sbornik

воно віднесене до нерухомих речей. Проблематичним є й нотаріальне посвідчення правочинів із підприємством, оскільки відсутні правовстановлювальні документи на нього як на окрему річ. Водночас до складу підприємства входять інші об’єкти нерухомості, які мають свої правовстановлювальні документи і стосовно них укладаються, як правило, окремі правочини. Все це не сприяє обороту підприємств.

Окремо від інших об’єктів має врегульовуватися державна реєстрація космічних об’єктів та суден, бо Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» на ці об’єкти не поширюється.

Отже, у вказаних об’єктів, на які поширюється правовий режим нерухомості, відсутня не тільки природня ознака, яка робила б їх нерухомими речами, а й правова. А це означає наявність неподоланих складнощів з приводу їх бачення як нерухомих. І, взагалі, слід прислухатися до відомого цивіліста Р. Саватьє, який висловлювався, що не реєстрація повинна перетворювати майно на нерухомість, а навпаки, стабільність положення нерухомого майна дає можливість реєструвати його1.

Отже, виникає питання: як поводитися в подібних ситуаціях в подальшому, коли виникають суперечності між вимогами ЦК та спеціальним законодавством, що регулює правовий режим нерухомих речей?

Очевидно, що визначальним для віднесення речі до нерухомих, за загальним правилом, є перший критерій — фізичні властивості речі, а державна реєстрація не має бути класифікаційною ознакою нерухомості. Якщо будь-яка річ буде відноситися до нерухомості за своєю природою, то вона обов’язково мусить піддаватися державній реєстрації. Якщо вона відсутня в переліку речей, що підлягають державній реєстрації, то цей спір слід вирішувати в судовому порядку, а вже суд буде виходити з сутності стану речі, а не з неналежного регулювання цього питання законом (а в наш час — підзаконними нормативно-правовими актами). При цьому судам не слід застосовувати суто формальний підхід при вирішенні питання про віднесення тих чи інших об’єктів до нерухомого майна, покладаючись виключно на дані органів технічної інвентаризації. Адже наявність технічного паспорта, інших документів технічного характеру не може визнаватись безспірною ознакою відповідності того чи іншого об’єкта критеріям, визначеним у ст. 181 ЦК. І навпаки — відсутність даних про технічну інвентаризацію не може бути перешкодою до визнання об’єкта нерухомою річчю.

Правила про встановлення в судовому порядку права на певні об’єкти нерухомості не слід застосовувати до тих об’єктів, на які поширюється правовий режим нерухомих речей, хоча вони за своєю суттю нерухомими й не були. Це стосується підприємств, право на які на сьогодні не підлягає державній реєстрації, і навряд чи доцільно вимагати у судовому порядку проведення їхньої державної реєстрації.

З наведеного випливає, що судам не слід перебільшувати значення державної реєстрації прав на нерухоме майно. Державна реєстрація не є ознакою

нерухомості, це лише один з наслідків визнання законодавцем певних

об’єктивних властивостей цього різновиду речей.

1 Саватье Р. Теория обязательств. — М., 1972. — С. 58.

Окремі нерухомі речі

Згідно зі ст. 188 ЦК, якщо кілька речей утворюють єдине ціле, що дає змогу використовувати його за призначенням, вони вважаються однією річчю (складна річ). Розглянемо такі речі, як будівля та споруда.

Висловлюється точка зору щодо недоцільності розмежування понять «будівля» і «споруда», оскільки вони не відносяться до правових категорій. Це обумовлюється однаковими правилами, які встановлює законодавець для цих об’єктів. Втім, слід враховувати й важливість призначення цих об’єктів, яким є (стосовно будівель) постійне перебування в них людей для проживання або роботи, а для споруд — чисто технічні цілі їх існування, в яких люди знаходяться тимчасово або, взагалі, перебувати не можуть. Аргументи, висловлені проти такого бачення, пропонують враховувати різність споруд, наприклад, шахт, частина яких призначена для знаходження в них людей, а частина — виключно технічна споруда.

Будівлями є житлові та нежитлові будинки. До споруд відносяться мости, залізниці, лінії електропередач, трубопроводи, шахти, причали. Спірним є віднесення до споруд доріг (чи вони є складовою земельної ділянки, чи окремою річчю — спорудою). Очевидно, що перший варіант є прийнятнішим.

