Динаміка макропоказників по цивілізаціях четвертого покоління [28, с. 535 – 565]

Цивілізації	Частка в населенні світу, %				Частка в ВВП світу, %				ВВП на душу населення,тис. дол. США по ПКС 1995 р.
	1950 р.	1990 р.	2000 р.	2015 р.	1950 р.	1990 р.	2000 р.	2015 р.	1950 р.	1990 р.	2000 р.	2015 р.
Північноамериканська	6,26	5,32	5,11	4,74	28,95	22,24	22,85	20,33	12,2*	25,7*	31,0*	35,8*
Західноєвропейська	11,99	7,22	6,46	5,49	24,37	22,02	20,47	17,01	5,6	18,4	21,5	31,1
Японська	3,31	2,37	2,11	1,79	2,77	8,50	7,36	5,77	2,3	21,7	23,6	32,3
Латиноамериканська	6,23	8,36	8,52	8,97	6,52	7,57	7,73	8,00	2,9	5,5	6,2	9,0
Мусульманська	10,44	13,67	14,50	15,66	6,14	8,47	8,84	9,30	2,6**	5,9**	6,2**	8,4**
Китайська (Китай)	33,65	22,63	21,31	20,39	4,14	6,67	11,88	15,57	0,4***	1,6***	3,4***	7,1***
Індійська (Індія)	13,49	16,00	16,62	17,21	2,77	3,08	4,26	5,54	0,6	1,2	1,7	3,2
Буддійська	4,62	4,99	503	5,11	1,80	2,97	3,45	4,32	1,1	3,6	4,5	9,0
Африка (на півдні від Сахари)	6,18	9,42	10,62	12,33	3,41	2,35	2,35	2,08	1,5	1,5	1,5	1,7
Океанічна (Австралія та Нова Зеландія)	0,41	0,40	0,39	0,36	1,22	1,18	1,24	1,19	8,5****	18,8****	22,9****	34,0****
Східна Європа	3,51	2,33	2,02	1,74	5,79	4,54	3,61	3,48	4,5	11,7	12,1	20,1
Євразійська (СНД), в тому числі	7,97	5,41	4,70	4,07	10,29	8,76	4,08	5,20	3,5	9,8	5,9	12,8
Росія	4,47	2,87	2,41	1,99	6,57	5,48	2,66	3,22	4,0	11,5	7,5	16,2
Відношення північноамериканської цивілізації:
до африканської	106	56	48	38	849	946	972	977	813	1713	2067	2106
до євразійської	79	98	109	116	281	254	560	391	349	262	525	280
Увесь світ	100	100	100	100	100	100	100	100	100	100	100	100

* США.

** Близький та Середній Схід, Північна Африка.

*** КНР.

**** Австралія.

Немає сумнівів, що за таким співвідношенням сил глобалізація реалізує в основному інтереси розвинутих країн і цивілізаційі є, як ми вже зазначали, новим ефективним інструментом перекачування на їх користь національного багатства менш розвинутих країн, монопольного привласнення надприбутків, що є результатом функціонування глобальної економіки, поглиблення розриву між заможними і бідними націями.

Розглянемо процеси диференціації і взаємодії цивілізацій чет­вертого покоління, що формуються в перспективі XXI ст., і відбиток через них тенденцій глобалізації в п’яти основних розрізах.

1. Геополітичний розріз. XX ст. характеризувалося неодноразовим перекроюванням політичної карти світу, системи геополітичних відносин, зміною суперечливих тенденцій. Перебудова геополітичного простору відбулася після Першої світової війни, соціалістичних і національно-визвольних революцій, коли виникли соціалістичні країни, була зруйнована німецька імперія. Проте радикальних змін на геополітичній карті не спостерігалося: дещо посилили власний вплив євразійська, західна, японська, латиноамериканська і африканська цивілізації, потіснилися ісламська і китайська.

