Ист. укр. культ. Т.2

331

Вокрему групу переписувачів можна виділити вихідців із інших країн, які працювали

вУкраїні: білорусів (Макарій Львович з Гольшан), росіян (Діонісій родом із Торопця на Псковщині, дяк Ілля родом із Великого Новгорода, Андрій Тверитин), південних слов’ян. Разом з тим українські переписувачі працювали й поза межами України, зокрема на Афоні, де, як відомо, існували великі колонії руських монахів, а також у Білорусі (Михайло родом із Крем’янця). Формула післямов у кодексах залишалася традиційною, тому лише в окремих записах копіїсти вміщували біографічні відомості.

Порівняно з попереднім періодом у техніці виготовлення книжки з’явилося небагато змін. Вони стосувалися переважно її зовнішнього вигляду: панівними стали півуставний тип письма, плетінчаста орнаментика в оздобленні.

Замовниками рукописної книжки найчастіше виступали представники білого та чернечого духовенства. Скажімо, архімандрит Києво-Печерського монастиря Іоанн 1474 р. замовив переписати дві книжки — Златоуст та Псалтир, можливо, для власної збірки. Спеціально для книгозбірні цього монастиря, на замовлення його уставника (який виконував і обов’язки бібліотекаря) Касіяна, 1462 р. виготовлено список КиєвоПечерського патерика, а за велінням архімандрита Феодосія 1482 р. розпочато Пом’яник. У ролі замовників виступали заможні світські особи, які здебільшого жертвували книжки храмам (князі Юрій Семенович Слуцький, Костянтин Іванович Острозький 43). Серед них також луцький воєвода Степан Воропаєвич (у першій чверті XVI ст. замовив Псалтиря), Петро Богданович Загоровський (1535 р. замовив дякові Михну Мінею), пінський і кобринський староста Іван Михайлович (1543 р. замовив писареві Парфену Псалтиря). Вже від початку XVI ст. відомі замовники середнього прошарку суспільства — здебільшого міщани. Одним з найраніших свідчень цього є Євангеліє 1514 р., яке чернець Пустинно-Микільського монастиря Сергій переписав на замовлення київського міщанина Селивестра Поповича. Важко сказати, чи призначалася книжка для власних потреб замовника, чи залишилася в збірці монастиря.

Рукописна книжка була одним з важливих чинників культурних контактів між різними регіонами України та поза її межами. У межах України книжковий обмін найактивніше здійснювався, мабуть, між монастирями. Потрапляли в містечка й села книжки, куплені на ярмарках у великих містах (Львові, Києві, Луцьку). Це відбувалося, як правило, в межах певного реґіону.

Збереглися відомості про переміщення книжок у землі Білорусі, Московської держави, Молдови, до Афонських монастирів, а звідтіля — писемних пам’яток в Україну. Так, рукописна книжка XV ст., яка вміщувала "Повчання" Кирила Єрусалимського і "Житіє" Іоанна Златоуста, 1537 р. була "монастиреви Виленському Святої Тройци пожичона" 44 з Дубенського монастиря на Волині. Переписаний в Києві 1427 р. при митрополиті Фотії Пролога в першій половині XVI ст. було скопійовано в Білорусі 45.

43Євангеліє перед 1500 р. — до Межигірського монастиря [НБУВ, рукопис, 28 с., арк. 18 зв.]; Євангеліє 1507 р. — до Дерманського монастиря (див.: Краткая опись ... — С. 13).

44Добрянский Ф. Описание... — С. 90, № 70.

45Перетц В. Н, Рукописи библиотеки Московского университета, самарских библиотек и минских собраний // Описания рукописных собраний. — Ленинград, 1934. — Вып. 3. — С. 181, № 52.

Відомо, що Києво-Печерська лавра від 20-х рр. XVI ст. підтримувала тісні контакти з Супральським та іншими білоруськими монастирями — в Вільнюсі, Слуцьку, Новогрудку. Очевидно, в межах цих зв’язків провадився і книжковий обмін. В Білорусі працювали українські переписувачі (Михайло Васильович з Крем’янця — у Шешкинях поблизу Вільнюса), а в Україні — білоруські (Макарій Львович з Гольшан — у Луцьку й Дубні).

