Ист. укр. культ. Т.2

151

Справді, середньовічна думка у своїх пошуках універсальної Системи, гармонійної Моделі, у якій би поєднувалися та інтерпретувалися усі знання та явища, з одного боку, повторювала шлях античної філософії, на зразки якої спиралася, з іншого — давала поштовх новій науковій доктрині 15. Прагнення збирати і описувати усе навколо не є новим. Проте на відміну від своїх попередників і від сучасних учених середньовічна людина вивчала світ, виходячи з того, що остаточне значення усіх подій зафіксоване лише у тій Книзі, за котрою Христос судитиме світ.

Тому тогочасна семіологія не є семіотикою у нинішньому розумінні того слова, а її об’єктом є не стільки сам знак, його функції та будова, скільки те, що стоїть за ним. Середньовічне мислення, побудоване на різкому контрасті між категоріями, виходило, передусім, з того, що в світі діють взаємно протиставлені семіотичні системи. Існує семіотика душі і семіотика тіла, семіотика добра і семіотика зла, семіотика сакральна і профанна, "реалістична" і "номіналістична", містична і риторична. Інша річ, що всі вони так чи інакше вписувалися в семіологію тотального алегоризму і символізму, в систему метафізичного пансеміозу 16. Світ сприймався як Текст, в якому, за відомим висловом Р. Барта, "усе або має значення, або ж є беззмістовним".

15Lewis C. S. Odrzucony obraz. — Kraków, 1995. — S. 24 — 25.

16Eko U. Sztuka i piękno w średniowieczu. — Kraków, 1994. — S. 92 — 96.

Це, власне, і створювало атмосферу "драматизму" середньовічного і ранньомодерного мислення. "Драма" культури, у межах якої опинилася людина у XIII — XVII ст., — це, образно кажучи, і не антична "трагедія" з її мімесисом, катарсисом і несподіваною появою Бога, і не театр класицизму з єдністю часу, місця і дії, котру рухають приховані "афекти". Це — драма-вертеп, драма-міракль, головним рушієм якої є чудо як знак Бога, постійно присутнього і прихованого під виглядом дій, слів і речей. Культура як "драма", у якій дійсність стає символічною, не має за мету відображати земне життя — навпаки, саме життя має розвиватися за її принципами. Протиставлення реальності та ідеалу поляризує думку, створює емоційне напруження.

Першим видимим знаком цього універсального тексту-драми, його персонажем, є тіло людини. Ця "субстанція", що ховає в собі "душевну форму", усе-таки сприймалася як складова частина цілісного "Божого образу". Середньовічна концепція тіла містить декілька "типів тілесного", серед яких:

1. Біблійне тіло як ідеал і прообраз усіх тіл. Тут, у "тілесному ланцюгу", що об’єднує усіх праведних і грішних, бачимо і "чудесні тіла у земному світі", і "земні тіла у чудесному світі". Він починається з Адама, змінюється у Христі і продовжується у святих угодниках. Головну роль тут відіграє, звичайно, тіло Христове. Ісус-Дитятко і Пантократор, Переображений, Розп’ятий і Воскреслий, зображений по-різному — то у вигляді майже ірреального символу Вічності на іконі, то, навпаки, як стражденне, змучене, тортуроване тіло скульптурних розп’ять, знаковість яких поглинається натуралізмом. Проте найголовніше — це тіло, присутнє в Євхаристії у вигляді хліба і вина, і у церкві, де його репрезентує сама "земна ієрархія". Ці дві тези були, мабуть, однією з найбільших загадок для середньовічної і ранньомодерної культури, бо тут саме те, що за логікою мало би бути знаком-символом і одночасно не могло ним бути. Тому Боже тіло сприймалося і як реальний живий організм, і як відображення і втілення універсалій, правд віри. "Но познай, что очи, руці, знаменуют[ь] при Божестві. Очі знаменуют[ь] відомость всіх речій створоних, видимих и невидимих... руці значать силу, справуючую ... и... властительную всіми. Нозі скородвижную силу указуют[ь] къ содітельству и к милости. Ноздрі — чуйность, уста — родчую силу слова, рамена — кріпость въпіющих къ нему", — писав К.-Т. Ставровецький у "Зерцалі богословії".

