Ист. укр. культ. Т.2

201

користувалися старші люди, які пам’ятали давні часи, могли обґрунтувати потреби сьогодення посиланням на традицію. Завдяки стійкості традиційних форм обрядовості і правосвідомості село донесло до наступних століть окремі правові звичаї доби Київської Русі — і не тільки норми, впроваджені "Руською Правдою", а й ті, що були запозичені нею із звичаєвого права попередньої доби. Порівняно краще тут відомий звичай "гоніння сліда" — передачі сліду злочинця однією громадою іншій на їхній межі.

Село зберегло і донесло до наступних поколінь багатющий фольклор, дивосвіт казок, легенд, пісень, різноманітність орнаментики ужиткового мистецтва. Водночас не можна уявляти сільський побут як щось цілком закостеніле. Духовенство впроваджувало нові форми релігійного культу, церковні пісні. Розпис церков та іконопис були наочною ілюстрацією релігійних сюжетів, про які можна було почути на богослужіннях.

Села переважно були пов’язані з найближчими містами або містечками, селяни бували там на ярмарках і тижневих торгах, окремі селяни, які переїжджали до міст, підтримували зв’язок зі своїми рідними селами. Роль посередників між міськими і сільськими формами життя відігравали підміські села, передмістя і малі містечка. Були випадки переїзду селян у передмістя містечок, з передмість до самих містечок, а з містечок до більших міст.

Уже з XVI — XVII ст. знаємо випадки, коли окремі освічені міщани не тільки цікавилися сільським фольклором, але й захоплювалися всякими його різновидами, — досить згадати "Роксоланію" Кльоновича, публікації українських пісень у польських друках XVII ст. У тих регіонах, де українське населення в містах було в меншості, зв’язок з навколишньою українською стихією також був чинником виживання української мови в іншомовному оточенні. В наступний період, коли набуло сили й авторитету українське козацтво, в його формуванні відіграли належну роль поряд з міщанами, колишніми боярами, шляхтичами також і селяни.

Збереглося надто мало фактів про культурне обличчя середньовічного селянства. Проте є всі підстави гадати, що дальші дослідження розкриють ще не одну сторінку історії культури селян — найчисленнішої верстви тогочасного суспільства.

202

М. Б. Боянівська

2.3. Освіта, книгописання, книгозбірні

Освіта. Упродовж XIII — першої половини XV ст. освіта в українському середовищі зберігала риси, які сформувалися за часів Київської Русі після прийняття християнства і були властиві усім країнам візантійсько-слов’янської культури.

Родинна освіта передбачала вироблення в молоді практичних навичок праці в сільському господарстві та ремеслах. При княжих дворах готували молодих дружинників ("отроків"). Внаслідок збільшення кількості церков у XIII — XIV ст. зростала потреба в освічених людях, адже при кожному храмі мали бути священик і дяк. На жаль, джерела не донесли згадок про те, як їх навчали. Правдоподібно, потрібні знання духовні особи передавали своїм наступникам індивідуально при церквах, монастирях та єпископських кафедрах.

Про те, що письменність була доступна не лише клірові, а й світським людям, зокрема частині ремісників, свідчать написи на ремісничих виробах, таких як посуд, прясельця, свинцеві пломби для товарів, ювелірні вироби. У Дорогочині над Бугом знайдено кістяну ручку ножа з написом "Ежков нож, а иже и украде, то проклят Б[ого]м" 1.

1 Poppe A. Zabytek epigrafiki staroruskiej z Drohiczyna // Studia źródłoznawcze. — 1957. — № 1. — S. 103.

Зважаючи на такі й подібні факти, деякі дослідники висловлюють впевненість, що в середньовіччі на Русі існувала досить велика кількість шкіл. Однак немає джерельних свідчень про те, що навчальні осередки в цей час називалися школами і мали подібні до пізніших шкіл організаційні форми.

Більшість з тих, хто вчився, здобувала лише елементарні знання, тобто вміння читати і писати, виконувати прості арифметичні дії. Однак збереглися відомості і про високоосвічених людей. Серед них можна згадати вищих духовних ієрархів (перемишльський єпископ Мемнон чи митрополит Петро Ратенський), князів (наприклад, Володимир Василькович), а також тих світських придворних, для яких інтелектуальна праця ставала професією (печатник Кирило, який працював при дворі Данила Галицького, писар Федорець, який виготовляв грамоти для Володимира Васильковича). Можна припустити, що окремі кваліфіковані вчителі давали індивідуальні уроки слов’янської і грецької книжності. У таких осіб навчалися лише поодинокі юнаки, які, власне, й формували духовну еліту свого часу.