332

Книжковий обмін здійснювався і з російськими землями. Зокрема, через українські (так само, як і через білоруські) списки в російську книжність потрапляли пам’ятки європейських літератур, що були перекладеними з латинських, польських чи чеських джерел (скажімо, апокрифи, Повість про трьох королів-волхвів), а також пам’ятки філософії, космографії, астрономії — з єврейсько-арабських джерел 46. Від кінця XV ст. в Україні поширювалися списки Кормчої московської та новгородської редакцій, з яких виготовляли численні копії. Перевозили книжки переважно представники духовенства, що їздили в українські і російські землі у церковних справах, а також окремі світські приватні особи, серед яких були й переписувачі. Збереглися відомості про працю російських переписувачів в Україні. Так, 1474 р. "многогрЂшный ОндрЂй ТфЂрытынь" за велінням архімандрита Києво-Печерської лаври Іоанна закінчив переписувати Златоструй 47. Діонісій Торопчанин родом із Псковщини наприкінці XV — на початку XVI ст. у Галичі виготовив список Євангелія-тетр. Євангеліє 1514 р. переписував у Києві на замовлення ремельського поповича дяка Богдана дяк Ілля, родом із Великого Новгорода 48.

Чимало книг, у тому числі переписаних в Україні, збереглось при монастирях. У першій половині XVI ст. книжкові збірки відомі в київських монастирях КиєвоМихайлівському і Видубицькому, у Галичині — у Спаському, Унівському, львівському Онуфріївському, на Волині — у Дубнівському, Луцькому, Жидичинському, Зимненському. Монастирські бібліотеки формувалися і книжками, що їх переписували ченці, так і за рахунок дарів.

Книжкові збірки формувалися і при церквах. Так, збереглися відомості про книги церкви Трійці в Дермані (Збірник 1499 р.), Богоявленської церкви у Львові (Мінея 1543 р.), церкви с. Тростянця (Мінея 1542 р.). Цікаво, що в ролі жертводавців книжок до церков та монастирів упродовж другої половини XV — першої половини XVI ст. виступали переважно світські особи. Серед них були не лише князі й зем’яни, а й посполитий люд — міщани та окремі селяни. Джерела фіксують і пожертву від імені громади: 1549 р. до церкви Усікновення глави Іоанна Хрестителя в с. Волиці надійшло Євангеліє 1528 — 1549 рр. У пізніші часи такі дари стали частими.

Окрім монастирських і церковних почали формуватися приватні бібліотеки. Збереглися непрямі дані про збірку перемишльського і самбірського єпископа Антонія Радивиловського (t!586 p.). 1535 р. він подарував бібліотеці Унівського монастиря Пролог, створений 1518 р.49, починаючи від середини XVI ст., часто фігурував як замовник книжок.

46Карский Е. Ф. Западнорусский сборник XV в. // ИОРЯС. — 1897. — Т. 2, кн. 3. — С. 964; Перетц

В.Н. Повесть о трех короляхволхвах в западнорусском списке XV века // ПДПИ. — 1903. — Т. 150 — С. 87 — 89.

47Срезневский И. И. Указ. соч. — С. 2 — 3.

4S Уривок цього рукопису зберігається в Санкт-Петербурзі // НБР, Q.l. 900.

49Франко І. Карпаторуське письменство XVII — XVIII вв. // Франко І. Зібр. тв. — Київ, 1981. — Т.

32.— С. 230, 234; Головацький Я. Коротка відомість о рукописах славянських і руських, находящихся в книжици монастиря св. Василія Великого у Львові // Русалка Дністрова: Фотокопія з вид. 1837 р. — Київ, 1972. — С. 123, 125.

