Ист. укр. культ. Т.1. К.Р

201

Києві, ікони Георгія з Успенського собору Московського Кремля та Богоматері Великої Панагії пензля Алімпія. Подібно до них кирилівський майстер так само малює брови, очі, ніс, вуста та червоне окреслення, що засвідчує стійку традицію київської малярської школи.

Розписи північного вівтаря-жертовника належать третьому майстрові з гострим почуттям монументальності. Його фронтально намальовані постаті ніби розпластані на площині, а одяг, що спадає великими складками, енергійно й рішуче окреслений та широко написаний. Йому також належать постаті святителів у головному вівтарі. Інший, четвертий, майстер написав постаті архідияконів. Стихарі й туніки він пише білилами, а форму передав тільки окресленням складок, як і в малюнку, лише циноброю або брунатно-червоною фарбою. Почерк майстра, який брав участь у розписах південної нави, помітно у фресках вівтаря дияконника, що становлять цикл життя св. Кирила Александрійського.

Для виявлення об'ємності форми він енергійно кладе пробіли. Однак його почерк вирізняється й тим, що значну увагу він приділяє подробицям та різним аксесуарам, замилуванням в орнаментації одягу імператора, що наслідує прикмети київської школи (орнаментація Софійського собору та Михайлівські мозаїки і фрески). В стилі кирилівських фресок найсильнІше виявився народний вплив — кремезність постатей, не так артистичне, витончене, як тверде енергійне письмо.

Цей напрям у розвитку мистецтва помітно не тільки в розглянутих фресках, а й малярстві мініатюр, наприклад, мініатюри чотирьох євангелістів у відомому Добриловому євангелії (1164 р.) 83. Майстер схильний до стислості виразу, скупості колористичного розв'язання, притаманного скоріше фресковому малярству, ніж мініатюрам, та зміні пропорційного ладу фігур, які стають укороченими, більш кремезними і виразнішими та дохідливішими читачам. Мініатюри Добрилова євангелія виписані сміливо, енергійно, форми трактовані широко й узагальнено, що надає їм значної конструктивної злагодженості. Схильність цього майстра до кремезності, присадкуватих пропорцій виявляється в усьому, що б він не малював — чи постаті євангелістів, фронтиспіси у формі храмів, увінчаних банями, пюпітри, столики, чи пташок — все наділене тими самими рисами. Його малярська манера належить до напряму в мистецтві, репрезентованого "Третім явленням Христа по воскресінні на Тіверіадському морі" в церкві Спаса на Берестові в Києві.

Нечисленні пам'ятки білокам'яного різьблення також свідчать про проникнення в українське мистецтво стилістичних рис романського мистецтва та тератологічних орнаментів. Більш пощастило дрібним витворам, зразком чого можуть служити мініатюрні іконки (наприклад, "Увірування Хоми"), знайдені в Каневі та Києві 84, справжні шедеври мистецтва з тонкою деталізацією та чудовою композицією.

Тератологічні мотиви найкраще виконані в білокам'яному різьбленні капітелей чернігівських храмів та в рельєфах грифонів з галицьких храмів і орнаментальному оздобленні порталів та капітелей церкви Пантелеймона в с. Шевченкове біля сучасного Галича.

83Логвин Г. Н. З глибин, с 98—104, рис. XI.

84Логвин Г. Н. Украинское искусство X— XVIII вв., с. 61, рис. 31.

85Логвин Г.Н. Чернигов, Новгород-Северский, Глухов, Путивль, с. 90—93, рис. 39, 40.

Чернігівська малярська школа представлена дуже пошкодженими фресками "Страшного суду", "Воздвижения хреста", "Трьох отроків у вогненній печі". Яскравими індивідуальними рисами наділені обличчя праведників, які ідуть в рай. Досі аналогій цим фрескам не знайдено, такі вони ориґінальні й самобутні. Майстер добре малює великі типово українські етнічні обличчя: круті опуклі лоби, міцні щелепи, великі очі S5. Письмо відзначається

202

впевненістю та виразністю, а в пропорційному ладі помічаємо ті ж самі риси, що й в мініатюрах Добрилового євангелія. Тому можна дійти висновку, що народно-поетичні уявлення та естетичні уподобання все більше впливають на загальну еволюцію мистецтва.

Фрагменти фрески "Воздвиження" привертають увагу вправним малюнком та тонкою індивідуальною характеристикою княгині Ольги. На тлі яскравого жовтого німбу добре виділяються її гарне обличчя, вписане в абрис гармонійного овалу. Митець майстерно передає її принадну жіночність, струнку постать, огорнуту тунікою, що щедро орнаментована "шахівницею", яка нагадує українські плахти, в кліточки якої вміщені візерункові хрестики, невеликі квіточки та малесенькі кола. Колорит фрески чудово пасує піднесеному й урочистому ладу інтер'єру.

