Ист. укр. культ. Т.2

491

Цікаву сторінку історії Київського колегіуму розкриває датована 30 липня 1636 р. брошура "Trigonus radosci, dzielnosci, hoynosci..." — панегіричні вірші з нагоди приїзду до Києва білоруського шляхтича, підкоморія мстиславського Богдана Стеткевича 32. Вірші написані від імені його сина, студента колегіуму Михайла Стеткевича, "працею і наглядом" Павла Голодовича Остропольського, який був наставником ("інспектором") Стеткевича-молодшого. Очевидно, Голодович, за походженням міщанин з Острополя, і був основним автором цього твору, який важливий як свідчення того, що в деяких учнів, очевидно заможних, були індивідуальні наставники.

Цілком природно, що Києво-Могилянський колегіум так активно включився у літературний процес. Адже це був навчальний заклад філологічнофілософського профілю, інші наукові дисципліни розглядалися в контексті наук гуманітарного циклу. Насамперед дуже ґрунтовно вивчалася латинська граматика, причому навчальним матеріалом служили твори як давньоримських, так і середньовічних та ренесансних авторів. Природничі відомості викладалися головно у складі курсів з філософії.

Велике значення надавалося навчанню риторики. Щодо її значення приймалися концепції античних і ренесансних авторів про необхідність риторики для виховання особистості — людини, що вміє обстоювати свої переконання, прагне брати активну участь у громадському житті. Середньовічні і ренесансні поняття про риторику добре узгоджувалися з висловлюваннями з цього питання, які були в творах візантійських богословів. Важливість риторики ці автори обґрунтовували тим, що слово для слуху є тим самим, що зображення для зору. І якщо деякі отці церкви, такі як Григорій Нісський чи Григорій Назіянзин, твердили, що вони не бачать користі від ораторського мистецтва і риторських премудростей, то їхні твори засвідчують, що самі вони на практиці таки керувалися правилами риторики.

Найстаршим збереженим посібником з риторики Києво-Могилянського колегіуму є запис курсу лекцій Йосифа Кононовича-Горбацького "Могилянський оратор" (Orator Mohileanus), прочитаний у 1635 — 1636 рр. Серед згаданих ним джерел були твори Еразма Роттердамського і Станіслава Оріховського. На думку київського професора, метою риторики є служіння інтересам суспільства, красномовство залежить не тільки від таланту, а й від набутих знань. Підкреслюється значення наслідування, яке "повинно мати на увазі мистецтво добору матеріалу, розрахунок щодо його розміщення, красу чистої латинської мови, чарівність фігур, метод доказів і спосіб викладу і екскурсів". За його словами, краса — "це те, що робить враження простоти і ясності", досягається вона єдністю форми і змісту, тобто відповідністю засобів характерові, розповіді 33.

32Запаско Я., Ісаєвич Я. Зазн. праця. — № 255.

33Иваньо И. Очерк развития эстетической мысли Украины. — Москва, 1981. — C. 68.

Для краси живих істот київський професор визнає три підстави: прекрасне, корисне і необхідне. Важливо зазначити, що автор найстаршого курсу поетики не обмежувався формальними правилами: ілюструючи свій текст прикладами ораторської майстерності, він зупинявся і на соціальних проблемах. "Скажеш, — говорив він, — палаци нечестивих багатіїв збудовані з крові і попелу злидарів, яких знищують як невинних жертовних тварин... щоб тільки задовольнити жадібність магнатів" 34. Цілком зрозуміло, що ці суспільні погляди розвивалися в контексті християнського світогляду в його гуманістичному варіанті.