Радикальний зсув відбувся після Другої світової війни, в результаті чого сфера політичного впливу західної цивілізації зменшилася в 3,3, японської — на третину, православної на 28 %, тоді як частка ісламської цивілізації зросла в 5,4, індійської — в 50,7, африканської — у 8, латиноамериканської — в 1,8 рази. Це стало початком кінця панування західної цивілізації, поштовхом до відродження найстаріших цивілізацій Сходу. Наприкінці XX і на початку XXI ст. накотилася нова хвиля змін у глобальному геополітичному просторі [265, с. 38]. Найбільш значною з них стало різке падіння політичного впливу локальної цивілізації, очолюваною Росією. По суті справи, ослабла євразійська цивілізація стає об’єктом розподілу між найбільш силь­ними й агресивними цивілізаціями. Продовжує падіння частка населення під політичним контролем західної і японської цивілізацій — з 17,3 % у 1900 р. до прогнозованих 11,5 % — у 2025 р. [265, с. 38]. Проте фактично в результаті розпаду радянського блоку політичний вплив Заходу помітно посилився. Найбільш активним супротивником Заходу виступає ісламська цивілізація, що демонструє швидке зростання економічного і військового потенціалу. Розсіявшись по материках і вимагаючи зростання власної частки у відповідності з кількістю населення, що зросло, ісламська цивілізація може стати причиною майбутніх цивілізаційних конфліктів, зіткнення цивілізацій.

Китайська, індійська і латиноамериканська цивілізації поки що не претендують на геополітичне лідерство, проте сумарно кон­тролюють половину населення світу. Африканська цивілізація (на південь від Сахари) перебуває зараз у найбільш жалюгідному стані: її політичне становище не відповідає зростаючій частці населення в світі. Саме тут є приховане джерело майбутніх міжцивілізаційних конфліктів.

Отже, геополітична карта світу на початок XXI ст. характеризується нестійкістю і вибухонебезпечністю: на зміну протистоянню двох світових систем приходить протиборство локальних цивілізацій.

Сценарій зіткнення цивілізацій був детально розроблений С. Хантінгтоном. Проте вести розмову про глобальне зіткнення цивілізацій ще зарано, оскільки західна цивілізація володіє можливостями не допустити переростання локальних конфліктів на глобальні. Однак через два-три десятиріччя співвідношення сил зміниться, і в середині століття вкрай реальною стане загроза зіт­кнення цивілізацій — перш за все мусульманської і північно-американської, а також мусульманської та індійської, але до нього можуть бути втягнені й інші цивілізації. До того ж, майже усі цивілізації будуть володіти ядерною або іншою зброєю масового знищення. Усвідомлення цього буде стримувати правлячу еліту конфліктуючих цивілізацій. Погроза прямих зіткнень буде пом’якшуватися «тихою експансією» перенаселених цивілізацій: масовою міграцією мусульман до Західної Європи, китайців — на Далекий Схід, латиноамериканців — до Північної Америки тощо. Процес «перемішування», гібридизації цивілізацій породжує нові проблеми.

Іншим сценарієм є партнерство цивілізацій; воно вельми перспективне, але і найбільш складне для реалізації. Цей сценарій передбачає розвиток конструктивного діалогу і співробітництва локальних цивілізацій як частин глобальної спільноти націй і держав, вироблення ефективного механізму розв’язання виникаючих міжцивілізаційних суперечок, взаємодопомогу, підтримку менш розвинутим народам і цивілізаціям за умов їхнього політичного рівноправ’я, відсутності диктату, насильства, розвитку глобальної демократії. Створення механізму міжцивілізаційного партнерства є процесом достатньо тривалим і непростим, він охопить все XXI століття і буде розвиватися з різною швидкістю в різних частинах планети, проходячи через послідовні стадії і форми. Модель політичного партнерства відпрацьована на прикладі ЄС, Європарламенту і ОБСЄ протягом останніх десятиліть. Природно, що історичний досвід буде модифікуватися відповідно до цілей глобальної взаємодії цивілізацій. Крім названих вище двох сценаріїв політичних взаємовідносин цивілізацій у XXI ст. можливою є реалізація деяких проміжних сценаріїв. Один з них — збереження сьогоднішньої нестійкої рівноваги, балансування між співробітництвом і зіткненням, з періодично виникаючими джерелами конфліктів. Інший — встановлення глобального диктату однієї цивілізації за умов обмеження незалежності всіх інших.

2. Соціокультурний розріз. У соціокультурній сфері знаходиться генетичне ядро кожної локальної цивілізації. З його порушенням цивілізація гине, переходить до реліктового стану. Це генетичне ядро змінюється за фазами життєвого циклу, яскраво спалахуючи у періоди піднесення, виходу з кризи і згасаючи у фазах застою та кризи. Аналогічні коливання спостерігаються по фазах життєвих циклів цивілізацій з періодичним переміщенням центру творчого лідерства.