Здрібнення княжо-боярської еліти, а потім майже повне її винищення під час татаромонгольської навали, призводить до зникнення щедрих замовців. Однак "святе місце пусте не буває" — роль меценатів та замовців відіграють міські та сільські громади парафіян. Тепер їх матеріальні можливості й морально-етичні ідеали та естетичні уподобання тривалий час будуть визначати стилістичну еволюцію й ідейно-образотворчий зміст мистецтва, характерними ознаками якого стають зникнення традицій великого мистецтва XI—XII ст. і поява нового, в яке вкарбовується ментальність українського народу на новому історичному зламі в його тяжкому і тернистому шляху збереження власної національної ідентичності, що живилася спогадами й традиціями свого минулого.

203

9.14. Прикладне мистецтво: церковне і народне (Р.С.Орлов)

Прикладне мистецтво слов'янських племен періоду формування держави Київська Русь характеризувалося глибоким прагматизмом мислення, утилітарністю і не було схоліє на сучасне декоративне оформлення речей. Середньовічний майстер створював форму і орнамент речей, які набували символіки відповідно до ритуальної цінності і зразка. Відомо, що екстровертна форма моральної свідомості середньовіччя поєднувала художню символіку з матеріальною цінністю. Значну силу мали архетипові образи і підсвідоме. Саме тому символіка творів прикладного мистецтва тісно пов'язана з комунікативними і релігійними функціями, які доповнювалися соціальними, економічними, політичними. Прикраси визначали соціальний статус особи у становій ієрархії, мали сакральне і престижне значення. Визначне місце посідали твори мистецтва в системі уявлень про честь і славу. Вони поєднували в собі духовну цінність з релігійно-етичними мотиваціями.

У процесі формування державної території у IX—XI ст. виникали і нові форми організації, концентрації ремісничого виробництва, відмінні від ранньослов'янської доби. Розвиток художніх ремесел в Середньому Подніпров'ї відбувався переважно в містах — старих племінних центрах ("посадське"), в межах феодальних садиб ("помісно-вотчинне"), а після 988 р, — у монастирях, церковних садибах, у тому числі й єпископських ("церковномонастирське"):. Впорядкування отримання данини, що сприймається або як феодальна рента, або як форма зовнішньої експлуатації за типом контрибуції (колективний характер панування однієї етнополітичної спільності над іншою), або як внутрішній податок, встановлений державою, висуває на перше місце в розвитку прикладного мистецтва міста, які брали участь у перерозподілі данини. Саме в них формується нова княжа адміністрація, посилюється процес консолідації панівної верхівки, у тому числі місцевої племінної, виникають нові типи прикрас не тільки воїнів-дружинників, а й "примучених" ними племен 2.

"Полюддя" — невід'ємна і суттєва риса соціально-політичного устрою Київської Русі, "кружляння", за Константином Багрянородним, мало і ритуально-магічний, і соціальний аспект, і свідчить не лише про численні функції князів 3. Сакральний зміст такої форми спілкування князя і його дружини з одноплемінниками, коли до складу дарів входив одяг і, можливо, спорядження воїнів-дружинників (за Ібн Русте), сприяв розвитку ремесел на далекій периферії. Як би ми не називали "прибутки" від київських володінь перших Рюриковичів, вони, за влучним визначенням П. П. Толочка, "стікались у міста і матеріалізувались там в князівських палацах, храмах, предметах розкоші, озброєнні дружини", зосереджувалися в князівських садибах 4.

1 Т олочко П. Київська Русь. — К., 1996, с. 178—187.

2 Толочко П. П. Древнерусский феодальный город. — К., 1989, с. 99—119; Свердлов М. Б. Генезис и структура феодального общества в Древней Руси. — Ленинград, 1983, с. 28; Фроянов И. Я. Рабство и данничество у восточных славян. — Санкт-Петербург, 1996, с. 363— 484.

3 Кобищанов Ю. М. Полюдье и его трансформация при переходе от раннего к развитому феодальному государству // От доклассовых обществ к раннеклассовому. — Москва, 1987, с. 136—146.

4 Толочко П. Київська Русь, с. 164.

204

Формування нового замовника — князівсько-дружинної верхівки, купецтва, сільської адміністрації ("староств") — сприяло розвитку прикладного мистецтва, почесне місце в якому посідає художня металообробка. Встановлення верховної власності на землю колишніх племінних об'єднань з боку представників династії Рюриковичів мало вирішальне значення для формування нового замовника ремісничої продукції. Вотчинна система орієнтувалася на використання в господарстві залежного ремісничого населення. Вотчинні ремісники мешкали на території феодальних садиб, працювали в майстернях і, як вважають, виготовляли продукцію із матеріалів замовників. Під час розкопок міст Київської Русі ремісничі майстерні (ювелірів, склоробів, ковалів, гончарів) знаходять в складних житловогосподарських комплексах садиб. Знахідки свідчать про концентрацію сировини та ремісничих виробів у дворах феодалів, що відповідає літописному опису двору Ігоря Ольговича, де було чимало "тяжкого товара всякого до железа и до меди".