З риторикою була тісно пов’язана поетика, яка мала на меті дати учням основи знань про мистецтво поезії в найширшому розумінні цього слова. На жаль, з часу до середини XVII ст. не збереглося жодного київського курсу поетики; відомо тільки перелік назв розділів втраченого пізніше курсу "Liber artis poeticae... anno Domini 1637" 35. Як видно з

492

аналогічних курсів наступного періоду, поетика поділялася на загальну, де йшлося про правила складання поетичних творів, і так звану часткову, де аналізувалися окремі жанри

— особливо епічна, драматична, лірична та епіграматична поезія. Як авторитети для наслідування називалися передусім античні автори (Гомер, Арістотель, Вергілій, Горацій, Овідій та ін.), а також твори ренесансних письменників. Завдання поетичної науки висвітлювалися головно за Арістотелем і Горацієм. Слідом за ними називалися дві мети поетичних творів — повчальна і розважальна. Попри певний формалізм правил поетики, пристосованих до шкільного вжитку і значною мірою відірваних від практики української літератури, ці курси поетики цікаві як доказ поширення в Україні тогочасної західної класицистичної теорії вірша. Як риторика, так і поетика мала на меті дати вихованцям навички, потрібні для громадської діяльності, оскільки знання поезії і навіть вміння складати поетичні твори вважалися тоді ознакою освіченої людини.

Одне з центральних місць в колегіумі займала філософія. Професори, як це видно із записів курсів лекцій Йосифа Кононовича-Горбацького 1639 — 1640 рр. та Інокентія Гізеля 1645 — 1647 рр., по-своєму розповідали студентам про проблеми логіки, психології та інших галузей знання. Перший з цих курсів названий скромно "Subsidium logiсае" — "Підручник логіки", — можливо, в зв’язку з непевністю щодо права в академії викладати філософію 36, хоч дозвіл на це король дав, — натомість Інокентій Гізель назвав свій курс "Opus totius philosophłae" — "Повний курс філософії". Курс логіки був вступною частиною трирічного філософського курсу, другою і третьою частинами його були лекції з фізики та метафізики 37.

34Цит. за: Ничик В. М. Роль Киево-Могилянской академии в развитии отечественной философии // Философская мысль в Києве. — Киев, 1982. — С. 143.

35Сивокінь Г. М. Давні українські поетики. — Харків, 1960. — С. 41.

36Ševčenko І. Ор. cit. — P. 16.

37Коркішко А. А. Про філософське спрямування курсу логіки Йосифа Кононовича-Горбацького // Від Вишенського до Сковороди. — Київ, 1972. — С. 74.

Дослідники історії філософської думки зазначають, що Кононович-Горбацький при викладанні діалектики ряд питань подавав з позицій номіналізму. На його думку, логіка має вивчати терміни як знаки речей і понять, що відображають об’єктивний світ. Як видно із запису лекцій Інокентія Гізеля, він виступав проти сліпого поклоніння авторитетам, вважав конче необхідним робити висновки з допомогою раціональних аргументів і вивчення явищ природи. Зрозуміло, філософські знання викладалися в тісному зв’язку з богословськими і становили їх підставу. Слід гадати, що в кінці 30-х — 40-х рр. богословські питання розглядалися з тих позицій, які сформульовані в творах Петра Могили та його найближчого оточення, зокрема в "Православному ісповіданії віри" і "Катехізисі". Одночасно посилювався вплив релігійної думки Заходу, причому не тільки через польське посередництво. Так, студент богословії Київського колегіуму Вікторин Євфанасій переклав з англійської на польську і присвятив Адамові Киселю книжку Генрі Монтеґю, графа Манчестера "Роздуми про смерть і безсмертя" (опубл. 1648 р. без вказівки на місце друку). Незалежно від того, ким був перекладач, — місцевим православним чи протестантом з Англії — наявність такого перекладу засвідчує різнобічність культурних контактів Київського освітньо-релігійного осередка 38.

