Ист. укр. культ. Т.2

191

було створено єпископії в Кам’янці, Луцьку, Києві, а з 1414 р. центром митрополії став Львів. Поширенням католицизму займались також домініканські та францисканські монастирі, засновані у найбільших міських центрах Галичини й Поділля.

Активно розвивалося церковне життя вірмен-монофізитів. Вірменські громади Криму підпорядковувались єпископії в Кафі (заснованій не пізніше 1316 р.), вірмени Галичини й Поділля — львівській єпископії (розгорнула свою діяльність з середини XIV ст.; кафедральний собор збудовано в 1356 — 1363 рр.). Спроба вірменських василіян-уніатів запровадити унію серед вірменської монофізитської спільноти не вдалася 17. Вірменські єпископи були духовною владою для вірменської меншини, католицькі — для католиків, якими спершу були німецькі колоністи — міщани, пізніше — переважно польські шляхтичі й міщани. Однак великі земельні маєтки, зв’язки католицьких єпископів із світськими можновладцями, входження їх до королівської ради і сенату — все це давало їм великі, непропорційні до кількості віруючих, впливи на адміністрацію українських земель.

Духовним владикою переважної більшості населення краю залишався київський митрополит. У часи політичного роздроблення митрополія сприяла зв’язкам між землями і князівствами, збереженню культурної спадщини давнього Києва. Турбота про долю цієї спадщини стала ще важливішою, коли українські землі було розділено між державами, володарі яких належали до інших релігій та культурно-освітніх традицій. Розглядаючи діяльність православної церкви у складні для неї століття, історики часто зосереджують увагу на темних сторонах церковного життя, проте, попри життєві випробування, церква зрештою не піддалась на асиміляційний натиск, зберегла як свої структури, так і ті духовні ресурси, що уможливили спершу виживання в несприятливих умовах, а згодом і релігійно-культурне відродження.

Монастирі. Митрополія і єпископії були основними ланками організаційної структури церкви, однак осередками християнської духовності стали в першу чергу монастирі.

На формування засад монастирського життя на Русі величезний вплив справили монастирі Греції, особливо монастирі Афону. Саме там засновник Києво-Печерського монастиря Антоній прийняв монаший постриг. Відвідували Афон українці і пізніше. Так, зберігся уривок опису подорожі києво-печерського монаха Досифея, який помер 1219 р. 18

17Obertyński Z, Unia florencka polskich Ormian // Historia Kościoła w Polsce. — 1974. — S. 191 — 194.

18Православная богословская энциклопедия. — Петроград, 1904. — T. 5. — C. 28.

Унікальне місце поміж монастирями Русі належало саме Києво-Печерському, що згодом отримав статус лаври. Це зумовлюється багатьма причинами: Печерський монастир був найбільшим, серед його ченців були найвизначніші релігійні письменники, подвижники, уславлені побожним життям і визнані пізніше святими. Оскільки про жоден інший монастир ми не маємо таких подробиць щодо організації монастирського побуту і форм духовного життя монахів, то на підставі Києво-Печерського Патерика часто роблять висновки про чернече життя взагалі. Це слушно лише до певної міри, оскільки численні малі монастирі, зокрема ті, що були приватними фундаціями князів, бояр або міщан, мали свої специфічні особливості.

Авторитет Києво-Печерського монастиря значною мірою ґрунтувався на пошані до його засновників Антонія і Феодосія і наступних поколінь монахів, які здобули повагу побожним життям. До монастиря вступали люди різних станів, в тому числі князівського і

192

боярського походження. Тут практикувався і постриг у велику схиму в передчутті смерті. Спільні праця, молитва і трапеза були обов’язковими ознаками монастирського життя, однак повної спільності майна, як того вимагав, наприклад, студитський статут, запровадити не вдалося.

Монахи не тільки працювали, щоб утримувати себе, а й виготовляли речі на продаж: шили взуття, копіювали книги, малювали ікони. У допомозі бідним і лікуванні хворих монахи служили прикладом для інших, але головним для себе вважали не служіння суспільству, а побожність, дотримання молитовного статуту.

Печерських монахів часто запрошували на визначні церковні посади. Так, ще на початку XIII ст. Симон став настоятелем Богородичного монастиря і єпископом у Владимирі, Пахомій — ігуменом Святопетровського монастиря в Ростові.