Труднощі з визнанням цих речей нерухомими виникають також в судовій практиці. Так, рішенням господарського суду АРК задоволено позов ТОВ «Промхолдинг», за позивачем визнано право власності на нерухоме майно, включаючи асфальтове мощення, асфальтовий насип земельних ділянок, асфальтово-бетонний спуск. Постановою Вищого господарського суду України (ВГСУ) зазначене рішення скасовано, оскільки на думку касаційної інстанції визнання оскаржуваним рішенням права власності на асфальтовані покриття земельних ділянок як об’єктів нерухомого майна не обґрунтовано правовими нормами про віднесення таких об’єктів до нерухомого майна1. Інакше кажучи, у ВГСУ виникли сумніви щодо віднесення асфальтового покриття земельної ділянки до нерухомого майна.

В іншій справі, скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції, касаційний суд визнав, що висновки суду апеляційної інстанції про неналежність під’їзної залізничної колії до об’єкта нерухомості є помилковими і не відповідають законодавству2.

На такі об’єкти, як житловий будинок та майнові комплекси, було звернено увагу в статтях О. Печеного и І. Кучеренко, тому зараз зупинятися на цьому питанні немає сенсу. Але слід кілька слів сказати взагалі про приміщення.

У ст. 379 ЦК лише вживається термін «приміщення» як різновид об’єкта поряд із житловим будинком та квартирою, яке (якщо воно придатне та призначене для проживання) буде житловим. А в ст. 1 Закону України «Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку» визначаються допоміжні та нежитлові приміщення. Отже, за відстуності єдиного визначення приміщення існує формулювання окремих їх видів.

1 Постанова Вищого господарського суду України від 3 серпня 2006 р. Справа №2–20/6958– 2005. — Режим доступу: http://www.arbitr.gov.ua/docs/28_1320934.html.

2 Постанова Вищого господарського суду України від 14 червня 2006 р. Справа №38/254–05. — Режим доступу: http://www.arbitr.gov.ua/docs/28_1273710.html.

Очевидно, під приміщенням слід розуміти одиницю комплексу нерухомого майна (частина житлового будинку або іншого об’єкта нерухомості), відокремлену в натурі та використовувану за певним призначенням. В юридичній літературі приміщення визначаються як функціональна частина будинків, споруд або будівель, відокремлена від інших функціональних частин фізичними межами, які не мають розривів. Отже, в будь-якому разі приміщенням є відокремлена частина будинку або споруди, яке за призначенням може бути житловим, допоміжним або нежитловим.

Втім, це не так просто, як здається на перший погляд, оскільки приміщення хоч і існує юридично як об’єкт, окремий від іншого об’єкта — будинку, але якраз останній з них врешті-решт й складається. І якщо право на ці об’єкти належить різним особам, то самі об’єкти мають бути не просто різними теоретично, а чітко відокремлені фактично.

Проте це не завжди можливо. Наприклад, як відокремити житловий будинок і квартиру? Стіни будинку одночасно є стінами квартир, а стіни квартир також належать різним власниками. На це свого часу вказував Р. Саватьє, а саме, що юристи не мають достатніх технічних уявлень для того, аби розглядати право власності на приміщення як право на простір, що обмежений певними координатами і що може відповідно відчужуватися як такий. Фактично саме цей простір купується, в ньому проходить життя людини, а стіни, підлога та стеля є лише рамками цього простору. В такому разі слід говорити про вказаний простір як про об’єкт прав.

Крім того, приміщення вважається нерухомістю, хоча безпосереднього зв’язку із землею не має. В той же час воно відповідає іншому критерію віднесення речі до нерухомих — неможливості переміщення в просторі не тільки без пошкоджень. Більше того, якщо будинок може переміщуватися, то фізичний рух приміщень навіть гіпотетично неможливо уявити собі, адже неприпустимо вилучити квартиру або підвал із будинку і перенести їх до іншого будинку.

