Ист. укр. культ. Т.2

401

що затемнення Місяця (і відповідно Сонця) залежить від взаєморозміщення Сонця — Землі — Місяця.

З’ясуванню причин сонячного та місячного затемнення присвячений і згадуваний "Шестокрил". Його переклад і поширення пов’язують з іменем київського вченого (родом з м. Кафа) Захарії (Схарія). Автором "Шестокрила" був єврейський вчений XIV ст. Іммануельбар-Якоб.

Якщо "Космографію" можна розглядати як теоретичну основу астрономії, то "Шестокрил" був своєрідним її практичним курсом. Загалом "Шестокрил" — це шість місячних таблиць, які дозволяють шляхом нескладних математичних операцій вирахувати заздалегідь досить докладно місячні фази і затемнення. Як видно з "Шестокрила", він, на відміну від "Космографії", в основі якої лежав західноєвропейський (латинський) текст, був перекладений із гебрайської мови.

Появу та поширення в другій половині XV ст. праць типу "Космографії" і "Шестокрила" можна вважати новим, вищим етапом у розвитку астрономічної науки в Україні. В дусі наукових традицій доби Відродження ці книги несли в освічені верстви арістотелівське-птолемеївське вчення про Всесвіт, руйнуючи тим самим попередні уявлення про світобудову. Всупереч традиційним середньовічним поглядам, за якими сонячні та місячні затемнення трактувалися виключно як "перст божий", що нібито є знаменням "на многіє пагуби людєм", наука безпомилково вираховувати та передбачати ці астрономічні явища, переносила їх із сфери надприроднього у світ реальної природи.

У період активізації духовного життя українського суспільства другої половини XV ст. поряд з науковою астрономічною літературою значного поширення набули у нас різноманітні перекладні твори астрологічного й окультного змісту 14. Це передусім так звані лунники, громники, колядники, сонники, книга Рафлі та ін. Вони призначалися для того, щоб на основі розміщення світил і різних природних прикмет вгадувати майбутнє. Ця астрономічно-окультна література виникла паралельно з розглянутою вище науковоприродничою літературою і до того ж, очевидно, в тому самому середовищі. Як спостеріг свого часу академік В.М.Перетц, у цій окультній літературі особливо яскраво відбилася єврейська культура, органічно пов’язана з Кабалою.

До літератури астрологічного змісту з повним правом можемо віднести і згадуваний вже "Шестокрил". Його можна розглядати як найтиповіший зразок астрологічновіщувальної книги. Він містить деякі деталі, що дають змогу зробити певний висновок про онтологію позацерковних вчень другої половини XV ст. 15

13 Мильков В. В. Религиозно-философские проблеми в еретичестве конца XV — начала

XVI вв.: Философ. мысль на Руси в позднее средневековье. — Москва, 1985. — С. 56

— 57.

14Див.: Історія філософії на Україні. — Т. 1. — С. 180.

15Мильков В. В. Указ. соч. — С. 50.

Річ у тім, що в основу "Шестокрила" закладений календарний принцип, який припускає відкритий у безконечність часовий відлік. 1492 р. завершувалася сьома тисяча літ, що знаменувала кінець пасхального літочислення, прийнятого східнохристиянською церквою. Згідно з фіналістською концепцією православ’я, в тому році очікували кінець світу, саму можливість якого відкидали освічені "чорнокнижники". Якщо християнське літочислення визначалося сонячним календарем, то окультна література типу "Шестокрила", "Лунника" тощо орієнтувалася на місячний.

Серед літератури, де розглядається функціонування планет, їхній вплив на характер і поведінку людей, важливе місце посідають так звані лунники 16. їхній зміст — це характеристика прикмет усіх днів астрономічного місяця, де принагідно вказується, що

402

можна робити, а чого слід цуратися в той чи інший день. Офіційна церква переслідувала лунники, як і, зрештою, всі окультні науки, та вносила їх в списки заборонених книг.

До одного кола з "Шестокрилом" та іншими астрологічно-окультними книгами, про які тут йдеться, належить так звана Книга Рафлі. Це трактат про ворожіння, який цілком відповідає західноєвропейській геометрії та арабському raml (звідси — назва Рафлі) 17.