152

Парадигму біблійних тіл продовжують постаті праотців, праведників, пророків, тіла яких (як на іконах Страшного суду), як і тіло Адама, вміщають в собі "цілі народи". Це також тіла святих — тіла незнищенні, мироточиві, зціляючі, чудотворні. Тіла, доступні у двох формах: іконній, де вони формують своєрідну "лексему" — зображення, в якому поруч із святим ликом (основою) наявний атрибут (детермінатив), і у вигляді мощей, які "означають" силу і праведність святого, і через те говорять "самі за себе". "Біблійними" є "тіла-душі" майбутнього, зображені на численних Страшних судах, — тіла у світлі раю, й у вогні і темряві пекла. Вони, чи, точніше, їхні пози відіграють тут роль "жестів", "слів", "повідомлень". Ці тіла — або втілення самої справедливості, благодаті чи кари (як, наприклад, "активні" постаті ангелів і чортів), або ж її об’єкти ("пасивні" тіла праведників та грішників). Випростані або сидячі фігури праведників, у свою чергу, протиставляються підвішеним, потоптаним, зануреним у казани, зв’язаним тілам грішників, яких до того ж пожирають різні звірі. Тварини, їхні реальні та вигадані (двоголові й крилаті), часто потворні, гібридні тіла не лише складають важливу частину Страшних судів — це елементи цілої зоосеміології, котра існує і поза іконами — у літературі і навіть у науці. Тут звірі означають не лише існування якоїсь моральної категорії (добра чи зла, гріховності), але й "засвідчують" своє власне, хай гіпотетичне, існування — якщо не на "чудесному краї землі", то у потойбічному світі. У будь-якому випадку ці тварини несуть на собі знаки "іншого" — незнаної та некерованої сили, що містить у собі щось дике, а тому небезпечне. Леви, слони, верблюди, а особливо велетенські риби, василиски, крилаті "химери" — існують не лише за межею горизонту, а й часто "за межею розуму", у царстві страшних снів 17.

17 Фуко М. История безумия в классическую эпоху. — Санкт-Петербург, 1997. — С. 38 — 40.

Загалом специфіка Страшних судів полягає у тому, як і який світ зображається тут. Це універсум, поділений на земні, надземні та підземні царства, часто сполучені між собою тілом змія, що виконує роль дороги від раю до пекла. Це — "багатоповерховий" і водночас одноплощинний світ, розгорнутий як аркуш книги, на якому все, що було таємним, стає явним. Такий світ — водночас і символ, і повчання, і нагадування, а його персонажі — наче фігури в "театрі пам’яті". Проте суть полягає саме у тому, що він не повинен був сприйматися як умовність. Усе зображене на іконі — "гірка" чи, навпаки, "солодка" реальність, втілене майбутнє.

2.Поетико-метафоричне тіло. Ця парадигма є поглядом на людину у світлі аналогії з природними стихіями. Навіть у XVII ст. К.-Т. Ставровецький трактував тіло як дзеркало природи, якій воно "причасне": "землі-плотію, воді-кровію, диханієм-воздуху, теплотоюогневи, древу-растительною силою". Аналогічно дії тіла поставали у такому випадку як динамічні знаки-відповідники явищ довколишнього світу. Так само, як "на небеси суть світила, сонце, гром, блискавиця, вітри, так і в главі — очі, яко світила, глас, яко гром, мановеніє ока, яко блискавиця, диханіє з ноздрев исходить, яко вітр" 18.

3.Анатомо-фізіологічне, "земне" тіло спочатку перебувало "в тіні" тіла канонічного. Невипадково на тлі літератури XIII ст. так вражає, наприклад, опис хвороби Володимира Васильковича, поданий у Галицько-Волинському літописі під 1287 — 1288 рр. Страшний розклад тіла, за яким уже проглядається скелет ("і було видіти... гортань"), контрастує тут

здушевною стійкістю духа князя, проявами милосердя ("і роздав він убогим майно своє все") і, найголовніше, з несподіваною, чудесною зміною тіла по смерті: "лежало в гробі тіло його незапечатане від одинадцятого дня місяця грудня до шостого дня місяця квітня...

