Ист. укр. культ. Т.2

51

Обряди ремісничої технології зводилися до дій, спрямованих на включення виготовлюваних речей у сферу культури шляхом їхньої семантизації, оскільки культурний об’єкт повинен відповідати не тільки утилітарно-практичним, а й ідейно-символічним критеріям. Спочатку мали місце ритуальні дії щодо часу і матеріалу для виробництва, тотожних часу і матеріалу "першої речі" в прадавні часи. При цьому ритуали, відомі з пізніх спостережень, часто такі архаїчні, що нема підстав сумніватися в їхньому побутуванні вже в середньовіччі. Зокрема, у деревообробних ремеслах довго зберігався ряд ритуальних заборон на використання дерев, віднесених до сфери сакрального: дерев з певними аномаліями; тих, що виросли на лісових перехрестях, на місці колишнього кладовища чи церкви; вражених блискавкою і т.п. 20

18Грушевський М. Історія України-Руси. — Київ, 1995. — Т. 6. — С. 182 — 191.

19Чистов В. В. Народные традиции и фольклор: Очерки теории. — Ленинград, 1986. — С. 111 — 123.

20Балушок В. Г. Годовой цикл обрядности украинских городских ремесленников эпохи феодализма // Сов. этнография. — 1990. — № 4. — С. 57.

Гончарі для виготовлення певних видів посуду використовували лише червону глину, оскільки вона "замішана кров’ю Бога". Вибір часу включав обрання сприятливої фази місяця ("молодик", "півповня"), дня тижня (наприклад, "збірна субота" при формуванні молочного посуду), часу доби ("до схід сонця", "коли вдарять на достойно", "лиш благословиться на світ" і т.д.). У будівельних ремеслах важливою умовою виступав правильний (з ритуальної точки зору) вибір місця будівництва, при якому велику роль відігравали ворожіння, що зводилися до ритуалу вибору між "долею" й "недолею", "життям" і "смертю" майбутніх мешканців.

У процесі власне виробництва, в ході ряду символічних дій, проводилися аналогії між виробами і будовою тіла людини чи тварини та їхніх органів (мікрокосм), а також побудовою всесвіту (макрокосм). При цьому робота майстра порівнювалася з деміургічною діяльністю "першого" ремісника, з часом переосмисленою в дусі біблійних асоціацій 21—22.

21—22 Див.: Зіновіїв Климентій. Вірші. Приповісті посполиті. — Київ, 1971. — С. 131, 248.

Так, під час ритуалів, що супроводжували спорудження будинку, він уподібнювався тілові тварини і людини, співвідносився з концепцією людського життя. Корабель уподібнювався коню, соколу; решето — дощовій хмарі. Солярні знаки на багатьох дерев’яних предметах, обертові рухи (наприклад, гончарного кола) виражали ідею руху сонця по небу. Гончарний та бондарський посуд уподібнювався тілу живих істот (існування "діжі" і "діжуна", відповідні назви, закріплені за посудинами "чоловічої" й "жіночої" статі тощо). Процес виготовлення тканини розумівся як символічне створення всесвіту. Вишивка і тканий орнамент також включали вироби в існуючу модель світу: символи родючості на жіночому одязі (ромбо-крапкова композиція), солярні знаки, збереження світового дерева. Вироби золотарів мали "небесну", "місячну" й "сонячну" символіку. Деміургічна природа майстра виявлялася також в уявленнях, що вироби уподібнюються саме його тілові й характеру.

Побутували серед ремісників і язичницькі культи природних стихій і матеріалів, що становили основи ремесел та відігравали головну роль у їхній технології: глини-землі

52

(гончарі), вогню (гончарі, металурги, ковалі), дерев (деревообробні галузі), хліба (перепечаї) тощо.

На відміну від села, у місті існувало професійне ремесло. Воно становило виробничу основу середньовічного міста. Ремісники (із сім’ями, учнями та підмайстрами) складали до 25 — 36% міських жителів. У XIII — першій половині XVII ст. міське ремесло носило переважно товарний характер (хоча й певною мірою обмежений). Розвиток його йшов по лінії поглиблення поділу праці та більшої спеціалізації. Майстер-універсал поступався місцем вузькому спеціалістові. Для міського ремесла були характерні збереження й нагромадження знань, піклування про виховання нових фахівців. Саме воно було творцем і охоронцем інформації, нових технічних ідей і рішень, які, хоч і повільно, але все ж входили у виробничу культуру.

До провідних галузей міського ремісничого виробництва в Україні належали ковальське, слюсарне, деревообробні й харчові ремесла. Всередині цих галузей поглиблювалася спеціалізація. Міські ремісники виробляли складніші й досконаліші вироби, ніж сільські: голки, мечі, лицарські лати, годинники, замки, стремена, гармати, дзвони, сідла, побутові предмети; споруджували великі будинки, водогони, міські стіни. Золотарі, зброярі (мечники, латники й кольчужники, пізніше рушникарі та інші), слюсарі, ткачі розвивали кращі традиції давньоруського ремесла. Їхні вироби, як і вироби майстрів інших галузей, успішно конкурували з імпортними, а також йшли на експорт.

