Ист. укр. культ. Т.2
..pdf
ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ
Том 2 (Українська культура XIII — першої половини XVII століть)
КИЇВ — 2001
ЗМІСТ
Розділ 1. ПЕРЕДУМОВИ Й ОСНОВНІ НАПРЯМИ РОЗВИТКУ КУЛЬТУРИ
1.1. Природа і люди. Етнічна територія |
С. 7 |
Природне середовище та його зміни. П. І. Штойко. Формування західної межі української етнічної території. Я. Д. Ісаєвич. Колонізація Слобожанщини в XVI — XVIII ст. і формування східної межі української етнічної території. С. А. Макарчук. Українська колонізація нижньої Наддніпрянщини та Причорномор’я. С. А. Макарчук. Етнічні та релігійні меншини. С. А. Макарчук.
1.2. Державність і культура |
С. 20 |
Князівства першої половини XIII ст. Я. Д. Ісаєвич. Князівства післямонгольського часу. Я. Д. Ісаєвич. Велике князівство Литовське та його васали. Я. Б. Книш. Дипломатія княжої доби. Я. Б. Книш. У складі Литовського князівства: 1471 — 1569 рр. Я. Д. Ісаєвич. Люблінська унія та її наслідки. Я. Д. Ісаєвич. Козацька республіка. Я. Д. Ісаєвич.
1.3. Виробнича культура: світоглядні аспекти, обряди та ритуали |
С. 43 |
|
|
Аграрна народно-традиційна культура. С. П. Павлюк. Ремесла і промисли. В. Г. Балушок. Цехові |
|
|
об’єднання. В. Г. Балушок. Торгівля і торговельні шляхи. Л. В. Войтович. |
|
1.4. Військо і військова організація |
С. 67 |
|
Військо княжої доби. Л. В. Войтович. Зміни у військовій організації. Л. В. Войтович. Козацьке військо. Л. В. Войтович. Озброєння. Л. В. Войтович. Оборонне будівництво. Л. В. Войтович. Воєнна тактика. Мистецтво бою. Л. В. Войтович. Військо ординців. А. В, Войтович. Обряди та звичаї запорозьких козаків. В. Г. Балушок.
1.5. Культура побуту |
С. 83 |
Типи поселень. В. Г. Оприск. Народне будівництво. А. Д. Данилюк. Хата: обрядовість, семантика житла. А. Д. Данилюк. Господарські будівлі. А. Д. Данилюк. Одяг. Г. Г. Стельмащук. Харчування: їжа, начиння, звичаї. В. Г. Балушок.
2
1.6. Сімейний побут. Становище жінки (Я. Д. Ісаєвич, О. Р. Федорів) |
С. 106 |
Родинні відносини в XIII — XV ст. Історичні джерела про українську сім’ю XVI — першої половини XVII ст. Відносини в сім’ї. Українська жінка в сім’ї та суспільстві. Придане. Віно. О. Р. Федорів. Становище вдови. Невістка в сім’ї. Розлучення.
1.7. Сільська громада та громадський побут |
С. 121 |
|
|
Структура і функції громади. Громада в обрядовості. Дозвілля. Г. Й. Горинь. Молодіжні громади й |
|
|
ініціації на селі. В. Г. Балушок. |
|
1.8. Міста та міська обрядовість |
С. 130 |
|
Міста та їхнє населення. Л. В. Войтович. Міське право й економіка. Л. В. Войтович. Специфіка міст окремих регіонів. Л. В. Войтович. Святково-обрядова культура міського населення. В. Г. Балушок.
1.9. Світогляд. Традиційні знання |
С. 141 |
Світогляд: дохристиянські і християнські елементи. Я. Д. Ісаевич. Есхатологічні уявлення. Я. Д. Ісаєвич. Традиційні знання українців. С. П. Павлюк. Семіотика середньовічного і ранньомодерного мислення. Р. Й. Голик.