Книга Рафлі, слід гадати, має українське походження. Її поява генетично пов’язана з київською перекладною літературою другої половини XV ст. Недарма в одному з московських церковних списків заборонених книг середини XVI ст. ця книга згадується серед іншої відомої вже нам "єретичної" літератури київського походження: "злыє ереси кто знает и держится: рафли, шестокрыл, острономии, зодеи, аристотелевы врата и иные составы мудрости еретическия" 18.

В основі геомантичного ворожіння, яке первісно здійснювалося на землі (піску), а пізніше могло проводитися на папері, лежить багаторазово повторювана операція найпростішого вгадування типу парний — непарний. Результати подібних операцій певним чином групуються, відтак над ними робляться додаткові операції.

Про популярність Книги Рафлі у середньовічній Україні свідчить ряд фактів. Так, на сторінках знаменитого Радзивилівського літопису в списку другої половини XV ст. були вміщені мініатюри, до яких примикали геомантичні рисунки, аналогічні рисункам з книги Рафлі. Текст Книги Рафлі дійшов до нас і в ряді українських рукописних збірників XVI — XVII ст. 19

16Історія філософії на Україні. — Т. 1. — С. 180.

17Турилов А. А., Чернецов А.В. Отреченная книга Рафли // ТОДРЛ. — 1985. — Т. 40. — С. 267.

18Там само. — С. 260.

19Там само. — С. 264.

Узахопленні астрологією та різного роду окультними науками таїлася велика спокуса для допитливих християнських умів. Своїми помислами "чорнокнижники" замахувалися на заборонену для людини галузь, яка повністю перебувала у віданні Всевишнього. Єретична позиція тих, хто перекладав і поширював різноманітні лунники, сонники, громники, "Шестокрил" і Рафлі, не викликає сумніву: послідовно християнська наука як відомо, завжди відстоювала погляд, за яким майбутнє знає тільки сам Бог. Слід, однак, підкреслити і популярність астрологічних прогнозів цих західних вчених того часу, не виключаючи й ренесансних мислителів.

Київський гурток книжників. Деякі твори української перекладної літератури наприкінці XV ст. потрапили в Новгород, де стали поширюватися серед тамтешніх єретиків — вільнодумців, відомих в історії під назвою "зжидовілих". Це видно з наведеного новгородським архієпископом Геннадієм, головним опонентом "зжидовілих", списку книг, якими володіли його ідейні противники. Серед різної старозавітної і святоотцівської літератури там названо "Шестокрил" та якусь логіку 20, можливо логічний трактат Мойсея Маймоніда. Оскільки ці та деякі інші літературні пам’ятники "зжидовілих" мали староєврейське походження, це дало привід деяким попереднім дослідникам, зокрема академікові О. І. Соболевському та його послідовникам, віднести всю українську перекладну літературу другої половини XV ст. до так званої літератури "зжидовілих". Цей погляд O.І.Coболевського був беззастережно прийнятий майже в усіх подальших дослідженнях. Дослідники з різних країн, які опрацьовували згадану літературу,

403

продовжували та й продовжують розглядати її виключно в контексті єретичного руху "зжидовілих". Тим часом свідчення архієпископа Геннадія не дає жодних підстав включати в число пам’яток, які стосуються прямо новгородських єретиків. Про інші переклади староєврейської науково-філософської літератури, здійснені в Україні, наприклад згадувані космографічні трактати або апокрифічний твір "Арістотелеві врата", жодним словом не згадує ні Геннадій, ні яке-небудь інше джерело з історії новгородської єресі. Згадуючи спроби приписати всю літературу, що була перекладена зі староєврейської мови в другій половині XV ст., так званим "зжидовілим", відомий радянський дослідник Я. С. Лур’є цілком справедливо зауважив: "Неважко помітити логічну хибність міркувань Соболевського та його послідовників: давньоруські переклади з єврейської зараховувалися нами у список літератури єретиків на тій підставі, що єретиків їхні вороги вважали "зжидовілими"; а з приналежності цієї літератури єретикам робився висновок про іудейський вплив у єресі" 21.