Найбільшими ремісничими центрами були міста західних реґіонів, що менше постраждали від монгольської навали, а потім від татарських нападів: Львів, Луцьк, Кам’янець, Володимир, Крем’янець, Холм, Красностав, Буськ, Ковель, Перемишль. З другої половини XVI ст. дедалі інтенсивніше розвиваються міста Наддніпрянщини та Лівобережжя. В цей час тут розвиваються саме як ремісничі центри: Чернігів, Біла Церква, Переяслав, Черкаси, Миргород та ін. На початку XVII ст. відроджується, не тільки як культурний, але й як ремісничий центр, Київ. На розвитку ж ремесла західноукраїнських і подільських міст у цей час дедалі негативніше позначаються сваволя феодалів, зростаючий національно-релігійний гніт щодо ремісників-українців за наявності численного польсько-католицького населення й іноземних колоністів. Але до кінця середньовіччя західноукраїнські міста утримують першість як промислові центри.

Цехові об’єднання. Для міського ремесла тодішньої України характерна цехова організація. Поява цехів в Україні в їхній класичній формі пов’язана з поширенням тут Маґдебурзького права. При цьому в тій чи іншій формі відбувалося запозичення елементів цехової організації з Західної Європи. Попри певні припущення ряду дослідників про наявність ремісничих об’єднань ще в домонгольський час, прямих даних про конкретні їхні форми та внутрішній устрій на сьогодні історична наука не має 23.

Наявність власне цехів в українських містах документально засвідчена з кінця XIV ст. (Львів, Перемишль) 24. Упродовж XV — XVI ст. цехова організація ремесла поширюється спочатку в галицьких і волинських містах, а потім і в більшості великих міст України. Спочатку кількість цехів у містах була невеликою і об’єднували вони переважно ремісників не однієї, а кількох спеціальностей 25. З поглибленням спеціалізації в середині ремісничих галузей майстри окремих спеціальностей виділялися в самостійні цехи. Так, у Львові наприкінці XIV ст. відомо 4 цехи, 1425 р. — 10, 1579 р. — 20, а в першій половині XVII ст. кількість цехів досягла 33. Об’єднували вони понад 500 майстрів 133 спеціальностей 26.

53

23Толочко П. П. О социальной структуре древнерусского ремесла // Древности славян и Руси. — Москва, 1988. — С. 151.

24AGZ. — Т. 6. — S. 1 — 2.

25Ibidem.

26Історія Львова. — Київ, 1984. — С. 39.

УПеремишлі 1472 р. зафіксовано 4 цехи, 1537 р. — 10, а 1634 р. — 17 цехів, що об’єднували майстрів 40 спеціальностей. У Володимирі наприкінці XVI ст. було 11 цехів,

вКам’янці-Подільському в XVII ст. — 16, у Самборі — 14. У середніх та невеликих містах, де ремесло було менш розвинуте, зокрема в Східній Україні, процес виділення окремих спеціальностей у самостійні цехи відбувався повільніше. Навіть у Києві в XVII ст. діяли лише чотири цехи.

Цехи українських середньовічних міст не були моноетнічними утвореннями. До них входили поляки, німці, італійці та ін., хоча переважали українці. Проте в західноукраїнських містах, таких, як Львів, Перемишль, Самбір, ремісників-українців, особливо з загостренням етноконфесійної ситуації наприкінці XVI — на початку XVII ст., обмежували в правах при вступі до цехів і навіть не допускали до престижних об’єднань 27. Поступово такі явища поширювалися й далі на схід, зокрема в міста Поділля. Проте на Наддніпрянщині та Лівобережжі, де ремісників-католиків було мало, міжконфесійна та міжетнічна боротьба в цехах не набрала гостроти. Поліетнічний склад цехів, незважаючи на вияви міжконфесійної та міжетнічної боротьби, сприяв обмінові культурною інформацією між представниками різних етносів, збагаченню культури українців.

Крім цехового, в українських містах існувало й позацехове ремесло. До позацехових ремісників ("партачів") належали майстри, не прийняті до цехів у зв’язку з політикою етноконфесійної дискримінації (в тому числі євреї); ті, хто не був спроможний вступити до цеху через брак коштів, а також сільські ремісники, які прибули до міст. Партачі виступали конкурентами цехових ремісників.

Ремісничі цехи були типовими корпораціями європейського середньовіччя. Нерівноправні між собою, корпорації базувалися на принципі рівності своїх співчленів. Попри майнову диференціацію, характерною рисою корпорацій до кінця середньовіччя була наявність "горизонтальних" зв’язків між їхніми членами на відміну від "вертикальних" відносин панування й підлеглості 28.

27Horn M. Lokalizacja cechów i specjalności rzemieślniczych w miastach ziemi przemyskiej i sanockiej w latach 1550 — 1650 // Przegląd Historyczny. — 1970. — T. 61, z. 3. — S. 409.

