Будинки-кам’яниці

Орієнтуючись на потреби міщан, у великих містах формується новий тип житлового будинку-кам’яниці, добре прилаштованого для потреб торгівлі та ремесла. На першому поверсі та у підвалі розміщувалися приміщення для торгівлі та ремесла, складські приміщення та контора, а другий (а інколи і третій) — мешканці займали під приватне житло. Традиційно склепіння першого поверху на консольних капітелях прикрашалося різьбленням у ренесансному стилі. Стіни оббивалися тканиною або тисненою шкірою, а у парадних кімнатах (світлицях) простінки між вікнами оброблялися складною ордерною композицією з орнаментальним різьбленням. Вуличні фасади розчленовувалися горизонтальними тягами і завершувалися аттиком з фігурним гребцем, за яким ховався дах. До особливостей ренесансного стилю належить і використання ордерних порталів (портал — архітектурно оформлений вхід до будинку), специфічного обрамлення вікон та рустики — обличкування стін споруди камінням з грубо колотою або випуклою лицьовою поверхнею («рустами»), або рельєфним муруванням. Для збільшення розмірів житла заможні міщани споруджували будинок на двох або трьох ділянках з внутрішнім дворищем, окрасою якого були багатоповерхові відкриті галереї з арками.

Найкраще збереглися зведені у ренесансному стилі будинки-кам’яниці Львова. Найвідомішою з-поміж них вважається так звана «Чорна кам’яниця», що отримала назву від зовнішнього вигляду фасаду, який із плином часу потемнів. Її будівництво Томмазо ді Альберті розпочав 1588 р. Характерний для ренесансного стилю фасад оздоблено рустом, кам’яною різьбою і п’ятьма скульптурами святих, покровителів медицини. Центральне місце посідає скульптура св. Мартіна (патрона доктора Анчевського, за якого вийшла заміж

145

онука Томмазо ді Альберті), який збирається відтяти полу свого плаща мечем, щоб дати її жебракові. Ймовірними авторами проекту цього будинку є три особи: Петро Красовський, Павло Римлянин та Петро Барбона.

Цікавою є і так звана Венеціанська (Масарівська) кам’яниця з розміщеним над вхідними дверима крилатим левом — гербом Венеції, яка була перебудована П. Римлянином за участю П. Щасливого на замовлення консула Венеції у Львові Антоніо Масарі. На Площі Ринок сучасного Львова впадає в око і кам’яниця Корнякти, яку називають ще «палацом Корнякти». Автори проекту Петро Барбона та Павло Римлянин. Споруду зведено 1580 р. у ренесансному стилі на замовлення грека-купця Костянтина Корнякти, який за вірну службу на посаді особистого королівського секретаря отримав шляхетство і право побудувати помешкання з шістьма вікнами. На той час це була нечувана розкіш. Особливістю споруди залишаються відкриті галереї Італійського (Венеціанського) дворика як типового для Флоренції і Риму тієї доби.

На жаль, споруд житлової архітектури, зведених у ренесансному стилі, в інших містах України збереглося до наших днів досить мало. Донині збереглися: будинок Пузини у Луцьку, три будинки з галереями-підсіннями у Жовкві та кілька будинків (пізніше до невпізнанності перебудованих) у Кам’янціПодільському.

Замки та фортеці

Як і в минулі віки, замкова архітектура виконувала функції резиденцій феодалів та представників державної влади. Особливістю замкової архітектури цієї доби є те, що замки чи фортеці будувалися або перебудовувалися з урахуванням зрослої моці артилерії. Замкові стіни надбудовуються та потовщуються, а замкові укріплення — доповнюються високими баштами. Такими є замки Язловця, Кам’янця та Львова. На початку XVII ст. переважають замки не стінового, а бастіонного типу, коли основою їх укріплень стали бастіони. Будувалися вони у формі квадрата (замок за проектом архітектора Г. Левассера де Біплана та Андре дель Аква у Підгірцях та замок у Золочеві) або ж п’ятикутника (за проектом Г. Левассера де Біплана у Бродах). Надалі нові кам’яні фортеці традиційно зводили у формі квадрата (Жовква, Золотий Потік), прямокутника (Звягель) або трикутника (Зіньків, Старому Олексинці на Поділлі).

