Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

Ист. укр. культ. Т.1. К.Р

..pdf
Скачиваний:
21
Добавлен:
05.03.2016
Размер:
2.24 Mб
Скачать

Історія української культури. Київ, 2001.Том 1.

Розділ 9. Київська Русь.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Стор.

Вступ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2

9.1.

 

Мова

 

(В.В.Німчук)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

8

9.2.

Літературні

мови

 

Київської

 

 

Русі

 

 

 

(В.В.Німчук)

18

9.3.

 

Мовознавство

 

 

 

(В.В.Німчук)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

31

9.4.

 

Писемність.

 

Освіта

 

 

(С.О.Висоцький)

35

9.5.

 

Літописання

 

 

 

 

(П.П.Толочко)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

47

9.6.

Література

(С.О.Висоцький,

 

 

 

Я.Є.Боровський)

 

75

9.7.

 

Релігія

і

 

церква

 

 

(О.П.Моця)

 

86

9.8.

Право

і

законодавство

Київської

 

Русі

(О.М.Тараненко)

 

102

9.9.

 

Наукові

 

знання

 

(М.Ю.Брайчевський)

 

113

9.10.

 

Філософська

 

думка

 

 

(В.О.Горський)

 

124

9.11.

Музика.

Театральні

видовища

(І.Ф.Тоцький)

 

134

9.12.

Архітектура:

дерев’яна

і

кам’яна

 

(Ю.С.Асєєв,

В.О.Харламов)

142

9.13.

Монументальне мистецтво, іконопис, книжкова мініатюра (Г.Н.Логвин)

172

9.14.

Прикладне

мистецтво:

 

церковне

 

і

народне

(Р.С.Орлов)

203

9.15.

 

 

Житло

 

 

(М.С.Сергєєва)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

235

9.16.

 

 

Одяг

 

(О.А.Брайчевська)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

244

10.2.

Печеніги, торки, половці на кордонах Київської Русі (Л.С.Гераськова)

255

10.7.

Кочівники

і

Київська

Русь

(Л.С.Гераськова)

261

11.1. Таврика в епоху середньовіччя (V-XV ст.) (В.Л.Миц)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

265

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2

Вступ

П.П.Толочко

У IX ст. в результаті тривалого внутрішнього розвитку східнослов'янських племен, збагаченого впливами сусідніх народів, склалась одна з найбільших держав середньовічної Європи — Русь. Її історичним ядром було Середнє Подніпров'я, де традиції політичного життя сягали ще скіфо-античних часів. Через те, що центром нової східнослов'янської держави впродовж багатьох століть був Київ, в історичній літературі вона отримала назву Київська Русь.

Займаючи величезну територію — від Балтики і Льодового океану до Чорного моря, і від Волги до Карпат, — Русь являла собою історично важливу контактну зону між Арабським Сходом і Західною Європою, Візантією і Скандинавією, що обумовило швидке її входження в загальноєвропейську історико-культурну спільність.

Про могутню східнослов'янську державу заговорили в різних частинах Старого Світу. Відомості арабських авторів, свідчення скандинавських саг, французькі епічні твори змальовують Русь як велику країну, що посідала важливе місце в системі європейських політичних, економічних і культурних зв'язків. Аль-Масуді повідомляв, що руси "утворюють великий народ". Знаменита пісня про Роланда засвідчує участь руських дружин у війні проти Карла Великого. Микита Хоніат зізнається, що "християнський руський" народ врятував Візантію від навали половців.

Одночасно з міжнародним визнанням на Русі зростало і зміцнювалося усвідомлення власної приналежності до світової історії. Не випадково на монетах Володимира Святославича великий київський князь зображувався як візантійський імператор. Він і його попередники, за словами визначного церковно-політичного діяча Русі першої половини XI ст., Іларіона "не в худЂ бо и невЂдомЂ земли владычЂствоваша, нЂ въ РуськЂ, яже ведома и слышима всЂми четырьми концами земли" 1.

1 Розов Н. Н. Синодальный список сочинений Илариона — русского писателя XI в. // Slavia, casopis pro Slovanskou filologii. — 1963. Rok. XXXII. — Ses. 2, s. 164.

Київській Русі належить особливе місце в Східній Європі, аналогічне тому, яке займала імперія Карла Великого в історії Західної Європи. Завершення процесів формування держави позитивно позначилося на етнічному розвиткові східнослов'янських племен, які поступово складалися в єдину руську народність. В її основі лежали спільна територія, єдина мова, споріднена культура, відносно тісні економічні зв'язки. Впродовж усього періоду існування Київської Русі давньоруська етнокультурна спільність, яка стала етнічною основою українців, росіян і білорусів, розвивалася шляхом консолідації.