28Історія Львова в документах і матеріалах: Зб. док. і матеріалів. — Київ, 1986. — С. 55, 56, 72, 73.

Володіючи сумою прав, закріплених у наданнях ("привілеях") сюзерена і ухвалах міських властей, корпорації створювали необхідні умови для професійної діяльності своїх членів, забезпечували особисту свободу й права, збереженість майна тощо в умовах свавілля феодалів, політичної нестабільності, частих стихійних лих.

Одним з головних завдань, що стояли перед цехами, була боротьба за монопольне право їхніх членів на виробництво і збут певного виду продукції у межах міста й околиці. Це було життєво важливо в умовах вузького середньовічного ринку.

Ремісничі цехи поширювали вплив на всі сторони життєдіяльності своїх членів. З метою збереження корпоративної єдності вони стримували майнову диференціацію, на що була спрямована регламентація виробничої сфери, зокрема обмеження кількості учнів і підмайстрів, регламентація кількості й якості виробів, вимога рівномірного розподілу замовлень, усунення конкуренції тощо. Недопущенню збідніння окремих майстрів

54

запобігав розгалужений механізм взаємодопомоги (грошові пожертви й позики, допомога роботою, різні пільги тощо). Цехи стежили за дотриманням ремісниками правил поведінки та моралі, організовували спільні свята, утримували церкви й каплиці. Так, рада Львова 1408 р. ухвалила, що кожен цех повинен щороку купувати одну кушу (луксамостріл). Окремі об’єднання мали власну атрибутику й символіку: геральдичні емблеми, прапори, печатки, ікони святих покровителів, скриньки для паперів і грошей. В їхньому оформленні, прикрасах та одязі майстрів певну роль відігравала кольорова символіка, специфічна для деяких цехів.

Членами цехів вважалися лише майстри ("брати"). Старші майстри ("старші брати") утворювали свого роду ради старійшин ("колегії столових"). Підмайстри й учні як особи, соціалізація яких не завершилася, до власне цехів не належали. Справами цехів керували виборні посадові особи: один-два цехмістри, лавники, скарбник (шафар) та ін. Ще існували посади писаря (інколи платна) і "молодшого брата" або "братів" (новоприйняті майстри, що стежили за порядком на засіданнях і були гінцями).

У своїй діяльності цехи керувалися статутами, складеними ними самими і потім затвердженими державними та міськими властями чи власниками приватних міст. У західноукраїнських містах статути дуже ретельно регламентували цехове життя. В Наддніпрянській Україні більшу роль відігравало звичаєве право, і цехові статути тут коротші й менш детальні.

При цехах великих міст (насамперед західноукраїнських), де був постійний контингент підмайстрів, останні мали свої організації — "господи", організовані на зразок цехів і підконтрольні їм.

Центром громадського та обрядового життя деяких великих корпорацій був цеховий дім, у світлиці якого відбувалися збори майстрів ("сходки"); в менших цехах вони могли збиратися в будинках членів цеху. Цехмістер скликав майстрів на сходку особливим ритуалом обсилки цехової емблеми — "ціхи", на якій часто зображалися знаряддя чи зразки продукції ремесла. Цехова світлиця вважалася святим місцем і сакралізувалася. Перебування в ній обставлялося певними обрядовими діями, дотриманням правил і заборон 29.

29 Гуревич А. Я. Категории средневековой культуры. — Москва, 1984. — С. 202.

Тут майстри вирішували справи, пов’язані з виробництвом і побутом, відзначали календарні й цехові свята й обряди, переобирали цехову владу. Обряди перевиборів цехмістрів та їхніх помічників часто збігалися з новорічними і включали урочисте введення новообраних у їхні права та ритуальні обходи — освячення навколо ремісничих кварталів чи всього міста. У цеховій світлиці відзначали майстри і свята покровителів об’єднань — християнських святих. Святкові колективні бенкети членів цеху під час таких свят ("складки") відігравали важливу роль в усвідомленні та зміцненні корпоративної колективності.

Підмайстри ("челядники") та учні ("хлопці") у середньовічних цехах входили до складу сім’ї майстра, яка в той час становила колектив осіб, пов’язаних не тільки кровною спорідненістю, а й спільним виробництвом, будучи домашньою общиноюдомогосподарством. Між ними та майстрами існували певні суперечності, що загострювалися в кризові моменти розвитку міського ремесла. Проте їхній ступінь не слід перебільшувати. Потрібно враховувати і залежність майстра від робочих рук підмайстрів і учнів, і те, що не кожен майстер мав їх (особливо у невеликих містах), і спадковість (цеховими ремісниками ставали передовсім діти майстрів).

Соціалізація у цехових ремісників тривала довго і оформлювалася особливими ритуалами цехових ініціацій.