Поряд з чисто філософською та богословською тематикою в курсах філософії розглядалися проблеми природознавства, в тому числі фізики. Інокентій Гізель підкреслював необхідність в самій природі шукати причини властивих їй процесів і явищ. Наприклад, згадуючи припливи і відпливи моря, він стверджував: "Багато філософів приписували ці коливання моря ангелові, так само як і рух зірок. Так вирішувати ці питання, справді, легко, але вдаватися до такого пояснення соромно для філософа, якому

494

Н. М. Яковенко

4.8. Протестантські і католицькі школи. Замойська академія

Гуманістична освіта. Освітньосвітоглядні новації останньої чверті XVI — першої половини XVII ст., які на тривале майбуття запрограмували синкретичну, "православнолатинську спрямованість української культури 1, стали наслідком гостро усвідомлюваної в інтелектуальних колах потреби перемін. Роль безпосереднього подразника, який невигідно виопуклив анахронізм православного шкільництва, зіпертого на засади "благочесної старовини", судилося виконати так званій гуманістичній школі — новому типові освітніх закладів, що з другої половини XVI ст. почали множитися серед протестантів і католиків Речі Посполитої. Поняттям "гуманістична школа" традиційно позначають протестантські гімназії та єзуїтські колегіуми, в яких організаційно унормувалася всеєвропейська програма освіченого благочестя (pietas litterata). Такий освітній напрям був опрацьований, з одного боку, під впливом нових уявлень про необхідність спрямовано корегувати дитячу психіку, а з іншого — внаслідок запровадження до шкільної практики філологічних методів ранніх гуманістів 2.

1 Пор.: Ісаєвич Я. Основи релігійного життя і культури на Україні (до кінця XVIII ст.) // Bielarus, Lithuania, Poland, Ukraine: The Foundations of Historical and Cultural Traditions in East Central Europe. — Lublin; Rome, 1994. — p. 155 — 175.

2 Ширше про це див.: Grafton A., Jardine I. From Humanism to the Humanities. Education and the Liberał Arts in Fifteenthand Sixteenth-Century Europe. — Cambridge Mass., 1986.

Йдеться, зокрема, про вивчення латинської мови не через абстрактне зазубрювання тонкощів її граматики, а через засвоєння прикладів з античної літератури. Ця методика була суголосна ідеї "окультурювання" душ на взірцях античності — головного в уявленні гуманістів джерела пізнання доброчесних звичаїв, які вдосконалюють і прикрашають людину. Культ латинського слова, виплеканий у процесі гуманістичних студій (studia humanitatis), тобто філологічних занять ерудитів Ренесансу, у практиці гуманістичної школи проявив себе через розробку техніки детального аналізу та наслідування стилістичних канонів античності. Така шкільна методика, найпослідовніше розпрацьована в курсах поетики і риторики, тобто предметів trivium’y середньовічної сімки "вільних мистецтв", носила спеціальну назву "imitatio апtiquorum" [наслідування стародавніх], а обидва згадані предмети звалися вищими гуманістичними (studia humaniora).

Класична спадщина, на яку орієнтувалися школи, була впродовж XVI ст. ретельно селекціонована під кутом зору християнської етики 3. Відтак для обов’язкової шкільної лектури (як Цицерон, Вергілій, ґорацій, Овідій, Лівій та ін.) добиралися відповідно препаровані тексти, а їх інтерпретація, згідно з завданнями освіти, найповніше сформульованими Еразмом Роттердамським у трактаті "De civilitate morum puerilium" *, мусила сприяти прищепленню християнської моралі та вихованню гідної й пристойної поведінки. Узяті разом згадані чесноти — знання латини (що в тогочасних поняттях урівнювалося з освіченістю), діяльна побожність і вміння скрізь поводити себе належно

495

— витворювали виховний ідеал pietas litterata. Характерно, що непримиренні опоненти по вірі, протестанти і єзуїти, по суті, не відрізнялися у своїх шкільних практиках ні стосовно самої доктрини виховання, ні стосовно кола античної лектури та методик її використання.

3 Пор.: Пилип’юк Н. Київські поетики і ренесансні теорії мистецтва // Європейське відродження та українська література XIV — XVIII ст. — Київ, 1993. — С. 75-109.