Розвиток багатьох видів прикладного мистецтва був неможливий без експорту сировини: міді та її сплавів, олова, свинцю тощо. Величезне значення мали й срібні арабські дирхеми, які потрапляли в Дніпровський регіон у 70—80-х роках VIII ст. Тепер можна вважати доведеним масове виробництво прикрас як дружинних, так і сільських "племінних", саме з монетного срібла.

Якість продукції була досить високою, і за складністю технології, передачі традицій вона не поступалася виробництву Візантії, країн Сходу і Заходу. На розвиток прикладного мистецтва значний вплив мало знайомство місцевих майстрів з художнім імпортом, а також виготовлення різних прикрас, скляного посуду, архітектурно-декоративних плиток, ливарних форм, скульптурного декору храмів тощо ремісниками-переселенцями, вихідцями з Хозарії, Волзької Булгарії, Візантії, можливо, Хорезму, Великої Моравії, земель самої Русі.

Запровадження християнства на Русі сприяло розвиткові прикладного мистецтва, що призвело до масового виробництва речей християнського культу — хрестів, іконок, медальйонів. Безумовно, ці твори мистецтва правильніше віднести до дрібної пластики, ніж до прикладного мистецтва з обов'язковою для них біфункціональністю — поєднанням і органічною сполукою утилітарної і естетичної функцій. Запозичені з Візантії образи і декор набувають місцевого забарвлення, і поступово формується нова, християнська і світська, іконографія творів мистецтва.

Історія вивчення прикладного мистецтва. Пам'ятки прикладного мистецтва, які є джерелом вивчення художніх образів доби і шляхів розвитку середньовічної культури, привернули увагу дослідників ще до кінця XIX ст. На цей час вже сформувались зібрання художнього металу в Ермітажі, Державному історичному музеї у Москві, приватних колекціях Києва, насамперед Ханенків, Церковно-археологічного музею, Київського художньо-промислового і наукового музею. Велике значення для вивчення пам'яток християнського мистецтва мали збірки В. Тарновського, К. Болсуновського, Б. Жука, М. Леопардова, М. Чернєва та інших, музейні збірки Львова, Чернігова, Полтави, Київського університету, Київських вищих жіночих курсів тощо.

Однією з перших, присвячених прикладному мистецтву Русі, була праця І. Забєліна, де подано аналіз ювелірних виробів з Оружейної палати. Високим рівнем дослідження вирізняються праці Н. П. Кондакова 5, в яких запропоновані атрибуція і датування пам'яток, зроблено спроби пояснити соціологічно деякі особливості розвитку ремесла. Заслугою дослідника є комплексний метод підходу до матеріалу, аналіз різних категорій виробів за типами, а також за більш глибоким спорідненням — за стилем. Велика ерудиція Н. П. Кондакова дозволила йому зробити висновки, що випередили час. Так, до місцевої продукції він відніс окуття ритонів з Чорної Могили і довів давньоруське походження "найвитонченіших виробництв" — перегородчастої емалі на золоті.

205

5 Кондаков Н. П. Русские клады. — Санкт-Петербург, 1896; Толстой И. и Кондаков Н, Русские древности в памятниках искусства // Санкт-Петербург, 1897. — Вып. V.

Зазначимо, що 2-й том "Русские клады" так і не побачив світ, але його таблиці-ілюстрації були видані разом з текстом А С. Гущина 6. Текст видання відбиває нові вимоги епохи — автор ставить на меті завдання розмежувати вироби, що відповідають "потребам панівного класу феодалів" і "широкого споживача". Попри все — застосування соціологічної термінології типу "феодальний лад", "феодальна культура", "феодальний убор", "феодальна знать" тощо, А С. Гущину не вдалося переконливо співвіднести прикраси зі скарбів з конкретними групами населення Русі, з центрами ремесла.

Соціологічний напрям у вивченні ремесла, у тому числі й художнього, у 30-ті роки відстоював Т. М. Мовчанівський у праці "Добування і техніка обробки металів в Київській Русі", що спиралася переважно на матеріали археологічних досліджень Райковецького городища, Києва, Вишгорода 7. Дослідження залишилося неопублікованим, але використане іншими авторами, наприклад М. К. Каргером.

6 Гущин А. С. Памятники художественного ремесла Древней Руси X — XIII ьв. — Ленинград, 1936. 7 Науковий архів Інституту археології НАНУ, фонд № 15.

