Ист. укр. культ. Т.2

71

Козацьке військо. Самочинна козацька організація, що виникла на південних кордонах як реакція на регулярні напади ординців, запозичила багато від своїх основних противників. Адміністрація прикордонних староств і нащадки волинських удільних князів, які ще утримували свої "держави", підтримали козацтво і часто з його допомогою обороняли територію на своєму напрямку. Так діяли принц Ян Альбрехт (1489), київський воєвода Єжи Пац (1490), Хмельницький староста Предслав Лянцкоронський (1503 — 1531), київський намісник Сенько Полозович (1511), черкаський і канівський державець Остафій Дашкович (1514 — 1532), барський староста Бернард Претвич та ін.

Остап Дашкович був першим, хто звернув увагу уряду на необхідність взяття козаків на державну службу і організації козацької флотилії на Дніпрі. Він підняв це питання на сеймі 1532 р. 10 Ще до того була здійснена спроба організувати двотисячний реєстр під керівництвом С. Полозовича та К. Кмітича, який розійшовся, не отримавши обіцяної платні.

10 Kronika Marcina Bielskiego. — Sanok, 1856. — T. 2. — S. 1055 — 1059.

Козаки самі в 1530-х рр. збудували Томаківську Січ і створили власну військову організацію. В 1551 — 63 рр. князь Дмитро Вишневецький вже спирався на козаків як на реальну політичну силу. Його слідами пішли князі Ружинські. Уряд порівняно пізно вирішив підпорядкувати собі козаків. Спочатку була спроба взяти на службу все військо, а потім у 1578 — 79-х рр. організовано постійний реєстр у 500 чоловік, який очолив Я. Оришовський. Надто повільно збільшуючи чисельність реєстру, польський уряд вимагав, щоб решта козаків повернулася до стану посполитих. Козацтво, в свою чергу, як стан військовий, домагалося зрівняння зі шляхтою.

Козацька організація розвивалася в двох напрямах, які відбивали протилежні впливи. Якщо січове козацтво багато запозичило від ординців і турків, то так зване городове козацтво, яке почало формуватися у південних староствах Київського воєводства на межі XVI — XVII ст. і чисельність якого значно перевищувала урядові реєстри, за організаційною структурою наближалося до тодішніх європейських зразків. Кіш запорожців став ділитися на курені, очолювані виборними отаманами. Чисельність куреня приблизно дорівнювала роті польської піхоти. Військо гетьмана Петра КонашевичаСагайдачного, сформоване переважно з городових козаків для походу на Москву 1618 р., складалося з полків, що ділилися на сотні. Зазвичай у таких полках було по п’ять сотень. Полки і сотні носили імена полковників і сотників, але, судячи із списків полонених, які потрапили у 1616 — 1618 рр. у російський полон, їхні формування вже мали територіальний характер. До списків (компутів) вносилися тільки козаки, пахолки і джури плати не отримували і до списків не входили. Вони могли претендувати тільки на частину військової здобичі.

До кінця першої чверті XVII ст. територія козацьких полків за межами Січі остаточно сформувалась і продовжувала розширюватися, незважаючи на протидію уряду. В коронному війську з того самого часу стали зводити по 2 — 4 корогви або роти в полк.

Козацький реєстр складали: 300 чоловік (1572), 500 (1578), 1000 (1590, 1617), 3000 (1619), 5000 (1624), 6000 (1625, 1630), 7000 (1634), 6000 (1637), 40 000 чоловік (1649). Хоча до реєстру не включалися джури, які не отримували платні, лише остання цифра відбиває справжню чисельність козаків. 1618 р. у поході на Москву з гетьманом П.

72

КонашевичемСагайдачним було не менш як 12 тис. козаків, ще 3 — 4 тис. були у війську королевича. Під Хотином билися 20 тис. козаків.

Озброєння. Жодна із сторін розвитку виробничої культури не віддзеркалює так стан суспільства, рівень його розвитку і ступінь взаємовпливів, як еволюція озброєння. Впродовж віків саме розвиток озброєння був одним із основних стимулів розвитку техніки, а зрештою і науки.

Спис довго залишався основною ударною зброєю ближнього бою. До середини XV ст. списоносці становили й основу піхоти. Для княжої кінної дружини спис був головною наступальною зброєю, застосовували його і панцирні корогви, і крилаті гусари, і козацька кіннота, що відповідало рівню озброєння тогочасних європейських армій. Списи мали металеву ударну частину з трьома-чотирма гранями та дерев’яну ручку, яка зазвичай розмальовувалася в геральдичні кольори власника. Виготовлялися вони місцевими майстрами, але до кінця XV ст. переважали зразки німецьких списів, занесених орденськими лицарями.

Ополченці-селяни занесли до війська мисливські списи-рогатини з широким лезом листоподібної форми. Рогатиною зручно нанести слабозахищеному суперникові короткий удар широким лезом, але вона не ефективне при ударі по доспіху лицаря. Тому рогатина перетворилася на багато оздоблену парадну зброю для церемоній і виїздів на полювання. Подібну рогатину першої половини XIII ст., що належала котромусь з Ольговичів, знайдено поблизу Городця Остерського (сучасного Остра).