Права на нерухоме майно

Повсюдно оперуючи поняттям «право на майно», ми іноді не замислюємося над тим, яке ж це право. Звичайно, що воно є правом майновим. Відомо, що ЦК оперує поняттям речових та зобов’язальних прав. Усі вони виникають із приводу майна. Перші закріплюють статичний стан права, другі свідчать про його динаміку, тобто цивільний обіг. До перших відносяться право власності, права на чужі речі (володіння, сервітут, емфітевзис, суперфіцій), до других — права з договорів (право оренди, найму, довічного утримання тощо), які укладаються з приводу цього майна — передання його у власність або в користування. Предметом як перших, так і других є речі. Але якщо перші припускають безпосередній вплив суб’єкта на річ, то стосовно других ми ставимо на перший план вимогу одного суб’єкта правовідносин на другого. Приділимо більше уваги праву власності на нерухоме майно.

Враховуючи те, що існують різні об’єкти, які позначаються як нерухомість, то й права на всі ці об’єкти є різними. Власником житлового будинку можуть бути:

(а) територіальна громада, або (б) юридична особа — замовник, або (в) власни-

ки квартир в багатоквартирному житловому будинку, або (г) житлово-будівельний кооператив (ЖБК).

Власником квартир будуть люди: (а) ті, хто приватизував квартиру в будинку державного або комунального житлового фонду, внаслідок чого виникає спільна власність всіх членів сім’ї наймача, в тому числі співвласниками стають неповнолітні та малолітні, недієздатні та обмежено дієздатні; (б) член ЖБК, який сплатив вартість квартири (а якщо він одружений, і сплачувалася ця вартість за рахунок спільних коштів подружжя, то буде спільна власність подружжя).

Власником нежитлових приміщень буде територіальна громада або інші особи, які від неї набули право на нежитлові приміщення шляхом приватизації цих приміщень або з укладенням в подальшому договорів про їх придбання.

Власником допоміжних приміщень будуть власники квартир багатоквартирного житлового будинку, оскільки у них виникає спільна власність на ці об’єкти (ст. 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» та Рішення Конституційного Суду України від 2 березня 2004 року про офіційне тлумачення положень Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»).

Може існувати й складний об’єкт залежно від його «зовнішніх додатків» — ним буде житловий будинок із побудованими на певній території іншими об’єктами — сараєм, літньою кухнею, лазнею тощо. Так само, коли йдеться про багатоповерховий будинок із розташованими поряд гаражами (може, це питання буде вирішуватися й окремо), сараями (які розцінюються як допоміжні приміщення, незважаючи на те, чи будуть вони в самому будинку, чи поряд із ним). Це так, оскільки за своєю природою такі об’єкти можна позначити як головну річ та її приналежність.

Коли ж має місце право власності на земельну ділянку з розташованими на ній усіма цими об’єктами, то буде така річ, як садиба. І в першому, і в другому випадках земельна ділянка — обов’язковий атрибут нерухомого майна, розташованого на ній.

Інші права на нерухоме майно

Крім права власності, існують й інші права на нерухоме майно. Це речові права (володіння, сервітути, суперфіцій, емфітевзис) та зобов’язальні права, що виникають внаслідок укладення договорів (наприклад, оренди). При цьому також виявляються деякі проблеми. Так, за ЗК України право на земельну ділянку може бути правом власності або правом оренди. Продовжує існувати також право постійного користування земельною ділянкою, яке мають юридичні особи, не передбачені ЦК — державні та комунальні підприємства і установи, громадські організації інвалідів та створювані ними юридичні особи, релігійні організації України виключно для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності (ст. 92 ЗК). В ЦК такого права, як право постійного користування земельною ділянкою, не передбачено.

Навпаки, за ЦК існує володіння як речове право особи, яка фактично тримає чуже майно у себе (ст. 397 ЦК). Разом із тим уявити собі, щоб це право мала особа

відносно земельної ділянки, навряд чи можливо, хоча на практиці у випадках, коли особа користується земельною ділянкою без належних на те підстав, вона має вносити плату за землю, що вимагається податковим законодавством. Хоча цей факт (внесення плати за землю) не підтверджує наявності прав на земельну ділянку в цієї особи. Отже, ми спостерігаємо розбіжності вже не тільки між цивільним та земельним, а й з податковим законодавством, які замість того, щоб в унісон регулювати ці складні питання, підходять до них кожен на свій лад.