8 Рыбаков Б. А. Ремесло Древней Руси. — Москва, 1948; Рыбаков Б. А. Древности Чернигова // МИА. — 1949. — № 11; Рыбаков Б. А. Прикладное искусство и скульптура // История культуры древней Руси. — Москва, 1951, т. II; Рыбаков Б. А. Русалии и бог Симаргл-Переплут // СА. — 1967. — № 2, с. 96 — 103; Рыбаков Б. А. Языческая символика древнерусских украшений // Тезисы докл. сов. дел. на I Междунар. конгр. славян, археологии. — Москва, 1965, с. 64—73; Рыбаков Б. О. Київські колти і віли-русалки // Слов'яно-руські старожитності. — К., 1969, с. 29—103; Рыбаков Б. А. Славянский весенний праздник // Новое в советской археологии. — Москва, 1965, с. 254

— 257; Рыбаков Б. А. Язычество древних славян. — Москва, 1981; Рыбаков Б. А. Язычество Древней Руси. — Москва, 1987.

Фундаментальна праця Б. О. Рибакова "Ремесло Древней Руси", а також праці, присвячені прикладному мистецтву слов'ян і Русі IX — XIII ст., розкривають увесь спектр вивчення міського і сільського ремесла, технології виробництва металевих прикрас, виробів зі скла, кістки, кераміки, кам'яних ливарних формочок тощо. Б.О. Рибаков визначив центри виробництва окремих категорій прикрас, наприклад пластинчастих браслетів: Київ, Галич, Володимир на Клязьмі. В працях 60 — 80-х років Б. О. Рибаков багато уваги приділяв семантиці зображень, у тому числі сюжетам і мотивам на браслетах, колтах, кістяних виробах, діадемах, змійовиках та інших виробах 8. За його висновком, розквіт художніх ремесел припадає на середину XII ст. і триває до монголо-татарської навали. У працях 40— 50-х років Б. О. Рибаков більше уваги приділив прийомам художньої обробки речей з курганних комплексів, скарбів, кількісному і якісному складу ремісничих професій в містах Русі. Особливу увагу приділено такому прийому ювелірів, як лиття в глиняних і кам'яних формочках.

У монографічному дослідженні Г. Ф. Корзухіної "Русские клады" ґрунтовно розглянуто склад скарбів, розподіл за хронологічними групами. Після цієї праці скарби Київської Русі отримали статус повноцінного історичного джерела у. Більшість висновків праці зберігають свою цінність і нині. Серед них твердження про формування стилістично єдиного убору племінної знаті з зерні, пов'язаного з територією Волині й Гнєздова, якому протистояв "суворий чоловічий убор" з кутого золота в Києві 10; про творення за часів Ярослава Мудрого у XI ст. в Середньому Подніпров'ї парадного убору із золотих прикрас, нерідко з перегородчастою емаллю; про стилістичну єдність убору XII—XIII ст., прикрашеного срібними чорненими прикрасами. Дослідниця приділила увагу й орнаментальному декору давньоруської зброї 11. Спеціальна праця присвячена наконечнику піхов з поховання в садибі

206

Десятинної церкви 1939 р. Наведені нею аналогії 106 наконечникам та їх класифікація для Східної Європи дозволили виділити типи, характерні для Середнього Подніпров'я. До історії декору давньоруської зброї Г. Ф. Корзухіна повернулася в статті "Ладозька сокира". А. М. Кирпичников продовжив дослідження зброї. Вчений дійшов висновку, що південноруські майстри відігравали певну роль у загальноєвропейському процесі стилістичного розвитку декору. Такі видатні витвори мистецтва, як мечі з Києва і Карабчиєва з характерним сполученням "загальнослов'янського плетива зі східною пальметою, віднесені до виробів однієї майстерні 12.

Цікаві спостереження щодо оздоблень спорядження вершника і кінської збруї зробив Д. І. Бліфельд. Знахідку ливарної форми в могильнику біля с. Табаївки він відніс до поховання ювеліра X ст., а деякі прикраси з чернігівських могильників (Чернігів, Шестовиця, Табаївка) до "чернігівського типу" 13.

З кіпця 60-х — початку 70-х років значно зросла фактологічна база вивчення художнього ремесла. Нові свідоцтва про розвиток ювелірного, склоробного, кісткорізного, деревообробного виробництв узагальнені в працях, присвячених давньому Києву 14. Важливе місце для історії становлення мистецтва Русі посідають знахідки ливарних форм на Подолі. Вони виготовлені з овруцького пірофіліту у другій половині X ст. майстром східного походження, про що свідчить арабський напис на торцевому боці однієї з форм: "Благословєніє ...". Призначалися вони для виготовлення дружинних поясних та збруйних прикрас 15.

9 Корзухина Г. Ф. Русские клады IX— XIII вв. — Москва; Ленинград, 1954.

10Вказ. праця, с. 65.

11Корзухина Г.Ф. Из истории древнерусского оружия XI века // СА. — 1950. — Вып. 13, с. 63—94; Корзухина Г. Ф. Ладожский топорик// Культура Дреиней Руси. — Москва, 1966, с. 89—96.

12Кирпичников А. Н. Древнерусское оружие // САМ. — 1966. — ЕІ—36.