1.10. Мовний код культури (Я. Д. Ісаевич) |
С. 156 |
Виникнення і розвиток української мови. Багатомовність середньовічної культури. Мова друкованих видань.
Розділ 2. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА XIII — ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XV ст.
2.1. Загальна характеристика періоду (Я. Д. Ісаєвич) |
С. 170 |
Княжа доба. Київ, Київське, Чернігівське і Переяславське князівства. Галицько-Волинське князівство: перші кроки. Галицько-Волинське князівство після навали Батия. Україна наприкінці XIV
— в першій половині XV ст.
2.2. Осередки культури |
С. 184 |
Княжі та боярські двори. Митрополія й єпископії. Я. Д. Ісаєвич. Монастирі. І. З. Мицько. Міста і села.
Я. Д. Ісаєвич.
2.3. Освіта, книгописання, книгозбірні (М. Б. Боянівська) |
С. |
202 |
|
|
Освіта. Репертуар рукописної книжки. Замовники і переписувачі книжок. Книжковий обмін. |
||
|
Книгозбірні. |
|
|
2.4. Архітектура і будівництво (В. С. Александрович) |
С. |
215 |
|
Містобудівельні програми XIII ст. Храми XIII ст. Оборонне будівництво XIV — XV ст. Сакральне будівництво XIV — XV ст.
2.5. Образотворче та декоративно-ужиткове мистецтво (В. С. Александрович) |
С. 230 |
|
|
Монументальне малярство. Ікони. Книжкова мініатюра. Скульптура та різьблення. Декоративно- |
|
|
ужиткове мистецтво. |
|
2.6. Література пізнього середньовіччя |
С. 249 |
|
Галицько-Волинський літопис. Б. С. Криса, Я. Д. Ісаєвич. Література післямонгольського часу. Ю. В. Пелешенко. Переклади і переробки. Ю. В. Пелешенко. Другий південнослов’янський вплив. "Плетіння
словес". Ю. В. Пелешенко. |
|
2.7. Пісенний фольклор і музичне мистецтво. (Ю. П. Ясіновський) |
С. 268 |
3
Пісенний фольклор. Побутова музика, музичні інструменти. Епічні жанри. Церковний спів. Дзвонарське мистецтво.
2.8. Наукові знання та філософські уявлення (І. В. Паславський) |
С. 278 |
Наука. Філософська культура.
Розділ 3. КУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XV — ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVI ст.
3.1. Загальна характеристика періоду (Я. Д. Ісаєвич) |
С. |
294 |
|
3.2. Політична культура еліт (Н. М. Яковенко) |
С. |
300 |
|
|
Формування шляхти та її статус. Шляхта і магнати Галичини. Князі та шляхта Волині й Київщини. |
||
3.3. Єретичні течії (В. І. Любащенко) |
С. |
312 |
|
|
Ранні єресі та їх відгомін. Київські єретики другої половини XV ст. Феодосій Косой та феодосіани. |
||
3.4. Освіта і книгописання (М. Б. Боянівська) |
С. |
322 |
|
|
Православні і католицькі школи. Рукописна книга та її репертуар. Переписувачі й власники книг. |
|
|
3.5. Перша друкована книжка українського автора (Я. Д. Ісаєвич) |
С. |
334 |
|
|
Юрій Дрогобич — типовий середньовічний вчений. Друкований трактат Юрія Дрогобича. |
|
|
3.6. Початки кириличного друкарства (Я. Д. Ісаєвич) |
С. |
340 |
|
|
Друкарня Ш.Фіоля. Франциск Скорина та його послідовники. |
|
|
3.7. Архітектура та будівництво (В. С. Александрович) |
С. |
352 |
|
|
Забудова міст. Оборонні споруди. Архітектура православних храмів. Пізня ґотика. |
|
|
3.8. Образотворче і декоративно-ужиткове мистецтво (В. С. Александрович) |
С. |
360 |
|
|
Малярські осередки. Монументальне малярство. Іконопис. Книжкова мініатюра. Скульптура. |
||
|
Декоративно-ужиткове мистецтво. |
|
|
3.9. Література (Б. С. Криса) |
С. |
376 |
|
|
Літописання. Оригінальна і перекладна література XV ст. Латиномовні автори. |
|
|
3.10. Зародки театру: ігри й обряди, скоморохи, літургійне дійство (Р. Я. Пилипчук) С. 382
Театральні елементи в обрядовій практиці. Скоморохи. Літургійне дійство.