І от, одкривши гріб, побачили вони тіло його цілим і білим, і пахощі од гробу були, і запах, подобен до ароматів многоцінних" 19.

154

21 Укр. перекл. див.: там само. — С. 447 — 512.

Душа — центр семіозу. Вона утворює знаки різними способами — через фантазію, що фіксує подібності і створює з них нові речі (як відбитки відбитків), через розсуд, що "домислює" значення конкретних жестів, слів, і через розум, що осягає загальні властивості символів.

Зрештою, душа є сферою людської мови, котра в середні віки мислилась як середина між "ангельськими" мовами і криками тварин. Мова у певному вигляді може існувати і "до знаків", і "в самих знаках", і "після знаків". Тут перед середньовічною семіологією поставали три питання: чи вимовлені слова та ідеї стають своєрідними речами і треба визнати рацію за реалізмом, чи, навпаки, як твердять номіналісти, речі "породжують" слова і творять ідеї, які є "справжніми", по суті, лише для людської думки? А може знаки існують "у концепті", десь між "світом ідей" та "світом речей", як їхнє "відтворення" і "перетворення"? Однозначної відповіді на ці питання середньовічна наука не дала.

Проте мова — не стільки інструмент і об’єкт метафізичних диспутів, а й слід Божої присутності — і в абсолютній повноті, і в абсолютній порожнечі змісту, тому вивчення знаків супроводжувалося їхнім герменевтичним тлумаченням. Тоді кожна семіотична одиниця діставала три виміри: буквальний, моральний або містичний, що відповідало трьом станам душі.

Не дивно, що існували принаймні три "види" розуміння мови:

1.Євангельськопатристичне, у котрому мова сприймалася через призму логосу — початкового слова, в якому потенційно містяться усі інші слова. Супроти цієї "зразкової" мови людські слова є просто жестами, які краще замінити мовчанкою чи однозначним "так" або "ні" у відповідях на всі запитання. Вихід полягає у тому, щоб або піднятися до "умної молитви" (як знак злиття з Богом), або ж опуститися до "тваринних" мов (як знак підкорення Божій волі). І в тому, і в другому випадку слово "розчиняється" — чи в емоції, чи в дії. Саме тому можна промовляти навіть до безмовних тварин та наслідувати їхні голоси, — адже перед Маєстатом Бога і слова, і крики означають менше, аніж "благі діла", здійснені в мовчанні.

2.Поетично-образне, у якому мова швидше відчувається, аніж піддається розумінню. Віра в прикмети, астрологічні знаки, ворожба, алхімія — усе це, як тонко зауважив Е. Ґарен, бере початок "в ідеї універсуму ... де кожна річ, (...) кожна сила — як єдиний голос, ще не почутий; де сам універсум — це безконечна ... розмова, то тиха, то гучна, то таємною мовою, то у ясних словах" 22. З одного боку, мова стає лише одним з віддзеркалень потаємного змісту, яким заповнене усе довкола, з другого — сам цей зміст може існувати лише тоді, коли все навколо буде мовою — дерева, зірки, тварини і навіть гори та ріки.

3.Схоластична, риторично-логічна парадигма, репрезентована у граматиках і логічних трактатах. Тут мова, слова якої поділені на універсалії, категорії і терміни, а речення — на судження і силогізми, стає логікою, а взята як сукупність синекдох, метафор і метонімій, літот і гіпербол сприймається як "поетика". Вона породжує також риторику з її темами, початками і висновками, котрі формують текст-розповідь. Мовлення — це й диспути, з їхніми запитаннями і відповідями, твердженнями і запереченнями.

Проте у своїй основі мова — це граматика, з інвентарем звуків і графем, з синтаксисом, просодією і морфологією.

При цьому, як у світлі постійного протиставлення форми і змісту, духа і літери, так і при спробі "сакралізувати" графіку і правопис як елементи доктрини віри, мова залишається двозначним і таємничим феноменом.