13Бліфельд Д. І. Давньоруські пам'ятки Шестовиці. — К., 1977, с. 50; Бліфельд Ą. L До питання про ремесло та

ремісників у Київській Русі IX—X ст. // Археологія. - 1954. - Т. IX, с. 30-41.

14Новое в археологии Киева. — К., 1981.

15Орлов Р. С. Художня металообробка у Києві в X ст. // Археологія. — 1983. — № 42, с. 28—40.

Витвори південноруського ремесла поширювалися в північно-західні й північно-східні землі Русі. Ці знахідки вивчені співробітниками Державного історичного музею у Москві, значна кількість праць яких присвячена окремим категоріям ювелірних виробів: хрестам з виїмчастою емаллю київського виробництва, скроневим кільцям, хрестоподібним підвіскам, а також типологічній класифікації прикрас сільського населення 16. Чимало витворів давньоруського ремесла надходило до фінських племен, у країни Балтії. Численні хрестиенколпіони київського виробництва потрапили у другій половині XIII ст. на територію Золотої Орди 17.

Язичницька культура Русі у X ст, зустрілася з християнством, і масштаб впливу візантійської культури на слов'ян був визнаний рівнем діалогу між культурами и. Важливим джерелом такого впливу було візантійське місто Херсонес 19, де у IX—XI ст, існував значний центр з виготовлення прикрас для спорядження вершника і бойового коня, на продукції якого помітний вплив ремесел країн ісламу і Візантії. Деякі типи прикрас виготовлялися винятково для Русі, про що свідчать знахідки кінської упряжі 20. В центрах Північної Русі, вздовж Дніпровського шляху, знайдені скандинавські прикраси і амулети, сюжети яких відтворюють скандинавську міфологію 21.

Вплив Скандинавії на художню культуру Русі мав своєрідний "капілярний" характер і, за виразом П. Паульсена, знахідки засвідчують "міцну гегемонію Київської держави" 22.

207

Мистецтво дружинної Русі, яке використовувало типи прикрас з Причорномор'я, стало відомим завдяки праці А. М. Кирпичникова, який звернув увагу на комплекс поховання з садиби Трубецького в Києві, розкопаного С. С. Гамченком у 1926 р, 23 Подальше вивчення техніко-стилістичних особливостей цих прикрас дозволило датувати їх 50—70-ми роками X ст. Складна технологія виробництва аналогічних прикрас із застосуванням лиття, карбування, позолочення, інкрустації тощо, металургійні традиції свідчать про функціонування постійно діючих майстерень при князівському господарстві 24. Знахідка аналогічного комплексу прикрас у Києві у 1988 р., а також інших матеріалів з Києва розширює уявлення про асортимент продукції київських ювелірів, вказує на їхні зв'язки з Болгарією і Візантією 25.

16Малим В. А. Крестики с эмалью // Славяне и Русь. — Москва, 1968, с. 113—117; Соловьева Г. Ф. Семилучевые височные кольца // Древняя Русь и славяне. — Москва, 1978, с. 171—178; НедошивииаН. Г. Об одном типе

крестовидных привесок Древней Руси // Проблемы археологии Евразии (по материалам ГИМ) // Тр. ГИМ. — 1990.

— Вып. 74, с. 102—106.

17Полубояринова М. Д. Русские люди в Золотой Орде. — М., 1978. — 134 с.

18Орлов Р. С. Византия и Русь. Проблема диалога культур // Южная Русь и Византия. — К., 1991, с. 157—166.

19Богданова Я. М. Херсон в X—XV вв. Проблемы истории византийского города // Причерноморье в средние века. — Москва, 1991, с. 8—172.

20Орлов Р. С. Північнопричорноморський центр художньої металообробки у X— XI ст. // Археологія. — 1984. — №47, с. 24— 44.

21Новикова Г. Л. Скандинавские амулеты из Гнездова // Смоленск и Гнездово (к истории древнерусского города). — Москва, 1991, с. 175—199.

22Paulsen P. Schwertortbander der Wikingerzeit. — Stutigart, 1953, s. 141, abb. II, 49, 50.

23Кирпичников A, H. Снаряжение всадника и верхового коня на Руси IX—XIII вв. // САИ. — 1973. — Е1-36.

24Орлов Р. С. Художня металообробка у Києві в X ст., с. 28—40.

25Боровський Я. Є., Калюк О. П. Дослідження київського дитинця// Стародавній Київ. Археологічні дослідження 1984

—1989. — К., 1993, с. 3—42; Сагайдак М. А. Давньокиївський Поділ. — К., 1991.