Очевидно, книголюбом був львівський міщанин, згодом владика (з 1538 р.) Макарій Тучапський. Ще перед 1527 р. він замовив Іванові Могильницькому привезти з Молдови потрібні йому книжки. А вже пізніше, будучи єпископом, при відвідуванні монастирів цікавився станом їх книгозбірень. Так, 1540 р. в Унівському монастирі він "довЂдовался якЂ о книгахь, так о всЂх статках церковных" і позичив із монастирської бібліотеки "малого Євангелія" 50. Невеликі приватні збірочки мали деякі священики та ченці. Після смерті останніх їх збірки переходили, як правило, у власність монастирів.

333

Починаючи від середини XV ст. є й актові джерела про те, як цінували книжку в міському середовищі. Так, 1443 р. троїцький священик у Львові Павло позивав богоявленського священика Ходька за три рукописні книжки, серед яких був Апостол. 1528 р. книжки були причиною судового процесу між попадею Марусею зі Львова і дяком Махном із Перемишля. У першій половині XVI ст. дяк Успенської церкви у Львові Яцько мав невеличку книжкову збірку, до якої входило й Євангеліє із 12 малюнками (про це довідуємося із судової справи за ці книжки по його смерті 1543 р. 51). Збірки латиномовних книжок мали окремі міщани-католики.

50Крип’якевич І. З історії книги у Львові. Рукописна книга до половини XVI ст. // Укр. книга. — 1937.

—№ 1. — С. 8.

51Там само. — С. 7.

Як бачимо, впродовж другої половини XV — першої половини XVI ст. книгописання в Україні не тільки збагатилося новими літературними пам’ятками (переважно західного походження), а й відчутно зросло кількісно.

Не тільки в освіті, а й в книгописанні й надалі співіснували течії, що були пов’язані з різними конфесіями і тим самим — різними культурними й культурно-політичними орієнтаціями. Певних взаємовпливів не можна виключити, але відсутність конкретних свідчень про них показує, що такі взаємовпливи, якщо й існували, не були інтенсивними. Тим не менше паралельний розвиток різних напрямів у освіті й книжності готував ґрунт для тих спроб синтезу різних культурних традицій, які стали типовими для наступного періоду.

334

Я. Д. Ісаєвич

3.5. Перша друкована книжка українського автора

Юрій Дрогобич — типовий середньовічний вчений. Друковані книги стали поширюватися у Східній Європі незабаром після винайдення друкарства. Можливо, свідченням цього є виявлений в оправі одного із стародруків XVI ст., який зберігався у Центральній науковій бібліотеці АН УРСР, примірник невідомого раніше науці видання Йоганна Ґутенберґа "Provinciale Romanum" 1. Доводиться писати "можливо", оскільки невідомо, коли видання потрапило в Україну.

1Зданевич Б. Каталог інкунабул. — Київ, — 1974; Кестнер И. Иоганн Гутенберг. — Львов, 1987. —

С.9, 69.

7 лютого 1483 р. з римської друкарні Еухаріуса Зільбера (Франка) вийшла у світ невелика книжка "Iudicium prenosticon Anni MCCCCLXXX III currentis Magistri Georgii Drohobicz de Russia almi studii Bononiensis artium et medecine doctoris" (Прогностична оцінка поточного 1483 p. магістра Юрія Дрогобича з Русі доктора мистецтв і медицини славетного Болонського університету). Це — перша, принаймні перша відома, друкована праця автора родом з України. Поряд з його ж рукописними творами, цей засвідчує контакти українських земель з провідними на той час осередками європейської науки і книжності.

Те, що було на самому початку, біля витоків нових культурних явищ і процесів, привертає особливу увагу пізніших поколінь. На прикладі видання, текст якого уклав книжник родом з Дрогобича, простежуються ті особливості першодруків, які були підхоплені друкарями й видавцями наступних періодів, в тому числі й українськими. До того ж біографія автора дозволяє скласти уявлення про форми і напрями міжнародних зв’язків, які позначилися на характері всього культурного життя.