Не менш загадковими, аніж слова, явищами залишалися для середньовічного і ранньомодерного світу сни і видіння. Вони і приваблювали, і відстрашували від себе, бо могли бути і знаками благодаті, і знаками спокуси. Не випадково Києво-Печерський

155

патерик подає численні історії про те, як у своїх видіннях монахи бачать "ангелів світла", котрі здатні давати мудрі поради і навіть творити "ніби-чудеса", але насправді виявляються хитрими бісами. Вони наділяють красномовством, знаннями, даром пророцтва — натомість забирають душу.

Та видіння — рідкісні, а сни — часті, тому саме їм приділяють увагу пізнє середньовіччя і новий час. Для цієї епохи сни — це знаки-симптоми характеру людей: "У тих, кому сняться сумні сни — похорони, хмари — переважає меланхолія, у тих, кому сняться звади, бійки... — панує холера, у тих, котрим сниться світле... — кров, а ті, хто бачить у сні ...воду... — багаті на флегму" 23.

22Гарэн Э. Проблемы итальянского Возрождения. — Москва, 1986. — С. 334.

23Пам’ятки братських шкіл... — С. 415.

Крім того, сни можуть бути божественними, віщими, або ж навпаки — диявольськими. Проте найбільше поширені сни, які репрезентують повсякденні, звичайні речі: "скупому часто сняться гроші, купцю — човни, рибалці — ставки, неводи, риба" 24. Вони, отже, є певними соціологічними сигналами. Хоча бувають і "марні" сни, у яких знакова оболонка приховує порожнечу змісту.

24 Там само. — С. 416 — 417.

"Оточена" знаками середньовічна людина одночасно була здивована досконалістю та організованістю світу і пригноблена таємницями, які цей — в основному, невидимий — універсум не хоче їй відкрити. Бона шукала "знаки часів" так само, як і цілком практичних знань. Тому не так важливо, що домінувало у її вчинках, — ірраціональні чи прагматичні мотиви. Не так суттєво, що для людини тоді було ближчим — наївність, гіперреалізм, сила і гострота віри, яку ніс з собою середньовічний світогляд, чи критицизм і логіцизм, що став основою нового часу. Важливим є те, що вона на цій, часто недиференційованій, базі знань і уявлень творила свою культуру, що опосередковано чи безпосередньо стала частиною і нашого мислення. Тому тодішня семіологія, що була частиною теології, є, хоч і віддаленим, прообразом нинішньої семіотики як складової теорії пізнання, загальної культурології та лінгвістики.

156

Я. Д. Ісаєвич

1.10. Мовний код культури

Виникнення і розвиток української мови. Зрозуміння культури неможливе без вивчення її мовного коду, ролі мови як форми самовираження культури і засобу її формування. Саме мова, будучи одним з основних елементів тяглості культурного життя, окреслює етнічну приналежність носіїв культури і, тим самим, стає важливим чинником етнонаціонального розвитку. Оскільки в мові відображаються процеси формування культури, її соціальні різновиди і міжнародні зв’язки, мовний матеріал є незамінним джерелом для вивчення культурного розвитку, особливо для ранніх його стадій, пов’язаних з формуванням народу та його мови.

Значення мови в дослідженні історії культури пояснюється і наявністю глибинних подібностей в структурі та засадах функціонування культури й мови. Культура функціонує як знакова система; сукупність символів і значень, що допомагають людям орієнтуватися в світі, передають досвід від одного покоління до іншого. Але й сама мова теж є знаковою системою, і теж виконує функції кодування інформації з метою її нагромадження, поширення в просторі й передачі наступним поколінням. З певної точки зору культура ширше поняття, ніж мова, тому розвиток культури включає як складову частину розвиток мови. В іншому розумінні мовна система є загальнішою категорією, оскільки осмислення будь-яких явищ і процесів, в тому числі процесів культури та її історії, неможливе поза мовою і мисленням, яке нерозривно пов’язане з мовою й існує, в основному, у мовній формі.

