Ист. укр. культ. Т.2

221

підстави здогадуватися, що на будівництві була зайнята артіль місцевих майстрів, яка працювала під княжою опікою і над виконанням княжих замовлень. Про це, зрештою, опосередковано свідчить і характер храмового будівництва під патронатом Данила Галицького — така широко запланована будівнича діяльність, безперечно, мусила опиратися насамперед на належно підготовлені і фахово вишколені кадри. Тобто відповідна політика, цілком очевидно, мусила бути продуманою і в цьому напрямі, хоч, поза самим іменем Авдія, від неї не залишилося жодних інших прямих джерельних слідів.

Зрештою і сама професійна діяльність майстрів Данила Галицького нині відома майже виключно із скупих літописних свідчень — насамперед переліку, безперечно неповного, храмів його фундації. У самому Холмі, окрім кафедрального собору, це були також церкви Різдва Богородиці та св. Кузьми і Дем’яна. Церкву Богородиці князь збудував також у Дорогичині. Літопис зовсім не торкається храмів, споруджених в інших містах Данилової фундації, тому наші уявлення про цей аспект його діяльності, цілком природно, далеко і далеко не повні.

Ці, загалом скромні, літописні дані певним чином доповнюють вцілілі лише у незначних залишках на рівні фундаментів найдавніші храми княжого Львова, щодо яких немає сучасних джерельних свідчень. На перше місце серед них висувається Миколаївська церква, яка, мабуть, стояла у своєму первісному вигляді до кінця XVII ст. Про це дозволяє здогадуватися зображення складеного з кам’яних блоків храму за мурами Львова в одній із заставок львівського видання "Требника" 1682 p. Це — досить рідкісний для українського мурованого церковного будівництва тип храму. Про первісний вигляд докорінно перебудованої Онуфріївської церкви нині судити важко. Так само на підставі одних лише вцілілих фундаментів складно виробити повніше уявлення про первісний вигляд П’ятницької та монастирської Святоюрської церков.

Завдяки літописним свідченням трохи краще відоме храмове будівництво Волині під опікою князя Володимира Васильковича. Воно не виступає в літопису у такому концентрованому вигляді, як у Данила Галицького, проте, як і в нього, теж мало активний північно-західний напрям поширення. Князь збудував церкву апостола Петра у Бересті іцеркву Благовіщення у Кам’янці. У Володимирі-Волинському він спорудив церкву св. Дмитрія і святих Апостолів з монастирем. Проте всі ці храми до цього часу не віднайдені. З церковних фундацій Володимира Васильковича збереглася тільки Георгіївська церква у Любомлі, яка дійшла до нашого часу лише у фундаментах, значною мірою перекритих збереженою спорудою XVIII ст. 8

Як показали проведені археологічні дослідження, значно перебудована Онуфріївська церква у Лаврові у вівтарній частині збереглася з XIII ст. 9 Спасопреображенська церква Спаського монастиря, яка, судячи із вцілілого схематичного плану та короткого візитацінного опису XVIII ст., продовжувала традицію вертикально розвинутих храмів з перелому XII — XIII ст., розібрана на початку XIX ст.10 Тому чи не єдиним, вірогідно, краще збереженим мурованим храмом з-перед середини XIV ст. може бути скромна церква-ротонда св. Василія Великого у Володимирі-Волинському — найпізніший відомий зразок західноукраїнських ротонд, споруджена, згідно з нововідкритим написом на фасаді, 1294 р. За свідченням літопису під 1289 р., у місті Володимир Василькович спорудив також церкву Іоакима і Анни в монастирі над гробом своєї баби — храм з таким посвяченням джерела фіксують на території замку ще 1513 р. 11

8 Малевская М. В. Георгиевская церковь в Любомле и ее место в русском зодчестве второй половины XIII в. // Древнерусское искусство: Русь. Византия. Балканы. — Санкт-Петербург, 1997. — С. 259 — 268, 263.

9 Рожко М. Ф. Тустань... — С. 181 — 182.

10Фундаменти церкви не віднайдено, її короткий опис у візитації, складеній після 1771 р., та схематичний план див.: Вуйцик В. Маловідома пам’ятка... — С. 151, 153, 155.

11АЮЗР. — Ч. 1, т. 6. — С. 19.