Цілком природно, що головні осередки освіти виникали при церквах, особливо у великих і середніх містах. Навчали грамоти і в багатьох монастирях. Очевидно, центрами освіти були насамперед ті з них, що культивували духовне й освітянське життя ще в домонгольський час. Наприкінці XIV — у першій половині XV ст. засновано цілу низку нових монастирів 2. Саме в монастирях отримували освіту книжники — переписувачі й редактори книг. У монастирях перекладено з грецької церковнослов’янською мовою (або відредаговано на підставі південнослов’янських перекладів) "Діоптру" Філіппа Пустельника, твори Діонісія Ареопагіта, "Бесіди" Іоанна Златоуста, низку агіографічних пам’яток. У монастирях культивували знання Святого Письма, творів отців церкви,

203

благоговійне ставлення до книжок як джерел духовності. Тут зазвичай читали вголос патристичні пам’ятки (твори Єфрема Сирина, Василія Великого), патерики та інші книжки морально-повчального змісту. Також заохочувалося індивідуальне читання ченців.

Осередки освіти виникали і при дворах князів та шляхтичів. Всіляко сприяли розвиткові культури високоосвічені князі. Вже згадуваний Володимир Василькович обдаровував монастирі та церкви коштовним церковним начинням та книжками. Ймовірно, меценатство Володимира Васильковича поширювалося і на освітню діяльність, а отже, при княжому дворі міг існувати освітній осередок. Відомо, що княжий тивун Петро в другій половині XIII ст. віддав свого сина Лаврентія "оучити с[вя]тымъ книгамъ" 3. Є всі підстави вважати, що під навчанням "святих книг" слід розуміти не освоєння грамоти, а трохи вищий ступінь освіти, куди могли входити елементи риторики, філософії, юридичних знань, можливо, і основи книгописної майстерності 4. Ймовірно, освітні центри існували і при дворах князів у Києві, Чернігові, Галичі, Холмі та інших стольних містах. Адже письменних людей, зокрема писарів, потребували в князівських канцеляріях.

2Крип’якевич І. Середньовічні монастирі в Галичині (Спроба катальогу) // Записки ЧСВВ. — 1926. —

Т.2, вип. 1/2. — С. 70 — 104.

3 Цей факт фіксує нотатка в списку "Повчань" Єфрема Сирина, виконаному перед 1288 р. (див.: Соболевский А. Очерки из истории русского языка. — Киев, 1884. — 4.1. — С. 50 — 52).

4Див.: Исаевич Я. Культура Галицко-Волынской Руси // Вопросы истории. — 1973. — № 1.

Зжитія митрополита-волинянина Петра Ратенського довідуємося, що з семи років його віддали "книгам учитися", причому хлопчик спершу навчався погано і лише згодом наздогнав ровесників. Процес навчання і програма орієнтувалися на давні київські зразки. Вивчали читання, письмо (церковнослов’янською мовою), церковний спів. У деяких школах навчали й іконопису. На початку діти засвоювали основи азбуки, тоді читали Часослов і Псалтир, згодом іноді Апостол та інші книжки. Ті, які згодом ставали переписувачами книжок, вивчали основні способи і види письма, зокрема півустав та в’язь. Найважливішою педагогічною метою освіти було виховання в учнів християнської моралі, знання основних молитов і засад православної віри.

Набагато ширшу від початкової освіту мали книжники — тогочасні письменники та упорядники рукописних збірників. Неабияку ерудицію виказує, наприклад, укладач життєпису Данила Галицького, що згодом увійшов до Галицько-Волинського літопису. Водночас із літературними творами, серед них і візантійського походження, автор користувався також документами княжого архіву, пам’ятками перекладного письменства з єпископської книгозбірні 5. Можна припустити, що поодинокі особи здобували освіту вищого рівня у Візантії, де вивчали богословські науки, філософію та грецьку мову. Щонайменше з XIV ст. вихідці з України виїжджали до західноєвропейських університетів. Однак до середини XV ст. такі випадки були поодинокі. Відомий лист, писаний 6 квітня 1353 р. із Сорбонни до Рима від імені магістра Петра Кордована і його товариша "з Рутенії". Інший документ, 1389 р., згадує бакалавра Сорбонни Германа Вілевича "рутенської нації з Києва". 1369 р. до Сорбонни вступив й Іван з "Рутенії", який 1391 р. став магістром. У Празькому та Краківському університетах відповідно 1397 і 1409 рр. засновано окремі бурси (гуртожитки) для прибульців з українських, білоруських та литовських земель. Серед вступників до Краківського університету відомі імена переважно юнаків з Галичини. Документи згадують Миколу Петровича з Буська (1400), Симона з Дрогобича (1419), Івана Григоровича з Коломиї (1426), Олексія Матвійовича зі Львова (1432) 6.