Особливо сприяло популярності монастиря створення в 20-х рр. XIII ст. першої редакції Патерика — збірки житій печерських отців. Першим його начерком було листування монаха Полікарпа з колишнім монахом Симоном, який став на той час єпископом у Владимир!. Полікарп висловив бажання стати ігуменом чи єпископом і поскаржився, що в монастирі його не поважають. Симон гостро засудив Полікарпа за брак християнського смирення і недостатню пошану до святості монастиря. Щоби довести значення і славу обителі, Симон навів кілька житій монахів. Пізніше сам Полікарп збагатив текст ще кількома житіями, вмістивши на початку твору лист до настоятеля лаври

Акиндина. Листування Полікарпа з Симоном, до якого було додано написане Нестором житіє Феодосія та деякі інші матеріали, стало основою Києво-Печерського Патерика, що містив, поряд із записом легенд, чимало подробиць про життя в монастирі від його заснування до початку XIII ст. Першу редакцію Патерика як зведеної пам’ятки було завершено 1406 р. з ініціативи єпископа тверського Акакія. В самому Печерському монастирі його клірик Касіян здійснив дві редакції — 1460 р., присвячену колишньому київському намісникові Акакію, і остаточну 1462 р.

Після Батиєвої навали лавра продовжувала діяти, і лише черговий удар, завданий 1416 р. військом хана Едігея, перетворив монастирські будівлі на руїни. До відбудови монастиря і Успенського собору багато зусиль доклав князь Семен Олелькович (1454 — 1470). 1482 р. монастир був знову зруйнований і пограбований військом кримського хана Менглі-Гірея. Нове запустіння тривало аж до відбудовних праць, здійснених завдяки допомозі князів Острозьких.

Монастирі засновувалися, як правило, в містах або поблизу міст. Але місцем для монастиря могла обиратися й далека від міських осередків місцина, якщо вона була пов’язана з житієм святого. Прикладом тут може бути монастир на р. Альті, на місці загибелі князя Бориса.

Найбільшим в Україні осередком монастирського життя був Київ. Крім Печерського, великий авторитет мали київські монастирі Михайлівський ("Золотоверхий"), Софійський, Видубицький, Кирилівський, Флора і Лавра, Межигірський святого Спаса, Гнилецький Пречистенський. Археологічні дослідження виявили у Києві та його околицях низку печерних монастирів, невідомих з писемних джерел 19. Деякі з наземних монастирів перемістилися в печери після ординського лихоліття. Другим за значенням центром чернечого життя був Чернігів з його старовинними монастирями, в тому числі печерними.

На особливу згадку заслуговують також монастирі Переяслава. З монастирів Волині найбільшим і найавторитетнішим був Жидичинський, на Поділлі — Бакотський печерний монастир.

Тогочасне чернече життя України виявлялось у різних формах: пустельницькій (еремітській), спільній (кіновіатській), комбінованій (співіснування "общежительного" монастиря з одним або декількома скитами), нерідко при міській чи сільській церкві жили одиндва ченці. Скити засновувались на відлюдді, часто в скельних печерах (Бакота, Василів, Розгірче) та спеціально збудованих вежах, як у Столп’ї та Угровську біля Холма.

193

Іноді вони існували і в оточенні малих монастирів. Так, скити Симеона Столпника згадані 1367 р. поблизу Риботич біля монастирів Святої Трійці та Святого Онуфрія 20, і на Стрийщині 1371 р. разом з монастирями Дирина та Григорів 21.

Визначальну роль у релігійному та культурному житті відігравали кіновіальні монастирі — обителі спільного життя, зі значною кількістю монахів, мурованими храмами, доступними для відвідування світськими особами, мощами святих, чудотворними іконами. Ними заопікувалися князівські родини, часто з правлячої еліти. Вони ж здебільшого були пов’язані з митрополією (Печерська лавра) та єпископіями (Зимненський — володимирського владики, Жидичин — луцького, Ліщинський — пінського, Угровськ та згодом Городище на Бугові — холмського та белзького, "Спас в горах" — перемишльського, Лаврівський — самбірського). На терені Галицької митрополії, позбавленої в цей період своєї ієрархії, активно діяв Унівський монастир, на Закарпатті — Грушівський.

Від часу його заснування головним центром спілкування між православними народами Сходу і Балкан залишався Києво-Печерський монастир п. Водночас з XIII ст. у зв’язках з Константинополем, Афоном, південними слов’янами дедалі більше зростає роль монастирів Галичини. Це зумовлювалося тою обставиною, що на південному заході цього краю відбувався безпосередній контакт з болгарськими, сербськими, волоськими осередками, з впливовими монастирями Молдавського князівства (Нямц, Бистриця, Молдовиця, Бісерканя), заснованими високоосвіченими болгарськими емігрантами на зламі XIV та XV ст. 23

19Бобровський Т. Печерні монастирі стародавнього Києва // Краєзнавство. — 1997. — № 18(23). — С. 1; Звід пам’яток історії та культури України. — Київ, 1999. — Кн. 1, ч. 1. — С. 302 — 303, 467.

20Сулик Р. Монастирі на Стрийщині від найдавніших часів // В своїй хаті своя правда: Сторінки історії Стрия. — Стрий, 1992. — С. 20.