У сучасному суспільстві національні мови формуються переважно на основі народнорозмовних, тому писемна мова є різновидом тієї самої мовної системи, інший різновид якої представлений усним мовленням. Натомість у середньовіччі, як правило, було інакше. Усне мовлення було загальнонародним засобом спілкування, а писемна мова

— привілеєм певної частини суспільства, передовсім еліт, пов’язаних з політичною владою, регламентацією життя, поширенням панівних ідеологічних систем. Упродовж тривалого часу знання письма було обмежене колом тих, хто були тою чи іншою мірою причетні до влади, більше того, тих, хто опановував писемність, тим самим оволодівав важливим механізмом керівництва рештою суспільства. Не була у цьому винятком і Україна. Повага до тих, хто вмів читати й писати, зумовлювалася тим, що найстарша мова писемності була мовою сакральною, засобом богослужіння і молитви *.

* Про різні аспекти розуміння мови — як віддзеркалення універсуму, як об’єкта логічнограматичного аналізу див. 1.9.

Як відомо, в Київській Русі від часу запровадження християнства розвинулася писемність у церковнослов’янській мові, на яку перекладали Євангеліє та інші літургічні та богословські книги Кирило і Мефодій, а пізніше їхні учні та продовжувачі. Як сакральна ця мова вживалася православними українцями, а згодом і греко-католиками впродовж всього розглядуваного періоду. Вживання в церкві підвищувало престижність найстаршої писемної мови. На її основі створено і ту мову, якою писалися літописи, житія святих, публіцистичні пам’ятки. Природно, що до літописів, юридичних актів, приватних

157

листів проникало так багато рис живої мови, особливостей східнослов’янських діалектів, зокрема протоукраїнських, а пізніше українських, що ряд дослідників вважають мову оригінальних пам’яток Київської Русі окремою мовою, для якої і приймають назву "давньоруська мова". Інші дослідники переконані, що обережніше було б говорити не про давньоруську писемну мову, а про давньоруський (східнослов’янський) варіант церковнослов’янської 1. Справді, сучасники не вважали мову літургічних книг і мову літописів та юридичних пам’яток різними мовами, для них вона, цілком певно, була єдиною. Ця мова служила знаряддям культурного спілкування східнослов’янських і південнослов’янських народів і водночас сприймалася в різних країнах як найвищий стиль рідної літературної мови. Характерно, що твори великоморавського та південнослов’янського походження, як правило, не вирізнялися східнослов’янськими читачами як твори іншомовні, а твори письменників Київської Русі читалися болгарами, македонцями, сербами нарівні з пам’ятками власної літератури.

Уже в XIII — XIV ст. народнорозмовна мова була не єдиною мовою, а групою близькоспоріднених українських діалектів 2. Ці діалекти розвинулися на базі існуючих раніше діалектів протоукраїнських племен внаслідок перегрупування і дальшого розвитку 3.

1Див.про це: Русанівський В.М. Давньоруська мова: міф чи реальність // Мовознавство. — 1993. — №

2.— С. 4; Успенский Б.А. Языковая ситуация Киевской Руси и ее значение для истории русского

литературного языка. — Москва, 1983. — С. 55 — 56.

2 Півторак Г.П. Діалектна ситуація в Київській Русі // Мовознавство. — 1993. — № 2. — С. 9 — 13; Тараненко О.О. Мова Київської Русі: вузол історико-лінгвістичних та політико-ідеологічних проблем // Там само. — С. 38.

3 Булаховський А. Питання походження української мови. — Київ, 1956.

Дослідники аргументовано доводять наявність уже у XIII — XIV ст. мовних рис, які можна пов’язувати з говірками галицькими, волинськими, подільськими, поліськими чи карпатськими. Зокрема порівняно рано засвідчено риси, що пізніше стали визначатися як лемківські та бойківські. Ймовірно, діалектні риси були яскравіше виражені в сільських поселеннях, натомість у міських центрах, особливо у великих містах, і тих, що лежали на торговельних шляхах, формувалися міждіалектні форми спілкування. Найбільш діалектно розчленованими є території, заселеність яких була безперервною. На новозаселюваних землях витворювалися міждіалектні риси, які в деяких випадках мали зворотний вплив на мову давніх поселень. Міждіалектній інтеграції сприяло також поширення фольклорних пам’яток. Хоч найдавніші записи українського фольклору походять з XVI ст., маємо згадки про існування фольклорних пам’яток та їхнє міжрегіональне поширення набагато раніше.