204

5 Черепнин А. Летописец Даниила Галицкого // Истор. зап. — 1941. — Т. 12. — С. 239.

6 Нудьга Г. Перші магістри і доктори // Нудьга Г. Не бійся смерті. — Київ, 1991. — С. 289, 337, 343 — 344.

Після заснування у Західній Україні впродовж другої половини XIV — першої половини XV ст. католицьких єпископських кафедр виникали і перші латиномовні католицькі школи, парафіяльні та кілька шкіл кафедральних — при тих храмах, де були єпископські кафедри. У католицьких школах велику увагу приділяли вивченню латинської граматики (студенти мали вільно розмовляти латиною), риторики, канонічного і цивільного права. Більшість посібників були працями, писаними латинською мовою, середньовічних західноєвропейських і класичних римських авторів. Від початку XV ст. учителі більших католицьких шкіл мусили мати досить високу кваліфікацію — щонайменше звання бакалавра. Учитель без диплома міг розраховувати на працю тільки в невеликій сільській школі.

Уже наприкінці XIV ст. у документах згадано католицьку школу у Львові, яка незабаром отримала статус кафедральної і діяла при костьолі Успіння Діви Марії. Міщани, на той час переважно німці за походженням, брали на себе фінансові та матеріальні витрати на утримання навчального закладу, а духовенство наглядало за самим процесом навчання 7. У львівських міських книгах збереглися відомості про конфлікт, що виник між парохом Іваном Русином і міщанами за впливи на кафедральну школу, який вирішився не на користь міщан. Можливо, через це 1444 р. міщани заснували нову школу

— при костьолі Святого Духа, на яку дістали дозвіл від короля, а з ним право самим обирати, затверджувати і звільняти ректора та вчителів. У першій половині XV ст. існувала кафедральна школа й у Перемишлі. Перші згадки про цей освітній осередок, датовані 1437 р., пов’язані з бакалавром Михайлом, ректором та вікарієм Стефаном (згадуються в джерелах 1444 р.) 8. Очевидно, міська парафіяльна школа, що існувала 1407 р. у Красноставі, згодом, наприкінці XV ст., реорганізувалася в кафедральну, оскільки Красностав був резиденцією холмського єпископа.

Репертуар рукописної книжки. Зазвичай освітні осередки водночас ставали й центрами виготовлення книжок. Є підстави вважати, що в домонгольський період книгописання розвивалося досить інтенсивно. Проте, оскільки чимало осередків книжності було знищено, книжок першої половини XIII ст. дійшло до нашого часу набагато менше, ніж кодексів з наступних десятиріч. Порівняно краще збереглися книжкові пам’ятки Галицько-Волинського князівства другої половини XIII — першої половини XIV ст. Натомість майже повністю втрачено рукописи з Чернігівщини. На розвитку українського книгописання негативно позначилася втрата української державності наприкінці XIV ст. Тому особливе значення мало зміцнення культурних контактів з південними слов’янами. Через посередництво болгарів та сербів в Україну проникали раніше не перекладені з грецької мови твори візантійської літератури, а також південнослов’янські та поодинокі пам’ятки західноєвропейської літератури. Зрозуміло, що такий літературний потік відчутно збагачував тогочасний тематичний репертуар української книжки. Творчий зв’язок української книжності з болгарською та сербською позначився і на правопис! українських рукописів, і на їх оформленні 9.

205

7 Skoczek ]. Dzieje Lwowskiej szkoły katedralnej. — Lwów, 1929. — S. 37.

8 AGZ. — 1880. — T. 8. — № 46, 70, 74; T. 13. — 1888. — P. 394, 589 ; T. 9. — 1883. P. 83.

9 Див., наприклад: Пуцко В. Галицько-Волинський рукопис XIV ст. // Волинський музей: історія і сучасність: Наук. зб. — Луцьк, 1999. — Вип. 2. — С. 88.