Велике історичне значення Київська Русь мала і для багатьох неслов'янських народів, її досягнення в галузі суспільно-політичного, економічного і культурного розвитку ставали надбанням литви, естів, латишів, карели, весі, мері, муроми, мордви, тюркських кочових племен Південноруських степів. Частина цих народів етнічно і політично інтеґрувалась у склад Русі.

Існування Київської Русі охоплює період з IX по 40-і роки XIII ст. Політична форма держави на першому етапі розвитку (до 30-х років XII ст.) є ранньофеодальною монархією з елементами федералізму. В 30-ті роки XII ст. Русь вступила в період феодальної роздрібненості, що характеризувався подальшим розвитком продуктивних сил і виробничих відносин, кристалізацією окремих князівств. Видозмінюючи свою федеративну структуру,

3

Київська Русь проіснувала до 40-х років XIII ст. і впала під ударами монголо-татарських завойовників.

Київській Русі присвячена велика наукова література. Вже в працях істориків кінця XVIII

— першої половини XIX ст. В. М. Татищева, M. M. Карамзіна, M. П. Погодіна, M. Ф, Берлинського, M. O. Максимовича та інших розгорнуто широку панораму розвитку Київської держави, яка мала переважно династичний характер, що визначав і основну схему історичного процесу на Русі. Згідно з названими істориками, Русь спочатку була єдиною державою, що забезпечувалася єдністю князівського роду, який спільно і у злагоді володів країною. Пізніше, у XII—XIII ст., принцип старшинства був порушений, що й призвело до нескінченних усобиць, які велися не за землі, а за саму ідею. M. M. Карамзін вважав, що Русь втратила свою силу вже після смерті Ярослава Мудрого.

"Давня Русь поховала з Ярославом свою могутність і благополуччя. Заснована єдиновладдям, вона втратила силу, блиск і громадянське щастя, будучи знову роздрібненою на малі області... Держава, яка за одне століття пройшла шлях від своєї колиски до величі, слабла і руйнувалася понад триста років" 2.

М. П. Погодін відзначав слов'янський звичай спільно володіти землею, а головну причину князівських усобиць вбачав у виділенні волостей, яке почалося ще на світанку давньоруської історія. "В установлених для XII—XIII ст. межах землі — волості існували вже в середині XI ст., на цей час вони склались територіально, причому збігалися із землями, що займали племена" 3.

Теорію уділів, які начебто постійно розділяли Русь, рішуче заперечив С. М. Соловйов. У передмові до першої книги "Історії Росії з найдавніших часів" він писав: "Не ділити, не дрібнити руську історію на окремі частини, періоди, але з'єднувати їх, стежити переважно за зв'язками явищ, за безпосередньою спадковістю форм; не розділяти засад, але розглядати їх у взаємодії, намагатися пояснити кожне явище з внутрішніх причин, перш ніж виділити із загального потоку подій і підпорядкувати зовнішньому впливу" 4.

2 Карамзин Н. М. История государства Российского. — Санкт-Петербург, 1892. — Т. 2, с. 45.

3 Погодин М. П. Исследования, замечания и лекции по русской истории. — Москва, 1850. — Т. 4, с. 328—330. 4 Соловьев С. М. История России с древнейших времен. — Москва, 1959. — Кн. 6, с. 55.

Новий історичний метод С. М. Соловйова і створена ним чітка родова теорія справили значний вплив на вітчизняну історіографію другої половини XIX ст. Він помітний в працях навіть тих істориків, які відчували недоліки побудов C M. Соловйова і намагалися доповнити їх поняттям общинного побуту і вотчини.

M. I. Костомаров розглядав Русь як федерацію князівств, засновану на спільності походження, єдності мови, побуту, віри, князівського роду. "Корінний зачин руського державного ладу йшов двома шляхами; з одного боку, до складення руської землі в єдинодержавне тіло, а з іншого — до утворення в ньому політичних суспільств, які, зберігаючи кожне свою самобутність, не втрачали між собою зв'язку і єдності... Русь йшла до федерації, і федерація була тою формою, яку вона почала набувати. Татарське завоювання зробило стрімкий оберт в її державному житті" 5.