* "Про чемність дітей". У середині XVII ст. трактат був перекладений вихованцем КиєвоМогилянської академії Єпифанієм Славинецьким під назвою "Гражданство обычаев дЂтских".

Що ж до технічного боку гуманістичної освіти, то до її позитивних нововведень належить передовсім упорядкування циклів навчальних дисциплін. Впродовж шестисемирічого навчання у школах середнього рівня, якими були протестантські гімназії та єзуїтські колегіуми, учні проходили через три послідовні щаблі шкільної премудрості: клас граматики, розтягнутий на 3 — 4 роки, однорічний клас поетики і завершальний дворічний — риторики. Граматика, своєю чергою, поділялася на нижчу (infima), середню (media) та вищу (superiora), що відповідало щаблям вивчення фонетики, морфології і синтаксису латинської мови, а риторика складалася з двох відділів — теоретичного (на підставі античних взірців) і прикладного, тобто вже власних ораторських спроб учнів. Тут же, в класі риторики, за наявності відповідних професорів, могли викладатися початки філософії та базові теологічні постулати. При вивченні останніх (як і в елементарній катехізації) програми єзуїтів та протестантів, зрозуміло, не збігалися.

Відрізнялися їхні школи й за формами організаційного підпорядкування. Єзуїтські колегії як ланка у чіткій структурі ордену були підпорядковані централізованому керівництву, а з 1600 р. — і єдиному статуту, працюючи за однаковими програмами і підручниками. Характерно, що єзуїтська шкільна практика приділяла набагато менше уваги, ніж у протестантів, богословській лектурі, шукаючи шляхів до виховання католицької побожності в емоційній сфері — через залучення учнів до яскравих церковних процесій, юнацьких релігійних братств і театралізованих вистав (звідки бере початок так звана шкільна драма). На противагу сказаному протестантське шкільництво було децентралізованим. Визначений на черговому синоді тієї чи іншої конфесії загальний план навчання реалізувався під контролем обраних громадою сеньйорів, тобто духовних і світських опікунів конкретної школи, які мусили наглядати за поведінкою учителів та учнів і піклуватися про матеріальні потреби навчального закладу (саме така практика, як вказувалося вище, поширилася і в братських школах України). Як щойно згадувалося, пропагандистсько-конфесійна спрямованість протестантського шкільництва була виразнішою, ніж у школах єзуїтів, зокрема найважливішим предметом вважалися основи християнського віровчення, регулярно опрацьовувалися вибрані місця зі Святого Письма, велика увага приділялася щоденному колективному співанню псалмів тощо.

Протестантські школи. На землях Речі Посполитої гуманістична школа як новий тип шкільництва, стисло схарактеризований вище, вперше з’являється 1550 р. у формі кальвіністського навчального закладу гімназійного рівня в Пінчові (Польща). Школа була організована за взірцем Лозаннської гімназії, а її першим ректором став теолог з Женеви Петро Статоріюс, член комісії для підготовки до видання польськомовної Берестейської Біблії (вийшла друком 1563 р.), автор першої граматики польської мови (1568). Впродовж другої половини XVI ст. на території Речі Посполитої — у Коронній Польщі, Пруссії, Лівонії (Латвії), Литві виникає близько двадцяти кальвіністських та лютеранських

496

навчальних закладів 4, серед яких найпомітнішими були заснована 1568 р. школа під опікою Радзивілів у Вільнюсі, Ризька Домська гімназія та гімназії підвищеного (так званого академічного) типу в Гданську й Торуні, де студіювали філософію, теологію і право.

