Баланс американського імперіалізму (в млрд дол.)

	1990	1991	1992	1993	1994	1995	1996	1997	1998	1999	2000
Сальдо товарооб­міну за платіжними балансами США (приріст чистого товарно­го кредиту, отри­маного США від решти країн сві­ту)	–111,0	–76,9	–96,9	–132,5	–165,8	–174,2	–191,0	–198,1	–246,7	–345,4	–452,4
Нетто-приріст обсягів американських цінних паперів, отриманих рештою світу («папір на об­мін товарів»)	18,7	58,1	73,2	111,1	140,4	231,9	370,2	388	277,8	350,16	456,34

Розраховано за: OECD. National Accounts (Annex table №47. Trade balances. 1984—2002), Statistical Abstract of the United States. 2001. (Table №830), United States. Department of the Treasury. Treasury Bulletin (various issues)

Розрахований Н. Абдулгамідовим і С. Губановим коефіцієнт кореляції (–87,9 %) вказує на значну зворотну залежність потоків, що досліджуються, причому за умов зміщення з річним лагом ступінь залежності зростає. Відповідно до нього товарний кредит, що одержується США від решти країн світу, на 87,9 % свого розміру підпадає під «сек’юритизацію» [1, с. 29].

Спочатку доларова виручка залучається в американські цінні папери, потім біржовий шквал знецінює їх на мільярди і триль­йони доларів. До моменту біржової паніки власники забудуть про реально витрачений на них товарний кредит. За видимістю еквівалентності приховується справжня нееквівалентність, причому у відносинах США як з розвинутими країнами, так і з країнами, що розвиваються.

Абсолютні цифри свідчать: цінні папери в обсязі 2,5 трлн дол. збалансували розмір чистого товарного кредиту розміром 2,2 трлн (88,4 % обсягу емітованих паперів). Доларова маса «паперів» є трохи більшою, оскільки відсоткові платежі «рефінансуються», а також враховують рівень інфляції [1, с. 30].

За розрахунками Н. Абдулгамідова і С. Губанова, середня за 1990—2000 рр. ставка «рефінансування» не перевищувала 1,7 % річних. За такою ставкою повний баланс (з врахуванням річного лага) «паперів» і товарів досягається у 1990—2000 рр. Експерти і аналітики, ґрунтуючись на факті зниження результуючої поточних котирувань цінних паперів на фондових біржах США в берез­ні 2000 р., дійшли висновку про початок «кризи світової економіки». Насправді така динаміка свідчила лише про позначення стартової точки істотно іншого за макроекономічною і геополітичною сутністю процесу [1, с. 30].

У той момент для американського капіталу почався час переходу до чергової фази циклу глобальної експлуатації, що розглядається. За допомогою вибіркового регулювання, корегування відсоткових ставок, валютних крос-курсів, прибутковості та ліквідності вдалося радикально змістити центр ваги накопичених боргових зобов’язань перед рештою країн світу в цінні папери недержавного сектору США. В наступні півтора роки, в проміжку між травнем 2000 р. і жовтнем 2002 р. американський біржовий ринок «схуднув» на 5 трлн. дол., скинувши попутно як непотрібні не менше 50 % вартості активів, що були розміщені зарубіжними власниками доларової маси [1, с. 30].

Результати є діаметрально протилежними обіцяним — майже всі країни світу підраховують «неочікувані» збитки, США ж зай­маються розподілом доходів, що утворилися за рахунок полегшеного боргового тягаря. Решті ж розвинутих країн обвал американських фондових бірж гарантував зростання бюджетних дефіцитів. Країни, які перебувають у колоніальній залежності, одночасно з будь-яким монетарним потрясінням, що пов’язаний з коливанням курсів цінних паперів і валютних курсів, відчувають безпосередню трансляцію руйнівного імпульсу на бюджетну сферу.

Оскільки глобальна полярність наслідків біржових крахів для США і решти країн світу раніше не досліджувалась, доцільно хоча б поверхово проаналізувати ключові її умови і залежності. Поч­немо з найбільш важливих особливостей монетарної ситуації,що склалася в США напередодні березня 2000 р. З урахуванням рефінансованих, в американських цінних паперах — корпоративних і урядових — сконцентрувалися кошти решти країн світу в обсязі більш як 2,7 трлн дол. Вони були розподілені на користь приватних активів, притому їх частка зросла в 3,5 раза і склала 80 % напередодні 2000 р. [1, с. 31]. Структура боргових зобов’язань, що була вигідною для США, склалася не одразу. Формування сприятливого для американського капіталу співвідношення тривало кілька років, що були витрачені на необхідні приготування. До 1996 р. іноземні авуари включали до свого складу переважно державні боргові папери — короткотермінові і з тривалими термінами погашення. Протягом відносно короткого — трьохрічного періоду — у 1997—1999 рр., відношення іноземних власників до чистих купівель американських цінних паперів значним чином, майже в 4 рази, змінилося на користь придбання приватних активів. Напередодні біржового краху монетарна відповідальність перед рештою країн світу була покладена більшою мірою на американські корпорації, аніж на уряд.