Сулиці (списи-дротики) застосовувалися легкою піхотою в XIII — XIV ст. як метальна зброя, а також для ближнього бою, згодом вийшли з ужитку.

З середини XIV ст. у зв’язку з вдосконаленням обладунку повернулася до складу озброєння сокира, що не використовувалася з початку XIII ст. Під західним впливом її змінила алебарда, тоді як бердиші російського типу не поширилися.

Особистою зброєю ближнього бою були мечі. Застосовувалися переважно прямі мечі з двома лезами близько 120 см завдовжки, руків’я захищалося кованим перехрестям, прямим або скошеним в бік противника. Ці запозичення зі Сходу, які Європа прийняла в 1180 — 1250 рр. після хрестових походів, простежуються за тогочасними волинськими пам’ятками. Через брак якісної сталі завозилися рейнські, верхньодунайські та азіатські мечі. Це була коштовна зброя. Ще у XVI ст. старі мечі перековували на шаблі. Скривлені мечішаблі вперше стали використовувати кочівники, зокрема чорні клобуки. Їхня довжина сягала 110 — 120 см, кривизна леза у найбільшій точці згину — 4,5 — 5,5 см при ширині 4 — 5 см. Лише у XV ст. військові переконалися у перевагах шаблі, і вона витіснила меч.

Булави і шестопери застосовувалися ще в XIV ст. як ударна зброя. Пишно оздоблена булава була однією з ознак княжої влади. Починаючи з XIV ст. декоровані булави і шестопери стали ознаками командирської влади. В козацькому війську булави були атрибутом влади гетьмана і кошового отамана, шестопери-перначі — полковників. Як зброя ближнього бою у XV — XVII ст. вони вже втратили своє значення. Подібне застосування булав і перначів характерне для всіх країн Східної Європи (Польщі, Литви, Чехії, Угорщини, Молдови і Волощини), за винятком російських князівств.

У княжі часи для захисту голови застосовувалися конічно-сферичні шоломи з високими втулками для султанів з пір’я та з наносниками або масками для лиця. Вони були кращими за європейські, експортувалися на захід, а в Польщі, Пруссії й Угорщині техніка їх виготовлення запозичувалася місцевими майстрами 11. Лише у XVI ст. цей тип шоломів був витіснений шишаками та касками європейських зразків.

73

11 Кирпичников А. Н. Древнерусское оружие. — Ленинград, 1971. — С. 22 — 32.

Кольчугу запозичено зі сходу через хозарів. В Європі її масове застосування розпочалося лише після хрестових походів. З XIII ст. з’явилися високі стоячі коміри, кольчужні панчохи (ногавиці), збільшилася довжина кольчуги. Вага кольчуги зросла з 5,5

— 6,5 майже до 10 кг. Використовували і "дощаті броні" — пластинчаті панцирі, в яких пластини при скріпленні находять одна на одну і цим самим подвоюють захист; при цьому завдяки опуклості пластин вони пом’якшують удари. Їхнє поширення спричинило появу лускоподібного панцира, що відрізнявся від пластинчатого однаковими розмірами лусокпластин (6 x 4 — 6 см) і способом кріплення до шкіряної або полотняної основи шнурівкою з одного краю і 1 — 2 шарнірами-заклепками. Цей тип панцира прийшов із заходу як результат розвитку доспіху римських легіонерів. Однак окремі його елементи з’явилися на українських землях значно раніше, аніж в Європі. Поножі в Європі зафіксовані вперше близько 1250 р., тоді як на фресках Кирилівської церкви (XII ст.) є зображення воїна в поножах, а два мідні посріблені наколінники знайдено в похованні чорного клобука поблизу Юр’єва. Так само і з наручами-налокотниками, що з’явилися на Заході у XIV ст. Знайдений на Дівич-горі, на городищі, зруйнованому монголами в 1240 р., наруч складався з двох трубчатих, з’єднаних шарнірами частин, котрі закривалися на руці з допомогою двох ремінців і двох пряжок. У XIII — XIV ст. тривали конструктивні пошуки кращого захисного доспіху, наслідком яких стало поєднання пластинчатого і лускоподібного панцирів, кольчуги з "дощатими бронями", із застосуванням наручів, поножів, наплічників і нагрудників. З’являються байдани, юшмани, бехтерці і зерцала, що збереглися аж до кінця XVI ст. Саме від байдани походить, на наш погляд, прізвисько князя Дмитра Вишневецького.