Ідею єдності Русі підтримав Б. Ключевський. Як і М. Костомаров, в історії Русі він вбачав боротьбу двох засад, які вели, з одного боку, до політичного дроблення, а з другого — до збереження її єдності. Круговерть князівських війн втягувала до своєї орбіти місцеве життя, місцеві інтереси земель-князівств, не даючи можливості відділитися. Вважаючи Русь XII ст. федерацією, заснованою на факті родинності правителів, історик не поділяв думку про цілковиту окремішність земель. У ній (Русі — П. Т.) діяли зв'язки, які з'єднували землі в

4

одне ціле, але були вони не політичні, а племінні, економічні, соціальні й церковноморальні 6.

М. Грушевський у своїй фундаментальній праці "Історія України-Руси" присвятив два томи власне Київській Русі. Використавши широке коло писемних джерел, він показав усю суперечливість її історичного розвою. Впродовж XII ст. високого рівня розвитку досягли економіка, культура, право, виплекані Києвом, але сам державний організм занепадав. Історик, на відміну від більшості дослідників, навіть часи Ярослава Мудрого відніс до періоду розкладу старої Київської держави. Процес цей протягнувся аж до монголотатарської навали, мав "застої та перерви", коли окремим князям вдавалося відновлювати "давню державну систему, залежність давніх провінцій від Києва".

Перша стадія цього розкладу завершилася князюванням Мстислава Великого, після чого почався політичний занепад Києва. Переломним моментом в існуванні Київської Русі М. Грушевський вважав 1169 р., рік взяття Києва військами Андрія Боголюбського, а фіналом

— монголо-татарську навалу. "В сих напрямах агонія давньої Руської держави закінчилася вповні вже в середині XIII ст., але завдяки сформуванню в українсько-руських землях нового політичного центру, що притягнув до себе західну частину її земель (Галицько-Волинська держава), державне життя на Україні протяглося ще на століття довше" 7.

5 Костомаров Н. И. Исторические монографии и исследования. — Санкт-Петербург, 1872. — Т. 1, с. 21. 6 Ключевский В. О. Курс русской истории. — Москва, 1955. — Т. 1, с. 200—202.

7Грушевський М. С. Історія України-Руси. — Львів, 1905, — Т. 2, с. 1—2, 126—128.

УXIX — початку XX ст. помітно зріс інтерес істориків до окремих земель — князівств Русі. Вийшли в світ монографії М. Грушевського, П. Голубовського, Д. Багалія, В. Андріяшева, в яких підсумовані окремі дослідження, зібрані джерела історії Галицької, Волинської, Київської, Чернігівської, Переяславської, Смоленської, Полоцької та інших земель. Методологічно більшість із регіональних історій були близькими до праць М. М. Карамзіна, М. П. Погодіна, M. C. Грушевського й інших істориків, які дотримувались концепції проґресуючого політичного занепаду Київської Русі.

Дискусії з приводу державно-політичного розвитку Київської Русі тривають і в наш час. M. M. Покровський вважав, що Русь була типовою феодальною державою, політична структура якої впродовж X—XIII ст. не зазнала якихось кардинальних змін 8. Пізніше аналогічну думку висловив Д. С. Лихачов, згідно з яким усобиці давньоруських князів почалися відразу після смерті Володимира Святославича і тривали до монголо-татарської навали 9.

Упрацях Б. Д. Грекова, С. В. Юшкова, М. М. Тихомирова, Б. О. Рибакова, В. Й. Довженка створена нова концепція історії Русі, розвиток якої визначався феодальною формаційною системою. Щодо державного устрою, то тут думки істориків розійшлися. Б. Д. Греков пов'язував розклад Київської Русі з економічним запустінням Середнього Подніпров'я, що спостерігається з середини XII ст. С. В. Юшков, крім економічного чинника, причиною розпаду єдиної держави вважав князівські усобиці, а також постійний тиск половецьких орд на її кордони. У 1169 р., коли війська Андрія Боголюбського взяли столицю Русі, Київська держава остаточно припинила своє існування 10. М. М. Тихомиров, в цілому визнаючи процеси дроблення Київської Русі на окремі князівства, все ж підкреслював, що вона і у XII—XIII ст. продовжувала лишатися значною міжнародною силою на сході Європи 11.

Згідно з Б. О. Рибаковим, час з 1132 по 1241 рр. краще називати не періодом феодальної роздрібненості, а початковим етапом зрілого феодалізму, кристалізації самостійних

5

князівств-королівств. Він не поділяє думку істориків, які стверджували економічний занепад Середнього Подніпров'я і Києва у XII— XIII ст. 12

В. Й. Довженок підкреслював, що феодальні землі-князівства не являли собою чогось нового для Русі XII— XIII ст., а виникли з утворенням Київської держави і були її структурними одиницями. Єдність Русі, на його думку, трималась на міцних економічних зв'язках, єдності матеріальної і духовної культури, мови, віри, свідомості необхідності боротьби із зовнішніми ворогами, спільності законодавства 13.