Саме американський уряд посилено підштовхував рух іноземних інвестицій до сектору недержавних боргових зобов’язань. Тим самим він заздалегідь готував ґрунт для зменшення власної відповідальності за знецінення доларової маси, що була розміщена в акціях і облігаціях корпорацій. Як механізм підвищення привабливості корпоративної емісії використовувалися монетарні умови, відповідно до яких прибутковість на ринку державних облігацій невпинно скорочувалася, а на ринку акцій, навпаки, — підвищувалася.

Вигідність біржових крахів для економіки США стала беззаперечним фактом. По-перше, відбулося суттєве оздоровлення державних фінансів США, яке знайшло наочний кон’юнктурний вираз, пов’язаний у першу чергу з реструктуризацією урядових боргів. По-друге, відбулося суттєве скорочення абсолютного розміру урядового боргу. За 1997—2002 рр. він сумарно знизився на 420,23 млрд дол. Рік біржового обвалу став найефективнішим для бюджету США, забезпечивши понад 68 % досягнутої економії [1, с. 32].

Оцінка позитивного ефекту, що забезпечується глобальною монетарною експлуатацією, дозволяє дійти таких висновків. У 1997—2000 рр. відбувся істотний приріст економії витрат, що були пов’язаними з обслуговуванням урядової частки зовнішнього боргу США. Водночас обсяг товарного кредиту стрімко зріс. Вивільнені внаслідок знецінення зарубіжних активів ресурси дали США змогу намітити політику зниження федерального боргу. В бюджеті адміністрації США на 2002 р. головним стратегічним завданням було визначено реальне зниження відсоткових платежів. Бюджетний дефіцит змінився бюджетною економією, кошти від якої витрачалися на погашення боргу і відповідно на скорочення витрат за відсотками. Частка чистих відсоткових платежів (сплачених за вилученням відсоткових) зросла у 1991 р. до пікової позначки –3,3 % ВВП (проти 1,4 % у 1970 р.), що було викликано переважно зростанням бюджетного дефіциту. У 1997 р. в абсолютному вираженні сума становила 334 млрд дол. До 2006 р. планована економія бюджету дозволить звести витрати до розміру 127,2 млрд дол. [1, с. 33].

Якщо у 1996 р. у видатках бюджету на відсоткові платежі припадало 15,4 %, то в 2006 р. за прогнозом рівень має знизитися до 5,5 % [1, с. 34].

Більше того, в період 2008—2011 рр. планується таке перевищення економії бюджету над сплатами з обслуговування урядового боргу, що надлишок становитиме до 1,3 трлн дол. [1, с. 34].

До кінця 2000 р. федеральний борг досяг у цілому розміру 5,6 трлн дол. (проти 4 трлн наприкінці 1992 р.). Причиною чистого приросту в обсязі 1,6 трлн дол. став дефіцит не стільки бюджету, скільки платіжного балансу, причому по товарній його частині. Вказується, що основний приріст боргу відбувся за період до 1999 р. У монетарній частині це є вірним. Проте це — не зов­сім об’єктивний факт. Різке від’ємне товарне сальдо з’явилося з 1998 р. після валютної кризи в багатьох країнах світу. Інша справа в тому, що потік ресурсних надходжень (до 40 %) одержується для США безкоштовно, оскільки постачальники самі перебувають у борговій залежності від американського капіталу. Безкоштовний товарний імпорт, що компенсується відсотковими прибутками, також сприяє зниженню федерального боргу США. Таким чином стрімке біржове падіння перетворилося на полегшення тягаря для американського бюджету і допомогло йому забезпечити вагомі фінансові надбання. Навпаки, решта країн світу зазнала значних втрат [1, с. 34].

Унаслідок монетарної залежності від «імперіалізму долара» розвинуті країни мають значні втрати (табл. 2.5). Сумарні втрати за період 1993—2002 рр. коливаються для кожної з них у діапазоні від 9,1 до 53,6 % ВВП, між тим як для США втрати є найменшими — 4,4 % ВВП. Відносно краще становище демонструють Канада (9,1 % ВВП), Німеччина (12,5 %), а найгірше — Японія, Італія, Франція (відповідно 53,6, 45,8 і 33,55 % ВВП). Причому США вдалося істотно покращити стан власних державних фінансів, починаючи тільки з 1998 р., що був позначений валютними потрясіннями. Накопичені до 1998 р. втрати (12,2 % ВВП) вдалося суттєво скоротити до кінця періоду до 4,3 %, причому пік монетарної віддачі припав, як свідчать дані таблиці,на 2000 р., на той період, коли економія досягла 2,5 % ВВП.Відповідно до логіки американської геополітики, спільно з США успіхи були розділені серед основних партнерів — Канади і Великобританії (відповідно 1,8 і 4 % ВВП). У невигідному становищі опинилися Японія, Франція та Італія, а відносна захищеність фінансів Німеччини не змогла захистити євро-зону, яка в цілому продемонструвала дефіцит по державних фінансах (за даними за 2000 р. — 0,4 % ВВП) [1, с. 35].

Таблиця 2.5