55

Оскільки в основі соціально-станового поділу суспільства тоді лежав соціальний поділ праці, саме професійна підготовка молоді набула великого значення. Це особливо добре видно на прикладі цехових ремісників. Щоб стати майстром, молодій людині потрібно було пройти тривалі (по кілька років) періоди учнівства й підмайстерства. Підмайстерство включало етап "мандрів", упродовж яких молодик вдосконалював свої професійні навички та вчився ремесла в цехах різних міст. Українські підмайстри інколи мандрували до великих промислових центрів — до Кракова, міст Німеччини. Майстри невеликих міст України, за традицією, дуже часто віддавали своїх дітей в науку до більших промислових центрів (Львова, Кам’янця-Подільського) 30. Підмайстерські мандри розривали середньовічну замкнутість, сприяли обмінові культурними досягненнями, зокрема в галузі ремісничої техніки і технології.

Соціалізація в європейській культурі епохи середньовіччя носила яскраво виражений корпоративний характер. Тому важливим її завданням у цехах було навчання молодих людей цехових традицій і норм співжиття, виховання їх у дусі підкорення інтересам колективу. Етапи учнівства і підмайстерства, відповідно до норм ініціації, оформлювалися ритуальними діями, пов’язаними з уявленнями про смерть ініціанта у старій якості та відродження у новій. Тому перебування у мандрах міфологічно інтерпретувалося і трактувалося як повторення подорожі міфологічного героя на "той світ", де він мусив освоїтися з темрявою потойбічного світу й "викрасти" необхідні знання. На ініційованого накладався ряд обмежень як на істоту, що була прилучена до потойбічного світу (заборона одружуватися, заходити до цехової світлиці, носити одяг майстрів тощо). Символічну смерть ініційованих і прилученість до несоціального світу підкреслювали ритуальні висміювання та знущання, яких зазнавали учні й підмайстри. Під час посвячення в підмайстри та майстри їх "стругали", "пиляли", "виковували", "виточували", завдаючи болю. На завершальному етапі ініціації підмайстра клали на верстат і били нагаєм, що подекуди звався "звичай". Нове народження ініціанта символізував обряд "перейменування", що проводився під час церемонії "визвілки" учня з учнівства і посвячення його в підмайстри 31. Важливим елементом іспитів підмайстрів на звання майстра було виготовлення ними певного передбаченого статутом або звичаєм виробу ("штуки"). Серед ремісників середньовічної України побутував звичай проходити посвячувальні обряди під час підмайстерських мандрів у цехах великих міст і повертатися додому, вже маючи статус майстра.

З кінця XVI — початку XVII ст. у розвитку ремесла України спостерігаються дедалі помітніші зміни. Зростає його товарність, причому як у місті, так і на селі. В Галичині та інших західних теренах, де щільність населення була найвищою, з’являються окремі села з великою кількістю ремісників. Розширюються фільваркові ремесло й промисли. Магнати й шляхта, втягуючись у товарно-грошові відносини, будують значну кількість власних млинів, ґуралень, гут, рудень, збільшують обсяги солеваріння, випалювання вугілля, заготівлі лісу.

30Charewiczowa Z. Lwowskie organizacje zawodowe za czasów Polski przedrozbiorowej. — Lwów, 1929.

—S. 9 — 98.

31Цехова книга бондарів, стельмахів, колодіїв, столярів міста Кам’янця-Подільського від 1601 до 1803 р. — Київ, 1932. — С. 57, 59, 165.

У міському ремеслі, насамперед у великих містах, розвиток товарно-грошових відносин призводив до порушення цехової регламентації, майнового розшарування серед майстрів. Частішали випадки, коли майстри, ігноруючи вимоги статутів, самовільно збільшували кількість підмайстрів та учнів і збагачувалися, експлуатуючи їх. Цехи вели боротьбу з такими майстрами-підприємцями, намагаючись втримати їх у рамках цехової

56

регламентації. Зростає кількість партачів. У Львові в першій половині XVII ст. вони становили вже понад 40 % ремісників. Виходячи зі своїх інтересів, їх підтримувала шляхта, а інколи й міські власті. Боротьба між цеховиками і партачами загострюється. Переслідувані цехами позацехові ремісники змушені звертатися до скупників, що підпорядковують їх собі.

З’являються в цей період і досить великі підприємства, що належали шляхтичам, монастирям, державі, багатим міщанам, — млини, цегельні, ливарні майстерні та ін. Вони відомі у Львові, Ужгороді, Білій Церкві, Києві, Чернігові, Бердичеві та інших містах. Це вже були підприємства мануфактурного типу: на них існував поділ праці, застосовувалися найпростіші машини, такі, наприклад, як водяне колесо. Мануфактурне виробництво існувало також у залізоробній промисловості, виробництві селітри, поташу. На таких підприємствах, навіть тих, що належали феодалам, широко використовувалася наймана праця. Проте питома вага мануфактур в Україні на першу половину XVII ст. була ще незначною. У промисловості переважали середньовічні форми виробництва.