На той час переважна більшість оборонних укріплень православних храмів та монастирів були дерев’яними, але зводили їх у два ряди. Про таку особливість укріплень Густинеького Троїцького монастиря у своїх подорожніх нотатках писав Павло Алепський. Натомість католицькі монастирі могли дозволити собі зводити муровані укріплення. Найвідомішими є: монастир бернардинів у Ізяславі (під керівництвом Джакопо Мадлені) та Троїцький Межиріцький францисканський монастир, що поблизу Острога.

Храмова архітектура

Під впливом ренесансної стилістики храми зводилися з використанням елементів структури української народної дерев’яної архітектури. Справжнім довгобудом цієї доби називають будівництво Успенської церкви у Львові. За

146

кладена вона за проектом Петра Італійця ще 1558 р. і зведена коштом молдавського господаря Олександра Лопушняну. Проте після пожежі 1571 р. довелося замовляти новий проект і кошти на нове будівництво збирало Ставропігійське Успенське братство. Пожертви на храм давали молдавські господарі, гетьман Петро КонашевичСагайдачний і навіть російський цар Федір Іванович. Будівництво храму 1591 р. довірили Павлу Римлянину, але закінчувати довелося тестю Павла Римлянина Войцеху Капіносу та Амвросію Прихильному. Роботи завершено лише 1630 (за іншими відомостями 1629) р. Підземелля цієї церкви стало місцем останнього спочинку для Костянтина Корнякти й Івана Підкови.

А 1568 р. за проектом Петра Красовського і коштом купця Давида розпочалося будівництво дзвіниці, яка через помилку в розрахунках фундаменту споруди завалилася іще до її завершення. Кошти на спорудження нової дзвіниці і найбільшого дзвону у всій Галичині на ім’я «Кирило» (вагою — 4 т) дав купець Костянтин Корнякта. За сприяння архітектора Петра Барбони триярусна вежа була завершена. До архітектурного ансамблю Успенської церкви окрім дзвіниці входить і каплиця Трьох святителів, що була зведена в 1584—1591 роках архітектором Андрієм Підлісним (за іншими версіями — Петром Красовським або Петром Барбоною). Над прямокутною у плані будівлею піднімаються три бані, що розташовані по головній осі і відповідають принципам народного сакрального будівництва Галичини. Справжньою окрасою цієї споруди є портал, прикрашений багатим кам’яним різьбленням. Кам’яна різьба та декоративна ліпнина також прикрашають інтер’єр каплиці.

З-поміж небагатьох пам’яток храмової мурованої архітектури, зведених цієї доби в Галичині, вирізняються: церква св. Юра у Бродах, Благовіщенська церква у Городку, церква св. Миколая у Золочеві. На Волині переважна більшість храмових споруд збудована коштом православних представників князівського роду та шляхти. Цим часом датується будівництво замкової церкви у Старокостянтинові, Миколаївської церкви в Олевську (1596), Хрестовоздвиженської церкви в Луцьку, Спасопреображенської церкви у Четвертині (1606). Після тривалої перерви лише на початку XVII ст. пожвавлюється муроване церковне будівництво на Лівобережжі. До пам’яток цього періоду також відносять Покровську церкву у Сулимівці (1629) та церкву Різдва Богородиці у Путивлі (1636).

Навернення до використання місцевих традицій народної мурованої архітектури найвиразніше знайшло відбиток у церковних спорудах, збудованих у Росохах (на Львівщині) та у Чесниках (на Івано-Франківщині). Товсті білені стіни тридільного храму перекриті спадистим кількаступеневим дахом з черепиці таким чином, що він ззовні нагадує добре підготовлену до облоги українську хату. До пам’яток дерев’яної церковної архітектури, представлених перемишльсько-львівським регіоном, належать: церква Собору архангела Михаїла у Волі-Висоцькій, що поблизу Жовкви (1598), церква св. великомучениці Параскеви у Радружі, Святодухівська церква у Рогатині (1598) та церква Різдва Богородиці у Горайці (1586).