І все ж треба віддати належне дослідникам так званої літератури "зжидовілих". Бони багато зробили для опублікування пам’яток, піддавали аналізу їхній науковий та ідейнофілософський зміст. Проте, наголошуємо, основним недоліком більшості досліджень слід вважати те, що вони проводилися лише в контексті руху новгородських "зжидовілих", внаслідок чого вивчалася тільки вторинна функція перекладної літератури, а первісні причини, що викликали її до життя, як правило, залишалися поза увагою. Тим часом велика перекладацька робота, що проводилася в Україні в другій половині XV ст., виразно засвідчує наявність у нас в той час широкого культурного руху, який заслуговує на далеко більшу увагу дослідників.

Найважливішими результатами дотеперішніх досліджень перекладної літератури XV ст. є визнання двох фактів, які серед учених не викликають заперечень і вважаються загальноприйнятими, а саме: 1) час виникнення перекладів — 60-ті рр. XV ст.; 2) територія появи українсько-білоруської землі Великого князівства Литовського.

Що стосується конкретного місця виникнення перекладної літератури, то більшість вчених схиляються до думки, що центром літературної і перекладацької діяльності, а значить, місцем появи перекладної світської літератури другої половини XV ст. був Київ 22.

20Див.: Казанова Н. А., Лурье Я. С. Антифеодальные и еретические движения на Руси XIV — начала XVI века. — Москва; Ленинград, 1955. — С. 320.

21Лурье С. Я. Идеологическая борьба в русской публицистике конца XV — начале XVI века. — Москва; Ленинград, 1960. — С. 84.

22Паславський І. В. Розвиток логічних ідей у вітчизняній філософії другої половини XV ст. — С. 46

—47.

Характер перекладної літератури засвідчує, що в її створенні брали участь вихідці з різних етнічних груп. Оскільки більшість перекладів було здійснено українською мовою, то з цього легко можна зробити висновок, що серед української спільноти того часу вже існували сили, які не задовольнялися старою візантійською книжністю і прагнули осягнути нові філософські та природничо-наукові знання. Однак той факт, що майже всі джерела згаданої літератури мають арабо-єврейське походження, свідчить про те, що в перекладах, без сумніву, брали участь знавці староєврейської мови, найімовірніше — освічені представники київських іудаїстичних громад. Вони могли виступати як безпосередні перекладачі або ж принаймні як консультанти.

Сказане вище дає підставу зробити висновок, що перекладна література другої половини XV ст., яка відома в науці під дуже неточною назвою "література зжидовілих", первісно була створена не для новгородсько-московських єретиків, а в середовищі передових як на той час людей в Києві. З усього видно, що в цьому середовищі

404

функціонував гурток учених, об’єднаних спільними зацікавленнями. Він складався почасти з представників місцевої київської інтелігенції, почасти з освічених євреїв або караїмів, можливо охрещених, які для потреб українського загалу перекладали староукраїнською мовою філософську та науково-природничу літературу.

До речі, на існування в Києві гуртка вчених прозоро натякає Йосиф Волоцький — один з ідейних опонентів "зжидовілих". Звинувачуючи особистого астролога князя Михайла Семеновича Схарію в "совращении" кількох новгородських попів у єресь (уже після його переїзду з Києва до Новгорода у свиті князя), він писав: "Сей бяше диаволов сосуд и изучен всякому злодейскому изобретению, чародействию же и чернокнижию, звездозаконию же и со астрологи живый во граде, нарицаемом Києве" 23. Тут залишається лише уточнити, що ярлик "чорнокнижника" середньовічні богослови чіпляли кожному, хто тільки наважувався займатися науками, які не мали відношення до традиційного візантійського богослов’я. В їхній уяві чорнокнижниками були Арістотель, Платон та інші представники античної думки. Взагалі вся антична мудрість в їхніх очах була "чорнокнижієм".