Найстарший збережений документ про майбутнього автора — запис 1469 р. у книзі вступників до факультету вільних мистецтв Краківського університету про прийняття на навчання Юрія, сина Михайла Доната з Дрогобича, і сплату ним вписової вкладки в розмірі одного гроша 2. Така оплата була найменшою: середня становила 8 грошів, а шляхтич з Литви Григорій, син Матвія, того ж року заплатив 16 грошів вписового. Ймовірне прізвище Юрія вказано в одному з документів останнього періоду життя вченого: йдеться про доктора Юрія, "званого Котермаком". Втім не виключена можливість, що це було прізвисько, яке виникло в середовищі університетських колег дрогобичанина. Висловлювалося припущення, що етимологія прізвища пов’язана з давньоруським словом "котора" (сварка), вказують і на наявність на Дрогобиччині прізвища Котермус, від якого походить назва присілка Котермуси при с.Орів 3. Втім для вирішення питання про походження прізвища чи прізвиська Котермак бракує надійних припущень про те, з якою словотвірною моделлю його можна би пов’язати.

Початкову освіту Юрій здобув, мабуть, у Дрогобичі і Львові, а для продовження навчання поїхав до Кракова, який не лише був столицею Польщі, а й осередком

335

міжнародних культурних зв’язків, мав постійні і досить міцні зв’язки з українськими землями Королівства Польського і Великого князівства Львівського. В числі інших міст України певні контакти з Краковом підтримував і Дрогобич. Збереглися, зокрема, відомості про переселення в XV ст. кількох дрогобицьких ремісників до Кракова.

Юрій був не єдиним дрогобицьким міщанином, який навчався у XV — XVI ст. у Кракові. Вдалося відшукати у списках вступників до Краківського університету 1411 — 1600 рр. не менш як 32 вихідців з Дрогобича. Завершувала курс навчання і отримувала наукові звання лише невелика частина тих, хто вступав. Здобуття Юрієм Дрогобичем 1470 р. ступеня бакалавра, а в 1472 р. — магістра свідчить про його наукові здібності і неабияку наполегливість у подоланні труднощів: з 208 тих, що вступили до університету водночас з ним, бакалаврами у 1470/71 навчальному році стало 66 студентів, а ступінь магістра одержали 1472/73 навчального року лише дев’ять з них 4.

2 Album Studiosorum Universitatis Cracoviensis. — Cracoviae, 1887. — Vol. 1. — P. 103. 3 Ольховий Я. Навколо славного імені // Рад. слово. — 1988. — 13 трав.

4 Karbowiak A. Studia statystyczne z dziejów Uniwersytetu Jagiellońskiego // Archiwum do dziejów literatury i oświaty w Polsce. — Kraków, 1910. — T. 12. — S. 79.

Ставши магістром, молодий дрогобичанин для продовження навчання виїхав до Італії, в славетний Болонський університет. Життя на чужині не було легким. 6 лютого 1478 р. він писав у листі до краківського знайомого Миколи

Чепеля: "Мені судилося бути бідним, постійно в клопоті й злиднях. Невеликий заробіток, який щодня здобуваю, дістається ціною постійної праці і величезних зусиль...

Багато міг би я осягнути в науці, якщо б не мусив турбуватися про найнеобхідніше" 5.

Усе ж у Болоньї Юрій Дрогобич здобув ступінь доктора вільних мистецтв, а пізніше

— і медицини. У списках лекторів Болонського університету вказується, що 1478/1479, 1480/1481, 1481/1482 навчальних роках він читав там так звані ранкові лекції з астрономії 6. Про високу оцінку його кваліфікації свідчить те, що Юрієві визначено подвійну платню — двісті лір замість звичайних ста 7. Водночас з викладанням астрономії дрогобичанин продовжував вивчати медицину.

У той час природничі знання дедалі тісніше пов’язувалися з філософією. Цим і пояснюється звичай надавати разом докторські ступені з філософії і медицини та часті переходи викладачів з медичних кафедр на філософські і навпаки. Природничі науки, особливо медицина, вважалися філософією природи, причому дуже поширеним був погляд, що саме ці науки можуть допомогти пізнати закономірності навколишнього світу. На цій основі у Болонському університеті розвивалася філософська течія, яку італійський історик Карло Калькатерра умовно називає "гуманістичним натуралізмом медиків": завданням філософії природи вони вважали раціональне пояснення світу 8. Саме в такому дусі пояснювалися тут твори античних і арабських авторів.

