3. Етноідентичність як різновид групової культурної ідентифікації

Уже зазначалося, що культурна ідентифікація являє собою самовідчуття людини в середині конкретної культури. Расові, етнічні, релігійні та інші форми дискримінації, врешті-решт, закорінені в еволюційній потребі індивіда у певних формах групової ідентифікації. Групи, які зуміли добитись якоїсь згуртованості, можливо, вижили краще, ніж ті, які не зуміли її досягти. Всі суспільства характеризуються тим, яка американський футуролог О.Тоффлер називає “психосферою”, що охоплює їхні ідеї, починаючи від спільності та ідентичності. Таким чином, ідеї “належності” або “спільності” й акт ідентифікації з іншими виявляється однією з фундаментальних скреп усіх людських утворень.

Історичні хвилі парадигмальних перетворень кожного разу змінюють індивідуальну групову культурну ідентичність. Наприклад, протягом десяти тисяч років панування на планеті сільського господарства індивіди надзвичайно міцно ідентифікувалися з сім’єю, кланом, селом чи іншими угрупуваннями, які захоплювали індивіда від народження. Індивід народжувався вже як член родини і расової групи. Він усе життя проживав у селі, в якому народився. Релігія давалася йому батьками і місцевою спільнотою. Таким чином, базисні індивідуальні та групові культурні цінності визначалися при народженні. Групова ідентичність людини, як правило, залишалася постійною протягом усього життя.

Глибинна людська потреба у культурній ідентифікації збереглася і після промислової революції, але її індивідуальні й групова природа помітно змінилася. Віднині індивіда заохочували за те, що він ідентифікувався з нацією, а не з селом. Класова свідомість слугувала ще однією формою ідентифікації і системи культурних переваг. Поділ праці породив абсолютно нові культурні угрупування. Склався новий прошарок ідентичності. Хоча багато попередніх форм ідентифікації збереглося, вони були інтегровані з новим шаром того, що можна назвати ідентифікуючими ознаками. Деякі зі старих ідентифікацій втратили свою емоційну силу, в той час як нові набули її.

У результаті промислової революції сімейні форми культурної ідентифікації помітно ослабли. Це виразилося, зокрема, у тому, що обов’язок піклування про людей похилого віку був знятий із дітей і покладений на державу. Національні вподобання посилилися, а місцеві зв’язки послабилися. Але в цьому випадку пануючі ідентифікації, крім професійних зв’язків, як і раніше фіксувалися або значною мірою визначалися вже при народженні.

Сучасна культурна ідентифікація також піддається певним змінам. При переході до більш диференційованого суспільства нам слід очікувати значно більшого розмаїття ідентифікацій та угрупувань. В усіх високотехнологічних країнах політичне життя все більше сигментизується, споживчий ринок відбиває зростаючі індивідуальні й групові потреби. Все більша кількість субкультур відпадає від панівних цінностей суспільства.

Ті ж відцентрові процеси діють і в середині соціальних груп. Расові, етнічні та релігійні підгрупи у кожному суспільстві сегментизуються на дрібніші, більш різнорідні міні-групи. Вже просто неправильно вважати американських негрів гомогенною (однорідною) групою або включати в одну групу вихідців із Латинської Америки.

Сьогодні ми стаємо свідками самоорганізації людей похилого віку, ветеранів війни, людей, що страждають фізичними вадами, гомосексуалістів тощо, які вважають, що масове суспільство несправедливо поводиться з ними. Виникають нові ідентифікаційні групи, і цей бурхливий соціальний процес дістане вирішальне прискорення завдяки засобами масової інформації з їх спеціально адресованими публікаціями та передачами, кабельному телебаченню, супутникам зв’язку й ін.

Втрачаючи зв’язок із контекстом свого народження, індивід дістає можливість більшого вибору в самовизначенні. Звичайно, ми, як і раніше, народжуємося членами родин і расових груп, однак очевидно, що у міру наростання сучасних цивілізаційних перетворень багато людей набудуть більшу можливість у виборі культурної ідентичності відповідно до підсилення індивідуальності й гетерогенності у новій соціальній структурі.

Національна, або як тепер прийнято говорити, етнічна свідомість передбачає ідентифікацію індивіда з історичним минулим цієї групи й акцентує ідею “коренів”. Світобачення етнічної групи виробляється за допомогою символів спільного минулого етносу – міфів, легенд, святинь, емблем. Ця культурно-історична спадковість у житті етносу – величина динамічна і змінна. Так, українці в діаспорі являють собою більш пізній, своєрідний варіант українського етносу, що сформувався в особливих економічних та політичних умовах. Цей етнос має деякі власні символи й історичні спомини, але це зовсім не порушує етнічної єдності українців по обидва боки океану.