3.11. Музика (Ю. П. Ясіновський) |
С. |
391 |
|
|
Інструментальна музика. Пісенний фольклор. Церковна музика. |
|
|
3.12. Філософська та науково-природнича думка (І. В. Паславський) |
С. |
396 |
|
Філософські аспекти перекладної літератури. Природничі знання в перекладній літературі. Київський гурток книжників.
4
Розділ 4. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА НА ПЕРЕЛОМІ (ДРУГА ПОЛОВИНА XV— ПЕРША ПОЛОВИНА XVII ст.). КУЛЬТУРНО-НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ
4.1. Загальна характеристика періоду (Я. Д. Ісаєвич) |
С. |
405 |
|
4.2. Політична культура суспільства (П. М. Сас) |
С. |
409 |
|
|
Політична свідомість української шляхти. "Руський народ". Політична культура козацтва. Проекти |
||
|
політичних реформ. |
|
|
4.3. Реформаційний рух (В. І. Любащенко) |
С. |
417 |
|
|
Кальвінізм в Україні. Антитринітарії. |
|
|
4.4. Реформа "грецької" церкви: унія, оновлення православ’я (Н. М. Яковенко) |
С. |
430 |
|
Пошуки шляхів релігійного порозуміння. Два собори в Бересті. Словесна війна. Силові конфлікти "Русі з Руссю". Єзуїтське місіонерство і ворожість до "ляхів". Шляхта й міщанство в обороні православ’я. Від висвячення митрополита під охороною козацької шаблі до легалізації православної митрополії (1620 — 1632). Реформи Петра Могили.
4.5. Осередки культури при магнатських і шляхетських дворах. Острозька академія (І. З. Мицько) С. 454
Літературно-перекладацький гурток князя Андрія Курбського в Миляновичах. Острозька слов’яно- греко-латинська академія.
4.6. Братства та їхні школи. Шкільництво уніатів (Я. Д. Ісаєвич) |
С. |
471 |
|
|
Виникнення перших братств. Громадсько-політична діяльність братств. Львівська братська школа. |
||
|
Дальше поширення братських шкіл. Унійні школи. |
|
|
4.7. Києво-Могилянський колегіум (Я. Д. Ісаєвич) |
С. |
484 |
|
|
Від братської школи до академії. Структура і програма Києво-Могилянського колегіуму. |
|
|
4.8. Протестантські і католицькі школи. Замойська академія (H. M. Яковенко) |
С. |
494 |
|
|
Гуманістична освіта. Протестантські школи. Єзуїтські колегіуми. Замойська академія. |
|
|
4.9. Книгописання (М. Б. Боянівська) |
С. |
510 |
|
|
Книгописні осередки. Книгозбірні. Переписувачі та замовники книжок. Книжковий обмін. |
|
|
4.10. Виникнення та розвиток друкарства в Україні (Я. Д. Ісаєвич) |
С. |
526 |
|
Львівська друкарня Івана Федорова. Видавнича діяльність князя Острозького. Друкарні Львівського братства та Києво-Печерської лаври. Латинсько-польське книговидання. Друкарство другої чверті XVIII ст. Книговидання України: успіхи і проблеми.