Сервітути за ЦК можуть бути земельними та особистими (ст. 401 ЦК). Щодо земельного сервітуту, то відповідні пояснення щодо цього права надають статті 402– 404 ЦК, а в главі 32 про особисті сервітути більше не йдеться, крім згадки про них в ст. 401. Втім в ст. 405 ЦК врегульоване право членів сім’ї власника житла, яке прямо не назване особистим сервітутом і тому викликає масу проблем при його застосуванні. Земельні сервітути передбачені також ЗК України.

Сервітут є правом користування чужим майном (ст. 403 ЦК). Цим майном можуть бути земельна ділянка, інші природні ресурси (земельний сервітут) або інше нерухоме майно. З цього витікає:

–по-перше, що це право обмеженого користування, оскільки особа претендує на чуже майно не в повному обсязі, а лише щодо його використання у певний спосіб (наприклад, право проходу через чужу земельну ділянку, право проведення газопроводу тощо);

–по-друге, що його може бути встановлено стосовно різного нерухомого майна;

–по-третє, необхідність у цьому праві виникає для задоволення таких потреб осіб, які не можуть бути задоволені в інший спосіб. Тобто особа інакше потрапити на дорогу, ніж через чужу земельну ділянку, не може або їй це буде занадто незручно (наприклад, обходити кілька кілометрів);

–по-четверте, встановлення земельного сервітуту пов’язане з необхідністю згладити вади земельної ділянки однієї особи за рахунок іншої, що виникає внаслідок нерівномірності розподілу природних благ між окремими земельними ділянками.

Отже, сервітут — це речове право обмеженого користування чужими речами (майном) певною мірою, тобто в тому чи іншому відношенні.

За ст. 407–417 ЦК та 102–1 ЗК України емфітевзис та суперфіцій є правами на користування чужою земельною ділянкою: емфітевзис — для сільськогосподарських потреб; суперфіцій — для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель, надане власником земельної ділянки іншій особі.

Схожість земельних сервітутів та емфітевзису і суперфіцію полягає в тому, що ці права стосуються земельних ділянок, вони є речовими правами, правами на чужі речі, тобто коли особа, яка не є власником земельної ділянки, так чи інакше користується нею.

Розбіжності між ними полягають у такому:

–якщо земельні сервітути надають особі можливості користуватися земельною ділянкою лише для окремих потреб (наприклад, для проходу через чужу земель-

ну ділянку), то емфітевзис та суперфіцій є тотальними правами на чужу земельну ділянку, тобто поширюються на неї повністю;

–характерними рисами емфітевзису та суперфіцію є їх призначення. За загальним правилом, носій емфітевзису може здійснювати з земельною ділянкою будьякі операції, не погіршуючи її, хоча головне, чого він має додержуватися, це використання земельної ділянки лише для сільськогосподарських потреб. Носій суперфіцію має лише право забудови чужої земельної ділянки;

–істотною рисою відмінності є також правовий режим нерухомості за суперфіцієм, адже, використовуючи своє право на забудову, носій суперфіцію стає власником будинків (будівель, споруд);

–емфітевзис та суперфіцій можуть бути самостійними об’єктами прав, тобто їх можна відчужувати, позначивши, наприклад, що предметом договору купівліпродажу є емфітевзис. Так само вони можуть переходити у спадщину, внаслідок чого спадкоємці забудовника придбавають не тільки право власності на нерухомість,

ай відповідне право спадкодавця на земельну ділянку;

–емфітевзис та суперфіцій наближуються до сервітутів за речовою природою,

адо орендних відносин — за можливістю користування всім чужим майном, а не лише для певного напрямку його використання.

Внаслідок істотної схожості з орендними відносинами склалося враження, що передбачення в українському законодавстві емфітевзису та суперфіцію є недоцільним, оскільки всі суспільні відносини, пов’язані з передачею власником своєї земельної ділянки в користування для сільськогосподарських потреб, можуть бути врегульовані укладанням договору про оренду землі. Порівняно з емфітевзисом і суперфіцієм цей договір є простим і практичним правовим механізмом передачі прав користування землею. Для забудови також немає необхідності у встановленні суперфіцію.