На думку В. Т. Пашуто і Л. В. Черепніна, Давньоруська держава, політична система якої заснована на вагалітеті підвладної знаті та різних формах данини народів, проіснувала, видозмінюючи свою форму, до 30-х років XIII ст. 14

З обґрунтуванням концепції єдності Русі та ролі Києва як економічного, культурного і політичного її центру аж до монголо-татарської навали виступав і автор цих рядків 15.

8 Покровский М. Н. Русская история с древнейших времен. — Москва, 1923. — Т. 1, с. 98—100. 9 Лихачев Д. С. Развитие русской литературы X—XI вв. — Ленинград, 1973, с. 55.

10Юшков С. В. Общественно-политический строй и право Киевского государства. — Москва, 1949, с. 143.

11Тихомиров М. Н. Древняя Русь. — Москва, 1975, с. 28.

12Рыбаков Б. А. Киевская Русь и русские княжества XII—XIII вв. — Москва, 1982.

13Довженок В. Й, Про древньоруську державність у період феодальної роздробленості // Археологія, 1954. — Т. 10, с.

28—30.

14Древнерусское государство и его международное значение. — Москва, 1965, с. 7.

15Толочко П. П. Киев и Киевская земля в эпоху феодальной раздробленности XII— XIII вв. — К., 1980, с. 166—205.

Крім названих, важливими у вивченні історії Київської Русі є праці В. А Яніна, Я. М. Щапова, І. Я. Фроянова, П. О. Раппопорта, А М. Кирпичникова, М. Ф. Котляра, А В. Кузи, Г. В. Штихова. Більшість із них характеризується широким залученням для висвітлення окремих земель і міст, питань економічного, суспільно-політичного, етнічного і культурного розвитку Русі писемних та археологічних джерел.

Впродовж тривалого часу основним джерелом вивчення історії Київської Русі були літописи. Надто довірливе ставлення до них нерідко призводило до дослідницьких втрат. Нині користуватися літописними матеріалами значно простіше, чому сприяла велика джерелознавча праця багатьох вчених: О. О. Шахматова, Д. С. Лихачова, M. M. Тихомирова, Б. О. Рибакова, А. М. Насонова, Б. Л. Яніна, В. Т. Пашуто, А. Г. Кузьміна, П. П. Толочка, М. Ф. Котляра й ін. 16 Ця робота ще не завершена. Літописи є воістину невичерпним джерелом, що вимагає від кожного дослідника самостійного критичного аналізу й осмислення. Основу давньоруського літописання становить "Повість минулих літ", укладена Нестором у Печерському монастирі близько 1110 р. Згодом вона зазнала редакції і доповнення у 1116 р. ігуменом Видубицького монастиря Сильвестром, а також у 1118 р. одним із прибічників Мстислава Володимировича, після чого в ній з'явився сильний норманський флер.

"Повість минулих літ" вміщено в Лаврентіївському та Іпатіївському літописних зводах. Лаврентіївський літопис зберігся в єдиному списку, написаному ченцем Лаврентієм 1377 р. Іпатіївський (від Іпатіївського монастиря під Костромою, звідки походить список) належить до початку XV ст. Він містить ряд зводів південноруського літописання, зокрема Київський 1198 р. і Галицько-Волинський XIII ст.

Близьким до Лаврентіївського є Радзивилівський літопис, який зберігся в "лицьовому" {ілюстрованому} списку XV ст., але був укладений на початку XIII ст.

Значний інтерес для вивчення Давньої Русі становлять літописні зводи XVI ст., зокрема Никонівський, Хлібниківський, а також "История Российская" В. М. Татищева, в якій широко використані літописні джерела, що не збереглися до наших днів. Дослідники

6

встановили, що практично всі пізні зводи в розділі до монголо-татарської навали містять свідчення якогось південноруського літопису, але відмінного від Іпатіївського 17.

Багато важливих свідчень про історію Південної Русі і Києва є в Києво-Печерському патерику, в основі якого листування єпископа володимиро-суздальського Симона, колишнього ченця Печерського монастиря, з ченцем того самого монастиря Полікарпом 18. У Патерику вміщено не тільки унікальні замальовки київського життя, що донесли до нас імена художника Аліпія, лікарів Агапіта і Вірменина, а й проводиться ідея уславлення КиєвоПечерського монастиря як загальноруського релігійного центру. Незважаючи на істориколітературний жанр Патерика, він є повноцінним джерелом з історії Русі, що доведено О. О. Шахматовим, Д. І. Абрамовичем, А. Г. Кузьміним.