222

Важливим напрямом розвитку церковної архітектури, очевидно, було дерев’яне будівництво, у якому найповніше розвивалася і виражалася місцева будівельна традиція. З поширенням християнства й розвитком парафіяльної мережі його роль на заключній стадії княжої доби української історії, природно, мала неухильно зростати. Наскільки можна здогадуватися, саме на час від кінця XIII ст. з припиненням мурованого церковного будівництва під княжим покровительством припадають початки остаточного утвердження дерев’яного церковного будівництва в ролі домінуючого напряму еволюції відповідного аспекту української будівельної традиції.

У тогочасному дерев’яному церковному будівництві існували різні типи споруд. Найпростішими були дводільні храми на зразок відомої з фундаментів та фрагментів деревини (аналіз дав 1270 p. ± 40 р.) нововідкритої церкви у Терепчі поблизу Сянока. Одночасно поширювалися й класичні тридільні храми, відомі уже в XII ст. (Звенигород). Очевидно, мусили існувати й аналоги висотно розвинутих мурованих храмів, які згодом лягли в основу відповідної традиції дерев’яної церковної архітектури Києва і Лівобережжя XVII — XVIII ст. Не виключено, що вже в цей час набув поширення або принаймні складався відомий за численними значно пізнішими пам’ятками (XVII — XVIII ст.) храм з дзвіницею та каплицею на емпорі. До подібного висновку приводить наявність саме такого типу споруди у клеймі з зображенням поховання святої невідомого походження житійної ікони св. великомучениці Параскеви у збірці Національного музею в Кракові. Історично-політичні переміни середини — другої половини XIV ст., внаслідок яких українські землі втратили свою самостійність, відійшовши у більшій частині до складу Великого князівства Литовського, а в меншій — до Польщі, поклали початок новому періоду еволюції будівництва. Поряд із продовженням давніх традицій — воно найвиразніше виступає на литовській території, відображаючи відому модель литовської політики на українських землях: непорушення старовини і невпровадження новин, — у тій частині західноукраїнських земель, які відійшли до Польщі, розпочинається процес утвердження західноєвропейської будівельної системи, яка згодом виступатиме у своєрідному місцевому варіанті, твореному, однак, здебільшого приїжджими німецькими майстрами. Вестернізація як цілісний розбудований напрям, що саме в архітектурі набрав найширших і найпослідовніше виражених проявів, стала однією з найяскравіших демонстрацій наслідків входження частини українських земель до складу Польщі з західною орієнтацією її мистецької культури. Причому орієнтація на Захід проявилася не лише в поширенні на західноукраїнських землях західноєвропейського готичного будівництва, а й у проникненні певних його елементів в українське церковне будівництво, що, безперечно, було певним чином підготовлене західними тенденціями в розвитку будівельної справи ще в Галицько-Волинській Русі та діяльністю тут окремих будівельних артілей і майстрів майже від самих початків XII ст.

На українських землях це — чергове в історії мистецької культури — звернення до Заходу найповніше проявилося насамперед на львівському ґрунті. З підтвердженням місту Магдебурзького права (1356) й дальшим напливом сюди німецьких колоністів, Львів став поступово перетворюватися у найхарактерніше на західноукраїнських землях міське поселення на німецькому праві — висунутий найдалі у східному напрямку осередок німецького колонізаційного руху на Схід. Посиленню і зміцненню цих тенденцій у його розвитку послужила дальша розбудова нового центру міста, відкоригована відповідно до засад планувальної структури міст на Маґдебурзькому праві. Поодиноким "націям" — руській, вірменській та єврейській — у межах середмістя було виділено для заселення лише окремі невеликі квартали. Судячи з відомої дати спорудження Вірменського собору

— 1363 р. — така планувальна структура "міста в мурах" була вироблена й склалася як остаточна не пізніше початку 1360-х рр. внаслідок часткового коригування уже існуючого середмістя відповідно до засад планувальної організації поселень на німецькому праві — з

223

Ринковою площею, ратушею в центрі й системою вулиць, що виходили з кутів Ринку. Сторони центральної площі були розділені на рівні вузькі, витягнуті в глибину ділянки, призначені для житлової забудови. Ця планувальна структура середмістя визначила характер його забудови впродовж майже всієї її історії, проте з найранішого часу, через неодноразові пізніші перебудови, реально могли вціліти хіба що підземні та приземні частини окремих споруд.

Показово, що побудоване в середині XIV ст. (за іншими даними — наприкінці XIII ст.) перше місто німецьких колоністів так само було дерев’яним. Значення дерев’яної забудови у тогочасному місті засвідчує той факт, що навіть львівська резиденція галицького архієпископа ще на початку XV ст. була дерев’яною 12.

