Ранжування 100 найважливіших в економічному сенсі країн, що розвиваються, за середньорічними темпами приросту ввп на душу населення [263, с. 13]

Таблиця 2.11

Темп приросту, %	1951—1970				1971—1985				1986—2004
		Кількістькраїн		Частка в населенні, %		Кількістькраїн		Частка в населенні, %		Кількістькраїн		Часткав населенні, %
Більше 6	1		0,1		3		1. 7		1		27,1
5,1—6	1		0,1		3		6,1		2		1,1
4,1—5	7		1,9		8		33,3		5		2,3
3,1—4	7		1,9		6		6,7		7		23,0
2,1—3	11		5,9		16		29,0		9		8,4
1,1—2	28		38,5		17		6,0		17		12,1
0,1—1	21		38,8		19		7,4		24		15,6
Мінусовий	24		12,8		28		9,8		35		10,4

У перші 20 років періоду, що розглядається, незважаючи на підвищений попит на основні товари їх експорту, подушний ВВП країн, що розвиваються, зростав досить повільно. Це було також пов’язане з післявоєнним демографічним вибухом. У наступні роки, завдяки уповільненню приросту населення і розгортанню індустріалізації темпи приросту подушного ВВП цих країн поміт­но зросли і в 1971—2000 рр. склали 2,8 на рік проти 1,6 % у 1951—1970 рр. [263, с. 13]. Наскільки цьому сприяла глобалізація, робити висновки досить важко, оскільки на економічну динаміку кожної окремо взятої країни, а тим більше, всієї їх сукупності впливає множина найрізнорідніших факторів. У цьому зв’язку доцільно згадати і про згасаюче зростання країн авангарду, попри високу динаміку їх зовнішньої торгівлі. Тим не менше сприятливий вплив на світ, що розвивається, часткової лібералізації зовнішньоекономічного і, зокрема, зовнішньоторговельного режиму в обох групах країн, не підлягає сумніву.

Під час розгляду результатів ранжування країн, що розвиваються, за темпами приросту подушного ВВП (табл. 2.11) звертають на себе увагу зміни в кількісному складі груп, що відрізняються одна від іншої за цим показником, а також у чисельності населення тих самих груп у виділених часових інтервалах. В основі цих змін лежить стрибкоподібна нерівномірність їх розвитку. Його перша хвиля була, окрім всього іншого, пов’язана з наслідками світової енергетичної кризи, яка так чи інакше ускладила економічне становище країн, що залежали від імпорту нафтопалива, а друга була спровокована форсованою лібералізацією, проведеною під впливом міжнародних економічних організацій. Але якщо у 1971—1985 рр. кількість країн з темпами приросту подушного ВВП, що перевищували 2 % (які умовно приймаються за ниж­ню межу відносного добробуту), у порівнянні з попереднім десятиліттям, попри енергетичну кризу, збільшилась на третину, то в наступні 15 років вона скоротилася у 1,5 рази [263, с. 14].

Між тим, частка цих країн у загальній чисельності населення світу, що розвивається, спочатку зросла з 9,9 до 76,8, а потім скоротилася до 61,9 %. Отже процес економічного зростання країн, що розвиваються, в останні три десятиліття XX ст. підтримувався поряд з четвіркою НІК перш за все і в основному багатонаселеними країнами з порівняно більшим ринковим потенціалом на чолі з Китаєм, Індією, Бангладеш, Пакистаном і Індонезією, тобто потенціалом, який навіть за умов низького розвитку забезпечує більші у порівнянні з малими країнами можливості для проведення відносно незалежної економічної політики [263, с. 14].