Під західним впливом багаті феодали з XV ст. повністю переходять на лати. Основа цього доспіху — кіраса — зберігається і в XVII ст. як захисне озброєння для важкої кавалерії та лінійної піхоти. Застосовувались і прості нагрудники. Однак ці доспіхи носили лише панцирні товариші шляхетських корогов, частина дружин магнатів та крилаті гусари. Козаки наприкінці XV — на початку XVII ст. ще носили кольчуги, байдани і бехтерці, а потім взагалі відмовилися від захисного озброєння. Участь у війнах з орденськими лицарями, які використовували найновіші зразки західних панцирів, а також постійні контакти з ординцями, стимулювали швидкий прогрес виробництва і урізноманітнення форм захисного озброєння.

З XIII ст. еволюціонує і такий вид захисного озброєння, як щит. Щити стають коротшими і легшими, з них зникають умброни і металеві частини. В кінноті їх поступово змінюють ще менші тарчі. Повністю щити зникають лише в середині XV ст.

У домонгольський період коні, напевно, не мали спеціального захисту. Данило Галицький використовував личини і шкіряні кояри для захисту коней, очевидно, запозичивши їх від монголів. Як засвідчують знахідки з Любеча і Львова, остроги стали застосовуватися з другої половини XIII ст. Для важкої лицарської кінноти бронювання коней розвивалося за західноєвропейськими канонами і тривало до середини XV ст. Багато доспіхів були трофеями у війнах з хрестоносцями або походили з імпорту.

Лук став найпоширенішою стрілецькою зброєю, чия репутація була підтримана ординцями. Завдяки скорострільності та високій пробивній силі, ним озброювалися козаки та міські ополченці навіть на початку XVII ст. Дальність стрільби близько 200 м, приблизно з 50 м стріла могла пробити панцир, скорострільність сягала до 10 пострілів на хвилину. Самостріл (куша, арбалет) являв вдосконалений лук з тятивою і ложем посередині. Впираючись ногою в землю або в стремено, стрілець натягував руками тятиву, зчіпляючи її з зачепом (горіхом). При пострілі гачок (колінчатий важіль) виходив із заглиблення горіха, останній, повертаючись (ранні горіхи не мали стрижня осі

74

обертання), визволяв тятиву і зчеплений з нею кований багатогранний наконечник, котрий мав більшу пробивну силу, ніж стріла. В Ізяславі на руїнах 1240 р. знайдено найдавніший в Європі поясний гачок для натягування самостріла-арбалета. Судячи із знахідок арбалетних стріл в Урічі, цей вид зброї застосовувався і раніше. Арбалет поступався лукові у скорострільності і тому ним користувалися переважно при обороні та облозі фортець. Арбалети західних конструкцій застосовувалися в другій половині XV — першій чверті XVI ст. і у польових битвах.

З XIII ст. значного поширення набула метальна артилерія. Станкові каменеметисамостріли (на чотирьох опорах із дерев’яною станиною) могли метати камені й запальні суміші. Ці каменемети зображено на мініатюрі Голіцинського Лицьового зведення XVI ст., що ілюструє облогу Володимира монголами. Візантійські й арабські каменемети мали прицільну дальність 80 — 120 м, китайські — 75 — 150 м. Для метання важчих каменів і запалювальної суміші використовувалися пороки — механічні парателли. Така машина була реконструйована і випробувана А. Кирпичниковим і В. Абрамовим. Важка артилерія застосовувалася для руйнування стін, збиття заборол і запалення внутрішніх будов. Під час облоги міст монголи ставили численні пороки, не залишаючи надій захисникам. Проте думка про запозичення від них метальної артилерії неправильна. Багаторядні лінії оборони міст Галицької та Волинської земель свідчать про знайомство з цією зброєю. Використовувалися метальні машини у війську Данила Романовича і його сина Лева, якого пізніші хроністи вважали "винахідником машин для здобування фортець" 12.

12 Zimorowicz J. B. Opera quibus res gestae urbis Leopolis illustrantur. Ed C. Heck. — Leopoli, 1899. — P. 54.

Рідше застосовувалися машини таранного типу, для використання яких потрібно було подолати рів. Під час облоги у діло йшли і вежі ("гелеполи") з помостами для бійців і перекидними містками, запроваджені ще Діонісієм Поліоркетом (337 — 283 рр. до н.е.) і відомі візантійцям. Отже, "гуляйгороди" — не винахід московських ратників чи запорозьких козаків, а пристосовані до вогнепальної зброї давні машини. В міжусобних війнах війська не возили з собою машин, іноді їх будували під стінами міст — звідси низька ефективність облог у домонгольський період. Данило Романович, напевно, першим почав застосовувати мобільні машини, причому це не впливало на темп маршу його війська, яке із машинами 1244 р. за день подолало 60 км від Холма до Любліна 13.