З Болгарії та Сербії в Україну часто приїздили або відвідували її в дорозі до російських земель літератори і книжники (Кипріян, Григорій Цамблак), які сприяли ознайомленню в Україні зі змістом реформи, яку провів у другій половині XIV ст. патріарх Євтимій Тирновський. Суть її зводилася до редагування і ретельного вивірення з грецькими оригіналами суцільного масиву візантійських літературних пам’яток. Наслідком такої літературної праці ставали нові переклади і редакції (зокрема "сербська" редакція "Александрії", що з’явилася в Україні в XV ст. і швидко витіснила поширені раніше варіанти). Південнослов’янські книжники створили і низку перекладів з латиномовних літератур, а також із раніше не відомих східнослов’янській книжності творів візантійських авторів, які від XV ст. поширювалися і в Україні. Серед таких пам’яток можна назвати "Повість про Троянську війну, твори Ісаака Сирина, Василія Великого, Авви Дорофея, Григорія Синаїта, полемічні писання Григорія Палами, патріарха Германа, Тлумачне Євангеліє Феофілакта Болгарського, "Євангелія учительні" Іоанна Златоуста і приписувані патріархові Каллісту декілька патериків (азбучний, єрусалимський, скитський), "Тактикон" Никона Чорногорця тощо 10. В Україну проникали і новостворені південнослов’янські літературні пам’ятки, що стимулювали до творчості українських письменників. На українському ґрунті виникали нові оригінальні твори: літописи, агіографічна (здебільшого житія українських святих), повчальнопроповідницька проза. У першій половині XV ст. репертуар книжності збільшився майже вдвічі 11, відповідно урізноманітнилися й читацькі інтереси, розширилася сфера суспільного впливу книжки.

Контакти української культури із західноєвропейською в цей час були ще обмеженими, оскільки релігійна орієнтація на православний світ домінувала в усіх сферах духовного життя 12. Ті латиномовні пам’ятки, що спорадично з’являлися в Україні, доходили або в південнослов’янських переробках, або з поодинокими українцями — випускниками західноєвропейських університетів, які по закінченні навчання поверталися додому.

До нашого часу збереглася лише мізерна частина рукописних книжок XIII — першої половини XV ст., які з різних причин гинули чи свідомо знищувалися (особливо створені перед 1240 р.). Немало українських книжок безслідно втрачено в пізніші часи (у XVI — XVIII і навіть у XIX — XX ст.) через несприятливі умови зберігання, недбальство або невігластво.

Упродовж XIII — XIV ст. основу писемного репертуару східних та південних слов’ян становив спільний фонд пам’яток, до якого входили переклади, переважно з грецької, та окремі оригінальні твори слов’янських літератур. Від першої половини XV ст. в українські землі проникали в перекладах пам’ятки західноєвропейської літератури, звідки (так само як і з білоруських земель) вже в місцевих редакціях переміщувалися далі на схід, на російські території. Саме тому деякі з українських переробок дійшли до нашого часу в російських списках.

Найпоширенішими серед богослужбових книжок були Євангеліє, Апостол, Псалтир, Тріодь, Мінея, Октоїх, Устав, Служебник, Кормча, Ірмологіон. За цей час збереглося найбільше списків Євангелія (Євсевієве 1282 або 1283 рр., Бучацьке XIII ст., Київське 1393 р.) і Служебника (список XIII — XIV ст., два Служебники київського митрополита Кипріяна, писані після 1389 і близько 1400 рр.). Однією з найпоширеніших книжок, разом з Євангелієм, був Псалтир, який водночас виконував функції книжки для читання 13.

206

10Білецький О. Перекладна література візантійсько-болгарського походження // Білецький О. Зібр. праць: У 5 т. — Київ, 1965. — Т. 1. — С. 176 — 177.

11Соболевский А. Южнославянское влияние на русскую письменность в XIV — XV веках. — СанктПетербург, 1894. — С. 16.

12Tazbir ]. Książka rękopiśmienna w Polsce i w Rosji XVI — XVIII w. // Przegląd Historyczny. — Warszawa, 1986. — T. 77, zesz. 4. — S. 659.

13Як книжка, призначена для церковної служби, Псалтир у ліричній формі, через призму біблійних символів, викладав основи моральності, які легко засвоювали читачі. Водночас цю пам’ятку використовували як підручник (див.: Сперанский М. Из истории отреченных книг. І. Гадания по Псалтири // ПДПИ. — 1899. — Т. 129. — С. 7), а також для ворожіння. Літопис згадує, що "пророчими книгами" скористався Володимир Василькович, коли обирав місце для заснування Берестя. Див.: ГВЛ.

—С, 581 (Махн. — С. 429).

Через часте використання списки пам’ятки дуже швидко псувалися й нищилися, тому з XIII — першої половини XV ст. їх збереглося небагато. Можна назвати, наприклад, списки другої половини XIII — першої половини XIV ст., середини XIV ст., Київський Псалтир 1397 р. До нашого часу дійшло також порівняно мало списків Апостола (Бибельський XIV ст.), Ірмологіона (початку XIII ст.), Октоїха (початку XIII ст.), Часослова (XIV ст.). Через часте використання в українських списках XIII — першої половини XIV ст. не збереглися такі поширені пам’ятки, як Тріоді та Мінеї. Окрім того, в пізніший час їхнє місце зайняли друковані примірники книжок, що неодноразово видавалися в Україні. Отже, зникала потреба дбати про збереження понівечених копій.