Торгівля і торговельні шляхи. У XIII ст. професійні купці вже становили окрему групу верхівки міського населення. Купець був революціонізуючою силою середньовічного суспільства. Він відчиняв двері місцевих замкнених світів, сприяв їхній динаміці, з’єднуючи ці мікросвіти з навколишнім макросвітом. Вдала операція робила їх дуже багатими, невдача доводила до банкрутства та ізгойства. Але потяг до небачених земель, ризику і можливості швидко розбагатіти перемагав. Багатство підносило купців над рештою населення міст. Вони почали зосереджувати в своїх руках гуртову торгівлю основними товарами експорту та імпорту, залишаючи дрібну торгівлю ремісникам та крамарям — перекупникам. Розмежування у стані купецтва призвело з часом до його поділу на "багатих" та "вбогих". Перші слідкували, щоби "вбогі" роздрібники не займалися гуртовою торгівлею. Наприклад, у Львові за їхнім поданням 7 травня 1580 p. рада міста ухвалила перелік товарів, які дозволялося продавати "вбогим" купцям 32.

УXIII — XV ст. торгівля розгорталась в умовах панування натурального господарства

інезначної потреби у привізних товарах. Тому торгівля з іноземними країнами залишалася, в основному, в руках купецтва великих міст. Дрібні міські поселення були пов’язані тільки з навколишньою сільськогосподарською округою, для якої були осередками ремесла і торгівлі. Кожне місто формувало ринок, пов’язаний, окрім своєї округи, бодай з сусіднім містом, а через нього з ринком всього князівства і сусідніх країв. Наприклад, шиферні пряслиця, виготовлені під Овручем, потрапляли до центрів всіх земель Київської Русі, а через них і у найвіддаленіші куточки князівств, а також; до Польщі та Німеччини. Такі пряслиця знайдено, зокрема, в Гнєзно, Познані, Ратиборі та інших містах.

Небезпека від розбійників, які чатували на шляхах, з одного боку, і бажання звільнитися з-під опіки княжого скарбу, з другого, змушували "гостей" об’єднуватися в своєрідні гільдії, що носили назву "сотня". Особливо небезпечним був дніпровський шлях, у південній частині якого діяли кочівники. Купецькими об’єднаннями, які існували ще в X ст., як видно з текстів угод з греками і розповіді про руську торгівлю у Константина Багрянородного, опікувалися князі. Найдавніша купецька корпорація, відомості про яку збереглися, — "іванівське сто", була організована при церкві Іоанна Предтечі на Опоках в Новгороді і отримала статут, затверджений князем Всеволодом Мстиславичем до 1136 р. 33 Ця гільдія займалася експортом воску в Західну Європу, імпортуючи звідтіля сукно. Для управління нею обиралися два старости від купців, які разом з тисяцьким вершили і суд у торгових справах. Так само, як і в німецьких купецьких гільдіях, для вступу слід було внести певну суму в касу гільдії і в патрональну церкву. У Києві було об’єднання

57

"гречників", які торгували з Візантією. Напевно, за традицією у Константинополі у них залишався патрональний храм св. Мамми з гостиним двором та складами. Подібне пристанище мали "гречники" і на Афоні 34. Як гадають, свої гільдії мали й київські купці, які торгували з Реґенсбурґом 35 чи Булгаром. Можливо, що знаний з джерел "Залозник" 36, то не тільки шлях суходолом з Києва до Тмутаракані, а назва купецької корпорації, караван якої формувався поблизу оз. Залозного біля гирла Десни 37.

32ЦДІАУЛ, ф. 52, оп. 2, спр. 17, арк. 1384 — 1387.

33Никитский А. И. Очерки из жизни Великого Новгорода // ЖМНП. — 1870. — № 8; Памятники

русского права / Сост. А. А. Зимин. — Москва, 1953. — Вып. 2. — С. 174; Зимин А. А. Уставная грамота князя Всеволода Мстиславича // Академику Б. Д. Грекову ко дню семидесятилетия: Сб. ст. — Москва, 1952; Янин В. А. Новгородские посадники. — Москва, 1962. — С. 88.

34Мошин В. А. Русские на Афоне и русско-византийские отношения в XI и XII вв. // Byzantinoslavica.

—1947/48. — № 2. — S. 55 — 85; 1950. — № 9. — S. 32 — 60.

35Васильевский В. Древняя торговля Києва c Реґенсбурґом // ЖМНП. — 1888. — № 7. — С. 145.

36ПСРЛ. — Т. 2. — Стб. 543.

37Корінний M. M. Торговельні шляхи Переяславської землі // Істор. дослідження. — Київ, 1985. —

Вип. 11. — С. 81.

Малоймовірно, щоб у Галичі, купці якого торгували з Візантією, Угорщиною, Польщею, Чехією, Реґенсбурґом, забезпечували сіллю навколишні землі, не існувало купецьких об’єднань, якщо такі були у Києві, Новгороді, Полоцьку, Смоленську. Подібна система організації торгівлі, напевно, існувала у всіх основних центрах Галицької, Волинської, Чернігівської, Київської і Переяславської земель. Зберігалась вона і у післямонгольський період. Запровадження Магдебурзького права служило інтересам купців, насамперед великих. Міста добиваються привілеїв на ярмарки, що призначалися на дні певних церковних свят, щотижневі торги, окремі міста — на право складу. Так, право складу угорських вин сприяло розвиткові у XVI — XVII ст. Самбора, Стрия, Добромиля, Нижанкович та інших міст Підкарпаття.