21 Wyrostek L. Ród Drągów — Sasów na Węgrzech i Rusi Halickiej. — Kraków, 1932. — S. 32.

22Про історію українського чернецтва до початку XVII ст. див.: Пекар А. Чернече життя Київської Руси в домонгольській добі (до половини XIII ст.) // ЗЧСВВ. — 1988. Т. 13(19), Вип. 1/4. — С. 15 — 16; Його ж. Доба занепаду українського чернецтва (від XIII-го до кінця XVI ст.) // Там само. — С. 66 — 91.

23Куев К.М. Съдбата на старобългарските ръкописи през вековете. — София, 1979. — С. 30.

Не виключено, що після падіння Тирновського царства 1393 р. окремі болгарські книжники переселились і в монастирі Підгір’я, насамперед на терени Перемишльської єпископії, та до Унева. Значною мірою через монастирські кола поширювалися впливи релігійної та освітньої діяльності видатних православних діячів, болгар за походженням, зокрема київських митрополитів Кипріяна та Григорія Цамблака.

Ініціаторами заснування монастирів, як і в попередній період, виступають церковні чинники. В той же час ктиторські (вотчинні, родинні) монастирі засновувалися князями та шляхтою, часто на честь святих — покровителів родів. Настоятелі монастирів бували сповідниками родин, опікувалися родинними храмами. Вони перебували в залежності від засновників монастирів, бо, згідно з правом патронату, подібні церковні осередки фактично належали феодалам. Тому з другої половини XIV ст. відомі дарування і продажі монастирів поряд із іншими маєтностями. Так, 1378 р. пані Хонька Васькова продала за 20 гривень срібла "мунастырь Калениковъ Иванови Губци и єго брату Ходорови на вЂки и дЂтемь ихь со всЂм объЂздом и со всЂми границями, и землю, и синожатьями, из гаями, и сычем, и c колодязем, и c ловищи, и со всЂми ужитки, яко и вЂка вЂчнаго слушало к тому мунастыреви" 24. Власниками нерідко ставали й католики. 1392 р. поляк Спитко з Мельштина поміняв свому дякові монастир Святого Михаїла у Созані на село Ярилівці 25. 1387 р. Бенедикт Угрин (очевидно, після безпотомної смерті попереднього власника чи

194

внаслідок репресії за його антипольські дії) отримав Черніїв монастир на Жидачівщині 26. Навіть львівський Святоюріївський монастир, резиденція архімандрита, у XIV ст. став власністю львівського вірменина 27.

Щоб врятувати монастирі від секуляризації, церковні кола вдаються до різних юридичних акцій. Зокрема, Перемишльська єпархія добивається 1405 р. підтвердження королем Владиславом Яґайлом, у присутності митрополита Кипріяна і литовськоукраїнських князів, прав власності владицтва. Таким чином, під його юрисдикцією вдалося зберегти монастирі Калеників, Микулинці, Святого Спаса, Смільницю, Лаврівський, Святого Онуфрія. З цією ж метою впродовж XV — XVI ст. відповідно узаконювалися давні князівські грамоти українських князів і на інші маєтності церкви. Однак у XV ст. більшість малих родинних монастирів, заснованих дрібними феодалами, перестала існувати. Приналежні їм землі перейшли до світських володінь. Від ліквідованих монастирів у кращому випадку залишились їхні назви, збережені в топонімах (Монастирець, Трійця, П’ятничани, Борислав і т. п.), та церкви, що перейшли вже до парохіяльних священиків.

У монастирях, ймовірно, зупинялися на постій подорожні монахи, представники князівського двору та купці. Це підтверджує географія їхнього розташування. Деякі дрібні монастирі розташовувалися на "соляних" стратегічних дорогах, на відстані денного переходу валки 28. Так, з Галича до угорського кордону наприкінці XIV — на початку XV ст. шлях вів повз монастирі Сокіл (Воздвиження Чесного Хреста) — Суботів (на острові), Монастирець — Крехів (Святої Параскевії) — Семенів, Дирина, Григоріїв (всі поблизу с. Лисовичі), далі — при в’їзді в Карпати — через Розгірче (Святого Онуфрія) і Богородичний у Синевідську. Відгалуження цього шляху на Верецький перевал починалось у м. Солі, а далі вело через Дрогобич і Бориславів монастир на фортецю Тустань.

24Грамоти XIV ст. — Київ, 1974. — С. 56.

25Zbiór Dokumentów Małopolskich. — Kraków, 1969. — T. 4. — S. 265 — 266.

26Ibid. — Kraków, 1969. — T. 6. — S. 26.

27Крип’якевич І. Середньовічні монастирі в Галичині: спроба катальогу // ЗЧСВВ. — 1927. — Т. 2. —

С.84-85.

28На це звернув увагу М. Ваврик у праці "Історичний нарис чернечого життя та василіянських

монастирів на Бойківщині". — Рим, 1982. — С. 5.