Репертуар богослужбової книжки поступово поповнювався новими назвами, що було продиктовано потребами процесу літургії. Йдеться, зокрема, про Требник, збірники, що вміщували фрагменти канонічних і богослужбових текстів, молитов та піснеспівів.

Серед книжок, призначених для індивідуального читання, за XIII — першу половину XV ст. збереглися або відомі з джерел списки пам’яток патристичної літератури ("Повчання" Єфрема Сирина перед 1288 р.), агіографічних (Збірник житій святих XIII — XIV ст. з Онуфріївського монастиря в Галичині), історіографічних перекладних ("Хроніка" Іоанна Малали, близько 1262 р.) і оригінальних (Київський, ГалицькоВолинський літописи) 14.

Важливим різновидом рукописних книг були пам’ятки юридичної літератури. Серед них можна згадати насамперед "Руську Правду" (першу редакцію укладено ще в X ст.), Устав князя Володимира про суди, десятини і церковних людей. Оскільки такі рукописні кодекси частіше, ніж будь-які інші, використовувалися в щоденній адміністративносудовій практиці, то, зрозуміло, швидше вилучалися з обігу. Тому до нашого часу дійшли лише пізніші копії, до яких внесено доповнення і зміни.

Від кінця XIV ст. в Україну проникали пам’ятки повістевої літератури. Одним з найстаріших списків популярної в Європі "Повісті про Варлаама та Йоасафа" є перепис кінця XIV — початку XV ст., який колись зберігався в одному з монастирів Галичини.

Цікаву групу "четьїх" книжок складають збірники, кожен з яких є індивідуальним витвором укладача, орієнтованого на різні читацькі потреби. Здебільшого збірники укладали за певним тематично-функціональним принципом. Відомі, наприклад, своєрідні антології, скомпоновані з морально-повчальних творів, з літургійних та канонічних текстів або їхніх фрагментів. Серед цих пам’яток переважали збірники сталого змісту, тобто укладені за наперед визначеною в церковній практиці тематикою і колом авторів — здебільшого візантійських письменників. Водночас поширювалися й книжки, скомпоновані з житій православних святих. Збереглася, зокрема, згадка про те, що на галицько-волинських землях на початку

XV ст. укладено збірник протикатолицьких полемічних творів візантійської літератури 15.

207

14Білецький О. [Українські літописи XIII — XVI ст.] // Білецький О. Зібр. праць. — Т. 1. — С. 252,

257.

15Иконников В. Опыт русской историографии. — Киев, 1908. — Т. 2, кн. 1. — С. 570 — 571.

Від другої половини XIII ст. у галицько-волинських землях створено низку історичних збірників. Один з них містив багато перекладних творів, зокрема Тлумачний Апокаліпсис, Хронограф, "Александрію". Сюди ввійшов також оригінальний "Літописець руських царів" — компіляція поширених у Київській Русі "Повісті временних літ" та "Ізборника" Святослава 1073 р. Наприкінці XIII або на початку XIV ст. у Галичині поширювався інший історичний збірник — компіляція літописних творів. Пам’ятка збереглася в пізніших списках — XV і XVI ст. 16

УXIV ст. пам’ятки старокиївської художньої літератури (зокрема "Слово о законі і благодаті" Іларіона) поширювалися здебільшого у складі збірників, причому не лише в Україні, а й поза її межами в білоруських та російських землях, у південнослов’янській книжності. На початку XIII ст. у Києво-Печерському монастирі створено КиєвоПечерський патерик, що є одночасно твором історичним і художнім, а також цінною мовною пам’яткою 17. На жаль, ані оригінал, ані найраніші списки до наших днів не дійшли.

Упершій половині XV ст. тематичний репертуар збагатився цікавою пам’яткою — "Златоустом" — збірником призначених для домашнього читання творів Іоанна Златоуста та тих, що йому приписували. Кожен укладач компонував книжку індивідуально, добираючи ті статті морально-повчального змісту, які видавалися йому найвідповіднішими. Тому збірники неповторні за складом і обсягом. Бід початку XV ст. певну популярність в Україні здобула інша збірка морально-повчальних статей — "Пчола". Ця пам’ятка збереглася в пізніших списках, починаючи від XVI ст.

Загалом упродовж XIII — першої половини XV ст. репертуар української книжки становили типи пам’яток, що були успадковані від Київської Русі, відбивали візантійську традицію і здебільшого стали спільними для всіх східно- і південнослов’янських культур.