Не залишилися осторонь цього руху й українські землі Речі Посполитої. Протестантська проповідь оновлення релігійного життя через спрощення обрядовості

та примат особистої віри над церковними інституціями найраніше знайшла відгук на західних околицях України, в Галичині (ширше про це див. у розд. 4.4). Так, уже з середини XVI ст. кальвіністські віяння знаходять тут таких потужних покровителів, як місцеві магнати Мацей і Миколай Стадницькі, Єжи Язловецький та Ян Тарновський, перемишльський каштелян Станіслав Дрогойовський (православний за народженням), руський воєвода Миколай Сенявський та ін. На запрошення Стадницьких пастором у їхньому м. Дубецьку на р. Сян (західна частина Руського воєводства) протягом 1561 — 1570 рр. стає один з визначних теологів-проповідників, вихрещений єврей з Мантуї Франческо Станкаро, котрий відіграв центральну роль у становленні доктрини антитринітаріїв *.

4 Найповнішу інформацію про протестантське й католицьке шкільництво на території Речі Посполитої див.: Łukaszewicz J. Historia szkół w Koronie i Wielkim Księstwie Litewskim od najdawniejszych czasów do r. 1794. — Poznań, 1848 — 1852. — T. l — 4. Серед новіших праць див.: Tworek S. Szkolnictwo kalwińskie w Małopolsce i jego związki z innymi ośrodkami w kraju i za granicą w XVI — XVII w. — Lublin, 1968.

* Про антитринітаризм та його пом’якшену модифікацію — социніанство див. ширше у 4.2 (саме в Дубецьку Станкаро написав принциповий для обґрунтування нового вчення трактат "De Trinitate et incarnatione" [Про Трійцю і втілення]).

Тут же з 1559 р. почала діяти перша на території України кальвіністська школа гуманістичного типу, де лише в період до 1562 р. навчалося близько 300 юнаків з Перемишльської і Сяноцької земель Руського воєводства (школа, ймовірно, припинила своє існування у 1580-х рр., разом з ліквідацією церковної громади). Серед інших кальвіністських закладів, які в учбових програмах орієнтувалися на гімназійний рівень, належить згадати також школу в м. Панівцях на Західному Поділлі, що проіснувала під протекторатом Яна Потоцького з 1590 р. до 1611 р. Як і в Дубецьку, тут, окрім предметів гуманістичного triviumy, викладалися елементи філософії і теології, а з 1608 р. при школі діяла друкарня 5.

З кінця XVI — початку XVII ст. помітним осередком реформаційних бродінь стає Волинь, дещо пізніше — й Західна Київщина. Найміцніші позиції тут утримувала социніанська течія протестантизму, яка надавала особливого значення освіті як засобу розумового і морального самовдосконалення — головного в очах социніан, або польських братів, шляху до подолання гріховності людської натури. Відтак скрізь, де виникали социніанські громади, створювалися й школи, загальне число яких, імовірно, перевищувало кілька десятків. У зв’язку з тим, що згадані реформаційні осередки, в тому числі социніанські, проіснували недовго — лише до середини XVII ст., і ліквідовувались, як правило, за ініціативою (а не раз і прямою участю) агресивних опонентів — католиків та православних, архівної спадщини заснованих протестантами шкіл не збереглося. На підставі опосередкованих згадок можна припускати, що рівня trivium’y (з бодай скороченим викладанням поетики і риторики) вони досягали рідко. Гіпотетично такими могли час від часу за наявності відповідних викладацьких кадрів виступати кальвіністські школи у Крилові (фіксується між 1593 — 1612 рр.) і Берестечку (між 1585 і початком 1640-х рр.), а також социніанські школи — на Волині в містечках Бабині (між 1633 —

498

the Polish-Lithuanan Commonwealth and in the diaspora 1601 — 1685. — Harvard College, 1980. — Part. S. 1/2.

8 Пор. оприлюднені Я. Тазбіром рахунки Киселинсько-березької громади: Tazbir J. Kisielińko-bereski zbiór braci polskich // Przegląd Historyczny. — 1966. — T. 57. — C. 1.