147

Активність католицького церковного мурованого будівництва цієї доби передовсім пояснюється їх активною місіонерською діяльністю (особливо багатого ордену єзуїтів). До зразків костельної архітектури відносять комплекс монастиря бернардинів (1600— 1630) у Львові. Споруду звели за проектом Павла Римлянина будівничі Амвросій Прихильний та Андрій Бемер, поєднавши готичний стиль з елементами пізнього ренесансу (маньєризму), що знайшов свій відбиток у скульптурній декорації фронтону цієї споруди. Не менш виразними пам’ятками цієї доби є костел св. Лаврентія у Жовклі (за проектом Павла Щасливого) та храм монастиря бернардинів у Сокалі (за проектом Б. Авелідеса). Єзуїтське будівництво на Волині представлене костелом св. Петра і Павла у Луцьку (за проектом Дж. Бріано) та костелом бернардинів у Збаражі.

Присутність на території України єврейських громад, що знайшли собі тут притулок і нову батьківщину, зумовила необхідність будівництва синагог. За проектом Павла Щасливого була збудована львівська синагога Нахмановичів, більше відома як «Золота Роза». На жаль, у період Другої світової війни німці знесли синагогу в повітря і донині збереглася лише її західна стіна. 1626 р. зведено синагогу і в Луцьку. З елементами оборонного стилю датуються цим періодом синагоги у Гусятині та Сатанові.

На замовлення вірменської громади у Ялівці зведено вірменську церкву, портал якої прикрашений чудовим різьбленням у ренесансному стилі. Ренесансні елементи присутні і в ансамблі Вірменського собору Львова, який звели ще 1368—1370 років (з перебудовами 1437 та 1630 років). А 1571 р. львівський архітектор А. Красовський звів поблизу цієї церкви і дзвіницю.

4.8.Українська скульптура та ікона

Оскільки ще за княжої доби світоглядні орієнтири українців формувалися під впливом християнства східного (православного) обряду, то й до скульптури (і статуарності у цілому) на кінець XIII — початок XV ст. українці ставилися байдуже, бо не бачили для неї місця у православному храмі. Проте з появою гуманістичної ідеології поступово змінюється ставлення майстра до предмета свого ремесла. Нова система світоглядних орієнтирів, у якій важливу роль приділяли натуралізму та індивідуалізму в пошуках самореалізації творчих потенціалів особистості, сприяла формуванню підвищеного інтересу до скульптурного портрета уже наприкінці XV ст. Найвідомішими майстрами у цій царині були представники німецько-нідерландського мистецького кола Йоган Пфістер та Мельхіор Ерлемберг, які з Вроцлава прибули до України.

Найбільшою увагою українців користувалося декоративне різьблення по дереві. Орієнтуючись на європейські (переважно у ренесансній манері) мистецькі зразки, українські майстри зосереджували увагу передусім на декоративному різьбленні в комплексах іконостасів. Характерні для ренесансу стилізовані рослинні мотиви наявні у царських воротах з церкви собору Богородиці

148

уДомажирі. До пам’яток цього періоду та стилю також належать іконостасні ворота

зцеркви Потелича, ворота з монастирської Успенської церкви в Уневі та ворота з церкви Городка. В орнаментиці майстри найчастіше звертаються до образу виноградного грона у поєднанні з листям аканта. Виноградна лоза як домінуючий декоративний елемент вперше з’являється в іконостасі П’ятницької церкви і, ймовірно, належить майстру львівської школи. У декоративній основі його знаходиться стилізована рослинна гілка із закрученими до середини боковими пагонами, завершенням яких є медальйони з іконописними зображеннями. Пізньоманьєрична традиція представлена різьбленням воріт львівського Успенського іконостасу (церква св. Кузьми і Дем’яна у Великих Грибовичах), ймовірним автором якого є польський скульптор Станіслава Дріар. Найбільше визнання отримала школа декоративно орнаментального різьблення у Львові, до пам’яток якої належать різьблення замісного яруса іконостаса церкви св. Онуфрія у Бузьку (сницар і маляр Григорій, 1645) та іконостас церкви Зішестя Святого Духа в Рогатині (1650).