Немовби на підтвердження цієї позиції в дійсності практично ані емфітевзис, ані суперфіцій не існують. Це, більш за все, слід пов’язати з новизною цих прав для нашого усвідомлення і відсутністю належного їх регулювання в земельному законодавстві. Насправді вказані права надають їх суб’єктам значно більше переваг, ніж права оренди.

Таким чином, можна констатувати, що українське законодавство на початку XXI століття зробило крок уперед, увівши поняття нерухомості та врегулювавши укладення правочинів із нею, державну реєстрацію прав на неї, а також таких обтяжень, якими є сервітути, емфітевзис та суперфіцій, що одночасно являють собою речові права на чуже майно. Водночас очевидними є недоліки сучасного стану законодавства з приводу нерухомості — нечіткості у визначення її ознак, непослідовності при віднесенні певних речей до нерухомих, яким не властиві визначені законодавцем ознаки, недоліки державної реєстрації прав та правочинів із нерухомістю. Всі вказані вади мають бути якнайшвидше усунені, оскільки вони заважають обігу нерухомості й укріпленню прав на неї, а значить — негативно відбиваються на правовому становищі власника.

Дім, який побудував Джек (або Про «нові юридичні технології», за допомогою яких акції пов’язуються … з правом на нерухомість)*

Ще за студентських часів я з тремтінням читала ті чи інші висловлювання англійських суддів, рішення Верховного Суду США по конкретних справах, теорії відомих правників Франції, Німеччини, дореволюційної Росії. Зі сторінок давніх видань і сучасних монографій, в яких і нині використовуються їхні невмиручі мудрощі, немовби проглядають досвідчені і поважні лорд Менсфілд, суддя Лернд Хенд та багато інших. Переймаєшся повагою до цих людей, які стали основоположниками доктрин, теорій, законів. Ні Шерману, ні Клейтону, ні їх нащадкам не соромно від того, що їх ім’ям названі закони, як це завжди було прийнято в США. А тим позивачам і відповідачам, по справах яких виносилися Верховним Судом США значущі в майбутньому рішення, в яких містяться формулювання, що використовуються й понині, також було небайдуже, що саме їх справа набула такого значення для відточення правових конструкцій.

Не будемо говорити про те, як би себе відчували ті чи інші розробники наших законів, коли б широкій громадськості стали відомі їх автори. Головне, про що не слід забувати ні їм, ні нашим суддям, це те, що результати їх діяльності повинні вирішувати не тільки потреби і наміри конкретних людей або спільнот. Їх значущість в суспільстві важко перевершити, бо вони творять право, і тому це вимагає від них відповідальності за кожне слово, за мотивацію, за все, від чого залежить не тільки вирішення конкретного спору, а й за те, що називають загальними засадами застосування права.

Східні мудреці говорили: «вправляння у виразі праджні (мудрості) в слові». Не слід не тільки скидати з уваги необхідність відточеності фраз в наших законах і судових рішеннях, а нести моральну відповідальність за кожну з них, за їх обґрунтованість, доведеність, відповідність принципам права, усталеним конструкціям тощо.

На жаль, ознайомлення із сучасною судовою практикою доводить, що «вправляння в слові» окремих суддів не палахкотить мудрістю, і тоді стає цікавим, чи відстоювали б ці судді свою позицію, висловлену в рішенні, якщо б знали, що їх іменем буде названий відповідний «антипрецедент». Тоді вже думаєш, що слава Богу, ми не сприйняли прецедентного права, і слава Богу, що судовий процес побудований на принципі гласності, що надає можливості обговорити рішення суду.

Ці думки, породжені численними «вправляннями в слові» по одній конкретній справі, що виникла із спору про визнання недійсним договору міни акцій. Оскільки цією справою охоплюються декілька проблемних моментів, в цій статті зосередимося лише на одному з них із продовженням їх аналізу в наступних статтях.

Представник відповідача зауважував, що оскільки відповідач є іноземною юридичною особою із місцезнаходженням поза межами України, то згідно зі ст. 124

* Підприємництво, господарство і право. — 2002. — №6. — С. 27–30.