Та якщо київська перекладна література не була генетично пов’язана з новгородськомосковською єрессю "зжидовілих" (хоч якась її частина і потрапила згодом до ідейного цих єретиків), то до якогось ще недостатньо ідентифікованого раціоналістичноєретичного руху на українських землях її поява мала безпосереднє відношення. Збереглося кілька документів, що свідчать про існування на українських землях наприкінці XV — на початку XVI ст. релігійної єресі раціоналістичного характеру. Перший з них — датований 1509 р. є свідченням київського митрополита Йосипа Солтана про "умноження" у підвладній йому митрополії якогось "самовольного" вчення. Другий документ — грамота короля Сигізмунда від 10 лютого 1510 р., в якій він у відповідь на скарги київського митрополита про діяльність єретиків вимагав негайної видачі їх духовному суду.

Як дізнаємося з неї, вони, "жони поймуючи, не вінчаються, і дітей христити не хотять, і на ісповідь не ходять" 24.

23Цит. за: Булгаков Н. А. Преподобный Иосиф Волоколамский. — Санкт-Петербург, 1865. — С. 55.

24Цит. за: Історія філософії на Україні. — Т. 1. — С. 168.

Зцього можна зробити висновок, що послідовники "самовольного" вчення не визнавали принаймні трьох християнських таїнств: шлюбу, хрещення і сповіді.

Важко сказати, наскільки можна ідентифікувати "самовольне" вчення українських вільнодумців з вченням новгородсько-московських "зжидовілих". Але одне можна з упевненістю стверджувати: розвивалися обидві єретичні течії практично водночас (кінець XV — початок XVI ст.) і обидві мали чітко виражене раціоналістичне забарвлення.

Залишається відкритим і питання про те, чи послідовники "самовольного" вчення мали безпосередню стичність з науково-природничою літературою, про яку йшлося вище.

Вдоступних джерелах це не простежується. Однак видається, що не можна виключити позитивного впливу цієї літератури на загальнокультурний розвиток, формування в українському суспільстві того часу світоглядних течій, близьких до раціоналізму з його критичним підходом до церковної догматики і християнського вчення в цілому. Адже ми бачимо, що перекладна філософська і науково-природнича література другої половини XV ст. істотно відрізнялася від традиційної візантійсько-православної вченості. Це чисто наукові трактати як за формою, так і по суті, вони позбавлені ознак церковної традиції, відтінку одкровення. Всупереч типово середньовічній концепції науки, за якою її істинність розкривається через одкровення, київська перекладна література постулює самоцінність науки, її самостійну функцію, особливо її незалежні від одкровення засади.

405

Я. Д. Ісаєвич

4.1. Загальна характеристика періоду

Релігійно-національне і культурне відродження другої половини XVI — першої половини XVII ст. обмежується двома подіями, значення яких в історії України важко переоцінити. 1569 р. — Люблінська унія, яка означала включення основної частини українських земель до складу шляхетської Речі Посполитої. 1648 р. — початок українсько-польської війни і поєднаного з нею соціально-політичного руху, що вже в ході першого етапу цієї війни завершився утворенням Української козацької держави.

Для здійснення унії польський уряд використав прагнення литовської, української та білоруської шляхти Великого князівства Литовського отримати такі ж привілеї, якими користувалася польська шляхта. Тиск з боку шляхти і невдачі литовських феодалів у Лівонській війні з Росією змусили погодитися на унію Великого князівства Литовського з Польщею також і тих великих українських князів, які спершу виступали проти цього акту. Всупереч опорові групи впливових магнатів з Великого князівства Литовського, зокрема з його українських земель, об’єднання Польської і Литовської держав було проголошено на Люблінському сеймі 1569 р., тому це об’єднання стало відоме як Люблінська унія. Згідно з її умовами, Велике князівство Литовське і Польське королівство об’єднувалися в одну федеративну державу — Річ Посполиту під владою спільного монарха — короля польського і одночасно великого князя литовського. Хоч декларувалася рівність обох частин Речі Посполитої, насправді Велике князівство Литовське опинилося в підпорядкованому становищі, і на об’єднаних сеймах його репрезентувало лише близько третини загальної кількості голосів. Литовське князівство зберігало певні ознаки державності (окреме законодавство і суди, окремі вищі адміністративні посади, своя фінансова система і військо), однак територія його зменшувалася наполовину: напередодні Люблінської унії Підляське, Волинське, Брацлавське і Київське воєводства було відібрано від Великого князівства Литовського і включено до Корони — польської частини Речі Посполитої.