4.11. Архітектура та містобудування (В. С. Александрович) |
С. |
540 |
|
|
Архітектура. Містобудування. Замки та укріплені монастирі. Житлове будівництво в містах. |
||
|
Муровані та дерев’яні церкви. Сакральне будівництво католиків, євреїв, мусульман. |
|
|
4.12. Образотворче і декоративно-ужиткове мистецтво (В. С. Александрович) |
С. |
552 |
|
|
Монументальне малярство. Іконопис. Світське портретне малярство. Мініатюра в рукописній книзі. |
||
|
Книжкова гравюра. Скульптура. Декоративно-ужиткове мистецтво. |
|
|
4.13. Літературна творчість (Б. С. Криса) |
С. |
582 |
|
|
Іван Вишенський та його опоненти. Полемічна проза. Поезія. Латиномовна і польськомовна |
||
|
творчість. |
|
|
4.14. Театр: текст і дійство (Р. Я. Пилипчук) |
С. |
601 |
|
Шкільний і народно-містеріальний театр. Шкільні декламації. Містерія. Ярмаркові вистави. Інтермедії. Фарс. Вертеп.
5
4.15. Музика |
С. 610 |
Інструментальна музика. Ю. П. Ясіновський. Ірмолой та ірмолойний спів. Ю. П. Ясіновський. Шляхи відродження. О. С. Цалай-Якименко. Оновлення традиційного мистецтва ірмолойного співу в монастирських центрах. Освоєння латинських концертних форм хорового співу. Київська школа музики. Київська нотація. Навчальні посібники. Київське пініє. Київські співаки. О. С. Цалай-Якименко.
4.16. Наукові знання (І. В. Паславський) |
С. |
636 |
|
|
Граматика. Риторика. Діалектика. Математика. Астрономія. |
|
|
4.17. Розвиток філософської думки (І. В. Паславський) |
С. |
650 |
|
|
Джерела та шляхи поширення філософських ідей. Аскетично-споглядальна течія. Ренесансно- |
||
|
гуманістичні тенденції. |
|
|
4.18. Історична думка (П. М. Сас) |
С. |
662 |
|
Історичне мислення. Історичне осмислення спадщини Київської Русі. Питання етногенезу. Від "Русі" до "України".
Післямова (Я. Д. Ісаєвич) |
С. 674 |
Додатки
1. Державні утворення на українських і суміжних з ними землях та їхні правителі XIII —
першої половини XVII ст. (Л. В. Войтович) |
С. 682 |
2. Козацькі вожді, гетьмани, кошові (Р. Й. Голик, Н. В. Пікулик, Ю. П. Ясіновський) С. 704
Бібліографія |
С. |
706 |
Список скорочень |
С. |
715 |
ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ. У П’ЯТИ ТОМАХ. ТОМ 2 (Українська культура XIII — першої половини XVII століть). Київ, "Наукова думка", 2001
У другому томі "Історії української культури" висвітлюється розвиток освіти, мистецтва і літератури, стан наукових знань в Україні впродовж XIII — першої половини XVII ст. Окремі розділи присвячено рукописній книзі, виникненню і поширенню друкарства. Схарактеризовано культурно-національне відродження кінця XVI — першої половини XVII ст., розглядаються ренесансні явища в культурному житті і процес формування культури бароко. Визначено місце України в міжнародних культурних зв’язках, внесок українського народу в скарбницю світової культури.
6
Автори другого тому: АЛЕКСАНДРОВИЧ В. С, БАЛУШОК В. Г., БОЯНІВСЬКА М. Б., ВОЙТОВИЧ Л. В., ГОЛИК Р. Й., ГОРИНЬ Г. Й., ДАНИЛЮК А. Д, ІСАЄВИЧ Я. Д, КНИШ Я. Б., КРИСА Б. С., ЛЮБАЩЕНКО В. І., МАКАРЧУК С. А., МИЦЬКО І. З., ОПРИСК В. Г., ПАВЛЮК С. П., ПАСЛАВСЬКИЙ І. В., ПЕЛЕШЕНКО Ю. В., ПИЛИПЧУК Р. Я., ПІКУЛИК Н. В., САС П. М., СТЕЛЬМАЩУК Г. Г., ЦАЛАЙ-ЯКИМЕНКО О. С, ФЕДОРІВ О. Р., ШТОЙКО П. І., ЯКОВЕНКО Н. М., ЯСІНОВСЬКИЙ Ю. П.