Аналіз прикрас дружинників з курганів Києва і Чернігівщини дозволив виділити школи художньої металообробки Середнього Подніпров'я, на які особливий вплив мали східні традиції ісламської торевтики, що за часом передували традиції візантіисько- східносередземно-морського мистецтва у XI ст. 26

В останні роки атрибутовано давно відомі пам'ятки дружинного мистецтва, які визначено як імпорт або як "речі-гібриди", в оздобленні яких бачимо змішування мотивів, характерних для різних культур, за якими вбачають і "семантичні контакти" між різними етнокультурними традиціями. Свого часу "речі-гібриди" привернули увагу Т. Арне, П. Паульсена, X. Арбмана, П. Лундстрема, Б. Рибакова, Г, Корзухіної. Великого значення "гібридизації" надають А. М. Кирпичников, І. В. Дубов, Г, С. Лєбєдєв, вона розглядається ними як особлива якісна характеристика ранньофеодальної культури панівного класу гі. Однак "речі-гібриди", нечисленні і для Середнього Подніпров'я, взагалі не є характерними. Можливо, більш слушна думка тих дослідників, які розглядають їх появу через культурну, але не етнічну "метисацію", а збут не був розрахований на асимільованих скандинавів 28.

Локальні центри виробництва пам'яток прикладного мистецтва розглянуті в працях А. М. Кирпичникова, В. П. Даркевича, Б. І. Маршака. Досконала методика дослідження, що враховувала типи виробів, технологію виготовлення, стилістичні та іконографічні ознаки, дозволила виділити візантійські, західноєвропейські, східні, середньоазіатські вироби, знайдені в Східній Європі, у тому числі й на давньоруських землях. Особливий інтерес становлять праці, де розглядаються пам'ятки мистецтва, що стали зразками для місцевого ремесла: торевтика хрестоносців, срібло Леванта і Північного Причорномор'я, сирійськопалестинські енеколпіони 29.

208

Після запровадження християнства в Київській Русі виникла гостра потреба в засвоєнні візантійських художніх форм, що і сприяло створенню візантійсько-руської мистецької традиції. Вивчення візантійських зразків і місцевих реплік було започатковано Н. Кондаковим, Д. Айналовим, В. Н. Лазарєвим, М. Макаренко, продовжене з другої половини 70-х років В. Пуцко 30. Найважливіші розробки присвячені хрестам-енколніонам, торевтиці, кам'яній пластиці тощо. Вивчалися й речі церковного вжитку: начиння, ікони, так звані корсунські ворота, які пов'язуються з "корсунською" легендою про хрещення князя Володимира Святославича 31.

26Орлов Р. С. Среднеднепровская традиция художественной металлообработки в X—XI вв. // Культура и искусство средневекового города. — Москва, 1984, с. 32—52.

27Кирпичников А. Н., Дубов И. В., Лебедев Г. С. Русь и варяги (русско-скандинавские отношения домонгольского времени) // Славяне и скандинавы. — Москва, 1986, с. 189— 297; Лебедев Г. С. Эпоха викингов в Северной

Европе. — Ленинград, 1985.

28Жарнов Ю. Женские скандинавские погребения в Гнездове // Смоленск и Гнездоно (к истории древнерусского города). — Москва, 1991, с. 200—222.

29Даркевич В. П. Светское искусство Византии. — Москва, 1975; Даркевич В. П. Художественный металл Востока VIII— XIII вв. — Москва, 1976; Маршак М. И. Серебряные сосуды X—XI вв., их значение для периодизации искусства Ирана и Средней Азии // Искусство и археология Ирана. II Всесоюз, Конф. — Москва, 1976, с. 161— 162; Маршак Б, И. К вопросу о торевтике крестоносцев // Художественные памятники и проблемы культуры Востока. — Ленинград, 1985, с. 134—151; Крамаровский М. Г. Серебро Леванта и художественный металл Северного Причерноморья XIII—XV вв. (по материалам Крыма и Кавказа) // Там само, с. 152—180; Залесская В. Н. Связи средневекового Хсрсонеса с Сирией и Малой Азией в X—XII веках // Восточное Средиземноморье и Кавказ IV—XVI вв. — Ленинград, 1988, с. 93—104.

30Пуцко В. Г. Візантійські шляхи давньоруського мистецтва// Археологія. — 1991. — № l, c. 26—41.

31Корзухина Г. Ф. О памятниках "корсунского дела" на Руси (по материалам медного литья) // ВВ. — 1959. — Т. XIV, с. 129—137.

Чимала заслуга в дослідженні емальєрної справи, черневих прикрас і окремих етапів їх розвитку належить Т. І. Макаровій 32. Сюжети на виробах з перегородчастої емалі добре вивчені Г. Н. Бочаровим, який також розглянув і візантійські прототипи давньоруських виробів 33. Він окремо проаналізував вплив мистецтва Хозарії на розвиток наремінної гарнітури Русі. Нами разом з В. Я. Петрухіним розглянуто декор степового або "тюркськоіранского" походження, у тому числі й шедевра мистецтва X ст. — окуття ритонів з Чорної Могили 34.