Особливо виразним є економічне піднесення НІК, які спромоглися раніше і краще за інших скористатися можливостями динамізації економіки, що були пов’язані з перевагами міжнародного розподілу праці. І все ж таки досягнуті ними успіхи є переваж­но їх власним здобутком. До цього слід додати, що в період, коли в цих країнах закладалося підґрунтя для форсованого наступу на відсталість, вони не відчували настирливого неоліберального опікування. НІК, як це було рекомендовано Вашингтонським консенсусом, також приділяли підвищену увагу розвитку експорту, проте не поспішали зі зниженням імпортних бар’єрів. Зовнішня торгівля в результаті була лібералізованою, але лише поступово у міру створення нових робочих місць в експортній промисловості. Поетапно, усупереч рекомендаціям Вашингтонського консенсусу, там відбувалася і лібералізація фінансового ринку. А головним здобутком цих країн було те, що замість рекомендованого Вашингтонським консенсусом форсованого витіснення держави з економіки вони досить успішно скористалися своїм потенціалом. У багатьох параметрах схожа економічна політика провадилася в Китаї, що спромігся захистити власні економічні інтереси під час вступу до СОТ. Якщо проаналізувати держави, що опинилися у 1986—2000 рр. у категорії, що зараз розглядається, то можна зробити висновок про те, що всі вони за винятком Чилі і деяких невеликих держав досягли динамічного економічного зростання саме завдяки позитивній ролі держави. Всього ж за останні 30 років століття, яке минуло, темпів приросту подушного ВВП, що перевищували б середній показник у країнах економічного авангарду, вдалося досягти 32 країнам, на частку яких припадало 72 % населення країн, що розвиваються. При цьому, проте, подушний ВВП майже трьох десятків країн, де проживає близько 20 % його скупного населення, не зріс, а скоротився [263, с. 15].

Слід також враховувати, що позитивний тренд у розвитку країн, що розвиваються, як невід’ємної підсистеми світового господарства, супроводжувався різким посиленням нерівномірності цього розвитку і зростанням кількості вкрай неблагополучних країн. Якщо у 1971—1985 рр. нараховувалося 28 країн (9,8 % населення світу, що розвивається), які відчули абсолютне скорочення подушного ВВП, то в 1986—2000 рр. таких країн стало вже 35 (10,4 % населення) [263, с. 15].

Кількість країн з середньорічними темпами приросту подушного ВВП менше 1 % зросло за цей час з 19 (7,5 %) населення до 24 (15,7 %). Таким чином, наприкінці XX ст. серед неблагополуч­них країн опинилося більше половини вибірки зі 100 країн, дезосередилося більше чверті населення світу, що розвивається [263, с. 15]. Ці викладки стверджують, що будь-які теоретичні конструкції: моделі «спадаючого до низу каскаду технологій», «гусей, що летять», такі, що репрезентують дві версії спонтанного просування людства до загального глобального добробуту, спрацьовують у досить обмеженому регіональному контексті, котрий спирається на культурноивілізаційну близькість народів і демонструють позитивний ефект у порівняно нетривалому в історичному розрізі часі. На сьогодні до таких географічних регіонів можуть бути віднесені лише Європа, Далекий Схід і Південно-Східна Азія. Причому тенденція до вирівнювання рівнів розвитку окремих країн стала помітною тільки в Європі.

Отже, на початку XXI ст. у глобальному економічному просторі серед класичних цивілізаційних груп IV покоління можна виділити:

• авангардні цивілізації, що реалізують постіндустріальну економічну програму, яка ґрунтується на високотехнологічній основі і узгоджує ринкові механізми з регулюючою функцією держави. Вони є лідерами глобальної економіки і забезпечують високий рівень багатства і прибутків населення як за рахунок ефективності відтворення, так і в результаті нееквівалентного обміну і привласнення значної частки світової ренти і квазіренти. Їх представляють Північна Америка, Західна Європа, Японія, а також нові індустріальні країни;

• цивілізації з приблизно середньосвітовим рівнем розвитку, які мають значний потенціал зростання, але недостатньо його використовують (латиноамериканська і частково мусульманська цивілізації, а також країни Східної Європи);

• цивілізації з низьким рівнем економічного розвитку, що перебувають у стадії застою, — африканська цивілізація (на південь від Сахари, але без ПАР), частина мусульманських і буддійських країн з низьким рівнем прибутку;

• китайська цивілізація, яка поки що має низький рівень економічного розвитку, але стрімко наближається до названих вище груп і робить претензійні заяви на першість у частці світового ВВП до 30-х років XXI ст.; а також індійська цивілізація, яка також набирає обертів власного розвитку;

• євразійська цивілізація, що втрачає позиції в світовій економіці і стає об’єктом економічної експлуатації з боку розвинутих цивілізацій.