7
1.1. Природа і люди. Етнічна територія
Природне середовище та його зміни. З часу появи на Землі людина є частиною природи і перебуває в постійному взаємозв’язку з природним середовищем. Проте її діяльність, спрямована на використання природних ресурсів, неминуче вносила зміни у довкілля, порушувала його рівновагу.
Докладаючи значних зусиль, український народ утверджувався на своїй землі як мирний землероб. Найістотнішою рисою географічного положення прабатьківщини українців, як і сучасної України, було розташування її на межі степів і зони лісостепу та лісів. Наддніпрянщина стала колискою українського народу, вздовж Дніпра та інших рік, більших і менших, пролягали торговельні шляхи, зростало населення, виникали міста.
Найвідкритішим, без чітких фізико-географічних меж, було пограниччя на сході й південному сході. Цим широким коридором неодноразово прямували кочові народи зі сходу на захід. Послаблення зв’язків лісостепу й Полісся з Кримом і Чорним морем з XII
—XIII ст. загальмувало також торгову комунікацію з Кавказом, Малою Азією, Балканами, середземноморськими країнами. Кочові племена затримали причорноморську колонізацію українців, відсікли від степу на континентальний простір — у ліс та лісостеп. Кордони України, за невеликим виїмком Карпат на заході і поліських боліт на півночі, не творили надійного захисту від ворожих нападів.
Найбільші і найдавніші скупчення поселень зосереджувалися на межі лісової і лісостепової смуг, насамперед на землях Галичини, Волині, Київщини і Чернігівщини. Поліські ліси мають малородючий ґрунт, хліборобство не давало великих прибутків, торгові шляхи оминали цю територію з півдня. Зате життя тут було спокійне, у віковічних пущах можна було надійніше перечекати часи лихоліть. Більшість населення Полісся займалося рибальством, полюванням, різними лісовими промислами.
Межа зони лісів (Полісся) і лісостепу проходить лінією поселень: ВолодимирВолинський — Луцьк — Рівне — Шепетівка — Полонне — Чуднів — Житомир — Корнин — Київ — Ніжин — Батурин — Кролевець — північніше Глухова. Краєвид поліських ландшафтів характеризується низовинним рельєфом, широкими річковими (майже скрізь заболоченими) долинами, пануванням дерново-підзолистих, а в низовинах
—болотних ґрунтів, які виникли на піщаному субстраті. Землеробське використання території ускладнене великим різноманіттям природно-територіальних комплексів. Домінуючими були соснові ліси з домішкою широколистих порід (переважно дубовососнові). Рівнинний, знижений рельєф, достатня кількість опадів сприяли зволоженню і заболоченню, рівень ґрунтових вод завжди був високий. Літо тепле і вологе, зима м’яка і лагідна, небо взимку часто хмарне.
Серед рівнинних територій України Полісся є найзволоженішим атмосферними опадами (600 — 700 мм в рік), рясні дощі та зливи припадають на початок і середину літа (червень і липень). Незважаючи на велику кількість опадів, тут іноді спостерігаються періодичні ґрунтові посухи. Вони спричинені властивостями піщаних ґрунтів, що погано затримують і не накопичують вологи. Навесні тепла погода часто змінюється холодною, через те весна затяжна. Іноді значні зниження температури у квітні і травні негативно впливають на розвиток сільськогосподарських культур. Літо тепле, дощове з грозами. Осінь суха і тепла, наприкінці жовтня дощова. Зима з частими відлигами, м’яка та хмарна. В лісовій смузі густа річкова мережа, чимало боліт, особливо низинних, які живляться річковими водами. Дерновопідзолисті ґрунти сформувалися на вододільних і привододільних місцевостях, складені супіщаними водно-льодовиковими та льодовиковими відкладами. На них навесні й восени часто вимокають озимі посіви; ярі
можна посіяти не завжди вчасно. Заплави віддавна відводять під сіножаті.