Торгівля потребувала розвинутої грошової системи і системи мір та ваг. Грошова система Київської Русі досі дискусійна. Реляція Абу Гаміда, котрий у 1150 — 53 рр. особисто їздив з Булгара до Перемишля і назад, повідомлення Наджіба Гамадані (XII ст.) та Нізамі Гянджеві, свинцеві пломби на дорогичинській митниці дозволяють прийняти версію про курсування "хутряних грошей" — своєрідних чеків, які на внутрішньому ринку замінювали срібні та золоті гроші. Пізанські та флорентійські банкіри в XIII ст. уже користувалися системою чекових розрахунків. Зв’язки з Пізою існували ще з XII ст. У кафедральному соборі Сан Мартіно в м. Лукка поблизу Пізи знайдено графіті "Лазорь псалъ Яршевичь, Ростиславль" 38.

30 Дел’ Агата Д. Стари кирилски надписи в катедралата "Сан Мартино" в град Аукка // Славянские культуры и Балканы. — София, 1978. — С. 62 — 64.

Витерті шкірки, опечатані пломбами, могли виконувати роль таких чеків у масовому обігу. Потік арабського срібла припинився у XI ст., а візантійських та західноєвропейських монет не вистачало, карбування власної монети не було тривалим і не могло забезпечити потреби ринку. Звичайно, весь цей період на ринку поряд з "хутряними чеками", які використовували, напевно, лише купці, курсували як різноманітні монети, так і срібні злитки. Грошова система на базі гривні (початково 1 гривня вагою 51, 19 г срібла = 20 ногатам = 25 кунам = 50 резанам = 150 веверицям) протрималася майже до кінця XIV ст., змінюючи лише вміст срібла. Були різні еталони

58

гривні. Київська гривня виливалась у вигляді шестикутного брусочка, чернігівська — подібна до київської з видовженими кінцями, литовська і татарська — до брусочків овальної форми. Їхня вага коливалася від 163 г у київської гривні до 204 г у новгородської. З XIV ст. стали використовуватися в обігу ординські монети, литовські та чеські срібні, а також монети, які карбувалися для Галицького королівства Владиславом Опольським та Казимиром III. Налагодити карбування монет в Київському та Сіверському князівствах робили спроби Гедиміновичі 39. Впродовж XV ст. ситуація змінилася на користь польського срібла при широкому використанні монет інших країв, у першу чергу празьких грошів. З XVI ст. в обігу на українських землях були переважно литовські і польські монети 40.

В основу руської системи мір покладено єгипетські міри, впорядковані при Філетері, правителеві Пергаму (283 — 263 рр. до н. е.), і використані у римській і візантійській системах. Міри довжини мали 4 одиниці: верста = 750 сажнів = 3000 ліктів = 6000 п’ядей. П’ядь = = 22 см. У торгівлі використовувалися ще такі одиниці, як "постав сукна" (30 — 36 ліктів), "штука полотна" (48 ліктів), "штука інших тканин" (30 — 79 ліктів). Користувалися і такими "несистемними" одиницями: "перестріл" (політ стріли — 60 — 70 м), "верження каменя" (віддаль для метальної артилерії — 70 — 90 м), "день" (марш війська за день — 25 — 30 верст). Сипучі тіла міряли кадями, величина яких коливалася в межах 14 — 25 пудів; бочками на 6, 12, 24 і 32 пуди; корцями, рівними 6 пудам і мацами, рівними 8 пудам. Крім цих мір застосовували лашти, рівні 2 тонам, фаски масла, рівні 30 квартам. Пуд пізніше мав 16,4 кг. Рідину вимірювали бочками, відрами і корчагами. Бочка

=10 відрам, корчага — 1½ — 1¾ відра, відро = = близько 9,8 кг. Бочка меду, пива, горілки

=36 — 122 гарнцям, гарнець = = 4 квартам. Масу міряли фунтами (372 — 407 г), каменями (32 — 40 фунтів) та берковцями (10 пудів) 41. У різних землях та містах міри відрізнялися одна від одної. Їхні еталони зберігались у церквах купецьких корпорацій, а пізніше — при ратушах. Спеціальні службовці стежили за дотриманням мір при торгівлі. Із запровадженням Магдебурзького права ця система продовжувала вдосконалюватися.

39Котляр М. Ф. Грошовий обіг на території України доби феодалізму. — Київ, 1971.

40Там само.

41Ісаєвич Я. Д. Деякі питання української метрології XVI — XVIII ст. // Наук.-інформ. бюлетень Архів, управ. УРСР. — 1961. — № 2. — С. 4 — 5; Шостьин Н. А. Очерки истории русской метрологии XI — XIX века. — Москва, 1975; Сидоренко О. Ф. Історична метрологія Лівобережної України. — Київ, 1975.