Історія українських монастирів XIII — першої половини XV ст, пов’язана з політичними подіями тієї доби. З середини XIII ст. через татарську агресію і прикордонний із степом характер краю повністю занепадає чернецтво на Південній Київщині. Натомість Галицько-Волинське князівство, завдяки вмілій дипломатії Данила Романовича, змогло в основному зберегти свій людський та інтелектуальний потенціал. А князь Володимир Василькович (1270 — 1289) навіть "про монастирі подбав, ченців піддержуючи і всіх ігуменів з любов’ю приймаючи і монастирі многі спорудив" 29. Однак захоплення Галичини у 80-х рр. XIV ст. католицьким Польським королівством негативно вплинуло на правове та матеріальне становище православної церкви в регіоні. Трохи краще склалася ситуація на землях Східної Волині, Північної Київщини та Поділля, інкорпорованих до складу Великого князівства Литовського. Представники нової правлячої еліти — українізовані литовські князі — активно підтримували церкву і навіть виступали ктиторами монастирів на землях України, що перебували під польським пануванням (Унівський, Холмський, Городищенський).

Несприятливі умови для розвитку монастирів складалися також внаслідок того, що у XIII ст. з Афону поширювалася система ідіоритмії. За нею монахи могли не дотримуватися уставу і бути незалежними від настоятелів. Їм дозволялося "набувати собі

195

власність і самим дбати про утримання себе та "духовної родини", що зазвичай складалася з двох-трьох послушників 30. Крім того, з початку XIV ст. запроваджується обов’язкове постриження овдовілих дияконів, що також спричиняє занепад аскетичного духу в монастирях. Давалася взнаки і відсутність централізованої структури та єдиного керівництва: монастирі, формально підпорядковуючись місцевим владикам, насправді були самостійними. Найвищим моральним авторитетом і надалі вважався архімандрит Києво-Печерського монастиря, хоча у XIV ст. достойники подібного рангу з’являються на Волині (у Жидичині) та Галичині (у Львові).

Один з найдавніших монастирських осередків України був розташований на околиці Володимира — поблизу сучасного села Зимного. Згаданий він принагідно 1073 р. як "Свята Гора", що засвідчує визнаний авторитет серед церковних кіл і населення. З числа тутешніх монахів походив ряд місцевих владик. Як повідомляє Галицько-Волинський літопис, "У літа княжіння Данила й Василька Романовичів були володимирські єпископи: був... Іоасаф, блаженний і преподобний святитель Святої Гори, а потім був Василій зі Святої Гори" 31.

Найавторитетнішими осередками духовного життя Галицько-Волинського князівства часів Данила Романовича були монастирі, керовані Григорієм, "чоловіком святим, якого...

не було перед ним і по ньому не буде" 32. Як особливо довірена людина короля, цей достойник 1264 р. очолив делегацію до Риму у справі унії церков. Титулувався він тоді в папській грамоті як "абат з Гори святого Данила" 33 — очевидно, був ігуменом монастиря Даниїла Стовпника в Угровську поблизу столиці князівства — Холма.

29 ГВЛ. — С. 607 (Махн. — С. 445).

Пекар А. Доба занепаду українського чернецтва... — С. 82.

31ГВЛ. — С. 502 (Махн. — С. 379).

32ГВЛ. — С. 571 (Махн. — С. 424).

33Дашкевич Н. Первая уния Юго-Западной Руси c католичеством (1246 — 1254). — Киев, 1884; Свідерський Ю.Ю. Боротьба Південно-Західної Русі проти католицької експансії в X — XIII ст. — Київ, 1983.

Деякий час Григорій був адміністратором Білгородської єпископії, намісником митрополита в Києві. До цього періоду належать декілька його повчань — "О п’янстві", "К попам" (відомі як твори Григорія Філософа). У 50-х рр. він засновує свій монастир "в Полонині" на південних межах Галицького князівства, на терені пізнішої Шипинської землі. Як видно з літописних згадок про наверненого з язичництва литовського князя Войшелка, сюди до нього їздили відомі особистості свого часу. Близько 1265 р. він пішов у Полонину, до Григорія в монастир, постригся в ченці і пробув там три роки. Звідсіля пішов, узявши благословення од Григорія, на Афон. Відвідував князь цього достойника і 1267 р., коли той "наставив його на путь чернечу" 34. Про монастирі як значні осередки малярства свідчить житіє Петра Ратенського. Припускають, що заснований ним монастир було зведено поблизу пізнішого села Двірці на Белзщині. "Множащею бо не имый что ино дати просящим, дающе от икон, пишемых от него..." 35

Одна з резиденцій холмсько-белзького владики, ймовірно, була в монастирі у Городищі (близько 20 км на південний схід від Белза). Дослідники вважають, що тут існувала унікальна за цінністю бібліотека, у зібранні якої зберігся шедевр рукописання XII

— XIII ст. — Христинопільський Апостол 36. Один із записів на ньому засвідчує, що при монастирі переписувалися книжки. "Писаль ІєвхЂмь оу Городищи оу пекарни сЂдЂ на возслонЂ" 37.