8
Найродючішими ґрунтами на Поліссі є дерново-карбонатні, сірі лісові та опідзолені чорноземи, які виникли на продуктах вивітрювання крейдових мергелів і крейди (південнозахідна частина Волинського Полісся); цей фактор справив неабиякий вплив на густоту поселень.
Північна частина лісостепу багато в чому була подібна до Полісся, південна — до степу. Причорноморська степова Україна має найкращі чорноземи з буйною рослинністю і різноманітною фауною, з найбільшою кількістю тепла. Річок дуже мало, а великі ріки є лише транзитними. У степових низовинах (подах) з періодично проливним режимом сформувалися солонці та солончаки (як наслідок вторинного засолення ґрунтів). Домінують багаторічні ксерофільні злаки, а різнотрав’я не має такого поширення. В південній частині степу, в степових фітоценозах більше ефемерів, полину, галофітної рослинності. В північній частині степу в XII — XVII ст. панували різнотравно-типчаково- ковилові степи; в центральній частині зони найпоширенішими були типчаково-ковилові, а
впівденній — розріджені типчаково-ковилові та полиновотипчакові степи.
Уландшафтній структурі переважають вододільно-рівнинні, терасові, заплавні, придолинні яружно-балкові місцевості. Клімат степу має різкіше виявлені ознаки континентальності: літо гаряче і посушливе, зима малосніжна, холодна.
Орні поля займали у цій степовій зоні дуже незначну частину території, ймовірно не більш як 1 — 2 % 1.
1 Кириков С.В. Человек и природа степной зоны (конец X — середина XIX в. Европейская часть
СССР). — Москва, 1983. — С. 24.
Переважали трав’янисті степи. Трави і степові кущі (найвідоміший — степова вишня) вкривали понад 90 % території степу півдня України. Подекуди зустрічалися ліси вже в першій половині XVII ст. У природному стані вони поширювалися в надзаплавних терасах, заплавах рік, пісках, ярково-балковій мережі в північній та центральній смузі степового Причорномор’я. Найбільші лісові масиви простягалися вздовж р. Самара (до впадіння в Дніпро); це так звані чорні ліси представлені липою, ясенем, кленом, грушею, яблунею; подекуди зустрічалися березові та соснові ліси, дубове рідколісся. На заплавах і нижніх терасах — луки і заплавні озера, болота й чагарники.
Наявність цілинних трав’янистих степів і степових чагарників створювала умови для поширення багатьох видів тварин у степовій зоні Східної Європи. У степах зустрічалися великі стада оленів, лосів, козуль, кабанів, диких коней табунами по кілька десятків голів; поблизу східних кордонів зустрічалися зубри, ведмеді; багато лисиць (чорних, правда, вже не було). Випас домашньої худоби, без сумніву, вплинув на степові ценози, але був помірним. Найцінніші звірі винищувалися, особливо копитні й хутрові, оскільки люди вже використовували вогнепальну зброю.