16Шахматов А. А. Разыскание о древнейших русских летописных сводах. — Санкт-Петербург, 1908; Лихачев Д. С. Повесть временных лет. — Москва; Ленинград, 1950. — Т. 2; Рыбаков Б, А. Древняя Русь. Сказания. Былины.

Летописи. — Москва, 1963; Кузьмин А. Г. Начальные этапы древнерусского летописания. — Москва, 1977; Толочко П. П. Літописи Київської Русі. — К., 1994; Котляр М. Ф. Галицько-Волинський літопис XIII ст. — К., 1993.

17Кузьмин А. Г. Русские летописи как источник по истории Древней Руси. — Рязань, 1969, с. 55—57.

18Патерик Киевского Печерского монастыря. — Санкт-Петербург, 1911.

Ідейно близькими до літописів є літературні твори — "Слово про закон і благодать", "Повчання Володимира Мономаха", "Ходіння ігумена Даниїла", "Слово о полку Ігоревім" та ін. Вони, за незначними винятками, зазнали значно меншого впливу офіційної влади, але характеризувалися тією ж публіцистичною пристрасністю, пронизані тією ж ідеєю державної й народної єдності Русі. За Руську землю, за князів своїх і за весь руський народ молився в далекому Ієрусалимі ігумен Даниїл 19. Ще сильніше ідея єдності Руської землі прозвучала в геніальній поемі "Слово о полку Ігоревім". У "Золотому слові" великий київський князь Святослав закликає Всеволода Суздальського, Рюрика і Давида Смоленських, Ярослава Осмомисла, Романа Мстиславовича вступити "съзлатъ стремень за обиду сего времени, за землю Рускую".

Серед писемних джерел з історії Русі важливе місце посідає "Руська Правда" — звід юридичних законоположень, чинних по всій території держави. Початок їй поклала так звана "Правда Ярослава", розроблена Ярославом Мудрим у 1015—1016 рр. 20

Тривалий час не мало гідної оцінки таке цікаве джерело давньоруської історії і культури, як мініатюри Радзивилівського літопису. Тільки після виходу відомих праць А. В. Арциховського, а також ґрунтовного джерелознавчого аналізу мініатюр Б. О. Рибакова стало очевидним, що "через готичні рами вікон мініатюр проступає світ тієї Русі, яка була близькою до "Слова о полку Ігоревім" 21.

Останнім часом джерелознавчий писемний фонд Давньої Русі значно поповнився. Йдеться про знамениті берестяні грамоти Новгорода, Старої Руси, Пскова, Твері, Звенигорода, графіті на стінах культових споруд Києва, Новгорода, Старої Ладоги та інших давньоруських міст 22.

Вирішення питань соціально-економічного, політичного і культурного розвитку Київської Русі на сучасному етапі неможливе без залучення археологічних джерел. Незнання або ігнорування їх нерідко призводить до того, що в історичній науці повторюються висновки, зроблені ще у XIX ст., але вже давно спростовані археологією. Йдеться, зокрема, про відому теорію економічного занепаду Києва і запустіння Південної Русі у XII—XIII ст.

Багаторічні систематичні розкопки Києва, Чернігова, Переяслава, Галича, Вишгорода, Білгорода, Новгорода-Сіверського, Путивля, Звенигорода, Любеча, Пліснеська, Городська, Колодяжина, а також численних городищ і селищ свідчать, що всі вони аж до монголо-

7

татарської навали розвивалися за висхідною лінією. Орди Чінгісхана і Батия перервали цей поступ, круто змінили долю Південної Русі, як і всіх давньоруських земель.

19Янин В. Л. Междукняжеские отношения в эпоху Мономаха и "Хожление игумена Даниила" // ТОДРЛ. — 1960. — Т. 16, с. 131.

20Тихомиров M. H. Исследования о Русской Правде. — Москва; Ленинград, 1941; Черепнин Л. В. Общественнополитические отношения в Древней Руси и Русская Правда // Древнерусское государство и его международное значение. — Москва, 1965, с. 258—278.

21Арциховский А. В. Миниатюры Кенигсбергской (Радзивилловской) летописи // Изв. Гаимк. — 1932. — Т. К — Был. 2; Арциховский А. В. Древнерусские миниатюры как исторический источник. — Москва, 1984; Рыбаков Б. А, "Слово о полку Игореве" и его современники. — Москва, 1971.