Ставши професором Болонського університету, вчений з Дрогобича не міг залишатись осторонь наукових течій, які здобули загальне визнання в цій вищій школі. Є всі підстави для припущення, що він підтримував зв’язки з деякими найвидатнішими тогочасними науковцями. Тут разом з Юрієм Дрогобичем викладав Джіроламо Манфредо — відомий астроном і медик, який був у ті часи гордістю Болонського університету. На дрогобичанина міг справити вплив також філософ і медик Джованні Ґарцоні. Коло знайомств Юрія Дрогобича поширилося, коли він зайняв посаду ректора медиків і артистів. Спершу Болонський університет здобув слави завдяки своїй знаменитій юридичній школі. У XV ст. інтерес до вивчення права зменшився і зросло значення так званих вільних мистецтв, передовсім гуманістичної філософії, природничих наук і особливо медицини. Студенти, які вивчали ці науки, були об’єднані в окрему корпорацію

337

14 Докладний опис книги подано у зведеному каталозі інкунабул (Gesamkatalog der Wiegendrucke. — 1938. Bd. 7. — № 9060). Див. також: Ісаевич Я. Юрій Котермак з Дрогобича і його книга // Бібліотекознавство і бібліографія. — 1969. — №7.

На підставі спостережень книгознавців щодо інших подібних видань можна припустити, що тираж і в цьому випадку становив кількасот примірників. Збереглося, однак, лише два з них: один у бібліотеці Ягеллонського університету у Кракові, другий належить Штутґартській крайовій бібліотеці, але постійно зберігається у бібліотеці богословського факультету Тюбінґенського університету. В цілому за змістом і оформленням перша друкована книга, написана автором з України, стоїть на одному рівні з іншими аналогічними західноєвропейськими виданнями того часу.

Життя Юрія Дрогобича у період опублікування прогностика 1483 р. і впродовж наступного п’ятиріччя відоме нам лише в загальних рисах. Він побував у різних містах Італії, але не пізніше 1487 р. повернувся до Краківського університету — найближчої до його батьківщини вищої школи, де на той час уже також почав поширюватися гуманістичний світогляд. Тут дрогобичанин викладав астрономію і медицину 15 якраз у ті роки, коли ці предмети студіював у Кракові Микола Коперник. Є підстави вважати, що майбутній славетний астроном був у числі слухачів Юрія Дрогобича.

Юрій Дрогобич проводив також так звані ресумпції — оплачувані студентами заняття, на яких з метою підготовки до екзаменів повторювався і глибше вивчався під керівництвом викладача поданий на лекціях матеріал. Ресумпції відбувалися не в університеті, а в студентських бурсах. Викладачі-гуманісти користувалися цією формою навчання, щоб, уникнувши контролю університетських властей, тлумачити античних авторів у гуманістичному дусі. Збереглися імена двох відвідувачів ресумпції Ю. Дрогобича з астрології — Андрія з м. Сібіу (Трансільванія) і бакалавра мистецтв Павла з Фриштата (Всхови) 1б. Водночас доктор Юрій Дрогобич займався медичною практикою. Документ, датований 31 липня 1492 р., свідчить про те, що він навіть здобув титул "королівського лікаря". Як вказував історик медицини Ростафинський, "цей магічний титул був мрією коленого, хто мав вищу медичну освіту" і надавався лише висококваліфікованим спеціалістам 17.

15 Conclusiones Universitatis... / Ed. H.Barycz. — Cracoviae, 1933. — S. 56; Wishcki W. Liber diligentiarum facultatis artisticae. — Cracoviae, 1886.

16Acta rectoralia almae Universitatis Cracoviensis / Ed. W.Wisłocki. — P. 263. — № 1209.

17Rostafiński I. Medycyna na uniwersytecie Jagiellońskim w XV w. — Kraków, 1900. — S. 71.