1638 р., під претекстом вчиненого раківськими студентами блюзнірства (школярі камінням збили придорожний хрест), за вироком сенату Речі Посполитої школу й друкарню було закрито, а професорів скарано на вигнання за межі держави. Проте останні разом зі своїми учнями знайшли нових покровителів: частина в Люславицях на терені Польщі, а більшість — в Україні, на Волині, у містечку Киселині, що належало Юрієві Чапличеві, який до 1658 р. зумів опиратися грізним судовим вирокам, аж доки за рішенням трибуналу социніанські школи не були ліквідовані раз і назавжди. З фрагментарних згадок про діяльність Киселинського навчального осередку можна припускати, що він зберігав раківський академічний рівень; дійшло до нашого часу і кілька імен ректорів та магістрів школи, кожний з яких залишив свій слід в історії Реформації: Євстафій Гізель (Кисіль), Теодор Симонід, Петро Стеґман, Людвіг Голлайсен, Якуб Гриневич-Гижановський, Матис Твердохліб та ін.

Завершуючи огляд протестантського шкільництва в Україні на зламі середньовіччя і нового часу, варто зазначити, що з його появою помітно інтенсифікувалися освітні мандрівки по закордонних університетах, а одночасно зазнали істотних змін їхні усталені маршрути. Впродовж XV — першої половини XVI ст. лише поодинокі юнаки з України, Білорусі та Литви після Краківської академії прямували за кордон, як правило, до університетів Італії. Натомість, починаючи з середини XVI ст., закордонні мандрівки стають, по-перше, ледь не модою для вихідців із заможних родин, а по-друге — коло університетів, які найчастіше відвідувала українська молодь, виразно підкреслює її протестантські, або принаймні антикатолицькі симпатії. Так, вельми популярним стає Лейденський університет, де у той чи інший час навчалися юнаки з родин Черленковських, Сенют, Немиричів, Древинських, Мушат-Охлоповських та багатьох інших 9. Те саме стосується кількох німецьких (у Лейпцигу, Страсбурзі, Гейдельберзі, Ростоку) і прусського Кенігсберзького університетів 10, а також лютеранської академічної гімназії в Гданську, вищі класи якої дорівнювали університетській освіті (тут, зокрема, навчалися волинці Гулевичі, Чапличі, Городинські, Іваницькі, Дорогичинські та ін.) 11. Після студій у протестантських навчальних закладах Пруссії, Німеччини, Швейцарії чи Бельгії юнаки нерідко простували далі — до католицьких університетів Франції та Італії, і така мандрівка тривала багато років. Наприклад, згаданий у каталогах Лейденського університету під 1639 р. волинець Остафій Мушат-Охлоповський повернувся додому аж 1647 р., як записано в замковій канцелярії м. Володимира — "меновите зе Франциєи, в которой од року 1639 през тыє вси прошлыє лита аж до року теперешнего студиорум кавза был и зоставал" 12. Показово, що право навчатися в будь-якому з закордонних університетів — католицькому чи протестантському — розцінювалося як невід’ємний елемент свободи особи. Папський нунцій у Речі Посполитій Маріо Філонарді, характеризуючи цю ситуацію, писав у своєму звіті 1639 р.: "Не тільки схизматики, а й католики мають свободу посилати своїх синів туди, куди їм подобається, в Польщі чи за кордоном, і на сьогодні цього не можна заборонити, не викликавши заворушень по всьому Королівству" 13.

Оцінка ролі протестантських шкіл у формуванні освіти нового часу в Україні досі була, як правило, дуже стриманою, початок чому поклали ще студії Ореста Левицького та скептицизм Михайла Грушевського, який головний акцент ставив на елітарності ("великопанськості") реформаційного бродіння, котре, за його висловом, було тільки "одним з проявів піддання української суспільности, українських панів новій польській

499

культурі, яка дає себе знати в останній чверті XVI в., а не самостійний прояв культурної еволюції української суспільности" 14.

9 Пор.: Album studiosorum Academiae Lugduno-Batavae, 1575 — 1875. — Hagae, 1875. — C. 44-365.

10 Див. переліки І. Лоського: Лоський І. Українці на студіях в Німеччині в XVI — XVIII ст. // ЗНТШ.