Разом з текстами літературних пам’яток давня українська книжка успадкувала від візантійської й основні засади виготовлення кодексів, які, зрештою, були спільними для всієї Європи.

Матеріалом для виготовлення кодексів до середини XIV ст. майже винятково служив пергамент. Від середини XIV ст. в Україні з’явилися перші книжки на папері, імпортованому з Франції та Італії.

Панівним типом письма в рукописних пам’ятках XIII ст. був устав. В останній чверті XIV ст. дедалі частіше книжки переписували простішим у виконанні напівуставом.

Для оформлення кодексів застосовували основні елементи оздоблення візантійських пам’яток, зокрема рослинний орнамент, яким досить часто прикрашали книжки в XIII ст. Чимало рукописів зберегли зразки тератологічного (звіриного) стилю, який у XIV ст. поступово перестав бути панівним. Тератологічний орнамент можна виявити лише в деяких тогочасних пам’ятках. Найцінніші з них з мистецького огляду — "Пандекти" Антіоха 1307 р. та Київське Євангеліє 1393 р.18 У XIV ст. досить широко почали застосовувати плетінку — вид орнаменту, що був запозичений від південних слов’ян й у пізніший час став панівним.

16 Гудзий Н. Традиции литературы Киевской Руси в старинных украинской и белорусской литературах // Гудзий Н. Литература Киевской Руси и украинско-русское литературное единение XVII

— XVIII веков. — Киев, 1989. — С. 102.

17Абрамович Д. Киево-Печерский патерик. — Киев, 1930. — С. IX.

18Запаско Я. Пам’ятки книжкового мистецтва: Укр. рукоп. книга. — Львів, 1995. — С. 55 — 56.

208

У другій половині XIII ст. майстерно прикрашені рукописи виготовляли переважно на тих землях, що порівняно менше постраждали від монголо-татарських нападів і де князівська влада як уособлення державної була сильнішою — у галицько-волинських та холмсько-підляських. Галицько-волинські пам’ятки виділяють в окрему групу, що репрезентує виразну художню школу. Яскравими зразками цієї школи є Бучацьке Євангеліє XIII ст., Холмське Євангеліє XIII ст., "Бесіди" Григорія Богослова XIII ст., Галицьке Євангеліє 1266 — 1301 рр.19 Натомість більшість пам’яток, виготовлених в київських землях, оформлена досить скромно. Серед рукописів XIV ст. виняткову мистецьку цінність має Київський Псалтир 1397 р., найдавніший східнослов’янський Псалтир із сюжетними ілюстраціями на берегах, виконаними за візантійським прототипом, який виник у Студійському монастирі 20. Цей кодекс — справжній шедевр книжкового мистецтва: майстерні ілюстрації на берегах вміщено в безпосередній близькості до відповідних місць тексту, з якими їх з’єднують кіноварні лінії 21.

Замовники і переписувачі книжок. Упродовж XIII — першої половини XV ст. досить часто книжки виготовляли на замовлення. У XIII ст. нерідко кодекси замовляли князі і наближені до них особи, які дарували рукописи храмам або використовували для власних потреб. Зокрема, спеціально для дару церквам Волині, Перемишльщини і навіть далекої Чернігівщини Володимир Василькович у середині XIII ст. наказав виготовити два річних комплекти (по дванадцять книжок кожен) Міней, два Євангелія-Апракоси, Служебник, Пролог (комплект із 12 томів), Апостол-Апракос. Більшість із цих рукописів князь забажав оздобити дорогими оправами зі сріблом, емаллю та коштовним камінням. Особи з князівського оточення також замовляли книги для власного вжитку. Зокрема, тивун Петро доручив писареві переписати книжку Повчань Єфрема Сирина для навчання свого сина Лаврентія, а також для домашнього читання синові і доньці Варварі. Цього Петра переписувач назвав книжним "строїтелем", який ще раніше для навчання сина казав писареві виготовити Апостола, при цьому "на всі дні милуя мастера".

Про осіб із середовища чорного духовенства як замовників книжок можна говорити лише умовно. Санованих монахів слід вважати радше керівниками роботи, наставниками ченців-переписувачів. Переважна більшість із них не замовляли, а давали розпорядження виготовити ту чи іншу книжку і, очевидно, час від часу наглядали за працею переписувача.