Функцію центрального монастиря Перемишльської єпархії та резиденції владики виконував Спаський монастир (датований на підставі археологічних досліджень кінцем XIII ст.) 38. Можливо, саме тут у 1289 — 1291 рр. Євангеліє "кьнязу Львоу Даниловичю"

196

переписав "многрЂшный мнихъ Василько" 39. Важливим культовим осередком Підгір’я виступає і Лаврівський монастир поблизу Старого Самбора, початки якого (як припускають на підставі археологічних досліджень) сягають XII ст. 40 Відомий він був мощами св. Онуфрія. За переказами, тут помер, постригшись (можливо, під іменем Лавра), князь Лев. Серед фундаторів монастиря — Василій, нащадок князя Любарта.

У Львові діяло два монастирі. Святоонуфріївський, як припускають, наприкінці XIII ст. заснував на честь свого патрона князь Лев. 1463 р. йому зробив велике пожертвування львів’янин Степан Дропан і передав під духовну юрисдикцію Унівського монастиря та київського митрополита 41. Впродовж наступних століть Святоонуфріївський монастир був тісно пов’язаний з міщанською українською громадою, а 1589 р. перейшов під опіку Ставропігійського братства.

Заснування другого львівського монастиря — Святоюрського — відносять до 90-х рр. XIII ст. і приписують князеві Юрію Львовичу 42.

34ГВЛ. — С. 571, 576 (Махн. — С. 424, 427).

35Великие Четьи Минем. — Декабрь. Дни 18 — 23. — Москва, 1907. — Стб. 1623.

36Колесса О. Південно-волинське Городище і городиські рукописні пам’ятки XI — XVI ст. // Відбитка з наук. зб. Українського університету у Празі. — Прага, 1923. — Т. 1. — С. 1 — 23.

37Там само. — С. 16.

38Крип’якевич І. Княжий Самбір і Самбірська волость // Літопис Бойківщини. — 1938. — Ч. 10. — С. 27 — 32; Ваврик М. Зазн. праця. — С. 9 — 12; Рожко М. Карпатські шляхи та їх оборона // Укр. іст. журн. — 1990. — № 10. — С. 91 — 95.

39Щепкина М. Славянорусские рукописи XIII — XVII вв. Научной библиотеки им. М.Горького Московского госуниверситета: Описание. — Москва, 1964. — С, 86.

40Ваврик М. Зазн. праця. — С. 13 — 17.

41Крип’якевич І. Середньовічні монастирі... — С. 85 — 90.

42Там само. — С. 80 — 85.

Натомість легенда,

зафіксована наприкінці XVI ст., пов’язує його виникнення з князем Левом, який на одному з міських пагорбів знищив "страшного дракона... Наказав також негайно на горі, де змій мав лігво, вимурувати церкву на честь св. Юра (оскільки той також вбив подібного змія)" 43. Про велику вагу Святоюрського монастиря свідчить перебування тут архімандрита (відомого з першої половини XV ст.). Йому підпорядковувалися монастирі на території галицької митрополичої єпархії, тобто у Львівському, Коломийському, Кам’янецькому, Снятинському та Жидачівському повітах. Із вигасанням правлячої династії Галицько-Волинського князівства монастир переходить до нових власників. 1430 р. разом з двома приписаними селами він належав волинським шляхтичам Калениковичам, від яких перейшов згодом у володіння львівської вірменської родини.

Головним монастирем на терені Галицької єпархії стає Успенський монастир у с. Уневі (20 км на південний схід від Львова). Припускають, що він заснований наприкінці XIII ст., а від початку XV ст. був під опікою князів з роду Гедиміновичів. У 1431 — 1449 рр. — його майнові інтереси відстоював пінський князь Михайло Костянтинович. Після нього опікунство над монастирем, правдоподібно, взяв на себе український шляхетський рід Лагодовських 44.

Провідну роль серед релігійних осередків українського Закарпаття відігравали в цей період монастирі в Грушеві та Мукачеві. Перший з них, Святомихайлівський, отримав 1391 р. право ставропігії, тобто незалежність від місцевої церковної ієрархії 45. До середини XVI ст. під його юрисдикцією перебували всі православні монастирі та парафіяльні храми Мараморощини. Монастир св. Миколая на Чернечій горі в Мукачеві виник на початку другого десятиліття XV ст. Його фундатором, за традицією, вважається Федір Коріятович, подільський князь, який прибув на Закарпаття у 90-х рр. XIV ст.

197

Святомиколаївському монастирю підпорядковувалося православне населення середнього Закарпаття. Із організацією близько 1491 р. Мукачівської єпископії він стає резиденцією владики 46.

Загалом же культурне життя в українських монастирях з кінця XII ст. поступово занепадає, воно обмежується обслуговуванням парафіяльних церков, переписуванням книг в окремих з них, навчанням дітей, малюванням ікон.