Соціокультурні цикли в глобальному масштабі найбільш глибоко і повно були дослідженими Пітіримом Сорокіним.

Становлення інтегрального соціокультурного ладу, за думкою П. Сорокіна, пов’язане з переміщенням центру творчого лідерства на Схід, з взаємопроникненням західних і східних культурних цінностей, ідей, інститутів, зразків і звичаїв [217, с. 98]. Проте цей процес не буде протікати в одному напрямі і в однакових формах в цивілізаціях Заходу і Сходу. Новий лад, за думкою Сорокіна, не буде ані модифікованою формою згасаючого ідеаціонального порядку східних народів, ані східним різновидом паную­чого на Заході чуттєвого порядку. Виникаючий інтегральний порядок, на думку П. Сорокіна, буде більш величним і мудрим, більш справедливим і прекрасним у порівнянні зі згасаючим ідеаціональним, еклектичним порядком, об’єднуючи в один потік Істину (науку), Красоту (високе мистецтво) і Добро (нову етику, що ґрунтується на творчому альтруїзмі) [217, с. 102].

3. Демографо-екологічний розріз. Темпи зростання чисель­ності населення локальних цивілізацій і їх частка в населенні світу суттєво відрізняються. Відповідно до прогнозу ООН щодо динаміки чисельності населення Землі до 2050 р., за півстоліття співвідношення чисельності населення за локальними цивілізаціями зміниться. Найбільше втратить православна цивілізація, що очолюється Росією (падіння частки з 4,5 до 2,4 %), знизиться частка західнохристианської (з 13,2 до 8,9 %) і конфуціансько-буддійської, що очолюється Китаєм (з 28,2 до 22,2 %). Основною глобальною проблемою стане зростання чисельності населення найбіднішої африканської цивілізації (на 940 млн чоловік: з 9,2 до 16,6 % світового населення) і найбільш активної мусульманської (на 720 млн чоловік: з 17,5 до 19,6 % населення). Значна кількість змін у глобальній економіці буде пояснюватися саме цими радикальними зсувами у міжцивілізаційному розподіленні населення світу і темпах його зростання [265, с. 31].

До середини XXI ст. збережеться і буде зростати кількісне переважання Сходу над Заходом, Півдня над Північчю — за умов зворотного співвідношення в економічній силі і багатстві. Тут можна помітити коріння головної міжцивілізаційної суперечності XXI століття.

Другою проблемою є забезпечення населення природними ресурсами і рівень екологічної напруги. Розвинуті цивілізації, перш за все, західноєвропейська і японська, а також східноєвропейська, значною мірою виробили власні природні ресурси і можуть існувати і розвиватися лише за рахунок міжцивілізаційного обміну. Дещо кращим є становище у Північній Америці, Австралії і Новій Зеландії, але і вони потребують імпорту багатьох видів мінеральних ресурсів. Найбільш значним є «внесок» розвинутих цивілізацій в забруднення атмосфери Землі і Світового океану. Велика кількість ісламських держав володіють найбагатшими покладами вуглеводневої сировини, що дозволяє їм мати значну частку світової нафтогазової ренти. Латинська Америка і Африка багаті на природні ресурси, але вони експлуатуються західними монополіями і ТНК, які привласнюють вагому частку світової гірничої і лісної ренти. Погіршився стан локальної цивілізації на чолі з Росією: володіючи унікальними природними ресурсами, вона стрімко їх виснажує і втрачає зростаючу частку світової лісної та гірничої ренти. Отже, в умовах глобалізації природних ресурсів, замість зростання світової ренти, яка могла б стати джерелом піднесення економіки цивілізацій, що володіють кращими природними ресурсами, відбувається її перерозподіл на користь розвинутих цивілізацій через механізм панування ТНК.

Але на сьогодні загострюється проблема не тільки з розподіленням ренти, а й з компенсацією витрат, які пов’язані зі скороченням забруднення навколишнього середовища, освоєнням і поширенням екологічно чистих технологій, запобіганням екологічних та техногенних катастроф і ліквідації їх наслідків. Цій меті може відповідати глобальний екологічний фонд, що формується за рахунок штрафних платежів за транснаціональні забруднення. Потребує розроблення також і порядок відшкодування екологічної шкоди, що була спричинена результатами воєнних дій з боку країн-агресорів.