У перспективі на XXI ст. можна намітити наступні тенденції економічної динаміки цивілізацій четвертого покоління на фоні глобалізації, що поглиблюється. До найбільш характерних належать:

По-перше, більша синхронізація економічних циклів і криз, які не матимуть штучних кордонів. Ймовірно, ще декілька десятиліть припаде на період становлення постіндустріального суспіль­ства в авангардних цивілізаціях, а у тих, що відстають, перехідн­ий період затягнеться на більш тривалий час. Чітко почнутьпроявлятися півсторічні Конратьєвські цикли з тривалими кризовими фазами на стику циклів (можливо, такі кризи будуть спостерігатися у 10—20 і 60—70-ті рр. XXI ст.) Збережеться ритм середньотермінових циклів з періодичними економічними кризами приблизно кожне десятиліття. Світова криза 2001—2002 рр. підтвердила цю тенденцію. Всі ці цикли і кризи носять глобальний характер, але в кожній цивілізації мають своєрідний прояв, причому сильні цивілізації, які є лідерами світового господарства, будуть намагатися перенести вагу криз на більш слабкі цивілізаційні утворення.

По-друге, спостерігатиметься поетапне утвердження постіндустріального економічного способу виробництва з характерним набором і співвідношенням устроїв: державного (в соціокультурному, оборонному секторах, стратегічних галузях), приватного і змішаного (в галузях важкої промисловості, в будівництві, банківській справі), дрібнотоварного (малий бізнес, середній), у сфері послуг, роздрібній торгівлі, частково в сільському господарстві; інтернаціонального в частині секторів, безпосередньо втягнутих у глобальну економіку, і тих, що є власністю ТНК.

По-третє, більш чітко розмежується ринковий і неринковий сектори — за умов зростання частки і значення останнього у зв’язку з випереджаючим розвитком соціокультурної сфери, яка не може функціонувати цілком на ринкових принципах, а також розвитку дрібного натурального господарства для власного споживання. Е. Тоффлер відмічав як характерну рису третьої хвилі (постіндустріальної цивілізації) зміну співвідношення ринкового і неринкового виробництва, злиття виробника і споживача, що спостерігається, «відновлення великого сектору економіки, що ґрунтується на виробництві для споживання, а не для обміну» [230, с. 345]. Ця тенденція тим більше є важливою, що забезпечує зайнятість робітників, які витісняються з сфери виробництва товарів та послуг. Безроздільне панування ринку, яке було характерним для індустріальної цивілізації, поступово відійде у минуле.

Співвідношення ринкового і неринкового секторів істотно розрізняються за локальними цивілізаціями: частка неринкового сектору є найменшою у Північній Америці (де значна частка соціальних послуг має платний, ринковий характер) і Японії, але значно вищою у Західній Європі і в решті цивілізацій, де суттєва частка потреби у продовольстві і послуг задовольняється за рахунок родинного і домашнього господарства.

По-четверте, можна очікувати на зміну співвідношення реаль­ної і «віртуальної» економіки, що віддзеркалює пропорції відтворення у викривленій реальності фінансово-кредитних цінностей, які обертаються за власними законами. Потужний потік фінансового капіталу, посилений можливостями сучасних інформаційних технологій, розширює сферу спекулятивної гри на фондових біржах. Віртуальні потоки перебувають під контролем потужних ТНК, які концентруються в західних цивілізаціях, і міжнародних фінансових організацій, які реалізують інтереси головних акціонерів і засновників — західної цивілізації і, перш за все, США. Проте, така тенденція є вкрай несумісною з цивілізаційним поліцентризмом, який є характерним для постіндустріального суспільства.