Вивчення пам'яток прикладного мистецтва Київської Русі неможливе без джерелознавчої бази Новгорода, особливо праць з хронології побутування окремих типів прикрас, зразків християнського мистецтва. Новгородське різьблення по дереву є не тільки прямою аналогією до виробів з Києва і Звенигорода, а й джерелом вивчення іконографії південноруських пам'яток 35. Майже не вивченим залишається процес міграції (переміщення) майстрів і артілей, але дослідники звернули увагу на ливарні форми, залишені майстром на ім'я Макосимів у Києві і Серенську 36.

Проте не всі дослідження з історії мистецтва, в яких атрибутуються археологічні знахідки, відзначаються точністю і повнотою. Так, за Г. Н. Бочаровим ритони з Чорної Могили віднесені до угорського мистецтва, хоча і, Ерделі ще в 1960 р. дійшов висновку щодо їх місцевого (давньоруського) виробництва 37. Досить ненадійними є висновки дослідників стосовно жанрової структури давньоруського мистецтва, естетики Проторенесансу, "декосмологізацїї" давньоруської символіки в працях Г. К. Вагнера 38. Важко погодитися з В. М. Василенко стосовно "місцевого вигляду" фігур тварин і людей на окутті ритона з Чорної Могили, стилістичного зв'язку останнього з фібулами русів, візантійського походження прикрас з Гнєздова, походження убору із золотими і срібними колтами з тринамистиновими скроневими кільцями від народних уборів тощо 39.

209

32Макарова Т. И. Перегородчатые эмали Древней Руси. — Москва, 1975; Макарова Т. И. Черневое дело Древней Руси. — Москва, 1986.

33Бочаров Г. Н. Русские сюжетно-орнаментные изделия с перегородчатой эмалью // Средневековое искусство. Русь. Грузия. — Москва, 1978, с. 237— 250.

34Макарова Т. И., Плетнева С. А. Пояс знатного воина из Саркела // СА. — 1983. — № 2, с. 62—87; Орлов Р. С. Развитие ювелирного ремесла Чернигова и его округи Із

X веке// Историко-археологический семинар "Чернигов и его округа в IX—XIII вв." — Чернигов, 1985, с. 52—55; Петру хин В. Я. Начало этнокультурной истории Руси IX—

XI веков. — Смоленск; Москва, 1995, с. 170—194

35Седова М. В. Ювелирные изделия Древнего Новгорода (X—XV вв.). — Москва, 1981.

36Медынцева А. А, О литейных формочках с надписями Максима // Древняя Русь и славяне. — Москва, 1978, с. 378— 382.

37Бочаров Г. Н. Художественный металл Древней Руси X — начала XIII вв. — Москва, 1984, с. 12.

38Вагнер Г, К. О декосмологизации древнерусской символики // Культурное наследие древней Руси. — Москва, 1976,

с.225—229.

39Василенко В. М. Русское прикладное искусство. — Москва, 1977.

Удругій половині XIX ст. розпочалося вивчення технології виготовлення прикрас. Після праць Б. О. Рибакова, Н, В. Риндиної, Г. Ф. Корзухіної, А. А. Коновалова, Т. А. Пушкіної, Р. С. Орлова за останні десять років з'явилося чимало праць, огляд яких зроблено Н. В. Єніосовою та Т. Г. Сарачевою за такими напрямами: методи досліджень, письмові джерела, сировинна база, інструментарій, технологія виробництва, організаційно-соціологічний аспект вивчення ювелірної справи 40. На відміну від Новгорода, в містах Південної Русі не знайдено таких важливих категорій пам'яток прикладного мистецтва, як посуд і деталі інтер'єру з дерева. Проте вивчення окремих елементів оздоблення жител за археологічними даними та зображеннями на мініатюрах рукописів дозволили M. C. Сергєєвій висловити цікаві думки щодо меблів як традиційних, так і більш комфортних, багато декорованих, запозичених з Візантії та Західної Європи 41.

Недостатньо розроблена тема давньоруського костюма і ткацтва, оздоблення тканин (вишивка, гаптування). Свого часу на перспективності розробок такого напряму наголошував П. П. Толочко 42. До нашого часу залишаються унікальними дослідження М. О. Новицької давньоруського гаптування, відомого з матеріалів розкопок 80-х років XIX ст., та вивчена нами давньоруська вишивка з розкопок на Київщині 1917 р. Крім того, в працях співробітників з історії костюма і ткацтва Державного історичного музею (Москва) М. Фехнер, Н. климової, В. Левашової та інших містяться розробки матеріалів і з України.

Виробництву художніх виробів зі скла (мозаїка, посуд, браслети), яке існувало на Русі з початку XI ст., присвячені численні статті й монографії 43. Технологію скловиробництва перейнято від візантійців, і вже за часів Ярослава Мудрого київські майстри почали виготовляти свинцево-кремнеземне скло. Звичайно місцевим майстрам легше було засвоювати простіші рецепти скломаси, але на Русі працювали також і грецькі майстри, завозилася сировина і деякі категорії виробів місцевого походження, традиційно віднесені до візантійського виробництва.