З другої половини XIV — початку XV ст. до нашого часу дійшли грамоти, писані українською мовою. Це була так звана ділова мова, що на цьому етапі формувалася переважно на основі народнорозмовної. Розмовними формами характеризуються грамоти польських королів кінця XIV — початку XV ст., прислані до галицьких бояр, а також ранні грамоти Молдавського князівства. Дуже ймовірно, що адресовані в Галичину грамоти польських королів написані, в основному, актовою мовою, усталеною ще у Галицько-Волинському князівстві. На її підставі формувалася і мова канцелярій Великого князівства Литовського на ранньому етапі, наприкінці XIV — в першій половині XV ст. Канцелярійна мова Великого князівства Литовського функціонувала як спільна білорусько-литовська ("руська" — за тодішнім визначенням, "західноруська" — за термінологією філологічних праць XIX — початку XX ст). Як вказувалося, на ранньому етапі в ній визначальними були українські риси, з середини XV ст. і особливо з XVI ст. — білоруські. Поступово розширювалося коло жанрів писемної мови. Пам’ятки розповідні,

158

літературні, записи судових справ писалися "західноруською" мовою, яку пізніше стали називати "простою" мовою, щоб відмежувати її від церковнослов’янської, що сприймалася як "більш високий" стиль. У пам’ятки, писані "простою" мовою, широко впроваджувалася церковнослов’янська і польська лексика, типовими для неї стали граматичні й фонетичні полонізми. Ці іншомовні вкраплення вводилися в цю мову саме для того, щоб відрізнити її від повсякденного мовлення. Однак це не була цілком "проста" мова, а швидше своєрідний "середній" стиль, проміжний між "високим" стилем і мовою розмовною. В XVI ст. у пам’ятках ділового жанру, створених на українській території, дедалі більше поширюються риси білоруської мови, наприклад, рефлекс "ять" як "є", водночас, з тієї ж доби маємо свідчення, що у Білорусі церковнослов’янські літургійні тексти читалися на український лад, тобто "ять" вимовлялося як "і". В обох випадках вимова, відмінна від властивої розмовній мові даної країни, служила навмисному відмежуванню мови "виполіруваної", збагаченої формами, які слугували престижності цієї мови, від мови народнорозмовної, якою личило користуватися в побуті й словесному фольклорі. Таким чином, взаємини мови писемної з розмовною були двоякими: з одного боку, розмовна мова не могла не впливати на писемну, з другого — в ряді випадків відбувалося свідоме відштовхування мови писемних пам’яток від усного мовлення.

Якщо в ранніх пам’ятках тільки просвічували окремі живомовні риси, то мова, яка системно відображала розмовні риси, зафіксована в грамотах середини XIV ст. і пізніших. Л.Булаховський вважав найстаршими відомими пам’ятками, в яких відбилися основні особливості, що диференціюють українську мову, дві грамоти Молдавського князівства — 1360 і 1380 рр.4

4 Там само.

Цілком природно, що Молдавське князівство, землі якого свого часу входили до Галицького князівства, успадкувало і ділову мову, разом з особливостями устрою та суспільної організації. Власне, грамоти Молдавського князівства зайвий раз підтверджують, що значною мірою це князівство було спадкоємцем багатьох традицій Галицько-Волинської держави. Збереженню української мови як писемної сприяло й те, що серед населення князівства було, крім румунів, багато українців. Окремі волості були суцільно українськими, серед бояр і придворних молдавських князів теж було чимало українців. Є всі підстави вважати, що сам титул князів Молдови "господар" був запозичений з Галицько-Волинського князівства 5. Водночас Молдавське князівство підтримувало тісні культурні зв’язки з князівством Волощиною (Мунтенія, Цара руминяска), де в актах переважала церковнослов’янська мова з південнослов’янськими, навіть середньоболгарськими рисами. Окремі акти, що виявляють саме таке мовне обличчя, виходили і з канцелярії Молдавського князівства. У Молдавському князівстві у літургійній практиці вживалася церковнослов’янська мова, літописи писалися теж церковнослов’янською, в якій відчутні південнослов’янські елементи.