Збереглися також документи, в яких професора Юрія Дрогобича титулують парохом Зимної Води поблизу Львова. Річ у тім, що більшість професорів Краківського університету одержувала винагороду у формі церковних бенефіцій. Такі бенефіції зводилися до права на прибутки з різних церковних посад, переважно каноніків і парохів прибуткових парафій. Отримавши від ради професорів ділянку землі, Юрій Дрогобич спорудив будинок, який після його смерті став своєрідним гуртожитком для викладачів медицини.

Постійно живучи у Кракові, доктор Юрій досить часто бував у Львові. Є опосередковані вказівки, що він в останній період свого життя підтримував зв’язки з рідним містом. Так, ЗО травня 1491 р. виступав як свідок у Львівському консисторському суді разом із членами ради м. Дрогобича. Помер Юрій Дрогобич 4 лютого 1494 р. у Кракові, там його і поховано.

338

Друкований трактат Юрія Дрогобича. Важливим джерелом для характеристики кола зацікавлень Юрія Дрогобича є його згадувана друкована праця — латиномовна "Прогностична оцінка поточного 1483 р." За формою і змістом вона є астрологічним календарем, де на основі аналізу взаємного розташування небесних світил і оцінки різних небесних явищ зроблено передбачення (прогнози) про земні події. У ті часи і навіть пізніше — у XVI — XVII ст. — такі видатні мислителі і дослідники, як Джордано Бруно, Тіхо Браге, Френсіс Бекон, Йоганнес Кеплер, Томазо Кампанелла, ставилися до астрології як до справжньої науки і вважали, що розташування зірок та планет має вплив на долю людини. Розвиток астрології був якоюсь мірою виявом детерміністичного погляду на світ. У вміщеній на початку прогностика віршованій присвяті Юрія Дрогобича тодішньому римському папі Сикстові IV сказано: "Хоч і далекі від людей простори неба, та не такі віддалені від розуму людського. Ми знаємо із наслідків про їхні причини, а з цих останніх наслідок пізнаємо". Вступний вірш-присвята написаний елегійним дистихом (поєднання гекзаметра з пентаметром). Автор пише, що його турбує доля людського роду, оспівує розум, який людину "звеличує над світом", дає їй "могутню владу" 18.

18Гузар З. Юрій Дрогобич — поет // Жовтень. — 1984. — № 4. — С.135.

19Йдеться про володаря Австрії Леопольда XVI Бабенберґа (1198 — 1230). Його дочка Ґертруда була дружиною Романа, сина Данила Галицького. На цій підставі частина впливових магнатів Австрії визнала свого часу галицько-волинського княжича найбільш законним претендентом на австрійський герцогський престол.

Передмова свідчить про літературний хист дрогобичанина і посідає певне місце в історії нашої латиномовної літератури. Крім традиційних астрологічних побудов, у трактаті є і відомості із різних природничих наук. Зокрема, визначено з точністю до години і хвилини час двох майбутніх місячних затемнень і фаз місяця впродовж усього року, подано певні вказівки про видимий рух планет. Заслуговують на увагу наведені у книжечці відомості з географії. На початку першого розділу автор пише про взаємне розташування Сонця і планет (що визначало так званого "пана року") щодо країн і міст, географічна східна довгота яких була, на думку Дрогобича, більш як 46° від "Геркулесового Гадесу" (м. Кадікса, розташованого поблизу Геркулесових стовпів, тобто Гібралтару), а саме: "у Константинополі, Кафі, Вільнюсі та Москві, містах славного князівства Литовського і по всій Малій Азії". Далі йдеться про те саме щодо місцевості між 38 і 46° східної довготи, а саме: "у Кракові, Познані — містах славного королівства Польщі, Львові і Дрогобичі — містах Русі, Буді і Кошицях — Угорщини, Вроцлаві і Нисі

— Сілезії, Неаполі і Таренті — Апулії і по всій Сицилії та Калабрії". Наводяться аналогічні дані й для численних міст Італії, найбільших міст Німеччини, а також Парижа. В одному з наступних розділів йдеться про краї, яким "загрожує війна", серед них "місцевості біля берегів моря і навпроти Малої Азії, такі як Русь, Поділля, Волощина і місцевості татар". Про Сілезію Юрій Дрогобич пише у підрозділі "Про становище Польщі". Водночас він підкреслює, що Львів і Дрогобич належать не до Польщі, а до Русі, під якою розуміє "Руське королівство" — колишні володіння галицько-волинського короля Данила. Незважаючи на окремі помилкові твердження, прогностик Ю. Дрогобича деякою мірою знайомив європейського читача з країнами Східної Європи.