— Т. 151. — С. 99 — 110; Його ж. Українські студенти в Ростоку й Кілю // Записки чину Святого Василія Великого. — 1932. — Т. 4, вип. 1/2. — С. 326-329.

11 Див.: Księga wpisów uczniów gimnazjum Gdańskiego (1580 — 1814) / Opracowali Z. Nowak i Prz. Szafran — Warszawa; Poznań, 1974. — S. 33-152.

12 ЦДІАУК, ф. 28, оп. 1, cnp. 83, арк. 43.

13 Цит; за: Śmurlo E. Le Saint-Siege et l’Orient orthodoxe russe 1609 — 1654. — Prague, 1928. — T. 2. — P. 192, 193.

14 Грушевський M. Історія України-Руси. — Київ, 1995. — T. 6. — C. 422.

Сучасна наукова думка вбачає, проте, в українській Реформації ширший світоглядний контекст, вважаючи її одним з перших поштовхів до принципового оновлення української культури, розвороту її, як висловлювався Дмитро Чижевський, обличчям на Захід. І в цьому, поза сумнівом, головну роль відіграло протестантське шкільництво, яке вперше в Україні переступило за рамки загумінкового благочестя, запровадивши освітній стандарт європейської гуманістичної школи: за влучним висловом відомого дослідника культурологічного тла цього процесу Амбруаза Жобера, "русини, які нічого не знали про гуманізм еразмівський, відкрили гуманізм завдяки протестантам" 15.

Єзуїтські колегіуми. Головним опонентом протестантів у боротьбі за душі вірних були єзуїти, члени Товариства Ісусового — затвердженого папською курією 1540 р. католицького чернечого ордену нового типу, націленого не на аскетичне усамітнення, а на активну освітньо-пропагандистську роботу серед мирян. Ставши одним із основних знарядь здійснення реформи римо-католицької церкви, наміченої декретами Тридентського собору 1545 — 1563 рр., Орден єзуїтів упродовж другої половини XVI ст. запровадив, по суті, нову систему освіти, що відповідала потребам релігійного оновлення завдяки асиміляції здобутків гуманізму і Реформації. Так, з перших днів існування єзуїтські навчальні заклади (колегіуми, або колегії) в типі й обсягові студій орієнтувалися на модель гуманістичної школи, вироблену протестантськими гімназіями, а щодо виховного ідеалу — то в них, як і в згаданих гімназіях, визнавалася pietas litterata. Оскільки ж головною метою нового шкільництва було розповсюдження католицької віри, то, аби якнайширше привабити молодь, її навчали й утримували в колегіях безкоштовно, водночас офіційно проголосивши принцип терпимості до віросповідання учнівнекатоликів.

Як уже згадувалося, впродовж 1580 — 1590-х рр. поступово оформився єдиний статут єзуїтських шкіл ("Institutio studiorum Societatis Jesu"), виданий друком 1600 p., який регламентував їхню структуру та учбовий процес. На чолі всієї шкільної мережі стояв генерал ордену, що резидував у Римі; йому підпорядковувалися провінціали, тобто керівники регіональних відділень (українські землі, зокрема, належали до створеної 1575 р. Польської провінції); кожну колегію очолював призначений провінціалом ректор, а за організацію навчання у ній відповідав префект, зобов’язаний контролювати професорів та учнів, приймати нових вихованців, влаштовувати екзамени тощо.

Існувало два типи колегіумів — середнього і вищого рівнів. Перші давали типову освіту гуманістичної школи з трьох "граматичних" класів (infima, grammatica, syntaxis) і

500

двох "гуманістичних" — поетики та риторики (роesis, rhetorica); в рамках двох останніх могли викладатися грецька мова і початки філософії та моральної теології. Другі (так звані повні колегіуми) мали спеціальні класи вищих наук (superiora) — філософії (два або три роки) і теології (чотири роки); філософські студії передбачали також вивчення логіки і математики. Щодо теренів Речі Посполитої, то з-поміж 32 колегіумів, які діяли тут на середину XVII ст., про що детальніше йтиметься далі, повним був спочатку лише Віленський, перетворений 1578 р. на академію; з часом навчальними закладами вищого типу стали також школи в Полоцьку, Пінську й Любліні, а на Україні — у Львові, Перемишлі та Ярославі 16.