Гармати, точніше вогнепальні машини, які метали стріли й каміння, з’явилися у Західній Європі вже під час облоги Сарагоси 1118 р. Від початку XIV ст. артилерія застосовувалася у Китаї та на Заході. На українських землях гармати з’явилися не пізніше 1377 р. 14 Упродовж XV — XVI ст. на озброєнні були бомбарди калібру до 1000 мм, що стріляли на відстань до 700 м кам’яними ядрами 300 — 400 кг, і менш потужні серпантини. Проти піхоти використовувалися тюфяки, шротівниці і гаківниці, які стріляли кам’яним і металевим шротом. У 1483 — 1491 рр. тюфяки в Києві виготовляв майстер Яків. Поступово стали з’являтися гармати меншого калібру. На початку XV ст. вже були гармати калібром 122 — 150 мм і довжиною 42 — 58,5 см. Окремі з них важили до 12 кг. Гусити ставили їх на ковані вози, а потім на лафети — спеціально розроблені станки на колесах. Такі гармати отримали назву "гуфниця" (Huf — загін) і на українські землі були завезені, ймовірно, Федором Острозьким та Зиґмунтом Корибутовичем, які брали участь у гуситських війнах.

У XVI — XVII ст. артилерія, яку застосовували козаки, польське військо і дружини українських магнатів, включала найновіші західні і турецькі зразки, виготовлені з урахуванням досягнень Н. Тартальї, Л. Кальядо, Д. Уфано і В. Вірінґуччо. Чавунні чотирифунтові гармати довжиною 16 калібрів з’явились відразу ж після перших успіхів

75

шведського короля Густава II Адольфа. В міських арсеналах, однак, залишалась і артилерія попередніх періодів.

У 1375 — 1400 рр. майже одночасно в Чехії, Польші, Швейцарії та Італії з’явилися трубки калібром 25 — 33 мм і довжиною 6 — 12 калібрів, прикріплені до дерев’яного ложа. Такі прообрази ручної зброї важили до 7,5 кг. З часів гуситських війн починається їхнє масове застосовування. Наприкінці XV ст. з’явилась ґнотова рушниця, що теж заряджалася з дула, так звана аркебуза. Пізніше її ґнотовий замок був замінений на колісний, а згодом — на пружинний. В XVI ст. аркебузу замінено мушкетом з крем’яним замком. Одним з кращих типів таких мушкетів були довгі турецькі "яничарки", що мала на озброєнні й козацька піхота 15.

13ГВЛ. — С. 535 (Махн. — С. 401).

14Jahns M. Handbuch einer Geschichte des Kriegswesens. — Leipzig, 1957. — S. 877.

15Свєшніков І. К. Битва під Берестечком. — Львів, 1993.

Козаки швидко оцінили переваги вогнепальної зброї і з кінця XVI ст. почали зменшувати кількість пікінерів. До середини XVII ст. у бойових порядках всіх армій мушкетери займали фланги пікінерів. Під час атаки противника вони ховалися позаду останніх. Козаки лінії своїх мушкетерів прикривали переважно кіннотою, а при атаці кінноти противника використовували ваґенбурґи — рухливі укріплення з табірних кованих возів. Ця тактика, однаково зручна і проти важкої панцирної кавалерії, і проти легкої татарської кінноти, була запозичена в гуситів. Польське військо застосовувало її у разі переваги противника. Ваґенбург навіть міг рухатися, за відсутності у противника артилерії. Коронний гетьман С. Жолкевський відступав під прикриттям такого ваґенбурґу в невдалій битві під Цецорою (1620). Але турецький полководець Іскандер-паша зумів скористатися з неузгодженості окремих частин польського війська, що утворили розрив в одній з сторін вагенбургу, і прорвався всередину укріплення. Така тактика широко використовувалася козацькими вождями у битвах з польськими та турецькими військами: оборона табору на Солониці С. Наливайком (2 — 28.05.1596), оборона позиції П. Конашевичем-Сагайдачним у битві під Хотином (1 — 28.09.1621), друга стадія битви М. Жмайла з польським військом біля Курукового озера (30 — 31.10.1625), битви під Кумейками (5 — 6.12.1637), під Боровицею (10.12.1637), під Голтвою (5.05.1638), під Жовнином (3 — 12.06.1638) та битва під Старцем (12-28.06.1638).

Незважаючи на масові запозичення конструкцій і експорт озброєння, а також використання трофеїв, практично всі види вогнепальної зброї виготовлялися в Україні. Найбільшими центрами зброярського ремесла були Львів і Київ. Львівську людвисарню (гарматний двір) засновано 1468 р. Рівень виробів українських ливарників відповідав європейському 16.

У військовому флоті лодії давньоруського (варязького) типу використовувалися до кінця XV ст. З початку XVI ст. основним типом суден стали чайки — однощоглові плоскодонні байдаки вантажопідйомністю до 200 т, з кормовим і носовим кермами та очеретяним поясом, який утримував судно на плаву при штормі або при влученні ядер. Чайки мали 10 — 15 пар весел і до 50 членів екіпажу. Флотилії козацьких чайок з 1502 р. здійснювали походи на татарські й турецькі міста та узбережжя, включаючи походи на Кафу (1560, 1606, 1609, 1615, 1616, 1624) і Стамбул (1575, 1621, 1624, 1626), та успішно воювали з турецьким галерним флотом 17.