Як вже зазначалося, збереглися грамоти польського короля Казимира III для населення Галичини як латиномовні, так і написані українською мовою. Цілком ймовірно, що для укладання цих актів він мав спеціальну канцелярію. І ось у латиномовних грамотах Казимир титулує себе "dominus et haeres", a в грамотах українських — "господар і дідич", що є докладним перекладом латинського варіанту титулу. Водночас відомі грамоти галицько-волинських князів початку XIV ст. латинською мовою, в яких вони також титулують себе "dominus et haeres". Є підстави вважати, що український варіант титулу виник спочатку у канцелярії галицьковолинських князів, від яких був успадкований королем Казимиром. З королівської галицької канцелярії, можливо через Волинь, цей варіант титулу проник до канцелярії суверенів Великого князівства

159

Литовського. Ми знаємо, що великі князі литовські називали себе "господарями і дідичами", або просто "господарями", а з Великого князівства Литовського така титулатура була запозичена московськими князями. Зі слів "господар" і "господарство", які згодом стали писатися скорочено (під титлом), і виникли російські слова "государь", "государство". Угорський дослідник Андраш Золтан, який присвятив спеціальне дослідження впливові західноруської (українсько-білоруської) мови на російську актову мову, виявив і низку інших слів, які з української мови увійшли до російської писемної мови тієї доби 6. Одні з запозичень йшли з галицьких канцелярій до канцелярій Великого князівства Литовського, звідкіля були прийняті до практики канцеляріями великих князів московських; інші форми, характерні для канцелярії київських митрополитів, були запозичені канцелярією московських митрополитів 7.

5 Золтан А. Из истории русской лексики. — Будапешт, 1987. — С. 35. 6 Там само. — С. 101 — 103.

7 Див. рецензії Я. Ісаєвича на праці Й. Мацурека про вплив чеської письмової мови на канцелярійну мову України і Молдавії // Наук.-інформ. бюл. Архів. упр. УРСР. — 1962. — № 6. — С. 64 — 65; Архіви України. — 1967. — № 3. — С. 83-84.

Запозичення іноземних слів актовими мовами є загальною закономірністю. Титули та інші юридичні терміни іноземного походження часто сприймалися як престижніші від слів повсякденної мови. Іншомовне походження слів на позначення володарів мало символізувати, що влада їх є чимсь особливим, що в ній є елемент таємничості, який міг би бути відсутній у зрозумілому всім слові. Нагадаймо, що і раніше, і пізніше назва на позначення володарів слов’янськими мовами запозичувалися з інших мов: "князь", "король", "цар", "каган", "імператор". Також прийнятий на галицько-волинському ґрунті титул "господар і дідич", поперше, був перекладом з латини, а по-друге, таку титулатуру підтримав, або й започаткував, вплив чеської канцелярійної практики 8.

8 Золтан А. Указ. соч. — С. 16 — 17.

Актова українська мова кінця XIV ст. значно ближча до розмовної, ніж актові пам’ятки XV — XVI ст., насичені білорусизмами й полонізмами. У зростанні обсягів іншомовних вкраплень, яке набувало системного характеру, не можна не бачити властивої тодішній добі закономірності: виникнення тієї чи іншої писемної мови було можливе на розмовній основі, але далі кодифікація йшла по лінії "ушляхетнення" — віддалення від мови простого люду. Якщо йдеться про Україну, то втрата незалежності теж вела до підсвідомого прагнення "збагатити" писемну мову елементами "престижніших" мов. Подібним шляхом пішла й українська книжна мова середньої доби. Перші її пам’ятки відомі з середини XV ст., однак поширенішою книжна "проста руська" мова стає з другої половини XVI ст.

Багатомовність середньовічної культури. Крім української, в Україні функціонували мови етнічних меншин: польська, німецька, єврейська. Євреї в Україні спершу розмовляли мовою місцевого населення, але після вигнання в XII — XV ст. євреїв з Центральної та Західної Європи виникли також громади, що розмовляли мовою ідиш, сформованою на базі німецьких діалектів.