Попри порівняно незначну освітню діяльність монастирів, численні ченці зберегли авторитет як подвижники в ім’я Боже. Як духовних наставників монахів цінували вище від білого духовенства. Зберігся датований першою половиною XIII ст. настановний лист монаха Георгія із Зарубського монастиря (на правому березі Дніпра навпроти Переяслава) до "духовного сина", ім’я якого не вказане. Монах обґрунтовує потрібні для спасіння душі чесноти: страх Божий, скромність, навіть самоприниження, піклування про вдів та сиріт 47.

43Ґруневеґ М. Опис Львова // Жовтень. — 1980. — № 10. — С. 111.

44Мицько І. Святоуспенська лавра в Уневі (кінець XIII — кінець XX ст.). — Львів, 1998. — С. 11 —

15.

45Петров А, Древнейшие грамоты по истории карпаторусской церкви и иерархии 1391-1498. — Прага, 1930. — С. 102 — 118, 151 — 155; Жаткович Ю. Нарис історії Грушівського монастиря на Угорській Русі // Наук. зб., присвячений М. Грушевському. — Львів, 1906. — С. 155 — 157.

46Пекар А. Нариси історії церкви Закарпаття // ЗЧСВВ. — 1967. — Т. 22. — С. 18, 72 — 73.

47Срезневский Н. Сведения и заметки о малоизвестных памятниках // СОРЯС. — 1867. — № 1. — С.

1 — 57.

Авторитетові монастирів сприяли відпусти, особливо при тих монастирях, в церквах яких були чудотворні ікони. З нагоди відпустів прочани — шляхтичі, міщани, селяни, козаки записували свої імена й імена своїх родичів до монастирських пом’яників. Сім’ї, за які монахи зобов’язувалися навічно молитися в заупокійних богослужіннях, як правило, відчували духовну спорідненість з відповідним монастирем.

Духовний авторитет православних монастирів був особливо важливим у зв’язку з активізацією католицьких місіонерів, зокрема домініканців та францисканців. Зокрема, домініканські монастирі засновано наприкінці XIII ст. у Львові, у третій чверті XIV ст. у Белзі, Кам’янці, Ланцуті, Луцьку, Перемишлі, Смотричі, Сереті (Буковина). Об’єднання домініканських монастирів, так звана руська контрата від 1377 — 78 до 1458 р. належала до "Товариства братів — пілігримів для Христа", якому були підпорядковані також монастирі в Кафі та Константинополі 48. Цікаво зазначити, що включення руської контрати до польської провінції викликало опозицію частини місцевих домініканців, які прагнули самостійнішого статусу 49.

48Kłoczowski J. Kontrata ruska w polskiej prowincji dominikańskiej XIV — XVI wieku // Україна: культ. спадщина, нац. свідомість, державність. — 1998. — [Вип.] 5. — С. 301.

49Там само. — С. 302 — 307.

Хоч домініканці і францисканці вважалися "жебрущими" орденами, їм вдавалося здобувати значні кошти для місіонерської діяльності, споруджувати монументальні монастирські храми. Особливо активно займалися проповідництвом домініканці, що й підкреслювала їхня офіційна назва: "Орден проповідників св. Домініка". Незважаючи на всю їхню активність, католицьким місіонерам не вдалося домогтися переходу до католицизму хоч скільки-небудь значної кількості православних. Б основному вони обслуговували духовні потреби прийшлого населення — німецьких та польських міщан, польських шляхтичів, на Закарпатті — угорців. Натомість православне чернецтво, попри

198

всі труднощі і власні недоліки, було якнайтісніше пов’язане з основною масою українського населення — як з селянами та міськими низами, так і з елітарними верствами.

Міста і села. Культура міст і культура сіл — дві взаємопов’язані, але і взаємопротиставні сторони культурного життя. У місті частіше з’являлися і легше приймалися новації у виробництві, в побуті та культурі. Село краще зберігало традиції, часто дуже давні і дуже вартісні, в той же час у певні періоди також селянство ставало рушійною силою суспільних змін.

У містах, попри традиційність і консерватизм організаційних форм ремесла й торгівлі, життя значної частини населення носило лінеарний характер: багатьом людям було властиве прагнення зробити кар’єру, вибитися в люди, просунутися якомога вище по суспільній драбині. Тому тут дбали про час: у деяких містах годинники встановлювалися на вежах, міська сторожа дзвоном або трубою давала сигнали початку й кінця дня. Типовий приклад ментальності міського мешканця дає біографія львівського крамаря середини XVII ст. Петра Кунащака: спершу він переселяється з села на передмістя, веде дрібну торгівлю вдома і по ярмарках, врешті назбирує грошей, щоб здійснити свою мрію

— купити міську кам’яницю. На селі подібна ментальність була властива тим окремим селянам, які перебиралися до міст, шукали кращої долі в торгівлі, йшли чумакувати або козакувати. Для більшості селян вирішальним був циклічний час, визначений щорічним чергуванням сезонних робіт і життєвим циклом, який для наступних поколінь мало відрізнявся від попередніх.