76

Оборонне будівництво. Постійна небезпека нападів сприяла розвитку фортифікації. Тут з XIII ст. попереду були галицькі інженери. Для захисту від метальної артилерії вони почали споруджувати 2 — 3 лінії оборони з напільного боку, а коли монголи довели їхню вразливість, в окремих містах перейшли до будівництва кам’яних стін і високих веждонжонів. Все ж головну роль відігравали дерев’яно-земляні укріплення. Так, порівняно невелика (площа близько 1 га) Чорнівська укріплена садиба XII — XIII ст. (Хотинщина, Чернівецька обл.) мала на укріпленій лінії (завдовжки 160 м) 32 клітні зруби з дубових колод 18. Деяких міст, укріплених у такий спосіб, ординці не змогли здобути. Високим рівнем фортифікації відзначалися фортеці Карпатської лінії оборони, особливо Тустань, з висотною п’ятиповерховою забудовою та поєднанням природних умов, кам’яних і дерев’яних укріплень 19.

16Див.: Жолтовський П. М. Художнє лиття на Україні XIV — XVIII ст. — Київ, 1973. — С. 4 — 120.

17Тушим Ю. П. Русское мореплавание на Каспийском, Азовском и Черном морях. — Москва, 1978.

18Возний І. П. Чорнівська феодальна укріплена садиба. — Чернівці, 1998. — С. 7, 23.

19Рожко М. Ф. Карпатські фортеці доби Київської Русі // Київська Русь: культура і традиції. — Київ, 1982. — С. 12 — 20; Його ж. Тустань: Давньоруська наскельна фортеця. — Київ, 1996.

Будівництво кам’яних фортець з донжонами здійснювалось аж до середини XVI ст. Кращими його зразками були замок Любарта в Луцьку, стара фортеця в Кам’янціПодільському, збудована Б. Претвичем, а також ряд подільських фортець 20. У багатьох містах взаємно доповнювали один одного замки й оборонні мури або вали з частоколами і рови навколо міст: традиційними були дерев’яно-земляні укріплення замків Волині й Правобережжя, що складалися з рублених клітей 21.

Розвиток вогнепальної зброї привів до появи бійниць нижнього і середнього бою. На початку XVI ст. уперше у Львові в міських укріпленнях з’явилися бастеї. Однак у цілому фортифікація на українських землях у цей період розвивалася повільно, відстаючи від європейського рівня. В Європі з XV — початку XVI ст., слідом за трактами Дюрера, Тартальї, Маджі і Спекля, в яких пропонувались удосконалення бастіонної системи, старі мури скрізь прикривалися бастіонними фронтами, ронделями і равелінами. А у більшості українських земель, особливо на сході, ставились укріплення з вежами та стінамигороднями, збудованими в техніці княжої доби. Лише запрошення іноземних інженерів, переважно французів, зрушило з місця застій у цій справі. З кінця XVI ст. починають будуватися фортеці бастіонного типу. Перші бастіони споруджено в Олиці на Волині, яка належала князям Радзивілам. Далі на схід першою фортецею з бастіонним фронтом був Кодак, збудований 1635 р. Ґ. Л. де Бопланом. Навіть Київ не мав бастіонів. Причина такого становища крилась як у відсутності серйозного противника, так і в постійній нестачі коштів на оборонні споруди. Татари не мали артилерії і не любили штурмувати укріплення. Проти них достатніми були і городні. Московська держава у війнах XVI — першої половини XVII ст. зазнала невдач і реально не загрожувала українським містам. Через слабкість укріплень сіверських міст вони легко здобувалися московськими військами на початку XVI ст. Так само легко ці фортеці бралися військами Лжедмитрія І, поляками та козаками в ході війн першої чверті XVII ст. Проте це не привело до зміни типу укріплень через відсутність коштів.

Натомість польова фортифікація розвивалася досить успішно, особливо у козаків. Їхній табір під Солоницею 1596 р. пережив тривалу облогу, для його здобуття потрібна була важка артилерія. 1621 р. табір козаків під Хотином витримав всі атаки турецького війська Османа II.

77

Реґіональні відмінності характеризують фортифікаційні споруди в Криму. Ґенуезькі інженери зводили свої фортеці в XIV — XV ст. у традиціях італійського військового зодчества, яке на той час випереджало фортифікацію інших земель. З цих укріплень найкраще збереглася фортеця з консульським замком у Судаку. Укріплення князівства Феодоро будувалися в архаїчній манері, без урахування застосування вогнепальної зброї. Турки перебудували укріплення на Мангупі, Каламіті (Інкермані), Чембало (Балаклаві), Гурзуфі, Судаку і Кафі, пристосувавши їх до артилерії 22. Турецькі інженери будували укріплення в Перекопі, Очакові та дніпровських городках. Рівень цих робіт був досить високий.

20Сіцінський Є. Оборонні замки Західного Поділля XIV — XVII ст. — Київ, 1928.