160

Незважаючи на те, що в Україну прибували і євреї, які розмовляли іншими мовами (насамперед євреї-сефарди, які користувалися юдео-романськими діалектами), ідиш став спільною розмовною мовою євреїв України. З часом тут витворилися характерні риси специфічно українського діалекту ідиш. Як мова культу, освіти й літератури євреями вживалася гебрайська мова (іврит), натомість писемність мовою ідиш виникла порівняно пізно. Німецька мова була поширена в середовищі німецьких колоністів у великих містах Галичини й міських поселеннях Закарпаття, однак в XV — на початку XVI ст. у Галичині її витіснила польська, яка з часом проникла і до актів. Більшість вірменів України у побуті користувалися вірменокипчацькою мовою (тюркська мова, близька до кримськотатарської), натомість у релігійному житті — старовірменською писемною мовою (грабар).

Таким чином, на українських землях, крім українсько-білоруської ("руської") писемної мови, були поширені мови церковнослов’янська, латинська, польська, а в певних регіонах також німецька, гебрайська та ін. Статус кожної з них був різним, і це відбивалось на їхньому функціонуванні в системі жанрів, яка закріпилася в рукописній книжності і була успадкована друкованою книгою. Проте за всіх відмінностей щодо кожної з мов вживання церковнослов’янської, латинської, польської і навіть "простої" мов у писемності було виявом загальної закономірності розвитку мов у донаціональний період: тенденції до використання у літературі, культі та офіційних текстах не наближеної до народнорозмовної, а окремої, писемної мови, якою міг бути архаїчний варіант рідної мови (церковнослов’янська у православних слов’ян, грабар у вірменів) або й зовсім інша мова (арабська у тюркських та іранських народів, іранська — у деяких тюркомовних країнах, латинська — в середньовічній Європі, гебрайська — у євреїв тощо) 9. Це явище соціального порядку, воно пояснюється усвідомленим, а інколи й неусвідомленим прагненням панівних еліт і пов’язаних з ними прошарків підкреслити свою відмінність, культурну вищість (принаймні у їхньому розумінні) над "простолюддям".

Церковнослов’янська мова вживалася (переважно у літургічних книгах, церковнобогословських текстах і в літературній творчості "високого стилю") не лише в Україні, а й всіма православними слов’янськими народами, а почасти і за межами православного світу (хорвати-глаголаші) і Слов’янщини (румуни). Попри наявність пам’яток з певними місцевими мовними рисами і таких, які поширювалися лише в окремих регіонах чи країнах, написані цією мовою твори повинні розглядатися в системі національних варіантів спільної церковнослов’янської літературної спадщини. Вживання однієї мови у ряді країн полегшувалося тим, що графічно ідентичні тексти мали різну вимову: в Росії "ять" вимовлялося як "е" , в Україні — як "і", "г" в Росії звучало як експлозивний звук, в Україні й Білорусі — як фрикативний 10. Була різниця і в системі наголосів церковнослов’янської мови 11, але це не заважало функціонуванню її як засобу міжслов’янського спілкування і культурного взаємообміну впродовж значного періоду.

Те, що "високою" у всіх православних слов’янських народів була саме церковнослов’янська мова, пояснюється їхнім прагненням спертися на давні традиції вітчизняної культури. Сучасні дослідники зазначають, що в період "другого церковнослов’янського впливу" південнослов’янські орфографічні норми, почасти і південнослов’янська лексика, приймалися східними слов’янами саме через свою архаїчність 12. Потяг до архаїки можна пояснити тим, що в умовах зростання етнічної свідомості виникла потреба шукати "свою античність", корені власної самобутності. Вірність традиції, збереження її споконвічних надбань розглядалися як найкращий спосіб не піддатися денаціоналізаційному натискові іноземних культурних впливів. Тими ж ідеологічними мотивами пояснюється пуризм українсько-білоруських кодифікаторів норм церковнослов’янської мови, авторів граматик у другій половині XVI — на початку XVII ст. Вони намагалися очистити книжну мову від живомовних рис, оскільки останні позбавляли тексти наочної старовинності, що засвідчувала споконвічність мови і культури. Церковнослов’янська мова мала особливий престиж як мова сакральна, що