12 Zimorowicz J. B. Historya miasta Lwowa. — Lwów, 1835. — S. 129.

Впродовж другої половини XIV ст. частинами споруджено мури середмістя з вежами. Поступово складався відомий у пізнішій традиції готичний Львів. Проте, незважаючи на поширення мурованої забудови, значна частина будинків середмістя і переважаюча — передмість й надалі залишалася дерев’яною, й у загальній картині міської забудови дерево продовжувало домінувати. Вірогідно, значного поширення набула також характерна для країн німецького кола фахверкова дерев’яна конструкція з цегляним заповненням, яка, однак, не пережила відомої пожежі міста 1527 р. Проте загалом, завдяки новій європейській орієнтації міського оборонного будівництва, стався відхід від притаманних княжій добі дерев’яно-земляних фортифікацій. Характерним акцентом міських укріплень став включений у їхню систему розташований у південно-західній дільниці Низький замок з мурованими стінами, королівською і старостинською резиденціями, приміщеннями для гарнізону й окремо стоячою каплицею св. Катерини. В останній третині століття у середмісті постали парафіяльний та монастирські костьоли, що заклали початок готичної будівельної традиції на західноукраїнських землях.

Приклад Львова найвиразніше демонструє характер тих змін, які від середини XIV ст. набирали дедалі більшого розвитку в західноукраїнському реґіоні. Важко конкретно стверджувати, наскільки вони проявилися у менших осередках міського життя, де не дійшло до таких виразних слідів вестернізації, оскільки їхня насамперед дерев’яна давня забудова безслідно зникла. Проте перенесена на західноукраїнський ґрунт від середини XIV ст. планувальна структура міських поселень на Магдебурзькому праві чітко виступає у цілому ряді міст з теренів Галицького князівства (Дрогобич, Самбір), навіть таких, де вціліла забудова походить лише з-перед кінця XIX ст. (Золочів, Стрий, Яворів).

До важливих моментів історії цього періоду належить та обставина, що внаслідок польського просування на схід з другої половини XIV ст. для української мистецької традиції значною мірою було втрачено північно-західні й західні терени ГалицькоВолинського князівства, на території яких особливо активно розвивалося будівництво під княжою опікою у середині — другій половині XIII ст. У перспективі це призвело, зокрема, до втрати посталих тут пам’яток.

Оборонне будівництво XIV — XV ст. У літературі існує підтримуваний польськими дослідниками погляд, нібито вагому роль у поширенні оборонних укріплень на західноукраїнських землях мав відіграти король Казимир III, якому приписують будівництво оборонних споруд Львова, Галича та ряду інших міст (у контексті пущеної в хід Яном Длуґошем заманливої романтичної формули, що нібито він зайняв дерев’яну

224

Русь, а залишив її по собі кам’яною). Проте насправді за нею стоїть лише відзначена зміна будівельних традицій, пов’язана з переходом від системи дерев’яно-земляних укріплень княжої доби до мурованого оборонного будівництва західноєвропейського типу. Окрім того, слідом за Я. Длуґошем, нерідко також значно перебільшується особиста роль Казимира III в поширенні оборонного будівництва західноєвропейського зразка на приєднаних до Польщі землях Галицької Русі. Принаймні львівські дані вказують на спорудження міських укріплень у пізніший період, і, як завжди в містах, королівська влада не докладала до цього якихось особливих зусиль. Не знайдено слідів казимирівських фортифікацій і в Галичі, де найновіші археологічні дослідження засвідчили натомість розбудовану систему укріплень Замкової гори ще з XII ст. Незалежно від цього, не може підлягати сумніву, що нова історична ситуація привела до докорінної переміни системи і характеру оборонного будівництва, пов’язаних з утвердженням західної традиції. Це знайшло вираз не лише у містах, а й у резиденційній архітектурі, поширюваній з напливом на західноукраїнські землі магнатерії та шляхти з території Польщі. З розглядуваного періоду до нашого часу не дійшла жодна її пам’ятка, проте серед них мусили бути характерні для свого часу споруди, як, наприклад, резиденції короля Владислава II Яґайла у Городку чи Добростанах на Яворівщині. Унікальним прикладом оборонного залишку провінційної резиденції є вежа (інші елементи укріплення були дерев’яними) у П’ятничанах на Жидачівщині — вірогідний релікт "форталіціум", існування якого потверджене документальною згадкою 1454 р. 13