Судячи з небагатьох відомих імен, серед переписувачів книжок XIII — першої половини XV ст. переважну більшість становили духовні особи, з яких більш як половину

— монахи. Зазвичай ченці переписували книжки для монастирів. Наприклад, ієромонах Марко для лаври Богородиці 1307 р. виготовив список "Пандектів" Антіоха 22, а чернець київського Пустинно-Микільського монастиря Макарій 1411 р. "повеленїємъ інока Ионы Болакирева" переписав Євангеліє-тетр 23.

15 Логвин Г. Украинское искусство X — XVIII ви. — Москва, 1963. — С. 60 — 63, 108; Свенцицкая В. Художественное оформление Бучацкого евангелия // Древнерусское искусство: Рукоп. книга. — Москва, 1983. — Сб. 3. — С. 118.

20 Аихачева В. Изображение иконоборцев и иконопочитателей на листах Киевской псалтири // Древнерусское искусство: Рукоп. книга. — Москва, 1974. — Сб. 2. — С. 101, 102.

21Логвин Г. З глибин. Давня книжкова мініатюра XI — XVIII століть. — Київ, 1974. — С. 128.

22Панькевич І. Пандекти Антіоха 1307 року: Філолог. студія. — Львів, 1917. — С. 2.

209

23Срезневский И. Сведения и заметки о малоизвестных и неизвестных памятниках // СОРЯС. — 1874.

—Т. 12, вып. 1. — С. 392.

Диякони і священики копіювали здебільшого канонічні та літургійні пам’ятки: Євангелія-тетр, Мінеї, збірники повчального і канонічного змісту, Устави, менше — Тріоді та Апостоли. Наприклад, Галицьке Євангеліє-Апракос виготовив за галицьких князів Льва та його сина Юрія (тобто між 1266 — 1301 рр.) пресвітер Георгій 24. Переписувачем Євангелія-Апракоса 1393 р. та Київського псалтиря 1397 р. був диякон Спиридон 25. Тлумачне Євангеліє скопіював 1434 р. "при самод[е]ръжци литовьском вєликом князи ШвитригайлЂ, а при архїєп[иско]пЂ нашєм ГєрасимЂ києвском" диякон Йосифишко 26.

Серед копіїстів відомі й світські особи переважно з князівського оточення. Очевидно, деяких з них можна вважати професіоналами, які заробляли на прожиток переписуванням і яких називали "майстрами". Одним з них міг бути "майстер", "худол" Ієв, який перед 1288 р. виготовив на замовлення княжого тивуна Петра список "Повчань" Єфрема Сирина. Можливо, до переписування книжок були причетні й люди, які перебували при дворі Володимира Васильковича (наприклад, писар Федорець, який виготовляв князівські грамоти).

Одними з найцікавіших елементів рукописної книжки є прикінцеві записи копіїстів (колофони). Ці нотатки, хоч і виконані за традиційною етикетною формулою, містили риси індивідуального стилю. У рукописних пам’ятках XII — XIV ст. колофон зазвичай вміщував подяку Богові за сприяння в закінченні книжки, дані про час її виготовлення, згадку про замовника, похвалу князеві, за якого рукопис створено, скромну інформацію про самого переписувача. Типовим прикладом післямови може служити нотатка дяка Стефана в Ліствиці 1419 р "Въ лЂт[о]. SЦКZ, [6927]. Индикта. ВІ [12]. написася б[о]жественаа лЂствицА. По бл[аго]с[ло]венію г[о]с[поди]на пре[о]с[вА]щеннаго Фотіа митрополита кїевьскаго и всеА Рус[и]. A замышленьем и състроєньєм ч[ес]стнЂишаг[о] вь с[вА]щенноинокох старца Савы. рукою же послЂднАг[о] въ дїацЂхъ Стефана" 27.

Іноді у вихідному запису подавали певні історичні відомості: події з життя князів, митрополії, єпархії, згадки про війни тощо. З одного боку, такі факти дають змогу уточнювати хронологічні межі створення книжки, якщо дату не зазначено. Саме за таким принципом датовано Галицьке Євангеліє, переписане "при Лво†княжЂньи и с[и]на єго ЮрьА". З другого, такі короткі історичні нотатки нерідко містять певні деталі, не згадані в літописах. Наприклад, Волинську кормчу 1286 р. було закінчено в той час, коли Володимир Василькович поїхав в орду, до хана Ногая, а княгиня через хворобу зосталася у Володимирі 28.

24Сводный каталог славяно-русских рукописных книг, хранящихся в СССР. XI — XIII вв. — Москва, 1984. — С. 202.

25Вздорнов Г. Исследование о Киевской Псалтыри. — Москва, 1978. — С. 21 — 22.

26РНБ, Від. рук., F.I.73, арк. 331.

27Там само, ОСРК, Q. п. 1.17, арк. 304 зв.