4. Технологічний розріз. Технологічний розрив між цивілізаціями у XX ст. різко зріс і, ймовірно, протягом XXI ст. буде зростати. Кожна цивілізація є технологічно багатоукладною, але співвідношення між укладами різко відрізняються, що передбачає диференціацію технологічного рівня і конкурентоспроможності продукції на світових ринках.

У більшості країн Африки, що розвиваються, переважають примітивні доіндустріальні технологічні устрої (з окремими вкрапленнями індустріальних устроїв, які обслуговують інтереси ТНК), що є головною причиною економічного відставання в країнах цього континенту, Індії, більшості ісламських країн. Північна Америка, Японія і Західна Європа є головними представниками п’ятого устрою, що дозволяє їм привласнювати основну частину світової технологічної квазіренти. Проте за умов освоєння і поширення устроїв постіндустріального технологічного способу виробництва (п’ятий устрій є перехідним до нього, він є зараз у фазі зрілості і почне в середині XXI ст. витіснятися технікою і технологією шостого устрою) це становище може різ­ко змінитися. Слід враховувати, що освоєння нового технологічного укладу, а тим більше технологічного способу виробництва вимагає значних стартових вкладень капіталу у дослідження і базові інновації, наявність підготовлених кадрів, розвинутої інфраструктури. Але країни, що розвиваються, характеризуються значною інерцією, їхній виробничий потенціал, вимагає модернізування і реструктуризації. Тому для країн і цивілізацій, які володіють менш потужним, але достатнім потенціалом, існує можливість здійснити на початку XXI ст. технологічний прорив до шостого устрою, що відкриває шлях до підвищення їх частки у світовій технологічній квазіренті. Проте на частку цивілізацій, які не мають достатніх передумов або запізнюються з освоєнням покоління нового устрою, залишається лише диференціальний технологічний збиток. Можна очікувати на посилення технологічної поляризації цивілізацій, що спровокує поглиблення економічної диференціації.

5. Економічний розріз. Індустріальна цивілізація, що завершує свій життєвий цикл, призвела до різкого посилення економіч­ної поляризації локальних цивілізацій.

Ретроспективний аналіз свідчить, що найбільш високими темпами (впритул до 1981—1985 рр.) розвивалася Японія, країни Близького і Середнього Сходу (в основному мусульманська цивілізація) і Латинської Америки. Найнижчі темпи на той час спостерігалися в цивілізаціях, які досягли стадії індустріальної зрілості — північноамериканської (США) і західноєвропейської. Порівняно поміркованими темпами розвивалася економіка Південної, Східної і Південно-Східної Азії (де переважала індійська цивілізація) та Африки. Світові економічні кризи середини 1970 і початку 1980-х рр. призвели до падіння темпів зростання по всіх цивілізаціях, особливо по західноєвропейській, мусульманській, африканській і північноамериканській. Проте надалі темпи зростання знову пожвавилися, особливо в Китаї (9,7 % за 20 років), крім СРСР (СНД), де випереджальні темпи зростання в 1950—1970-ті роки змінилися на стагнацію у 1980-ті і різким падінням у 1990-ті роки. Нерівномірність темпів зростання та їх диференціація по цивілізаціях та провідних країнах спостерігалася і надалі десятиліття. Таким чином, співвідношення темпів зростання різних цивілізацій є неоднаковим і періодично змінюється, що визначає зміну їх «ваги» у світовій економіці [265, с. 34].

Найбільш високими темпами розвивалася економіка китайської і індійської цивілізацій (проте, за даними, що були наведені Фернаном Броделем, у 1800 р. середньодушовий ВНП Китаю на 7 % перевищував такий же показник у Західній Європі і лише на 14 % відставав від США, Індія на 13 % відставала від Західної Європи і на 30 % від США; у 2003 р., за даними Світового банку, за середньодушовим валовим національним прибутком Індія відставала від США в 74 рази, Китай — в 41 раз) [265, с. 34].

Значні зміни приросту ВНП спостерігалися в північноамериканській і західноєвропейській цивілізаціях. Японія після тривалого піднесення вступила до фази стагнації. Євразійська цивілізація (включаючи країни СНД) у 1990-ті роки пережила тривалу і глибоку кризу, з якої почала виходити лише наприкінці 1999 р. Стан нестійкості переживають латиноамериканська і мусульманська цивілізації, а в африканській тривають кризові і застійні явища. Уявлення про розбіжності у рівні економічного розвитку наприкінці XX ст. дає оцінка, що була наведена Е. А. Азроянцем (табл. 2.9).

Таблиця 2.9