Поняття “етнос” відображає перш за все уявлення про соціокультуру, групову специфіку, а також про фізичні характерні риси. Причому усвідомлення особливості, “несхожості” з іншими поділяється самими представниками даного етносу, а не лише фіксується стороннім поглядом. Етнос – категорія співвідносна, що позбавлена сенсу поза поліетнічною системою відносин. Наприклад, поняття “данський етнос” наповнюється конкретним соціальним змістом лише у тому випадку, якщо розглядати Західну Європу як якусь єдину систему, а Данію – як її складову частину. Англійці являють собою один з етносів Великобританії (етнічна більшість) настільки, наскільки поруч із ними існують шотландська та уельська етнічні групи (меншини).

З цієї точки зору будь-яку етнічну культуру, незалежно від її масштабів і питомої ваги, слід мислити як субкультуру в межах плюралістичної культури цього етносу. Етнос не обов’язково характеризується єдністю території або кровною спорідненістю. Етнічні групи більші за кровноспоріднені й сусідні групи, вони більш розпорошені і розгалужені. Народи діаспори, що пережили міграції, колективне вигнання, зберігають яскраво виражену етнічну визначеність навіть за відсутності єдиної території.

Етноси мають цілу систему відмінних символів, емблем, знаків, необхідних як для самих членів етнічної групи, так і для сторонніх. Тому символічні аспекти територіальної та мовної спільності інколи виявляються істотнішими за реальні: наприклад, мрія чорних мусульман про створення власної країни на землях Міссісіпі, Алабами або Єрусалим як символ історичної батьківщини євреїв.

Цілісність етнічної структури, функціонування етнічного “субсуспільства”, общини зумовлюють єдність етносу. Етнічна структура – це арена наочного виявлення і втілення етнічної культури та поточного життя. Щоденна праця, сусідські стосунки, спільна релігійна практика, політична активність, економічна поведінка, дозвілля й розваги – все це може бути тією чи іншою мірою підґрунтям для культурної ідентифікації.

4. Персоніфікація і культурне ототожнення особистості. На характер культурної ідентифікації великий вплив мають ті образи, з якими персоніфікуються часто конкретні люди. Таких образів – надзвичайно велика кількість. Тому в науці виникла потреба в їх типологізації.

Американський соціолог Г.Абрамсонзапропонував типологію персоніфікацій, що втілюють у собі форми культурної ідентифікації.

Тип “традиціоналіста” це особи, що поділяють цінності конкретної культури й інтегровані у відповідну культуру. Для етнічних традиціоналістів – представників культурних меншин – часто притаманний новаторський дух. Це пов’язано з їх бажанням таким чином компенсувати маргінальність і нестійкість їх суспільного становища. Шотландці у Британській імперії, євреї у християнському світі, вірменські і грецькі купці у діаспорі, китайці в Південно-Східній Азії нерідко виявляються ініціаторами нововведень.

Тип “прибульця”-неофіта.До цього типу належать люди, що включені у структурну систему етнічних зв’язків, але не мають спадкових коренів у відповідній етнічній культурі – вона не становить їх внутрішнього духовного стану. Рання ідентифікація “прибульця” проходила за межами культурної спільності, до якої він приєднався. Він відчуває себе на порозі абсолютно нового культурного досвіду. Звідси відчуття невпевненості і маргінальності (відчуженості), більш гостре, ніж маргінальність “традиціоналіста”, який самотність серед іноплемінників компенсує взаєморозумінням із одноплемінниками. Вростаючи у чужу структуру, людина попередньо чи одночасно вживається в її культурні цінності та символи.

Тип “вигнанця”.Він протилежний “прибульцю”-неофіту. Мова йде про втрату первинних соціальних зв’язків з одноплемінниками при збереженні етносу і символічних традицій рідної культури. Духовний досвід “вигнанця” – це перш за все досвід ізоляції й самотності. Житейські типи “вигнанця” зустрічаються на різних рівнях соціально-класової системи: китаєць-праля або власник ресторану, іноземний чорнороб, єврей при дворі німецького князька у ХVІІ – ХVІІІ ст.

Тип “євнуха”.Це особи, позбавлені пам’яті про якесь культурне минуле, не обтяжені ніякою традиційно-символічною спадщиною та у повсякденному житті не належні до якогось соціокультурного середовища. У радянській літературі такий тип іменувався, за Ч.Айтматовим, “манкурт”, тобто людина , позбавлена коренів. “Євнух” – тип, протилежний “традиціоналісту”. Класичним його зразком можна вважати євнуха при дворі східного деспота. Євнух у гаремі, яничар у війську, охоронець-кавас у іноземній амбасаді, християнин-віровідступник, що став візирем при стамбульському дворі, - такі є форми втрати колишньої культурної ідентичності в епоху оттоманського панування.