Очевидно, ще до цього періоду належать початки класичних резиденцій волинської княжої знаті на зразок частково збереженого замку Острозьких в Острозі. Проте найважливішим на Волині, безперечно, був Луцький замок, який включав Верхній замок, збережений у досить доброму стані, і частково вцілілий Нижній, або Окольний, замок, мурована частина якого мала стіну і чотири вежі, з яких до нашого часу дійшла вежа князів Чарторийських. Верхній замок знаходиться на території укріплень княжого часу, які, за свідченнями Галицько-Волинського літопису, були комбінованими — дерев’яними і земляними. На їхньому місці в XIV ст., "за князя Любарта", як стверджено в урядовому описі замку 1545 р. 14, споруджено муровані стіни з трьома вежами, у яких виразно виступають елементи готичного будівництва. Розпочате за Любарта спорудження обох замків згодом продовжив князь Свидриґайло.

13AGZ. — 1889. — Т. 14. — S. 430.

14Памятники, изданные Временной комиссией для разбора древних актов. — Киев, 1859. — Т. 4, отд.

2.— С. 66.

На території замку був розташований також палац. Мурований Верхній замок споруджувався поступово, починаючи від в’їзної вежі. На відміну від нього, Нижній був мурований лише частково. Інші вежі й частина стін замку залишалися дерев’яними — він не був домурований. Така комбінація, безперечно, існувала й в інших замках у період їх перебудови, проте у луцькому Нижньому замку заміну не було завершено, що й визначило своєрідне поєднання мурованого та дерев’яного оборонного будівництва. У другій половині XIV — першій половині XV ст. Луцьк був головним центром литовської частини українських земель, що і визначило загалом малотиповий для них характер його фортифікацій.

До регіонів, на території яких найактивніше поширювалася оборонна архітектура, належить також Поділля. Тут з-перед кінця XIV ст. розвивається унікальний оборонний комплекс Кам’янця-Подільського, характер якого багато в чому визначений розташуванням міста на острові, утвореному глибоким природним каньйоном. Зрештою фортифікації Кам’янця-Подільського найдавнішого періоду їхньої історії збереглися лише

225

у незначних фрагментах, оскільки згодом міські укріплення неодноразово істотно перебудовувалися. Кінець XIV ст. ознаменований виникненням на Поділлі цілого ряду укріплених замків — у Бучачі, Язлівці, Сатанові, Скалі Подільській, Теребовлі, Хотині, пізніше неодноразово добудовуваних і перебудовуваних, від яких починається історія мурованого резиденційного оборонного будівництва на місцевому ґрунті.

Починаючи від XIV ст., досить активно укріплюється територія Закарпаття. Цим століттям датується збережений в руїнах замок у Королевому та рештки замку в Невицькому під Ужгородом. З-перед кінця XIV ст. веде свою історію найкраще збережений у регіоні Мукачівський замок, заснований після того, як 1386 р. цю територію отримав князь Федір Коріятович. Його первісним ядром був донжон (втрачений), навколо якого згодом розросталася розбудована система укріплень, більшість яких виходить поза часові рамки розглядуваного тут періоду.

Коли на включених до складу Польщі західноукраїнських землях внаслідок перенесення на місцевий ґрунт європейської будівельної традиції поширюється мурована оборонна архітектура, витісняючи на дальший план притаманні попередній епосі дерев’яно-земляні укріплення, які й надалі зберігалися у вжитку й мали чимале поширення, на "литовській" території України і далі продовжували активно використовувати дерево, не переходячи на привнесений з Європи тип мурованого оборонного будівництва. Класичний приклад активного використання дерева в укріпленнях литовського періоду дає споруджений у Києві в останній третині XIV ст., за першого князя литовського походження Володимира Ольґердовича, замок на Киселівці.

Особливу сторінку в історії оборонного будівництва на українських землях становлять укріплення Криму — як князівства Феодоро, так і генуезьких колоній, що надзвичайно активно розвивалися упродовж розглядуваного періоду. Це було кам’яне оборонне будівництво західноєвропейської традиції, відповідні укріплення, природно, збереглися лише частково. Для зміцнення своїх позицій на півострові генуезці у 1357 — 1433 рр. збудували на території нинішнього Севастополя фортецю Чембало у складі верхнього укріплення св. Миколая та нижнього — св. Георгія. Найпотужнішою фортецею генуезців на території Криму були найкраще збережені укріплення в Судаку, які будувалися між 1371 — 1469 рр. У 1383 — 1386 рр. було закінчено міську фортецю у Феодосії (Кафі). До початку XV ст. належить фортеця Комітату, яку князівство Феодоро збудувало на протилежному березі бухти як противагу генуезьким укріпленням Чембало. До найпотужніших оборонних споруд на українських землях належить фортеця у БілгородіДністровському. Найдавніша частина — цитадель — датується другою половиною XIII — першою половиною XIV ст.; у 1438 — 1454 рр. під керівництвом майстра Федорка було споруджено найбільшу на українських землях муровану фортецю, до комплексу якої входило 35 веж.