Внутрішня торгівля відбувалася через міські торги та ярмарки. Кожне місто мало щотижневі торги, на яких здійснювався обмін товарами з сільськогосподарською округою. Кожне місто мало принаймні один ярмарок на рік. П’ять ярмарків проводилося в Самборі, по чотири — у Жовкві, Снятині, Новокостянтинові, Борщові, Копайгороді, Касперівцях. По три ярмарки мали Чернігів, Ярослав, Тернопіль, Золотий Потік, Торчин, Шаргород, Бар, Зборів, Броди, Фельштин, Гусятин, Володимир, Чорний Острів, Фастів. У Жовкві ярмарок тривав до 6 тижнів, в Ярославі — 4, по два тижні тривали ярмарки в Чернігові, Бродах, Володимирі і Житомирі. Знамениті ярмарки в Язлівці, Ярославі, Перемишлі, Снятині привертали увагу купецтва сусідніх країн. На ярмарках у Перемишлі продавали десятки тисяч голів худоби. З кінця XV ст. на великих ярмарках почали укладати угоди (контракти) на оптову купівлю-продаж різноманітних товарів.

Організаційні форми міжнародної торгівлі змінювалися повільно. Купецькі каравани, що вирушали у далекі краї, закупляли експортні товари. Подібно чинила і княжа скарбниця, представники або довірені особи якої брали участь у таких караванах. Зібравши караван і найнявши обслугу, купці вирушали в дорогу. По дорозі до них приєднувалися купці з розташованих на їхньому шляху міст, які не могли спорядити

59

самостійні каравани. За приєднання до чулсого каравану, напевно, треба було платити. Продавши свої товари за кордоном, купці закуповували товари, які можна було вигідно продати вдома. Вдома вони збували на ярмарках або торгах оптові партії перекупникам, що вели роздрібну торгівлю.

Міські ремісники реалізовували свої вироби самотужки. Вони намагалися працювати за гарантованими замовленнями, через що цехові статути старанно регламентували чисельність майстрів і кількість замовлень залежно від можливості збуту. Партачі могли реалізувати свої вироби лише на ярмарках. Не тільки княжа чи урядова скарбниця, а й магнати брали участь у торговельних операціях через своїх представників. З часом торговельні шляхи ставали безпечнішими, особливо на Заході. Це дозволило окремим купцям вести свої операції самотужки. Близько 1324 р. міська рада Володимира звернулася з листом до ради м. Штральзунда (північна Німеччина), підтверджуючи, що купці — брати Миколай і Бертрам Русини — є громадянами Володимира. Корабель з їхніми товарами, повертаючись із Фландрії, зазнав аварії біля о-ва Рюген, і купці втратили 34 сувої іпрського, турнейського та поперінгського сукна. Рада Володимира просила допомогти купцям повернути втрачені товари 42.

Перевізники та бродники займались обслуговуванням купецьких переправ, волоків, бродів. У містах ставили гостині двори (караван-сараї) для купецьких караванів (звідси назва дільниці Карвасари у Кам’янці на Поділлі), зростала кількість корчм для подорожників. У дні ярмарків під стінами міст виникали цілі купецькі табори. Десятки крамниць торгували на ринках великих міст. Зберігся опис львівського ринку М. Ґруневеґа (1601 — 1606): "У цьому місті, як у Венеції, стало звичним зустрічати на ринку людей з усіх країн світу в своїх одягах. Угорців у їхніх малих магерках, козаків у великих кучмах, росіян у білих шапках, турків у білих чалмах. Ці всі — у довгому одязі, а німці, італійці, іспанці — у короткому. Місто віддалене від моря понад 100 миль. Але коли побачиш, як на ринку при бочках малмазії вирує натовп крітян, турків, греків, італійців, зодягнених ще по корабельному, видається, неначе тут порт за брамою міста" 43.

42ЗНТШ. — Т. 72. — С. 6.

43Ісаєвич Я. Д. Україна давня і нова. — Львів, 1996. — С. 144.

Вивозили-за межі краю хутра білок, горностаю, куниць, ласок, лисиць, бобрів і зайців, шкури кіз, віск і мед, риб’ячий клей, бобровий жир, янтар, лісові горіхи, сіль, соколів, ювелірні вироби, баранів і волів, а також рибу. З часом предметами експорту стали зерно, поташ, попіл, деревина, льон і ремісничі вироби. Предметами імпорту впродовж всього часу залишалися сукно, шовкові та інші тканини, предмети розкоші і парфумерія, предмети озброєння і кольорові метали, а пізніше прянощі та сіль. У торгівлі між князівствами і всередині них, а потім у торгівлі між містами до цих предметів приєднувалися найрізноманітніші ремісничі вироби. Всі предмети першої необхідності населення сільської округи могло купити на щотижневих торгах у найближчому місті, решту — на ярмарках у тому ж місті.