Вплив землекористування на природу історично диференційований у відповідності з переважаючими системами землеробства. Застосування парів (на яких випасалась худоба) у трипільній системі землеробства, наприклад, фактично залишає найбільші можливості для підтримки високого рівня ґрунтової родючості при екстенсивних формах землекористування. Разом із землеробством розвивалося скотарство (розводили коней і велику рогату худобу, свиней, овець), мисливство (існували спеціальні групи селян — ловці, стрільці, бобровники, сокільники); бортництво (мед частково, а віск — майже весь йшов на експорт); рибальство (рибу ловили в річках, ставках, озерах; розводили мальків у саджавках). З дерева, крім дьогтю, смоли, виробляли клепки (для бочок) і ванчос (для кораблів та ін.). Неторканих лісів ставало дедалі менше, вони поступово вирубувалися на будівельний матеріал і для опалення, дрова для винокурень і поташних заводів. Однак первинних лісів і цілинних степів було багато, особливо в південній смузі лісостепу. Тут
9
водилися зубри, олені, річкові бобри, лісові й кам’яні куниці, перев’язки, лисиці, ведмеді, дрофи, стрепети, зайці, білки, байбаки, хом’яки, вовки, кабани, тури, дикі коні-тарпани. М’ясо мисливці в’ялили або солили; на гусей і лебедів полювали з соколами. Хутром і шкірами розплачувалися за товари, платили данину, використовували їх як нагороди і символи багатства. Освоєння земель йшло за слідами хутрових звірів, ловчих птахів. Полювання і бджільництво розвивалося повсюдно. Лісостеп у центральній і південній частинах був малолюдним, рілля там займала незначну частку.
Знищення тварин насамперед відбувалося в густозаселених районах північного лісостепу і південного Полісся. Княжі бобрівники XIII — XVII ст. ловили їх на всій території уділу. Ще в першій половині XVI ст. лісостеп Наддніпрянщини і Полісся мав мало орних земель; був слабо заселеним. Обширні незаселені землі простягалися на південь від Бара і південний схід від Брацлава. Зернові висівали за принципом займанщини — хто де хотів і наїздом. Наприкінці XVI ст. землі з лісами, пущами, луками, рудами і ловами, з ріллею віддавалися власникові. Не збереглось джерел про колишнє співвідношення орних земель, степів, лісів та інших угідь навіть в лісостепу чи лісових зонах. Але можемо висунути припущення, що частка ріллі була значно меншою, ніж степів і лісів. Інша справа, що орні землі наприкінці XVI ст. зросли у декілька разів порівняно з початком століття. Степової цілини в лісостеповій зоні було ще багато, і людина поступово заторкувала степ.
Степи використовувалися, в основному, для випасу худоби, який ще не спричиняв дегресії. Вони перетворювалися на ріллю повільно. Із зростанням населення лісостепу ліси вирубувалися дедалі більше.
Тваринний світ як найдинамічніший компонент ландшафту зазнавав великих змін у видовому складі й чисельності популяції. Деякі види тварин були знищені назавжди.
Ділянки ріллі, на відміну від тих, які з’явилися внаслідок підсіки, були відносно стабільними, їхні межі, як правило, збігалися з природними. З переходом до орного землеробства і з розвитком ремесла та промислів вплив людини на природу виступає як фактор розвитку ландшафту, розширює можливості людей у боротьбі за існування. Водночас і залежність людини від природи була в давнину значно більшою, ніж пізніше. Наслідком стихійних лих — таких як посухи, повені, непередбачувані коливання температур, пошестей людей і худоби — були порівняно часті голодні роки. Слід також мати на увазі, що з XIII до початку XVIII ст. клімат змінювався на холодніший, однак на цьому тлі з середини XV до середини XVI ст. спостерігалося відносне потепління 2.
Іноземні мандрівники часто перебільшували суворість клімату України. Навіть Боплан, назагал об’єктивний, пише про загибель або каліцтво багатьох людей через мороз "не менш пекучий і по-руйнівному всесильніший, ніж вогонь" 3. Однак дуже поширеними були і захоплені описи незвичайного багатства української природи. М.Ґруневеґ дивувався благодатністю околиць Львова. Поема С. Ф. Кльоновича "Роксоланія" оспівує щедрість полів, пасовиськ і лісів українських земель 4. Починається вона так:
"Музи, співайте про те, які пастовні в русів розкішні, Села щедротні які в цій благодатній землі.
І про плодющі лани, багаті дарами, Церери, — Землю, що родить завжди над сподівання людські. Також і слабу лісів оспівайте, пресвітлі богині, В тій-бо країні ліси всяке багатство дають".