15Jobert A. De Luter a Mohila. La Pologne dans la crise de la Chrétienté 1517 — 1648. — Paris, 1974. У Варшаві 1994 p. вийшов друком польський переклад цієї праці: Jobert A. Od Lutra do Mohyły. Polska wobec kryzysu chrześcijaństwa 1517 — 1648 / Przełożyła E. Sękowska. — Warszawa, 1994.

16Про час заснування і систему освіти єзуїтських колегіумів див., окрім згаданої вище праці Лукашевича, т. 1, також: Zalęski S. Jezuici w Polsce. T. 4: Dzieje 153 kolegiów i domów jezuitów w Polsce.

—Kraków, 1905. З нових праць, що містять бібліографію проблеми, див.: Natoński B. Szkolnictwo jezuickie w dobie kontrreformacji // Wiek XVII: Kontrreformacja. Barok: Prace z historii kultury / Ed. J. Pelc.

—Wrocław, 1970. — S. 309 — 339; Studia z historii jezuitów / Pod. red. S. Nawrockiego. — Kraków, 1983.

Комплекти підручників по всіх колегіях вживалися однотипні. Базою для вивчення латинської граматики служив багато разів перевидаваний по всій Європі, в тому числі і в Україні, посібник іспанського єзуїта Еммануїла Альвара "De institutione grammaticae", а на вищому щаблі, в синтаксичному класі, учні читали фрагменти з античних авторів зі спеціальних видань шкільного призначення, друкованих за цензурою керівництва відповідної провінції. Освоєння поетичної та ораторської стилістики високої латини, покликане "через насолоду приносити користь", облагороджуючи поведінку учня, здійснювалося, в основному, на підставі одного з найвидатніших ренесансних трактатів з поетики — твору Юліуса, Скаліґера "Poёtices libri septem" (перше видання 1561 p.), a також знаменитого підручника з риторики Кіпріано Соареса "De arte rhetorica" (перше видання 1562 p.; пізніше передруковувався понад 200 разів). Цікавим феноменом сучасні дослідники визнають теологію єзуїтів, кваліфікуючи її як гуманістичну, оскільки в центрі зацікавлень єзуїтських теологів опинилася людина, її моральні проблеми і труднощі на шляху духовного самовдосконалення 17. У навчальній практиці колегій широко використовувалася власна релігійна література теологічного, полемічного і катехетичного профілів, друкування якої було налагоджене орденом з доти небаченою активністю (так, лише в Речі Посполитій протягом 1564 — 1600 рр. єзуїтами було видано 344 позиції друкованих праць, у тому числі для найзагальнішого вжитку — офіційно прийняті церквою польські переклади Нового Завіту, Псалтиря і повної Біблії Якуба Вуєка, а також донині популярні серед католиків "Житія святих" Петра Скарги) 18.

17Пор. аналіз: Kłoczowski J. Zakony męskie w Polsce w XVI — XVIII w. // Kościół w Polsce. — Kraków, 1969. — T. 2. — S. 483 — 530.

18Litak S. W dobie reform i polemik religijnych // Chrześcijaństwo w Polsce Zarys przemian 966 — 1979 / Pod red. J. Kłoczowskiego. — Lublin, 1992. — S. 238.

Однією з характерних рис єзуїтської освіти вважають її космополітизм, відірваність від реалій конкретного народу чи країни (саме це в добу Просвітництва з формуванням ідеології національних держав стало одним з гострих закидів могутньому орденові, ліквідованому 1773 р.: його школи, як тоді писалося, шкідливі, бо не готують учнів до сповнення патріотичних громадянських обов’язків). Втім принцип наднаціонального,