Чимало висновків автора було зроблено на підставі спостережень за політичним життям того часу. Так, знаючи політичне становище Італії, розділеної на ворогуючі між собою маленькі держави, можна було припустити, що в усій цій країні "і, без сумніву, у

339

деяких її містах" будуть ворохобні війни, суперечки, зради та різні змови. Прогноз погоди

Ю.Дрогобичем дається на підставі спостережень за погодою у зоні помірного клімату. Прогностик засвідчує обізнаність Юрія Дрогобича з творами Арістотеля і Клавдія

Птолемея. Але найчастіше в ньому зустрічаються посилання на праці Аль-Бумазара — арабського астронома, який був родом з Балха у Хорасані, а жив переважно у Багдаді († близько 885 — 886 р.). Названо дві його праці — De revolutionibus annorum mundi i "Liber florum", яку вважають уривком з книги "De magnis coniunctionibus" (Кітаб аххам сіні’льмаввалід). Ці праці мали великий вплив на розвиток астрономії у XV, XVI і частково навіть у XVII ст. Вони служили одним з джерел для трактатів західноєвропейських вчених-астрономів. У прогностику Ю.Дрогобича є також посилання на західноєвропейських учених Леопольда 19 та Ґвідона, які у тогочасній науці вважались особливо авторитетними.

1490 р. Юрій Дрогобич написав ще одну працю — трактат про способи оцінки наслідків затемнень, який і тепер зберігається у Парижі 20. В рукописі йдеться про вплив сузір’їв у різних географічних широтах, у зв’язку з чим подаються відомості з географії Західної та Східної Європи, Близького Сходу. Розглядається, яке значення для оцінки наслідків затемнень має їх час і розташування щодо сузір’їв. У так званому Холмському рукописному збірнику, створеному наприкінці XVI ст. у колі вчених Острозької академії, вдалося віднайти фрагменти, що є староукраїнським відповідником текстів, відомих з даного латиномовного трактату Юрія Дрогобича 21. Поки що невідомо, чи це безпосередній переклад, чи результат користування спільним джерелом.

Деякі автори беззастережно і дуже категорично стверджують приналежність Юрія Дрогобича до української культури, інші не менш категорично це заперечують 22.

20Національна бібліотека в Парижі, латинський рукопис. — № 7443 С. — Арк. 309 — 334.

21Паславський І. Юрій Дрогобич і його епоха // Жовтень. — 1983. — № 8. — С. 104.

22Дашкевич Я. Куди показує компас? Про концепцію п’ятитомної "Історії української культури" // Київ. — 1991. — № 2. — С. 115.

Ні ім’я Юрія (Георгія) з Дрогобича, ні наявні біографічні дані не дають підстав для надійного припущення про його етнічне походження. Проте він називав себе, як правило, Георгієм з Русі, в його друкованому творі йдеться, з одного боку, про Краків і Познань як міста королівства Польщі, а з іншого — про Львів і Дрогобич — міста Русі. Отже, незалежно від етнічного походження, за кордоном він прагнув представляти саме Русь, під якою розумів насамперед Галичину. Те, що вихідці з українських земель включалися в європейське культурне життя, свідчить про поступове входження цих теренів до загальноєвропейських культурних процесів.

З тих, хто їхав на навчання за кордон, одні поверталися додому, інші, як Юрій Дрогобич, лише час від часу відвідували рідні краї. Зрозуміло, що людей, здатних писати праці латинською мовою на рівні тодішньої науки, було в Україні зовсім небагато. Проте якщо Юрія Дрогобича називають першим відомим українським автором друкованої книги, то, напевне, були й такі, про яких ми не знаємо, бо праці і документи про них не збереглися або не віднайдені.