Господарсько-процесуального кодексу України спір не може розглядатися господарськими судами України. Представником позивача на це доводилося, що виходячи

зправової природи акції, нерезиденти, які володіють акціями ВАТ, що знаходиться на території України, мають нерухоме майно на території України. Оскільки ж спір виник саме стосовно цього майна, то господарські суди України мають всі підстави розглядати спори за участю цих нерезидентів.

Іякщо можна якось зрозуміти намагання представника відповідача будьяким чином відстояти свою позицію, враховуючи його зацікавленість в розгляді справи (хоча це аж ніяк не виправдовує його намагання «притягнути за вуха» права на нерухомість до прав акціонера), то дослівне наведення його висловлювання в постанові Вищого господарського суду без достатньої обґрунтованості не піддається ніякому поясненню.

Проте сучасні науковці і фахівці багато уваги приділяють поняттю акції і правам акціонерів. І оскільки, не дивлячись на численні публікації з приводу акцій і АТ, все-таки в судовій практиці триває таке прикре непорозуміння, зробимо спробу вкотре розібратися в цьому питанні.

Так, судді при обґрунтуванні свого бачення правової природи акцій посилаються на ст. 6 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок», в якій надається поняття акції і визначаються права, втілені в ній (права акціонера). Це такі майнові та немайнові права акціонера, як право на участь в управлінні акціонерним товариством, на одержання частини прибутку від його діяльності у вигляді дивідендів, на участь у розподілі майна при ліквідації товариства та ін. Це так звані «права з акції».

Крім того, як значиться в п.1 ч. 1 ст. 195 ЦК, акція засвідчує участь у статутному капіталі. Інших посвідчувальних чи підтверджувальних функцій акція не виконує. Отже, акція не посвідчує право на нерухомість.

Однак, якщо виходити з того, що правники часто піддають критиці норми законів, пропонуючи їх зміни, зробимо спробу проаналізувати правовідносини, які виникають

зправа власності на акції з метою розібратися в тому, чи існує якийсь прихований від законодавця і акціонерів зв’язок між акцією і нерухомістю. При цьому слід зупинитися на науковому обґрунтуванні прав, що надаються акцією.

Перш за все, звертає на себе увагу, що Вищий господарський суд оперує таким виразом, як «правова природа акцій», з якої слід виходити і яка, на його думку, зводиться до посвідчення акціями права на нерухомість. Або інакше — як обґрунтуванням тези про посвідчення акціями права на нерухомість пропонується використати їх «правову природу».

Правовою природою є визначення сутності юридичної конструкції, тобто визначення розуміння того, що являє собою такий правовий феномен, як акція. Саме правовою природою акції і є втілені в неї права. Правова природа цих прав, в свою чергу, є предметом цілого пласту наукових досліджень, котрі зводяться до їх розуміння як корпоративних, зобов’язальних або речових прав.

Одними дослідниками права, що надаються акцією (корпоративні права), вважаються окремим різновидом прав поряд із речовими й зобов’язальними1. Було зазначено також на неможливість ігнорування наявності речово-правових елементів у змісті цінних паперів2 , що підтверджує стирання межі між речевим

ізобов’язальним правом. Г.Ф. Шершеневич висловлювався ще невизначеніше: «Право на папір — це речове право, право з паперу — це найчастіше [курсив мій — І. С.-Ф.] зобов’язальне»3. Є й думка щодо своєрідності діяльності акціонерного товариства, що «базується на акціонерній власності, яка складається з права власності акціонерного товариства як юридичної особи, речових прав акціонерів, зобов’язальних прав третіх осіб»4. Така позиція безпосередньо стикується з розумінням прав, що випливають із акції, як речових (абсолютних), бо вони хоч і належать акціонеру як власнику акції, але мають свій специфічний юридичний зміст, обумовлений об’єктом правовідносин. Ця специфіка проявляється у правомочностях по володінню (особливо, коли йдеться про бездокументарні акції), користуванню, яке зводиться до здійснення повноважень, що надаються акціями, а також розпорядженню ними. Про це зазначається й в працях українських вчених5. Підсумовуючи сказане, можна навести висловлення Д.В. Мурзіна відносно пов’язаності

ісуміщення зобов’язальних та речових елементів, які демонструють суперечливу природу цінного паперу: «Цінний папір як безтілесна річ — це зобов’язальне договірне право, врегульоване нормами речового права»6.