Сакральне будівництво XIV — XV ст. Незважаючи на зовні несприятливі умови, в другій половині XIV ст. на західноукраїнських землях продовжувало розвиватися церковне будівництво. Насамперед тут виділяється Львів, де в цей час зводиться щонайменше два мурованих храми східної традиції — монастирська церква св. Георгія (Юра), яка, за свідченням Мартина Ґруневеґа, простояла до кінця XVI ст. 15, та вірменський кафедральний собор Успіння Богородиці. Спорудження обидвох пам’яток пізні львівські джерела пов’язують з іменем померлого не пізніше 1384 р. будівничого Дорінґа. Вірменський собор — перша львівська споруда, яка, попри значні пізніші добудови, досить добре зберегла первісний вигляд.

226

Унікальною пам’яткою мурованого церковного будівництва цього періоду на території Галича виступає збережена в стінах (реконструйована на початку нашого століття) церква Різдва Христового (точніше датування не встановлене).

Мурована передвівтарна перегородка як особливість організації інтер’єру виступає у невеликій церкві Різдва Богородиці в Росохах на Старосамбірщині, що зберігає найдавніший варіант вівтарної перегородки з одним отвором лише для царських врат.

Найпоказнішим західноукраїнським храмом цього періоду є церква Різдва Богородиці у Рогатині (з добудовами), у якій простежується своєрідне поєднання традицій мурованого церковного будівництва княжої доби (тринавний план з двома опорними стовпами, арки в завершенні стін, плоско, на зразок пілястрів, потрактовані контрфорси) і європейської готики (контрфорси, зірчасті склепіння з нервюрами). Рогатинська церква демонструє найраніший приклад використання європейського готичного досвіду в українській мурованій церковній архітектурі.

Окрема реґіональна школа церковної архітектури розвивалася на Волині, де з розглядуваного часу немає, однак, жодної добре збереженої споруди. Найважливішою пам’яткою тут виступає збудований наприкінці XIV ст. і вцілілий лише у нижніх частинах стін кафедральний собор св. Іоанна Богослова в Луцькому замку, який демонструє приклад чотиристовпного хрестовокупольного храму. В самому місті комплекс храмів існував на території Окольного замку. З них до розглядуваного часу є всі підстави відносити церкву св. Якова 16 — очевидно, збудовану у зв’язку зі смертю в місті у день пам’яті цього святого (1430) великого литовського князя Вітовта.

Мабуть, до другої половини XIV ст. належить і найстаріша частина монастирської церкви св. Онуфрія у Посаді Риботицькій (з частковими перебудовами перелому XV — XVI ст.). Останніми роками відкрито частини збудованої перед кінцем XIV ст. церкви Спасопреображенського монастиря у Стовпі (Столп’є) поблизу Холма 17.

15Ґруневеґ М. Опис Львова... — С. 111.

16Каманин Н. Состояние церквей г. Луцка и имений луцкой епископии в 1607 году // Сборник статей

иматериалов по истории Юго-Западной России, издаваемый Киевскою комиссиею для разбора древних актов. — Киев, 1916. — Вып. 2. — C. 46.

17Rudnik S. Wyniki badań architektonicznych w Podgórzu, gm. Chełm // Najważniejsze odkrycia archeologiczno-architektoniczne Chełma i okolic: Materiały z sesji naukowej, odbytej w Chełmie l XII 1995.

— Chełm, 1997. — C. 39 — 52.

Мабуть, до того ж часу належить і недавно відкрита церква Перенесення мощів св. Миколая у Збручанському на Тернопільщині, заснування якої є підстави пов’язувати з подільським періодом історії родини Коріятовичів — один з небагатьох українських храмів з мурованою вівтарною перегородкою Ч У ній виразно виступають балканські зв’язки в плануванні та декорації, що становить один з характерних моментів розвитку архітектури подільського регіону. Вони присутні також у церкві Покрови Богородиці у Шарівці (1430-ті рр.), що вказує на ширше значення балканських контактів у тогочасному українському мурованому церковному будівництві Поділля. Шарівська церква демонструє своєрідний варіант планувальної структури, що виводиться від афонських триконхових храмів, у ній так само на перший план виступає захисний характер, підкреслений оборонною вежею на фасаді.