Друкована книжка Юрія Дрогобича (Котермака) і весь його життєвий шлях — приклад міжнародних культурних зв’язків, які, зрештою, сприяли поширенню на Схід не тільки надбань західноєвропейської середньовічної освіченості, а й перших паростків ренесансного гуманізму.

340

Я. Д. Ісаєвич

3.6. Початки кириличного друкарства

Друкарня Ш. Фіоля. Видання Йоганна Гутенберґа, як і його безпосередніх наступників, надруковані латинською мовою, яка ще довго залишалася міжнародною мовою науки й освіти. Проте вже в другій половині XV ст. з’явилося і чимало друкованих книжок на живих мовах різних народів. 1457 р. у м. Бамберзі заснував свою друкарню Йоган Пфістер, який вперше впровадив до друкованих текстів ілюстрації з дереворитних кліше і започаткував друкування німецькомовних книжок, серед яких були і байки Езопа. В Італії, зокрема у Венеції, крім латиномовних книжок, почато друкування італійською, а згодом і грецькою мовами. 1476 р. вийшли в світ "Великі французькі хроніки" мовою французькою. Величезний вплив на розвиток релігійної думки мали видання Біблії гебрайською, німецькою і багатьма національними мовами.

Упродовж тривалого часу першим виданням, друкованим в одній із слов’янських країн, вважали чеський переклад "Троянської хроніки" Гвідо делла Колонна. Помилка виникла тому, що наявну наприкінці книги дату (1468) розглядали як рік видання книги. Дослідження останнього часу переконливо довели, що ця книга надрукована після 1476 р. Тому найдавнішим нині відомим друком, що з’явився у слов’янському світі, слід вважати видану у Кракові латиномовну листівку-календар на 1474 р. Надрукував її, ймовірно, наприкінці 1473 р. Каспар з Баварії, якого ідентифікують із згадуваним у пізніших документах Каспаром Штраубе. Незабаром з тієї ж друкарні вийшли три невеликі книжки: "Тлумачення Псалтиря" Іоанна Туррекмати, юридичні трактати Франческо де Платеа (з датою 1475 р.), "Менші твори" св. Августина. Хорватське друкарство започаткував церковнослов’янський "Місал" 1483 р., видрукуваний глаголичним шрифтом 1.

Склалося так, що східнослов’янська кирилична друкарня була заснована не на території однієї зі східнослов’янських країн, а в столиці і найбільшому економічному центрі тогочасного Польського королівства — Кракові, де в той час мешкало багато українців і білорусів. Саме тут наприкінці XV ст. вийшли перші чотири книжки, надруковані кирилицею церковнослов’янською мовою. Дві з них — Часослов і Осмогласник (тобто Октоїх) — мають позначення про закінчення їх друку в Кракові 1491 р. міщанином-німцем Швайпольтом Фіолем. Тим самим шрифтом надруковані Тріодь пісна (в усіх примірниках відсутні вихідні дані) і Тріодь цвітна (сторінка з позначенням прізвища Фіоля збереглася лише у примірнику, який нещодавно виявлений у румунському місті Брашові 2).

1 Круминг А. А. Славянские старопечатные книги глаголического шрифта в библиотеках СССР // Проблеми рукописной и печатной книги. — Москва, 1976. — С. 103 — 106.

2 Про обставини видання кириличних першодруків див.: Немировский Е. А. Начало славянского книгопечатания. — Москва, 1971. Є відомості про 91 збережений примірник. Див.: Описание изданий типографии Швайпольта Фиоля / Сост. Е.Л.Немировский. — Москва, 1979.

У колофоні Осмогласника читаємо: "Докончана бисть сія книга у великом граді у Кракові при державі великого короля польського Казимира і покончена би[сть] міщанином краковским Швайполтом Фіоль, із німець, немецького роду, франк". Аналогічний запис є і на Часослові.