28Срезневский И. Древние памятники русского письма и языка (X — XIV веков). — Санкт-

Петербург, 1882. — Стб. 147.

Поміж тогочасними переписувачами книжок можна розрізнити звичайних копіїстів і осіб творчих, які редагували текст граматично чи стилістично або змінювали його композиційно. Деякі переписувачі, свідомо чи несвідомо, "орнаментували" канонічний текст українськими мовними рисами. Такі особливості мови відображено, зокрема, у "Пандектах" Антіоха 1307 р., Луцькому Євангелії XIV ст., Кам’янко-Струмилівському

210

Євангелії 1411 р. Проте зазвичай переписувачі літургійних пам’яток як добрі знавці церковнослов’янської мови вкрай рідко щось змінювали в тексті. Інша річ, коли йдеться про оригінальні твори, що вийшли із світського середовища. Скажімо, у ГалицькоВолинському літопису подекуди зустрічаються українські фрази, ніби вихоплені з уст мовця XIII ст.: "видЂвъ же Данилъ ляхы", "радъ быхъ и самъ съ тобою шелъ, но нЂколи ми", "даю тобЂ, брату своему землю свою всю и городы по своЂмъ животЂ, а се ти даю при царихъ и при его рядьцахъ" 29.

Переписувачі інколи доповнювали текст своєрідними коментарями. Так, дяк Стефан на берегах Ліствиці 1419 р. вмістив тлумачення незрозумілих слів та висловів 30. Тимофій Павлович, переписувач Кам’янко-Струмилівського Євангелія 1411 р., до традиційного тексту додав ґрунтовний довідковий апарат, де описав засади і перелічив нагоди читання кожного з Євангелій чи його частини, а також уклав покажчик євангельських читань на кожний день року 31.

29Свєнціцький І. Нариси з історії української мови. — Львів, 1920. — С. 61, 58 — 59.

30РНБ, Від. рук., ОСРК, Q.п.I.17.

31Крыжановский Г. Камянко-Стромиловское тетро-Евангелие 1411 года и волынское наречие в XIV

—XV вв. // Волын. епарх. ведом. — 1886. — № 17. — С. 505.

Книжники на власний розсуд обирали з кількох різних список для копіювання, компілювали і самостійно компоновували в кодексі фрагменти різних творів. Чимало переписувачів виявили широку обізнаність з літературними пам’ятками своєї доби. Зокрема, Іов у вихідному літопису навів цитати з похвалою книжності й освіті з текстів Святого Письма.

Інколи один переписувач виготовляв декілька пам’яток. У написанні тексту нерідко брали участь два або й більше копіїстів. Наприклад, київський диякон Спиридон наприкінці XIV ст. переписав щонайменше дві книжки — Євангеліє 1393 р. та Псалтир 1397 р. Не менш як два копіїсти були причетні до створення Бучацького Євангелія XIII ст. (один з них назвав себе Іванком). Такі факти свідчать про певну професіоналізацію книгописного ремесла.

Українські переписувачі працювали й поза межами України. Деякі з ченців, які виїздили до православних монастирів на Афоні, працювали у монастирських скрипторіях. Водночас в Україні до книгописання залучалися й вихідці з інших земель, найчастіше греки, болгари та серби. Ці книжники здебільшого перекладали грецькі тексти церковнослов’янською мовою. Зокрема, близько 1400 р. київський митрополит Кипріян, болгарин за походженням, "переписалъ от грецкыхъ книгъ на рускыи языкъ рукою своєю" Служебник.

Упродовж XIII — першої половини XV ст. найважливішим книгописним осередком залишався Київ. Уже невдовзі після Батиєвої навали відновилося книгописання при київському митрополичому престолі ("Кормча" перед 1284 р.), а в монастирях такий процес, очевидно, і не припинявся. Центром міжнародного масштабу була КиєвоПечерська лавра, де йшла інтенсивна літературна робота і пов’язана з нею активна книгописна діяльність. На зламі XIII — XIV ст. у Києві виготовлено Пролог, згодом створено дві визначні пам’ятки — Євангеліє 1393 і Псалтир 1397 рр. До київських пам’яток можна зарахувати також Київський літопис XIII ст., Оршанське Євангеліє другої половини XIII ст., Києво-Печерські патерики XIII ст. та 1406 р., Молитовник митрополита Кипріяна кінця XIV ст., Євангеліє-тетр 1411 р. та ін.

Упродовж XIII — XIV ст. осередками книгописання стали практично всі центри удільних князівств, а в першій половині XV ст. — більшість міст. Набагато повніше від інших збереглися книжки, переписувані в Галицько-Волинському князівстві. Меценатська