2 XIVе et XVе siécles: crises et genéses. Sous la direction de Jean Favier. — Paris, 1996. — P. 157.
3 Боплан Г.Л. де. Опис України. — Київ, 1990. — C. 93, 95.
4 Кльонович С.Ф. Роксоланія: Пер. з лат. М.Білика. — Київ, 1987. — С. 9.
10
Здається, що враження від багатства деяких регіонів переносили на всі землі України. Проте реґіони України, як ми бачили, належали до різних природно-кліматичних зон і відповідно взаємодія людини з природою в кожній з цих зон мала свої особливості. На Поліссі впродовж тривалого часу зберігалися традиційні форми, які значною мірою полягали в пристосуванні людей до природних умов. У степах об’єктом господарювання ставали лише окремі ділянки. В цілому, з вдосконаленням виробництва залежність людей від природно-географічних умов зменшувалася. Меншою, ніж у селах, вона була в містах, особливо великих. Найінтенсивніше втручання людини в природне середовище характерне для лісостепової частини України, де кількість орної землі та культивованих лук постійно зростала за рахунок лісів. У всіх реґіонах відбувалося поступове збіднення природних ресурсів, однак цей процес на той час ще не набрав загрозливого для екологічної рівноваги характеру.
Формування західної межі української етнічної території. Як осілий землеробський народ українці з давніх давен проживали на тій території, де їх або їхніх прямих предків фіксує писана історія. Факт безперервності існування українського етносу безперечний, незважаючи на зміни самоназви або назв, під якими цей етнос був відомий сусіднім народам. Не торкаючись тут питання про первісне значення слова "русь", слід підкреслити, що наприкінці XII — на початку XIII ст. під "руссю" розуміли корінне східнослов’янське населення всіх князівств Київської Русі. Варто наголосити, що спершу, в тому числі й в XIII ст., слово "русь" означало не територію, а людську спільноту. Ця словоформа була збірним іменником множини, натомість для позначення однієї людини вживалася похідна від збірної назви форма однини "русин" (подібно до того, як "литва" була збірною назвою литовців, а одну людину називали "литвином"; аналогічні утворення: "чудь" — "чудин", "мордва" — "мордвин"). Для означення території та держави вживалося поняття "Руська земля", і лише згодом слово "Русь" набуло територіального значення. До речі, у часи, коли слово "русь" могло означати як територію, так і людей, спостерігаються окремі випадки зворотного поширення значення поняття "Руська земля": вислів "прийшла руська земля" міг означати, що прийшли воїни-русини, люди з Руської землі. Форма множини "русини" відносно пізня; в численних документах кінця XVI — початку XVII ст. для позначення українців вживається слово "русь" 5. Якщо стосовно українців і білорусів від збірної назви "русь" утворився іменник "русин", то стосовно росіян стала вживатися як етнонім прикметникова форма "русский". На Закарпатті та частково Прикарпатті як синонім до слова "русин" увійшла до вжитку також форма "руснак". У латиномовних трактатах і літературі Україну інколи називали запозиченою з античних джерел назвою "Роксоланія". Себастіян Фабіян Кльонович, який наприкінці XVI ст. жив у Львові, включав до неї землі від Замостя, Холма та Перемишля до Київщини, де мешкають руси. Як видно із названих у тексті місцевостей, у це поняття він включав українців, але не білорусів. З часом, коли козаки почали відігравати особливо активну роль у житті українського народу і саме через них уособлювалися характерні риси всіх українців, український народ почали називати "козацькою нацією". Важливо відзначити, що, за твердженням іноземних авторів того часу, козаки і русини (Rutheni) — це той самий народ, що проживає від Карпат до чорноморських степів і Дону. Один з них писав, що "козацька Україна є частиною руської нації, яка простягається за Львів", що руська нація є "на Україні козацькій, на Підляшші, в Галичині, Поділлі, Волині, Сіверській Україні", що русини Львова і сусідніх міст "належать до тієї самої нації, що козаки" 6.