Своєрідну сторінку мурованого церковного будівництва Поділля становить вірменська архітектура Кам’янця, найдавнішою пам’яткою якої була перебудована ще наприкінці XV ст. заснована 1398 р. церква св. Миколая. Скромна за характером вірменська церква Богородиці з XIV ст. збереглась у Білгороді.

Упродовж розглядуваного періоду активно розвивалася мурована церковна архітектура Криму, де найактивніше виступає вірменське середовище. Його пам’ятками є

227

церкви Іоанна Предтечі (1348), Георгія (XIV ст.), архангелів Михаїла та Гавриїла (1408) в Євпаторії, церква св. Саркіса (Сергія) у Феодосії (XIV — XV ст.).

Пам’яткою молдавської будівельної традиції на території України є Воскресенська церква в Лужанах поблизу Чернівців, традиційно датована після 1453 р., але, за найновішими дослідженнями, вона виявилася ранішою за походженням, проте з пізнішими перебудовами.

Перелічені пам’ятки вказують на розвиток традиції мурованої церковної архітектури в різних напрямах, проте загалом вона, очевидно, займала скромніше місце у церковному будівництві епохи.

Не може підлягати сумніву, що період перед серединою XV ст. відзначений остаточним утвердженням на українських землях домінуючого значення дерев’яного будівництва як у містах, так і в сільській місцевості. Ані автентичних його пам’яток, ані документальних відомостей про них до нашого часу не дійшло за винятком відкритих залишків церкви Іоанна Хрестителя у луцькому Ринку 19.

18Дубик Ю. Миколаївська церква у селі Збручанське // Літопис Борщівщини. — Борщів, 1995. — Вип.

7.— С. 51 — 63.

15Терський С. Храм Івана Хрестителя на Ринковій площі княжого Лучеська // ЗНТШ. — 1998. — Т.

235.— С. 609-618.

Попри це, є достатні підстави стверджувати, що завершальний етап княжої доби української історії відіграв вагому роль у розвитку дерев’яного церковного будівництва та передачі традицій дохристиянського та ранньохристиянського часу наступним історичним епохам.

Якщо українське церковне будівництво з-перед середини XV ст. виступає як наступна ланка багатовікового процесу внутрішньої еволюції, то церковна архітектура західноєвропейського родоводу не мала на місцевому ґрунті таких глибоких основ. Їх не могли закласти ані поодинокі храми княжого періоду на зразок львівського костьолу Марії Сніжної, ані діяльність на території Галицького князівства будівельних артілей з Польщі та Угорщини, з якими пов’язаний розвиток місцевого білокам’яного церковного будівництва XII — XIII ст. Готична церковна архітектура західноєвропейського зразка з’явилася на західноукраїнських землях внаслідок входження їхньої частини до складу Польщі й пов’язаного з цим поширення у регіоні католицьких церковних структур. Хоч до 1412 (1414) р. латинське архієпископство знаходилося у Галичі, найвагомішу роль на початковому етапі поширення готичного стилю в церковній архітектурі на західноукраїнських землях відіграв Львів, і саме на місцевому ґрунті постали й збереглися найхарактерніші його зразки.

Рання львівська архітектура готичного періоду складає досить цілісну групу пам’яток, у якій домінують збережений парафіяльний костьол та втрачені у XVIII — XIX ст. костьоли монастирів домініканців і францисканців. Усі вони закладені на єдиному плані з вузькою витягнутою вівтарною частиною і вкороченою прямокутною, близькою до квадрата, навою, й демонстрували характерні приклади "цегляної готики", однією з прикметних рис якої виступає майже цілковита відсутність монументальної скульптурної декорації. Найзагальніші принципи планово-просторової організації перших львівських готичних храмів витворили популярну на місцевому ґрунті схему, яка залишалася актуальною до самого початку XVII ст. (костьоли монастиря бернардинів та св. Марії Магдалини).