Як зазначалося, Люблінська унія була здійснена завдяки підтримці її українською шляхтою і всупереч опорові українських князів, які вважали, що в умовах Великого князівства Литовського краще зберігся б їхній привілейований статус, що спирався ще на традиції старокиївської доби. Важливо зазначити, що окремі впливові українські князі і після Люблінської унії намагалися вести самостійну зовнішню політику, щоб змінити статус українських земель. Під час перших виборів короля Речі Посполитої (1572 — 1573) князі Острозький і Вишневецький разом з найвпливовішими магнатами Великого князівства Литовського Миколою Радивилом і Григорієм Ходкевичем підтримували кандидатуру Генріха Валуа, який обіцяв після виборів повернути українські воєводства до Великого князівства Литовського. Подібні спроби мали місце і в наступні роки. Особливо треба підкреслити контакти Острозького з габсбурзьким принцом Максиміліаном і господарем Волощини Міхаєм Хоробрим (Міхай Витязь). Спершу йшлося про забезпечення польського трону за Максиміліаном, причому Волинь і Поділля увійшли б до Дунайської конфедерації, куди входили румунські князівства і правителем якої став би Михайло. Коли імператор Рудольф заборонив Максиміліанові брати участь у таких політичних комбінаціях, Міхай спробував добитися польського трону для себе. Вважалось можливим, щоб в обох випадках своєрідна східноєвропейська федерація включала Україну як васальну державу з князем Острозьким як її правителем. Міхая в цей час підтримували і Туреччина, і Росія. Таким чином, орієнтація Острозького на цю коаліцію

406

пов’язана з прагненням вийти з підпорядкування Польщі або принаймні обмежити її вплив в Україні. Подібні плани виношувалися деякими магнатами і пізніше, причому з часом в усіх політичних планах зростала роль козацтва.

За умовами Люблінської унії польські шляхтичі й магнати отримали право набувати земельні маєтки в тих воєводствах, які перейшли до Корони, тобто на більшій частині України. Політичні зміни супроводилися новими явищами в економічному житті. Великі землевласники (магнати, заможні шляхтичі, церква) стали розширювати свої власні господарства (фільварки) на основі панщинної праці. Впродовж XVI ст. на більшій частині Польщі і Галичини встановлюється фільварково-панщинна система, що призводить до повсюдного і повного закріпачення селян, так званого другого видання кріпосного права. Поштовхом до встановлення фільварково-панщинної системи було збільшення внутрішнього і зовнішнього попиту на сільськогосподарські продукти, насамперед зерно. Найвигіднішим для феодала способом реалізації цього попиту і було заснування панщинних фільварків. Як видно з люстрацій (описів королівських маєтків) 1565 і 1570 рр., лише в тих районах, де землеробське господарство було недоцільне, основною повинністю селян залишалися грошові чинші та натуральні данини. В рівнинних районах збільшувалася роль землеробства, поширювалася трипільна система, а фільварки, засновані на панщинній праці, починали відігравати щораз більшу роль, особливо там, де була велика питома вага зернового землеробства. Хоча в більшості регіонів України до самого кінця XVI ст. фільварків було ще порівняно небагато, міста вже в цей період відчули негативні наслідки утвердження фільварковопанщинної системи в Речі Посполитій і пов’язаного з цим поширення позицій великої та середньої шляхти. Розширення товарообміну між містом і селянами було загальмоване. Шляхетський сейм прийняв цілий ряд законів ("конституцій"), які підривали економічне становище міст в інтересах шляхти, з одного боку, однак з іншого — панщинний фільварок потребував певного рівня товарно-грошових відносин селян з містом. Невипадково саме під час панування фільварково-панщинної системи Україна покривається густою мережею містечок. Незважаючи на аграрний характер, вони сприяли розвиткові торгівлі (зокрема ярмаркової), давали певне поле для розгортання товарно-грошового обігу.