Доречно згадати й запропоновану класифікацію цінних паперів на традиційні — речово-правові документи (до яких в першу чергу належать товаророзпорядчі) і зобов’язально-правові цінні папери, які не посвідчують речові права на майно. Останні посвідчують:

а) право вимоги певної суми (чек, вексель, облігація тощо); б) право вимоги цінних паперів (опціони);

в) право вимоги майна, яке не є індивідуально визначеним (облігація цільової позики);

1 Спасибо-Фатєєва І.В. Цивільно-правові проблеми акціонерних правовідносин: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. — Х., 2000; Гражданское право: Т. I. / Отв. ред. Е.А.Суханов. — 2-е изд., перераб. и доп. — М., — С. 26. Мають місце і обережні висловлювання деяких авторів про те, що права акціонерів можна назвати умовно (хоча й не зовсім точно) зобов’язальними (Кашанина Т.В. Хозяйственные товарищества и общества: правовое регулирование внутрифирменной­ деятельности: Учеб. для вузов. М., 1995. С. 37).

2 Агарков М.М. Учение о ценных бумагах: Науч. исслед. — 2-е изд. — М., 1994. — С. 329; Мурзин Д.В. Ценные бумаги — бестелесные вещи // Правовые проблемы современной теории­ ценных бумаг. — М., 1998. — С. 33.

(цивільно-правовий аспект): Автореф. дис. … канд. юрид. наук. — К., 1996. — С. 14; Щербина О.В. Правове становище акціонерів за законодавством України: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. — К., 2001. — С. 8.

6 Мурзин Д.В. Вказ. праця. — С. 79.

г) особисті немайнові права участі в управлінні справами АТ (акція)1, а також майнові права акціонерів.

Нарешті, характеристикою цінних паперів є їх функції — функція передачі, функція гарантії і функція легітимації2. Зокрема, функція передачі полягає в тому, що право, яке міститься в акції, безпосередньо пов’язане з цим цінним папером, і в разі переходу речового права (права власності) на акцію закріплені нею права автоматично переходять до іншої особи — її отримувача. Проте завжди підкреслюється, що йдеться про перехід речового права (права власності) на акції, а не на майно АТ — нерухомість та ін., яке не опосередковується і не підтверджується правом власності на акції, а також не посвідчується акціями.

Широкого використання набув вираз «право уречевлюється в папері», якому не можна надати значення більшого, ніж образному висловленню3. Речевий аспект акцій аж ніяк не пов’язується з правами акціонерів на майно АТ, хоча такі висловлення зустрічаються в економічній літературі4. Правники ж, якщо і висловлюються таким чином5, але з наголосом на обґрунтуванні права поділеної власності на акціонерний капітал. Коріння такого бачення знаходяться ще у давніх уявленнях про те, що акціонери мають речові права на внесене майно і що воно знаходиться в їхній спільній власності6, як вважав Моле. Ця концепція тривалий час піддавалася критиці і поступово практично зникла із заміною спочатку зазначенням на «єдинорізність майна» АТ, «єдність» якого виявляється у взаємовідносинах товариства з третіми особами, а «різність» — у внутрішньо-організаційній сфері, про що відмічав в свій час російський правознавець М.Л. Дитятін7. В сучасності ж, якщо і вживається вираз про акціонерів як носіїв права власності (Берлі і Мінс), то в значенні розмежування власності й контролю8.

У той же час такі висловлення і простота самого режиму власності в інших країнах є оманливими, бо відповідні розділи в кодексах про речові права невичерпно регулюють цей правовий інститут. Зарубіжні ж дослідники радянського права зауважували, що воно будувалося на широкій концепції права власності, до складу якого окрім норм, що визначали порядок присвоєння матеріальних благ, належали перехід права власності на майно і порядок управління ним9.

кін В., Мамичева Л. Акціонерна власність — внутрішня основа формування і функціонування соціального ринкового господарства // Економіка України. — 1998. — №2. — С. 50.

советского гражданского права на современном этапе / Отв. ред. В.П. Мозолин. — М., 1996. — С. 112.

9 Рене Д., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности. — М., 1999. — С. 197–198.