Серед трьох найстаріших готичних храмів Львова особливе місце мав посідати новий парафіяльний костьол. Пізніша традиція приписує його закладення Казимирові Великому, проте відомі моменти історії спорудження храму не дають жодних свідчень щодо якоїсь

228

опіки над його будівництвом з боку вищої державної та церковної влади, що, на перший погляд, виглядає нібито досить несподіваним у контексті особливої ролі Львова в утвердженні польського панування на новопридбаних територіях. Зокрема, до нас не дійшло відомостей про королівські фундації на користь головного парафіяльного храму міста, хоч Людовик Угорський і Владислав Яґайло щедро обдарували, наприклад, монастир домініканців. Спорудження головного латинського парафіяльного храму Львова велося на кошти самих міщан, до яких лише від початку XV ст. починає приєднуватися навколишня магнатерія, і йшло досить повільно. Лише 1404 р. було засклеплено вівтарну частину храму, яку освячено наступного року. Будівництва не прискорило навіть перенесення до міста центру латинської архідієцезії на західноукраїнських землях. Остаточне завершення споруди (без парної вежі на фасаді, що так ніколи і не була збудована), припадає тільки на кінець XV ст. Костьол є прикладом базиліки з трьома навами, розділеними стовпами, та вівтарною частиною і двома вежами на фасаді. Характерною особливістю його планово-просторової структури виступає розташований обабіч бокових нав вінець каплиць; до вівтарної частини храму примикають лише дві симетричні каплиці біля її початків. Каплиці згодом неодноразово перебудовувалися й практично втратили первісний готичний характер. Готичні риси екстер’єру храму приховує отинькування стін з другої половини XVIII ст.

Спорудження костьолу було справою рук вроцлавських архітекторів німецького походження, які, за наявними даними, повністю здомінували місцеве середовище. Родовід будівничих львівського кафедрального костьолу засвідчує сілезькі пов’язання ранньої львівської церковної готики й готичної будівельної традиції на місцевому ґрунті.

Другою за значенням спорудою серед ранніх готичних храмів Львова був розібраний у середині XVIII ст. костьол монастиря домініканців, найповніше уявлення про який дає опис М. Ґруневеґа. Лише у найзагальніших рисах відомий також костьол монастиря францисканців.

Ранню львівську готику у значно скромнішій редакції демонструє також невеликий однонавний з малою гранчастою апсидою костьол Іоанна Хрестителя, який належав общині вірмен-католиків — Владислав Опольський передав його їм 1375 р.20 Іншими зразками львівської готики виступають втрачені каплиця св. Катерини на території Низького замку, шпиталь Святого Духа та костьол св. Станіслава.

20Див.: Koc А. Храм Івана Хрестителя у Львові // Релігія в Україні: досл., матеріали. — Львів, 1994.

—Вип. 2. — С. 75 — 78.

Поза Львовом найхарактернішою пам’яткою ранньоготичної архітектури на західноукраїнських землях є парафіяльний костьол у Дрогобичі, який наслідує плановопросторову структуру львівського парафіяльного костьолу, але без системи каплиць та веж на фасаді. Дрогобицький костьол вигідно вирізняється також тим, що щасливо уник тинькування зовнішніх стін.

Ще перед серединою XV ст. костьоли з’являються і на Волині, хоч тут загалом до XVII ст. вони були поширені дуже мало. До найстаріших належав втрачений костьол домініканців в Острозі, заснований 1432 р. Найстарішою вцілілою автентичною пам’яткою костьольної архітектури на території Волині є датований 1450 р. скромний однонавний з трансептом костьол св. Петра і Павла фундації Радивилів в Олиці.

Окремим регіоном розвитку культової архітектури західної традиції на українських землях перед серединою XV ст. було Закарпаття. Тут збереглася чимала, як на ті часи, кількість мурованих костьолів, однонавних, простих у плані, нерідко в селах, які репрезентують провінційну готичну будівельну традицію. До найхарактерніших належать пам’ятки, збережені у Берегові, Виноградові, Добросіллі, Зміївці, Струмківці, Хусті.

229

Окрім мурованої, на західноукраїнських землях поширювалася також дерев’яна костьольна архітектура, проте, як і дерев’яне церковне будівництво, вона так само втрачена повністю і безслідно. Ця архітектура відігравала особливо важливу роль на ранній стадії поширення на західноукраїнських землях католицьких парафіяльних структур, насамперед там, де міцно вкорінилася нова феодальна знать, що напливала з території Польщі.

У рамках розглядуваного періоду розвиток архітектури західноєвропейської традиції на західноукраїнських землях охоплює неповне століття, яке становить початковий етап її утвердження і поширення на місцевому ґрунті. Тому на загальному тлі історії будівництва з-перед середини XV ст. здобутки цього нового для місцевих умов напряму презентуються, скоріше, досить скромно, й показові насамперед як свідчення утвердження західноєвропейського будівництва як самостійного напряму розвитку місцевої архітектури і як перші кроки у характерному для пізнішого періоду здомінування місцевої будівельної ситуації майстрами-професіоналами європейського походження.