Встановлення фільварково-панщинної системи було можливим завдяки величезній перевазі великих землевласників у суспільно-політичному житті країни і, з свого боку, стало найважливішим фактором у дальшому зміцненні цієї переваги. Втім, у різних реґіонах шляхтичі-магнати реалізовували свою економічну перевагу по-різному. В західній частині краю збільшення панщини призводило зрештою до сповільнення темпів розвитку міст, або й до їхньої стагнації. На Наддніпрянщині, у східних і південних районах України збільшення прибутків досягалося переважно господарським освоєнням нових земель, тому основними повинностями селян залишалися натуральні й грошові. Й надалі зростає кількість міст, які не тільки були осередками ремесла й торгівлі, але й створювали лінію захисту кордону від татарських нападів. Особливо важливого значення набували козацькі поселення вздовж межі з "диким полем".

Господарська активізація центральних і східних земель створювала умови для виникнення там осередків культури, хоч, звичайно, про безпосередню пов’язаність цих процесів говорити не доводиться. Слід враховувати, що Люблінська унія поряд з негативними наслідками мала й позитивні. І чи не найважливішим з них було те, що більшість українських земель об’єднувалася в складі однієї держави. Ті центральні і північно-західні землі України, які перейшли з Великого князівства Литовського до Корони Польської, зберегли певні особливості в устрої і праві, зокрема, було закріплено користування в них Литовським статутом, вживання у адміністрації руської (українськобілоруської) писемної мови не тільки в місцевих судах і урядах, але й в актах коронної канцелярії. У коронній канцелярії витворилася серія книг — копій руськомовних документів, які називають Руська, або так звана Волинська метрика 1.

407

1 Грімстед-Кеннеді П. Руська метрика: книги польської коронної канцелярії для українських земель (1569 — 1673 рр.) // Укр. іст. журн. — 1989. — № 5. — С. 52 — 54.

Хоч ті українські землі, що увійшли до Польського королівства раніше (Руське і Белзьке воєводства), таких привілеїв не мали, слід гадати, що входження східноукраїнських земель в Королівство Польське якоюсь мірою зміцнило позицію української шляхти в межах Руського і Белзького воєводств. Правда, в цих воєводствах православна шляхта не мала більшості, як це було у воєводствах Київському, Волинському і Брацлавському.

1618 р. внаслідок Деулінського перемир’я до Речі Посполитої відійшла від Росії Чернігівщина і було утворено Чернігівське воєводство, на яке поширювались юридичні норми воєводств, що від Литви перейшли до Королівства Польського. Впродовж даного періоду не змінився статус Закарпаття, яке не мало ніяких окремих політичних прав у складі Угорського королівства і не могло їх мати у зв’язку з відсутністю української соціальної верхівки. Українська дрібна шляхта в цей період лише починала формуватися, а її впливи були незначними. Специфічним було також становище українського населення Буковини та тих реґіонів Молдови, де українці проживали суцільно. У Молдовському князівстві істотну частину панівної верстви становили бояри українського походження, але, наскільки можна гадати, вони були зінтегровані в складі загальнодержавного боярства. На початку розглядуваного періоду позиції української мови і староукраїнської культурної спадщини були сильнішими, під кінець посилюється румунський елемент у культурі. Завершенням цього процесу стали впровадження до богослужіння румунської мови замість церковнослов’янської і поява замість україномовних грамот або поряд з ними також грамот румунських (писаних кирилицею).

Загалом час від Люблінської унії до середини XVII ст. характеризується пожвавленням господарської і політичної активності старих еліт і появою на арені нової суспільної сили — козацтва. Стосовно політичного статусу українських земель, Люблінська унія була переломною подією, натомість, якщо йдеться про культурне відродження, то істотні його вияви спостерігаються ще до Люблінської унії, а найінтенсивніший культурний рух починається не одразу після унії, а наприкінці 70-х — 80-х рр. XVI ст.

У межах розглядуваного у цьому розділі часу можна виділити три етапи. В 60-х — першій половині 70-х рр. культурні процеси були жвавішими, ніж раніше, але назагал, рух був ще порівняно повільним і не мав належного організаційного забезпечення.