У домонгольський період основний міжнародний шлях проходив з Булгару на Волзі через Чернігівську землю на Київ — Галич — Перемишль — Краків — Прагу — Реґенсбурґ — Трір. Після монгольської навали цей шлях не перестав функціонувати. Змінилися лише його вихідні пункти. Ординські міста у Поволжі, куди надходили хорезмійські, кавказькі і китайські товари, стали недоступними через конкуренцію з боку російських купців. З початку XIV ст. київські та чернігівські купці вже не їздили далі Москви, Рязані та Володимира. Реекспорт східних товарів через територію російських князівств не був вигідним. Східні товари стали надходити через ординські міста в Причорномор’ї та Крим. До Києва, Чернігова та інших міст Лівобережжя йшов старий

60

дніпровський шлях з відгалуженнями по Ворсклі, Пслу, Десні та Сейму. На цьому шляху виникли такі ординські міста, як Кучугурське городище, Тавань, Кінське городище, городище біля річки Самари. Всі вони занепали у XV ст. Великий князь литовський Вітовт намагався відродити цю торгівлю. Він збудував митницю в Тавані і заснував поблизу гирла Дніпра фортецю Дашків, яка пізніше стала турецьким опорним пунктом Очаковом, а заразом і торговим центром. З кінця XVI ст. поважним центром тут стала Запорозька Січ та пов’язані з нею оселі біля перевозів.

Розпад Золотої Орди і занепад ординських міст на Лівобережжі, а також поява наприкінці XVI — на початку XVII ст. ногайських орд зменшили інтенсивність торгового обміну на цьому шляху. Проте, незважаючи на постійну конфронтацію з часів появи Кримського ханства, торгівля тут не завмирала. В Криму її центрами були Старий Крим, Кирк-Ер, а потім Бахчисарай, Перекоп та Карасубазар. Правителі Криму — Гіреї — намагались забезпечити функціонування цієї торгівлі. Угоди Криму з Польщею 1540 і 1552 рр. підтверджували свободу торгівлі на території ханства з умовою сплати мита 44. Окремі торговельні угоди з Кримом, напевно, мали запорозькі козаки, які вели торгівлю дніпровським шляхом і суходолом — Муравським і Чорним шляхами 45.

Зв’язки з кримським князівством Феодоро в XIV — XV ст. йшли через Балаклаву, а після її втрати — через Кирк-Ер на Мангуп. Особливо жвава торгівля відбувалася через генуезькі та венеційські факторії — Кафу, Солдайю (Судак), Тану (Азов), Боспоро, Чіпріко, Чембало (Балаклава). Через ці міста надходила в Україну більшість товарів східного імпорту, а також італійські товари. Вигоду такої торгівлі оцінили не лише в Києві, а й у Львові. Прямий шлях зі Львова через Тавань на Крим і Кафу існував ще в XIII ст. 46 1379 р. Львів отримав право складу татарських товарів, що дало місту змогу опанувати всю східну торгівлю 47. Вже 1444 р. місто отримало право складу східних товарів 48, що забезпечило йому процвітання впродовж наступного періоду.

44Skarbiec dyplomatów... — Wilno, 1862. — T. 2, № 2329. — S. 246.

45Яворницъкий Д. I. Історія запорізьких козаків. — Львів, 1990. — Т. 1. — С. 291 — 300.

46Котляр М. Ф. Галицька Русь у другій половині XIV — першій чверті XV ст. — Київ, 1968. — С. 115; Мохов Н. А. Молдавский торговый путь в XIV — XV вв. // Польща и Русь. — Москва, 1974.

47Wyrozumski J. Les contacts commerciaux de la Petite Pologne au XIV-e siécle // Urbs — Provincia — Orbis. Contributiones ad historiam contactuum civitatum Carpathicarum in honorem O.R. Halaga. — Kośice, 1993. — P. 35.

48AGZ. — T. 5. — № 104.

Особливо інтенсивним був торговельний обмін між італійськими колоніями і Львовом у 1453 — 1484 рр., коли після здобуття турками Константинополя через нього проходив зв’язок цих колоній з метрополією 49. Не менш активними були торговельні контакти Кафи з Київським князівством, особливо в часи правління Ольґердовичів у XV ст.

Захоплення турками Константинополя, а потім й італійських колоній у Причорномор’ї спонукало частину італійських торгівців переселитися в Україну. Не випадково 1454 р. у руках італійців опиняються городоцька і львівська митниці. Городоцький митник К. Ґвардія де Санто Ромуло незабаром купує маєток у Великому Любені. Київським митником 1499 р. став Миколай Фрязин. Турки намагалися підтримати рівень торгівлі у захоплених містах. Однак, хоча Кафа і залишилася порівняно великим містом, її значення як основного центру імпорту східних товарів в Україну перейшло до Стамбула. Збереження Кафою певної ролі в торгівлі під турецьким пануванням було пов’язане передусім з торгівлею невільниками, яких постачало Кримське ханство, та предметами розкоші, що воно їх споживало. Купці з України продовжували відвідувати Кафу, а тамтешні купці — придніпровські міста. Судячи із взаємних претензій з приводу відшкодування втрачених товарів, обсяг цієї торгівлі був досить великим. До самого