22Высоцкий С. А. Средневековые надписи Софии Киевской XI—XIV вв. К., 1976; Янин В. А., Зализняк А. А. Новгородские грамоты на бересте. — Москва, 1986; Медынцева А. А. Древнерусские надписи Новгородского

Софийского собора. — Москва, 1978.

8

9.1. Мова (В.В.Німчук)

Мова — одне із найбільших культурно-духовних надбань етносу, оскільки в ній акумулюється його знання про навколишній світ і про себе. До того ж вона — найголовніша з визначальних прикмет етнічної спільності, тому з'ясувати походження конкретного народу неможливо без дослідження історії його мови. При цьому мається на увазі мова як сукупність певної звукової, граматичної, лексичної та інших систем у їхніх територіальних виявах, а також наддіалектна (надтериторіальна) літературно-писемна мова. Літературнописемна мова, як правило, хронологічно пізніша від розмовної (в її діалектних різновидах). Вона може вирости на ґрунті окремого діалекту, групи говорів чи бути запозиченою прямо або опосередковано від іншого генетично спорідненого або неспорідненого народу. Природно, обличчя етнічної спільності людей визначає мовна система її щоденного розмовного вжитку. Проте дуже важливу роль у житті народу відіграє й літературна мова — засіб спілкування, що охоплює весь етнічний терен або більшу частину його та є чинником, який консолідує етнос в одне ціле, виступає знаряддям творення єдиної духовної культури.

Слід підкреслити, що етнічна мова формує етнічну свідомість, а етнічна свідомість зумовлює усвідомлення конкретних територіальних мовних утворень як однієї мови. Оригінальна структура й етнічна свідомість, пов'язана з нею, роблять будь-яке лінгвальне утворення окремою мовою, а етнічне утворення — окремим народом.

Жодна говірка, говір, діалект, наріччя, мова не виникають раптово чи в якийсь короткий часовий проміжок. Вони є результатами тривалих творчих процесів, зумовлених внутрішніми та зовнішніми чинниками, які нерідко виступають разом.

Живе мовлення півдня Київської Русі. Сучасні слов'янські мови утворюють три виразні підгрупи — східнослов'янську, яку складають російська, українська, білоруська мови; західнослов'янську, котру утворюють польська з кашубською, верхньосерболужицька, нижньосерболужицька, чеська, словацька мови; південнослов'янську, в якій об'єднуються болгарська, македонська, сербська, хорватська, словенська мови. Вони характеризуються великою близькістю всіх рівнів їхніх структур унаслідок того, що слов'янські мови безпосередньо або через опосередковані ланки розвинулися з одного джерела — праслов'янської (спільнослов'янської) мови та в результаті успадкованих від неї спільних або подібних тенденцій розвитку. В свою чергу праслов'янська мова сформувалася на ґрунті праіндоєвропейської (спільноіндоєвропейської) 1, яка дала початок кільком групам мов, що утворюють так звану індоєвропейську сім'ю, в яку, крім слов'янської групи, входять кельтська, романська, германська, балтійська, індійська, іранська та інші групи, грецька, албанська та інші мови. Але мало в якій групі індоєвропейських мов спостерігається така близькість між її членами, як у слов'янській. Носії різних слов'янських мов на побутовому рівні і нині можуть загалом розуміти один одного без спеціальної підготовки або перекладача. імовірно, з цим пов'язана наявність у них загальної самоназви (укр. слов'яни,

рос. славяне, чес. slovane, пол. slowianie, серб, словени, болг. славяни і т. д.), адекватної етнічній самоназві, чого немає навіть у найближчих родичів слов'ян по мові — балтійців 2.

Ще навесні 1982 р. ми висловили думку про те, що етнонім slovene утворено від старожитнього найменування Дніпра — "Slova (пор. Славута — Дніпро) 3, тобто первісно slovene — це "люди, що живуть над Дніпром" (пор. бужани, полочани, вісляни тощо).