Наступний етап — приблизно останні два десятиріччя XVI ст. і перші два десятиріччя XVII ст. Це час могутніх козацьких повстань, які показали сучасникам впливовість і державотворчі можливості української козаччини, час особливо активної боротьби козаків як захисників південних степових кордонів України і одночасно це доба важливих реформ релігійного життя, формування таких нових громадських структур, як братства, виникнення нових типів навчальних закладів, небаченого раніше пожвавлення літературного життя, нових культурно-релігійних ініціатив представників різних конфесій, в тому числі православних, католиків, протестантів. Сформований у ті роки союз православних церковних і культурно-освітніх діячів з політичним проводом козаччини зробив можливим такий важливий успіх, як відновлення в 1620 р. православної ієрархії всупереч волі польського уряду і всіх панівних структур тодішньої польсько-шляхетської держави. Рух, що почався як культурно-освітній і релігійнореформаційний, набрав значною мірою політичного характеру. Політичний успіх став можливим завдяки попередньому культурно-ідеологічному рухові і став важливим чинником піднесення культури. Періодові властиві певні риси революційності, рішучого розриву з традицією, творення нових, небачених раніше, структур і установ. Невипадково

408

саме перелом XVI — XVII ст. був часом найбільшої інтенсивності в Україні реформаційних рухів як сприйнятих із Заходу і частково зі Сходу, так і витворених на місцевій основі; одночасно саме тоді в українській культурі найпомітнішими стали складники, що заслуговують на назву ренесансних або принаймні таких, що дуже подібні до ренесансних, і становлять своєрідну українську аналогію до ренесансних явищ у західній культурі.

Чи не головним наслідком активності релігійних реформаторів було те, що вони стимулювали активність традиційних церков на ниві релігійно-організаційній та освітній. Поділ Київської митрополії на дві — православну й унійну — сприймався сучасниками і наступними поколіннями як національна трагедія, і справді, в ході збройних конфліктів цей розкол призводив до фанатизму, навіть кровопролиття. І все ж єдність обряду, спільність старокиївської церковної традиції вберегли український народ і українську культуру від розколу. Попри всі негативні наслідки конфесійної боротьби, змагання між релігіями і обрядами стало теж стимулом до активізації зусиль на ниві шкільництва, друкарства й науки, сприяло пожвавленню богословської думки. Важливо при цьому підкреслити появу у творах окремих визначних українських діячів обох "грецьких" конфесій добре обґрунтованих концепцій про єдність основних засад християнства як підставу для об’єднання церков. Однак у тодішніх умовах, коли релігійна полеміка пов’язувалася, не завжди слушно, з гострими політичними суперечностями, проекуменічні ідеї не сприймалися більшістю репрезентантів тодішніх політичних та церковних еліт.

Дальші десятиріччя, з 20-х рр. XVII ст. і до 1648 р., були часом пожинання плодів попередньої активності, в деяких сферах — вимушеного відступу, в інших — дальшого розвитку культури та освіти, успішнішої консолідації українських церков — православної і, до деякої міри, греко-католицької. Нова православна ієрархія, не визнана польським урядом, була змушена спиратися на підтримку козацтва, хоч вже з середини 20-х рр. наполегливо домагалася легалізації. Коли з допомогою православних шляхтичів і козацької старшини така легалізація була досягнута 1633 р. ("Статті успокоєння руського народу"), неминучим стало прагнення ієрархії і пов’язаних з нею культурних діячів до стабілізації, закріплення досягнутого. Тим самим цей період був менш революційним, менш новаторським, а якщо й спостерігаються нові явища, то вони, в першу чергу, зводилися до процесів у православній церкві, подібних до контрреформації у Західній і Центральній Європі. Це було закономірним і в цілому позитивним явищем. Атмосфера попереднього періоду, який власне і був найбільш переломним, сприяла тому, що навіть ті, хто були суб’єктивно захисниками архаїки, охоронцями традицій, в методах своєї діяльності ставали новаторами: достатньо навести приклад Івана Вишенського, який формулював дуже консервативні цілі, але в ділянці літературного стилю відкривав зовсім нові горизонти в українській літературі, принципово нові парадигми естетичного осмислення дійсності. Натомість у наступний період, зокрема в 30-ті і 40-ві рр., культура росте вшир, але має місце, як це було й в інших країнах, також певне повернення до середньовічної ментальності і традицій. Втім саме це властиве добі бароко — відродження середньовічної ментальності в поєднанні із засвоєнням деяких здобутків ренесансу і реформації із новими, специфічно бароковими явищами, тими, що виникли на ґрунті окресленого синтезу, і цілком новими. Пішовши таким шляхом, українська культура засвідчила, що вона стала частиною європейської. У ряді випадків йшлося не так про вплив Західної і Центральної Європи на Україну (хоч цей вплив був дуже істотний і в багатьох випадках позитивний), а про співтворення Україною культурних вартостей, її співучасть у тих культурних течіях, які були загальноєвропейськими, — маючи на увазі саме ту частину Європи, якій був властивий реформаційно-ренесансний синтез. Є підстави говорити про формування в Україні того типу суспільного руху, який був властивий "північному ренесансові", і тієї культури, яка виникла на цій основі.