Місто, цілком зрозуміло, вирізнялося зовнішнім виглядом, а оточення міста муром чи валом лише підкреслювало окремішність міського середовища, даючи тим, хто знаходився у межах мурів, відчуття відносної безпеки. Недаремно ж міщани так пильнували міські брами, зачиняючи їх на ніч. Як сказано в одному з описів Львова, на обох міських брамах, Галицькій і Краківській, здавна зберігалися "образи святих у священицькому одязі, намальовані на руський або грецький кшталт" 50. У зв’язку із символічним значенням мурів і брам їхнє зображення бачимо на гербах ряду міст. Переходячи крізь потужну, гарно оздоблену браму, подорожник мав відчути повагу до міського мікросвіту з особливими порядками і звичаями.

50 Ісаевич Я. Україна давня і нова. — Львів, 1996. — С. 150.

Міський краєвид, характер забудови, архітектура храмів та їхні розписи — все це було середовищем, яке формувало смаки людей, а до певної міри й впливало на їхній світогляд та ментальність. Щоб стати повноправним міщанином, треба було, крім виконання інших вимог, відбути врочистий обряд "прийняття міського права" — обіцянку виконувати обов’язки громадянина міста.

Як вже зазначалось, у містах були також двори бояр (пізніше шляхтичів і магнатів), храми різних релігій, монастирі, а також юридики — цілі дільниці, залежні не від міської влади, а від власників землі — шляхтичів, магнатів, монастирів. Серед міського населення стилем життя і колом інтересів вирізнялись найбагатші патриції, в руках яких зосереджувалося міське управління, далі — загал ремісників, середніх та дрібних купців, підмайстри та цехові учні, наймити й слуги, і, врешті, злидарі без певного кола занять. Все ж у тих випадках, коли шляхтичі порушували права окремих міщан, ображали міських

199

урядовців, значна більшість міського населення солідарно виступала за інтереси всієї міської громади. Характерною була гордість за своє місто, своєрідний міський патріотизм.

Узв’язку з важливою роллю торгівлі в житті міста осередком міського життя була ринкова площа, торговиця. Тут відбувалися ярмарки і тижневі торги, як правило, також екзекуції засуджених до страти чи до тілесного покарання. Відомі випадки влаштування на площах театральних вистав, релігійних процесій. Стилем життя, одягом, характером розваг міські патриції намагалися наслідувати шляхтичів. Нерідко роздобуті торгівлею, ремеслом чи лихварством гроші вони вкладали в купівлю земельних маєтків і намагались здобути шляхетські права. Володіння землею і статус заможного шляхтича вважалися престижнішими, ніж навіть дуже велике багатство, здобуте торгівлею або фінансовими операціями. Крім того, прибутки від торгівлі були менш надійні і більш залежні від кон’юнктури, ніж прибутки від фільваркового господарства. Недаремно обидва сини найбагатшого львівського купця Константина Корнякта воліли стати середньої руки шляхтичами.

На ринку й найближчих до нього вулицях мали свої будинки найзаможніші купці, трохи далі стояли будинки заможних ремісників. Менш грошовиті купці й ремісники мешкали за межами міських мурів або валів, по передмістях. Часто передмістя, особливо в менших містах, не дуже відрізнялись від сіл, тим більше що чимало передміщан жили переважно з рільництва.

Характерною рисою міського життя була корпоративність, прагнення організаційного оформлення населення в групи за становими, фаховими, релігійно-національними і різними іншими ознаками. Корпорацією було насамперед все міське населення — у вужчому сенсі його повноправна частина, в ширшому також всі залежні від муніципальної влади. Недаремно у Львові на позначення міської громади — правління і населення — стали вживати скорочення SPQL за аналогією до літер SPQR (Senatus Populusque Romanus), які були символом державності в Стародавньому Римі.

Удеяких містах існували окремі корпорації (братства) купців, майже повсюдно в містах діяли цехи — корпорації ремісників. Важливе значення відігравали корпорації за парафіями, різновидом їх були церковні братства, про які йтиметься далі. Корпоративний характер мали і релігійні громади меншин, зокрема євреїв і вірмен, тим більше що за ними закріплялися певні квартали для поселення і надавалася можливість користуватися окремими законами. Там, де працювали школи вищого рівня, нерідко виникали об’єднання школярів. У деяких містах існували навіть корпорації (братства) жебраків.