Період XIII — середини XV ст. посідає важливе місце в історії архітектури та будівництва в Україні. Як і мистецька культура українських земель загалом, він на своїх початках виступає як час активного розвитку будівельної справи у Галицько-Волинському князівстві середини — другої половини XIII ст. й продовження її здобутків за умов входження українських земель до складу Литви та Польщі від середини XIV ст. Це були ті моменти, які демонструють українську архітектуру у її внутрішньому розвитку й окреслюють розглядуваний період насамперед як черговий етап еволюції української будівельної справи. Другим, скромнішим за значенням у загальноукраїнському контексті, але важливим в історичній перспективі явищем виступає поширення на західноукраїнському ґрунті європейської будівної системи та початок діяльності в регіоні будівничих європейського походження, які репрезентували провінційні школи німецького кола. Це поклало початок співіснуванню на західноукраїнському ґрунті двох будівельних орієнтацій і двох архітектур, поступовому опануванню українського мурованого церковного будівництва західними майстрами. Вироблене й утверджене перед серединою XV ст. співіснування двох напрямів розвитку будівельної справи — пов’язаного з продовженням власних традицій з-перед середини XIV ст. і привнесеного після цього періоду відгалуження європейського будівництва — визначило основні тенденції розвитку архітектури і будівництва на українських землях у наступні періоди їхньої історії.

230

В. С. Александрович

2.5. Образотворче та декоративноужиткове мистецтво

У мистецтві XIII — першої половини XV ст. розвивалися засади, вироблені впродовж перших століть після прийняття християнства й закладення основ нової духовної культури, побудованої на засадах християнського світогляду. Викликана втратою державності зміна історично-політичної ситуації з середини XIV ст. у межах вказаного періоду не призвела до радикальних перемін у мистецькому житті. На землях, приєднаних до Польщі, певні можливості розвитку українського мистецтва з’явилися завдяки замовленням для королівського двору (наявні відомості стосуються лише монументального малярства). На включених до складу Польщі землях ГалицькоВолинського князівства внаслідок напливу ззовні населення, зорієнтованого на західноєвропейську культуру, формується також мистецький напрям західноєвропейської орієнтації і закладаються основи багатовікового паралельного розвитку на місцевому ґрунті двох мистецьких напрямів, що виходили з мистецьких засад, спільних в основі, але відмінних у основоположних принципах та шляхах розвитку, їхнє співіснування та взаємопроникнення становить одну з особливостей культурного процесу спершу на західних землях України, а пізніше й у всій Україні.

Отже, мистецьке життя розвивалося у якнайтіснішому контакті із східнохристиянським світом та Західною Європою. Східнохристиянська орієнтація української культури визначила домінуючу перевагу візантійсько-балканського напрямку контактів. Саме вони виступають тим чинником, завдяки якому мистецькі новації східного християнства швидко приймалися на українському ґрунті, забезпечуючи українському мистецтву стабільне місце в системі тогочасних європейських культур східнохристиянського кола. Західноєвропейські впливи в українському мистецтві на цьому етапі виявлені порівняно мало. Проте впливи були лише однією з складових, на яких будувалася мистецька культура українських земель, й виступали в процесі її внутрішнього розвитку як елементи побічного характеру.

Мистецькі культури інших народів — з-перед середини XV ст. на українських, передовсім західноукраїнських, землях найактивніше розвивалися німецька, польська та вірменська — закономірно перебували у тісніших зв’язках з власними коренями.

Малярство відігравало провідну роль серед образотворчих видів мистецтва. Його майстри працювали передовсім у монументальному малярстві, іконописі та книжковій мініатюрі.

Маляр був досить помітною фігурою в суспільстві, однак про тогочасних майстрів (між ними були як духовні особи, так і світські) відомо небагато, навіть їхні імена збереглися лише з кінця XIV ст. Основна лінія мистецького розвитку вела до наростання питомої ваги світських майстрів і розбудови міських осередків світського малярства. Цей процес розпочався вже у княжі часи й поглибився в наступний період. За браком джерел важко говорити про його хід у Києві, де документально зафіксовані лише лічені майстри. Зовсім немає відомостей про митців Волині. У Галичині активним малярським осередком виступає Перемишль. Специфічну особливість його мистецької ситуації визначила належність малярів до середовища духовенства або їхні найтісніші стосунки з ним 1, наприклад, священиком був Гайль — виконавець малярських замовлень короля Владислава II Яґайла 2.