409

П. М. Сас

4.2. Політична культура суспільства

Характер суспільного життя великою мірою визначається досягнутим рівнем політичної культури. Вона поставала насамперед як витворені історично і спрямовані в світ політики психологічні орієнтації, ментальність, самосвідомість, діяльні політичні позиції. Складовими частинами політичної культури були більше або менше теоретично вмотивовані схеми (теорії, концепції), а також система цінностей представників окремих соціальних станів українського суспільства наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. На цій основі формувалися певні установки, зразки і норми публічної поведінки, окреслювалися межі актуальної політичної практики. Характер політичної культури відображали, у властивій їй знаковій системі, ключові поняття і символи (наприклад, "народ", "Русь", "Україна") 1.

Політична свідомість української шляхти. "Руський народ". Українська шляхта в розглядуваний час усвідомлювала свою належність до шляхетського "політичного народу" Речі Посполитої, була носієм спільної для шляхетства політичної культури, сповідувала традиційні для свого середовища цінності, виявляла станову елітарність і солідарність, патріотизм і любов до "політичної" вітчизни, демонструвала відданість існуючій політичній системі 2. Це досить добре видно з системи ціннісних засад шляхетства України. Йдеться насамперед про їхню виразну спрямованість на категорії вольності, свободи, рівності, яким надавалось пріоритетного значення.

1 Докладніше див.: Сас П. М. Політична культура українського суспільства (кінець XVI — перша половина XVII ст.). — Київ, 1998.

2 Про поширення на Україну системи шляхетського самоуправління див.: Крикун М. Земські уряди на українських землях у XV — XVIII ст. // ЗНТШ. — 1994. — Т. 228. — С. 65 — 66; Кулаковський П. Земські сеймики як орган шляхетського самоуправління в др. пол. XVI — перш. пол. XVII ст. // Наук. праці іст. ф-ту Запоріз. держ. ун-ту. — 1999. — Вип. 7. — С. 3 — 8.

Коли йдеться про інтегрованість української шляхти в "шляхетський народ Речі Посполитої", то це не означає, що українська, польська й литовська шляхта були тотожними в культурному, ментальному, а також політичному відношеннях. У публічній правосвідомості шляхетського загалу України було чітке усвідомлення того, що Литовський статут, так само, як особливі правові умови інкорпораційного акту Люблінської унії 1569 р., служить забезпеченню станових свобод та інтересів місцевої шляхти. До Литовського статуту як такого, що творив особливий правовий режим для трьох українських воєводств, апелювали повітові сеймики, реагуючи на ті чи інші рішення центральних владних інституцій. Домінуючою тенденцією політичних орієнтацій української шляхти було відстоювання традиційного політико-правового статусу свого реґіону, політичної рівноправності українських і польських воєводств Корони — польської частини Речі Посполитої. Специфічний реґіональний патріотизм української шляхти особливо яскраво виявився у відстоюванні нею руської мови та православної