Сьогодні у культурологію входить ще одне поняття, що слугує опозицією нормальній культурній ідентичності, - маргінали. Це слово з’явилося у Франції у 1927 р. як іменник. Маргіналами почали називати тих, хто сам зрікається суспільства або виявляється відкинутим ним. Маргінальність – це не стан автономії, а результат конфлікту із суспільними нормами, вираження специфічних відносин з існуючим суспільним ладом. Маргінальність не виникає поза різким реальним чи уявним зіткненням із навколишнім світом.

Як вважає французький соціолог А.Фарж, відхід у маргінальність передбачає два абсолютно різні маршрути: або розрив усіх традиційних зв’язків і створення власного, кардинально іншого світу; або поступове витіснення (чи насильницьке відкинення) за межі “офіційних настанов”.

Але як би там не було, в будь-якому варіанті, у результаті чи “вільного” вибору чи внаслідок процесу декласування, який провокується наляканим суспільством, маргінали – це не зворотний бік світу, а наче його вир, тіньовий бік. Суспільство виставляє вигнанців напоказ , щоб підкріпити, облагородивши свій власний вигляд, який воно визнає світлим, “нормальним”.

Сьогодні, говорячи про маргіналів, ми маємо на увазі не лише аутсайдерів суспільства. Маргінальність взагалі стає універсальним феноменом. Багато людей опиняються начебто між культурними позначками. У світі немало людей, які не можуть чітко ідентифікувати себе із жодною культурою. Вони виявляються між, скажімо, традиційною і сучасною культурами, між різними сповіданнями тощо.

Таким чином, персоніфікація відіграє важливу роль в культурній ідентифікації особистості, але формування фундаментальних загальнолюдських цінностей, цінностей національної культури, які передаються із роду в рід через мову, пісню, мораль, художні образи, створювані засобами мистецтва, відіграє велику культуротворчу роль.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Назвіть основні види людських потреб згідно з типологією Е.Фромма.

2. У чому полягає сутність механізму культурної ідентифікації?

3. Чому свідомість людини антропоморфна?

4. Розкрийте зміст поняття “етноідентичність”.

5. Хто з науковців розробив типологію персоніфікацій, втілюючих у собі форми культурної ідентичності?

6. Назвіть і схарактеризуйте історичні типи ідентичності.

7. Що таке маргінальність?

ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ

1. Найбільш вдалу типологію людських потреб запропонував:

0. a. З.Фрейд;

1. b. Г.Абрамсон;

2. c. Е.Фромм;

3. d. М.Вебер;

4. e. К.Ясперс.

2. Яка з людських потреб полягає у бажанні розпізнати логіку навколишнього світу, задовольнити своє прагнення до розуміння сенсу унівeрсуму:

a. потреба у спілкуванні;

b. потреба у творчості;

c. потреба у відчутті глибоких коренів;

d. потреба пізнання, оволодіння світом;

e. прагнення до уподібнення, пошук об’єкта вшанування.

3. Хто першим розкрив механізм культурної ідентифікації:

0. a. Е.Фромм;

1. b. З.Фрейд;

2. c. О.Тоффлер;

3. d. Г.Абрамсон;

4. e. А.Фарж.

4. Хто є автором типологію персоніфікацій, що втілюють у собі форми культурної ідентифікації:

0. a. Г.Абрамсон;

1. b. А.Фарж;

2. c. Е.Фромм;

3. d. З.Фрейд;

4. e. О.Тоффлер.

5. До якого типу персоніфікації та культурної ідентифікації належать особи, позбавлені пам’яті про якесь культурне минуле, не обтяжені ніякою традиційно-символічною спадщиною:

0. a. тип “традиціоналіста”;

1. b. тип “прибульця-неофіта”;

2. c. тип вигнанця;

3. d. тип євнуха;

4. e. тип маргінала.

6. Як називається той, хто сам зрікається суспільства або виявляється відкинутим ним?

1. традиціоналістом;

2. “євнухом”;

3. неофітом;

4. маргіналом;

5. вигнанцем.

7. Маргінальність – це:

a. сукупність специфічних норм всередині культури;

b.сукупність негативно інтерпретованих норм культури;

c. сукупність норм культури, що суперечать її фундаментальним засадам;

d. сукупність норм, що визначають існування на межі культур;

e. сукупність норм культури, що орієнтують на формування споживацького світогляду людини.

8. Ознакою, якою обов’язково характеризується етнос, є:

1. єдність території;

2. кровна спорідненість;

3. мовна спільність;

4. спільність символічної і знакової систем;

5. фізична ідентичність.

9. Термін “психосфера” вперше використано:

1. М.Вебером;

2. Л.Уайтом;

3. О.Тоффлером;

4. А.Фаржем;

5. Г.Абрамсоном.

10. Культурна самоідентифікація – це:

1. самовідчуття людини всередині конкретної культури;

2. орієнтація людини на конкретну культуру;

3. пізнання власної національної культури;

4. особливості буденної поведінки людей конкретної культури;

5. елементи культурного спадку, що передаються від покоління до покоління.

149