Центром розвитку статуарної скульптури в Україні також став Львів. До майстрів львівського кола належать переважно іноземці: Станіслав Дріар, Мельхіор Ерлемберг, Бернард Дікембош. З кінця 1560-х років у Львові працювали Герман Ван Гутте з Аахена, Якуб Трвалий, Генріх Горст та Гануш з Нюрнберга. Започаткована у Львові європейська традиція зведення надгробної скульптури над похованням померлого залишила помітний слід переважно у західних регіонах України. Відомі пам’ятки цієї доби: надгробок Катерини Рамултової роботи Якуба Трвалого в парафіяльному костелі м. Дрогобича; надгробок перемишльського католицького єпископа Валентина Гербурта з костелу св. Мартина у Скелівці роботи скульптора Германа ван Гутте; там же у Скелівці надгробок з подвійним пам’ятником Станіслава та Катерини Гербуртів. До втрачених пам’яток цієї доби відносимо надгробок князя Костянтина Острозького з Успенського собору Києво-Печерської лаври. Майстерні вроцлавського майстра Йогана Пфістера належать: надгробок львівського архієпископа Яна Замоського та монументальний пам’ятник князя Януша Острозького і його першої дружини Суссани Середи.

До окремої групи пам’яток належать кам’яні вівтарі, серед яких вирізняють вівтар каплиці Камп’янів скульптора Генріха Горста та скульптурну декорацію вівтаря каплиці Боїмів. Традиція прикрашати католицький вівтар скульптурною композицією Богородиці Діви та святих угодників з часом закріпилася і в Україні. Виразними зразками такого типу є дерев’яні фігури святого Ієроніма та святої Катерини роботи Йогана Пфістера. Відомим майстром «різаних речей з алебастру» був скульптор Миколай, що працював у Рогатині. Славилися своїм умінням і майстри скульптурного осередку м. Бережани, започаткованого Я. Пфістером.

Малярство. Українська ікона XIV — початку XVII століття

Входження українських земель до складу Великого князівства Литовського та Речі Посполитої відкрило нові перспективи вітчизняним майстрам реалізу

149

вати свій хист, розширюючи список замовників-меценатів, що давали гроші на розпис іконостасів, будівництво чи відбудову храмів, приватних маєтків. Натомість іконописні школи Західної Європи розвивалися досить повільно, оскільки писаний образ переважно сприймався як ілюстрація і їх активність виявляється лише в добу Ренесансу. Ось чому деякий час до ікони католицький світ ставився з деякою недовірою і навіть вороже. Ця обставина робила українських майстрів конкурентно спроможними та потрібними суспільству. Відомостей про малярські центри Волині у науковців немає, а київський осередок презентує лише кілька документально зафіксованих імен. Натомість, відомими іконописними центрами Галичини тієї доби стають Львів та Перемишль.

Мистецьке життя в Україні початку XIV ст. розвивалося у тісному контакті як із східнохристиянським світом (переважно візантійсько-болгарського напряму), так і західноєвропейським католицьким (переважно польсько-угорського орієнтування). Особливістю українського малярства XIV — початку XVII ст. є тяжіння до зразків княжої доби, але дещо спрощених (примітивніших), оскільки такі іконописні образи традиційно писалися під впливом місцевих народницьких традицій. Виразною іконописною пам’яткою цього періоду, що наслідує традиції візантійського письма, є образ Юрія Змієборця зі Станилі. Вишукана пластичність форм та характерна для візантійського іконопису система умовностей у зображенні людської постаті відповідає манері письма візантійського іконопису епохи Михайла Палеолога, що фіксуються в іконах «Стрітення» («Собор ІоакимД та Анни») та «Архангел Михаїл в діяннях».

Під впливом ідеології та практики ісихазму в українському іконописі цієї доби актуальнішим стає сюжет Преображення Господнього. До цього іконографічного стилю належать такі іконописні образи: «Преображення Христа» (с. Бусовисько Львівської обл., XIV ст.), «Преображення Господнє» (с. Рогатин, Перемищина, XI ст.), «Зішестя Христа в пекло» (с. Поляна Львівської області, XV ст.). Особливістю іконописання, що формувалося під безпосереднім впливом ісихазму, є звернення до характерної техніки використання бликів-вибі- лювань на одязі, обличчі та руках зображуваного образу, що символізує нетварне Світло Божої Благодаті. Символами нетварного світла є і промінчики, що відходять від фігури Сина Божого, зображеного у мандолі (еліпсі, колі або восьмикутній зірці, вписаній у коло).