Корпоративні об’єднання різних типів діяли на підставі звичаєвого права або писаних статутів, ухвал міської ради, королівських привілеїв. Важливою їхньою рисою була певна регламентація виробничої діяльності, релігійного культу, розваг. До обов’язків членів корпорацій належали спільна участь в богослужіннях, заупокійні молитви за померлих колег. Основною перевагою належності до корпорації було почуття гідності, навіть гордості за свій стан, певної соціальної захищеності. Цехові статути мали забезпечувати рівність можливостей майстрів. Нечесний заробіток, лихварство засуджувалися, хоч, звичайно, такі настанови не могли протидіяти майновому розшаруванню. Міста в різних регіонах були дуже неоднорідними за національним і соціальним складом, способом забудови, спрямованістю торговельних і культурних зв’язків. Торговельно-ремісничі центри відрізнялись від аграрних містечок, неоднаковим був ступінь залежності міст від шляхти, князів, магнатів. Водночас усі міста вирізнялися певною концентрацією письменних людей, тут зосереджувалися мистецькі пам’ятки, церкви, монастирі. Населення міст було рухливішим від сільського, частіше їздило по світах і приймало чужинців. Все це зумовило роль міського населення в усіх основних ділянках культурного життя.

Звичайно, на той час поділ праці зайшов так далеко, що міста не могли б розвиватися без сіл, як і села вже не могли функціонувати без контактів принаймні з найближчими містами. В селах проживала більшість населення, але села були, порівняно з пізнішим

200

часом, невеликими: перевалено по кілька або кільканадцять дворів. У різних реґіонах України умови життя, праці й побуту селян були дуже різними; особливо значними були відмінності, пов’язані з природними умовами. Господарювання в поліських селах, де величезну роль зберігало бортництво, збиральництво, рибальство, почасти мисливство, було зовсім іншим, ніж в реґіонах польового рільництва. Інакше жилось в давно освоєних сільських околицях, а ще інакше там, де розорювали степову цілину чи заводили ріллю на місці вирубаних чи випалених пралісів. Окремий статус мали повнонадільні селяни, інший — власники частин наділу, ще інший — городники (які мали тільки город) і халупники (що мали тільки хату). Крім них були у селах і двірські слуги, наймити, а також

— сільські ремісники — мельники, ковалі, теслярі. В XV — XVI ст. у сільській місцевості з’являються корчми, які бували місцем зустрічей людей різного стану, місцевих і подорожників.

Закріпачення селян, обмеження права переходу до інших сіл і запровадження панщини розпочалися саме на західних землях, а в XVI ст. поширилися далі на схід. Водночас поступово втрачає незалежність громадське самоврядування, воно отримує подвійний статус: не тільки виражає інтереси селян, але й стає виконавцем розпоряджень пана.

Що далі в глиб віків, то менше маємо конкретних відомостей про життя на селі. Проте порівняння фольклорних записів і етнографічних матеріалів XIX — початку XX ст. із розрізненими звістками про сільський побут у середньовіччі в наших землях та в сусідніх країнах дозволяє зробити певні висновки стосовно дуже давніх часів. Так, якщо в обрядових піснях, зафіксованих у XIX ст., знаходимо явно дохристиянські мотиви, в тому числі й такі, що були властиві індоєвропейській спільноті, то є всі підстави вважати, що відповідні обряди мали більше поширення в часи, коли християнізація світогляду і обрядності робили перші кроки.

XIII — XV ст. — це час особливо тісної співдії і взаємопристосування старих звичаїв і тих обрядових дійств та вірувань, що принесла з собою християнська церква в її візантійському обряді. Саме в цей час на календар сільськогосподарських робіт накладається церковний календар. Тим самим обряди і магічні дійства, пов’язані з початком сезонних та інших робіт, з магією, що мала забезпечити врожай і плодючість худоби, пов’язуються з святами, що припадали на відповідний час, внаслідок чого різні види рільництва і тваринництва отримують своїх небесних патронів.

Дуже важливим завданням для церкви було впровадження обрядів, пов’язаних з основними подіями життя людей і родин — народженням, заручинами й одруженням, хворобами, смертю. Поширеність уже в XIII — XV ст. серед селян християнських імен засвідчує, що хрещення на цей час стало повсюдним явищем. За аналогією, можна припустити, що на той час вже увійшли у життя нові весільні й похоронні обряди, в яких традиційні елементи певною мірою поєднувалися з християнськими. Наприклад, на Чорнівському городищі XII — XIII ст. виявлено, в тому числі в похованнях, і хрести та іконки, й матеріали, що вказують на язичницькі вірування. Засвідчено в фундаменті житла будівничу жертву — нижню щелепу коня та ікла дикого кабана. Хоч поховання християнські, проте попільно-вугільна підсипка засвідчує існування обряду очищення могили вогнем від злих духів. Знайдено також речі, що доводять влаштування похорону як весільного обряду, а покладання до могили грошей можна трактувати як "плату дідькові за землю"; виявлено різні амулети 51.

51Возний І. П. Чорнівська феодальна укріплена садиба. — Чернівці, 1998. — С. 123 — 125.

Ужитті села, особливо перед запровадженням панщини, велику роль відігравала громада, громадський копний суд, про який вже йшлося. Особливою повагою