21Грушевський О, Питання оборони замків Великого князівства Литовського в XVI в. // Істор.-геогр.

зб. — 1928. — Т. 2. — С. 1 — 9.

22 Мыц В. Л. Укрепления Таврики X — XV вв. — Киев, 1991.

Воєнна тактика. Мистецтво бою. Основу ведення бою в княжу добу становила взаємодія кінних дружинників і пішого війська як легкого, так і важкоозброєних дружинників. Істотну роль відігравала майстерність стрільців з лука і доведене до досконалості вміння вести рукопашний бій на мечах.

Швидкі марші завжди були сильною стороною українського війська. Вони характерні для галицько-волинських князів і для князя К. І. Острозького, для козацьких полководців

Д.Вишневецького, С. Наливайка, П. Сагайдачного, М. Дорошенка.

Увійнах XIII — XVII ст. сильніша сторона намагалася швидше змусити противника прийняти генеральну битву. Слабша — прагнула виграти час і ослабити сили ворога за рахунок оборони фортець. Під час княжих міжусобиць міста, побоюючись ризику облог і штурмів, змушували противників шукати щастя в польовій битві. Крім того, використання ополченців не дозволяло вести тривалі війни. З переходом до професійної армії велику роль почали відігравати фінансові ресурси сторін. Брак ресурсів не дозволив Стефанові Баторію реалізувати успіхи у війні з Іваном Грозним. З тієї самої причини блискучий похід до Москви, здійснений гетьманом П. Конашевичем-Сагайдачним 1618 р., закінчився безрезультатно.

Уже в битвах середини XII ст. військо стало ділитися переважно на три частини, звані полками. Пізніше число полків зростає до 5 — 7. У битвах XIV — XV ст. війська ділилися найчастіше на п’ять полків, хоч траплялися випадки поділу на один, два, чотири і шість полків. У джерелах XII — XV ст. зустрічаються назви: Великий, або Головний, полк, полки Правої руки і Лівої руки, Передовий, або Сторожовий, полк. Частіше полки носили імена своїх командирів. Об’єднання "стягів" у полки відбувалося безпосередньо перед битвою. Керував таким урядженням старший з князів. Він же очолював Головний, або Великий, полк. Інші полки очолювали молодші князі, яких часом давали на допомогу досвідченим воєводам. Долю битви вирішувало рукопашне зіткнення бойових порядків головних сил. При зіткненні битва розпадалась на індивідуальні поєдинки. Полководці вдавалися до обходів і охоплення флангів, розривали фронт противника зосередженими ударами переважаючих сил.

З XVI ст. хорогви, сотні та роти мали приблизно однакову чисельність — 120 — 200 чоловік, з’явилися полки з постійним складом. Однак і надалі перед битвою війська ділилися на три — п’ять частин за рахунок тимчасових з’єднань.

78

Спеціальну тактику швидких нападів і захоплення ясиру розробили кримські татари. Вона докладно описана Бопланом 23. Козаки протиставили їм тактику "залягання в степу", описану Претвичем 24, а також мережу маяків — сигнальних веж.

23Боплан Г. Л. де. Зазн. праця. — С. 59-68.

24L[ubomirski] J. T. Bernard Pretwicz i jego apologia na sejmie 1550 // Biblioteka Warszawska. — 1866. —

T.3. — S. 44 — 59.

Часто це давало більший ефект, ніж російська система засічних ліній, постійної прикордонної служби "станиць" та висилання кожного літа полків на ці лінії. Загалом боротьба з татарами йшла з перемінним успіхом. Ефективнішими були блискавичні морські походи з висадженням десантів, проти яких турки і татари так і не змогли знайти протидії.

Інженерна атака фортець у XIII — XIV ст. велася з допомогою метальної артилерії. На її розвиток, безперечно, вплинули успіхи монгольських військ. Надалі вирішальним фактором стала артилерія. В XVI ст. інженерну атаку стали вести з допомогою підкопів і порохових мін. Від вибуху міни на підкопі Арслан-городка на Дніпрі 1576 р. загинув гетьман Богданко Ружинський.

У XIII — першій половині XVII ст. відбулося багато знаменитих битв, які прославили українську зброю. В битві під Ярославом 1245 р. у війську Данила Галицького було не менш як чотири полки: Передовий полк двірського Андрія, Великий полк Данила Романовича, полк Правої руки Василька Романовича та полк Лівої руки Лева Даниловича (юному князю допомагав боярин Василько Гаврилович). До Передового полку входив половецький загін, до Великого — стяги Василя Глібовича, Всеволода Олександровича, Мстислава, Якова Марковича, Шелва. До складу полків входили піхота і кіннота. Таку саму організацію мав і противник.