Каменерізне мистецтво, у тому числі й архітектурні деталі, за композицією і мотивами мають багато спільного з ливарними формочками для імітаційних прикрас, на що звернув увагу Б. О. Рибаков. Особливо близькі до ливарних формочок образи чернігівської скульптури 44. Дрібну пластику з каменю, переважно з християнськими сюжетами, досконало вивчено Т. В. Ніколаєвою 45.

40Ениосова Н. В., Сарачева Т. Г. Средневековое ювелирное ремесло Европы: основные аспекты в истории изучения // Древности Евразии. — Москва, 1997, с. 286—315.

210

41Сергєєва М. С. До реконструкції меблів часів Київської Русі // Археологія. — 1994. — № 1, с. 48-59.

42Толочко П. П. Про приналежність і функціональне призначення діадем і барм в Древній Русі // Археологія. — 1963.

—Т. XV, с. 145—164.

43Безбородов М. А. Стеклоделие І? Древней Руси. — Минск, 1956; Щапова Ю. Л. Стекло Киевской Руси. — Москва,

1972.

44Орлов Р. С. Белокаменная резьба древнерусского Чернигова // Проблемы археологии Южной Руси. — К., 1990, с. 28—34.

45Николаева Т. В. Древнерусская мелкая пластика из камня. XI—XV вв. — Москва, 1983.

46Ениосова Н. В., Сарачева Т. Г. Вказ. праця.

Важливому питанню структури і організації ремісничого виробництва присвячено чимало досліджень 46. Художня обробка металу, скла, кістки, каменю, дерева розвивалася в селі, в церковно-монастирських і помісничо-вотчинних господарствах. В містах існували посадські і вотчинні майстерні. У 1985 р. Б. О. Колчин нарахував понад 120 майстерень з обробки кольорових металів у 60 містах та інших пунктах, з яких виразно виділяються квартали майстерень у Вишгороді й Новогрудці, виробничий комплекс поселення Городок на Ловаті, матеріали якого опубліковані В. М. Горюновою, і майстерні Старої Ладоги (О. І. Давидан, Є. А. Рябінін). Маловивченим залишається питання про майстрів-мандрівників, з якими, можливо, пов'язаний феномен "масового виробництва" зі специфічною технікою копіювання речей. Найдосконаліші речі вироблялися в князівських (вотчинних) майстернях, початок функціонування яких можна віднести до середини X ст.

Чимало праць мистецтвознавців і археологів присвячено семантиці образів пам'яток прикладного мистецтва. За традицією, започаткованою Б. О. Рибаковим, середньовічна символіка нерідко сприймається без врахування християнської символіки чи архетипів підсвідомості, іноді як винятково язичницька, що у дійсності не відповідає сучасному рівню аналізу.

Походження давньоруського прикладного мистецтва. Пам'ятки прикладного мистецтва східних слов'ян і Русі язичницької доби відомі з другої половини XIX ст. завдяки широким археологічним дослідженням дружинних курганів, знахідок скарбів прикрас. Джерелознавча база пізніше розширилася за рахунок сільських могильників, культурного шару давньоруських міст, особливо Києва, Чернігова, Галича, Райковецького городища та ін. Ці пам'ятки майже століття вивчаються за методом конкретно-історичних досліджень, серед яких почесне місце посідають стилістичний аналіз, семіотика функції речей, їх образний зміст.

Зазначимо, що поняття повсякденності, речового світу середньовічної людини, пов'язані з проблемою історичного синтезу, охоплюють усе життєве середовище людини, єдність символічного і практичного статусу речей 47. Вивчення середньовічної ментальності привело дослідників до висновку, що міф, ритуал, костюм, житло, економічні й соціальні інститути суспільства тощо становлять єдину семіотичну систему. Речі, які традиційно відносяться до прикладного мистецтва — прикраси, амулети, вишивки і тому подібне мають високий семіотичний зміст з нечітким розподіленням на "духовне" і "матеріальне" 48.

Зважаючи на сказане, стає зрозумілим, що термін "прикладне", або "вжиткове", мистецтво Русі є дуже нечітким, який майже не визначає дійсний статус речей. Справді, до якого виду мистецтва можна віднести різьблені деталі дерев'яних споруд Києва X ст. або чернігівське різьблення по каменю XII ст. — до архітектури чи прикладного мистецтва? Так само стосовно творів релігійного мистецтва — хрестів-енколпіонів, образків, іконок, підвісок тощо 49.

Період язичницької Русі — епоха панування прикладного мистецтва або художнього ремесла, як його називають археологи, підкреслюючи особливу естетичну функцію створених речей. Проблеми духовної культури Русі були предметом дослідження вчених, які, за виразом Л. П. Карсавіна, "Вміли жити в минулому", тобто були дійсно істориками