Фахівці вважають, що розпад праіндоєвропейської спільноти стався за часів бронзової доби, до поширення заліза 4, тобто приблизно наприкінці II — на початку І тис. нової ери. Праслов'янська єдність розпалася порівняно недавно — приблизно в IV—VI ст., тому перша збережена фіксація слов'янської системи на письмі IX ст. — старослов'янська мова, яка була

9

результатом літературного опрацювання живого мовлення слов'ян околиці м. Солуня (суч. Салоніки в Греції), а згодом удосконалена на основі народної мови слов'ян Моравії та Паннонії, Македонії, Болгарії, відбиває стан, близький до пізнього праслов'янського 5. Давньослов'янські мови були дуже близькі, тому деякі лінгвісти твердять, що "основні відмінності між слов'янськими мовами склалися відносно пізно, лише у XIV ст. н. е." 6 Однак це — гіперболізація 7. Уже найдавніші слов'янські писемні мови — старослов'янська IX—X ст. і давньоруська X—XIII ст. — засвідчують помітні розбіжності на всіх рівнях системи, особливо лексичному, хоч зазначені мови мали багато спільного. Різні ділянки системи праслов'янської мови настільки успішно й переконливо реконструйовано, що спільнослов'янська мова постає не як гіпотетична побудова, а реальна система.

1 Гамкрелидзе Т. В., Иванов В. В. Индоевропейский язык и индоевропейцы: Реконструкция и историкотопологический анализ праязыка и протокультуры. — Тбилиси, 1984, т. 1, с. 398—399, 415.

2Журавлев В, К. Славянские языки // Сравнительно-историческое изучение языков разных семей / Современное состояние проблемы. — Москва, 1981, с. 64.

3 Німчук В. Дніпро-Славута // Давньоруська ономастична спадщина в східнослов'янських мовах. — К., 1986, с. 10; Німчук В. Старожитнє ім'я Дніпра // Наука і культура. Україна. — 1990. — Вип. 24, с. 198—201,

4 Гамкрелидзе Т. В., Иванов В. В. Вказ. праця, т. 2, с. 894.

5 Мейе А. Общеславянский язык. — Москва, 1951, с. 7; Журавлев В. К. Вказ праця. — С. 64. 6 Журавлев В. К. Вказ. праця. — С. 64.

7Филин Ф. П. Происхождение русского, украинского и белорусского языков / Историко-диалектологический очерк.

Л., 1972. — С. 29.

8Журавлев В. К. Вказ. праця. — С. 82; Мельничук А. С. Основные направления типологических исследований// Историческая типология славянских языков. — К., 1986. — С. 20—21.

Найдавніші слов'янські пам'ятки, старожитні слов'янські запозичення в сусідніх мовах, факти сучасних слов'янських мов незаперечно вказують на те, що праслов'янська мова пізнього періоду свого функціонування розгалужувалася на кілька діалектних груп, адже праслов'яни були численним народом, розселеним на величезній території і Можливо, її діалекти відповідали давнім племенам або їх угрупованням, але пізніші модифікації меж діалектних зон настільки змінили первісну картину, що фахівцям ще не вдалося реконструювати найдавнішу територіальну диференціацію праслов'янської мови. Для гіпотези про поділ слов'ян ще на прабатьківщині на прапівденне, празахідне і тому подібні угруповання, з яких розвинулись нинішні південні, західні та східні слов'яни, немає достатніх підстав. Нині із більшою-меншою ймовірністю можна говорити про дві діалектні праслов'янські зони — північну й південну з перехідною зоною між ними, але межі їх змінювалися, а це зумовлювало нашарування одних ізоглос на інші. Лише приблизно з VII ст., очевидно, консолідувалися ранні західнослов'янська і східнослов'янська етномовнї групи

9.

Східнослов'янський глотогенез привертав увагу багатьох істориків та філологів, і з цього питання існує значна наукова література 10. Питання діалектної диференціації стародавнього східного слов'янства безпосередньо розглядається в працях М. Максимовича, О. Шахматова, С. Смаль-Стоцького, Т. Лер-Сплавинського, М. Трубецького, А. Кримського, Є. Тимченка, К. Німчинова, Л. Булаховського, А Москаленка, О. Горбача, Ю. Шевельова, Ф. Філіна, Г. Хабургаєва, Г. Півторака, В. Німчука та інших, в яких безпосередньо досліджується східнослов'янський глотогенез 11.

До початку XX ст. у науці панівною була думка про те, що східнослов'янські мови розвинулися не прямо з праслов'янської, а опосередковано, через прасхіднослов'янський та давньоруський етапи. Найвиразніше її виклав і навів відповідні арґументи О. Шахматов, який у своїх останніх студіях виділяв два періоди в історії мови старожитніх східних слов'ян: 1) спільноруський, або праруський, що існував від виділення східних слов'ян із

10

праслов'янської єдності до XI ст.; 2) давньоруський — до XIII ст,, поки тривало спільне мовне життя східних слов'ян 12.