Битва розпочалася атакою полку претендента на галицький престол князя Ростислава Михайловича, який хотів ударити по Головному полку, плануючи прорвати центр війська Данила Романовича. Але назустріч йому виступив Передовий полк двірського Андрія, певно, пройшовши між полками Данила та Василька. Ростислав Михайлович став перемагати двірського Андрія. Одночасно польський полк зв’язав сили Василька Романовича. Спостерігаючи поразку Передового полку, Данило Галицький послав на допомогу двірському Андрію частину стягів Великого полку. Вони також не витримали і стали відступати до Сяну. Палатин Фільній, який командував угорцями, вирішив, що настав переломний момент і ввів у дію головні сили, підтримавши атаку претендента. Тоді

вбитву вступив Великий полк, і вона розпалась на два зіткнення: угорців і Ростислава Михайловича з рештками Передового полку та Великим полком і поляків з полком Василька Романовича. Долю битви вирішила атака свіжого полку Лева Даниловича, який, ймовірно, вдарив у фланг угорців, обійшовши Фільнія. Угорський полководець потрапив

вполон, а князь Ростислав став втікати. Тоді ж перед волинянами відступили і поляки 25.

25ГВЛ. — С. 539 (Махн. — С. 403).

Убитвах на Ворсклі (1399), під Ошмянами (1432) і Вількомомиром (1435) брали участь переважно кінні княжі дружини. Під Вількомиром Зиґмунт Кейстутович мав 5 тис. дружинників і 4,5 тис. польських лицарів Якуба Кобилянського. У Свидриґайла Ольґердовича було 2 тис. дружинників українських та білоруських князів, 3 тис. хрестоносців, 1,5 тис. чеської піхоти та близько 500 татар. Зиґмунт Кейстутович віддав

79

командування польському полководцю, що відіграло більшу роль, ніж чисельна перевага. Військом Свидриґайла Ольґердовича командували троє: сам Свидриґайло, князь Зиґмунт Корибутович та магістр фон Керскорф. Всі три частини його війська діяли розрізнено. У дводенній битві на р. Святій під Вількомиром 29 — 30 серпня 1435 р. особливо слабо виглядали княжі дружини. Поразка була повною. Лише в полон потрапило 42 князі. Свидриґайло Ольґердович врятувався втечею, а поранений в шию і голову Зиґмунт Корибутович потрапив у полон і був убитий.

Перемогу під Грюнвальдом 15 липня 1410 р. було досягнуто з участю українськобілоруського війська. В польській армії з 50 корогов було 7 з українських земель (Галицька, Холмська, Львівська, Перемишльська, Жидачівська, Теребовлянська і Подільська), а з 40 корогов литовської армії 36 були білоруськими або українськими. В бойових порядках союзників було близько 45 тис. чоловік (без татар Джелал-ед-Діна), у таборі ще залишалося до 40 тис. зброєносців, прислуги і артилеристів. За нашими підрахунками, з 45 тис. воїнів було: білорусів — 11 тис., українців — 10 тис., росіянновгородців — 500 чоловік, поляків — 19 тис., литовців — 3 тис., чехів, мораван і сілезців

— 1,5 тис.

8 вересня 1515 р. у знаменитій битві під Оршею князь К. І. Острозький, маючи 30 тис. війська, скористався з взаємних заздрощів двох московських воєвод князя М. І. ГоліцинаБулгакова та І. А. Челядніна, і розгромив 80 тис. російського війська. За литовськими даними, у полон потрапило 8 воєвод, 37 командирів загонів і 1500 дворян, загинуло до 30 тис. чоловік. Князь Острозький навмисне імітував відступ, завівши противника під залп своєї артилерії, наслідки якого були жахливими. Ця битва вразила сучасників.

24 лютого 1525 р. при Павії імператор Карл V розбив французів. Долю битви вирішили залпи аркебузерів, причому один постріл виводив із ладу кількох чоловік і коней. Можна зрозуміти, чому такі величезні втрати були в російському війську. Під Оршею основну роль зіграли білорусько-українські війська.

У постійних війнах, які тривали впродовж XIII — XVII ст., відзначилося чимало полководців, які зробили внесок у розвиток військового мистецтва і слава яких пережила їхній час. Серед них найвизначнішими були князі Данило Романович (близько 1202 — 1264), Василько Романович (1205 — 1269), Лев Данилович (близько 1228 — близько 1301), Федір Острозький († після 1435), Зиґмунт Корибутович († 1435), великі литовські гетьмани Костянтин Іванович Острозький (близько 1460 — 1530), Роман Сангушко († 1571), козацькі вожді Дмитро Байда-Вишневецький († 1563), Петро КонашевичСагайдачний († 1622).

Військо, військова техніка і військова організація на українських землях у різні періоди XIII — XVII ст. відповідали європейському рівню. Технічні новації приймалися через 10 — 20 років після їхньої появи, а в окремі періоди і раніше, ніж у європейських країнах. Однак з політичних причин українська військова культура вже з XIV ст. приносила славу іншим народам. Навіть перший російський військовий статут — "Статут ратних, гарматних і інших справ, що стосуються військової науки" (1620) був складений волинським військовим інженером та друкарем Онисимом Радишевським († не раніше 1631), який з 1586 р. перебував на російській службі 25а.