Тяжіння до інтерпретації іконописного образу в народній манері письма характерне для образу «Миколи в житії» з Радружа (кінець XIV ст.). Емоційно-експресивна манера письма з виразно непропорційними частинами тіла (велика голова, вкорочені пропорції тіла) відповідає іконам «Зішестя Святого Духа» та «Преображення» з Вільшанки на Яворівщині (кінець XIV ст.).

Звернення до готичної манери письма, що характерно для ікони «Юрій Змієборець» зі Словіти на Перемищині (XV ст.), яскраво відображає мистецьке середовище католицького готичного Львова, у якому проживав значний відсоток поляків, німців, чехів. Юного Юрія зображено із довгим розкішним волоссям і закутим у броню на коні. Позаду Юрія стоїть юна царівна у розкішній

150

короні та вбранні доби Середньовіччя. Нижче під образами е писаний латинською мовою текст «Золотої легенди» (Франція, XIII ст.), який погано зберігся. Елементи готичного стилю упізнаються і в іконі «Юрій Змієборець» з Юріївської монастирської церкви у Ступниці, що поблизу Дрогобича (XVI ст.). Лицарське вбрання Юрія зображене досить реалістично, а нейтральна кольорова гама відповідає традиціям готичної доби. Проте кириличний текст, розміщений у верхній частині ікони, чітко вказує на її українське походження.

Наслідуючи традиції візантійського спрямування, іконописець, що творив лик Богородиці чи святого, не вважав свою працю авторською і тому не залишав на ній підпису. Під впливом гуманістичної ідеології, за якою художник сприймається як дослідник, що вивчає навколишній світ і пензлем на дошці чи полотні відтворює (імітує) ним підмічене у природі, і цінується індивідуальною манерою письма, з’являється автограф автора.

Проте перше фіксоване свідчення проникнення європейського ставлення митця до своєї праці як авторської на території України належить лише до середини XVI ст., коли свій підпис на іконах «Богородиця Одигітрія з пророками» та «Успіння» поставив Олексій (ймовірно Олексій Горошкович) з церкви Собору архангела Михаїла у Смільнику, датованих 1547 р. Першим львівським іконописцем, що поставив свій підпис на іконі «Богородиці Одигітрії з похвалою» з церкви Ріпнева на Львівщині, датованій 1599 р., був Федір (ймовірно Сенькович). Завдяки високому рівню майстерності, що давав змогу залучати українців до роботи над розписами в костелах та палацах і був достойно оцінений представниками польсько-литовської еліти, нам відомі імена частини із них. Достеменно знаємо, що українські іконописці працювали над монументальними розписами на замовлення польських королів Владислава Ягайла та Казимира у Вислиці (1390-ті роки), у Любліні (1418), у Сандомирі (1430) та Кракові у Святохрестській каплиці (1470). За розвідками дослідниці В. Свєнціцької, у книзі королівських видатків за 1393—94 роки є запис про щедру винагороду українським малярам, які розписували каплицю св. Хреста на Лисці та королівську спальню Кракова і з гурту котрих згадується ім’я Владика. У фундаційному записі замкової каплиці міста Любліна зафіксовано ім’я маляра Андрія. А у грамоті, виданій королем Владиславом Ягайлом за видатні заслуги під час виконання малярських робіт, згадується про надання парафії при церкві Різдва Івана Предтечі в Перемишлі керівнику гурту іконописців отцю Іоїлові (Гайлові).

Ситуація починає змінюватися після посилення впливу в Польщі з 1564 р. ордену єзуїтів та підписання між Литвою та Польщею 1569 р. Люблінської унії. За унією українські землі увійшли до Польщі і на українців посилювалася польсько-католицька експансія. Прикладом такого утиску була подія, що сталася 1597 р. Після заснування цеху католицьких малярів за вказівкою львівського католицького архієпископа Яна Дмитра Соліковського було наказано вилучити із костелів усі ікони некатолицьких іконописців. Підставою для такого рішення стала та обставина, що православні іконописці кепкували зі

151