9 Филин Ф. П. Бказ. праця, с. 26—29.

10Филин Ф, П. Вказ. праця, с. 30—38; Німчук В. В. Походження й розвиток мови української народності // Українська народність: нариси соціально-економічної і етнополітичної історії. — К., 1990, с. 195, 521—522; Півторак Г. П. Формування і діалектна диференціація давньоруської мови (історико-політичний нарис). — К., 1988, с. 259—275; Півторак Г. Українці: звідки ми і наша мова. — К., 1993, с. 181—198.

11З фахових праць останніх років відзначимо: Шевельов Ю. Чому общерусский язык, а не вібчоруська мова / Дві статті про постання української мови. — К., 1994; Півторак Г. Українці: звідки ми і наша мова. — К., 1993; Пгвторак Г. Міфи й правда про трьох братів зі спільної колиски (про походження українців, росіян та білорусів).

— К., 1998; Німчук В. Аспекти дослідження проблеми етноглотогенезу українців// Пам'ятки писемності східнослов'янськими мовами XI—XVIII століть. — К., 1995, с. 69—83; Німчук В. Періодизація як напрямок дослідження генсзи та історії української мови // Мовознавство. — 1997. — № 6, с. 3—14; 1998. - № 1, с. 3—12.

12Шахматов А. А. Очерк древнейшего периода истории русского языка // Энциклопедия славянской филологии / Под ред. И. В. Ягича. — Петроград, 1915. — Вып. 11. — Ч. 1, с. III—VI; Шахматов О. До питання про початок української мови // Україна, 1914. — Кн. 1, с. 7—19; Шахматов О. Короткий нарис історії української мови // Шахматов О. О., Кримський А. Ю. Нариси з історії української мови та хрестоматія з пам'ятків письменської староукраїнщини XI—XVIII ст. — К., 1922, с. 17-63.

Періодизація й відповідна термінологія О. Шахматова були канонізовані за часів тоталітаризму й інтерпретувалися як єдино правильні. На хвилі боротьби за визнання української мови як окремої слов'янської та права на вільний розвиток її писемнолітературної норми на початку XX ст. з'явилися спроби обґрунтувати розвиток української мови безпосередньо на праслов'янській основі, без опосередковуючих ланок (етапів).

Думки про можливість розвитку української мови прямо з праслов'янської в Радянському Союзі голослівно, без аналізу, були анафемізовані, публічне визнання й поширення заборонене, а вчених, які поділяли ці погляди, називали "буржуазними націоналістами".

Першими проповідниками погляду на розвиток української мови безпосередньо з праслов'янської були С. Смаль-Стоцький 13 і Є, Тимченко 14. Історик мови К. Німчинов визнавав короткочасний період існування групи діалектів у складі пізньої праслов'янської мови, які слід визнати східнослов'янською прамовою (до V—VI ст.) 15. Свого часу погляд С Смаль-Стоцького викликав у славістиці жваву дискусію й заперечення . Думку про відсутність прасхідносло-в'янської мовної єдності на конкретному матеріалі прагне обґрунтувати Ю. Шевельов 17. Але й арґументація цього видатного історика мови не розв'язує до кінця проблеми 18.

Тут і надалі "юс малий" передаватиметься через "я", "ять" — "Ђ", "а йотоване" — "іа", або "я", "єсть" — "е", "єсть йотоване" — "є", "юс великий" — "у".

Східнослов'янським мовам притаманні важливі риси лінгвоструктур, що виразно окреслюють їх у колі інших слов'янських і дають підстави думати, що колись реально існувала прасхіднослов'янська мова. До спільносхіднослов'янських інновацій належать, зокрема, такі фонетичні явища, як перехід праслов'янських сполук dj —>dž—>ž; tj, kt—> —> č; сполук -or-, -ol- між приголосними в -оrо-, -olo-, початкового je- в о-; jи- в u-, деназалізація (втрата носового відтінку) носового голосного on, що перейшов в и, та носового en, який перейшов в 'a та ін. Вони зафіксовані в найдавніших східнослов'янських пам'ятках X—XI ст. (пор. ст.-сл, межда — д.-східнослов'ян. меджа, межа; ст.-сл. ноштъ — д.-схсл. ночь; ст.-сл. дъшти — д.-схсл. дъчи "дочка"; ст.-сл. гpaдъ — д.-схсл. городъ ст.-сл. младъ — д.-схсл. молодъ; ст.-сл. єзеро — д.-схсл. озеро; ст.-сл. ютро — д.-схсл. утро; ст.-сл. рука — д.-схсл.