Військо ординців. Окремо розвивалася військова організація в Криму. До монгольського завоювання озброєння, структура і організація війська в Південному Криму відповідали візантійській. Ординці опанували степовий Крим і весь Південь нинішньої України. Впродовж XIII — XIV ст. вони зберігали структуру армії Чінгісхана з чітким поділом на "тьми", тисячі, сотні і десятки. Незначні зміни заторкнули озброєння військ. Суперництво Ногая з ханами Золотої Орди, а потім поступовий розпад самої Золотої Орди призвели до

80

застою у військовій галузі. Ординці так і не зуміли оцінити переваг артилерії та вогнепальної зброї.

Через брак коштів сили італійців, які опанували основні порти в Криму, були невеликими (майже без артилерії), розраховані лише на оборону від кочівників. Тому вони і стали легкою здобиччю турків, які у XV ст. відзначалися високим військовим рівнем. Князівство Феодоро через ізольованість не змогло взяти на озброєння вогнепальну зброю, що зробило безнадійним його опір туркам.

1449 р. Чінгізид Хаджі-Гірей за допомогою Литви відірвався від Золотої Орди і створив Кримське ханство. Впродовж другої половини XV — першої половини XVII ст. кримські татари мало не кожного року здійснювали походи в Україну, окремі з яких сягали навіть Перемишля. Фактично військові сили ханства складалися з гвардії Гіреїв — сейменів і війська шести беїв (Ширини, Мансури, Аргіни, Баріни, Сиджіути і Яшлавські беї — Сулешови). Війська беїв теж складалися зі своєрідної гвардії та військ дрібніших феодалів — мурз. Кримські татари, окрім ханських сейменів, не використовували вогнепальної зброї, хоч виробництво її було налагоджено в Бахчисараї. Основним озброєнням татар залишалися лук і стріли, списи та шаблі. Захисне озброєння носили тільки сеймени та багатші ординці. В похід з собою брали по троє коней на одного воїна, що дозволяло швидко долати значні відстані. Очолював походи, як правило, нуреддинсултан, який керував військовими справами, або калга-султан, який був другою особою в ханстві. Обидві ці посади займали принци з роду Гіреїв. Іноді похід очолював сам хан 26.

25а Гераклітов О. До біографії Онисима Михайловича Радишевського // Бібліол. вісті. — 1926. — № 1. 26 Про організацію кримських татар див.: Collins I. J. The Military Organization and Tactics of Crimean Tatars, 16th — 17th centuries // War Technology and Society in the Middle East/ Ed. by V. I. Paisy and M. E.

Yapp. — London, 1975.

Сили кримських татар різні джерела оцінюють по-різному. Менглі-Гірей у листі до великого князя московського Василя Івановича від 12 вересня 1509 р. хвалився, що ним зібрано для походу "250 тисяч". 1541 р. Сагіб-Гірей виступив з військом у 70 тис, але з ним були "з Ногай князь Бакій з багатьма людьми і турського царя люди з гарматами і пищалями, з інших орд і земель ... люди". Лівонські офіцери Таубе і Краузе, які перебували на службі у Івана Грозного, оцінювали сили ординців в 40 тис., "якщо збере всіх дорослих мужчин ... хто може володіти шаблею". Михалон Литвин, дипломат, який побував у Криму, оцінював військові сили хана "до 30 тисяч ... якщо піднімуться з його наказу всі взагалі, навіть незвичні до служби, лиш би могли сидіти на коні". Австрійський дипломат Е. Лясота (1595) писав про 80 тис., але лише 20 тис. "озброєних і здатних до війни". Префект Кафи Дортеллі (1634) називав цифру 100 тис, Боплан — 80 тис. (якщо похід очолює сам хан) і до 40 — 50 тис. (якщо похід очолює хтось з царевичів) 27. Напевно, Лясота і Боплан мали рацію.

Кримське військо було мобільним, дисциплінованим, мало розроблену тактику наступу і швидкого відходу. Як правило, воно уникало прямого зіткнення з московськими чи польськими військами або козаками. Завдяки цьому цілий ряд походів кримських полководців в Україну, Росію та Молдову були успішними. Серед них здобуття Києва Менглі-Гіреєм 1482 р. та здобуття Москви Девлет-Гіреєм 1571 р. Серед кримських полководців найвизначнішими були хани Менглі-Гірей († 1515), Мухамед-Гірей († 1523), Девлет-Гірей І († 1577), Газі-Гірей II († 1608) і калгасултан Шагін-Гірей († 1641).

З кінця XVI ст. під тиском калмиків з Волги та Прикаспійських степів почали переселятися ногайські орди, які потрапили в залежність до Гіреїв і поступово розмістилися у Приазов’ї, між Дніпром і Дністром та у Буджаку. За підрахунками А. Скальковського, який мав досить надійні відомості від середини XVIII ст. 28, можна